.

Дисидентський рух в Україні (60-70-х рр. ХХ ст.) (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
174 26774
Скачать документ

Курсова на тему:

Дисидентський рух в Україні (60-70-х рр. ХХ ст.)

Зміст

ВСТУП………………………………………………………….
……………………………..1

РОЗДІЛ 1. Дисидентський рух як одне з найвизначніших явищ в українському
суспільстві 60-х рр. ХХ ст.

Зародження дисидентського
руху………………………………………….2-3

Мета та основні цілі
дисидентів…………………………………………….4-6

РОЗДІЛ 2. Дисидентство в українській літературі 60-70-х рр. ХХ ст.

2.1 Діяльність
шестидесятників…………………………………………………
..7-8

2.2 Найвизначніші представники: Ліна Костенко, Василь Стус…..9-13

2.3 Придушення дисидентства…………………………………….14-15

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………….16-17

БІБЛІОГРАФІЯ……………………………………………………
………………………18

ВСТУП

У творчій роботі досліджується період дисидентського руху
на Україні. Мета роботи: розглянути причини появи дисидентсва,
його прояви та основні цілі діяльності дисидентів, дисидентський рух в
літературі. Поставлена тема передбачає визначення поняття дисидентсва,
причин появи, визначення кола основних діячів та аналіз їх діяльності,
дослідження літературного спадку шестидесятників як найвизначніших
представників дисидентсва в українській літературі.

Обрана тема є особливо актуальною при вивченні курсу „
Сучасна українська література”, тому що дисидентство стало одним з
найвидатніших явищ в українському культурному житті 60-70 рр. ХХ ст., і
звичайно ж дуже вплинуло на розвиток тогочасної літератури. Саме
представниками шестидесятників були такі видатні діячі української
літератури як Ліна Костенко, Василь Стус, Григір Тютюнник, Василь
Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Дмитро Павличко та багато інших.

РОЗДІЛ 1

Зародження дисидентського руху

Дисидентсво ( від лат. dissident – незгодний ) – виступ проти
існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни,
протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні
напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно
орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за
національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у
сферу своєї діяльності національного фактора.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли
політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша
кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали
ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після
десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних
засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик
режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з
послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені
викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування
та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва
обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед
інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори.
Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах
“соціалістичного табору”, зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі,
Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху,
стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року
“Загальною декларацією прав людини”.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися.
Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був
московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно
складався з представників російської інтелігенції, серед провідників
якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та
фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки»
був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських
республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за
національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує
розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту.
Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як
і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс
радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання
Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза
всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку
висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко
підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із
соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою
величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за
вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та
амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог
дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному
контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між
українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Отже, дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі
як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в
країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою
політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами:
правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною
рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси
українського народу.

1.2 Мета та основні цілі дисидентів

Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика
різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний
критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як
громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою
мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного
публічного обговорення національного питання, свободу національного
вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку
і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста
Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю,
особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її
для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну
від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції
українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу
до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські
дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи
відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за
громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х
років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих
таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з
адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного
права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп
їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів
ув’язнення.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед
інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна
конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі
чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.
Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до
пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань
творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику
режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів
бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних
діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю,
Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському
Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р.
близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб
залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте
ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші
протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий
журналіст і відданий комуніст В’ячеслав Чорновіл написав «Записки
Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й
цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою
аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й
Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий,
ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні.
Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду
Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й
викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та
руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям
ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб
інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р.
українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український
вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на
Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за
допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що
викликало у радянських властей замішання й переляк.

Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах.
Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші
закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи
відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні.
Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру,
форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство
фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної
загальної програми.

РОЗДІЛ 2

Діяльність шестидесятників

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» —
нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього
належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний,
Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.
Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина
Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те,
що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й
швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними
комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони
походили з різних частин України. Більшість складали східні українці,
проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де
свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в
тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими, хто залишив
село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний
ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом
вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На
Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх
підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році:

“…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм,
який просвітлює, підносить і єднає. …

Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. … Поетів тоді
називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді – за
шукання істини – замість ідеї спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділів неприйняття, опір, протистояння офіціальній
літературі та всьому апаратові будівничих казарм.”

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім
страждали за це.

У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного
з найяскравіших поетів “українського відродження”. 1965 та 1973 років у
Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не
побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж
року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна
Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого,
одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу
Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них
відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: “Іван Світличний виводив
соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної
літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так,
наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко
заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола
Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його
звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами,
але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї
неістотна.” Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали
Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Отже, шістдесятники – нове плідне покоління письменників, до якого

належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний,
Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.
Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та
Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги,
а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато
шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної
України.

Найвизначніші представники шістдесятників

Шістдесятництво безсумнівно вважається одним з найцікавіших
явищ української літератури середини ХХ ст. Розглянемо короткі
біографічні дані та основні твори найбільш відомих шістдесятників.

Ліна Костенко – народилася 19 березня 1930 р. в містечку
Ржищеві на Київщині в учительській сім’ї. З 1936 р. жила в Києві, де й
закінчила середню школу. Потім навчалася в Київському педагогічному
інституті. В 1956 р. закінчила Московський літературний інститут.

В літературу Ліна Костенко приходить у післякультівську добу на
хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятниками», як
І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.

Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповіда про
сво дитинство, і лише в поезіях проскакують рядки про «балетну школу»
замінованого поля та «дитинство, вбите на війні».  Схоже, ця печать
війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.

А ще – на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої
молоді, навколо якого гуртувалися Дзюба, Сверстюк, Світличний, Горська,
Танюк, Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ –
постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда
Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам яті Леся Курбаса та Василя
Симоненка, поетичні акції біля пам ятника Шевченкові – одразу потрапили
«на олівець» до «компетентних органів». 8 квітня 1963 року на
ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав
сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче
призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа
саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Вінграновського, Драча,
Костенко». Нову поетичну книжку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка
мала побачити світ 1963 року, було розсипано, така ж доля спіткала через
десять років і збірку «Княжа гора»: авторка не погодилася поміняти там
ані слова.

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння
землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти
поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над
берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих
скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить
історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна
Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила у «чорний список», складений
особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його
відходу в 1977 році у світ виходить збірка віршів «Над берегами вічної
ріки», а через два роки – спеціальною постановою Президії СПУ –
історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху шість
років. Роман одразу ж став поді ю, восьмитисячний наклад розійшовся за
кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання в серії
«Романи та повісті» (видавництво «Дніпро»), здійснене через три роки. А
виконання ці ї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною
Менкуш у 1981 році вилилося в суд над «буржуазными националистками»:
Костенко і Крюкову звинуватили у спробі «организации националистического
восстания». У 1987 році «Марусю Чурай» і збірку «Неповторність»
Ліни

Костенко було удостоєно Шевченківської премії.

З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко незмірно зроста . ї
«Вибране» 1989 року відразу стала раритетом, її цитують, про неї пишуть
книжки. Багато хто з її колег-шістдесятників, скориставшись моментом,
прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно
грюкнула дверима СПУ і знову пішла «в духовну еміграцію». Свої вчинки
вона пояснила двома поетичними рядками: «…і знов сидять при владі
одесную. Гряде цинізм – я в ньому не існую».

ї стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період
застою»: її намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але
коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма
нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася йти на
церемонію вручення. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна»,
– відповіла вона на запрошення.

Своє «затвірництво» Ліна Костенко порушила тільки у вересні 2004 року,
коли погодилася стати довіреною особою Віктора Ющенка. «Я даю йому своє
ім’я, як знак того, що я йому вірю, і якщо хтось вірить мені, нехай він
повірить і Віктору Андрійовичу», – сказала тоді Ліна Василівна. Але й
після виборів вона не проміняла свій робочий стіл на велику політику.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного
й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується
ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів,
творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай»
(1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної
української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший
розвиток. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих
скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Василь Стус (1938 -1985 рр. ) – видатний український поет,
правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині
в селянській родині. В 1940 сім’я переїхала до м. Сталіне (тепер
Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54
навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив
на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус
постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус
разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком,
Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного
об’єднання “Обрій”. Почав друкуватися з 1959. У 1961 працював учителем
української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині.
Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 –
літературний редактор газети “Социалистический Донбасс”. Того ж року
вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із
спеціальності “Теорія літератури”. За час перебування в аспірантурі
підготував і здав до видавництва першу збірку творів “Круговерть”,
написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з
Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь
Танюк. У 1965 під час прем’єри кінофільму “Тіні забутих предків” у
кінотеатрі “Україна” Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом,
Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити
арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним
протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у
післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом – на
шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 – старший інженер у
конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У
цей період життя підготував другу збірку віршів “Зимові дерева”, яку,
однак, як і збірку “Круговерть”, у вітчизняних видавництвах надрукувати
не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета “Веселий
цвинтар”. Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю,
її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до
боротьби за кращу долю народу і України.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції
з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками
тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня
1972 київський обласний суд звинуватив його в “антирадянській агітації й
пропаганді” та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після
звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив
до Української гельсінської групи, продовжував правозахисну діяльність,
зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980
заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у
вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5
років заслання. Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300
віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної
адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні
1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у
камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття
Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив
безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері,
куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари.
Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом
О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після
смерті поета в Україні видано збірки “Поезії” (1990), “Вікна в
позапростір” (1992), три томи “Творів” (1994-95; ред. Д. Стус і
М.Коцюбинська) та спогади “Не відлюбив свою тривогу ранню…”. Державна
премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

Отже, розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя
Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників
дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали
активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та
організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та
національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби
можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра
Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у
дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до
Української Гельсінської групи – першої сформованої організації
українських дисидентів.

Придушення дисидентства

На Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х
рр.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на
одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на
Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й
вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної
політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами
щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і
колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася
майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа
системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили
радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на
засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про
дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж
з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів
у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів,
агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і
всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої
громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна
поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і
потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів
від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску,
змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим,
відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й
навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів
ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали
препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ
успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як
у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські
дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні
видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав
українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом,
побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо
жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого
в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів
совісті».

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості
поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто
придатком до “великого брата”, що можливе створення незалежної держави.
З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Отже, уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення
дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з
політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні
арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966
році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р.
починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. ,
коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно
дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

ВИСНОВКИ

Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як
форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в
країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою
політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами:
правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною
рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси
українського народу.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули
здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до
проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й
виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито
засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію.
Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних
організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Шістдесятники – нове плідне покоління письменників, до якого

належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний,
Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.
Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та
Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги,
а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато
шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної
України.

Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса
та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського
руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в
громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що
відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод
свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також
Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та
багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву
значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи –
першої сформованої організації українських дисидентів.

Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва
країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів
зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали
протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися
політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається
нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. , коли були
заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський
рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ
століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

2. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р.Штуса. – К.:
Генеза, 2002. – С. 211-212.

3. Кріль Н. Сузір’я яскравих зірок на тлі тотальної негоди //
Дивослово. – 2005. – №5. – С.2-8.

4. Наєнко М. Історія українського літературознавства. – К.: Академія,
2001. – С.281-287.

5. Сверстюк Є. Блудні сини України. – К., 1993. – С. 23-33.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020