Контрольна робота
Дивідендна політика
Зміст
TOC \o “1-1” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc133227922” 1.Дивідендна
політика PAGEREF _Toc133227922 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc133227923” 2. Юридичні норми, які впливають на
дивідендну політику PAGEREF _Toc133227923 \h 17
HYPERLINK \l “_Toc133227924” Приклад PAGEREF _Toc133227924 \h 21
HYPERLINK \l “_Toc133227925” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc133227925 \h 23
1.Дивідендна політика
Одним з важливих завдань фінансового менеджменту є формування та
реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди
— частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками)
відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.
Дивідендна політика — це набір цілей і завдань, які ставить перед собою
керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність
методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики — це
оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді
дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів
власників.
Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що
вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської
діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу,
ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав,
ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв’язок між
дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше
прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається
у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення
про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а
отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних
обставин впливає на його вартість.
Зв’язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав
описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду
та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними
вкладеннями капіталу на ринку.
Стабільний рівень дивідендних виплат може сигналізувати про те, що
вкладений інвесторами в підприємство капітал працює ефективно. Отже, за
інших рівних умов дивідендні виплати позитивно впливають на ринковий
курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх
різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість
підприємства-емітента корпоративних прав. Як наслідок — ринковий курс
падає. Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій
підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре
поінформовані про його програми розвитку, причини невиплати або
скорочення виплати дивідендів і напрямки реінвестування прибутку.
Важливим є також обернений зв’язок між ринковим курсом корпоративних
прав і фінансово-господарською діяльністю емітента. Вплив низького
ринкового курсу проявляється під час залучення підприємством фінансових
ресурсів. За низького ринкового курсу корпоративних прав емісія може або
взагалі не відбутися, або з мінімальним курсом емісії, відповідно і
мінімальним емісійним доходом. Отже, якщо підприємство планує залучати
кошти за рахунок додаткової емісії, йому слід реалізувати дивідендну
політику, спрямовану на підвищення ринкового курсу корпоративних прав.
До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації
дивідендної політики, слід віднести:
• виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо
виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;
• визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим
прибутком;
• оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на
ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну
привабливість;
• визначення оптимальної для підприємства величини статутного і
власного капіталу;
• узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;
• вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати
дивідендів;
• оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів
між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.
Принциповим питанням, яке стоїть в основі теоретичних досліджень,
присвячених дивідендній політиці, є питання взаємозв’язку між напрямом
використання чистого прибутку (дивіденди чи тезаврація) та вартістю
підприємства. Інакше кажучи, чи існує оптимальне співвідношення
використання чистого прибутку, за якого мінімізуються витрати на
залучення капіталу, чи дивідендна політика жодним чином не впливає на
оптимізацію структури капіталу і вартість підприємства? Залежно від
характеру відповіді на це запитання рекомендується приймати ті чи інші
рішення в галузі виплати дивідендів. Зупинимося на найвідоміших
концепціях дивідендної політики.
Теза щодо «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф.
Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек відстоюють позицію, що між сумою
сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв’язку,
оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами
підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх
погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від
виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції. Отже,
самофінансування підприємства розглядається як пріоритетне джерело
фінансування. У такому разі акціонери максимізують доходи здебільшого в
результаті зростання курсу акцій. Правило використання прибутку
відповідно до концепції формулюється таким чином: спрямовувати на
виплату дивідендів слід лише ту частину прибутку, яку неможливо
ефективно реінвестувати. Йдеться про так званий залишковий принцип
дивідендних виплат.
Теза про пріоритетність дивідендів. Як свідчить біржова статистика, факт
виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це
зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають
перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни
курсу, зумовленими тезаврацією прибутку «краще синиця в руках, ніж
журавель у небі». На цьому припущенні ґрунтується американська модель
оптимізації дивідендної політики (Bird-in-the-Hand-Argument). Згідно з
цим підходом, найвідомішими прихильниками якого є Дж. Лінтнер та М.
Гордон, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю
очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а
також очікувану виручку від реалізації акцій. Зростання дивідендів
досить часто сприймають як сигнал до того, що підприємство працює
успішно, і навпаки, зменшення рівня дивідендів може сигналізувати про
фінансові проблеми суб’єкта господарювання. Отже, дивіденди впливають на
вартість підприємства. На цій тезі ґрунтується так звана модель виплати
дивідендів Гордона, згідно з якою виплата дивідендів є пріоритетнішою,
ніж реінвестування.
Концепція мінімізації податкових платежів. Поряд з власниками
корпоративних прав, котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є
група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з
критерію мінімізації податкових платежів. Якщо податковим законодавством
країни (наприклад, США, Швейцарія, країни Бенілюксу) передбачено нижчий
рівень оподаткування нерозподіленого прибутку порівняно з розподіленим,
то підприємство отримує податкові переваги при використанні як джерела
фінансування реінвестованого прибутку. Водночас вартість обслуговування
власного капіталу, залученого із зовнішніх джерел, підвищується. Якщо ж
рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого
прибутку (наприклад, Німеччина), то вигіднішою буде виплата дивідендів.
Ця обставина лежить в основі ще однієї досить відомої теорії у галузі
дивідендної політики — концепції податкових переваг.
Слід зазначити, що остаточного підтвердження на практиці переваг тієї чи
іншої концепції не знайдено. Прийнятність того чи іншого підходу
залежить від конкретних умов діяльності підприємства, структури та
психологічних особливостей інвесторів, їх інформаційного забезпечення
тощо. Саме тому фінансовий менеджер повинен проаналізувати всю
сукупність факторів дивідендної політики і виробити найоптимальнішу для
конкретного підприємства дивідендну стратегію.
Рішення щодо розподілу прибутку, а отже, вибору тих чи інших пріоритетів
при реалізації дивідендної політики приймаються зборами власників
підприємства. Завданням менеджменту в цілому і фінансового менеджменту
зокрема є обґрунтування необхідності прийняття того чи іншого рішення в
галузі дивідендної політики. Для цього слід проаналізувати фактори
впливу на неї. До основних з таких факторів належать:
1. Стадія життєвого циклу підприємства (для нещодавно створених
підприємств доцільним є максимальне реінвестування прибутку).
2. Наявність у підприємства прибуткових інвестиційних проектів.
Якщо в підприємства відсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового
реінвестування прибутку, то найраціональнішим буде максимальний розподіл
прибутку (виплата дивідендів).
3. Альтернативні джерела капіталу. Цей чинник пов’язаний з доступністю
і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, які можна використати
для покриття потреби в капіталі, що залежить від:
• кредитоспроможності підприємства та наявності в нього кредитного
забезпечення;
• вартості залучення позичкового капіталу;
• інвестиційної привабливості та можливостей залучення додаткового
акціонерного чи пайового капіталу (шанси розміщення нової емісії);
• накладних витрат, пов’язаних із залученням власного капіталу із
зовнішніх джерел.
4. Обмеження. Законодавством, статутом чи угодами підприємства можуть
бути встановлені певні обмеження на виплату дивідендів. Ці обмеження
можуть застосовуватися, як правило, в і таких випадках:
• у разі заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного
капіталу;
• за наявності на момент виплати дивідендів підстав щодо порушення
справи про банкрутство підприємства чи виникнення; таких підстав у
результаті виплати дивідендів;
• власний капітал підприємства є меншим за обсяг його статутного та
резервного капіталу;
• повністю не сплачені поточні та накопичені дивіденди за
привілейованими акціями;
• відсутність відповідних фінансових джерел виплати дивідендів;
• наявність договірних обмежень, наприклад з банком-кредитором.
5. Преференції найважливіших груп власників: більшість з них
орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезаврація та
збільшення вартості підприємства).
6. Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендної
політики: для власників та для самого підприємства.
7. Рівень процентних ставок на ринку капіталів, а також ставки
дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать до тієї
самої чи суміжних галузей виробництва.
Складовою дивідендної політики підприємства є вибір найприйнятнішої для
всіх заінтересованих сторін форми виплати дивідендів. Загалом дивіденди
можуть виплачуватися в таких формах:
• грошова;
• негрошова;
• змішана форма;
• приховані дивіденди.
Стандартною формою виплати дивідендів є грошова. З прийняттям зборами
власників рішення про нарахування дивідендів частина власного капіталу
перетворюється на позичковий. Заборгованість підприємства його
власникам, пов’язана з нарахуванням дивідендів, відображається за
статтею «Поточні зобов’язання за розрахунками з учасниками». Виплачуючи
дивіденди, підприємство погашає згаданий борг.
На практиці досить часто приймається рішення про виплату дивідендів у
негрошовій формі: корпоративними правами, іншими фінансовими
інструментами, товарами, знижками на товари тощо. Найпоширенішою
негрошовою формою є виплата дивідендів у формі додаткових корпоративних
прав, зокрема акцій.
Специфічною формою виплати дивідендів у негрошовій формі, до якої досить
часто вдаються підприємства в економічно розвинутих країнах, є дивіденди
у формі цінних паперів інших емітентів, які є в інвестиційному портфелі
підприємства.
Характерною рисою дивідендної політики багатьох вітчизняних підприємств
є те, що дивіденди досить часто виплачуються у товарній формі. її
використовують як підприємства, що виробляють товари народного
споживання, так і ті, які ці товари отримують за бартерними схемами.
Зазвичай дивіденди товарами отримують дрібні акціонери, які не можуть
впливати на фінансову політику підприємств. Великі акціонери, які
контролюють такі підприємства, формально не отримують ніяких дивідендів
або віддають перевагу корпоративним правам. Досить часто реальні
власники таких підприємств отримують приховані дивіденди за різного роду
схемами ухилення від оподаткування.
До виплати дивідендів товарами чи послугами, виробництвом яких
займається підприємство, інколи вдаються і підприємства на Заході. Як
правило, це транспортні підприємства, які виплату дивідендів оформляють
у вигляді різного роду транспортних пільг. З метою стимулювання збуту
продукції деякі підприємства виплачують дивіденди у формі знижок на їх
товари, наприклад, широковідомими є так звані «винні бони».
Змішана форма виплати дивідендів передбачає комбінацію різних форм
виплати винагороди власникам: частково у вигляді грошових коштів, а
частково іншими (негрошовими) засобами. Зборами власників може бути
прийняте рішення, згідно з яким частина акціонерів (за їх вибором)
одержує дивіденди в грошовій формі, а інша — у формі корпоративних прав.
При цьому можуть порушуватися існуючі пропорції участі всіх власників у
статутному капіталі. З метою компенсації збитків окремих власників, які
виникають у результаті зменшення їх частки, вони можуть бути наділені
додатковими дивідендами в грошовій формі. З іншого боку, можуть
передбачатися також стимули для заохочення акціонерів до реінвестування
прибутку та виплати дивідендів корпоративними правами. Врешті-решт,
власники самі повинні вирішувати, яка форма дивідендів є для них
вигіднішою з погляду максимізації капіталу.
Приховані дивіденди. Керівництво підприємства може маніпулювати розміром
чистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати
дивідендів та основою для прийняття рішення про це на зборах власників.
На Заході відповідні маніпуляції здійснюються, як правило, з допомогою
інструменту прихованих резервів. Виконавчі органи підприємств за
узгодженістю з окремими власниками досить часто вдаються до прихованого
розподілу прибутку. Приховані виплати дивідендів здійснюються
безпосередньо на користь власників підприємства або на користь так
званих пов’язаних, або афільованих, осіб. Ці доходи можуть утворюватися
в результаті здійснення таких операцій:
• продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам за заниженими
цінами;
• придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищеними цінами;
• виплата завищених процентів за депозитами, позичками тощо;
• одержання позичок за зниженими процентними ставками;
• оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т. ч. за ноу-хау,
консультаційні чи рекламні послуги, інші види нематеріальних активів з
подальшим одержанням готівки для виплати винагороди працівникам та
власникам;
• оплата закордонних відряджень тощо.
Приховування керівництвом підприємства реального чистого прибутку на
свою користь або на користь окремих власників є суттєвою проблемою в
галузі дивідендної політики, яка загострює принципал-агент-конфлікт.
Причини прихованого розподілу прибутку криються здебільшого в недоліках
податкового законодавства та законодавства про господарські товариства.
У процесі реалізації обраного типу дивідендної політики підприємства
вдаються до специфічних прийомів. Такими прийомами є:
• збільшення статутного капіталу та виплата дивідендів акціями;
• подрібнення акцій;
• викуп акціонерним товариством акцій власної емісії (або зменшення
номіналу);
• формування резервів виплати дивідендів.
Важливим інструментом дивідендної політики є збільшення статутного
капіталу підприємства без залучення додаткових внесків власників. У
такому разі відповідна частина прибутку підприємства трансформується у
статутний капітал. Причому до статутного капіталу може спрямовуватися як
прибуток звітного року, так і залишок нерозподіленого прибутку минулих
років. Вдаючись до цього прийому, підприємства можуть досягти двох
цілей:
1) забезпечити певний рівень самофінансування, оскільки прибуток
залишається на підприємстві;
2) збільшити базу для нарахування дивідендів. Збільшення статутного
капіталу супроводжується, як правило, виплатою дивідендів акціями, які
емітуються за номінальною вартістю, тобто без ажіо. Виплата дивідендів
акціями здійснюється відповідно до частки участі кожного з власників у
статутному капіталі. Зазвичай така виплата не змінює пропорцій участі
всіх акціонерів (власників) у статутному капіталі підприємства-емітента.
Акціонери, які бажають отримати грошові кошти, можуть реалізувати
безоплатно отримані акції (Gratisaktieri) на ринку. До цієї форми
виплати дивідендів вдаються підприємства, які динамічно розвиваються і
мають постійну потребу в капіталі. При емісії цих акцій необхідно
стежити, щоб така операція суттєво не вплинула на «розмивання»
статутного капіталу та на ринковий курс корпоративних прав. Після
збільшення статутного капіталу можна підвищити абсолютну суму дивідендів
за стабільної ставки їх нарахування.
Якщо збільшення статутного капіталу відбувається в рамках реалізації
певного типу дивідендної політики, то курс емісії, як правило,
встановлюється на рівні номіналу або дещо перевищує його. Курс емісії
повинен бути встановлений таким чином, щоб це дало змогу забезпечити
стабільний розмір дивідендів після збільшення номінального капіталу.
Досить відомим інструментом дивідендної політики, до якого вдаються
підприємства європейських країн та США, є подрібнення акцій та викуп
акціонерним товариством акцій власної емісії. Механізм подрібнення акцій
у рамках дивідендної політики застосовується за високого ринкового курсу
акцій та високого рівня капіталізації. За рішенням загальних зборів
акціонерів AT може бути проведене подрібнення акцій (спліт): кожна з
випущених товариством акцій замінюється на кілька акцій меншого
номіналу. Величина статутного капіталу при цьому не змінюється. Однак,
як і у випадку зі збільшенням статутного капіталу, досягається зменшення
ринкової ціни акції. Провівши подрібнення акцій, наприклад у
співвідношенні 1 : 3, емітент може викупити у власника певну кількість
акцій та анулювати їх, досягши при цьому зменшення загальної номінальної
вартості акцій, які є в обігу, з одночасним зростанням їх ринкової ціни.
Грошові компенсації за викуп акцій можна трактувати як дивідендні
платежі, що до того ж не підлягатимуть оподаткуванню.
Резерв дивідендів. Підприємства здебільшого прагнуть забезпечити
стабільний рівень дивідендних виплат, що позитивно впливає на
стабілізацію курсу їх корпоративних прав. З цією метою в роки з високим
обсягом чистого прибутку останній повністю не розподіляється, а
спрямовується на формування резервів, ут. ч. прихованих. У роки з
недостатнім рівнем прибутковості підприємство може спрямовувати на
виплату дивідендів частину раніше сформованих резервів. Зазначені
резерви також використовуються для забезпечення дивідендних виплат за
привілейованими акціями.
Враховуючи фактори впливу на дивідендну політику і теоретичні концепції
у цій галузі, в практиці використовуються такі основні підходи (методи)
нарахування та виплати дивідендів:
• залишковий метод і стратегія припинення дивідендних виплат;
• метод стабільних дивідендів;
• метод гнучкої дивідендної політики;
• метод стійкого приросту дивідендів;
• метод стабільної та бонусної частини.
Загальний огляд методів нарахування дивідендів, їх переваги та недоліки
наведено у табл. 1.
Таблиця 1
Методи нарахування дивідендів
Методи Переваги Недоліки
1. Залишковий метод, припинення дивідендних виплат • забезпечення
високих темпів росту підприємства
• платоспроможність
• фінансова незалежність • нестабільність дивідендів
• відтік дрібних інвесторів
2. Метод стабільних дивідендів • збільшення довіри до підприємства
• стабілізація котировок акцій • слабкий зв’язок з фінансовими
результатами
• мінімізація самофінансування
3. Метод гнучкої дивідендної політики • зв’язок з фінансовими
результатами • нестабільність розмірів дивідендів
4. Метод стійкого приросту дивідендів • забезпечення зростання
ринкового курсу акцій
• привабливість для інвесторів при додатковій емісії • відсутність
гнучкості
• постійне зростання фінансової напруги
5. Метод стабільної та бонусної частин • регулярність виплати
мінімальної частини
• залежність від фінансових результатів • нестабільність розмірів
дивідендів
Залишковий метод. Метод ґрунтується на теоретичних висновках М. Міллера
та Ф. Модільяні, згідно з яким за джерела фінансування підприємства
насамперед слід використовувати його прибуток. На дивіденди повинна
спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася у підприємства
після здійснення всіх необхідних реінвестицій. До переваг методу
належать забезпечення високих темпів розвитку підприємства. Головним
недоліком є нестабільність дивідендів та відтік у інвесторів,
орієнтованих на споживання, зокрема дрібних інвесторів. У рамках цього
методу використовують і так звану стратегію припинення дивідендних
виплат. При цьому широко застосовується негрошова форма виплати
дивідендів (Gratisaktien).
Метод стабільних дивідендів. Зміст методу зводиться до того, що ставка
дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаються
незмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах.
Сума дивідендів при цьому не прив’язується до фактичних фінансових
результатів за звітний період. Доцільність такого підходу
обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідають інтересам
стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права
підприємства на тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні
можливості біржових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за
такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть
поступового зростання. Для уникнення порушення фінансової рівноваги за
використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплати
дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і
використовувати, коли фінансові результати є недостатніми.
Метод гнучкої дивідендної політики. На противагу до попереднього цей
метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від
фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод
побудований на тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні
права є ризикованими вкладеннями і тому винагородою за ризик повинен
бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибутковості
підприємства. Використання цього методу не означає, що величина
дивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів
суб’єкта господарювання. Обсяг сплачуваних дивідендів можна регулювати
також шляхом зміни співвідношення розподіленого та нерозподіленого
прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємств зі стабільними
доходами.Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі
виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як
правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів
у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього
методу обсяг дивідендів не залежить від прибутків підприємства у
відповідному періоді. До переваг методу можна віднести відносне
зростання ринкової вартості корпоративних прав, а отже, сприятливі
можливості залучення коштів при додатковій емісії. Недоліком такої
політики є відсутність гнучкості. Якщо використання методу не
підкріплене відповідними фінансовими результатами та достатніми
резервами, то це може призвести до порушення фінансової рівноваги та
втрати підприємством ліквідності.
Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод,
підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс
додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування
знаменних подій, ювілейних дат тощо. Така політика є ефективнішою, ніж у
разі виплати стабільно високих дивідендів та їх зниження за
незадовільних фінансових результатів.
Ефективність дивідендної політики оцінити надзвичайно складно. Очевидно,
ефективною буде така політики, за якої забезпечується мінімізація
принципал-агент-конфлікту між окремими власниками, власниками,
кредиторами та менеджментом підприємства. Зрозуміло, що уникнути таких
конфліктів можна за максимізації доходів власників (Shareholder Value)
за відсутності обмежень з боку кредиторів. Як уже зазначалося, ці доходи
можуть бути у формі підвищення курсової вартості та (або) дивідендів.
Висновки щодо ефективності дивідендної політики можна зробити на основі
аналізу показників прибутковості корпоративних прав, від значення яких
залежать обидві складові доходів власників. До таких показників можна
віднести:
1. Чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію: розраховується
діленням суми чистого прибутку, який належить власникам простих акцій,
на кількість простих акцій.
2. Дивіденди на одну просту акцію: розраховується діленням суми
оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються
дивіденди.
3.Коефіцієнт цінності акцій: розраховується діленням ринкової ціни
однієї акції на дивіденд на одну просту акцію.
4. Рентабельність акції — виражений у процентах показник, який є
обернено пропорційним до коефіцієнта цінності акцій.
5. Коефіцієнт дивідендних виплат: відношення маси дивіденду до суми
чистого прибутку.6. Відношення ринкового курсу до чистого прибутку на
одну акцію {price earnings ratio, PER): характеризує взаємозв’язок між
чистим прибутком підприємства та курсом його акцій і показує, скільки
річних прибутків на одну акцію потрібно, щоб окупилися кошти, вкладені в
акцію.
7. Відношення ринкового курсу акцій до показника Cash-flow на одну
акцію: характеризує взаємозв’язки між ринковим курсом і чистим грошовим
потоком підприємства.
В інформації про фінансово-господарську діяльність AT, що публікується
емітентом у друкованих виданнях, наводяться окремі показники, які
характеризують ефективність дивідендної політики, зокрема:
• частка чистого прибутку, спрямована на виплату дивідендів на
привілейовані акції (тис. грн);
• чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію (грн);
• дивіденди, нараховані на одну просту акцію (грн).
За певних обставин ефективною буде така дивідендна політика, за якої
забезпечується зростання ринкової ціни корпоративних прав. У
традиційному розумінні рішення власників щодо дивідендів чи
реінвестування прибутку залежить від очікуваної рентабельності власного
капіталу підприємства (Рв) та від ставки зовнішніх доходів (р) за
альтернативних вкладень відповідного обсягу капіталу на ринку. Якщо на
ринку є можливість вкласти капітал з вищою нормою дохідності, ніж у
підприємство-емітент (за однакового рівня ризику), то доцільно приймати
рішення щодо виплати дивідендів. Якщо ж навпаки, то найраціональнішою
буде тезаврація прибутку. Отже, доти, доки Рв > р, з погляду
прибутковості власникам доцільно реінвестувати весь чистий прибуток. У
такому разі ринковий курс акцій зростатиме. Згідно з класичним підходом
алгоритм розрахунку ринкового курсу корпоративних прав має такий вигляд:
де КА — ринковий курс корпоративних прав (акцій); П — чистий прибуток на
одну акцію; Д — дивіденди на одну акцію.
Оцінюючи ефективність дивідендної політики, необхідно враховувати, що
класична формула (курс акцій прямо пропорційний дивіденду й обернено
пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями)
застосовується на практиці далеко не в усіх випадках.
2. Юридичні норми, які впливають на дивідендну політику
Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правами
кожної категорії приймають власники (загальні збори власників)
підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих
органів. Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату
дивідендів регламентується статутом товариства. Як правило, підприємства
дають відповідне оголошення у заздалегідь визначених друкованих засобах
масової інформації. В оголошенні про виплату дивідендів має міститися
така інформація:
• назва підприємства;
• дата прийняття загальними зборами власників рішення про виплату
дивідендів;
• період, за який виплачуються дивіденди;
• величина дивідендів на одну акцію (у відносному чи абсолютному
виразі) в розрізі окремих їх категорій;
• строки та місце виплати;
• особливості оподаткування дивідендів.
У разі прийняття рішення про виплату дивідендів емітент корпоративних
прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати
власнику корпоративних прав пропорційно його частці в статутному
капіталі підприємства. Нарахування дивідендів може здійснюватися шляхом
застосування визначеного процента до номінального капіталу, який
належить окремим власникам корпоративних прав. Величина цього процента
розраховується як відношення чистого прибутку (іншого джерела), який
спрямовується на виплату дивідендів до обсягу статутного капіталу. В
акціонерних товариствах дивіденди на одну акцію розраховуються діленням
загальної суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за
якими сплачуються дивіденди. За корпоративними правами однієї категорії
виплачуються дивіденди однакового розміру .
Отже, величина дивідендів, яка належить окремому власнику, залежить від
трьох основних показників:
• величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати);
• встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим
прибутком;
• частки учасника (власника) в статутному капіталі.
Сума коштів, яка рішенням зборів власників спрямовується на виплату
дивідендів, називається масою дивіденду. З прийняттям рішення про
виплату дивідендів у підприємства зменшується власний капітал
(прибуток). На суму нарахованих, але не виплачених дивідендів
збільшується обсяг заборгованості, яка зменшується одночасно з виплатою
дивідендів.
Порядок нарахування дивідендів (прибутку на корпоративні права) значною
мірою залежить від форми організації бізнесу та форми власності.
Розглянемо найсуттєвіші особливості нарахування дивідендів.
Акціонерні товариства. Право на одержання дивідендів в AT мають
акціонери, які є власниками акцій (обліковуються в реєстрі акціонерів)
на початок строку виплати дивідендів, який встановлюється загальними
зборами акціонерів незалежно від періоду, протягом якого акціонери
володіли акціями. У разі продажу акціонером належних йому акцій після
складання переліку осіб, що мають право на отримання дивідендів, але
раніше дати виплати, право на отримання дивідендів залишається в особи,
зазначеної в такому переліку. Дивіденди за акціями виплачуються один раз
на рік за результатами календарного року в повному обсязі (ст. 9 Закону
України «Про цінні папери та фондову біржу»). Загальні збори акціонерів
не можуть приймати рішення про виплату проміжних дивідендів за
результатами діяльності за квартал, місяць чи півріччя. AT разом зі
звітом про діяльність підприємства повинні представити в ДКЦПФР
інформацію про дивіденди, яка повинна містити такі відомості:
• дата закриття реєстру для виплати дивідендів (якщо вони
виплачуватимуться);
• дата початку виплати дивідендів;
• дата закінчення виплати дивідендів.
Товариства з обмеженою відповідальністю. На відміну від акціонерних
товариств, ТОВ можуть виплачувати дивіденди протягом року. Окрім того,
учаснику товариства з обмеженою відповідальністю виплачуються дивіденди,
які відповідають частці прибутку, одержаного товариством за період,
протягом якого учасник володів корпоративними правами підприємства. Це
означає, що на одержання дивідендів претендують не лише власники, які
володіють корпоративними правами товариства на момент прийняття рішення
про розподіл прибутку, а й ті, котрі належали до числа власників
протягом періоду, за який виплачуються дивіденди.
Виплата дивідендів приватними підприємствами. Приватні підприємства не
належать до господарських товариств. Кошти, які залишаються в
розпорядженні приватного підприємства після сплати всіх податків та
зборів, можуть бути виплачені власнику підприємства. До 1 квітня 2000 р.
такі виплати оподатковувалися прибутковим податком з фізичних осіб. Були
внесені зміни у законодавство, згідно з якими ці підприємства
нараховують і сплачують податок на дивіденди в розмірі 25 % нарахованої
суми дивідендів.
Особливості перерахування в бюджет дивідендів підприємствами з часткою
державної власності в статутному капіталі. Платниками дивідендів є
господарські товариства, створені в процесі приватизації та
корпоратизації державних підприємств, у статутному капіталі яких є
частка державного майна. У разі прийняття рішення про виплату дивідендів
такі підприємства повинні надати органу державної податкової служби
копію платіжного доручення із зазначенням суми перерахованих до
Державного бюджету дивідендів на державну частку у статутному капіталі.
Сума дивідендів, яка підлягає перерахуванню в Державний бюджет,
визначається як результат від множення маси дивіденду на частку
державного майна в статутному капіталі підприємства (в процентах). Якщо
величина зазначеної частки змінювалася протягом звітного періоду, для
розрахунку суми дивідендів визначається середньоарифметична частка
майна, яка перебуває в державній власності.
Обрана підприємством дивідендна політика має узгоджуватися з податковим
законодавством. Основні питання, які повинні з’ясувати фінансові служби
в контексті виплати дивідендів та оподаткування, стосуються порядку
оподаткування нерозподіленого прибутку (на рівні підприємства),
розподіленого прибутку (на рівні одержувачів дивідендів) та нарахувань
на дивіденди.
Згідно із законодавством України підприємство, яке виплачує дивіденди
своїм акціонерам (власникам), нараховує та утримує податок на дивіденди
в розмірі 25 % нарахованої суми виплат за рахунок таких виплат,
незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток. Отже,
ставка оподаткування розподіленого прибутку (як і нерозподіленого)
становить 25 %, безпосереднім платником податку на дивіденди є суб’єкт
підприємницької діяльності — емітент корпоративних прав; об’єкт
оподаткування — сума дивідендів; строк сплати — до/або одночасно з
виплатою дивідендів.
Приклад
Загальні збори акціонерного товариства на пропозицію правління прийняли
рішення про подрібнення акцій у співвідношенні 1 : 5 та зменшення
розміру статутного капіталу з 20 млн. грн. до 16 млн. грн. шляхом викупу
та анулювання акцій. Номінальна вартість акцій до їх подрібнення
становила 50 грн., ринкова — 100 грн.
Визначимо дивіденди, які отримають акціонери в результаті здійснення цих
операцій, та ринковий курс акцій. Внаслідок подрібнення одна акція
номіналом у 50 грн. конвертується у 5 акцій номіналом 10 грн. та
ринковою вартістю 20 грн. Для зменшення статутного капіталу з 20 до 16
млн. грн.., необхідно здійснити викуп кожної п’ятої акції, тобто
співвідношення, з яким здійснюватиметься викуп та анулювання акцій,
становитиме 5 : 1. З 2 000 000 акцій номіналом 10 грн. в обігу
залишиться 1 600 000 акцій. Таким чином, акціонер, який спочатку володів
однією акцією номіналом 50 грн, отримує компенсацію в 10 грн. Після
анулювання кожної п’ятої акції ринковий курс акцій, що залишилися в
обігу, підвищиться і сумарно складе ту саму величину, що й до зменшення
статутного капіталу.
У табл. 2 наведено приклад оголошення про подрібнення та викуп акцій
товариства за наведеними вище параметрами.
Таблиця 2
Оголошення про дроблення та викуп акцій АТ «X»
Операції та умови Характеристика
1. Рішення загальних зборів акціонерів Загальні збори акціонерів AT
«X», які відбулися 30 квітня 200 р., на пропозицію правління прийняли
рішення про дроблення простих акцій товариства у співвідношенні 1 :5 з
подальшим зменшенням статутного капіталу з 20 млн. грн до 16 млн. грн
шляхом викупу та анулювання акцій
2. Подрібнення акцій У результаті подрібнення змінюється загальна
кількість акцій, що перебувають в обігу, розмір статутного капіталу
підприємства залишається незмінним. Кожна акція номінальною вартістю 50
грн обмінюється на 5 акцій номінальною вартістю 10 грн: 400 000 акцій
номіналом 50 грн обмінюється на 2 000 000 акцій нової емісії номіналом у
10 грн. Строк обміну — 1 місяць з моменту повідомлення про це акціонерів
3. Викуп та анулювання акцій Для зменшення статутного капіталу
підприємство здійснює викуп кожної п’ятої акції нової емісії за
номінальною вартістю (10 грн). Кількість акцій, які перебувають в обігу,
зменшується з 2 000 000 шт. до 1 600 000 шт. Викуплені товариством акції
підлягають анулюванню протягом 1 року
4. Оподаткування Суми, отримані акціонерами в результаті продажу ними
акцій емітенту за номінальною вартістю, не підлягають оподаткуванню
5. Загальна інформація Дата, місце обміну, адреса емітента, фінансового
посередника тощо
Як правило, на подрібнення акцій ринок реагує позитивно, оскільки до
такого роду операцій вдаються великі, динамічні підприємства. Однак
значним недоліком виплати дивідендів акціями та подрібнення акцій є
значні накладні витрати, зокрема пов’язані з емісією акцій, їх
вилученням, внесенням змін у статут тощо. Дослідженням проблематики
подрібнення акцій і виплати дивідендів акціями займався провідний
американський економіст Т. Копеланд. В його висновках увага акцентується
на необхідності урахування при прийнятті рішень щодо здійснення згаданих
операцій чинника транзакційних витрат, які виникають під час подрібнення
чи виплати дивідендів акціями.
Список використаної літератури
Павлова Л.Н. Финансовый менеджмент. Управление денежным оборотом
предприятия: Учебн.для вузов.- М.: Банки и биржи,ЮНИТИ,1999.-С.16.
Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навч.
Посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 554 с.
Фінанси підприємств: Підручник / Кер. Авт. кол. і наук. ред. проф. А. М.
Поддєрьогін. – 4-те вид., перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 571 с.
Фінансовий менеджмент підприємства: Навч. посіб. для студ. вищ. навч.
закл. / В.В. Краснова, Б.О. Жнякін. — Донецьк: Альфа-прес, 2005. — 207
с.
Фінансовий менеджмент: Курс лекцій / М.М. Єрмошенко, С.А. Єрохін, О.А.
Стороженко, І.О. Плужников, К.С. Горячева; Нац. акад. упр. — К.: НАУ,
2004. — 506 с.
Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / З.В.
Герасимчук, І.М. Вахович; Луц. держ. техн. ун-т. — Луцьк: Надстир’я,
2004. — 515 с.
PAGE
PAGE 24
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
