.

Управління прибутком: суть і види прибутку підприємства. Функції управління прибутком. Фактори, що визначають дивідендну політику(контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1437 10329
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Управління прибутком: суть і види прибутку підприємства. Функції
управління прибутком.

Фактори, що визначають дивідендну політику

Управління прибутком: суть і види прибутку підприємства

Прибуток є однією з основних категорій товарного виробництва. Це
передусім виробнича категорія, що характеризує відносини, які
складаються в процесі суспільного виробництва.

Поява прибутку безпосередньо зв’язана з появою категорії «витрати
виробництва». Прибуток — це та частина вартості продукту, що
реалізується підприємством, яка залишається після покриття витрат
виробництва. Обособления частини вартості продукції у вигляді витрат
виступає в грошовому виразі як собівартість продукції.

Визначення економічної сутності прибутку, як і інших форм, що їх приймає
національний дохід за його первинного розподілу і наступного
перерозподілу, неможливе без правильного тлумачення сутності необхідного
й додаткового продукту в суспільстві.

Необхідний і додатковий продукт — це категорії виробництва. Для
з’ясування сутності цих категорій необхідно уточнити, що лежить в основі
поділу чистого продукту на необхідний і додатковий. Згідно з економічною
теорією це поділ часу праці, витраченої у сфері матеріального
виробництва, на необхідний і додатковий. Протягом необхідного часу
забезпечується створення «… фонду життєвих коштів або робочого фонду,
що необхідний робітнику для підтримання і відтворення його життя і що за
всіх систем суспільного виробництва він сам постійно повинен виробляти й
відтворювати».

Додатковий продукт — це вартість, створювана безпосередніми виробниками
понад вартість необхідного продукту. Додатковий продукт властивий усім
суспільно-економічним формаціям і є однією з важливих умов їхнього
успішного розвитку. У необхідному й додатковому продукті втілено заново
створену вартість, грошове вираження якої становить національний дохід.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої,
готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як
втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере
грошової форми.

Отже, об’єктивна основа існування прибутку пов’язана з необхідністю
первинного розподілу додаткового продукту. Прибуток — це форма прояву
вартості додаткового продукту. Прибуток підприємств сфери матеріального
виробництва — це частина національного доходу.

Фактори, що безпосередньо впливають на обсяг реалізації і, в остаточному
підсумку, прибуток підприємства, можна умовно підрозділити на три групи:

Фінансові фактори, що охоплюють і виторг від реалізації продукції
(послуг), і підприємницький доход від усіх видів діяльності, включають:
форми розрахунків; цінове регулювання, у тому числі уцінку у випадку
уповільнення реалізації; застосування штрафних санкцій; вивчення й
стягнення дебіторської заборгованості, а також забезпечення ліквідності
інших активів; залучення кредиту банку або коштів із централізованих
резервів; стимулювання залучення грошових ресурсів на фінансових ринках
– доходів від цінних паперів, внесків, депозитів, оренди й інших
фінансових вкладень. При цьому чим швидше і повніше надходження доходів,
тим ефективніше вся діяльність.

Управління прибутком є важливою частиною економіки господарюючого
суб’єкта. Розподіл прибутку є зворотнім боком процесу виробництва.
Наскільки вдалим буде цей процес, настільки буде при незмінних умовах
зростати ефективність виробництва. Найбільш складним є механізм
розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності,
оскільки він повинен будуватися з урахуванням багатьох факторів. Процес
управління прибутком підприємств колективної форми власності, складовою
частиною якого є дивідендна політика передбачає вибір оптимальної
системи розподілу, яка б задовольняла загальновиробничі інтереси
підприємства у поєднанні з інтересами співвласників, причому ці інтереси
є специфічними в залежності від організаційно-правової форми
колективної власності.

Одним з методологічних підходів до вирішення цього питання має стати
узагальнення існуючого досвіду з адаптацією його до вітчизняних умов. На
практиці кожне підприємство повинне підійти до цієї проблеми, виходячи з
притаманних йому особливостей та зовнішніх факторів впливу.

Прийняття рішень стосовно розподілу прибутку повинно орієнтуватись на
об’єктивні чинники сьогодення. Криза, що охопила сферу господарської
діяльності, інвестування, кредитування, і з якої до сих пір не може
вийти економіка України, спричиняє необхідність вироблення такої
політики розподілу прибутку, яка дозволила б підприємству максимум
зусиль спрямувати на підтримку рівня платоспроможності працюючих
громадян.

Далекоглядна розподільча політика, крім того, повинна передбачати
можливість акумуляції коштів для забезпечення джерел розширеного
відтворення власного виробництва. В умовах нестабільної економіки
прибуток є джерелом утворення обов’язкових резервних фондів для
підтримки платоспроможності підприємства. Беззаперечним фактором впливу
на розподільчу політику підприємств є система оподаткування його
доходів. Чим більше податковий тиск на підприємство, тим менше наявних
доходів включаються у розподільчий процес. На схемі 1. відтворений
узагальнений процес управління прибутком в умовах акціонерного
товариства. Вона надає уяву про два пов’язані між собою процеси:
розподіл прибутку і формування оптимальної структури капіталу
акціонерного товариства. Як правило оцінки і рішення у цих сферах
приймаються вищим керівництвом компанії, тому що вони визначають
довгострокову життєдіяльність фірми.

Рис 1. Схема управління прибутком

Верхній сегмент відображає розподіл прибутку від основної діяльності між
власниками, кредиторами і реінвестуванням в бізнес. На кожний елемент
тут впливають поточні і минулі рішення, а також фінансова політика.
Критичним моментом являється відносний розмір дивідендів що сплачуються,
оскільки це безпосередньо впливає на можливості альтернативного
використання прибутку для росту інвестицій.

2. Функції управління прибутком.

Фактори, що визначають дивідендну політику

Проблемами, рішення яких обумовлює необхідність вироблення дивідендної
політики, є:

з одного боку, виплата дивідендів повинна забезпечити захист інтересів
власників і створити передумови для росту курсової ціни акцій, і в цьому
розумінні їхнє збільшення є позитивною тенденцією;

з іншого боку, збільшення виплати дивідендів скорочує частку прибутку,
реінвестованого у розвиток виробництва.

При формуванні дивідендної політики компанії необхідно враховувати, що
інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без
виплати дивідендів, якщо вони добре інформовані про його програму
розвитку, причину невиплати й напрямки реінвестування прибутку.

Ухвалення рішення про виплату дивідендів і їхніх розмірів значною мірою
визначається стадією життєвого циклу підприємства. Наприклад, якщо
керівництво компанії передбачає впровадити серйозну програму
реконструкції і для її реалізації має бажання здійснити додаткову емісію
акцій, то такій емісії повинен передувати досить тривалий період стійких
високих виплат дивідендів, що приведе до істотного росту курсу акцій і,
відповідно, суми позикових коштів, отриманої у результаті розміщення
додаткових акцій.

У таблиці 1. наведені характеристики існуючих методик дивідендних
виплат:

Таблиця 1. Характеристики методик дивідендних виплат.

Назва методики Основний принцип Переваги методики Недоліки методики
Примітки

Методика постійного процент-ного розподілу прибутку Підтримка
постійності показника дивіденд-ного виходу” Простота Зниження суми
дивіденду на акцію призводить до падіння курсу акцій Методика досить
часто застосо-вується в практиці

Методика фіксова-них девідент-них виплат Підтримка суми дивіденду на
акцію протягом тривалого часу незалежно від динаміки курсу акцій.

Регулярність дивідендних виплат. 1. Простота

2. Зглад-жування коливань курсової вартості акцій Якщо прибуток сильно
падає виплата фіксованих дивідендів підриває ліквідність підприєм-ства
Методика досить часто викорис-товується на практиці

Методика виплат гаранто-ваного мінімуму і “екстра”-дивіден-дів Підтримка
постійності регулярних виплат фіксованих сум дивіденду.

У залежності від успішності роботи -виплата “екстра” дивіденду як премії
на додаток до фіксованої суми дивіденду Згладжу-вання коливань курсової
вартості акцій “Екстра “-дивіденд при занадто частій виплаті стає
очікуваним і перестає відігравати роль у підтримці курсу акцій
“Екстра”-дивіденди не повинні випла-чуватися занадто часто

Методика виплати дивіден-дів акціями Замість грошового дивіденду
акціонери одержують додаткові акції Полег-шується рішення ліквідних
проблем при хитливому фінан-совому положенні.

Весь нерозпо-ділений прибуток надходить на розвиток.

З’являєть-ся більше свободи маневру структурою джерел засобів.

З’являєть-ся можливість додат-кового стимулу для керівників, яким
передають акції. Ряд інвесторів може віддати перевага грошам і почне
продавати акції Розрахунок на те, що більшість акціонерів влаштовує
одержання акцій, якщо вони досить ліквідні, щоб у будь-який момент
перетво-ритися в готівку.

Дивідендну політику пропонується розглядати як розподіл прибутку що
залишається у розпорядженні підприємства колективної форми власності як
на дивіденди, так і на інші цілі. Таким чином розподільча (дивідендна)
політика виступає складовою частиною процесу прийняття рішень у сфері
вибору джерел фінансування виробничої діяльності у поєднанні з
делегуванням колективної власності.

Слід зауважити, що дивіденди можуть прийняти будь-яку форму: грошову, у
вигляді додаткових акцій, інших цінних паперів підприємства. В умовах
слабкої ринкової кон’юнктури підприємства можуть вдатися до розрахунку з
акціонерами товарами власного виробництва або придбаними згідно з
бартерними угодами. Крім того, слід відзначити, що дивіденди
необов’язково є частиною прибутку — в розвинутих країнах дивіденди
несуть так звану сигнальну функцію, відображенням якої є небажаність
зниження дивідендів, коли знижується прибуток. Отже, в несприятливі роки
підприємства, як правило, стараються виплачувати дивіденди навіть за
умови від’ємного балансу за рахунок попередньо створених фінансових
резервів. Для українських підприємств така можливість з’явилась лише
після прийняття Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”
від 22.05.97 р.

Беручи до уваги ці зауваження, пропонується наступне визначення.
Дивіденди — це доход у грошовій або іншій формі, який отримують власники
капіталу підприємства колективної форми власності пропорційно їх частці
у капіталі з прибутку підприємства або спеціальних фондів, створених за
рахунок прибутку минулих років

Термінологічна розбіжність у визначенні ґрунтовних понять стосовно
дивідендної політики підприємства найбільш сильно проявляється у
відображенні фінансових показників, що характеризують дивідендну
політику підприємства колективної форми власності. Як вже відзначалось,
для ефективного аналізу зарубіжного досвіду, необхідно уніфікувати
вітчизняний понятійний апарат. Насамперед, це стосується такого поняття,
як дивіденд на акцію (Dividend per Share). Це найбільш простий і
зрозумілий для пересічного акціонера показник. Як правило, для
фінансового аналізу цей показник не є достатнім, проте на його основі
побудовано решта показників, акціонерних компаній розвинутих країн.

Маса дивіденду (М)– частина прибутку акціонерного товариства, яка
направляється на виплату дивідендів акціонерам. Розраховується як
добуток ставки доходу на акціонерний капітал.

Наприклад, акціонерний капітал компанії склав 5500 тис. грн., а ставка
доходу визначена на рівні 10%, то маса дивіденду дорівнює 550тис. грн.
(5500 х 0,1).

Важливим показником, який дає змогу оцінити прибутковість вкладу
капіталу у дане підприємство є поточна доходність акції (Dividend Yield)
Вживається також термін «рентабельність акції» , процент доходу від
акції та «ставка дивіденду» , «рендит» . Визначається цей показник, як
відношення поточного дивіденду до середньориночного курсу (ціни)
акції:

Ks = (D/Po) x 100%

де Ks – поточна доходність акції;

D – поточний дивіденд на акцію;

Po – середньориночний курс (ціна) акції.

Термін «поточна доходність акцій», на наш погляд, найбільш повно
відображає економічну сутність даного показника — саме поточний характер
доходності (рентабельності) акції на відміну від майбутнього, часом не
визначеного, характеру зростання курсу акції.

Якщо АТ виплачує дивіденд у розмірі 5 грн. на акцію, а середньориночний
курс акцій дорівнює 100 грн., то Кs= 5х100/100=5%

Для аналізу фінансового стану підприємства важливим є коефіцієнт виплати
дивідендів (Payout/Retention,Dividend Payout, Payout Ratio). Даний
показник відображає долю прибутку, що сплачена акціонерам у вигляді
дивідендів протягом року:

Кd = М : П , (12.2)

де Kd – коефіцієнт виплати дивідендів;

М – маса дивіденду;

П –чистий прибуток.

Наприклад, компанія протягом року сплатила 700 тис. грн. прибутку у
вигляді дивідендів. Чистий прибуток компанії за цей період склав 1400
тис.грн. Виходячи з цих показників визначаємо, що Кd= 700/ 1400=0,5.

Коефіцієнт виплати дивідендів залежить від структури акціонерного
(власного) капіталу підприємства, перспектив зростання. В динаміці він є
відображенням схильності керівництва реінвестувати прибуток, замість
того, щоб виплачувати його акціонерам. Як правило новостворені компанії
сплачують низькі дивіденди, чи взагалі їх не сплачують, в той час як
стійкі і швидкозростаючі компанії намагаються сплачувати більш високі
дивіденди. В економічній літературі коефіцієнт виплати дивідендів може
зустрітись під назвами «показник виплати дивідендів» , «схильність до
виплати дивідендів» , «норма виплат», «дивідендний вихід» «дивідендний
доход»,. Щодо останнього варіанту, слід зробити зауваження. У практиці
фінансового менеджменту розрізняють поняття дивіденди і дивідендний
доход. Дивідендний доход – це дохiд, що його отримує підприємство, а не
акціонери (мається на увазі перший етап, бо врешті акціонери як власники
підприємства отримують цей доход, трансформований у власне дивіденди або
приріст курсової вартості акцій). Тому, вживання терміну «дивідендний
доход» у якості відношення виплаченого доходу (прибутку) на акцію є
некоректним.

Деякою невизначеністю даного показника є те, що в окремих джерелах
враховується значення прибутку до оподаткування . Але дивіденди, як
правило, виплачуються з чистого прибутку. Тому, на наш погляд, цілком
логічно при визначенні коефіцієнта виплати дивідендів оперувати з сумою
не балансового, а чистого прибутку.

Показником, тісно пов’язаним з коефіцієнтом виплати дивідендів є
коефіцієнт покриття дивідендів (Dividend Coverage). Інвестори дуже
багато уваги приділяють цьому показнику, який визначається перевищенням
прибутку над сплаченими дивідендами, і таким чином сигналізує про певну
захищеність вкладеного капіталу (тобто наскільки дивіденди забезпечені
прибутком та грошовим потоком).

На ринку цінних паперів багато уваги приділяється і показнику, який
характеризує цінність акції (Price/Earnings Ratio – P/E). Цей показник
відображає ринкове сприйняття акцій компанії і розраховується як
відношення ціни акції до доходу на акцію. Показник Р/Е показує,
наскільки багато інвестори згідні платити за одиницю прибутку. Для
українського фондового ринку цей показник поки що неактуальний, але по
мірі входження економіки в нормальне русло, він займе належне місце в
аналітичній роботі.

З точки зору розподілу прибутку необхідним є аналіз коефіцієнта
реінвестицій (Retained Earnings Ratio), який розраховується як
відношення нерозподіленого прибутку до суми чистого прибутку і
характеризує схильність підприємства до накопичення капіталу. Чим
більший коефіцієнт реінвестицій, тим скоріше зростає акціонерний капітал
власників, і тим більші можливості для майбутнього зростання доходів .

Це основні показники, які характеризують розподільчу політику
акціонерного товариства, але вони цілком придатні для застосування у
діяльності будь-якого підприємства з колективною власністю, де власність
персоніфікована. Зрозуміло, що любий аналіз потребує комплексного
підходу до об’єкта, тому характеристика означених показників потребує
ув’язки їх з іншими показниками господарської діяльності підприємства:
прибутковості, ефективності використання активів, фінансової стійкості,
ліквідності.

Світовий досвід з питань дивідендної політики і розподілу прибутку на
підприємствах колективної форми власності можна розділити на концепції
дивідендної політики та схеми участі працівників у прибутках.

У світовій економічній практиці розглядаються три основні концепції, які
стосуються питань дивідендної політики. Перша, розроблена М. Міллером та
Ф. Модільяні, заснована на твердженні, що вибір дивідендної політики не
має великого значення, тому що розмір сплачуваних дивідендів не впливає
на вартість компанії та її капіталу і, отже, на вартість її акцій.
Теорія М. Гордона та Дж. Лінтнера базується на ствердженні, що будь-який
інвестор надає більшу перевагу поточним дивідендам, ніж майбутньому
прибутку, а вартість фірми максимізується із зростанням виплати
дивідендів. Третя концепція орієнтується на специфіку зарубіжного
податкового законодавства і стверджує, що компаніям вигідніше тримати
виплату дивідендів на порівняно низькому рівні, що дозволить зробити
акції більш привабливими для інвесторів, оскільки в багатьох країнах
рівень оподаткування дивідендів вищий у порівнянні з рівнем
оподаткування приросту капіталу.

Жодна з означених концепцій не є безумовною і не дає чіткої відповіді
щодо правильності того чи іншого вибору варіанту дивідендної .політики.
Тому на практиці кожному підприємству слід приймати самостійне рішення,
виходячи передусім з притаманних йому особливостей та зовнішніх
чинників, які часто важко формалізувати. При цьому будь-який обраний
варіант повинен відповідати двом взаємопов’язаним цілям:

а) максимізації сукупного доходу інвесторів (сплачених дивідендів та
приросту курсової вартості акцій);

б) достатньому фінансуванню діяльності підприємства.

В залежності від стадії життєвого циклу підприємства, схильності
керівництва до ризику виділяють три підходи до вирішення питань, що
стосуються виплати дивідендів і реінвестування нерозподіленого прибутку
у виробництво: консервативний, поміркований та агресивний.
Консервативний підхід припускає сплату дивідендів за залишковим
принципом та додержання стратегії підтримки стабільної норми і
дивідендних виплат.У цьому випадку більш високими темпами зростає
вартість чистих активів акціонерного товариства і, як наслідок, ринкова
вартість акцій. Поміркований підхід характеризує підприємства, що
дотримуються політики стабільного розміру дивідендів та політики “екстра
дивідендів”. У відповідності з цим підходом поточні інтереси акціонерів
щодо розміру дивідендних виплат стабільно балансуються з необхідістю
формування власних фінансових ресурсів для забезпечення розвитку фірми.
Агресивний підхід припускає постійно зростаючий розмір дивідендів
незалежно від результатів фінансової діяльності компанії. Таку
дивідендну політику можуть дозволити собі лише фінансово стійкі компанії
на ранніх стадіях свого життєвого циклу. Якщо ж ця політика не
підкріплена постійним ростом фінансових результатів, то вона вимальовує
реальний шлях фірми до банкрутства.

Існує також політика подрібнення акцій. До неї звертаються, щоб зробити
акції більш доступними для покупців. Це дуже схоже на сплату дивідендів
акціями, але акціонери отримують більш значну кількість акцій.
Наприклад, якщо компанія заявляє про подрібнення акцій 3 за 1, це
означає, що акціонер отримає додатково вдвічи більше акцій ніж він має.
Подрібнення акцій не змінює загальний власний капітал, але зменшує
номінал акції в стільки разів, у скільки збільшується кількість акцій.
Відповідно до попереднього прикладу власник 100 акцій з номіналом 20
грн. після подрібнення 3 до 1, буде мати 300 акцій з номіналом 6,6 грн.
(20 :3). Розглянемо як позначаться на балансі фірми такі форми виплати
дивідендів.

Важливим методологічним етапом аналізу будь-якого економічного явища є
визначення та класифікація факторів впливу на досліджуваний об’єкт.
Основними факторами, що впливають на розподільчу (дивідендну) політику
підприємства є такі, що характеризують інвестиційні можливості
підприємства, можливості формування капіталу з альтернативних джерел,
фактори, пов’язані з об’єктивними причинами та інші.

До факторів, які характеризують інвестиційні можливості підприємства
відносяться: стадія життєвого циклу; необхідність розширення
підприємством своїх інвестиційних програм; ступінь готовності окремих
інвестиційних проектів з високим рівнем ефективності; можливість впливу
на інтенсивність інвестиційного процесу. Розподільча (дивідендна)
політика на кожній стадії життєвого циклу підпорядковується основній
меті поточної діяльності (вихід на ринок, закріплення на ринку,
розширення ринкового сегменту тощо), але при цьому орієнтується на
загальноекономічну стратегію підприємства та враховує обраний підхід до
дивідендної політики (консервативний, поміркований, агресивний).

Фактори, що об’єднані інвестиційною спрямованістю діяльності
підприємства, впливають на розподільчу (дивідендну) політику з точки
зору визначення пріоритетності фондів нагромадження і споживання.
Далекоглядна розподільча політика повинна передбачати можливість
акумуляції коштів для здійснення інвестицій і забезпечення джерела
розширеного відтворення власного виробництва. Проте аналіз впливу
означеної групи факторів на розподільчу (дивідендну) політику
конкретного підприємства в умовах України ускладнений через згортання
інвестиційної активності на макрорівні.

Одною з причин згортання інвестиційної активності є репресивна податкова
політика, тому постала необхідність впровадження реформи, основними
моментами якої повинні стати ефективний проект податку на додану
вартість, зміна амортизаційної політики та зменшення нарахувань на
заробітну плату.

До факторів, які характеризують можливості формування капіталу з
альтернативних джерел, відносяться: достатність резервів власних
фінансових ресурсів, сформованих у попередньому періоді; доступність
залучення коштів на фінансовому ринку; складність залучення позикових
коштів у зв’язку з низьким рівнем платоспроможності та фінансової
стабільності підприємства;

Достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформованих у
попередньому періоді, дає змогу спрямовувати на виплату дивідендів
порівняно більшу частину чистого прибутку, і тим самим підняти
привабливість акцій підприємства в очах тієї частини портфельних
інвесторів, яка орієнтована на поточне споживання.

Основною частиною інвестиційних резервів підприємства є амортизаційний
фонд, але в сучасних умовах амортизація не відіграє ролі фінансового
двигуна відтворювального процесу. Причинами втрати амортизаційним фондом
функції відтворення є інфляція, яка поступово знецінювала нагромаджені
кошти підприємств, нецільове використання амортизаційного фонду та
непродумані нормативні положення стосовно амортизаційних відрахувань,
які спричинили сповільнення процесів акумулювання коштів на відтворення.

Доступність залучення коштів на фінансовому ринку дозволяє підприємству
для розвитку виробничої діяльності використовувати кошти, отримані
ззовні, спрямовуючи залишок прибутку на споживання (дивіденди,
преміювання, інші матеріальні виплати).

Залучення коштів на фінансовому ринку необхідно розглядати в контексті
боргового навантаження поточної діяльності і формування структури
капіталу підприємства колективної форми власності. Вигідність залучення
коштів на зовнішньому ринку проявляється через дію ефекту фінансового
важеля. Якщо рентабельність використання активів підприємства перевищує
середню ставку проценту за використання позикових коштів, підприємству
доцільно збільшувати боргове навантаження, оскільки це приведе до
підвищення рентабельності власних активів.

Довгострокове кредитування повинно стати одним з важливих джерел
формування інвестиційних коштів підприємства. Але, зважаючи на
об’єктивні умови кризового стану економіки, в Україні практично
припинено середньо- та довгострокове кредитування, відсутні інвестиційні
кредити. Неефективно використовуються і короткострокові кредити.

Достатньо вагомим джерелом формування акціонерного капіталу і
поповнення оборотних коштів підприємств могли б стати вільні кошти
населення, дивідендна політика конкретного підприємства повинна
орієнтуватись на пріоритети різних груп населення і плануватись таким
чином, щоб сприяти акумуляції грошових заощаджень населення шляхом
забезпечення відповідної віддачі як у вигляді дивідендів, так і
зростання капіталу. Успішне вирішення цієї проблеми в умовах України
ускладнене через нерозвиненість інфраструктури фондового ринку, певні
наслідки непродуманого проведення приватизації та підірвану довіру
громадян до ощадної справи у будь-якому прояві.

Список використаної літератури

Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. – Т. 2. – К.: Ника-Центр,
1999.

Ейсан Никбахт., Анжеліка Гроппелі. Фінанси. – Київ.: Вік, Глобус, 1992.

Ковалев В.В. Финансовый анализ. – М.: Финансы и статистика, 1996.- 429
с.

5. Рясних Є.Г. Основи фінансового менеджменту.-Хмельницький.-ТОВ
“Тріада-М”, 2000.

Холт Р.Н. Основы финансового менеджмента. – М.: Дело, 1993.

PAGE

PAGE 16

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020