Реферат на тему:
Діяльність світової організації інтелектуальної власності.
Сферою діяльності Світової організації інтелектуальної власності ,
створеної в 1970 р., є промислова власність, що стосується захисту прав
на винахід , товарні знаки , промислові зразки, а також авторські права,
в основному на літературні , музичні, художні, фотографічні й
аудіовізуальні твори. Головна мета СОІВ- охорона інтелектуальної
власності в усьому світі на основі співробітництва між країнами і
міжнародними організаціями ( укладання нових міжнародних договорів,
робота з удосконалювання національного законодавства в частині охорони
прав інтелектуальної власності, технічна допомога країнам , що
розвиваються); розширення адміністративного співробітництва між
об’єднаннями (союзами) держав у галузі інтелектуальної власності;
поширення інформації; підтримка при одночасному одержанні прав на
винаходи, товарні знаки , промислові зразки чи моделі в декількох
країнах.
В адміністративному підпорядкуванні СОІВ знаходяться такі угоди:
Паризька конвенція про захист промислової власності, перша редакція якої
була підписана в 1883 р. Потім Конвенція багато разів переглядалась і
доповнювалася. До неї приєдналися 96 країн світу . Її мета – надання
більш пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків,
реєстрацій товарних знаків іноземними громадянами
Мадридська конвенція про міжнародну реєстрацію товарних знаків (1891 р.)
Мадридська угода про боротьбу з фальшивими даними про джерела походження
товару (1883 р.)
Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків або моделей
(1925р.)
Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для
реєстрацій товарних знаків (1957р.)
Лісабонська угода про міжнародну класифікацію промислових зразків або
моделей (1968 р.)
Локарнська угода про міжнародну класифікацію промислових зразків або
моделей (1968р.)
Договір про реєстрацію товарних знаків, підписаний у Відні в 1973р.
Будапештська угода про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів
для цілей патентної процедури (1977р.)
Договір про патентну кооперацію, підписаний у 1970р. у Вашингтоні, який
передбачає можливість складання і подачі в національне відомство
міжнародної заявки у випадках, коли заявник бажає забезпечити охорону
винаходу в декількох країнах
Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (1886р.)
Римська конвенція про захист артистів – виконавців, виробників фонограм
і радіомовних організацій (1961р.)
Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їх продукції (1971р.)
Брюссельська конвенція про поширення несучих програм сигналів, які
передаються через супутники (1974р.)
У правовій системі СОТ одним із трьох її складових, крім ГАТТ і ГАТС, є
Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода
ТРІПС) [ 80, с. 251 – 270].
Угода ТРІПС доповнює розроблені СОІВ угоди що до захисту прав
інтелектуальної власності.
Передумовами прийняття Угоди ТРІПС є наявність значних розходжень у
стандартах, що регулюють охорону і реалізацію прав інтелектуальної
власності, а також відсутність багатосторонніх правил, які стосуються
міжнародної торгівлі підробленими товарами, що стало джерелом зростаючої
напруженості в міжнародних економічних відносинах.
Угода ТРІПС визначає мінімальні стандарти і періоди, на які надається
захист різних ПІВ. Від країн вимагається не вдаватися до дискримінації
іноземців, а також між іноземцями і вітчизняними громадянами що до
набуття обсягу і збереження прав інтелектуальної власності (поширення
режиму найбільшого сприяння і національного режиму). Важливою рисою
Угоди є те, що закладений конвенціями СОІВ стандартний захист одержав
правовий статус.
До основних стандартів захисту прав на патенти, товарні знаки,
промислові зразки, ноу-хау, відносяться відповідно.
Патенти.
Будь який винахід, на який має бути зареєстрований патент, повинен бути
новим, включати винахідницьку стадію та бути придатним для промислового
застосування.
Країни повинні видавати патенти на винаходи в усіх сферах технологій як
для товарів, так і для процесів, включаючи ті, котрі застосовуються для
виробництва товарів. Крім того, патенти повинні видаватися без
дискримінації що до місця винаходу, і не залежно від того, товари
імпортовані, чи вироблені на внутрішньому ринку.
Патенти дають їхнім власникам ексклюзивні права власності. Це дозволяє
власникам попереджати використання захищених винаходів іншими.
Виробники, що бажають використовувати запатентовані винаходи, повинні
одержати відповідні ліцензії чи дозволи від власників таких патентів,
котрі, як правило вимагатимуть сплати незалежних робіт.
Якщо предметом патенту є товар, то треті особи можуть виробляти,
продавати або імпортувати такий товар лише за згодою власника патенту. У
тому випадку, коли процес запатентовано, треті сторони не можуть
застосувати його без згоди власника відповідного патенту. Вони також не
можуть без такої згоди продавати або імпортувати товари, які
безпосередньо отримані з використанням запатентованого процесу.
В Угоді передбачається примусове ліцензування, якщо власник патенту
відмовляється ліцензувати використання запатентованого винаходу,
висуваючи необґрунтовані умови. Законодавством багатьох країн
передбачається, що у випадку, коли запатентованого товару немає в
наявності або коли є в наявності за непомірними цінами, то уряд виходячи
з державних інтересів, може дозволити зацікавленому виробнику
використовувати патент за умови виплати власнику патенту адекватних
роялті.
Необхідність запровадження Міжнародної патентної класифікації та
завдання, які за її допомогою стає можливим вирішити.
Відомствам з промислової власності, яким приходиться мати справи з
величезним числом патентних документів, давно стало очевидно, що для
раціонального ведення діловодства і для підтримки пошукових рубрикаторів
необхідно використовувати деяку класифікацію. Уперше національна
класифікаційна система була прийнята в 1831 р. у патентному відомстві
США, потім у 1877 р. — у патентному відомстві Німеччини й у 1880 р. — у
відомстві Великобританії. Вихідна система простої реєстрації патентних
заявок була поступово замінена системою експертизи патентних заявок, в
ході якої заявки порівнювалися з існуючими національними патентними
документами.
Наступним кроком з’явилося включення в процес експертизи патентних
заявок розгляду так називаного «загального стану техніки» в даній
галузі, тобто включення також документів, опублікованих іншими країнами.
Для цілей експертизи цього типу відомства з промисловій власності були
зобов’язані проводити пошук серед величезного числа документів,
присвячених конкретній тематиці. Однак довгий час класифікаційні системи
різних країн істотно розрізнялися між собою.
Одним із засобів подолання цієї проблеми було створення таблиць
відповідності між двома різними класифікаційними системами, іншими
словами, розробка таких таблиць, що для кожної рубрики однієї
національної класифікації приводили відповідну рубрику іншої
національної системи. Однак внаслідок різних принципів класифікування,
що лежать в основі кожної системи, національні класифікації були
настільки різними, що цінність таких таблиць була низькою. Більш того,
довелося б встановлювати різні таблиці відповідностей для національної
системи класифікації кожної іншої країни, що становила інтерес. Тому цей
метод не давав прийнятного рішення.
Потреба в єдиній міжнародній класифікаційній системі для вирішення цих
питань ставала усе більш і більш очевидною. Багато років міжнародного
співробітництва, починаючи з 1956 р., під егідою Ради Європи і
Всесвітньої організації інтелектуальної власності привели до того, що в
1971 р. було укладено Страсбургзьку угоду про Міжнародну патентну
класифікацію (МПК). У нього були внесені виправлення в 1979 р. Угода
звичайна іменується скорочено Угодою про МПК.
Угода відкрита для держав — учасників Паризької конвенції. Ратифікаційні
грамоти чи акти про приєднання повинні здаватися на збереження
генеральному директору ВОИС. Угодою засновується Міжнародна патентна
класифікація (МПК), що підрозділяє всю область техніки на вісьмох
основних розділів, 20 підрозділів, 118 класів, 624 підкласу і понад 67
тисяч груп (з який приблизно 10% — «основні групи», а інші —
«підгрупи»). Кожній рубриці привласнений символ, що складається з
арабських цифр і букв латинського алфавіту.
Відповідний символ вказується на кожному патентному документі
(опублікованих патентних заявках і виданих патентах), кількість яких за
останні десять років щорічно досягало порядку одного мільйона.
Відповідний символ проставляється національним чи регіональним патентним
відомством, що публікує патентний документ.
За станом на 15 січня 2001 р. учасниками цієї Угоди були наступні 47
держав: Австралія, Австрія,, Бєларусь, Бельгія, Болгарія, Бразилія,
Гвінея, Німеччина, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспанія,
Італія, Канада, Китай, Куба, Киргизстан, Люксембург, Малаві, Мексика,
Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея,
Республіка Молдова, Російська Федерація, Румунія, Словаччина, З’єднане
Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Сполучені Штати
Америки, Суринам, Таджикистан, Тринідад і Тобаго, Туреччина, Уругвай,
Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швеція, Швейцарія,
Естонія і Японія.58
Першими до Угоди в 1975 р. приєдналися Австралія, Австрія, Бразилія,
Німеччина, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Нідерланди,
Норвегія, З’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії,
Сполучені Штати Америки, Суринам, Франція, Швеція і Швейцарія. Останніми
до Угоди в 2000—2001 р. приєдналися Болгарія, Мексика, Хорватія й
Уругвай. СРСР приєднався до Угоди 3 жовтня 1976 р.
Товарні знаки. Власники зареєстрованих т.з. мають виняткові права не
дозволяти третім сторонам використовувати ідентичні чи подібні знаки на
товари, що схожі на ті, стосовно яких зареєстровано т. з. якщо таке
використання призвело б до ймовірної плутанини.
Угода ТРІПС вимагає від країн-членів не запроваджувати щодо
використання т. з. спеціальних вимог, які б, наприклад, могли б
заподіяти шкоду їх здатності відрізняти товари чи послуги одного
підприємства від товарів чи послуг інших підприємств. Угода також
зобов’язує країни скасовувати практику надання дозволів на використання
іноземних т. з. тільки тоді, коли вони поєднуються з іншим т. з.
вітчизняного походження.
Країни члени мають можливість вільно визначати умови ліцензування і
передачі прав на т.з. Однак власники зареєстрованих товарних з. не
повинні бути зобов’язанні давати ліцензію на використання т. з. Крім
того, вони мають право передавати права на товарний знаків з передачею
підприємств, якому належить т. з. або без такої передачі.
Захист, що надається власнику зареєстрованого т. з. , базується на
припущені, що він використовуватиме його в торгівлі. Закони більшості
країн передбачають скасування т. з, якщо він не використовується в
продовж визначеного часу.
Угода ТРІПС закладає деякі положення яких варто дотримуватися при
скасуванні т. з. через їх не використання . Вона передбачає що будь-який
зареєстрований т. з. може бути анульованим лише в результаті
безперервного терміну не використання знака, щонайменше впродовж 3-х
років. При цьому необхідно враховувати обставини, що виникають незалежно
від волі власника іноземного т. з., наприклад, торговельні обмеження на
імпорт товарів і послуг , що охороняється товарним з. Більше того
використання, наприклад, ліцензіатом повинно визнаватися як використання
власником т.з.
Промислові зразки. Угода ТРІПС зобов’язує країни-члени
забезпечувати охорону промислових зразків, які повинні бути новими чи
оригінальними. Власник захищеного зразка має виняткове право на його
використання і може перешкоджати третім сторонам, які не одержали його
згоди створювати , продавати чи імпортувати вироби, скопійовані чи
значною мірою скопійовані із захищеного зразка.
Охорона закритої інформації. В угоді ТРІПС містяться положення які
вимагають, щоб закрита інформація – комерційна таємниця чи ноу-хау –
користувалися захистом. Такий захист вживається до інформації секретної,
що має комерційну цінність через свою таємність, яка підпадає під
розумні заходу, щоб тримати її в секреті. Угода не вимагає, щоб закрита
інформація трактувалася як форма власності, про те вона застерігає, що
особа, яка на законних підставах має контроль над такою інформацією,
повинна мати можливість перешкоджати її розголошенню, одержанню чи
використанню іншими особами без її згоди таким чином, що не суперечить
комерційній практиці.
Права інтелектуальної власності обмежені за термінами. Мінімальний
період охорони відрізняється залежно від країни.
Мінімальний період охорони:
– патентів – 20 років з моменту подачі заяви на патент:
– товарних знаків – 7 років з моменту початкової реєстрації і кожного
поновлення реєстрації. Реєстрація відновлюється на невизначений термін
– промислових зразків – що найменше 10 років.
Власники прав інтелектуальної власності втрачають своє рево, якщо
закінчується термін захисту. Після цього ПІВ можуть використовуватися
будь-яким членом суспільства, без звернення за дозволом до будь якого
власника права власності.
Х метою забезпечення того, щоб поліпшений і посилений захист ПІВ не
позначався негативно на передачі технологій на розумних комерційних
умовах, передбачається, що країни можуть вживати відповідні заходи,
включаючи законодавчі, для запобігання власниками інтелектуальної
власності зловживання своїми правами, а також прийняттю практики, яка
стримує торгівлю чи несприятливо впливає на передачу технологій.
В угоді сформульованій зобов’язання урядів країн-членів передбачати у
своєму національному законодавстві процедури і гарантії, спрямовані на
те, щоб забезпечити ефективну реалізацію ПІВ. Вимоги до процедури:
1 повинні мати справедливий характері ґрунтуватися на принципах
рівноправності;
2 не повинні бути складними, дорогими, встановлювати нереальні терміни,
ввести до не обґрунтованих затримок;
3 повинні передбачати можливість звертання в судові інстанції для
перегляду остаточних адміністративних рішень і права виносити спірні
питання на судові розгляди.
Виконання угоди від утримання урядами положень, що містяться в ньому,
контролює Рада з торгівельних аспектів інтелектуальної власності.
Уряди різних країн часто прагнуть обмежити з тих чи інших причин
передачу технологій. Так, обмеження експорту новітньої технології
пояснюється бажанням утримати технологічне лідерство на світовому ринку
чи міркуванням національної безпеки. Обмеження імпорту технології часто
пов’язане з необхідністю зниження іноземної конкуренції, збереження
робочих місць чи невідповідністю національних стандартів іноземним
технологіям.
З метою виконання міжнародних угод країни-учасниці вводять державний
контроль за продажем технічних досягнень, що можуть бути використані для
створення хімічної, бактеріологічної ракетної зброї. Особливому контролю
піддається вивезення технологій, призначених для створення продукції, що
має мирне призначення, але які можуть бути використані і для виробництва
зброї масового знищення.
Державні механізми міжнародного технологічного обміну бувають прямі,
що здійснюються органами експортного контролю, методами мирного і
прикордонного контролю, і непрямі, які здійснювання через державну
систему реєстрації патентів і торгівельних знаків.
Права, що охороняються за Женевською конвенцією про охорону інтересів
виробників фонограм від незаконного відтворення їх форм.
Прийнята 26 жовтня 1971 року. В ній беруть участь 70 держав. Щоб
прийняти участь в Конвенції потрібно бути:
членом ООН;
або спеціалізованої установи ООН.
Охорона за Конвенцією здійснюється шляхом надання національного режиму
тільки за ознакою громадянства.
Захист надається тільки від виготовлення дублікатів фонограм без згоди
виробників, тобто:
незаконне тиражування;
заборона ввозу дублікатів, тиражування здійснюється з комерційною метою;
від розповсюдження таких дублікатів
Існують три механізми захисту:
національне законодавство;
спеціальне законодавство в галузі суміжних прав;
законодавство про недобросовісну конкуренцію;
кримінальне законодавство
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
