Контрольна робота
Поняття, суб’єкти підприємницької діяльності, поняття та види
представництва, укладання мирової угоди при банкрутстві.
План
І. Поняття, суб’єкти підприємницької діяльності.
ІІ. Поняття та види представництва.
ІІІ. Укладання мирової угоди при банкрутстві.
ІV. Література.
I. Поняття, суб’єкти підприємницької діяльності.
1. Поняття та зміст підприємництва
Статтею 1 Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р.
підприємництво визначено як безпосередня самостійна, систематична, на
власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт,
наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та
юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької
діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності юридичної
особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою
діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність.
Власність як економічна категорія – це відносини між людьми з приводу
речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ
одним
особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.
Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди,
засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові
кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності. Власникам
забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.
Згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав
усіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальну
спрямованість
економіки. Всі суб’єкти права власності рівні перед законом.
Суб’єкти підприємництва. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про
підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями)
можуть бути:
громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності
або
дієздатності;
юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про
власність”.
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій
громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду,
державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного
нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані
здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Законом України “Про
державну службу” від 16 грудня 1993 р. та ст. 5 Закону України “Про
боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. державним службовцям або
іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено
займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників
або підставних осіб, входити самостійно, через представника або
підставних
осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств,
кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій,
спілок, об’єднань кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
Заборона безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам,
заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх
структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів,
органів місцевого і регіонального самоврядування встановлена Декретом
Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб’єктів
підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств”
від 31 грудня 1992 р. Це, однак, не виключає їхнього права отримувати
дивіденди по акціях, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи
відповідно до своєї частки майна в статутному фонді господарського
товариства тощо).
Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету,
вважаються працівники, діяльність яких пов’язана зі здійсненням
державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих,
адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських
рішень.
Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів (доходів)
означає, що право на управління належним їм майном (це друга складова
корпоративного права) зазначені в Декреті посадові особи на період
зайняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам відповідно до
чинного законодавства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути
зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які
мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі
злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а й не
можуть
виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати
в
підприємницьких товариствах їх спілках (об’єднаннях) керівні посади та
посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.
ІІ. Поняття та види представництва.
ЦК України дає змогу визначити представництво як здійснення однією
особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через
повноваження, що грунтується на довіреності, законі або
адміністративному
акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку
представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються
цивільні права та обов’язки.
Потреба в представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють в
силу закону (наприклад, через відсутність дієздатності) або конкретних
життєвих обставин (наприклад через хворобу, відрядження, зайнятості) не
може особисто здійснювати свої права і обов’язки, але часто до послуг
представників звертаються заради того, щоб скористатися спеціальними
знаннями і досвідом представника, заощадити час і засоби і т.п.
За допомогою представництва можуть здійснюватися не тільки майнові, але
і
деякі особисті немайнові права, проте не припускається вчинення через
представників угод, що за своїм характером можуть бути зроблені тільки
особисто, а також інших угод у випадках, передбачених законом (наприклад
тільки особисто можна скласти заповіт, укласти договір довічного
утримання
та ін.).
2. Суб’єкти представництва.
У відносинах представництва беруть участь три суб’єкти: особа, яку
представляють, представник і третя особа. Особою, яку представляють,
може бути будь-який суб’єкт цивільного права — громадянин, юридична
особа, незалежно від наявності у них дієздатності.
Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження
наздійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють.
Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як
виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового
повноліття, тобто 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України).
Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати
функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням,
визначеним у законі, статуті або положенні.
Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються,
змінюються або припиняються цивільні права та обов’язки, може бути
будь-який суб’єкт цивільного права. Разом з тим відповідно до ч. З ст.
62
ЦК України представник не може укладати угоди від імені особи, яку він
представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником
якої він водночас є.
3. Повноваження представника.
Дії представника створюють, змінюють або припиняють цивільні права і
обов’язки особи, яку представляють лише тоді, коли вони відбуваються в
межах наданих представнику повноважень. Якщо ж представник перевищує
свої повноваження, особа яку представляють, звільнена від будь-яких
зобов’язань перед третьою особою, з котрим представник вступив у правові
відношення від його імені. Повноваження є міра можливого поводження
представника стосовно третіх осіб. Саме в силу наданих йому повноваженнь
представник укладає з третіми особами угоди і чинить інші юридичні дії
від імені і в інтересах особи, яку представляють. За характером
походження та своїм змістом повноваження є суб’єктивним правом, яке
делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи,
яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов’язок
якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.
Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує
права та обов’язки особи, яку представляють. За ст. 62 ЦК України
повноваження можуть грунтуватися на довіреності, законі,
адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє
представник (продавець, касир тощо).
Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого
представництва.
Проте, зустрічаються і такі випадки, коли угоди та інші юридичні дії від
імені і в інтересах одних осіб відбуваються іншими особами, які не мають
на це необхідних повноважень. Частіше, у реальному житті має місце так
називане мниме представництво, коли учасники цивільного обороту думають,
що діють відповідно до правил про представництво, але в дійсності
представник відповідним повноваженням не володіє. Прикладами такого
мнимого представництва можуть служити випадки невірного оформлення
довіреності, припинення її дії в зв’язку з закінченням терміну дії,
скасуванням її особою, яку представляють, і т.п.
В усіх випадках неправомірного офомлення угод або інших юридичних дій,
які були зроблені одною особою від імені і в інтересах іншого, не
породжують для останнього відповідних прав і обов’язків, але вона може
вважатися правомірною тільки в тому випадку коли особа, яку
представляють в подальшому, схвалить цю угоду. По своїй юридичній
природі наступне схвалення угоди є односторонньою угодою, яке було
зроблено на власний розсуд особою, яку представляють. Схвалення угоди
може бути виражено як у письмовій формі, наприклад у виді листа,
телеграми, факсу і т.п., так і шляхом конклюдентних дій, наприклад
прийняттям виконання, виробництвом розрахунків і т.п. . Важливо лише,
щоб із дій особи, яку представляють, однозначно випливало пряме
схвалення угоди. Схвалення угоди особою, яку представляють, діє з
оберненою силою, тобто робить угоду дійсної з моменту її вчинення.
Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли
представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або
взагалі не маючи повноважень. В таких випадках неуповноваженого
представника, якщо його дії носили свідомий протиправний і винний
характер, він може бути в притягнутий третьою особою до відповідальності
за заподіяння шкоди. У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України “Про
деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод
недійсними” від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зазначається, що у разі
коли
угода укладена представником юридичної особи або керівником її
відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з
перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така,
що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що
сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про
відсутність у представника юридичної особи або керівника її
відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на
її обов’язку перевіряти такі повноваження.
Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім’я
особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії
банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої
угоди, арбітражні суди відповідно до зазначеного роз’яснення виходять з
такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав
відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки
на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця
обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких
випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.
4. Підстави виникнення та види представництва
Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких
визначено в законі. Згідно із ст. 62 ЦК України повноваження
представника
можуть грунтуватися на довіреності, адміністративному акті та законі.
Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних
фактів, з яких виникає представництво.Розрізняють такі види
представництва:
1) представництво, яке грунтується на договорі;
2) представництво, яке грунтується на законі;
3) представництво, яке грунтується на адміністративному акті.
Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку
представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку
представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом
видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором
звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений)
зобов’язується виконати від імені й за рахунок другої сторони
(довірителя) певні юридичні дії.
Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційним
представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником
від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері
підприємницької діяльності.
Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за
згодою сторін та у випадках, передбачених законом допускається одночасне
комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження
комерційного пред ставника може бути підтверджене письмовою угодою між
ним та особою, яку представляють, або довіреністю.
Представництво, яке виникає на підставі закону та адмі ністративного
акта
є обов’язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи,
яку представляють.
Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей
вид представництва називають законним. Так, законними представниками
неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни, а за осіб
які були визнані недієздатними їх родичі, опікуни. Особливістю цього
виду
представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у
призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо
визначаються законом.
Представництво, при якому повноваження представника виникають із
адміністративного розпорядження особи, яку представляють або із акта
органу юридичної особи, являє собою представництво, яке грунтується на
адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад,
внаслідок
видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на
посаду, пов’язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема з
укладенням угод.
5. Представництво в арбітражному суді.
Представництво в арбітражному суді – це процесуальна діяльність,
здійснювана від імені і в інтересах осіб, що беруть участь у справі:
сторін, третіх осіб, державних органів. Справи організацій в
арбітражному
суді ведуть їхні органи і представники, громадяни ж можуть вести справи
в
арбітражному суді самі або через представників. Арбітражний
процесуальний кодекс припускає ведення справ органами юридичних осіб і
громадянами безпосередньо або через представників, або разом із
представниками. Представником в арбітражному суді може бути будь-який
громадянин, що має належним чином оформлені повноваження на ведення
справи. Права і законні інтереси громадян, що не володіють повною
дієздатністю, захищають в арбітражному процесі їхні законні представники
– батьки, усиновителі, опікуни або попечителі. Законні представники
можуть доручити ведення справи в арбітражному суді іншому обраному ними
представнику. ЦК України не обмежує коло осіб, що можуть бути
представниками учасників арбітражного процесу. Ними можуть бути будь-які
громадяни, у тому числі співробітники організацій, адвокати, робітники
юридичних фірм, будь-який уповноважений громадянин, що не підпадаює під
винятки. Єдина вимога, зазначена Кодексом, це наявність належним чином
оформлених повноважень на ведення справи. Повноваження представника
повинні бути виражені в дорученні, яке видано і оформлено відповідно до
закону.
Повноваження на ведення справи в арбітражному суді дають представнику
право на учинення від імені особи, яку він представляє, всіх
процесуальних
дій, крім: підписання позовної заяви, передача справи в третейський суд,
повної або часткової відмови від позовних вимог і визнання позову, зміни
предмета або підстави позову, висновки мирової угоди, передача
повноважень іншій особі (передовіреність), оскарження судового акта
арбітражного суду, підписання заяви про винесення протесту, вимоги
примусового виконання судового акта, одержання присуджених майна або
грошей. Повноваження представника на вчинення кожного з зазначених дій
повинні бути спеціально передбачені в дорученні, яке видано особою, яку
він представляє.
На підставі довіреності на ведення справи представник вправі:
знайомитися
з матеріалами справи, робити виписки з нього, знімати копії, заявляти
відводи, представляти докази, брати участь у дослідженні доказів,
заявляти
клопотання, представляти свої докази і розуміння по усім виникаючим у
ході
арбітражного процесу питанням. Про право вчинення таких дій не потрібно
спеціальної вказівки в дорученні.
ІІІ. Укладання мирової угоди при банкрутстві.
Мирова угода як спосіб оформлення домовленості про врегулювання спору
досить часто використовується в судовій практиці багатьох країн. В
Україні такий засіб припинення провадження в судовій справі передбачають
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. № 1501—VI
(далі – ЦПК) та Господарський процесуальний кодекс України від
6 листопада 1991 р. № 1798-ХІІ (далі – ГПК). Згідно з положеннями
зазначених нормативних актів, розв’язання спірних проблем між боржником
і кредитором шляхом укладення мирової угоди є припустимим на будь-якій
стадії судового провадження, включаючи й стадію виконання судового
рішення. Законодавство про банкрутство раніше такої форми врегулювання
проблем між боржником і кредиторами не передбачало: Закон України “Про
банкрутство” від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ не містив положення про
мирові угоди, хоча у цій категорії справ застосовувалися положення АПК
України. Тому в процесі здійснення реформи законодавства про банкрутство
разом з іншими змінами до зазначеного вище закону в 1999 році увійшли
положення про мирову угоду (розділ ІV “Мирова угода”). При цьому закон
був викладений у новій редакції та отримав нову назву – Закон України
“Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом”. Згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” (далі – Закон про банкрутство),
мирова угода – це домовленість між боржником і кредиторами стосовно
відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами
боргів боржника. Наслідком досягнення домовленості про прощення боргу є
припинення відповідного зобов’язання. Відповідно до зазначеного закону
мирову угоду визнають ще й судовою процедурою (з чим важко погодитись),
яка застосовується до боржника в межах відкритого провадження в справі
про банкрутство, а також засобом відновлення платоспроможності боржника,
що може міститися у плані санації.
УЧАСНИКИ МИРОВОЇ УГОДИ
За загальним правилом сторонами мирової угоди в судовому провадженні є
боржник і кредитор, які виступають у відповідній судовій справі
сторонами: в позовному провадженні це позивач і відповідач, а в справах
про банкрутство – боржник і його кредитори. Законодавство про
банкрутство встановлює перелік кредиторів, які можуть брати участь в
обговоренні та укладенні мирової угоди. Мирова угода укладається щодо
вимог, забезпечених заставою, другої та наступних черг задоволення вимог
кредиторів, передбачених у ст. 31 Закону про банкрутство. Таким чином,
мирова угода не укладається щодо: виплати вихідної допомоги звільненим
працівникам банкрута, включаючи відшкодування кредиту, отриманого з
такою метою; витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб; витрат,
пов’язаних із провадженням у справі про банкрутство в господарському
суді, включаючи витрати на роботу ліквідаційної комісії, оплату праці
арбітражних керуючих, витрати арбітражного керуючого (розпорядника
майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов’язані з утриманням і
збереженням майнових активів банкрута; оплати державного мита, на
публікацію будь-яких оголошень у справі про банкрутство; проведення
аудиту, якщо він проводився за рішенням господарського суду. Від імені
боржника мирову угоду укладають сам боржник-підприємець, керівник
боржника, повноваження якого як законного представника визначені в
установчих документах відповідної юридичної особи, або арбітражні
керуючі в процедурі судової санації та ліквідації. В процедурі санації
такою особою є керуючий санацією, а у ліквідаційній процедурі –
ліквідатор. Від імені кредиторів рішення про укладення мирової угоди
простою більшістю голосів приймає комітет кредиторів. Необхідною умовою
затвердження мирової угоди є наявність письмової згоди кредиторів на її
укладення, вимоги яких
забезпечені заставою. Мирову угоду від імені кредиторів підписує голова
комітету кредиторів. Слід звернути увагу на особливості процесуального
становища органів кредиторів у справах про банкрутство. З порушенням
провадження в справі про банкрутство та утворенням зборів і комітету
кредиторів окремі кредитори втрачають право виступати в суді від свого
імені. Всі найважливіші функції в справі про банкрутство виконують
зазначені колективні органи кредиторів. Кредитори здійснюють свої права
в судовому процесі через зазначені органи. Від імені державних органів,
які мають право брати участь у справі про банкрутство з боку кредиторів,
мирову угоду підписує керівник відповідного органу за місцезнаходженням
боржника, наприклад, керівник державної податкової служби. Далі у цій
статті розглядатимуться деякі особливості укладення мирової угоди на
різних стадіях здійснення провадження в справі про банкрутство.
УКЛАДЕННЯ МИРОВОЇ УГОДИ
Мирова угода може укладатися на будь-якій стадії провадження в справі
про банкрутство, в тому числі й на стадії ліквідації боржника (після
визнання боржника банкрутом). Після затвердження господарським судом
мирова угода стає обов’язковою для боржника (банкрута) й кредиторів.
Причому
умови цієї угоди є обов’язковими лише для кредиторів, вимоги яких
входили до реєстру вимог кредиторів. Кредитори, вимоги яких не
підлягають задоволенню в межах провадження в справі про банкрутство, або
не були заявлені, або були заявлені після закінчення передбаченого
законом про банкрутство процесуального строку, який не відновлено
господарським судом, можуть подати позов із зазначеними вимогами в
порядку, встановленому ГПК (див. інформаційний лист Вищого
господарського суду України “Про деякі питання практики застосування
окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і
доповнень до деяких інформаційних листів” від 13 лютого 2002 р. №
01-8/155). Одностороння
відмова від мирової угоди не допускається. Для захисту прав кредиторів
Закон про банкрутство встановлює, що для кредиторів, які не брали участі
в голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть
бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили
згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.
Органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють
контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і
обов’язкових платежів, зобов’язані погодитися на задоволення частини
вимог з податків, зборів (обов’язкових платежів) на умовах такої мирової
угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства.
При цьому
податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним
календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про
банкрутство до господарського суду, списується як безнадійний (після
змін, внесених Законом України “Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від
21 грудня 2000 р. № 2181-III), а податкові зобов’язання чи податковий
борг, які
виникли протягом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення
справи про банкрутство до арбітражного суду календарних років,
розстрочуються або списуються на умовах мирової угоди. Законодавство про
банкрутство передбачає окремі випадки, коли укладення мирової угоди
ініціюють арбітражні керуючі. Так, якщо в процедурі санації для
задоволення вимог кредиторів у повному обсязі суми, вирученої від
продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, недостатньо,
керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Такий крок є
останньою можливістю врегулювання проблем заборгованості
боржника, а неукладення мирової угоди тягне за собою визнання боржника
банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Арбітражний керуючий
подає інформацію про затвердження мирової угоди до Агентства з питань
банкрутства (див. Положення про порядок формування та ведення єдиної
бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про
банкрутство, затверджене наказом Агентства з питань банкрутства від 6
листопада 1999 р. № 96) в десятиденний строк з дня винесення
господарським судом відповідної ухвали. Мирова угода після затвердження
її господарським судом стає правовстановлюючим документом, на підставі
якого провадиться, наприклад, державна реєстрація права власності на
об’єкти нерухомого майна (див. Інструкцію про порядок державної
реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у
власності юридичних та фізичних осіб, затверджену наказом Державного
комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9
червня 1998 р.№ 121).
МИРОВА УГОДА: ЗМІСТ ТА ЗАТВЕРДЖЕННЯ
Крім відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання)
кредиторами боргів боржника мирова угода може передбачати також
виконання зобов’язань боржника третіми особами, обмін вимог кредиторів
на акції боржника (якщо боржником є акціонерне товариство) та
задоволення вимог кредиторів іншими способами, які не суперечать закону.
Як зазначалося вище, практично всі цивільно-правові способи можуть бути
використані з метою відновлення платоспроможності боржника і,
відповідно,
вони стають частиною мирової угоди. Мирова угода укладається в письмовій
формі. В постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику
в справах про визнання угод недійсними” від 28 квітня 1978 р. № 3
пояснено, що згідно з правилами, встановленими ст. 46 Цивільного кодексу
України (далі – ЦК), недодержання передбаченої законом простої письмової
форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а лише
позбавляє сторонни права при виникненні спору посилатися для
підтвердження угоди
на показання свідків. Законодавство про банкрутство передбачає
спеціальні умови надання мировій угоді законної сили: мирова угода має
бути затверджена господарським судом, про що виноситься окрема ухвала.
Арбітражний керуючий протягом п’яти днів з дня укладення мирової угоди
подає до господарського суду заяву про її затвердження. До такої заяви,
крім тексту мирової угоди, додаються: протокол засідання комітету
кредиторів, на якому було
прийнято рішення про укладення мирової угоди; список кредиторів із
зазначенням поштової адреси, номеру (коду), що ідентифікує платника
податків, та суми заборгованості; зобов’язання боржника щодо
відшкодування всіх витрат, відшкодування яких передбачено в першу чергу
(крім вимог кредиторів, забезпечених заставою). Господарський суд
повідомляє сторонам про дату розгляду мирової угоди. В практиці
проходження цієї стадії в судовому провадженні ймовірні випадки, коли
будь-хто з кредиторів не погодився на умови мирової угоди, якщо вони не
відповідають намірам такого кредитора, або якщо він має свої
заперечення. В подібній ситуації такому кредиторові надається право
висловити свої
заперечення. Відповідно, на господарський суд покладається обов’язок
заслухати кожного такого кредитора, навіть якщо на засіданні комітету
кредиторів він голосував за укладення мирової угоди. До перелічених вище
документів додаються, за наявності, письмові заперечення кредиторів, які
не брали участі в голосуванні про укладення мирової угоди або
проголосували
проти її укладення. Господарський суд має право відмовити в затвердженні
мирової угоди тільки у випадку порушення порядку укладення мирової
угоди або коли умови мирової угоди суперечать чинному законодавству
України. Якщо господарський суд виніс ухвалу про відмову в затвердженні
мирової угоди, вона вважається неукладеною. Винесення господарським
судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди не перешкоджає
укладенню нової мирової угоди з іншими умовами. З дня затвердження
мирової угоди боржник розпочинає погашення вимог кредиторів згідно з
умовами мирової угоди.
НАСЛІДКИ УКЛАДЕННЯ МИРОВОЇ УГОДИ
Як зазначалося вище, затвердження господарським судом мирової угоди є
підставою для припинення провадження в справі про банкрутство. З дня
затвердження господарським судом мирової угоди припиняються повноваження
арбітражних керуючих, а заходи щодо забезпечення грошових вимог
кредиторів скасовуються. Крім того, кредитори вправі вимагати
відшкодування неустойки (штрафу, пені), а також сум завданих збитків (за
грошовими зобов’язаннями та зобов’язаннями щодо сплати податків і
зборів). Таке право кредитори отримують з моменту затвердження
арбітражним судом мирової угоди за умови закінчення дії мораторію на
задоволення вимог кредиторів. При цьому вимоги заявляються в розмірах,
які існували на дату введення мораторію.
УКЛАДЕННЯ МИРОВОЇ УГОДИ НА ІНШИХ СТАДІЯХ ПРОВАДЖЕННЯ
Рішення про укладення мирової угоди на стадії розпорядження майном
боржника приймає від імені боржника – юридичної особи – керівник такого
боржника, який підписує відповідну угоду. З дня затвердження
господарським судом мирової угоди припиняються повноваження арбітражного
керуючого як розпорядника майна. Певні особливості існують щодо
укладення мирової угоди на стадії санації у межах провадження в справі
про банкрутство. Укладення мирової угоди ініціює керуючий санацією, який
до завершення встановленого строку санації (якщо є підстави для
відновлення платоспроможності шляхом використання такого
засобу) подає зборам кредиторів разом зі своїм звітом і проект мирової
угоди. Рішення про укладення мирової угоди приймають збори кредиторів.
Якщо збори кредиторів відхиляють умови укладення мирової угоди, а інші
передбачені відповідним законом способи не допомогли відновити
платоспроможність боржника, господарський суд приймає рішення про
ліквідацію. Процедура прийняття рішення зборами кредиторів в законі не
встановлена. За заявою громадянина-підприємця господарський суд у
порушеній справі про визнання такого громадянина банкрутом може
відкласти розгляд справи про банкрутство строком до двох місяців для
укладення мирової угоди. Якщо ж мирову угоду не укладено у визначений
строк, господарський суд визнає громадянина-підприємця банкрутом і
відкриває ліквідаційну процедуру. Мирову угоду сторони можуть укласти в
процесі виконання судового рішення. Вона обов’язково затверджується
ухвалою господарського суду. Таке право зафіксоване в Роз’ясненні
Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики виконання
рішень, ухвал, постанов господарських судів України” від 28 березня 2002
р. № 04-5/365. Згідно з роз’ясненнями Судової колегії в цивільних
справах Верховного Суду України, мирова угода сторін стосується лише цих
сторін та спірних правовідносин. При цьому її умови мають
бути такими, щоб у випадку відмови сторони від мирової угоди вона могла
бути виконана примусово, відповідно до п. 4 ст. 348 ЦПК (правова позиція
Судової Колегії в цивільних справах Верховного Суду України “Правові
позиції, висловлені судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду
України у зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних
справах у 1996 році” від 1 грудня 1997 р). Затвердження мирової угоди в
межах виконавчого провадження тягне за собою закриття виконавчого
провадження (ст. 37 Закону України “Про виконавче провадження” від 21
квітня 1999 р. № 606-XIV).
ВИЗНАННЯ МИРОВОЇ УГОДИ НЕДІЙСНОЮ ТА ПІДСТАВИ ДЛЯ ЇЇ РОЗІРВАННЯ
У чинному цивільному законодавстві встановлені умови визнання договорів
недійсними (статті 51-54 ЦК). Законодавство про банкрутство містить
додаткові випадки визнання недійсними угод, укладених боржником. Розгляд
підстав для такого рішення та прийняття відповідного рішення
відбувається у межах провадження зі справи про банкрутство з виконанням
вимог процесуального законодавства. За заявою будь-кого з кредиторів
господарський суд може визнати мирову угоду недійсною, якщо боржник
подав недостовірні відомості про своє майно в бухгалтерському
балансі або в інших документах, які свідчать про фінансове та майнове
становище боржника (банкрута), а також коли існують побоювання, що
виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства. Визнання
мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження в справі
про банкрутство, про що господарський суд виносить ухвалу. В процесі
визнання мирової угоди недійсною може виявитися, що окремі розрахунки
були вже зроблені. Вимоги кредиторів, по яких згідно з умовами мирової
угоди проведені розрахунки, вважаються погашеними. Кредитори, чиї вимоги
при їх задоволенні обмежували права та законні інтереси інших осіб,
зобов’язані повернути все отримане за мировою угодою. Повідомлення про
поновлення провадження в справі про банкрутство боржника публікується в
офіційних друкованих органах. Мирова угода може бути розірвана за
рішенням господарського суду, якщо боржник не виконав умови мирової
угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів або здійснив дії, які
завдають збитків або порушують права та законні інтереси кредиторів.
Важливо зазначити, що розірвання мирової угоди господарським судом за
заявою окремого кредитора на вказаних підставах не означає втрату її
чинності для інших кредиторів. Якщо мирова угода визнається недійсною
або розривається, вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка
та/або розстрочка \ платежів або прощення (списання) боргів,
відновлюються в повному розмірі в незадоволеній частині. У випадку
невиконання мирової угоди кредитори можуть висунути до боржника свої
вимоги в передбаченому цією мировою угодою обсязі. Якщо порушується
провадження в справі про банкрутство цього ж боржника, обсяг вимог
кредиторів, щодо яких було
укладено мирову угоду, визначається в передбачених нею межах. У випадку,
якщо мирову угоду не укладено, господарський суд визнає боржника
банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. Витрати на публікацію в
засобах масової інформації про поновлення провадження в справі про
банкрутство в зв’язку з визнанням мирової угоди недійсною
задовольняються в першу чергу.
Мирова угода в банкрутстві як засіб оперативного вирішення проблем, що
стали предметом розгляду в суді, виконує важливі функції – зберігає на
ринку неспроможного суб’єкта підприємницької діяльності, який здатен
відновити своє функціонування. Вимоги кредиторів, як правило,
погашаються хоча б частково. Як свідчить судова практика, ліквідація є
найгіршою формою врегулювання проблем заборгованості.
На сьогодні в Україні відсутня судова практика застосування такого
засобу врегулювання проблем заборгованості боржника, яка дозволила б
зробити якісь висновки про ефективність цієї процедури. Однак слід
зазначити, що в багатьох країнах світу мирова угода посідає важливе
місце в законодавстві про неспроможність і банкрутство та визнається
одним з найбільш
дієвих заходів врегулювання зобов’язань боржника за активною участю
кредиторів. Разом з реорганізаційними процедурами мирова угода має стати
альтернативою ліквідації, що відповідає світовим тенденціям розвитку
законодавства про банкрутство.
Література
Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р.
Закон України “Про банкрутство” від 14 травня 1992 р.
Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р.
Цивільний Кодекс України.
„Юридичний журнал” #2/2002. Видавнича організація «Юстініан»
Підопригора О.А., Підопригора О.О., Сумін В.О. Цивільне право України. –
К.: Юрінформ, 1994.
Молдовон В.В. Основи держави і права. – К.: Юмана, 1996
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
