.

Уряди Української Радянської Соціалістичної Республіки – історія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
208 5669
Скачать документ

Реферат на тему:

Уряди Української Радянської Соціалістичної Республіки – історія
HYPERLINK
“http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=66199
8”

   

Три чверті століття проіснувала на основній території України радянська
державність. Навколо її сутності та історії тривають дискусії, під час
яких спостерігається широкий діапазон оцінок – від цілковитого схвалення
до повного заперечення. Одна сторона у цьому диспуті, посилаючись на
безсумнівну й абсолютну залежність Української РСР від загальносоюзного
компартійно-державного центру, взагалі заперечує наявність протягом
цього часу реальної державності національного характеру. Звідси логічно
випливає висновок про окупаційний або колоніальний характер радянської
влади в Україні. Інша сторона вважає, що радянський лад реалізував усі
потреби й прагнення українського народу.

Не будемо заглиблюватися в дискусії, ідеологічний характер яких
спотворює справжню картину минулого. Спинимося на конкретних питаннях:
характері та механізмах функціонування національного різновиду
радянської державності, її пов’язаності з диктатурою вождів тоталітарної
партії, закономірностях і напрямах еволюції.

Стереотипним є уявлення про цілковиту прив’язку радянської влади до
КПРС. Насправді ж вільні вибори 1990 р. в трьох західних областях УРСР
уперше явили світові такий феномен, як антикомуністична радянська влада.
Виявилося, що контроль над радами інших партій не змінював їх.

В основу функціонування рад закладався принцип неподільності влади. До
речі, на ньому ґрунтувалося й самодержавство. Незважаючи на полярну
протилежність політичних режимів Російської імперії та Радянського
Союзу, між ними простежується наступність у техніці владарювання.
Розуміння цієї наступності утруднила конституційна реформа 1936 р., яка
одягла ради в парламентські шати. Проте вони завжди були носіями
диктатури, а не демократії.

Цього не заперечувала й партія В. Леніна. Вона вбачала в радах державну
форму диктатури робітничого класу, а в самій собі – його революційний
авангард. Виходило так, що після оволодіння радами робітнича диктатура
перетворювалася на диктатуру партії більшовиків. Сама ж партія
будувалася на засадах «демократичного централізму», який вимагав
безумовної підпорядкованості нижчих ланок вищим. Завдяки цьому влада
диктаторського походження зосереджувалася на останньому щаблі
компартійно-радянської конструкції – у Центральному комітеті
більшовицької партії.

Ради виникли під час російських революцій 1905 і 1917 рр. Спочатку вони
мали функції комітетів по керівництва страйками. Під час цих страйків,
що охоплювали десятки підприємств, ради ставали фактично органами влади
у містах. Поява рад, ще не знаних в історії класових організацій,
пояснювалася винятковою гостротою соціальних суперечностей в
самодержавній Росії.

12 березня (27 лютого за старим стилем) 1917 р. у столиці Росії
утворилися два органи влади – легітимний (Тимчасовий комітет розпущеної
імператором Державної Думи) і революційний (Виконавчий комітет
Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів). Однак партії
соціал-демократів (меншовиків) і есерів, які контролювали ради в перші
місяці революції, не вважали їх органами державної влади. Тому
Петроградська рада дозволила думському комітету сформувати Тимчасовий
уряд, на який покладалися підготовка і проведення Установчих зборів. Як
передбачалося програмами всіх соціалістичних партій, Установчі збори
повинні були після повалення самодержавства дати країні закони і
постійний уряд.

Негайно відмовитися від підтримки Тимчасового уряду змусив свою партію
В. Ленін після повернення з еміграції. Він розглядав ради як орган
влади, а становище, що склалося після повалення самодержавства – як
двовладдя. Не турбуючись про скликання Установчих зборів, більшовики
повинні були завоювати ради, що відкривало шлях до встановлення
однопартійної диктатури.

Більшовики були єдиною партією, яка використовувала у боротьбі за владу
силові структури: збройні загони червоногвардійців і робітничої міліції.
Перед переворотом у жовтні 1917 р. вони тимчасово відмовилися від
непопулярних у масах комуністичних гасел і взяли на озброєння лозунги,
висунуті революцією. Це допомогло їм оволодіти радами зсередини і
встановити свою диктатуру.

Відтоді найважливішою сферою діяльності партії більшовиків стало так
зване «радянське будівництво»: творення мережі рад з контрольованим
складом депутатів. При цьому безпосередньо на себе партія взяла обмежену
кількість державних функцій. Левова частка управлінської роботи
покладалася на виконкоми рад різних рівнів. «Виконавчим комітетом»
найвищого рівня, зрозуміло, став радянський уряд – Рада народних
комісарів.

Отже, партійний апарат зберігав усю політичну владу, але не брав на себе
відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся
політичного впливу, але наділявся повним обсягом розпорядчих функцій.
Можливі непорозуміння між ними попереджувалися простим засобом: ключові
посади в радянських установах заміщувалися членами партії. Кваліфікація,
досвід і компетентність посадових осіб бралися до уваги лише потім.

Сконструйований В. Леніним тандем «партія – ради» не випадково дістав
назву радянської влади.

З одного боку, через систему рад він заглиблювався в народні маси.
Досягалося це шляхом наділення мільйонів громадян цілком реальними, хоча
й обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Створювалася
цілковита ілюзія народовладдя. Мало хто сумнівався в народності режиму,
його пов’язаності з інтересами простих людей. Та й свої кадри цей режим
черпав з народних глибин. Робітничо-селянське походження стало знаком
вищої соціальної якості, подібно до того, як до революції таким знаком
вважалося дворянське походження.

З іншого боку, в країні панувала не відображена в конституції диктатура
партійних вождів. Починаючи з виборів до радянських органів влади, вони
контролювали через парткоми геть усе. Симбіоз партійної диктатури з
владою радянських органів давав більшовикам можливість будувати державу
в будь-яких організаційних формах. Видимі конструкції влади не мали
особливого значення, бо за ними ховалася диктатура жорстко
централізованої партії.

Така особливість політичного режиму була свідомо використана
більшовиками з метою відновлення контролю над усіма територіями
колишньої імперії. Конструював національну радянську державність В.
Ленін. Головним полігоном у відпрацюванні національної політики
більшовиків стала Україна.

Для завоювання Української Народної Республіки використовувалася як
військова сила, так і наявні на її території ради та більшовицькі
організації з їх воєнізованими підрозділами. Як правило, Центральна Рада
не заважала їм існувати.

У листопаді 1917 р. в ЦК РСДРП(б) вперше обговорювалася можливість
утворення територіальної організації більшовицької партії в рамках
України. Невдовзі після цього в Києві відбулася обласна конференція
РСДРП(б) за участі Г. Зінов’єва. Деякі її учасники відкинули ідею
всеукраїнського партійного центру, інші запропонували заснувати
самостійну комуністичну партію. Пройшло рішення, яке підтримував Г.
Зінов’єв: створити обласну організацію єдиної партії під назвою
«РСДРП(б) – Соціал-демократія України». На конференції більшовицьких
організацій Донецько-Криворізької області, яка відбувалася в ці дні у
Харкові, питання про утворення українського партійного центру не
виникало.

Більшу оперативність більшовики виявили у створенні всеукраїнського
радянського центру. Адже Центральна Рада завершувала підготовку до
виборів в українські Установчі збори. Передбачалися ці вибори на основі
загального, рівного і пропорційного виборчого права з таємним
голосуванням. На противагу демократичним виборам було вирішено
якнайшвидше скликати Всеукраїнський з’їзд рад з тим, щоб проголосити
радянську республіку. Не покладаючись тільки на ради, багато з яких
контролювалися в Україні меншовиками та есерами, ЦК РСДРП(б) дав
розпорядження червоногвардійцям перейти у наступ проти військ ЦР. І вже
25 (12 за старим стилем) грудня 1917 р. у зайнятому червоногвардійцями
Харкові було проголошено владу рад.

Створюючи паралельну ЦР форму національної державності, більшовики
залишили стару назву – Українська Народна Республіка. Перший радянський
уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом,
як у Петрограді. Схожість з назвою уряду ЦР (Генеральний
секретаріат) теж не була випадковою.

Мімікрія пояснювалася просто. Не бажаючи лобового зіткнення з
національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести українському
суспільству, що національна державність зберігається, але не в
«буржуазному», а в робітничо-селянському вигляді. Перший радянський уряд
офі- ційно назвали робітничо-селянським, хоч делегатів від селян на
Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові майже не було. До уряду увійшли в
основному діячі більшовиків, які народилися або працювали в Україні.

Радянська Україна створювалася з тактичних міркувань, щоб полегшити
завоювання УНР. Однак ця подія посередньо вплинула на розв’язання
доленосного для українського народу питання про те, чим є Україна.
Керуючись даними перепису 1897 р. про етнічний склад населення, ЦР
визначила кордони УНР у складі дев’яти губерній (Таврійська губернія –
без Криму). Проте це була тільки заявка, якої не визнав центральний
російський уряд. Тимчасовий уряд вважав, що автономна Україна може бути
визнана лише у складі п’яти губерній, територія яких була приєднана до
Московської держави у 1654 р. При конструюванні всеукраїнського
більшовицького центру мова не заходила про Донецько-Криворізьку область.
Звідси можна зробити висновок, що позиція центрального російського уряду
у питанні про кордони України відразу після жовтневого перевороту не
змінилася, хоч змінився уряд. Зміна відбулася під час підготовки
Всеукраїнського з’їзду рад. Це засвідчила адресована організаторам
з’їзду настанова наркома у справах національностей Й. Сталіна, який
рекомендував залучити до цієї роботи одеситів, харків’ян і
катеринославців. Прагматичний підтекст рекомендації зрозумілий: у
заселених переважно українцями з XVIII ст. східних та південних
губерніях існувало значно більше рад, ніж на корінних етнічних землях.

Після утворення харківського радянського центру Раднарком мав можливість
воювати з ЦР з-за його спини. Через місяць після утворення радянської
УНР, 26 січня 1918 р., збройні сили під командуванням М. Муравйова
захопили Київ. До кінця січня під контролем більшовиків опинилася майже
вся Україна. Проте перший період радянської влади в Україні тривав
недовго. За умовами Брестського мирного договору від 3 березня 1918 р.
Раднарком зобов’язувався вивести з України свої війська.

З утворенням харківського радянського центру були зроблені практичні
кроки й для організації республі- канського партійного центру. У квітні
1918 р. на нараді в м. Таганрог (нині Ростовської обл., РФ) зробити це
не вдалося. Була запропонована і прийнята тільки назва партійної
організації – Комуністична партія (більшовиків) України, скорочено
КП(б)У. Назва мала свідчити про наявність самостійної комуністичної
партії. Насправді КП(б)У була утворена на установчому з’їзді в Москві у
липні 1918 р. як обласна організація єдиної централізованої партії –
РКП(б). В резолюції з’їзду перед членами КП(б)У ставилося завдання
«боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах
пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної
Республіки» 1.

Після поразки Німеччини у світовій війні Брестський мир втратив свою
чинність, і радянська Росія поспішила відновити контроль над країнами
Балтії та Україною. 28 листопада 1918 р. політбюро ЦК РКП(б)
санкціонувало утворення Робітничо-селянського уряду України, хоча ця
акція суперечила продиктованим В. Леніним резолюціям установчого з’їзду
КП(б)У. Щоб належним чином оці- нити причини такого рішення, досить
проаналізувати написаний наступного дня лист В. Леніна головкому
Червоної армії І. Вацетісу:

«З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні
тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця
обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України,
Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і
створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без
цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у
нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів» 2.

Отже, більшовики на відміну від білогвардійців починали розуміти
безперспективність силового варіанта. Вони не бажали, щоб їх розглядали
як окупантів. Ленінська партія залишала білогвардійським генералам вкрай
непопулярну в національних регіонах ідею реставрації «единой» і «неде-
лимой» Російської імперії. На відміну від своїх головних противників у
громадянській війні, вона готова була декларувати незалежність нових
держав, перед якими ставилася лише одна обов’язкова умова. Ці держави
мали бути радянськими. Москва навіть брала на себе турботу створювати
саме такі держави, посилаючи у відповідні регіони свої війська і загони
чекістів.

Нічого дивного в такій політиці не було: В. Ленін використовував
особливість радянського політичного устрою – давати змогу будувати
унітарну централізовану державу під виглядом сукупності незалежних одна
від одної республік.

Для центру така політика становила певний ризик: незважаючи на партійну
диктатуру, яка сталевими обручами скріплювала в єдине ціле «незалежні»
республіки, влада радянських органів була реальною. Саме реальність
влади і створювала у населення національних окраїн колишньої імперії
ілюзію власної державності.

Партія більшовиків не приховувала тимчасовості цієї національної
політики. У березні 1919 р. VIII партійний з’їзд прийняв програму
РКП(б), в якій проголошувалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до
повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав,
організованих за радянським типом» 3. Державність у національних
республіках будувалася з однією перспективою – щоб зникнути.

У першій половині 1919 р. Україна, за винятком невеликої території на
Правобережжі, знову перейшла під контроль більшовиків. 6 січня
Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від визначеної ЦР назви
– УНР. Нова офіційна назва держави відтоді встановлювалася за аналогією
з радянською Росією – Українська Соціалістична Радянська Республіка
(УСРР). Такий порядок слів залишався до Конституції 1936 р., коли
абревіатура змінилася на УРСР (слово «радянська» в назві перейшло з
третього на друге місце).

Під керівництвом Тимчасового робітничо-селянського уряду та
організованих ним революційних комітетів здійснювалося «радянське
будівництво»: відбір кандидатів у депутати рад, проведення виборів,
створення апарату виконавчих комітетів. Тими, хто опирався диктатурі,
займалися чекісти. 29 січня 1919 р. уряд було перетворено на постійний.
В. Затонський запропонував знову назвати його Народним секретаріатом 4.
Але в цьому більше не було потреби. Відділи уряду назвали за російським
взірцем – народними комісаріатами, а сам уряд – Радою народних комісарів
(РНК) УСРР.

Під час повторного завоювання України відомства Раднаркому РСФРР почали
розбудовувати власні структури у «самостійній» республіці. Це поставило
під знак запитання доцільність існування уряду УСРР.

Дії центральних відомств РСФРР на території України не були їхньою
самодіяльністю. Про це свідчить постанова політбюро ЦК РКП(б) від 8
квітня 1919 р. за підписами В. Леніна, Й. Сталіна і М. Крестінського,
надіслана в ЦК КП(б)У:

«Если в виде уступки самостийным тенденциям является политически не-
избежным оставление на ближайшее время в дружественных советских
республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей
сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива
соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти
самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем
согласии с директивами, даваемыми из соответственных комиссариатов
РСФСР, так как только таким путем может быть достигнуто необходимое
единство, быстрота и точность исполнения всех распоряжений и действий»
5.

Документ процитований мовою оригіналу, щоб виділити два різних за
політичним значенням слова: «самостийность» и «самостоятельность».
Українське слово «самостійність» з дореволюційних часів
використовувалося в російській літературній мові для надання тому чи
іншому висловлюванню іронічно-негативного забарвлення. Але користувалися
ним люди з імперським мисленням.

«Найсуворіша директива», про яку йшлося у процитованій постанові ЦК
РКП(б), була реалізована пленумом ЦК КП(б)У 27 травня. Пленум ЦК ухвалив
об’єднання військового командування, раднаргоспів (фактично вже
об’єднаних), залізниць, фінансів і управління працею. Наступного дня
політбюро ЦК РКП(б) заслухало питання «Про воєнно-економічний союз з
Україною», схвалило рішення свого українського анклаву й розпорядилося
надати йому силу закону проведенням через радянські органи влади. За цим
розпорядженням наркоми РСФРР ставали союзними наркомами, а наркоми УСРР
– обласними уповноваженими союзних наркомів 6.

1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет, який увійшов в історію під неточною
назвою декрету про «воєнно-політичний союз». 14 червня ЦВК рад України
підтвердив його чинність у республіці. За об’єднуваними відомствами
залишалися назви народних комісаріатів (крім військового, яке
скасовувалося), бо інакше руйнувався б фасад створюваної в УСРР
національної державності. Однак у бесіді з кореспондентом газети
«Правда», опублікованій 24 травня, Л. Каменєв вказав, що не можна
обмежуватися об’єднанням основних наркоматів двох урядів. «Взагалі треба
злити Україну з Росією», – заявив він.

Влітку 1919 р. УСРР загинула під ударами денікінських армій і
антирадянських селянських повстань. Якраз тоді при ВЦВК була створена
комісія на чолі з Л. Каменєвим, покликана опрацювати рекомендації щодо
«постійних і тимчасових форм об’єднання РСФРР та інших радянських
республік» 7. Колишній голова РНК УСРР Х. Раковський, який входив до
складу комісії, відкинув пропозицію Л. Каменєва перетворити незалежні
національні республіки в автономні республіки РСФРР. Через розбіжність
думок комісія припинила існування.

Восени 1919 р. наступ трьох армій Л. Троцького відновив контроль
радянської Росії над територією України. Знову постала проблема
державного центру УСРР: чи доцільно його відбудовувати? 19 листопада Х.
Раковський звернувся до В. Леніна з документом «Тези з українського
питання», в якому йшлося про необхідність відтворення УСРР як формально
незалежної держави, але при об’єднанні в єдиному московському центрі
управління обороною і «командними висотами» економіки на засадах декрету
ВЦВК від 1 червня 1919 р. 8

Дальший хід подій відтворюється за книгою «В.И. Ленин. Неизвестные
документы. 1891-1922», опублікованою в 1999 р. Російським державним
архівом соціально-політичної історії.

21 листопада політбюро ЦК РКП(б) обговорило тези Х. Раковського,
представлені В. Леніним від свого імені. В ленінській інтерпретації вони
набули дещо іншого змісту. Зокрема, другий пункт мав такий вигляд:

«Временный блок с «боротьбистами» для образования правительства и до
съезда советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния
с РСФСР.

Пока – самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР, на основе
I.VI.1919».

Під час обговорення на політбюро ЦК В. Ленін закреслив у першому абзаці
процитованого уривка слово «правительство» і поставив більш точний
термін – центр. На полях проти слів про пропаганду повного злиття він
вписав пояснююче слово, що не входило в текст: «флёром» (серпанком).
Тобто пропаганда повного злиття мала бути обережною, щоб виявити реакцію
громадськості України. Весь другий абзац уривка він викреслив, а на
полях записав: «Сами украинские рабочие и крестьяне решат свою судьбу»
9.

Політбюро ЦК взяло ленінський проект за основу. По пункту другому була
прийнята така постанова: «П.2-й – принять с указанием, что до созыва
украинского съезда советов Украина и Россия федерируются на основе
резолюции ВЦИК и постановления Политбюро от I.VI. – 19 г. и что в то же
время партийным путем ведется осторожная подготовка планов слияния
Украины и России» 10. 3-4 грудня вже від імені політбюро ЦК тези були
внесені на VIII Всеросійську партконференцію. Схвалення їх відкрило
можливість утворення 11 грудня Всеукрревкому, який заново зайнявся
«радянським будівництвом».

Переслідуючи армії А. Денікіна, які відступали, радянські війська майже
одночасно зайняли Харків (12 грудня) і Київ (16 грудня). Під тиском
політбюро ЦК РКП(б) члени ЦК КП(б)У і Всеукрревкому зробили своєю
резиденцією не Київ, а Харків 11, який залишався столицею УСРР до 1934
р. Наприкінці лютого 1920 р. Всеукрревком припинив своє існування і дав
життя Раднаркому під керівництвом Х. Раковського і ВУЦВК на чолі з Г.
Петровським.

Щоб остаточно прояснити обставини збереження української радянської
державності після завершення громадянської війни (в грудні 1919 – лютому
1920 р. ніхто не міг передбачити міцного закріплення білогвардійців у
Криму і вторгнення військ Ю. Пілсудського разом з армією УНР в Україну),
слід проаналізувати написаний В. Леніним 29 грудня «Лист до робітників і
селян України з приводу перемог над Денікіним». Цей лист поширювався
серед населення України у величезній кількості примірників. Основна його
думка була наступною: «Тільки самі українські робітники і селяни на
своєму Всеукраїнському з’їзді Рад можуть вирішити і вирішать питання про
те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною і
незалежною республікою і в останньому разі який саме федеративний
зв’язок установити між цією республікою і Росією» 12.

Проте пафос цих рядків оманливий. Більшовики не збиралися проводити
референдум. Рішення мав прийняти, як підкреслював В. Ленін, IV
Всеукраїнський з’їзд рад. Скликання його мало увінчувати здійснюване
Всеукрревкомом «радянське будівництво». Норми представництва не
змінювалися порівняно з попереднім з’їздом: один делегат від 10 тис.
осіб міського пролетарського населення, або від сільської волості (10-12
тис. мешканців), або від кожного полку Червоної армії (менше тисячі
бійців). В Україні більшовики довіряли тільки червоноармійцям, які не
були місцевими жителями.

У переважній більшості на з’їзд все-таки потрапили представники
національних сил. На той час вони вже поділилися на дві частини. Менша з
них, як і С. Петлюра, бажала продовжувати збройну боротьбу за незалежну
УНР. Проте С. Петлюра міг запропонувати тільки військовий союз з Ю.
Пілсудським, навколо доцільності якого й досі точаться гострі дискусії.
Інша частина після денікінської окупації готова була укласти союз з
ленінською Росією, яка пропонувала утворення незалежної радянської
республіки. Всі розуміли відносність незалежності, але не було реальної
можливості протистояти арміям Л. Троцького. У той складний час на
комуністичну платформу ставала значна частина представників діючих в
Україні соціалістичних партій – українських і російських есерів,
українських соціал-демократів і меншовиків, єврейських соціалістів.

Більшовики користувалися в Україні обмеженим впливом тільки у великих
містах. Тому для них було важливо позбавитися вигляду зовнішньої сили.

Наприкінці 1920 р. Росія розмістила в Україні шість армій, сукупна
чисельність яких перевищувала мільйон бійців. Разом з органами державної
безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому
ніхто не міг кинути виклик диктатурі РКП(б) – КП(б)У. Однак керівництво
цієї партії розуміло, що утримувати тільки силою таку велику республіку
не вдасться. 28 грудня голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком
закордонних справ Г. Чичерін, з одного боку, а також голова Раднаркому і
нарком закордонних справ УСРР Х. Раковський, з другого, підписали
договір про воєнний і господарський союз двох республік. У преамбулі
союзного договору підкреслювалося, що кожна з договірних сторін визнає
незалежність і суверенність іншої. Та суть договору полягала не в
дзвінких фразах такого характеру. Обидва уряди оголошували об’єднаними
сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного
господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, а
також пошти й телеграфу.

Після війни в центральному компартійно-радянському апараті почали лунати
голоси на користь повернення до губернського
адміністративно-територіального поділу. Політбюро ЦК РКП(б) не
підтримало цього, але схилялося до перетворення юридично незалежних
радянських держав на автономні республіки РСФРР. З метою опрацювання
питання про відносини між радянськими республіками у серпні 1922 р. була
утворена комісія оргбюро ЦК РКП(б) на чолі з В. Куйбишевим. Аргументуючи
позицію більшості її членів, Й. Сталін 22 вересня звернувся до В. Леніна
(який тоді перебував на лікуванні в Горках) з листом цілком відвертого
змісту:

«За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції
змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми
встигли виховати серед комуністів, всупереч своєму бажанню, справжніх і
послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в
усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП як обман і лицемірність з
боку Москви. Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон,
конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів
на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто
приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто
вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних
республік» 14.

Й. Сталін не сумнівався у мотивах небажання периферійних
компартійно-радянських керівників понижувати статус своїх республік до
автономного. Цих керівників, починаючи від члена комісії оргбюро ЦК
РКП(б) Х. Раковського, не можна було підозрювати у прагненні відстоювати
суверенітет національних республік, якого взагалі не існувало. Вони
дбали про власний статус. Але тенденція розглядати декларовані
конституціями права народів як щось серйозне загрожувала, на думку Й.
Сталіна, державній безпеці.

Комісія оргбюро ЦК схвалила розроблений Й. Сталіним проект резолюції
«Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», який передбачав
входження останніх до Росії на правах автономних. Однак демарш Х.
Раковського змусив В. Леніна зберегти національну державність. «Важливо,
– підкреслював він, – щоб ми не давали поживи «незалежним», не
знищували їх н е з а л е ж- н о с т і, а створювали ще н о в и й
п о в е р х, федерацію р і в н о п р а в- н и х республік» 15.

Щоб не давати поживи «незалежним», під якими В. Ленін розумів, беручи це
слово в лапки, не справжніх незалежників, а Х. Раковського та інших
товаришів по партії, він погоджувався утворити новий поверх федерації.

Дивна країна без назви, що складалася з дев’яти формально незалежних
держав (Азербайджан, Білорусія, Бухара, Вірменія, Грузія, Далекосхідна
Республіка, Росія, Україна і Хорезм) переставала існувати. Проте лише
Далекосхідна Республіка зливалася з Росією. Інші держави (Бухара і
Хорезм – тільки після національно-державного розмежування восени 1924
р.) разом і нарівні з Росією входили до нового федеративного утворення
«дру- гого поверху».

Таких поверхів можна було набудувати скільки завгодно у радянській
системі влади. Ніхто не вбачав небезпеки у тому, що створювана держава
спиратиметься не на саму себе, а на комуністичну партію. Термін «Росія»
мав зникнути з назви держави, а відтак і з назви цієї партії. Сама Росія
ставала однією з юридично рівних республік у державному утворенні, для
якого В. Ленін запропонував надто довгу назву: Союз Радянських
Соціалістичних Республік Європи і Азії. У такій назві жевріла похована
під стінами Варшави у 1920 р. надія на те, що червона кіннота досягне
берегів Атлантики і південних морів.

Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв запропоновану В. Леніним
формулу державотворення. Була затверджена конституційна комісія у складі
Й. Сталіна (голова), М. Калініна, Л. Каменєва, Г. Пятакова, Х.
Раковського і Г. Чичеріна, а також представників від незалежних
республік (голова уряду УСРР Х. Раковський проходив у ній як представник
Центрального комітету РКП(б), членом якого був).

Комісія розробила концепцію відносин між урядами створюваного Союзу і
колишніх незалежних республік. Утворювалися народні комісаріати трьох
типів – злиті, об’єднані і самостійні. Злиті наркомати з «безроздільною
владою» мали діяти на всій території Союзу, незважаючи на
адміністративні кордони між республіками. Об’єднані наркомати
відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській
колегії республіканські підрозділи зберігали назву наркоматів. Статус
самостійних управлінських ланок мали лише шість наркоматів: юстиції,
внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соціального
забезпечення.

Комісія прийняла й норму, яка «врівноважувала» втрату республіками
статусу незалежних: кожна з республік в будь-який час могла вийти зі
складу Союзу. Не заперечував цьому навіть Й. Сталін. Навпаки, ця
популістська норма збереглася у «сталінській» Конституції 1936 р., а
відтоді – й в усіх наступних радянських конституціях. Її доленосне
значення розкрилося тільки після перших вільних виборів у союзних
республіках 1990 р.

Утворення СРСР не викликало в суспільстві будь-якого резонансу, хоч в
пропаганді наступних десятиліть його намагалися відобразити як
«всенародний об’єднавчий рух». Події розвивалися за сценарієм, ретельно
відпрацьованим в оргбюро ЦК РКП(б). 30 грудня 1922 р. I Всесоюзний з’їзд
рад затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. У
січні 1924 р. II з’їзд рад СРСР затвердив Конституцію. У травні 1925 р.
IХ Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, що
пристосовували її до нового статусу УСРР як союзної республіки.

У Конституції СРСР термін «федерація» не випадково вживався тільки у
назвах двох республік – Російської і Закавказької. Справжню федерацію
утворює поділ влади між центром і периферією. Радянський Союз маскувався
під федерацію, а насправді був унітарною державою. Диктатурі відповідає
унітаризм.

Відразу ж після утворення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок
денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання
національного питання. ХII партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив
політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї
політики дістав назву українізації.

Висхідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського
типу, слід вважати резолюцію VIII партконференції «Про радянську владу
на Україні» (грудень 1919 р.). Суть українізації як форми коренізації
влади полягала в такій вимозі: «Члени РКП на території України повинні
на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх
радянських установах рідною мовою» 16. Українців намагалися переконати в
тому, що радянська влада – це не окупаційна, а їхня власна влада.
Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути
у школах і закладах культури. Чи було це поступкою влади національним
прагненням українського народу?

Комуністична диктатура трималася на трьох китах – терорі, вихованні й
пропаганді. Радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів,
професорів і пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі
якого вони працювали. Щоб розв’язати це завдання, влада просувалася
двома шляхами. По-перше, російськомовні спеціалісти і функціонери
примушувалися до засвоєння національної мови. По-друге, компартійні
комітети і виконавчі комітети рад усіх рівнів, а також yсі державні
установи й силові структури поповнювалися місцевим населенням.

Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися у певних
своїх вимірах з національною політикою українізації, яку здійснювали
українські уряди, починаючи з ЦР і створеного нею Генерального
секретаріату. Завдання українізації, яку здійснювали національні уряди,
полягали як у пропаганді протилежних радянському способу життя
демократичних цінностей, так і в елементарній дерусифікації культурного
і громадсько-політичного життя. Ось ця дерусифікація й була спільним
знаменником для обох типів українізації – національного і радянського.

Воєнні дії на території України тривали нескінченно довго: від середини
1914 р. до кінця 1920 р. Проте їх припинення не означало кінця
випробуванням. Катастрофічна посуха 1921 р. у південних губерніях
України наклалася на народногосподарський колапс, викликаний ленінською
політикою «воєнного комунізму». Становище населення ще більше
ускладнилося в результаті спроб центрального компартійно-радянського
керівництва врятувати «червоні столиці» і голодуюче Поволжя за рахунок
жалюгідних решток українського хліба. Щоб примусова заготівля і вивіз
зерна не здавалися аморальними, уряду «незалежної» УСРР суворо
заборонили повідомляти світову громадськість про голод і звертатися за
допомогою до зарубіжних організацій. Лише з 1922 р. Україні було
дозволено прийняти продовольство від Американської адміністрації
допомоги (АРА) та інших благодійних організацій.

Разом з тим восени 1922 р. за директивою Й. Сталіна експорт хліба з
України було відновлено. У зв’язку з цим після реалізації урожаю 1922 р.
голод не припинився, а перейшов на першу половину 1923 р. Великий
недорід 1924 р. знову поставив українських селян на межу голоду.

Нова економічна політика, запроваджена після скасування продрозкладки
Х з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., стала реально відчуватися в Україні
тільки з 1923 р., тобто одночасно з розгортанням кампанії українізації.
П’ятиріччя 1923-28 рр. слід вважати найбільш благополучним в радянській
історії України. У той час було відновлено довоєнний рівень продуктивних
сил у промисловості та в сільському господарстві. Істотно зріс
матеріальний добробут населення міста і села. Результати українізації
вийшли далеко за межі офіційної кампанії.

На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася
переважно завданнями зміцнення державної влади, в Україні вона ефективно
сприяла духовному відродженню. На це були причини.

Харківський компартійно-радянський субцентр різко виділявся серед
периферійних органів влади колосальними розмірами. За економічним та
людським потенціалом Україна практично дорівнювала всім іншим
національним республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася
підвищеною увагою конкуруючих кланів у Кремлі. Після вимушеного відходу
В. Леніна від влади в грудні 1922 р. кожний член політбюро ЦК РКП(б)
бажав заручитися підтримкою Компартії України. Л. Троцькому і Г.
Зінов’єву це не вдалося, хоч вони й були вихідцями з України. Це
реалізував Й. Сталін, який спромігся відкликати з України Х. Раковського
і згодом призначити генеральним секретарем ЦК КП(б)У свого підручного Л.
Кагановича. Залізною рукою останній згуртував навколо Й. Сталіна
партійну організацію України. КП(б)У беззастережно підтримала генсека ЦК
РКП(б) в його тривалій боротьбі за владу з «троцькістами», «новою
опозицією», «об’єднаною опозицією» і «правим ухилом».

Однак за цю підтримку треба було платити. Націонал-комуністи в ЦК
КП(б)У, які складалися з нечисленних більшовиків українського походження
і колишніх боротьбистів, скористалися сприятливою політичною
кон’юнктурою в інтересах відродження української мови і культури.

Перетворення української мови на фактично державну мову в рамках УСРР
було найбільшим досягненням націонал-комуністів. Користуючись підтримкою
Л. Кагановича, М. Скрипник на посаді наркома освіти витискав з офіційної
політики українізації максимум можливого.

У 1924 р. в Київ на постійне проживання вернувся з еміграції М.
Грушевський, щоб присвятити себе служінню українській науці. Раніше від
нього або вслід за ним Збруч перетнули десятки тисяч українців, щоб
працювати або навчатися в радянській Україні.

Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР – в місцях компактного
проживання українців. Так, населення Кубані, яке на дві третини
складалося з українців, мало можливість навчати дітей в українських шко-
лах, читати українські газети і журнали, слухати передачі місцевого
радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі
натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ
Північно-Кавказького краю Україні.

Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення. Проте
російська інтелігенція в Україні вперше відчула себе національною
меншиною. Це було незвично, для багатьох – вкрай неприємно. У листі
директору Укрдержвидаву від 7 травня 1926 р. М. Горький висловив
невдоволення скороченням тексту повісті «Мать» при її виданні
українською мовою, а потім додав: «Мне кажется, что и перевод этой
повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот
факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только
утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие «языком», но еще
и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области
данного наречия» 17.

З іншого боку, завдяки успіхам українізації мільйони українців за межами
СРСР починали сподіватися на те, що українська радянська державність з
часом стане справжньою, а не нав’язаною ззовні. Навіть для багатьох
антикомуністів проблема ідеологічної спрямованості українського
політичного режиму не стояла на першому плані. Лідер найбільш впливової
в Західній Україні партії українських націонал-демократів Д. Левицький у
лютому 1925 р. писав у газеті «Діло»: «Ми твердо переконані, що однаково
як книжковий комунізм, так само й форма правління радянського устрою є
чужими психіці українського народу. Але реєструючи факти, ми не можемо
добачувати одні, а нехтувати іншими. І тому ми стверджуємо всім давно
відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте,
міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом
цієї ідеї – чужі рямці фіктивної української державності наповняються
рідним змістом справжньої державності (курсив джерела) 18.

З поразкою «правого ухилу» Й. Сталін остаточно зайняв вакантне після
смерті В. Леніна місце вождя державної партії. Відразу припинилася
ліберальна політика як в національній, так і в соціально-економічній
сфері. Десятиліття 1929-38 рр. стало періодом інтенсивно насаджуваних
зверху реформ. Вони були спрямовані, як стверджували пропагандисти, на
побудову соціалізму в одній країні. Фактично ж йшлося про створення
державної директивної економіки – соціально-економічного фундаменту для
зміцнілого у 20-х рр. тоталітарного політичного устрою. Кінцевою метою
сталінського штурму було перетворення Радянського Союзу в економічно
могутню країну, здатну проводити на міжнародній арені наступальну
політику.

Вважалося, що побудова основ соціалістичної економіки вимагатиме від
народу впродовж короткого періоду великих зусиль і жертв, але створена
індустрія незабаром забезпечить матеріальний добробут. Проте здійснений
Держпланом СРСР поділ промисловості на дві нерівноправні групи «А» і «Б»
від початку заперечував саму можливість істотного зростання життєвого
рівня населення за рахунок індустріалізації. Група «А» (виробництво
засобів виробництва) мала привілейоване становище за
капіталовкладеннями, матеріально-технічним постачанням, рівнем
заробітної плати. Навпаки, група «Б» (виробництво предметів споживання)
постійно відчувала дефіцит ресурсів і відставала у розвиткові. Прірва
між галузями, що працювали на виробництво й постачання, з року в рік
тільки поглиблювалася. Звідси видно, що радянська індустріалізація
спрямовувалася не на задоволення народного споживання, а на зовсім інші
цілі.

В Україні під час першої п’ятирічки (1928-32 рр.) основна увага
приділялася розбудові підприємств, що обслуговували машинобудівний
комплекс – шахт, електростанцій, металургійних заводів тощо. Друга
п’ятирічка (1933-37 рр.) характеризувалася широким розгортанням
будівництва машинобудівних заводів, у тому числі заводів з виробництва
устаткування для об’єктів машинобудування («заводи заводів»). У третій,
незавершеній, п’ятирічці (1938- 42 рр.) основна увага вже приділялася
заводам, які виробляли безпосередньо військову продукцію.

Досягнення в індустріальному будівництві того часу вражають. Лише за
одне десятиліття Україна випередила за рівнем індустріального розвитку
ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла друге місце в Європі (після
Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком
вугілля. За виробництвом металу та машин Україна випередила Францію та
Італію, наздоганяла Велику Британію. Але весь цей потенціал скеровувався
на одну мету – зміцнення військової могутності СРСР.

Безпосередньо в Україні підприємств воєнно-промислового комплексу (ВПК)
було не так уже й багато. Давалася взнаки доступність її території для
ймовірних повітряних та наземних атак з боку потенційного противника.
Заводи ВПК переважно споруджувались в центральних регіонах, у Поволжі й
на Уралі. Однак вугілля і метал для цих заводів давала Україна. На жаль,
статистики, яка давала б вірогідні цифри вивозу з України сировини,
напівфабрикатів і матеріалів для підприємств ВПК, просто не існує. Все
здійснювалося в межах замкнутих комплексів, якими керували наркомати
союзного підпорядкування. Вони діяли без відома українського уряду, «не
розрізняючи кордонів».

Агітуючи у 20-ті рр. за колгоспи, сталінські пропагандисти переконували
селян у тому, що дрібними господарствами не можна вийти із злиднів, що
добробут селу принесе тільки велике виробництво, засноване на машинній
техніці. Влада обіцяла збудувати заводи, які поставлять селу цю техніку
й передусім «сталевого коня» – трактор.

Серед новобудов першої п’ятирічки справді фігурував такий величезний
об’єкт, як Харківський тракторний завод (ХТЗ). Однак турбота про
тракторизацію пояснювалася не стільки прагненням полегшити селянську
працю, скільки бажанням створити базу для потокового виробництва
«сталевого коня» на полі бою – танка. Тракторні заводи проектувалися
таким чином, щоб вони могли у необхідний час швидко перейти на випуск
танків.

Причини здійснення суцільної колективізації села не мали нічого
спільного з селянським добробутом. Керівники державної партії
турбувалися насамперед про зміцнення власної диктатури. Йшлося про те,
щоб позбавити сільське населення приватної власності на засоби
виробництва, поставити його в цілковиту економічну залежність від
держави.

Перша спроба загнати селян в комуни мала місце у 1919 р. Тоді селянство
із зброєю в руках повстало проти влади, і за короткий період вся Україна
була окупована військами А. Денікіна. Друга, вже успішна спроба була
здійснена у 1929-31 рр. завдяки масовим репресіям.

Україна опинилася в епіцентрі сталінських репресій. Українські селяни
опиралися колективізації з особливим завзяттям, тому що вони здебільшого
не знали общинних порядків. Коли непевний стан «колективного
керівництва» вичерпав себе і Й. Сталін перетворився на одноосібного
вождя, він став сприймати саме існування найбільшої національної
республіки як загрозу особистій владі. Побоювання викликав навіть
республіканський компартійно-радянський субцентр влади. Для політичного
режиму, позбавленого освяченої Богом легітимності або реального
конституційного регулювання, такий згусток влади поза центром був
перманентною загрозою. Й. Сталін знав лише один спосіб боротьби з
потенційною небезпекою – превентивні репресії.

Щоб загнати селян в колгоспи, показовим репресіям була піддана
найзаможніша їх частина, оголошена «куркульським прошарком». Щоб змусити
колгоспників працювати на державу в громадському господарстві, Й. Сталін
застосував терор голодом.

У 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих підручних Й.
Сталіна – Л. Кагановича, В. Молотова і П. Постишева – вивезли все
зерно в рахунок заготівель з основних хлібовиробних регіонів. Це
спричинило голод у Поволжі, на Північному Кавказі та в Україні. Однак
тільки в Україні і в одному з шести округів Північно-Кавказького краю –
Кубанському в жовтні-листопаді того року вивезли не тільки хліб, а й
весь запас продовольства, заготовленого селянами до нового врожаю.
«Натуральні штрафи» стали карою за те, що заготівельні бригади не
знайшли хліба у «боржників». У результаті голод в Україні і на Кубані
переріс у страхітливий голодомор.

Одночасно на Північному Кавказі й в Казахстані були здійснені заходи з
цілковитого викорінення української мови. Українізація за межами УСРР у
1932 р. була оголошена петлюрівською витівкою. Жителям
Північно-Кавказького краю стало небезпечно наполягати на своїй
приналежності до українського народу.

На початку 1933 р. в Україну з особливими повноваженнями приїхав П.
Постишев. Цей сталінський посланець мав два основних завдання:
налагодити весняну сівбу в охопленому голодомором селі і розправитися з
«петлюрівською» інтелігенцією.

П. Постишев справді рятував селян, але своєрідним чином. Зимові
хлібозаготівлі були припинені. Україна одержала насіннєві та продовольчі
позички. У колгоспах були розгорнуті харчувальні пункти. Годували тих,
хто не втратив фізичної можливості працювати в полі. Так селян «навчали
уму-розуму» (вираз С. Косіора) – добросовісній роботі в громадському
господарстві колгоспів.

Одночасно розгорнулося винищення української інтелігенції. Чекісти
завдали першого удару по націонал-комуністах в КП(б)У на чолі з М.
Скрипником. Практично повністю у 30-х рр. було репресоване покоління
людей, які брали участь в Українській революції.

Полювання на «петлюрівську» інтелігенцію здійснювалося на тлі
підкресленої турботи властей про розквіт «соціалістичної змістом,
національної формою» української культури. У 1934 р. столиця радянської
України була перенесена в національну столицю українського народу –
Київ.

5 грудня 1936 р. Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд рад прийняв новий
Основний Закон – «конституцію соціалізму, що переміг». Її прийняттю
передувало тривале, майже піврічне обговорення проекту на партійних
зборах, зборах трудових колективів і за місцем проживання. В Україні в
обговоренні взяло участь близько 13 млн осіб. Партапарат, який
відповідав за цю кампанію, поставив черговий рекорд в
організаційно-масовій роботі.

Конституція замінювала багатоступінчасті вибори прямими при таємному
голосуванні. Категорія так званих «позбавленців», тобто осіб, штучно
усунутих з політичного життя через приналежність до «експлуататорських
прошарків населення», ліквідовувалася. Селяни отримували рівні з
робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі
округи в містах формувалися не за виробничими одиницями (завод,
фабрика), а, як і в селі, за територією проживання. Іншою ставала
система функціонування законодавчої влади: з’їзди рад різного рівня
замінювались інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних
(республік і Союзу) Рад.

Така еволюція була закономірною. Положення сталінської Конституції 1936
р. відповідали настановам діючої програми ВКП(б) 1919 р. У ній
говорилося, що позбавлення політичних прав є тимчасовим заходом боротьби
із спробами експлуататорів відстояти або відновити свої привілеї.
Вказувалося й на те, що «деяка» (за попередніми конституціями –
п’ятикратна) перевага робітничого класу над «дрібнобуржуазним»
селянством під час виборів депутатів в ради також має тимчасовий
характер. Час минув, проголошена перемога соціалізму вимагала відмови
при формуванні органів влади від поділу населення за класовими ознаками.

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і
спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі суспільства.
Але воно було декларативним і не показувало механізмів диктатури
партійних комітетів. Формально, за Конституцією в СРСР існувала тільки
одна влада – радянських органів.

Відмова від цілком контрольованих партапаратом виборів, які не були
прямими, рівними і таємними, давала теоретичну можливість для
переростання формальної влади рад у справжню. Тепер виборці могли
висувати альтернативні кандидатури і таємно, тобто без тяжких для себе
наслідків, голосувати проти визначених партапаратом кандидатур. Склад
Верховних Рад СРСР, союзних республік та місцевих рад за цих умов міг
стати непередбачуваним, що загрожувало крахом владному тандему
«ВКП(б)-ради». Однак ці можливості й можливість використання союзними
республіками конституційної норми про вільний вихід зі складу СРСР
паралізувалися терором. Масштаби терору залежали не в останню чергу від
величини республіки та існуючих в ній традицій національно-визвольної
боротьби.

5 грудня 1936 р., коли Надзвичайний VIII з’їзд рад СРСР затверджував
Конституцію, було оголошено, що вибори до Верховної Ради заплановано на
«найближчий час». Однак насправді вони відбулися тільки 12 грудня 1937
р. Річна відстрочка знадобилася, щоб належним чином підготувати
виборців.

Практично негайно було покладено край розмовам про висування
альтернативних кандидатур, які точилися під час обговорення проекту
Конституції. Виборчі комісії зобов’язувалися реєструвати тільки одну
людину на кожне депутатське місце, а саме: кандидата від «блоку
комуністів і безпартійних». Сама тільки думка про висування незалежного
від влади кандидата оголошувалась антирадянською, що підпадало під
відповідну статтю карного кодексу.

У виборчому бюлетені, як того вимагає світова практика, повинні
друкуватися варіанти рішень. Виборець повинен виявляти свою волю
активно, зокрема, залишаючи у бюлетені тільки одне невикреслене прізвище
кандидата в депутати. Організатори виборів не виступили прямо проти цієї
практики. У примітці на бюлетені містилася рекомендація: «Залиште
прізвище одного кандидата, за якого Ви голосуєте, решту викресліть».
Примітка, однак, була безглуздою, тому що в бюлетені друкувалося тільки
одне прізвище – кандидата від «блоку комуністів і безпартійних».

Навіть у випадку, коли в бюлетені міститься тільки одне прізвище,
виборець повинен виявити свою волю у письмовій формі. Це досягається
викресленням відповідного слова в альтернативній парі: «згодний» –
«незгодний», «за» – «проти» тощо. Однак організатори перших «вільних»
виборів в СРСР здійснили підступне спрощення тексту бюлетеня: на ньому
друкувалося тільки прізвище одного-єдиного кандидата і назва колективу,
який його висунув. Позитивне ставлення до запропонованого кандидата за
цих умов усувало необхідність письмових позначок, а бюлетень ставало
можливим негайно опускати в урну. Тобто виходило так, що кабінка для
таємного голосування була потрібною лише тим, хто мав намір викреслити
прізвище пропонованого кандидата.

Організатори виборчої кампанії потурбувалися про забезпечення належної
явки на вибори. Виборці потрапили у розпорядження величезної армії
агітаторів, яка рекрутувалася за виробничою ознакою з їхнього ж
середовища. Виробничий підхід до формування агітаторських колективів
дисциплінував їх, оскільки на підприємствах та в установах всі
перебували в економічній залежності від держави. Виборці були залежні
від влади й на селі, тому що працювали в державних радгоспах або в
одержавлених колгоспах. Агітатор особисто відповідав за те, щоб усі його
виборці проголосували. Щоб вони проголосували як належить, відповідали
вже органи державної безпеки.

Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 р. поклав початок Великому
терору. В ході терористичних кампаній, які змінювали одна одну, сотні
тисяч людей були знищені фізично, а мільйони – морально, шляхом
примушування до співробітництва з органами державної безпеки, публічного
засудження ними «ворогів народу», вимушеної подачі неправдивих свідчень
проти своїх співробітників, знайомих і навіть рідних. Виборчий бюлетень
народові довірили тільки тоді, коли довели його терором до потрібної
кондиції. За умов таких репресій майже не знаходилося сміливців, які
наважилися б скористатися кабінкою для таємного голосування.

Конституції союзних республік фактично продублювали загальносоюзну
Конституцію 1936 р. Було визнано за доцільне зберегти вже апробований
ритуал їх обговорення, хоча у менших масштабах. Проект нової Конституції
України було опубліковано 1 січня 1937 р., а 30 січня Надзвичайний ХIV
з’їзд рад України затвердив її.

Вибори до Верховної Ради УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Соціальний,
національний, партійний і демографічний склад депутатів ретельно
дозувався на етапі висування кандидатур. У першій половині 1938 р.
масштаби терору в Україні мало поступалися показникам попереднього року.
Від репресій постраждало майже все компартійно-радянське керівництво
УРСР. З 62 членів Центрального комітету КП(б)У, обраного ХIII з’їздом у
червні 1937 р., 55 осіб були звинувачені у ворожій діяльності. З 11
членів політбюро ЦК КП(б)У репресували десятьох. Врятувався лише
багаторічний «всеукраїнський староста» Г. Петровський, якого викликали в
Москву, позбавили посади, але потім про нього просто забули.

У 1938 р. різко зросла небезпека війни в Європі. Нацистська Німеччина
раніше від інших великих держав підготувалася до неї. Як і в 1914 р.,
Франція і Велика Британія запізнювалися з підготовкою.

На континенті склалося не два, як у 1914 р., а три центри військової
сили. Внаслідок цього різко зросла непередбачуваність дальших подій. Й.
Сталін готовий був проводити переговори про наступальний союз з обома
іншими центрами і вичікував, який варіант принесе найбільші дивіденди.

Західні демократії зробили спробу спрямувати агресію нацистів у бік
СРСР. Й. Сталіна не запросили у вересні 1938 р. до Мюнхена, де Франція і
Велика Британія задовольнили вимоги А. Гітлера щодо Чехословаччини, щоб
здобути від нього гарантії «вічного миру». Однак Гітлер після
Чехословаччини звернув свої погляди на Польщу.

Від березня 1939 р. в Москві тяглися безрезультатні переговори з
представниками Англії і Франції про створення системи колективної
безпеки проти країни-агресора. Саме з цього часу Й. Сталін став подавати
сигнали Німеччині про можливість порозуміння. 23 серпня в Москву прибув
наділений необхідними повноваженнями міністр закордонних справ Третього
рейху Й. фон Ріббентроп. Пізно ввечері було підписано, а наступного
дня опубліковано радянсько-німецький договір про ненапад. До нього
прикладався таємний додатковий протокол про розмежування «сфери
обопільних інтересів» у Центрально-Східній Європі, який дістав назву
пакту Молотова – Ріббентропа.

Диктатори поділили між собою Польщу. Гітлер зобов’язувався вторгнутися в
Польщу першим, але більша частина території цієї країни опинялася в
сфері радянських інтересів: розмежувальна лінія пролягала по Нареву
(прит. Вісли), Віслі і Сану (прит. Вісли). Варшавське передмістя Прага,
яке було розташоване на правому березі Вісли, теж потрапляло до
радянської сфери.

1 вересня 1939 р. Гітлер вторгся в Польщу. Маючи з нею договірні
зобов’язання, Велика Британія і Франція 3 вересня оголосили війну
Німеччині. Щоб не бути втягнутими у війну проти західних демократій (у
майбутньому – включно із США) на боці Німеччини, Й. Сталін потурбувався
про ідеологічне виправдання запланованого вторгнення в Польщу. Було
можливим лише одне обґрунтування: «визвольний похід» Червоної армії на
допомогу населенню Західної України і Західної Білорусії.

Для поляків швидкоплинна німецько-польська війна у вересні 1939 р. була
національною трагедією, яка поклала початок тривалому періоду
найжорстокішої окупації і багатомільйонним жертвам. А українці та
білоруси назвали тоді ці події «золотим вереснем». Два попередніх
десятиліття Польська держава намагалася позбавити їх національної
ідентичності і змусити жити за чужими законами. Завдяки приходу Червоної
армії вони змогли возз’єднатися з власними народами, які мали свої
республіки у складі СРСР.

Гітлер змушений був погодитися з радикальною зміною тієї статті пакту
Молотова – Ріббентропа, в якій ішлося про поділ Польщі. Сталін
відмовився на користь Німеччини від окупації Люблінського і частини
Варшавського воєводств і за це виторгував собі переведення Литви з
німецької в радянську «сферу інтересів». Зміни знайшли відображення в
радянсько-німецькому договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939
р. Не бажаючи перетворювати радянсько-німецький дипломатичний союз на
союз військовий, Франція і Велика Британія мовчки погодилися з
інтерпретацією радянського нападу на Польщу як «визвольного походу».
Навіть польський уряд обмежився протестами замість оголошення війни.
СРСР поглинув половину території Польщі, але залишився поза європейською
війною.

Сподівання населення західноукраїнських земель на нове життя у складі
Радянського Союзу виправдалися лише частково. Національна політика
радянської Москви не була схожою на політику імперського Петрограда. На
відміну від царської армії, яка в 1914 і в 1916 рр. приносила на своїх
багнетах русифікацію та національне гноблення, Червона армія прийшла на
західноукраїнські землі в 1939-40 рр. з гаслами їх возз’єднання з
Українською національною державою. Пропагандисти підкреслювали, що
віднині гноблені українці – колишні громадяни Польщі та Румунії –
користуватимуться всіма національними правами в єдиній радянській
Україні.

На підприємствах, які стали державними, були утворені профспілки
радянського типу. За їх участі визначався обсяг потреб для відновлення
виробничого процесу. Заявки негайно задовольнялися промисловими центрами
східних областей України та інших союзних республік. Зарплата робітників
істотно зросла. Безробіття зникло за кілька місяців. Ті, хто не міг
працевлаштуватися на місці, відряджалися у східні області УРСР.

До кінця 1939 р. поміщицькі маєтки були поділені між селянами. Майже
півмільйона селян Західної України одержали в користування понад мільйон
гектарів землі, десятки тисяч коней і корів. Третина селянських
господарств, які були найбіднішими, звільнялася від податків.

Проте за масштабами репресивної політики радянський режим далеко
випередив царський. Радянізація західноукраїнських земель тоді означала
насамперед депортацію усіх осіб небажаного соціального походження,
національності та умонастрою. Менш ніж за два роки кількість
депортованих, згідно з польськими джерелами, перевалила за мільйон осіб.
Жертвою державного терору став кожний десятий мешканець краю, до якого
прийшла з «визвольним походом» Червона армія. Депортації мали
превентивний характер. Висилалися всі, хто у майбутньому міг би
організувати опір владі.

Ілюзії «золотого вересня» швидко розвіялися. Хоч у першу чергу від
репресій постраждали польські службові особи й осадники, населення
західних областей УРСР гостро відчуло ту несвободу, якою тоталітарний
режим огорнув кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів
існування.

22 червня 1941 р. волею А. Гітлера Радянський Союз перетворився з ворога
західних демократій на їх союзника. У надії на допомогу він приєднався
до Атлантичної хартії, підписаної у серпні 1941 р. президентом США Ф.
Рузвельтом і прем’єр-міністром Великої Британії У. Черчіллем. Цей
доленосний для світової цивілізації документ проголошував відмову двох
великих держав від застосування політики сили у міжнародних відносинах
на післявоєнний період.

Ще раніше, у липні 1941 р. радянська дипломатія уклала угоду з
емігрантським урядом окупованої Польщі у Лондоні. Вона передбачала
відновлення дипломатичних відносин і співробітництво з Польщею у війні
проти Німеччини та її союзників. Газета «Правда» 31 липня 1941 р.
надрукувала текст угоди, який починався з декларації такого змісту:
«Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. щодо
територіальних змін у Польщі як такі, що втратили силу».

Визнання радянсько-німецьких договорів 1939 р. нечинними було логічним
після нападу Гітлера на Радянський Союз. Але воно не означало відмови
від територій, захоплених у Польщі всупереч Ризькому договору 1921 р. У
перші роки війни здавалося, що територіальна проблема залишиться
нерозв’язною у взаємовідносинах між новими союзниками. У. Чер- чілль
писав, що англійський уряд був зобов’язаний захищати інтереси старого
союзника (тобто Польщі), а тому не міг визнати законною окупацію
росіянами польської території у 1939 р. Проте з літа 1941 р.,
продовжував він, «ми не могли змусити нашого нового союзника, який
опинився у великій небезпеці, відмовитися хоча б на папері від
прикордонних областей, які він протягом ряду поколінь вважав життєво
важливими для своєї безпеки» 19.

Нападаючи на Радянський Союз, Гітлер не думав, що йому, як свого часу
Вільгельму II, доведеться воювати на два фронти. Планувалася блискавична
війна. Та розрахунки нацистів на бліцкриг не виправдалися, хоча поразки
двох перших років війни слід визнати катастрофічними для Радянського
Союзу.

Результатом цих поразок стала окупація всієї України та вихід військ
вермахту до Кавказького хребта і на Волгу. За цих умов основний тягар
війни ліг на Росію. Російський народ витримав його і спромігся у зимові
місяці 1942-1943 рр. повернути весь хід Другої світової війни на користь
Об’єднаних Націй. На останніх етапах війни Німеччина з уже вичерпаними
резервами змушена була воювати на два фронти, без перспективи на
перемогу.

У грудні 1942 р. Червона армія звільнила від німецьких окупантів перші
населені пункти Донбасу. За півроку безперервних боїв від ворога було
очищено всю Лівобережну Україну.

У вересні 1943 р. Раднарком УРСР та інші республіканські організації
перебазувалися з Москви у Харків. Згодом війська чотирьох фронтів
форсували Дніпро на багатьох напрямках і створили плацдарми на правому
березі. Почалася заключна стадія битви за Україну – звільнення Криму,
Правобережжя і західних областей.

Прагнучи використати патріотичні почуття українців, Й. Сталін
потурбувався внести корективи у національну політику. В жовтні 1943 р.
було засновано ордени Богдана Хмельницького трьох ступенів. Фронти, які
діяли на території УРСР, дістали назву Українських. На початку лютого
1944 р. Верховна Рада СРСР зробила істотні поправки до Конституції СРСР,
завдяки чому стало можливим перетворення двох найголовніших
загальносоюзних наркоматів – оборони і закордонних справ – на
союзно-республіканські. У зв’язку з цим Верховна Рада УРСР видала укази
про утворення відповідних наркоматів. Виникла формальна можливість для
виходу УРСР на арену міжнародного життя.

Україна належала до числа тих європейських регіонів, які приречені були
найбільше постраждати від війни через своє геополітичне становище. По
українській землі фронт прокотився двічі, спочатку з заходу на схід, а
потім у зворотному напрямку. Все, що було придатним до вивезення,
вивозилося. Те, чого не можна було вивезти, нищилося або виводилося з
ладу. Тому продуктивні сили республіки виявилися вщент зруйнованими. Про
масштаб руйнувань дає уявлення співвідношення двох відносних величин:
матеріальні втрати СРСР приблизно дорівнювали 40 відсоткам сукупних
втрат, заподіяних усім учасникам Другої світової війни, разом узятим;
матеріальні втрати України становили близько 40 відсотків
загальносоюзних втрат 20.

Фронтові й тилові втрати населення України, зважаючи на стан
статистичних джерел, неможливо обрахувати точно. Вони складають від 7 до
8 млн осіб. Люди гинули не лише під час бойових дій, а й у таборах для
військовополонених і в єврейських гетто, від непосильної рабської праці
у Німеччині, від виснаження і голоду в окупованих містах, які не
постачалися продовольством, тощо. Перевищення тилових втрат над
фронтовими викликане нацистською політикою знелюднення територій, які
повинні були після переможної війни перетворитися на «лебенсраум»
(життєвий простір) арійської раси.

Важко переоцінити ратний подвиг українського народу. Разом з іншими
народами СРСР він боровся за знищення людиноненависницького «нового
порядку» в Європі. Радянській армії український народ дав мільйони
бійців, десятки тисяч командирів, сотні генералів, багатьох
воєначальників.

Слід окремо спинитися на діях Організації українських націоналістів
(ОУН) і Української повстанської армії (УПА) в роки Другої світової
війни, а точніше – після нападу гітлерівців на СРСР, коли ця війна стала
сприйматися радянським населенням як Велика Вітчизняна. Остання назва
має патріотично-емоційний підтекст і не може стосуватися вермахту або
УПА. Активісти бандерівської частини ОУН і створена ними
повстансько-партизанська армія протягом певного періоду воювали проти
обох учасників радянсько-німецької війни.

Возз’єднання Західної України з УРСР є закономірним наслідком світових
воєн і революцій ХХ ст. Безпосередньо воно випливало з конфігурації
кордонів у Європі, визначених рішеннями Тегеранської, Ялтинської і
Потсдамської конференцій голів трьох держав та мирних договорів,
укладених Об’єднаними Націями з Німеччиною та її союзниками. Спираючись
на рішення Паризької мирної конференції 1919 р., У. Черчілль
запропонував прокласти кордон між Польщею і СРСР по лінії Керзона. У
компенсацію Польща діставала рівновелику територію від Німеччини.
Перегляд кордонів у Центрально-Східній Європі супроводжувався примусовим
переміщенням величезної маси людей – не менше десятка мільйонів.

Відбудовні роботи в Україні почалися після відступу німецьких військ.
Головною їх метою було негайне відродження потенціалу важкої
промисловості республіки. Воєнно-промисловий комплекс Радянського Союзу
не міг обійтися без українського вугілля й металу. Відбудова української
залізничної мережі була вкрай необхідною для забезпечення наступальних
операцій Радянської армії у Східній Європі.

У середині січня 1944 р. Раднарком, ЦК КП(б)У, Президія Верховної Ради
УРСР, ряд наркоматів та інших республіканських організацій були
перебазовані в Київ. З метою зосередження управління відбудовними
роботами в одних руках перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов з лютого 1944
р. очолив й Раднарком. Таке поєднання функцій ніколи раніше не
практикувалося.

До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного
індустріального потенціалу республіки. Пояснюється цей феномен наявністю
єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу. За заявками
наркоматів в Україну ввозилося все те, чого вона гостро потребувала.
Централізований розподіл засобів виробництва в натуральній формі
допомагав швидко задовольнити потреби місцевостей, які постраждали від
воєнних дій та окупації.

З війни Радянський Союз вийшов ослабленим економічно, але зміцнілим у
політичному та військовому відношенні. Наявність колосального
воєнно-промислового потенціалу перетворювала його на наддержаву.
Радянське керівництво розгорнуло ядерну програму, виконання якої
спрямовувалося, головним чином, проти США. Удавано дружні відносини з
країнами Заходу переросли у 1946 р. у «холодну війну». Певне пом’якшення
міжнародної напруженості досягалося лише завдяки зусиллям Організації
Об’єднаних Націй, яку держави-переможниці вирішили утворити у червні
1945 р.

Серед держав-засновниць ООН були Україна й Білорусія – дві національні
республіки Радянського Союзу, які зробили особливо великий внесок у
розгром гітлерівської Німеччини та її союзників. На першій сесії
Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася у Лондоні в січні 1946 р., УРСР
була обрана членом ряду спеціалізованих організацій. На другій сесії
Генасамблеї у листопаді 1947 р. вона була обрана непостійним членом Ради
Безпеки.

У складі 21 держави Україна взяла участь у Паризькій мирній конференції,
на якій були укладені мирні договори з Італією, Болгарією, Угорщиною,
Фінляндією та Румунією. Принципове для неї значення цих домовленостей
полягало в тому, що Угорщина й Румунія відмовилися від претензій на
возз’єднані з УРСР українські землі, якими раніше вони володіли
(Закарпатська Україна, Північна Буковина, Хотинщина, Південна
Бессарабія). Закарпатська Україна була возз’єднана з УРСР вже після
війни, на основі договору, укладеного в червні 1945 р. між
Чехословаччиною і Радянським Союзом.

Державний кордон між СРСР і Польщею остаточно визначився договором,
укладеним у Москві 16 серпня 1945 р. У межах Польщі залишився ряд
історичних українських земель – Холмщина, Підляшшя, Посяння і
Лемківщина. З іншого боку, у західних і правобережних областях УРСР
залишалися сотні тисяч поляків, які тут проживали впродовж багатьох
поколінь.

Щоб «зміцнити» встановлений кордон, тоталітарні уряди Польщі й СРСР
вдалися до випробуваного методу напівдобровільних переселень або
примусових депортацій. З території Польщі в УРСР за 1945-46 рр. було
переселено 483 тис. осіб, а з України у Польщу – 810 тис. осіб 21. Проти
тих, хто залишився у своїх оселях після закінчення строку переселень,
польські власті вжили грубу силу. У квітні 1947 р. почалася операція
«Вісла», в ході якої було депортовано понад 140 тис. корінних жителів
семи повітів українського Закерзоння 22.

Після війни сталінські пропагандисти перестали називати СРСР обложеною
фортецею соціалізму. Радянська дипломатія вийшла на широку арену, щоб
повсюдно утверджувати вплив своєї країни. Зміна зовнішньополітичної ролі
позначилася й на лексиці. Зокрема, з весни 1946 р. народні комісари
стали іменуватися міністрами – як в усьому світі.

У статусі Ради міністрів УРСР не відбулося жодних змін. Як і раніше,
український уряд управляв лише невеликою часткою економічного і
культурного потенціалу республіки. Мі- ністерство закордонних справ
УРСР з невеликим штатом співробітників обслуговувало лише представництво
республіки в ООН та інших міжнародних організаціях. Україні категорично
заборонялося встановлювати відносини з іншими країнами на рівні
посольств або консульств. Народний комісаріат оборони УРСР проіснував
лише до осені 1945 р.

За першу післявоєнну п’ятирічку (1946-50 рр.) народне господарство
України в цілому вийшло на довоєнний рівень виробництва. Однак
ізольованість від світового ринку давалася взнаки: радянська індустрія
дедалі більше відставала за технічною оснащеністю від передових країн
світу.

Успіхи відбудови забезпечувалися невеликою часткою заробітної плати
робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним
обміном між містом і селом. Оплата праці в колгоспах була вкрай низькою,
а підсобні господарства колгоспників обкладалися високими податками й
обов’язковими натуральними поставками. Незважаючи на тяжку посуху 1946
р. у південних областях, накладений державою тягар не зменшився. Голод
1946-47 рр. відібрав життя сотень тисяч селян.

У стислі терміни, переважно за 1948-49 рр., у західних областях
республіки була здійснена суцільна колективізація сільського
господарства. Методи її були такими ж брутальними, як і ті, що
застосовувалися в східних областях у 1929-33 рр. Намагаючись
протистояти державі, яка відбирала власність і перетворювала селянина
на найману робочу силу, найрішучіші йшли у ліси, де переховувалися
боївки УПА. Партизанську активність на західних землях владі вдалося
згасити тільки у 1952 р.

Урядові установи, які відповідали за розвиток культурної сфери, постійно
відчували нестачу коштів. Як і раніше, культурне будівництво
фінансувалося за залишковим принципом. Тому школи й клуби нерідко
споруджувалися методами народної будови.

Культурне життя було наскрізь заідеологізоване. Культ особи Й. Сталіна
набув потворних форм. Кампанії по викриттю різноманітних «ворогів
народу» тримали суспільство в постійній напрузі. Творчість митців
деформувалася внаслідок неможливості відійти від встановлених
пропагандистських стереотипів. І все-таки творча інтелігенція України й
у ті нелегкі часи збагачувала національну культуру чималими здобутками.

Після смерті Й. Сталіна у березні 1953 р. становище України у складі
СРСР почало змінюватися з разючою швидкістю. По-перше, відбулася
загальна лібералізація суспільно-політичного життя.
Компартійно-радянська олігархія відмовилася від масового державного
терору як методу управління. По-друге, УРСР почала знову одержувати
політичні «дивіденди» від свого становища найбільшої (після Росії)
союзної республіки. Кожен з тих, хто боровся за першість у Кремлі, шукав
підтримки з боку могутнього субцентру влади у Києві. У 1957 р., коли
боротьба за владу закінчилася перемогою М. Хрущова,
компартійно-радянське керівництво України від цього не програло, а
тільки виграло. Новий вождь вважав Україну своєю вотчиною.

Після успішного випробування влітку 1953 р. радянської водневої зброї
центр ваги у гонці озброєнь перемістився в площину створення засобів її
доставки до території противника – міжконтинентальних ракет. Скорочення
чисельного складу армії дало змогу спрямувати більше ресурсів на
ракетно-ядерну зброю й пов’язану з нею космічну програму.

У цій ситуації яскраво виявилися мобілізаційні переваги директивної
економіки над економікою ринкового типу. У розбудову відповідних
підприємств та їх інфраструктури вкладалися величезні кошти. Зокрема, в
Україні виникло одне з найбільших у світі підприємств з виготовлення
ракет стратегічного й космічного призначення з десятками тисяч
науковців, інженерів, робітників. Максимальне зосередження матеріальних
та інтелектуальних ресурсів на розбудові ракетно-ядерного комплексу дало
змогу Радянському Союзу на короткий час випередити Сполучені Штати
Америки в гонці озброєнь. Свідченням цього стали запуск першого штучного
супутника Землі (1957 р.) і перший політ людини у Космос (1961 р.).

Зовнішня політика СРСР стала більш поміркованою. Наступники Й. Сталіна
почали виїздити за межі країни, вербуючи собі союзників у так званому
«третьому світі». Почалися прямі контакти радянських керівників з
лідерами західних країн. Вони створювали ілюзію динамічності
зовнішньополітичного курсу Москви, але не давали результатів. Навпаки,
використання ракетно-ядерної загрози як останнього аргументу в
міжнародних конфліктних ситуаціях різко збільшило загрозу загибелі
людства. У жовтні 1962 р. спалахнула карибська криза, і світ кілька днів
балансував на межі війни.

Історичний період, що розпочався зі смертю Й. Сталіна, публіцисти
назвали «відлигою», за назвою повісті І. Еренбурга, яка з’явилася у 1954
р. Це слово точно характеризувало зміст перемін: потепління посеред
зими. Політичний режим не змінив своєї природи, хоч більше не
наважувався практикувати масові репресії як з прагматичних, так і з
принципових міркувань. За кілька років було ліквідовано основні табори
ГУЛАГу. Держава амністувала всіх засуджених за співробітництво з
окупаційним режимом під час війни. В Україну повернулися десятки тисяч
оунівців, бійців УПА і «бандпособників».

Процес перегляду справ репресованих дістав неточну назву реабілітації.
Держава, свідомо користуючись злочинними законами, десятиріччями
відправляла на смерть і в концтабори мільйони невинних людей, а під час
перегляду конкретних справ «реабілітовувала» їх, тобто визнавала за ними
відсутність вини перед собою (державою), аніскільки не звинувачуючи саму
себе.

Міністерство державної безпеки СРСР весною 1954 р. було реорганізоване в
Комітет державної безпеки (КДБ). КДБ УРСР і Прокуратура УРСР переглянули
за п’ять років справи архівного і діючого оперативного обліку на 5481
тис. осіб. Було знято з обліку (тобто фактично реабілітовано) 2684 тис.
осіб, тобто 58 відсотків 23. Реабілітації не підлягали активні діячі ОУН
і УПА, жертви політичних репресій до 1934 р., всі репресовані за
звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Держава
відмовилася визнати свою відповідальність за депортації населення.

Політична «відлига» була легітимізована у лютому 1956 р. рішеннями ХХ
з’їзду правлячої партії, яка з 1952 р. називалася Комуністичною партією
Радянського Союзу (КПРС). На останньому засіданні з’їзду, вже після
обрання керівних органів партії, М. Хрущов виголосив промову, в якій
засуджувалися зовнішні прояви тоталітаризму (культ особи Й. Сталіна) і
найбільш вражаючі випадки зловживання владою, від яких постраждала сама
партія (масові репресії).

Критика культу особи Й. Сталіна для суспільства в цілому і особливо для
творчої інтелігенції була ковтком свіжого повітря в задушливій атмосфері
тоталітаризму. Склалося ціле покоління шістдесятників – людей з
антитоталітарним мисленням. Величезний суспільно-політичний резонанс в
Україні дістала творчість О. Гончара, О. Довженка, М. Рильського,
багатьох інших письменників та митців.

Починаючи з останніх років Другої світової війни у США, Великій Британії
та інших розвинутих країнах розвиваються нові галузі виробництва, які
засвідчили початок науково-технічної революції. В міру поширення її
здобутків на інші країни світове господарство стало набувати нового
вигляду. Рівень видобутку вугілля та виплавки сталі перестав бути
визначальним показником економічної сили. Індустріальне суспільство
почало перетворюватися на постіндустріальне.

Радянське керівництво в часи Сталіна не помічало цих змін. Післявоєнний
відбудовний процес здебільшого відбувався на застарілій технічній
основі. Лише у липні 1955 р. черговий пленум ЦК КПРС констатував: серед
півтора десятка найважливіших напрямів науково-технічного прогресу СРСР
тримає першість не більше як по одному-двох.

Після єдиного в історії КПРС пленуму ЦК, який присвячувався питанням
науково-технічного прогресу, було прийнято принципове рішення: не
починати створення нових галузей «від нуля», а закуповувати
підприємства, що виробляють новітню техніку, за кордоном. Саме на цьому
принципі базувалася й міжвоєнна модернізація радянської промисловості
(за винятком оборонних галузей).

Імпорт новітнього устаткування та технологій дав змогу Радянському Союзу
подолати відставання від розвинених держав у перспективних галузях
промисловості. Разом з тим імпортна залежність від країн НАТО
«прив’язала» СРСР до свого стратегічного противника. Керівники НАТО
ретельно стежили, щоб технічний рівень радянського ВПК не зростав за
рахунок імпортної техніки та технології. Здебільшого це вдавалося. У
середині 60-х рр. науково-технічне відставання СРСР від розвинутих країн
Заходу стало незворотним.

Ще в лютому 1957 р. пленум ЦК КПРС започаткував найбільш резонансну
реформу М. Хрущова в галузі економіки: радикальну децентралізацію
управління промисловістю. Щоб підвищити ефективність виробництва, було
вирішено відмовитися від «прив’язки» майже кожного більш-менш великого
підприємства до Москви, де розміщувалися галузеві центри управління –
міністерства. Неможливість передбачити з одного центру всі нюанси
виробничого процесу в кожному окремо взятому пункті велетенської країни
була цілком очевидною.

Незабаром після цього пленуму ЦК Верховна Рада СРСР прийняла закон про
ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств.
Замість них створювалися 103 територіальні ради народного господарства,
у тому числі в Україні – 11 раднаргоспів. У відання українських
раднаргоспів перейшли підприємства, які виробляли абсолютну більшість
промислової продукції.

Запровадження раднаргоспів замість міністерств влаштовувало М. Хру- щова
як політика. Реформа послаблювала позиції могутньої московської
бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС в
компартійно-радянському керівництві. Відповідно посилювалися позиції
місцевих господарників, тісно пов’язаних з партійним апаратом, який
надійно контролювався М. Хрущовим.

Противники реформ першого секретаря ЦК КПРС відчували, що з їх рук
вислизає економічна влада. Не випадково спроба так званої антипартійної
групи у складі президії ЦК КПРС здійснити державний переворот сталася
через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР закону про
децентралізацію управління промисловістю.

Якщо відійти від політичних розрахунків прибічників і противників
раднаргоспів у складі «колективного керівництва» і поглянути на
економічний бік справи, то вона за всіх розкладів була невтішною.
Побудова управління промисловістю по горизонталі не змінювала сутності
господарського механізму. Він лишався неринковим, директивним,
командним. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно,
оскільки ринку засобів виробництва не існувало. Кожний етап
технологічного процесу був розписаний у виробничих планах, виконання
яких контролювалося чиновниками. Відмінність полягала тільки в тому, що
чиновники розосередилися по всій країні, а не сиділи в Москві.

Отже, суть директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів.
Проте погіршилася його якість. Планова економіка неминуче ставала більш
хаотичною, бо отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох
центрів. Тому через кілька років розпочався повзучий процес відновлення
структур централізованого управління в іншій, неміністерській формі. М.
Хрущов, який уже встиг перетворитися на вождя, у своїй новій якості не
був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних
йому чиновників центральних відомств.

У 1960 р. в трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані
виникли центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства
(УРНГ) керувала всіма раднаргоспами республіки, кількість яких на той
час зросла до 14.

Черговий етап концентрації управління промисловістю відбувся наприкінці
1962 р. Число рад народного господарства у віданні УРНГ скоротилося за
рахунок укрупнення до семи. Було утворено Раду народного господарства
СРСР, яка мала контролювати виконання планів розвитку промисловості
раднаргоспами всіх республік.

Нарешті у 1963 р. була утворена Вища рада народного господарства СРСР.
Вона покликана була керувати всіма органами управління народним
господарством – Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР, а
також комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств.
Система управління стала більш забюрократизованою, ніж була до
реформи.

ХХII з’їзд КПРС у жовтні 1961 р. прийняв третю партійну програму, яка
пообіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слово вживалося в
тому облудному значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь
пропагандистів міцно увійшло у народну свідомість: суспільство
загального благоденства, «світле майбутнє».

Для переконливості текст програми КПРС було перенасичено величезною
кількістю цифрових показників зростання виробництва на 1970 і 1980 рр.
Однак задовго до 1970 р. виявилося, що реальні показники виробництва
далекі від прогнозованих.

Хибність прогнозів не була випадковою. Вони спиралися на той
господарський механізм, який склався в ході сталінських
соціально-економічних перетворень 30-х рр. і розглядався в часи М.
Хрущова як колосальне історичне досягнення КПРС. У передз’їздівському
обговоренні проекту програми в Україні брали участь сотні тисяч осіб, до
редакцій засобів масової інформації надійшли десятки тисяч письмових
зауважень і доповнень. Проте жодний з опублікованих відгуків не містив
пропозицій щодо реформи виробничих відносин і, зокрема, щодо зміни
побудованого на директивному плануванні господарського механізму.

Незабаром, однак, харківський професор О. Ліберман звернувся до М.
Хрущова з листом, у якому запропонував відмовитися від доктринальних
настанов і спробувати поєднати директивне планування з об’єктивними
закономірностями вільного ринку, як це було в добу непу. Не поділяючи
поглядів автора, М. Хрущов дозволив опублікувати лист у головній газеті
ЦК КПРС. У вересні 1962 р. «Правда» опублікувала статтю О. Лібермана
«План, прибуток і премія». З неї розпочався, як це тепер зрозуміло,
поступовий ідеологічний демонтаж радянської командної економіки.

Ініційована О. Ліберманом економічна дискусія розвивалася на базі
Інституту економіки АН УРСР. Інститут підготував і здійснив низку
економічних експериментів на десятках підприємств по всьому Радянському
Союзу, які повернули проблему реформування народного господарства в
площину, пов’язану не з удосконаленням управління, а з використанням для
оптимізації економічних показників товарно-грошових відносин і закону
вартості. Явище, яке на Заході отримало іронічну назву «ліберманізації
радянської економіки», підготувало тло для запровадження в другій
половині 60-х рр. нової системи планування та економічного стимулювання.

Для означення історичного періоду між правлінням М. Хрущова і правлінням
М. Горбачова публіцисти вживають термін «застій». Він точно передає
основну рису доби Л. Брежнєва: одна за одною минали п’ятирічки, не
залишаючись у пам’яті людей. Однак саме в ті спокійні часи створювалися
передумови для подій, в результаті яких радянський лад зник разом з
наддержавою і державною партією.

Два десятиліття «застою» характеризувалися на міжнародній арені
суперництвом воєнно-політичних блоків – НАТО на чолі з США і
Варшавського договору на чолі з СРСР. Відносини між наддержавами інколи
пом’якшувалися, інколи загострювалися. Проте вони завжди мали форму
воєнного, економічного, політичного та ідеологічного протистояння.

У часи Й. Сталіна і М. Хрущова існувала якісна різниця між олігархією
(носіями влади) і номенклатурою (трансляторами цієї влади у відомства і
на периферію). В часи Л. Брежнєва почалося поступове стирання цієї
різниці. Проте процес пішов не через підвищення ролі ЦК КПРС як
колективного органу вищої влади. Генерального секретаря ЦК таке не
влаштувало б.

З кінця 60-х рр. пленуми ЦК відбувалися, як правило, двічі на рік.
Кожний з них звичайно тривав не більше одного дня. За цих умов ЦК КПРС
був позбавлений можливості виявити себе як колективний орган влади, він
тільки штампував рішення, які приймалися на політбюро і в секретаріаті,
а готувалися в апаратних відділах ЦК. Разом з тим зросла роль перших
секретарів ЦК компартій союзних республік і обкомів. Ці керівники
становили основний кістяк ЦК, але вирішували вони партійні й
господарські проблеми не на його засіданнях (пленумах), а через
спілкування з апаратними відділами ЦК. Апарат складався з працівників,
позбавлених політичної ваги і цілком підпорядкованих генеральному
секретареві та секретаріату ЦК в цілому. Тому зростання ролі членів ЦК –
провідних представників компартійно-радянського апарату – не зачіпало
повноти влади генерального секретаря. Така динаміка у перерозподілі
влади зменшувала залежність генерального секретаря від членів політбюро
ЦК, що цілком влаштовувало Л. Брежнєва. За цих умов послаблювалася
небезпека виступу проти керівника секретаріату більшості членів вищого
партійного керівництва (що відбулося у 1957 р.) або всього складу ЦК (як
це сталося у жовтні 1964 р., коли М. Хрущов був зміщений з усіх посад).

Л. Брежнєву вдалося згуртувати навколо себе вищих функціонерів у центрі
й на периферії під гаслом утвердження політичної стабільності.
Запропоновані правила гри влаштовували правлячий номенклатурний клан.
Після сталінського терору і хрущовського волюнтаризму він уперше відчув
безпеку і стабільність. Номенклатура боялася різких змін, здатних
загострити ситуацію. Такі тенденції в державному управлінні призводили
до свідомого ухилення від розв’язання назрілих проблем. Тому
консерватори на чолі з Л. Брежнєвим робили вигляд, що в суспільстві
взагалі не існує жодних серйозних проблем. Наслідком егоїстичної
політики, в основі якої лежали особисті інтереси можновладців, була
відмова від реформ.

Напередодні вимушеної відставки М. Хрущова п’ятеро з десятьох членів
президії ЦК КПРС були пов’язані з Україною обставинами своєї політичної
біографії. Це викликало гостре невдоволення російської політичної елі-
ти. Вона не могла пробачити М. Хрущову і передачі Кримської області
Україні. Будучи вихідцем з України, Л. Брежнєв доклав зусиль, щоб
вгамувати це невдоволення. У його часи частка УРСР в загальносоюзних
капіталовкладеннях зменшилася майже вдвоє. Центр став надавати перевагу
розвиткові регіонів на схід від Уралу. Зокрема, переспрямування основної
частини коштів на оновлення техніки вуглевидобутку з Донбасу на Кузбас
призвело до катастрофічно швидкого постаріння донбаського шахтного
фонду.

У вересні 1965 р. на черговому пленумі ЦК КПРС були скасовані всі
реформи М. Хрущова у галузі управління промисловістю – санкціоновано
ліквідацію раднаргоспів і відновлено галузеву систему управління через
союзні й союзно-республіканські міністерства. Переважна частка
індустріального потенціалу України знову була підпорядкована центральним
відомствам.

Пленум ЦК прийняв постанову «Про поліпшення управління промисловістю,
вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання
промислового виробництва». Це свідчило про те, що скасування хрущовських
реформ здійснювалося в пакеті з економічними реформами нового типу, які
пропонував О. Лі- берман.

Через місяць очолюваний О. Косигіним уряд СРСР опублікував два
нормативні документи, підготовлені на основі рекомендацій групи
економістів, що працювала під керівництвом О. Лібермана: про поліпшення
планування та стимулювання виробництва і про державне виробниче
підприємство. Передбачалося наділити підприємства широкими правами в
господарській діяльності. Кількість обов’язкових показників істотно
скорочувалась. Основним плановим показником ставав обсяг реалізованої
продукції, а не валова продукція. Це мало спонукати підприємства не
випускати продукцію, що не користувалася попитом. На підприємствах
утворювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального
заохочення і соціально-культурних заходів та житлового будівництва.

За восьму п’ятирічку (1966-70 рр.) економічна реформа завдяки зусиллям
О. Косигіна формально була доведена до кінця, тобто поширилася на всі
підприємства. Однак діяльність міжвідомчої комісії при Держплані СРСР,
що проводила реформу, через опозицію керівників міністерств та ві-
домств виявилася фактично паралізованою. Не бажаючи поступатися своїми
правами, міністерства ігнорували положення про державне виробниче
підприємство і поступово поверталися до жорсткого директивного
планування. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекали на
нього в наступному році, тому що міністерства та відомства визначали
більш жорсткі нормативи «від досягнутого». Компартійні комітети, як і
раніше, активно втручалися в регулювання економіки, але не несли
господарської відпові- дальності за власні рішення.

Практика показала, що прищеплення елементів ринку командній економіці
було принципово неможливим. Чехословацькі події 1968 р. допомогли
компартійно-радянській олі- гархії зрозуміти: або план переможе ринок,
або ринок переможе план, директиву, радянську владу. Після «празької
весни» розмови про ринковий соціалізм, колективну власність, прямі
зв’язки з закордонними фірмами, орендні відносини тощо в СРСР стали
вважатися політично шкідливими. У пресі розпочалася інспірована
компартійними ідеологами полеміка з економічними концепціями
«ревізіоністів».

Радянська економіка розвивалася давно випробуваним, тобто переважно
екстенсивним шляхом. Вона могла зростати за рахунок залучення у
виробництво додаткових кількостей сировини і робочої сили, створення
нових потужностей. Підвищення продуктивності праці або зменшення
матеріаломістськості виробництва, тобто якісні фактори економічного
росту, відігравали другорядну роль. Неподоланним бар’єром на шляху
інтенсифікації була несприйнятливість виробництва до науково-технічного
прогресу. Новітню техніку й прогресивну технологію доводилося
впроваджувати вольовими зусиллями. В міру вичерпання можливостей
додаткового залучення у виробництво сировини та робочої сили темпи
індустріального росту невідворотно зменшувалися. В Україні падіння
темпів було особливо помітним внаслідок зменшення її частки у
загальносоюзних капіталовкладеннях.

Виняток становила тільки електроенергетика. Виробництво електроенергії в
республіці зросло за 1965-85 рр. більше ніж удвоє. Нові
електроенергетичні потужності, особливо атомні електростанції,
будувалися з розрахунком максимально можливого передавання енергії в
сусідні з Україною країни Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).
Радянський Союз мусив розраховуватися за товари народного споживання,
які ввозилися з країн РЕВ у зростаючих обсягах. Його власна
промисловість була вкрай мілітаризованою і не справлялася з постачанням
товарів населенню.

Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка
давала понад половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину
соняшнику, близько третини фруктів та овочів. Поставки селу
електроенергії, мінеральних добрив, вантажних автомашин та
сільськогосподарської техніки істотно збільшилися.

Незважаючи на великі капіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли
нагодувати міського споживача. Навесні 1982 р. була запроваджена в життя
загальнодержавна Продовольча програма. Її пропагували як свідчення
турботи партії та уряду про добробут радянських людей. Проте з середини
80-х рр. у багатьох промислових регіонах Радянського Союзу почалися
серйозні ускладнення з поставками продовольства. Вони відчувалися навіть
у великих містах України.

Світова енергетична криза 70-х рр. допомогла керівництву СРСР обходитися
без назрілих, але політично небезпечних ринкових реформ. Колапс
радянської економіки, яка вже не справлялася з підтриманням паритету
озброєнь двох воєнно-політичних блоків, був відстрочений мільярдами
доларів, одержаних Моcквою від продажу нафти й газу. Коли ціни світового
ринку на енергоносії піднялися на порядок, в СРСР було організовано
стрімке нарощування їх видобутку і будівництво нафто- та газопроводів
від Західного Сибіру через Україну до кордонів з країнами Європи. У
неосвоєному, малопридатному для життя регіоні були сконцентровані
величезні матеріальні та трудові ресурси, зокрема сотні тисяч
будівельників з України. Виручена за енергоносії валюта
використовувалася для масової закупівлі закордонної техніки та
продовольства. Така економічна політика заганяла країну в глухий кут. Це
стало очевидним у середині 80-х рр., коли потік нафтодоларів припинився.

На березневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. генеральним секретарем став М.
Горбачов. Через місяць він проголосив курс, названий перебудовою. Цей
термін активно використовувався тільки в перші роки перебудови. Потім
перебудовний процес пішов не так, як планувалося, і не туди, куди
прагнули привести країну реформатори з найближчого оточення М.
Горбачова.

Перебудова ознаменувалася різкими змінами в усіх сферах суспільного
життя. Внаслідок лавиноподібного характеру подій причинно-наслідкові
зв’язки між ними не були осмислені належним чином. І сьогодні, хоча доба
перебудови вже відділена від сучасності цілим десятиліттям, існують
різноманітні, часом протилежні оцінки тогочасних явищ, процесів, фактів.
Одне лише не підлягає сумніву: ця доба мала особливе значення для
українського народу.

Перший етап перебудови охоплював 1985-86 рр. і проходив під гаслом
«більше соціалізму». Саме під час нього відбулася найбільша в історії
людства Чорнобильська катастрофа. З часом завдяки гласності стали відомі
її жахливі масштаби. Громадяни України гостро відчули небезпеку
визначальних для них політичних, економічних та екологічних рішень, які
приймалися за межами республіки. Чорнобиль відіграв роль каталізатора
суспільно-політичних процесів, які з часом набули революційного
характеру.

В атмосфері гласності надзвичайно посилився суспільний інтерес до «бі-
лих плям» радянської історії. З особливими почуттями громадськість
сприймала раніше суворо заборонену інформацію про голод 1932-33 рр. Ця
тема набула значення гострополітичного фактора після того, як Конгрес
США в 1986 р. створив спеціальну комісію, щоб розглянути цю «білу пляму»
чужої історії на спеціальних слуханнях.

Другий етап перебудови, який відбувався під девізом «більше демократії»,
охоплював 1987-88 рр. Його головною подією став провал економічних
реформ.

Це можна було б передбачити, якби над реформаторами не тяжіла
комуністична доктрина. Засвоєні полі- тиками з дитинства стереотипи
призводили до сприймання дійсності навіть великого масштабу у
викривленому вигляді. Чого варте хоча б формулювання порядку денного
червневого (1987 р.) пленуму ЦК КПРС, який проголосив політику
економічних реформ: «Про докорінну перебудову управління економікою». Як
і в часи М. Хрущова, суть реформ замикалася на проблемі управління при
збереженні існуючих виробничих відносин.

 

Щоправда, тоді підприємства справді стали більш самостійними. Але це
призвело лише до того, що вони почали ухилятися від виробництва
невигідної за тогочасним рівнем цін продукції. Одночасно нарощувалося
виробництво продукції, вигідної виробникам, однак не потрібної
споживачам. Реформа викликала розбалансування народного господарства. В
бюджет надходило все менше коштів. Утворився фантастичний дефіцит, який
стало неможливо приховувати від власного суспільства і зарубіжних
кредиторів.

Кремлівське керівництво відчайдушно намагалося подолати кризу, яка давно
набула системного характеру. Вона загрожувала хаосом, оскільки ламався
десятиліттями відлагоджений управлінський механізм. Проте реальної
загрози режиму з боку самого суспільства, яке тільки почало виходити з
стану політичної летаргії, ще не існувало.

Третій і останній етап перебудови (1989-91 рр.) набув характеру
революції. На цьому етапі громадянство активно втрутилося у справи
державної влади. Відбувся стрімкий розпад тоталітарних режимів у країнах
Центрально-Східної Європи і в СРСР. Радянська наддержава розпалася разом
з партією, яка підтримувала її існування. У Європі утворилася нова
геополітична ситуація в результаті появи нових держав, серед них і
незалежної України.

Стимулятором цих подій послужила реалізація ідеї М. Горбачова про
«повновладдя Рад», якою завершився попередній етап перебудови. У
червні-липні 1988 р. ХIХ партконференція прийняла цю ідею до виконання,
а в листопаді-грудні того ж року позачергова сесія Верховної Ради СРСР
надала їй силу закону.

Суть рішення, яке мало вигляд конституційної реформи, полягала у
докорінній перебудові органів радянської влади. Вони перетворювалися у
справжні владні структури, прямо не залежні від партійних комітетів та
їх апаратів. «Керівна і спрямовуюча» роль КПРС повинна була
реалізуватися інакше, передусім шляхом обрання партійних функціонерів в
ради та їх роботи на чолі рад або виконкомів рад.

Партапаратники не відчули в конституційній реформі загрози. Вони звикли
до того, що депутатство в радах різного рівня було обов’язковим
доповненням до високого партійного чину. Ті, хто боявся зустрічі з
виборцями, забезпечили собі особливий привілей: можливість балотуватися
не в округах, а в організаціях – партії, профспілках, громадських
об’єднаннях.

І все ж вільні вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. створили
нову політичну ситуацію. Перший з’їзд народних депутатів, за роботою
якого в прямій трансляції по радіо і телебаченню спостерігала вся
країна, засвідчив наявність у Радянському Союзі принципово іншої влади.

В усі часи радянська влада була лише формою партійної диктатури. Тепер
же ради звільнилися від контролю з боку парткомів. Персональний контроль
секретарів парткомів, які пересаджувалися в радянські крісла, не мав
нічого спільного з контролем інституціональним. Конституційна реформа
порушила фундаментальні засади існування тоталітарної держави:
неподільність влади та її незалежність від суспільства. Якщо
тоталітаризм розуміти як панування держави над суспільством, а
демократію – як панування суспільства над державою, то з першими
вільними виборами Радянський Союз перестав бути тоталітарним утворенням.

Вільні вибори до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад
відбулися через рік, у березні 1990 р. Цей період характеризувався
стрімким розпадом підвалин тоталітарного ладу. Відбувся установчий з’їзд
Народного руху України за перебудову. Переосмислення історичного
минулого набуло нової якості: в центрі уваги української громадськості
опинилися події революції 1917-1920 рр. в Україні. Черговий з’їзд
народних депутатів СРСР скасував статтю Конституції 1977 р. щодо
керівної і спрямовуючої ролі КПРС в державі. Розпочався масовий вихід з
партії, яка втратила державний статус.

За такого становища на першій же сесії республіканських парламентів
постало питання про статус загальносоюзної федерації. У найбільш
радикальній формі зробили це республіки Балтії. Перебування їх у складі
СРСР не мало іншої основи, окрім пакту Молотова – Ріббентропа.

Однак славнозвісний «парад суверенітетів» розпочався не з республік
Балтії. З’їзд народних депутатів СРСР, що відбувався, визнав прийнятий
11 березня 1990 р. законодавчий акт «Про відновлення незалежної
Литовської держави» недійсним, а президія Верховної Ради УРСР суворо
його засудила. Ситуація якісно змінилася 12 червня, коли Російська
Федерація прийняла декларацію про державний суверенітет. Услід за нею 16
липня подібну декларацію прийняла Україна, потім- інші союзні
республіки.

Росія була державоутворюючою республікою. Тому не можна говорити про
національно-визвольну боротьбу росіян, спрямовану на здобуття державної
незалежності. Відбувалася боротьба за владу між М. Горбачовим і Б.
Єльциним. Останній скористався конструкцією радянської державності, яка
історично склалася, щоб уникнути підпорядкованості загальносоюзному
компартійно-радянському центру.

У свою чергу, Україна скористалася прикладом Росії, щоб здобути для
батьків-засновників УНР посмертну перемогу. Не відразу і не без
боротьби, але саме склад Верховної Ради, обраний на виборах 1990 р.,
затвердив як елементи державної символіки нової України мелодію гімну
УНР, малий герб із зображенням тризуба і синьо-жовтий прапор. Держава,
сформована на основі радянської України, проголосила себе
правонаступницею Української Народної Республіки.

 

Література

Волковинський В.М., Кульчицький С.В. Християн Раковський: Політичний
портрет. – К., 1990.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя. 1919-1928. – К.,
1996.

Ленин В.И. Неизвестные документы. 1891-1922. – М., 1999.

Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документів і матеріалів. –
К., 1994.

Бойко О. Украина-Польша: миграционные процессы 40-х годов. – К., 1997.

Акція «Вісла»: Документи. – Львів, 1997.

Новітня історія України. 1900- 2000. – К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020