.

Уряди Української Народної Республіки доби Директорії – історія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
267 5010
Скачать документ

Реферат на тему:

Уряди Української Народної Республіки доби Директорії – історія

 

Осінь 1918 р. принесла Україні велетенську політичну бурю. Режим П.
Скоропадського, базований на нмецькій та австро-угорській військовій
підтримці, після війни виявився нежиттєздатним. Слабкість режиму була
використана Українським національним союзом для організації
антигетьманського повстання. Керівництво ним було доручене спеціально
створеній для цього Директорії.

Державний статус Директорії був невизначений. В одній з листівок вона
назвала себе Тимчасовим народним урядом Української Народної Республіки,
якому доручено управління всіма справами. До складу Директорії входили
В. Винниченко (голова), С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко та Ф.
Швець.

Повстання почалося 14 листопада, а рівно через місяць, 14 грудня, П.
Скоропадський зрікся влади. Звичайно, хід повстання насамперед визначали
військові дії. Проте в цей час були зроблені й перші кроки до
будівництва нових державних структур та адміністративно-управлінського
апарату. При Директорії була створена Рада завідувачів державними
справами, яка технічно від імені Директорії здійснювала керівництво
цивільним життям країни. В Києві в середині листопада, після від’їзду
Директорії до Білої Церкви, був залишений Український військовий
революційний комітет, до першого складу якого входили М. Авдієнко, В.
Чехівський, А. Псоцький, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Завгородній, М.
Марченко, а пізніше додалися Б. Мартос, М. Порш, В. Мазуренко, Л.
Михайлів. Згодом вони відігравали помітну роль в державних органах УНР.
Одразу ж після зречення влади гетьманським урядом Революційний комітет
перебрав владу в Києві в свої руки і встановив контроль над діяльністю
державного апарату. З цією метою комітетом 14 грудня була створена
спеціальна Рада комісарів. На неї покладалися обов’язки проводити
поточну урядову роботу. Головою Ради комісарів був призначений голова
Революційного комітету В. Чехівський, комісарами міністерств – Д.
Симонів, М. Галаган, В. Мазуренко, Л. Бабир-Бухановський, П. Пилипчук,
Л. Михайлів, М. Ковальський, Д. Донцов, М. Левитський, С. Шелухин, О.
Лотоцький, А. Пісоцький, П. Холодний, Б. Мартос, І. Фещенко-Чопівський,
Б. Матюшенко, комісаром державної канцелярії – М. Корчинський.

Того ж дня відбулося перше засідання Ради комісарів, на якому було
розглянуто 10 поточних питань. Рада Комісарів проіснувала до 24 грудня,
засідала майже щоденно (відбулося 8 засідань). Серед цих засідань варто
відзначити те, на якому були присутні

всі члени Директорії УНР. Відбулося воно 18 грудня, в день переїзду
Директорії до Києва, і було присвячене переважно звітам комісарів.
Виявилося, що Рада комісарів в стислий строк зуміла взяти під свій
контроль технічний апарат міністерств і забезпечити роботу уряду на
найголовніших ділянках. Вона розпочала кадрові зміни, перевірку
діяльності гетьманського уряду. Одразу ж були виявлені зловживання у
міністерстві фінансів, знайдено матеріали на 160 млн крб. військового
майна, проданого німцями гетьманському уряду через консорціум кількох
банків. Виявлено операції з фальшивими грошима. Державний банк тимчасово
було закрито на ревізію. Комісар міністерства юстиції керував
підготовкою законопроекту про амністію та реорганізацію судової справи.
У міністерстві освіти розроблялися закони про звільнення школярів та
студентів від військового призову, комісар міністерства закордонних
справ докладав зусиль до пошуків «інтелігентних українських сил для
складання звичайних та надзвичайних посольств». Загалом Раді комісарів у
нетривалий період зміни політичного режиму в Україні вдалося утримати
управління країною в своїх руках. Однак все це робилося досить
спонтанно, ситуативно, без чітко продуманого плану, головне – без ясних
політичних орієнтирів. Як з’ясувалося, ні у Директорії, ні у вищих
українських політичних колах, які підтримували повстання, не було
одностайності в поглядах на перспективи державно-національного
будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні сили,
які входили до Національного союзу, і повстанські селянські загони, – це
ідея ліквідації гетьманського режиму. В інших питаннях погляди
розходилися часто у діаметрально протилежних напрямах, що вимагало
пошуку компромісів і безкінечного узгодження стосунків, але не завжди
давало позитивні наслідки.

Учасники Державної наради у Вінниці 12–14 грудня, яку провела
Директорія, поділились на два табори. Один з них обстоював парламентарну
систему влади, інший – радянську.

Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася зберегти
єдність українських політичних сил. 26 грудня після довгих обговорень і
доопрацювань вона видала свою програмову Декларацію, яку іноді називають
тимчасовою конституцією. За цим документом уконституйовувалося до того
часу невизначене державно-правове становище Директорії. Від 26 грудня
вона проголошувалася тимчасовою верховною владою Української Народної
Республіки. Сувереном влади в УНР визнавався трудящий народ, з
уточненням, що це є працюючі класи – робітництво та селянство. Нетрудові
класи позбавлялися «голосу у порядкуванні державою». Декларація
передбачала передачу влади від Директорії до трудящого народу на
Конгресі трудового народу України.

Отже, був сформульований так званий трудовий принцип. На думку його
творців, він увібрав у себе кращі риси радянської та парламентської
систем. Досить швидко життя довело, що це був не кращий вихід із
ситуації, проте саме він ліг в основу формування першого уряду УНР доби
Директорії, що утворювався на коаліційних принципах. До уряду після
довгих узгоджень і консультацій послали своїх представників усі
українські політичні партії, які входили до Національного союзу.

Первісний склад уряду виглядав так:

В. Чехівський – голова уряду і мністр закордонних справ; О. Мицюк –
міністр внутрішніх справ; М. Шаповал – міністр земельних справ; О.
Осецький – виконуючий обов’язки міністра військових справ; М. Білинський
– міністр морських справ; С. Остапенко – міністр торгу і промисловості;
П. Холодний – виконуючий обов’язки міністра освіти; С. Шелухин –
виконуючий обов’язки міністра юстиції; В. Мазуренко – виконуючий
обов’язки міністра фінансів; Л. Михайлів – виконуючий обов’язки міністра
праці; П. Пилипчук – керуючий міністерством шляхів; І. Липа – керуючий
управлінням віровизнань; І. Штефан – міністр пошт і телеграфів; Д.
Антонович – міністр мистецтва; Б. Матюшенко – міністр народного
здоров’я; Б. Мартос – міністр продовольчих справ; Д. Симонів – державний
контролер; А. Ревуцький – міністр єврейських справ; І. Сніжко –
виконуючий обов’язки державного секретаря; О. Назарук – голова
управління преси.

На початку січня уряд зазнав деяких кадрових корективів: виконувати
обов’язки міністра освіти став І. Огєнко, а виконуючим обов’язки
державного секретаря призначено М. Корчинського, військовим міністром –
генерала О. Грекова. Уряд неформально поділявся на «ліву» та «праву» в
політичному сенсі частини. До «лівої» входили представники УСДРП та
УПСР, які мали одинадцять портфелів, а до «правої» – УПСС та УПСФ. Їм
належало 8 міністерств. До «правих» примикав О. Назарук, який був членом
галицької Української радикальної партії. В своїй більшості склад уряду
був підібраний, за невеликими винятками, з людей мало знаних, політиків
другого чи навіть третього ешелонів, що робило обличчя уряду
маловиразним і неяскравим, змушувало його бути слухняним виконавцем волі
Директорії.

В Декларації 27 грудня права і обов’язки уряду, як і його місце в
системі державної влади, не були визначені. Декларація лише доручала
йому «негайне переведення в життя» накреслених Директорією завдань і
висловлювала сподівання на те, що «весь трудовий народ України щиро
допоможе своєму Правительству в цій важкій, відповідальній роботі». А
обсяги цієї роботи були велетенськими, йшлося про комплексне
реформування соціально-економічних основ життя, про «таку організацію
народного господарства, яка відповідала б сучасному переходовому
моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах
сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту
і визиску». «Директорія, – говорилося у Декларації, – вважає своїм
обов’язком взяти під керування Української Народної Республіки головні
галузі української промисловості й поправити все господарство в них в
інтересах працюючих кляс і всього громадянства, а не малої групи кляси
великовласників».

На кабінет В.Чехівського покладалось завдання забезпечити трансформацію
політичної системи та державного управління України. Тому саме ці
проблеми домінували на засіданнях Ради міністрів впродовж січня 1919 р.
Так, уже наступного за призначенням уряду дня на засіданні Ради
міністрів було ухвалено список послів, які звільнялися з посад, а також
вирішено на пропозицію військового міністра на посади послів призначати
тільки виключно певних українців, того ж дня уряд ліквідував департамент
державної варти, на місці якого утворили адміністративно-політичний
департамент. Процес оновлення управлінських структур країни набув
масового характеру. 14 січня 1919 р. Директорія УНР видала постанову,
якою звільнялись з своїх посад всі урядовці як центральних урядових
інституцій, так і місцевих, призначені на ці посади гетьманською
адміністрацією. Їх перепризначення могло відбутися тільки за особливою
процедурою, яка вимагала спеціальної доповіді відповідного начальника та
рекомендацій громадських установ чи відомих громадян. Постанова
доводилася до відома урядових установ по телеграфу. Проте забезпечення
державних установ, особливо місцевих, кадрами було однією з найпекучіших
проблем в історії УНР.

На спільному засіданні Директорії та уряду 29 грудня 1918 р. голова
Директорії В.Винниченко визначив основні пріоритети діяльності уряду:
прискорити діяльність слідчої комісії в боротьбі зі спекуляцією,
заснувати комісію з боротьби з урядовими зловживаннями, вжити всіх
заходів для поліпшення становища робітничого класу, постачання армії, а
також найшвидшого проведення в життя земельної реформи.

Засідання уряду провадилися практично щоденно, розтягувалися на кілька
годин, впродовж яких іноді розглядалося до 30 питань, часто не рівних за
своїм значенням. Щоб відсепарувати більш важливі справи і зосередити на
них увагу уряду, 2 січня 1919 р., за ініціативою В.Чехівського, було
ухвалено рішення про утворення Великої і Малої ради міністрів. Мала рада
утворювалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати
справи, делеговані їй Великою радою. Було ухвалено також «засідання як
Великої, так і Малої ради вважати дійсними при присутності Голови її чи
його заступника, Державного секретаря і не менше, ніж чотирьох
міністрів». 2 січня уряд доручив Державному секретареві скласти
регламент діяльності Великої та Малої ради.

Велика увага приділялась урядом зовнішній політиці, особливо її
кадровому забезпеченню. Напевно, не останню роль відігравало й те, що
голова уряду очолював міністерство закордонних справ. На його внесення 2
січня уряд затвердив послом УНР у Німеччині М. Порша, головами
надзвичайних дипломатичних місій до Англії – М. Ткаченка, до США – Є.
Голіцинського, до Італії – М. Стаховського, до Угорщини – Р. Ярославича,
до Румунії – Ю. Гасенка, до Голландії та Бельгії – А. Яковліва, до
Греції – Ф. Матушевського. 4 січня уряд санкціонував вислати до Росії
спеціальну надзвичайну дипломатичну місію, на утримання якої було
виділено 120 тис. крб. Двома днями пізніше було роглянуто питання
про персональний склад Паризької комісії, яка мала на меті представляти
УНР на щойно відкритій Паризькій мирній конференції. Одночасно було
ухвалено і виділено кошти на відправку до Франції надзвичайної
дипломатичної місії УНР.

Ключова роль в засіданнях уряду надавалася підготовці земельного закону.
Це питання кілька разів включалося до порядку денного засідань уряду,
обговорювалося і відправлялося на доопрацювання, зважаючи на його
доленосне значення. 6 січня законопроект був схвалений з цілим рядом
поправок і уточнень. Найважливіша з цих поправок полягала в тому, що
норма про скасування приватної власності на землю все ж залишала за
господарями право на певну кількість десятин землі. Уряд ухвалив § 20
закону про землю подати в такій редакції: «За дотеперішніми господарями
залишити земельні участки в їх користування не більше 15 дес. на
господарство. В тих повітах, де землі не хватить на задоволення потреб
безземельних та малоземельних господарств, ця норма може бути понижена
повітовою земельною управою із затвердженням Міністерством Земельних
Справ».

До земельних проблем Рада міністрів поверталася неодноразово. 8 січня
схвалено законопроект про довічне користування п’ятьма десятинами землі
кожним козаком Української народної республіканської армії. Крім того,
уряд обіцяв кожному козакові після закінчення війни безповоротну
допомогу на реманент в розмірі 2 тис. гривень і ще 2 тис. гривень позики
на п’ять років під процент.

Уряд В. Чехівського не проводив самостійного політичного курсу, а лише
забезпечував виконання політичної стратегії та тактики Директорії. Уряд
був жорстко прив’язаний до діяльності Директорії, члени якої розподілили
між собою контроль за окремими міністерствами. Так, В. Винниченко як
голова Директорії вів справи міністерств внутрішніх та закордонних
справ, праці та державного секретарства. С. Петлюра відповідав за такі
міністерства: військове, морське, мистецтва, народного здоров’я та
опікування. П. Андрієвський контролював діяльність міністерств юстиції,
продовольчих справ, культів та контролю. Ф. Швець – народної освіти,
фінансів, торгу й промисловості, земельних справ. А. Макаренко – шляхів,
пошти та телеграфів.

Українська преса 1919 р., аналізуючи статус першого уряду УНР доби
Директорії, зазначала, що «Рада мністрів була органом виключно
екзекутивним, виконуючим, контролюючим діяльність органів місцевої
влади; політикою вона не керувала, була, так би мовити, «аполітичним»
кабінетом. Політикою керували Директорія й урядові партії. Через те й
кабінет В. Чехівського складений був у порядку делегування міністрів
комітетами партій і з відповідальністю партій за своїх міністрів, а не
голови кабінету за всіх міністрів і всіх останніх – за цілий кабінет, як
це прийнято в конституційних державах». Фактично подібна конструкція
уряду була спробою Національного союзу утриматись на поверхні
політичного життя. Але цього не сталося. На початку січня 1919 р.
Національний союз фактично самоліквідувався, і його смерть виявилася
малопомітною. Для уряду В. Чехівського це був не дуже щасливий знак.

1921 р. на суді, який влаштувала більшовицька влада над лідерами УПСР,
В. Чехівський дав таку характеристику своєму урядові: «Я можу сказати,
що власне мого кабінету не було, я його не організовував і за нього не
відповідав. Це був кабінет директоріальний. В міжнародній політиці він
визначався тим, що стояв на зовсім іншій позиції, ніж я». Тут В.
Чехівський мав на увазі ось яку річ. Відновлення УНР відбулося у вкрай
несприятливих для України зовнішньополітичних обставинах. Країни Антанти
з підозрою зустріли діяльність Директорії, бо дивились на Україну лише
як на південну частину Росії. В середині грудня 1918 р. вони почали
висадку в Одесі обмеженого контингенту своїх військ. 13 січня 1919 р. до
Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом
д’Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо
Одеси. В кінці 1918 р. на північно-східних кордонах УНР з’явились
війська радянської Росії. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР
повідомив у пресі, що у зв’язку з анулюванням Брестської мирної угоди
радянська Росія більше не визнає Україну суверенною державою. Однак
оголосити про введення своїх військ в Україну більшовики не наважилися.
Вони зробили це з тактичних міркувань, вважаючи законним урядом України
створений у Курську маріонетковий тимчасовий робітничо-селянський уряд
України.

Україна опинилася не просто між двома військовими силами, а між
принципово різними політичними системами, а отже, постала проблема
вибору однієї з них. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька
таборів. Вони не могли не позначитись на долі уряду В. Чехівського та
його самого. Останній ще у грудні виступав за впровадження радянської
форми влади, але без більшовицького радикалізму. Одночасно він вважав за
потрібне і можливе домовитись з більшовиками, ініціював поїздку до
Москви дипломатичної місії В. Мазуренка. В грудні його позиція збігалась
з напрямом думок В. Винниченка. Але на початку січня останній змінив
свої орієнтири на користь Антанти. На VI з’їзді УСДРП в січні 1919 р.
вияснилося, що голова Директорії та голова уряду по-різному бачили
державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. На з’їзді взяла
гору ідея скликання парламенту, до керівництва партією прийшли нові
люди. В. Винниченко та В. Чехівський були обрані лише кандидатами в
члени ЦК УСДРП.

23 січня в Києві відкрився Трудовий Конгрес, на який прибуло понад 400
депутатів. Це був досить напружений час, більшовицькі війська підходили
до Києва. Тому єдиним питанням, яке широко дискутувалося на Конгресі,
була проблема вибору між радянською і демократичною парламентською
політичними системами. Конгрес після гострих дебатів і залишення
засідання лівими делегатами висловився за демократичний лад в Україні та
підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Зважаючи на
несприятливу військову ситуацію, було визнано за доцільне тимчасово
припинити роботу Конгресу і зберегти Директорію як верховну владу УНР.
28 січня Конгрес ухвалив «Універсал Трудового конгресу до українського
народу», в якому була визначена тимчасова схема української державності.

Поповнена представником ЗУНР Директорія визнавалася вищою владою. Проте
її функції не були регламентовані. Одночасно Універсал говорив про
створення шести комісій Трудового конгресу для підготовки
законопроектів. Виконавча влада доручалась Раді народних міністрів, яка
мала відповідати за свою роботу перед Трудовим Конгресом, а на час
припинення його засідань – перед Директорією. Уряду доручалося негайно
виробити інструкцію про вибори в трудові ради, підготувати разом з
комісіями закон про вибори всенародного парламенту незалежної соборної
Української Республіки. Конгрес висловив «нерушиме побажання, щоб
Директорія і Рада народних Міністрів провадили надалі свою працю по
проведенню земельної реформи […] Одночасно Правительство повинно негайно
подбати про знищення безробіття шляхом відновлення промисловості, про
поліпшення долі робітництва і про закріплення всіх революційних
здобутків українського пролетаріату».

Намагаючись дати певні соціальні аванси селянству й робітникам, Унверсал
Трудового Конгресу обійшов мовчанкою надзвичайно вагомі конституційні
підвалини УНР, зокрема про розподіл владних функцій між Директорією та
урядом, межу їх компетенції. Ця обставина в майбутньому постійно давала
себе знати негативними проявами. Таким чином, Трудовий Конгрес не
виробив цілісної політичної системи, хоча зміцнив позиції прихильників
союзу з Антантою та антибільшовицькі настрої в Директорії. Ще більше ці
настрої зміцнив невдалий для УНР хід війни з РСФРР. Червоні війська
швидко і досить легко просувалися вглиб української території, їм
симпатизувало міське пролетарське населення. Це ж можна сказати і про
бідніше селянство. Маятник же політичних настроїв державної еліти УНР
став зміщатись зліва вправо. Проголошені в грудні ідеї міждержавного
нейтралітету забувалися, розпочався пошук контактів з могутньою на той
час Антантою.

Ця обставина показала, що коаліційний уряд втратив будь-який сенс. 31
січня 1919 р. Директорія видала наказ № 115, яким звільнила згідно з
проханням весь склад уряду В. Чехівського і одночасно доручила С.
Остапенкові скласти нову Раду міністрів. Це був певний крок вперед,
невеликий карт-бланш прем’єру, адже В. Чехівському дістався уже
сформований уряд. Проте 31 січня не стало останнім днем роботи старого
кабінету. Йому довелося працювати ще два тижні, провести евакуацію
державного апарату УНР з Києва до Вінниці, яка з 2 лютого стала центром
осідку Директорії та уряду.

Початок лютого приніс значні політичні зміни в життя УНР. У цей час
відбулися перші неофіційні контакти представників УНР з французьким
командуванням. Французи вимагали реорганізувати Директорію та уряд,
вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру та В. Чехівського, створити
300-тисячну армію для боротьби з більшовиками, підпорядкувати її
союзному командуванню. Залізниці й фінанси УНР мали перейти під контроль
Франції. Ці вимоги викликали невдоволення учасників чергової державної
наради, але з огляду на важкий стан справ на протибільшовицькому фронті
було вирішено продовжувати переговори. Українську делегацію очолював уже
призначений на той час головою уряду С. Остапенко. Від імені Директорії
він домагався визнання Антантою суверенітету України. Французи
залишались на своїх позиціях. Сторони не дійшли згоди, українська
делегація вернулася до Вінниці.

Обставини вимагали рішучих заходів. Дві провідні українські партії
(УСДРП та УПСР), посилаючись на нові міжнародні моменти в українській
державній справі, відмовились від участі у владі, відкликали 9 лютого з
уряду та Директорії своїх членів. З огляду на таке рішення В. Винниченко
оголосив про свій вихід з Директорії, а С. Петлюра та Ф. Швець – про
вихід із своїх партій.

Ці кроки мали продемонструвати Антанті, що Директорія пішла на поступки.
Рівночасно було перервано безуспішні переговори в Москві з РНК РСФРР
української делегації на чолі з В. Мазуренком, які розпочалися ще в
середині січня. 10 і 12 лютого повноважний представник УНР на мирній
конференції в Парижі Г. Сидоренко звернувся до її учасників з нотами, де
повідомлялося про війну РСФРР проти УНР та імперіалістичну політику
більшовиків. Він зажадав визнання державами Антанти й США незалежності
УНР як «єдиного засобу привернення негайного тривалого спокою і порядку
в Східній Європі», оскільки уряд УНР протидіє більшовицькій експансії.

13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів. До
неї увійшли представники трьох правих українських партій –
соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників і народних
республіканців, які орієнтувалися на демократичні засади й держави
Антанти. Персонально склад уряду виглядав так: прем’єр-міністр – С.
Остапенко, міністр військових справ – О. Шаповал, мністр внутрішніх
справ – Г. Чижевський, міністр фінансів – С. Федак, міністр народного
господарства – І. Чопівський, міністр земельних справ – Є. Архипенко,
міністр закордонних справ – К. Мацієвич, керуючий справами міністерства
юстиції – Д. Маркович, керуючий справами міністерства шляхів – П.
Пилипчук, керуючий справами міністерства освіти – І. Огієнко, керуючий
справами пошт і телеграфів І. Штефан, керуючий справами міністерства
праці – Л. Михайлів, керуючий справами мністерства культів – І. Липа,
керуючий справами народного здоров’я – І. Корчак-Чепурківський, керуючий
справами міністерства морських справ – М. Білинський, керуючий справами
міністерства преси – О. Назарук, тимчасово виконуючий обов’язки міністра
єврейських справ – А. Ревуцький, державний контролер – Д. Симонів,
державний секретар – М. Корчинський. Невдовзі уряд зазнав деяких
кадрових змін. Захопленого поляками у полон у Львові С. Федака на посту
міністра фінансів змінив М. Кривецький, а міністерство праці було
скасоване. Сім членів кабінету В. Чехівського зберегли свої посади у
новому уряді.

Кабінет С. Остапенка був позбавлений яскравих політичних особистостей,
яких бракувало і в попередньому складі. Проте це не бентежило нового
прем’єра. Сильною стороною діяльності уряду він вирішив зробити
насамперед фахові якості міністрів та порядок в роботі. 14 лютого уряд
ухвалив тимчасовий закон «Про порядок внесення й затвердження законів в
Українській Народній Республіці». Закон запроваджував певну
регламентацію в діяльність уряду, виділяв в ньому дві структури: Кабінет
народних міністрів та Раду народних міністрів. Кабінет складався з
голови уряду та міністрів: закордонних справ, народного господарства,
земельних справ, внутрішніх справ, фінансів та військових справ. В
засіданнях Кабінету народних міністрів брали участь державний контролер
та державний секретар з правом дорадчого голосу. Рада народних міністрів
складалася з членів Кабінету народних міністрів та керуючих справами
міністерств. Процес підготовки та ухвалення законів регламентувався
наступним чином: проекти законів та постанов, підготовлені відповідними
відомствами, подавалися безпосередньо голові Кабінету народних
міністрів. Він на свій розсуд передавав їх на розгляд та ухвалу Кабінету
народних міністрів чи Раді народних міністрів. Ухвалені цими установами
проекти законів та постанов, остаточно відредаговані Державною
канцелярією, підписувались головою Кабінету народних міністрів,
відповідним міністром чи керуючим справами міністерства і передавалися
Директорії головою Кабінету міністрів та державним секретарем. В
надзвичайних випадках Директорія могла видавати закони і без участі
Кабінету міністрів. Проте сподівання на порядок і демократичні процедури
виявилися марними, а історія урядування С. Остапенка такою ж короткою,
як і його попередника.

Концепція діяльності уряду від самого початку була нежиттєздатною. Уряд
зосередився на трьох найголовніших проблемах зовнішньої та внутрішньої
політики: по-перше, пошук шляхів до визнання та підтримки Антантою,
по-друге, консолідація демократичних несоціалістичних соціальних груп та
політичних сил, які бажали будувати незалежну УНР, по-третє, організація
української армії, підвищення її боєздатності.

В Декларації від 17 лютого уряд засвідчив свою вдячність французькому
командуванню (генерал д’Ансельм) за те, що «благородна Франція вкупі з
другими державами Антанти і Злученими державами Північної Америки готова
підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з більшовиками».
Декларація містила й заклик до згаданих держав допомогти українцям у
відбудові державності.

Однак французи не відступали від умов, сформульованих на переговорах у
Бірзулі. Генерал д’Ансельм був зацікавлений у залученні українських
військ до боротьби проти більшовиків, але не квапився допомагати їм
зброєю і наполягав на усуненні з посад С. Петлюри й П. Андрієвського. Не
підтримував він також ідеї визнання Антантою незалежності України. Все
це загальмувало переговори. У березні з’ясувалося, що в Антанти немає
сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні та Росії.
Внаслідок більшовицької пропаганди її війська розкладалися. В березні
вони під тиском Червоної армії, яка складалася переважно з повстанських
частин отамана Григор’єва, мусили залишити Херсон і Миколаїв, а на
початку квітня – Одесу. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту
була стратегічною помилкою.

«Що ж торкається взаємовідносин з Антантою, то в цім питанню цілий
кабінет виявив аж забагато політичної наївності, – писав у газеті
«Україна» І. Карай. – Вже в місяці березні стало всім ясно, що Антанта
накреслила свою основну лінію політики на сході Європи: вона виразилася
в воєннім союзі Франції й Англії з Добровольчою армією та реальній
допомозі Колчакові й Денікінові в їх змаганнях за відбудову
дореволюційної Росії. Таким чином, два дорогі місяці, котрі треба було
використати на організацію і зміцнення внутрішніх національних сил,
пропали марно. Повне фіаско переговорів з французьким командуванням в
Одесі, втрата майже всієї території України здискредитували до решти
кабінет Остапенка і підірвали довір’я громадськості та армії до його
дальшої діяльності».

Змістивши акценти урядової діяльності в бік зовнішньої політики, уряд С.
Остапенка не став шукати підтримки в народних масах. Він так і не видав
жодного програмного документа з роз’ясненням своєї політики. В умовах
розвитку революції, коли зміна настроїв широких верств населення важила
більше, ніж танки Антанти, це було грубою помилкою. Уряд опинився в
цілковитій ізоляції. «…Саме в цю добу загальна анархія і хаос на
українському фронті досягли найвищого щабля, – свідчив І. Мазепа. – За
уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю. Тому грубі мільйони, що
видавалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів
не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт,
зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу
дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі».

Під впливом більшовицької, явно популістської агітації, спрямованої,
зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний
зрівняльний поділ, в Україні швидко поширювались прорадянські настрої.
Вони охопили й армію УНР. Навіть січові стрільці, які послідовно й
твердо стояли на антибільшовицьких позиціях, перейшли на радянську
платформу, оголосивши у своїй декларації від 13 березня, що вони із
«запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, котра заводить лад і
порядок».

21 березня у Вапнярці командування Південно-Західного фронту,
відрізаного (внаслідок захоплення радянськими військами Жмеринки) від
решти армій УНР, створило революційний комітет (отамани Волох,
Загродський, Колодій), який також заявив про свій перехід на радянську
платформу. 22 березня у Кам’янці-Подільському під головуванням В.
Чехівського утворився з представників УСДРП та УПСР (центральна течія)
Комітет охорони республіки. Він так сформулював свою програму: 1)
охорона порядку і спокою; 2) домовленість з Директорією про негайне
припинення переговорів з французьким командуванням в Одесі і розгортання
переговорів з радянським урядом України на основі визнання радянськими
урядами України і Росії самостійності й незалежності України, виведення
російських військ з території України та формування нового українського
уряду. Хоч цей комітет 28 березня самоліквідувався, він завдав
серйозного удару проантантівським позиціям Директорії та уряду С.
Остапенка.

Не сприяли популярності уряду й фатальні невдачі армії УНР. Не встигши
пробути у Вінниці три тижні, уряд змушений був організовувати нову
евакуацію державного апарату, скоротив його до мінімуму. В міністерствах
залишались практично одні керівники з штатом в кілька осіб.

Короткий час уряд перебував у Жмеринці, потім у Проскурові, який теж
довелося залишати через кілька днів. Це вело до паралічу влади.
«Реальної роботи не провадилось майже ніякої, – згадував товариш
міністра продовольчих справ М. Тимофіїв. – Всі жили чутками й плітками,
котрі невпинно і невтомно переносились з вагона в вагон і утворювали
нестерпиму атмосферу взаємного недовір’я і дрібного інтриганства; цей
маразм тягнувся до самої евакуації [з] м. Проскурова. В момент евакуації
Остапенко, Мацієвич і О. Шаповал були в Одесі на переговорах з Антантою
[…] як і завше, евакуація із Проскурова одбулася хаотично – не було
навіть призначено, до якого пункту виїхати. Називали Кам’янець, де вже
були деякі міністерства, але частина міністрів спинилась в Ярмолинцях,
потім в Гусятині, а частина поїхала в Кам’янець. Тимчасовий голова Ради
Міністрів Чопівський з Ярмолинців через Гусятин поїхав в Станіславів
разом з державним секретарем Корчинським, залишивши своїм заступником в
Гусятині п. Архипенка, міністра земельних справ. Директорія була
розкидана – Петлюра їздив по фронту, Макаренко – по Галичині,
Андрієвський сидів в Станіславові, а Швець з директорійським добром
(борошно, цукор і проч.) сидів в Гусятині». Нарешті, в кінці березня
1919 р. місцем осідку державного центру УНР стало Рівне.

Поки уряд С. Остапенка вів безрезультатні переговори з французьким
командуванням, від якого чекав військової допомоги, на величезній
території України, захопленій більшовиками, почав назрівати перелом в
політичних настроях. Маси населення, які нейтрально або й з співчуттям
зустрічали більшовиків у січні-лютому, протягом короткого часу різко
змінили своє ставлення до них. Причиною незадоволення були запроваджені
більшовиками політика диктатури більшовицької партії, нехтування
національними особливостями України та «воєнний комунізм». Незадоволення
швидко переросло у вибух селянського повстанського руху.

Ця обставина додала аргументів критикам урядового курсу С. Остапенка.
Українські есдеки та есери повели енергійну агітацію за зміну уряду, але
у березні Директорія ще сподівалась на успіх у переговорах з Антантою.
Лише залишення французькими військами Херсона та Миколаєва, а згодом
Одеси, які захопила Червона армія, розвіяло останні надії. На початку
квітня у Рівному відбулася державна нарада з участю членів Директорії,
Трудового Конгресу, представників українських політичних партій, на якій
розгорілася дискусія про новий курс урядової політики і у зв’язку з цим
про зміну Кабінету міністрів. УСДРП та УПСР (центральна течія) прийшли
на цю нараду з попередньо виробленою програмою, яка передбачала не лише
зміну уряду, а й реорганізацію складу Директорії, регламентацію її
функцій.

Персонально до Директорії мали увійти С. Петлюра та А. Макаренко, до
яких додавалося по одному представнику від ЗОУНР, УСДРП та УПСР.
Директорія повинна була лише затверджувати закони, ухвалені Кабінетом
міністрів, та репрезентувати УНР на міждержавному рівні. Вона отримувала
чітко встановлений бюджет і мала видавати свої розпорядження через
відповідні міністерства. Всі члени Директорії визнавалися рівними в
правах, а повноправний кворум складався з 3-х осіб.

Уряд, який підвищував свій статус, насамперед повинен був припинити
внутрішню громадянську війну, забезпечити легальну діяльність політичних
партій, які не виступали проти суверенності УНР, і негайно організувати
трудові ради. В справі зовнішньої політики уряд одержував новий
пріоритет: якнайшвидше досягти примирення з РСФРР, забезпечивши визнання
нею самостійності УНР.

На державній нараді ліві гостро критикували партію
самостійників-соціалістів, звинувачуючи її у провалах військової
політики, розквіті отаманщини, втраті авторитету уряду, навіть у
дискредитації самої української ідеї в очах народу.

Член Директорії П. Андрієвський та група правих (О. Ковалевський, М.
Корчинський, О. Макаренко) відстоювали незмінність урядової полтики. П.
Андрієвський згоджувався лише на персональні зміни в уряді, інший член
Директорії – А. Макаренко стояв за новий уряд. С. Петлюра своєї
остаточної думки на нараді не виявив і виїхав до Здолбунова. 9 квітня в
Рівне він надіслав телеграму Б. Мартосу, в якій запропонував йому
«негайно приступити до сформування нового Кабінету Міністрів, аби
останній міг зараз же приступити до роботи». Очевидно, у Б. Мартоса уже
були кандидати на ключові міністерські посади, тому що того ж дня вийшли
наказ № 134 та постанова № 1592 Директорії УНР про демісію уряду С.
Остапенка та призначення «Головою Ради народних Міністрів і міністром
фінансів Бориса Мартоса, заступником Голови Ради народних Міністрів і
міністром юстиції Андрія Лівицького, міністром внутрішніх справ Ісаака
Мазепу, народним міністром земельних справ Миколу Ковалевського,
виконуючим обов’язки військового міністра Григорія Сиротенка, міністром
і керуючим іншими міністерствами, крім вищезазначених, продовжувати
виконання своїх обов’язків на правах тимчасово керуючих міністерствами».
З джерел відомо, що наказ і постанова спочатку були підписані лише двома
членами Директорії – С. Петлюрою та А. Макаренком. Юридично без підпису
третього члена Директорії вони не були правочинними. Створилася
ситуація, коли в УНР було два уряди: старий не складав повноважень, а
новий приступив до діяльності. Правда, така ситуація була недовгою,
приїхав Ф. Швець і додав свій підпис під цитованим документом. Б. Мартос
тривалий час не міг заповнити уряд новими міністрами: досвідчених кадрів
не вистачало, а праві стали до уряду в опозицію. Поступово до
призначених одразу в уряд міністрів додалися: В. Тенницький (міністр
закордонних справ), А. Крушельницький (міністр народної освіти), М.
Шадлун (міністр шляхів), А. Шранченко (міністр народного господарства),
О. Безпалко (міністр праці), І. Лизанівський (керуючий управлінням преси
й інформацій), І. Паливода (керуючий міністерством пошт і телеграфів),
М. Білоус (керуючий міністерством народного здоров’я), В. Кабачків
(виконуючий обов’язки державного контролера), М. Мирович (керуючий
міністерством культів), П. Красний (керуючий міністерством єврейських
справ).

29 квітня при ідейній підтримці правих отаман Оскілко вирішив здійснити
у Рівному державний переворот, арештував членів Ради народних міністрів
і мав намір арештувати С. Петлюру. Проте останньому доволі легко вдалося
придушити заколот і відновити урядову роботу. 12 квітня уряд Б. Мартоса
оголосив свою «програмову декларацію». В ній ішлося про те, що
суверенному життю українського народу заважають два вороги: «польське
панство» і «російське комуністичне більшовицьке військо». Новий уряд УНР
закликав усі українські політичні й соціальні сили «не дати чужинцям
вкінець знищити рідний край», стати на боротьбу проти «чужинецької
неволі російських комуністів» за вільну й незалежну Україну. Кабінет Б.
Мартоса, на відміну від попереднього уряду, урочисто заявив, що «не
кликатиме собі на допомогу чужої військової сили з будь-якої держави».
Декларуючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв звернути особливу увагу
на забезпечення армії та сімей військовослужбовців, а також фактично
здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р. злуку західних і східних
українських земель.

Намагаючись поєднати демократичну державну систему з радянською, уряд
передбачав контроль за діяльністю владних структур з боку
робітничо-селянських трудових рад. Селянам було обіцяно демократичну
земельну реформу, робітникам – допомогу у відновленні роботи фабрик і
заводів, вільне функціонування профспілок.

Згадана декларація не містила жодного слова про можливість ведення
переговорів з радянським урядом України. Адже на той час більшовики
перейшли від популістських обіцянок до політики продрозкладки,
одержавлення землі, використання земельного фонду для створення
радгоспів, комун, інших форм колективних господарств, обмеження вільної
торгівлі. Все це підняло село проти комуністичної влади. Уже в квітні
вона оголосила поза законом отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака.
Селянські повстання, що охопили Україну, вселяли надію в уряд Б.
Мартоса. Якраз на союз з повстанцями й політичними течіями, які
очолювали цей рух (українські ліві есери й
соціал-демократи-незалежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс на
власні сили.

Але й цього разу декларації не стали реальністю. Українським політикам
так і не вдалося об’єднати національні сили в єдиний фронт. Та й самій
Директорії бракувало єдності. П. Андрієвський та Є. Петрушевич не
визнавали новостворений уряд Б. Мартоса. Між ними і С. Петлюрою та А.
Макаренком виникли гострі суперечності.

Ситуація на фронті в кінці квітня – на початку травня продовжувала
погіршуватись. 5 травня уряд Б. Мартоса змушений був залишити Рівне й
евакуюватися до Радзивилова. Туди ж із Здолбунова переїхали члени
Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко. 9 травня вони обрали С.
Петлюру головою Директорії. 13 числа на нараді Директорії та уряду зі
складу Директорії було виведено П. Андрієвського. Однак ці
організаційно-політичні акції не сприяли загальному поліпшенню
становища. Мабуть, якраз тоді з’явилася приповідка «У вагоні Директорія,
під вагоном – територія». 14 травня польська армія генерала Ю. Галлера,
сформована у Франції для боротьби з більшовиками, розгорнула наступ у
північно-західній Волині проти військ УНР. До рук поляків потрапила
величезна кількість боприпасів та амуніції, що зберігалися на складах у
Луцьку. Втративши власну територію, Директорія і уряд УНР із залишками
армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному,
Золочеві, а потім – у Тернополі.

2 червня польські війська захопили й Тернопіль, тож уряд УНР терміново
перебрався на станцію Богданівка. В цей критичний момент він опинився
між двома ворожими таборами: поляками, що заволоділи Тернополем, і
більшовиками, які контролювали Волочиськ. Передові загони цих таборів
розділяла смуга завширшки 10–20 км, де знайшли притулок уряд і армія
УНР. До цього слід додати, що навесні 1919 р., після призначення
Директорією уряду Б. Мартоса, різко погіршилися стосунки між
наддніпрянськими й галицькими політиками. «До формального розриву між
галицьким і наддніпрянським урядами не дійшло, але фактично вони йшли
своїми окремими шляхами, – писав І. Мазепа. – Правда, галицький уряд не
чинив ніяких особливих перешкод нашому урядові в підготовці нового
наступу проти більшовиків. А поза тим усюди ширилась пропаганда проти
нашого уряду і Петлюри. Під впливом цієї пропаганди знаходилися
найвідповідальніші представники галицького уряду. Так, наприклад,
президент Української Національної Ради Є. Петрушевич у розмові з
деякими членами наддніпрянського уряду заявляв, що, мовляв, Антанта
Петлюрі не вірить, бо вважає його за більшовика, і тому не дасть
допомоги Україні, доки на чолі армії стоятиме Петлюра». Такої ж позиції
дотримувалися праві українські сили. Вони, як свого часу й
ліводемократичні, не хотіли визнавати своєї поразки і підтримувати
діяльність уряду Б. Мартоса. У червні П. Андрієвський написав С. Петлюрі
гострого відкритого листа, в якому оприлюднив спосіб, яким було створено
уряд Б. Мартоса, назвав його неконституційним і заявив, що такий поворот
справ примусив «мене де-факто не брати участі в роботі Директорії, бо не
міг я підписуватись і відповідати за те, співтворцем чого я не був». Він
називав уряд Б. Мартоса пробільшовицьким і нефаховим, закликав його
відійти від державної роботи. Одночасно праві готували новий державний
переворот.

9 червня у Проскурові отаман П. Болбочан спробував оволодіти Запорозьким
корпусом і з його допомогою вчинити заколот проти С. Петлюри. Але й
цього разу виступ правих провалився. Наступного дня П. Болбочана
арештували, а 28 червня розстріляли.

Незважаючи на несприятливі умови, в травні–червні командуванню вдалося
реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня було
ухвалено закон про державну військову інспекцію. Її очолив полковник В.
Кедровський. Інспекція сприяла якісним змінам в армії. Вже на початку
червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла
лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський. 6 червня
уряд УНР вернувся на свою територію. На кілька місяців місцем його
осідку став Кам’янець-Подільський. «Після тісних вагонів, в яких ми
перебували кілька місяців у тяжкій і небезпечній евакуації, Кам’янець
видався нам великим і гарним містом, в якому легко розмістились всі наші
міністерства і весь наш урядовий апарат», – згадував М. Ковалевський, на
той час міністр земельних справ. З поверненням на свою територію уряд
УНР активізувався, прагнучи будь-що втілити в життя декларовану в квітні
орієнтацію на власні сили. У цьому зв’язку він надавав особливого
значення повстанському рухові, який широко розгорнувся в тилу
більшовиків. 9 червня в Чорному Острові завершилися переговори між
урядом і представниками Всеукрревкому, який очолював повстанський рух на
Правобережній Україні. Від імені Всеукрревкому переговори вели
українські есери й соціал-демократи-незалежники Д. Одрина, Т.
Черкаський, І. Часник, А. Пісоцький. Сторони дійшли згоди в тому, що
залишається чинною рівненська декларація уряду, але на місцях формуються
трудові ради не лише з контрольними, а й адміністративними та
господарськими функціями влади. Д. Одрина і Т. Черкаський увійшли до
уряду Б. Мартоса.

20 червня військова делегація УНР на чолі з генералом С. Дельвігом
підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії
про припинення воєнних дій, встановлення між польською та українською
арміями демаркаційної лінії. Це був помітний успіх уряду УНР, бо
відпадала необхідність боротися на два фронти і створювалася можливість
зосередити всі збройні сили на більшовицькому фронті, де на початку
червня розпочався успішний наступ.

До 25 червня всі міністерства розгорнули роботу у Кам’янці-Подільському.
Того дня відбулося засідання уряду з участю С. Петлюри. На засіданні
йшлося про створення тісншого контакту між Директорією та урядом.
Одночасно ставилось питання про законодавче унормування компетенцій цих
обох вищих органів влади. На втручання членів Директорії в роботу
Кабінету міністрів останній відреагував підготовкою законопроекту «Про
тимчасові статути Кабінету й Ради народних Міністрів, про порядок
затвердження й оголошення законів і постанов та про скасування
попередніх законів в цій справі». Законопроект підвищував статус уряду,
передавав до його компетенції «як законодавчі, так і інші справи вищого
державного керування, які спеціальними законами не віднесені до
безпосереднього відання Директорії, не можуть поступати на остаточне
розв’язання Директорії без попередньої ухвали Кабінету або Ради». Однак
далі законопроекту справа не пішла. Неврегульованість взаємин між
Директорією та урядом залишалась і надалі «ахіллесовою п’ятою» державної
машини УНР.

Разом з тим потребувала негайного реагування ціла низка важливих
проблем, насамперед – соціально-економічного характеру. Дезорганізація
виробництва та загальний економічний спад порушили товарообмін між
містом і селом, а також України з іншими державами. Через постійні
воєнні дії та часті зміни влади була повністю розвалена податкова
система. Бюджет УНР не поповнювався. Як такого його у 1919 р. не було.
Фінансова криза підривала українську державність суттєвіше, ніж невдачі
на фронті. Грошей бракувало на все: утримання армії,
державно-адміністративного апарату, систем освіти, охорони здоров’я і т.
ін.

Основним джерелом фінансових ресурсів для уряду стала грошова емсія. 23
липня Кабінет міністрів ухвалив закон про надання міністерству фінансів
права на додатковий випуск грошових знаків на суму 2 млрд гривень. Але
виконати це рішення теж було непросто. Техніка не давала змоги якісно в
такій кількості друкувати банкноти в Україні. Їх замовляли в Німеччині,
звідки літаками транспортували в УНР. До жовтня 1919 р. до
Кам’янця-Подільського було завезено більше ніж 1,5 млрд гривень.

Відзначимо зусилля уряду у створенні податкової системи, проведенні
земельної реформи, налагодженні роботи промислових підприємств. Хоча
уряд досяг окремих невеликих успіхів, однак загалом соціально-економічна
ситуація в країні залишалась катастрофічною. Не вдалося подолати бар’єр,
що роз’єднував демократичні й ліберальні українські політичні кола. 29
червня 20 українських політиків, в основному представники партії
соціалістів-федералістів, опублікували в пресі «Меморандум громадських
діячів Поділля до Директорії УНР», в якому викривали помилки державної
влади, вимагали реформувати Директорію в «тимчасове одноособове
президентство з певною тимчасовою конституцією», сформувати Кабінет
мінстрів за професійною, а не партійною ознакою, скасувати постанову про
трудові ради й вирішити земельне питання шляхом викупу землі селянами.
Разом з тим вони заявили, що не вестимуть політичної боротьби проти
уряду.

Напруженими залишалися стосунки з галицьким урядом. 9 червня Виділ
Української Національної Ради проголосив Є. Петрушевича диктатором, що
не могло не викликати негативної реакції з боку демократично
зорієнтованої Директорії. «Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з
боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило
свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства, – писав
І. Мазепа. – Тому ми вважали, що акт 9 червня – незаконний. Іншими
словами, Директорія і уряд побачили в акті проголошення диктатури
державний переворот, тому не признавали диктатури Петрушевича правною
установою». Щоб продемонструвати своє негативне ставлення до
проголошення диктатури Є. Петрушевича, Директорія 4 липня видала
постанову про створення в складі уряду УНР спеціального міністерства у
справах ЗОУНР, а Є. Петрушевича вивела зі складу Директорії.

Зі свого боку, Є. Петрушевич не визнав підписаного делегацією генерала
С. Дельвіга договору про перемир’я з поляками, бо на початку червня
Українська галицька армія успішно розпочала Чортківську операцію. Отже,
у червні стосунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали цілком
холодними і напруженими. Хоч загальна ситуація, близька до повної
катастрофи, підказувала і наддніпрянцям, і галичанам, що єдиний шлях до
порятунку – в об’єднанні сил. Є. Петрушевич та командування УГА
зволікали, обмірковуючи можливість переходу на румунську територію. Лише
відмова Румунії прийняти УГА змусила їх вступити у переговори з урядом
УНР. Є. Петрушевич виставив три умови співпраці: демократична політика
без ухилів у бік радянства, заміна уряду Б. Мартоса, скасування
міністерства у справах ЗОУНР. Зважаючи на критичний стан справ,
Директорія погодилася з ним.

15 липня УГА перейшла Збруч, і дві армії об’єдналися для боротьби на
більшовицькому фронті. УНР врятувалася від можливої воєнної катастрофи,
але в політичному плані об’єднання не принесло бажаної єдності.

Є. Петрушевич з державними службами ЗОУНР перебрався до
Кам’янця-Подільського, який дав притулок двом українським державним
центрам. Приїзд диктатора ЗОУНР активізував поступові українські
політичні сили, які оголосили про утворення Українського
національно-державного союзу. До його складу увійшли УПСФ, УПХД, УПСС, а
також селянська соціалістична партія та народні республіканці.

На початку серпня союз подав голові Директорії С. Петлюрі програмну
«записку», в якій різко критикував соціалістичний курс уряду Б.
Мартоса. В Кам’янці-Подільському виникло своєрідне двовладдя. «По суті,
це була боротьба різного розуміння тодішніх революційних подій в
Україні, а тому й різного підходу до намічення чергових завдань
українського проводу, – зазначав один з учасників цих подій. –
Українські соціалісти виходили з оцінки революції як великої ваги
соціально-історичного процесу, тож, враховуючи революційні настрої
народних мас, намагалися відповідною політикою використати їх в
інтересах української визвольної боротьби. Праві українські групи,
навпаки, дивилися на революційні події здебільшого як на «наслідок
діяльності» лівих партій, тому визначали свої чергові завдання так,
начебто в Україні в той час ніякого революційного руху не було».

За обставин, що склалися, єдиний український провід міг утворитися або
шляхом державного перевороту (але жодна із сторін на це не
наважувалась), або завдяки поступкам і компромісам. За своїм характером
С. Петлюра почав схилятися до необхідності зміни політичного курсу й
поповнення уряду поступовими елементами. За корективи курсу говорили й
об’єктивні зміни політичної ситуації, які відбулися в серпні.
Більшовицький режим доживав свої останні дні в Україні, Червона армія
стрімко відступала під натиском військ УНР та білої армії. В серпні під
контроль уряду УНР потрапила практично вся Правобережна Україна. З-за
кордону українські представники інформували про можливе визнання УНР
країнами Заходу при умові, що український уряд оголосить себе
прихильником демократії. Реальні дії більшовиків вже не робили радянські
форми влади такими привабливими, як півроку тому, частина повстанських
отаманів не мала нічого проти демократичних принципів державотворення.

Зваживши на це, ЦК УСДРП 2 серпня звернувся до ЦК УПСР з пропозицією
погодитись на введення до Кабінету міністрів представників правих з
метою зняти гостроту політичного протистояння. Есери погоджувались на
коаліційний уряд, але не хотіли жертвувати трудовим принципом. На
ультимативний натиск есдеків вони відповіли погрозою розриву урядової
коаліції та виходом з уряду. Довгі консультації між УСДРП та УПСР дали
змогу виробити платформу, яка влаштовувала обидві партії. 12 серпня уряд
видав нову декларацію про напрям політики УНР. В ній підтверджувалась
сталість соціально-економічного курсу уряду: проведення земельної
реформи відповідно до закону від 6 січня 1919 р., відновлення роботи
промислових підприємств та залізниці, широка організація товарообміну й
товарообігу, знищення спекуляції, підтримка профспілкового руху. Що ж до
політичної системи Української Народної Республіки, то декларація
оголошувала, що уряд повинен «опертися на весь народ, притягнути до
державної праці всі верстви суспільства, яким дорогі демократичні
здобутки української революції і незалежність нашої Республіки». У
зв’язку з цим повідомлялось про намір уряду виробити проект законів про
вибори в Парламент з правами Установчих зборів і про утворення
реформованих на основі демократичних виборчих прав органів місцевого
самоврядування.

Уряд закликав до об’єднання всіх демократичних сил України навколо
справи будівництва незалежної УНР.

Та декларацією справа не обмежилася. Для того, щоб поліпшити стосунки з
Є. Петрушевичем, за яким стояла Українська галицька армія, довелося піти
на зміну голови уряду, бо Б. Мартос був гострим противником диктатури Є.
Петрушевича. 19 серпня ЦК УСДРП ухвалив постанову про зміну прем’єра, у
якого також ускладнилися стосунки з Директорією. ЦК УСДРП пропонував на
посаду голови уряду М. Порша, есери були проти. Після серії консультацій
27 серпня Директорія наказом № 205 звільнила Б. Мартоса від обов’язків
голови уряду, залишивши за ним міністерство фінансів. Тим же наказом
головою уряду призначено міністра внутрішніх справ І. Мазепу. Наступним
наказом (№ 206) Директорії від 28 серпня в уряді були здійснені кадрові
зміни. М. Шадлун переведений з посади міністра шляхів на посаду міністра
народного господарства. Т. Черкаський, втративши міністерство народного
господарства, зайняв місце міністра преси та пропаганди, С. Тимошенко
призначений керуючим міністерством шляхів. Три місця в уряді були
запропоновані партії соціалістів-федералістів, але вона спромоглася
надіслати до уряду лише І. Огієнка. Реорганізація уряду, як визнавав І.
Мазепа, «мала більше формально-організаційний, ніж політичний характер»
36 і тому принципово не змінила стосунки з опозицією.

Осінь 1919 р. принесла нові імперативи і нові випробування УНР. Головним
з них стала війна з денікінським режимом.

Розгорнувши влітку 1919 р. наступ на червоних на території України, А.
Денікін досяг чималих успіхів, його війська на кінець серпня
контролювали всю Лівобережну Україну. Стратегічні гасла білих полягали у
відновленні єдиної, неділимої Росії, тому ставлення до УНР у А. Денікіна
було наперед визначене – «…іти разом з Петлюрою, котрий намагався
відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю
єдиної, неділимої Росії, що глибоко вкорінилася у свідомість вождів та
армії, і тим викликати в її лавах небезпечне замішання, – згодом
відверто визнавав білий генерал у «Очерках русской смуты». – Тому я
вирішив питання негативно. Представників Антанти заздалегідь, ще 16
серпня, було повідомлено про неможливість будь-якої співпраці з
Петлюрою. Врешті англійське і французьке командування погодилися з цим
поглядом.

Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю.
Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно
скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас, визнавши
наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вважати
такими ж ворогами, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на
необхідність приязного ставлення до галичан, аби звільнити їх з-під
впливу Петлюри. А якщо цього не вдасться досягнути, то вважати їх
ворожою стороною».

Відповідно і з українського боку сформувалося подвійне ставлення до
денікінців. Наддніпрянці бачили в них запеклих ворогів і навіть не
виключали можливості спільної боротьби з більшовиками проти А. Денікіна.
Галичани ж, а надто їхній провід, вбачали у А. Денікіні ще одну
можливість порозумітися з Антантою. Ці обидва підходи згодом було
реалізовано. 24 вересня Директорія спеціальною декларацією, під якою
стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича, оголосила війну
денікінцям і закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина
соборна Українська Республіка», до рішучого останнього бою з ворогом. Ще
за кілька днів до цього, 20 серпня, у Жмеринці між командуванням армії
УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців) було
підписано угоду про спільну боротьбу з денкінцями.

26 вересня на Правобережній Україні розгорнулися запеклі бої армії УНР з
білогвардійцями, якими командував генерал Я. Слащов. З кінця жовтня
українські підрозділи почали втрачати боєздатність через поширення
епідемії тифу й відсутність зброї та амуніції.

Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й
загальну слабкість українського державного апарату. За свідченнями П.
Феденка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і в державному
апараті став величезною перешкодою в боротьбі за незалежність України:
«Великою перешкодою для успіху українського визвольного руху 1919 р.
була недостача політично освіченої та фахової української інтелігенції.
Не вистачало українських спеціалістів для державного апарату, бракувало
українських політичних провідників для роботи в масах […] Недостача
політичної виробленості була причиною непорозумінь між “наддніпрянцями”
та “наддністрянцями”, як це виявилося в наївній орієнтації провідників
ЗОУНР на Росію білих генералів». 4 листопада у Жмеринці відбулася
військова нарада з участю членів Директорії, вищого командування і
уряду, на якій з’ясувалося, що командування УГА прагне союзу з А.
Денкіним. 6 листопада на станції Зятківці за вказівкою командуючого УГА
генерала М. Тарнавського було підписано перемир’я між денікінцями та
УГА. Наказом диктатора ЗОУНР ця сепаратна і таємна угода була
дезавуйована, а генерала М. Тарнавського віддано під суд. Але справа
була зроблена, розбита тифом УГА припинила бойові дії.

Осінь 1919 р. продемонструвала політичну дезінтеграцію українського
руху, неспроможність і «правих», і «лвих» відкинути ідеологічні партійні
догмати і сконсолідуватись на платформі боротьби за незалежність
України.

12 листопада Є. Петрушевич скликав у Кам’янці-Подільському нараду
представників галицьких політичних партій та громадських організацій,
Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної
України є нереальним завданням, і закликав до угоди з А. Денікіним. 16
листопада він і уряд ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на Відень. В
Одесі новий командуючий УГА генерал О. Микитка підписав з денікінцями
угоду про перехід галицької армії в повне розпорядження
головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.

Втрата боєздатності УГА, проденікінська орієнтація Є. Петрушевича
змушували уряд УНР в умовах повної катастрофи шукати можливих союзників
для боротьби з білими. В кінці жовтня через посередництво Ф. Платтена
вони повели переговори з радянським урядом Росії про військову конвенцію
проти А. Денікіна. Переговори реальних наслідків не мали. Куди краще
пішов українсько-польський діалог. Начальник Польської держави Ю.
Пілсудський остерігався успіхів А. Денікіна і відновлення єдиної,
неділимої Росії, що становило пряму загрозу молодій Польській державі.
Ю. Пілсудський не тільки припинив прямі військові дії проти більшовиків,
а й сприяв розвитку українсько-польського переговорного процесу. У
серпні до Варшави була направлена українська дипломатична місія на чолі
з П. Пилипчуком. На початку жовтня уряд УНР підписав торговельний
договір з Польщею, а в середині жовтня до Варшави вирушив А. Лівицький.
Як свідчив І. Мазепа, у повноваження місії А. Лівицького зовсім не
входило укладання союзу з Польщею коштом Галичини. Тільки після того, як
соборницький фронт фактично перестав існувати, утворився грунт для цього
рішення.

Після переходу УГА на бік А. Денікіна для УНР створилася ситуація, яка в
історіографії дістала назву «листопадової катастрофи». 13 листопада в
Кам’янці-Подільському з ініціативи С. Петлюри відбулося засідання уряду,
на якому обмірковувалися можливі плани дій. Новопризначений військовий
міністр В. Сальський вважав за неможливе продовжувати далі фронтові дії.
Разом з генералом Юнаковим він наполягав на переході до партизанських
форм опору. Голова і більшість членів уряду, виходячи з політичної, а не
військової кон’юнктури, не погоджувались з цим планом, вважали за
доцільне тримати фронт до останньої можливості. Адже денікінська армія
вже почала зазнавати поразки за поразкою від червоних та
повстанців-махновців.

Становище погіршувалося, і 15 листопада у Кам’янці-Подільському
відбулося чергове засідання уряду та Директорії, на якому було ухвалено
кілька принципових рішень. Насамперед постановлено відправити за кордон
членів Директорії А. Макаренка то Ф. Швеця, а на час їх відсутності на
території УНР покласти «верховне керування справами Республіки» 38 на
голову Директорії С. Петлюру. Постанова юридично оформила фактично і так
одноособову владу С. Петлюри. Також була ухвалена таємна інструкція для
голови Варшавської місії А. Лівицького. Зважаючи на невтішні для себе
обставини, уряд дав згоду на визнання кордону між УНР і Річчю Посполитою
по лінії, визначеній ще на початку 1919 р. представником Антанти
генералом Бартелемі.

Нарешті, С. Петлюра надіслав телеграму польському командуванню, в якій
запропонував полякам зайняти Кам’янець-Подільський район, але попередив,
що тут залишаються окремі українські державні інституції на чолі з
головноуповноваженим уряду УНР І. Огієнком.

16 листопада уряд та армія УНР залишила Кам’янець-Подільський. Вони
відступали в напрямі Проскурова та Старокостянтинова. У зв’язку з
селянським повстанням у Пашківській волості під Проскуровом уряду
довелося залишити поїзд з державним скарбом і добиратись до
Старокостянтинова та Любара селянськими возами. На додачу в Любарі
отамани Волох, Божко та Данченко зчинили заколот, пограбували решту
державної казни і перейшли на бік більшовиків.

На початку грудня уряд опинився у Чорториї біля Любара. Надії на
військову конвенцію з більшовиками проти А. Денікіна були втрачені, тому
уряд змушений був повернутися до плану, який пропонував В. Сальський, –
відправити рештки армії УНР в партизанський похід. У зв’язку з цим було
підготовлено урядову відозву до населення та армії, яку підписали голова
Директорії, голова уряду та кілька міністрів. У відозві говорилося, що
уряд не припиняє своєї діяльності і «доложить всіх сил, щоб боротьба
українського народу за визволення була доведена до успішного кінця […]
Як і раніше, так і тепер нашим кличем буде: Самостійна Народна
Республіка».

6 грудня армія на чолі з М. Омеляновичем-Павленком відправилась в похід,
який продовжувався п’ять місяців і пізніше дістав назву «Першого
Зимового». До кожної дивізії уряд прикомандирував спеціальних полтичних
референтів.

Кінець 1919 – початок 1920 р. був часом політичної невизначеності на
Правобережній Україні. Денікінська влада занепадала, червона лише
формувалася. Державні органи УНР розпалися на кілька частин. Члени
Директорії А. Макаренко та Ф. Швець подалися в Європу. С. Петлюра виїхав
до Польщі, там знаходилась частина уряду з А. Лівицьким. І. Мазепа з
іншою частиною міністрів залишився на території України. З Нової
Чорториї він виїхав до Липовця, потім до Літина, Гайсина, Вінниці, а у
лютому 1920 р. прибув до Кам’янця-Подільського.

25 грудня в Літині відбулося засідання уряду, на якому І. Мазепі
довелося дезавуювати Раду Республіки, яку у Хмільнику утворили на
противагу Директорії члени уряду есери разом з галицьким радикалом
Макухом. Рада Республіки погодилась на самоліквідацію лише з умовою, що
в найближчому часі буде скликано передпарламент, перед яким Директорія
складе повноваження. Для вироблення статуту передпарламенту була обрана
спеціальна комісія.

На початку 1920 р. у окупованому поляками Кам’янці-Подільському було
засновано Українську Національну Раду, яку очолив есеф М. Корчинський.
Рада стала в опозицію до Директорії, виступала за ліквідацію останньої,
а також за реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи. В
той час різні політичні групи намагалися перекласти відповідальність за
невдачі одна на одну. В кінці січня 1920 р. у Кам’янці-Подільському
відбулася нарада ЦК УСДРП – партії, яка вважала себе урядовою і не
увійшла до Української Національної Ради. В нараді брав участь голова
уряду І. Мазепа. На ній йшлося про необхідність збереження Кабінету
міністрів до скликання передпарламенту, а також про відновлення
державного центру УНР.

Зміна механізму державного управління стала в центрі уваги уряду у
Кам’янці-Подільському в лютому 1920 р. 14 лютого на урядовому засіданні
в присутності І. Мазепи, А. Лівицького, М. Шадлуна, О. Безпалка та І.
Огієнка був схвалений «Тимчасовий закон про державний устрій та порядок
законодавства УНР», який мав на меті унормувати взаємини між
Директорією, урядом та армією. Закон передбачав одразу після відновлення
державного центру УНР скликати Державну Народну Раду з повноваженнями
передпарламенту. До того часу Директорія мала здійснювати свою владу
тільки через Раду і Кабінет міністрів. Голові Директорії доручалося
верховне представництво військ УНР, тоді як оперативним керівництвом
армією повинен був займатись головнокомандуючий дійовою армією. Для
координації фронту і тилу передбачалося утворення спеціальної військової
ради.

Після ухвалення «Тимчасового закону» І. Мазепа направив С. Петлюрі
листа, в якому просив затвердити закон і констатував: «Директорія, як
верховна влада, серед населення втратила свою популярність, ніхто її не
знає, популярне лише ваше ім’я. Всюди висловлюються за негайне скликання
хоч би тимчасового законодатного тіла для тіснішого зв’язку уряду з
народом».

С. Петлюра «Тимчасового закону» не затвердив, в його голові вже визрів
інший сценарій можливого розвитку подій. 11 березня 1920 р. у Варшаві
відновилися українсько-польські переговори, які розпочалися наприкінці
1919 р. УНР потрібен був зовнішній союзник, зацікавлений у її
збереженні. Такою єдиною на той час країною була Польща, але вона
вимагала за свою допомогу колосальних територіальних поступок за рахунок
Східної Галичини та Західної Волині. С. Петлюра, який вважав, що
відродження України як держави можливе лише через Київ, а не Львів,
змушений був піти на поступки полякам. Вони давали чи не останній шанс
на продовження боротьби. 22 квітня 1920 р. у Варшаві було підписано
договір між УНР та Польщею, за яким польський уряд визнав «Директорію
незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом
Симоном Петлюрою за верховну владу УНР»41. Платою за визнання став
українсько-польський кордон по річці Збруч. До Польщі відходили Східна
Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся та 7 повітів Волині.
Варшавський договір містив ще й воєнну конвенцію, яка передбачала
спільний похід української та польської армій на схід. Поступ, який
розпочався 25 квітня, розвивався стрімко. 6 травня союзники заволоділи
Києвом.

Варшавський договір був по-різному оцінений українськими політиками.
Договір став справжньою несподіванкою для голови уряду УНР І. Мазепи,
він не приховував свого невдоволення ним. Українська Національна Рада,
навпаки, підтримала українсько-польський союз. Тоді ЦК УСДРП на нараді у
Вінниці 19 травня висловився за відставку уряду, про що І. Мазепа того ж
дня проінформував С. Петлюру. Після затяжних консультацій Українська
Національна Рада взялася за формування нового складу Ради народних
міністрів, яку очолив есеф В. Прокопович. На початку червня уряд був
повністю сформований в такому складі: В. Прокопович (голова Ради
міністрів), А. Лівицький (заступник голови, міністр юстиції), А.
Нковський (міністр закордонних справ), О. Саліковський (міністр
внутрішніх справ), І. Мазепа (міністр земельних справ), В. Сальський
(військовий міністр), Є. Архипенко (міністр народного господарства), Х.
Барановський (міністр фінансів), С. Тимошенко (міністр шляхів), П.
Холодний (міністр освіти), І. Огієнко (міністр сповідань), І. Косенко
(міністр пошт і телеграфів), С. Стемповський (міністр охорони здоров’я),
В. Оніхімовський (виконуючий обов’язки державного секретаря). 3 червня
уряд оголосив декларацію своєї майбутньої діяльності. Передбачалося
провести в Україні загальнонародні демократичні вибори до парламенту, а
до того в «найскоршім часі» скликати передпарламент з представників
різноманітних політичних, громадських організацій та самоврядних
інституцій.

Проте не встиг уряд оголосити про свої наміри, як кіннота С. Будьонного
прорвала фронт і знову почалося мандрівне урядове життя. 8 червня з
Вінниці урядові установи виїхали до Жмеринки. Через тиждень довелося
переїздити до Проскурова, а в кінці червня – до Кам’янця-Подільського.
14 липня українська армія відступила за Збруч, в Східну Галичину подався
і уряд В.Прокоповича. Більш постійне місце для осідку він знайшов аж у
Тарнові, неподалік від Кракова. Сюди перебрались урядовці центральних
державних установ. «Всі вони були ще під вражінням раптової евакуації
Кам’янця і переїзду через Галичину в Тарнів. Як завжди при катастрофах,
панувало невдоволення урядом. Деякі міністри, як Саліковський, Косенко,
Архипенко, подали заяви про демісію», – згадував І. Мазепа, який і сам
на той час вже залишив посаду міністра земельних справ. Невдовзі до
міністрів, що подали у відставку, приєднався В. Сальський. В діях уряду
відчувалась певна розгубленість, наростала напруженість в стосунках між
В. Прокоповичем і його заступником А. Лівицьким.

20–24 вересня в Станіславові відбулося засідання ЦК УСДРП, на якому
обговорювалося питання про доцільність перебування представників партії
(А. Лівицький, С. Тимошенко) в уряді. Нарада дійшла висновку, що
фактично уряд перестав існувати. Тому постановила відкликати своїх
представників з уряду, закликавши разом з тим членів УСДРП до активної
участі в державному будівництві. На партійну постанову А. Лівицький та
С. Тимошенко відповіли виходом з партії. Загалом почувалось, що
ініціатива в уряді переходить до рук А. Лвицького, який на той час
захопився ідеєю союзу з П. Врангелем та Б. Савінковим, а через них –
порозуміння з Антантою.

У вересні 1920 р. розгорнувся новий наступ польської та української
армій. Форсувавши в середині місяця Дністер, армія УНР розгромила
частини 14-ї радянської армії і оволоділа територією між Дністром і
Збручем. 19 вересня українські й польські підрозділи захопили Тернопіль,
а 27 – Проскурів. Український уряд отримав змогу знову вернутися на
власну землю. 23 вересня Кабінет міністрів ухвалив закон «Про цивільне
управління при Головній команді військ УНР». 17 жовтня преса оголосила
про відставку уряду В. Прокоповича та призначення головою Ради народних
міністрів А. Лівицького. Особливих пояснень про причини зміни уряду
преса не давала. Фактично відбулася зміна голови уряду, а серед його
членів знову фігурували сам В. Прокопович, О. Саліковський, А.
Ніковський, С. Тимошенко, Є. Архипенко, П. Красний. Керуючим
міністерством фінансів призначили Відибіду, а виконуючим обов’язки
військового міністра – Галкіна.

3 листопада А. Лівицький приїхав до Кам’янця-Подільського, за ним
з’явився уряд. 8 листопада в Ялтушкові відбулася державна нарада з
участю С. Петлюри, уряду і ряду військових, на якій вкотре було вирішено
про скликання передпарламенту, а також ухвалено відозву «До українського
народу» з закликом вступити в бій з більшовиками. На 12 листопада нарада
призначила початок нового наступу на більшовиків. Але на цей час
ситуація на фронті суттєво змінилась. 12 жовтня в Ризі між польською та
радянською сторонами було досягнуто домовленість про перемир’я.
Перегрупувавши сили, Червона армія 10 листопада завдала упереджувального
удару українським військам. Знову склалась критична ситуація. 14
листопада уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив Кам’янець-Подільський,
тепер вже назавжди розпрощавшись з рідною землею. Уряд знову вернувся до
Тарнова.

Останніми найпомітнішими урядовими акціями на рідній землі стало
схвалення Радою народних міністрів 12 листопада двох законів: «Про
тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській
Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду УНР». В них йшлося
про розмежування та координування вищих державних функцій між
Директорією, Радою народних міністрів та Державною Народною Радою
(передпарламентом). Однак цим документам так і не судилося стати реально
діючими. Вони лишилися нереалізованими наративами історії вітчизняного
права, які нагадують про дворічну, не зовсім щасливу і вдалу діяльність
урядів Української Народної Республіки доби Директорії. За ці два роки в
УНР змінилося шість складів урядів, які, як правило, не продовжували
курс попередника, а намагалися ствердитися на повному чи принаймні
частковому запереченні його. Шість різних урядових курсів за два роки –
це насамперед свідчення тих екстраординарних, вкрай несприятливих умов,
в яких намагалася ствердитись УНР. Закінчення Першої світової війни,
революції в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині були гігантськими
соціально-політичними подразниками, які не просто позначились на
українській ситуації, а були її визначальними імперативами. Селянський
характер української нації, її слабка присутність в містах,
невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ
України на підросійську та австрійську частини весь час змушували
державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською
демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але
виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва. Вибір
західної демократичної моделі ускладнювався не тільки відсутністю
необхідного досвіду, якого не мала дореволюційна Росія, браком
кваліфікованих кадрів інтелігенції, а й тою обставиною, що країни
Антанти, Паризька мирна конференція, які підтримали новоутворені Польщу,
Литву, Латвію, Естонію, не побачили на новій політичній карті Європи
місця для незалежної України, яка намагалась протистояти більшовицькій
експансії.

Доба Директорії прийшлася на період загальної всеохоплюючої кризи
Української революції. Кризи, яку визначила сукупність потужних,
об’єктивних чинників, подолати які урядам та Директорії УНР виявилось не
під силу.

 

Література

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921: У 3-х т. – Прага,
1942.

Дело членов Центрального Комитета Украинской Партии
Социалистов-Революционеров. – Харьков, 1921.

Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: Документи і
матеріали: У 3-х т. – Б.м., 1983.

Історія України: нове бачення: У 2-х т. – К., 1995.

Ковалевський М. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. –
Інсбрук, 1960.

Збірник пам’яті Симона Петлюри. 1879–1926. – К., 1992.

Феденко П. Український рух у 20 столітті. – Лондон, 1959.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020