Реферат на тему:
Уряди Карпатської України – історія
Закарпаття, автохтонне населення якого складали русини-українці,
протягом століть входило до складу чужих держав. Зокрема, після розпаду
Австро-Угорської монархії воно, згідно з Сен-Жерменським мирним
договором 1919 р., було включене до складу Чехословацької Республіки під
назвою «Підкарпатська Русь» як автономна одиниця з найширшими правами:
автономним сеймом з юрисдикцією в питаннях мови, освіти, релігії і
місцевого самоуправління, губернатором, що призначався президентом ЧСР,
представництвом в парламенті республіки. Через відсутність можливостей
возз’єднання Закарпаття з Україною, чого вимагала переважна більшість
населення, представники політичних сил краю під впливом активної позиції
в цьому питанні закарпатської еміграції в США і намірів країн Антанти
вирішили орієнтуватися на новоутворену ЧСР, яку справедливо вважали
меншим злом. Таке рішення було оптимальним варіантом розв’язання питання
про державно-правове визначення Закарпаття. Воно клало кінець
багатовіковій політиці мадяризації місцевого населення і відкривало
можливості для соціально-економічного й національно-культурного розвитку
цього регіону в складі економічно досить розвинутої, демократичної,
слов’янської за національним складом республіки.
Процес визначення пріоритетів чехословацької політики щодо Закарпаття
був суперечливим. В основу існування й розбудови ЧСР її засновники
намагалися закласти три головні настанови: державницьку ідеологію
«чехословакізму», парламентську демократію і принцип непорушності
територіального врегулювання в Європі на основі Версальської системи.
Щодо надання визначеного Сен-Жерменським договором автономного статусу
Закарпаттю, який був закріплений також у внутрішньому законодавстві ЧСР,
насамперед у прийнятій в лютому 1920 р. конституції, то празький уряд
постійно зволікав з виконанням своїх зобов’язань. Він мотивував це тим,
що відсутні необхідні кадри з місцевого населення, яке у своїй масі ще
політично незріле, що цьому заважають нестабільна політична ситуація,
зокрема перевага в краї лівих радикальних впливів, та гострота проблем й
невизначеність національно-культурного розвитку в Закарпатті і
відсутність національно свідомої інтелігенції, а також зазіхання на цей
край з боку сусідніх держав тощо. Ці пояснення й аргументи не були
безпідставні, однак головна причина зволікання у наданні автономії
Закарпаттю полягала в тому, що держава боялася створення прецеденту для
інших національних груп, вбачала в цьому загрозу цілісності республіки.
Боротьба закарпатців за автономію і справедливе визначення західних
кордонів Закарпаття (зі Словаччиною) тривала протягом усього періоду
існування домюнхенської ЧСР. Цей рух русинів-українців по обидва береги
Ужа був дійсно всенародним: у ньому брали участь практично всі політичні
партії, громадські об’єднання і національно-культурні товариства
Закарпаття. Однак політично-класові й національно-культурні розбіжності,
зокрема протистояння русофільського та українського напрямів, були
фактором, який полегшував правлячим колам ЧСР тривалий час утримувати
цей масовий патріотичний рух в безпечних для Праги рамках.
Ситуація змінилася в другій половині 30-х рр., коли, з одного боку, в
Закарпатті відбулася радикалізація громадсько-політичного життя щодо
питань національно-культурного розвитку та реалізації автономних прав
краю, з іншого – в Європі загострилася політична криза, в центрі якої
опинилася ЧСР. До неї висунули свої територіальні претензії практично
всі сусідні держави, насамперед Німеччина, яка розгорнула активну
кампанію щодо її внутрішньої та зовнішньої дестабілізації. Усі зусилля
керівників ЧСР не змогли зберегти її від небезпечно наростаючої
зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, які раніше підтримували
демократичну ЧСР, усе більше потурали експансіоністській політиці
Німеччини, що прикривалася лозунгом права націй на самовизначення. Це
яскраво виявилося під час аншлюса Австрії 12 березня 1938 р.
На черзі була ЧСР, де зростав сепаратистський рух серед судетських
німців, у Словаччині та в Закарпатті. Політика потурання Німеччині з
боку Великої Британії та інших великих держав Європи, готовність
Угорщини та Польщі взяти участь в античехословацькій акції підштовхнули
А.Гітлера до рішучих дій. Спровокувавши спочатку напруження на
німецько-чехословацькому кордоні, він домігся скликання 29–30 вересня
1938 р. міжнародної конференції в Мюнхені за участю керівників урядів
Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії. Конференція задовольнила
ультимативні німецькі вимоги щодо ЧСР. До рейху, зокрема, було приєднано
високорозвинену з промислового погляду Судетську область, де проживало
понад 3 млн німців. Польща на початку жовтня дістала Тешинську Сілезію.
На початку листопада 1938 р., за рішеннями Першого Віденського
арбітражу, південну частину Словаччини та найбільш розвинені райони
Закарпаття було передано Угорщині. В цілому, ЧСР втратила третину
території з населенням в 5 млн осіб і 40 % промислового потенціалу.
Зраджена союзниками країна опинилася у стані глибокої політичної кризи,
віч-на-віч із нацистською Німеччиною.
Послабилася центральна виконавча влада: 5 жовтня 1938 р. на знак
протесту проти політики диктату і розвалу ЧСР пішов у відставку з посади
президента Е. Бенеш. Цим поспішили скористатися словацькі та
закарпатські автономісти. Спочатку словаки, а слідом за ними
закарпатські русини-українці проголосили автономію. Прага змушена була
затвердити автономні уряди Словаччини (7 жовтня) і Підкарпатської Русі
(11 жовтня). Перша ЧСР припинила існування. Наступне піврічне існування
урізаної з усіх боків ЧСР увійшло в історію як період Другої республіки,
побудованої на федеративних засадах.
Щодо Закарпаття, то цей нетривалий період увійшов в його історію як час
розбудови карпатоукраїнської державності, активної, хоча і неоднозначної
за оцінками й результатами діяльності автономних урядів краю.
Утворення карпатоукраїнської держави стало наслідком перш за все
багаторічної боротьби й різнобічної діяльності патріотичних сил краю в
усіх сферах суспільно-політичного життя. Водночас значний відбиток на
суспільно-політичні процеси в Європі взагалі, ЧСР та Карпатській Україні
зокрема, здійснював міжнародний фактор. Адже короткочасне існування
Карпатської України збіглося з гострою політичною кризою в
Центрально-Східній Європі напередодні Другої світової війни. Вона була
породжена саме цією кризою, стала одним із її наслідків. Втім, як
справедливо підкреслює дослідник історії Карпатської України М. Вегеш,
«незважаючи на складність тогочасної міжнародної обстановки, Закарпаття,
де компактно проживало українське населення, виявилося єдиним регіоном,
який виборов автономні права і будував свою державність у союзі з чехами
і словаками». Більше того, за переконанням іншого дослідника історії
Закарпаття В. Маркуся, «юридичний статус Карпатської України з жовтня
1938 р. до березня 1939 р. далеко переходив рамки автономії, визначені в
Сен-Жерменському мирному договорі 1919 р. та чехословацькій Конституції
1920 р. Він наближався до федеральної моделі міждержавних та
понаддержавних структур. Очевидно, це була своєрідна модель федералізму,
що перебувала у процесі розвитку».
Отже, 11 жовтня 1938 р. в Празі було затверджено перший автономний уряд
Закарпаття – Раду міністрів Підкарпатської Русі (офіційна назва). Цій
важливій в історії Закарпаття події передували не лише складний перебіг
процесів на міжнародній арені, про що вже йшлося, але й істотні зміни в
суспільно-політичному житті краю. Зокрема, компромісні домовленості між
представниками основних політичних партій, що входили до двох блоків –
русофільського (Центральна руська народна рада, Автономно-землеробський
союз, Руська національно-автономна партія) і українського (Перша
Українська народна рада, Соціал-демократична партія).
21 вересня 1938 р. представники обох орієнтацій підписали спільну
декларацію щодо створення автономної адміністрації в Закарпатті, яку
було вручено уряду ЧСР та дипломатичним представництвам західних держав
у Празі. 8 жовтня в Ужгороді відбулася нарада представників обох
орієнтацій за участю депутатів празького парламенту і сенату від
Закарпаття, на якій було вирішено: «Домагатися для Підкарпатської Русі
тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина». Було досягнуто
домовленості щодо персонального складу автономного уряду, створено
Національну Раду Підкарпатської Русі. До складу останньої ввійшли
представники практично всіх основних політичних сил краю. Того ж дня
Національна Рада оголосила себе «єдиним законним представником всіх
руських областей Карпат і всього його населення, для якого
забезпечується самовизначення і самоуправління». Вимагалася негайна
заміна значної частини чеських урядовців в краї місцевими кадрами та
прийняття закону про Підкарпатську Русь.
У відповідь на всі ці вимоги й претензії 8 жовтня голова нового уряду
ЧСР Я. Сирови звільнив з посади губернатора краю К. Грабаря і призначив
повноважним міністром Підкарпатської Русі вихідця із Закарпаття
І. Парканія. 10 і 11 жовтня він прийняв у Празі представників
Національної Ради Підкарпатської Русі, після цього Рада міністрів ЧСР
затвердила персональний склад автономного уряду з шести осіб – відомих
політичних діячів Закарпаття, які були депутатами парламенту і сенату
ЧСР.
Перший автономний уряд Підкарпатської Русі очолив А. Бродій – лідер
русофільського напряму в краї, голова Автономно-землеробського союзу.
Крім посади прем’єр-міністра, він отримав портфелі міністра шкільництва
і міністра федерального уряду в справах Підкарпатської Русі. Міністром
внутрішніх справ став Е. Бачинський – представник Республіканської
землеробської (аграрної) партії на Закарпатті. Один із лідерів
Національної Ради Підкарпатської Русі соціал-демократ Ю. Ревай став
міністром комунікацій, а лідер Руської національно-автономної партії
С. Фенцик – міністром без портфеля (питання встановлення
словацько-закарпатських кордонів). Державними секретарями в уряді стали
представник Автономно-землеробського союзу на Пряшівщині І. П’єщак
(питання юстиції) і лідер українського напряму в Закарпатті, голова
Народно-християнської партії А. Волошин (питання охорони здоров’я і
соціального забезпечення). Отже, до першого автономного уряду ввійшло
четверо представників русофільського і двоє (Ю. Ревай та А. Волошин) –
українського напряму, що, на думку сучасних дослідників, було
компромісним рішенням і в цілому реально відображало співвідношення між
двома головними політичними силами Закарпаття.
Автономний уряд А. Бродія проіснував всього 15 днів – від 11 до
26 жовтня 1938 р. Першочерговим завданням для нього було врегулювання
територіальних проблем, зокрема визначення питання кордону між
Підкарпатською Руссю і Словаччиною. Уряд розпочав кампанію за приєднання
до краю східнословацьких районів (Пряшівщини), заселених переважно
русинами-українцями. С. Фенцик відправився до Пряшева (нині Прешов,
Словаччина) для обговорення цього питання і пропагандистської роботи
серед місцевого населення. У своїй першій прем’єрській промові А. Бродій
заявив: «Первое правительство Карпатской Руси предпримет все меры, чтобы
объединить все русские области в Карпатах (от Попрада до Тисы) в одно
целое, свободный штат». Надмірна активність уряду в цьому напрямі
відсунула на другий план розв’язання не менш злободенних для Закарпаття
проблем – господарсько-фінансових, соціальних, внутрішньополітичних,
зокрема боротьбу з угорськими й польськими озброєними групами, які все
частіше проникали в край, приносячи неспокій, хаос і жертви молодій
державі.
Уряд А. Бродія провів усього три засідання. Перше відбулося в Ужгороді
15 жовтня 1938 р., де були розглянуті й затверджені основні органи
самоуправління, які складалися із 9 міністерств, розподілені
функціональні обов’язки між міністрами. Засновано «Урядовий Вісник» для
публікації розпоряджень автономного уряду, який до рішення парламенту –
сойму (сейму) про офіційну мову вирішено було друкувати руською й
українською мовами. На цьому ж засіданні обговорювалися й господарські
проблеми краю, зокрема продовольча ситуація і заходи уряду для її
поліпшення.
На другому засіданні автономного уряду 18 жовтня обговорювалися
насамперед питання міжнародного становища Підкарпатської Русі. Було
заслухано доповідь С. Фенцика про політичну ситуацію на Пряшівщині та
переговори щодо кордонів з урядом Словаччини. Вирішено продовжити ці
переговори, для чого затверджено спеціальну комісію. Водночас Рада
міністрів Підкарпатської Русі висловила протест словацькому
прем’єр-міністру Й. Тісо з приводу вжитих ним репресивних заходів до
організаторів руху за приєднання Пряшівщини до Закарпаття. Ю. Ревай
доповів урядові про проведені переговори з міністром закордонних справ
ЧСР Ф. Хвалковським, на яких йшлося, зокрема, про необхідність заборони
вивозу державного і приватного майна з території республіки і краю.
Обговорювалися також питання надання амністії, співробітництва з
Німеччиною, ліквідації чеських шкіл в населених пунктах краю з незначною
кількістю чеських родин тощо. А. Волошин інформував уряд про організацію
Підкарпатського центру соціального забезпечення.
У центрі уваги третього засідання кабінету міністрів А. Бродія, яке
тривало два дні – 22 і 23 жовтня, були внутрішньополітична ситуація та
події навколо Закарпаття. Міністр Е. Бачинський поінформував уряд про
результати складного переговорного процесу між ЧСР і Угорщиною щодо
встановлення нових кордонів між ними та позицію Німеччини в цьому
питанні. У зв’язку з цим члени автономного уряду жваво обговорювали
можливості й варіанти оптимального реагування на ультимативні вимоги
Угорщини щодо заселених переважно угорцями південних територій краю з
містами Ужгород, Мукачево та іншими важливими з точки зору
функціонування транспортних мереж населеними пунктами Закарпаття. Було
створено комісію в складі відомих закарпатських учених (П. Сова,
Г. Геровський, М. Кондратович, М. Бескид та І. Панькевич), перед якою
ставилося завдання довести, що Закарпаття – русинська земля, і цим самим
«відбивати угорські вимоги». З приводу політичної ситуації та загрози
поділу автономної території уряд Підкарпатської Русі прийняв таке
рішення: «Область руських на півдні Карпат, що визначена мирними
договорами як автономна одиниця, становить одне невіддільне ціле,
частини якого міцно зв’язані як тисячолітньою історією, так і
тисячолітніми економічними умовами і братерським співжиттям її корінного
автохтонного населення… Цілісність і невіддільність цієї області визнали
також і великі союзні співдружні держави в міжнародних і мирних
договорах, змінити політичне становище і приналежність якої вважаємо
можливим тільки в її цілості без відторгнення її південної частини від
північної і навпаки, можна виключно тільки на основі права
самовизначення всього корінного автохтонного населення за демократичним
принципом: всенародним голосуванням».
Це рішення автономної влади було передано урядам ЧСР та інших сусідніх і
всіх великих західних держав. Були розроблені навіть практичні заходи
щодо підготовки до проведення плебісциту в Закарпатті. Слід зазначити,
що і звернення до урядів зарубіжних держав, і проведення плебісциту у
питанні, що торкалося територіальної цілісності республіки, виходило за
рамки повноважень автономного уряду Підкарпатської Русі і суперечило
конституційним нормам ЧСР. Ідея проведення плебісциту неоднозначно
сприймалася також різними політичними силами в Закарпатті. Якщо партії й
громадські організації русофільського напряму цю ідею підтримували і, як
стверджують деякі науковці, саме вони на скликаних А. Бродієм закритих
зборах Центральної руської народної ради стали ініціаторами плебісциту,
то представники українського напряму виступили проти.
Кризова ситуація загострилася після того, як 25 жовтня 1938 р. Угорщина
поставила питання, щоб її претензії до частини територій Словаччини і
Підкарпатської Русі, де проживало угорське населення, вирішувалися або
всенародним плебісцитом, або арбітражем європейських держав. В цей же
день празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій, хоча
на Закарпатті розпорядженням віце-губернатора А. Бескида була заборонена
діяльність лише впливової серед населення комуністичної партії, яка
виступила проти автономії, – інші партії та об’єднання продовжували
діяти.
Боячись несприятливих для себе результатів референдуму, чехословацька
влада на розширеному засіданні за участю кабінетів міністрів автономних
Словаччини і Підкарпатської Русі 26 жовтня погодилася на арбітражне
рішення з приводу вимог Угорщини. До речі, в цей же день I Українська
Народна Рада під керівництвом А. Волошина провела нараду в Ужгороді, на
якій прийняла рішення: «1. Не противитися відданню мадярської
етнографічної території Угорщині, але. Рішуче протестувати проти
плебісциту;. УНР стоїть на принципі федерації народів у теперішній
державі».
Прем’єр-міністр Підкарпатської Русі А. Бродій не погодився з рішенням
центрального уряду і став вимагати проведення на Закарпатті всенародного
плебісциту. Його підтримував міністр С. Фенцик, який намагався поєднати
питання про чехословацько-угорський кордон з проблемою врегулювання
закарпатсько-словацького кордону. Як з’ясувалося невдовзі, обидва
політики вели подвійну гру, орієнтуючись на відрив Закарпаття від ЧСР і
отримуючи в цій античехословацькій діяльності підтримку, в тому числі
фінансову, з Угорщини і Польщі.
На знак протесту проти відвертої проугорської діяльності А. Бродія і
С. Фенцика подали у відставку міністри автономного уряду Підкарпатської
Русі Е. Бачинський і Ю. Ревай. Федеральний уряд ЧСР їх відставку не
прийняв і того ж дня, 26 жовтня, після рішення відповідних юридичних
інстанцій звільнив з посади прем’єра А. Бродія. Останнього було негайно
заарештовано в Празі за державну зраду – зв’язки із ворожими ЧСР
закордонними елементами і профашистську діяльність на користь Угорщини,
агентом якої він тривалий час виступав під псевдонімом «Берталон». Його
соратнику С. Фенцику вдалося втекти в польське посольство в Празі, а
потім переїхати до Угорщини.
На цій драматичній ноті закінчив свою короткочасну діяльність перший
автономний уряд Підкарпатської Русі.
26 жовтня новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі уряд ЧСР призначив
А. Волошина – лідера українського напряму в краї, а міністрами – членів
першого автономного уряду Ю. Ревая і Е. Бачинського. Усунення з
міністерських посад А. Бродія, С. Фенцика та І. П’єщака тим же
розпорядженням празького уряду і передача їх повноважень новому прем’єру
робило новий автономний уряд виразно українським. Відразу після
складання присяги на вірність ЧСР А. Волошин виголосив промову, в якій
підкреслив, що забезпечить «народам Підкарпатської Русі їх культурні,
національні та господарські здобутки… без різниці національної та
релігійної». Він закликав до співробітництва представників русофільства,
але його заклик, як засвідчила подальша діяльність автономного уряду,
мав декларативний зміст. Не маючи своїх людей у складі уряду, русофіли
на запропоноване співробітництво не погодились і перейшли у відкриту
опозицію до нового уряду. Антиукраїнські мітинги, демонстрації й
звернення, що проводилися ними в багатьох містах Закарпаття, значно
ускладнювали діяльність уряду. Навряд чи сприяв згуртуванню
закарпатського суспільства навколо уряду А. Волошина й заклик
Української народної ради «Український Народе Підкарпаття!», в якому
наголошувалося: «Доля нашого народу на Підкарпатті передана до рук
Батька нашого національного відродження о. Августина Волошина… Ми всі
повинні відкинути свої особисті справи й розрахунки та з усіх сил іти на
поміч нашій владі! Кожний українець-русин, мужчина, жінка, старий чи
молодий, повинен приступити до будови нашої молодої держави».
Про чітку українську спрямованість уряду А. Волошина переконливо
свідчило й опубліковане 27 жовтня 1938 р. в газеті «Нова свобода»
звернення Української народної ради «До всіх українців по цілому світі!
До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині,
Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених
Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали». «Ми
віримо, – говорилося у зверненні, – що великий 50-мільйоновий
український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб
наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми».
Це звернення було розцінено українцями, зокрема в Галичині, як заклик до
допомоги братам-українцям по той бік Карпат. Почалися масові
демонстрації на підтримку уряду, А. Волошина у Львові, Станіславові
(Станіслав), нині Івано-Франківськ, Коломиї (нині Івано-Франківської
обл.). Були зафіксовані перші нелегальні переходи польсько-чеського
кордону галицькими українцями з метою допомоги в розбудові молодої
української держави. Наприкінці 1938 р. вони стали масовим явищем.
Не встиг новий автономний уряд Підкарпатської Русі розпочати свою
діяльність, як зазнав першої кризи. 2 листопада 1938 р. відбувся
Віденський арбітраж (перший), що став результатом нової змови Німеччини
та Італії з Угорщиною, спрямованої проти демократичної ЧСР. Згідно з
його рішенням, ЧСР змушена була віддати Угорщині південні райони
автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, де проживало переважно
угорське населення. Закарпаття, зокрема, втратило понад 12 % своєї
території (1523 км2), на якій містилося 97 населених пунктів, у тому
числі найбільші міста краю – Ужгород, Мукачеве, Берегове, де проживало
близько 175 тис. осіб, у тому числі понад 33 тис. українців. Це була
важка втрата для автономного краю, особливо з господарського погляду. З
приводу цього Українська Народна Рада в черговому маніфесті «з болем у
серці» сповістила населення краю про вимушену згоду на умови арбітражу,
«бо несила наша боротися з світовими державами». Але вона наголосила на
тому, «що границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені
Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща та Мадярщина прийняли
до відома умову, якою зобов’язалися не втручатися до наших внутрішніх
справ. Наступає нова доба…, доба будівництва тривких основ державності
для цілого нашого народу».
Згідно з рішенням Віденського арбітражу, евакуація державних установ і
майна з територій, що передавалися Угорщині, повинна була завершитися до
10 листопада 1938 р. Уряд А. Волошина переніс свою канцелярію з Ужгорода
до Хуста, який став столицею автономної української держави. До речі,
майже всі прихильники А. Бродія та С. Фенцика, які проводили проугорську
діяльність, залишилися на окупованій Угорщиною території, насамперед в
Ужгороді й Мукачеві, де сердечно вітали нових угорських господарів і
стали з ними активно співпрацювати.
Кабінет міністрів А. Волошина, у свою чергу, не втрачаючи часу,
заходився будувати українську державність на урізаній території
автономного краю. Він завершив свою реорганізацію, розпочату ще в
Ужгороді. На середину листопада автономний уряд Підкарпатської Русі
складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр
Е. Бачинський), шкільництва та народної освіти (міністр А. Штефан),
юстиції (належало до компетенції А. Волошина, але він передав
керівництво ним своєму раднику А. Дутці) і комунікацій (міністр
Ю. Ревай). Кожне окреме міністерство мало кілька ресортів (відділів).
Наприклад, міністерство комунікацій мало вісім відділів: господарства,
фінансів, залізниць, пошт, телефонів і телеграфів, охорони здоров’я,
торгівлі й промислів, громадських робіт, соціальної опіки. Значну роль в
діяльності уряду відігравали особисті секретарі прем’єр-міністра
С. Росоха та І. Рогач – люди молодшої генерації з радикальним ґатунком.
Незабаром при Кабінеті міністрів А. Волошина були створені служба
безпеки, управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди.
Останній з метою інформування населення про діяльність уряду видавав
«Бюлетень пресової служби». Щодня масовим накладом виходила урядова
газета «Нова свобода», редакцію якої очолював відомий
громадсько-політичний діяч і письменник В. Гренджа-Донський. Автономний
уряд надавав особливого значення політичній та пропагандистській роботі,
що пояснювалося як необхідністю мобілізації зусиль населення краю на
розбудову української держави, так і підривною діяльністю проти неї з
боку Угорщини і Польщі, нападами терористів з цих країн на населені
пункти Закарпаття, антиукраїнською пропагандою проугорської п’ятої
колони серед його мешканців, а також загостренням час від часу
українсько-чеських відносин.
Уряду А. Волошина за порівняно короткий відрізок часу вдалося переконати
населення в необхідності всенародного захисту кордонів краю. На початку
листопада була утворена організація народної оборони – Карпатська Січ.
Вона являла собою напіввійськову організацію (її члени не були озброєні)
для військового вишколу учасників українського національного руху і
організації оборони Карпатоукраїнської держави. Перші січові загони
стали формуватися ще на початку 30-х р. в містечку Ясіня (нині смт
Рахівського р-ну Закарпатської обл.) за ініціативи одного з керівників
Гуцульської Республіки (1919 р.) Д. Климпуша. Спочатку це були
протипожежні та культурно-просвітні товариства. Однак загострення
міжнародної ситуації навколо ЧСР і бажання закарпатців допомогти
чехословацьким військам захищати територію автономного краю змусило
провідників української держави прискорити створення місцевих збройних
сил. За підтримки міністерства внутрішніх справ, а також керівництва ОУН
та завдяки фінансовій допомозі української діаспори команди Карпатської
Січі виникли практично в кожному великому населеному пункті краю.
Загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тисяч.
Керівництво цими командами (січовими відділами) на місцях здійснювала
Головна команда на чолі з командантом Карпатської Січі Д. Климпушем, що
перебувала в Хусті.
Звістку про надання автономії Закарпаттю і особливо початок розбудови
Карпатоукраїнської держави урядом А. Волошина з великим захопленням
сприйняли українці в усьому світі. Про підтримку українського уряду й
готовність всіляко допомагати розбудові молодої автономної держави
свідчать сотні листів і телеграм національно свідомих українців з різних
країн, що надходили до канцелярії А. Волошина. Крім моральної підтримки,
українці США, Канади, країн Європи відгукнулися на звернення уряду
А. Волошина та Української Народної Ради до українців зарубіжних країн з
проханням про допомогу та із закликом до співпраці. Ними, зокрема,
створювалися різноманітні «Допомогові комітети», «Національні фонди
допомоги Карпатській Україні», організовувався збір коштів,
медикаментів, продовольства тощо. З метою залучення необхідних краю
спеціалістів із різних галузей народного господарства 10 грудня
1938 р. було створене українське емігрантське бюро на Карпатській
Україні. Воно, як зазначалося в урядовому рішенні, «збирає й
систематизує заяви українських емігрантів щодо служби в державних,
громадських і приватних установах та закладах». Чимало вкрай потрібних
молодій автономній державі фахівців з числа українських емігрантів
зарубіжних країн отримувало карпатоукраїнське підданство і відповідно
чехословацьке громадянство, що давало їм змогу легально працювати в
Закарпатті.
Особливу активність в цьому виявляли українці Галичини. Вони бачили в
Карпатській Україні відродження Соборної України, за яку боролись у
1918–20-х рр. і до розбудови якої хотіли зробити свій внесок. Протягом
всього короткочасного існування Карпатоукраїнської держави закарпатці
постійно відчували як моральну підтримку, так і матеріальну та
безпосередню допомогу галичан. Незважаючи на репресивні заходи польських
властей, вони сотнями нелегально переходили польсько-чеський кордон з
бажанням особисто допомогти молодій автономній державі своїми знаннями,
набутим досвідом і працею. В урядових структурах автономного краю в
центрі й на місцях, в українських школах і національно-культурних
осередках, в народному господарстві й січових загонах працювали й діяли
сотні галицьких українців.
Разом з тим їх активні дії, особливо радикально налаштованих членів ОУН,
а їх було чимало серед галичан, ускладнювали політичну ситуацію та
міжнародне становище Карпатської України, зокрема українсько-польські
відносини, а також сприяли загостренню суперечностей в самому
українському таборі. Автономний уряд А. Волошина постійно відчував тиск
і опозицію з боку молодих радикальних націоналістів, які перебували в
державних і партійних структурах та в керівництві Карпатської Січі й
настійно вимагали більш рішучих дій, зокрема по відношенню до чехів і
празької влади. Дослідник джерел з міжвоєнної історії Закарпаття
М. Болдижар з цього приводу небезпідставно відзначає: галицькі емігранти
активно переконували прем’єра А. Волошина в тому плані, «що Закарпаття в
даних конкретних історичних умовах повинне стати центром об’єднання всіх
українських земель в єдиній соборній Українській державі. Саме ця ідея
була однією з причин того, що все частіше і настирливіше почало
ставитися питання про офіційну зміну назви автономної одиниці».
17 листопада, наприклад, керівництво Української Народної Ради надіслало
телеграму голові чехословацького уряду й Законодавчій комісії парламенту
ЧСР такого змісту: «Є неспірним, що наш народ є народом українським, а
не руським, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не
відповідає дійсності. Українська Народна Рада, яка проголосила
р. 1919 прилучення нашого народу до республіки як народня репрезентантка
українського населення в інтересі консолідації та спокійного розвитку
цього краю домагається, щоб в новій Конституції була ужита урядова назва
цього краю: Карпатська Україна. Тим буде нещасне язикове питання раз на
все вирішене. Домагаємося того й тому, бо під плащем русскости
провадилася і провадиться протидержавна чинність та мадярська іридента».
Справу про перейменування назви автономної території на «Карпатську
Україну» знову було поставлено міністром Ю. Реваєм на засіданні
парламенту ЧСР 22 листопада 1938 р. під час прийняття поправки до
конституції ЧСР у формі «Конституційного закону про автономію
Підкарпатської Русі». Однак його пропозиція була відхилена. У прийнятому
законі підкреслювалося: «Підкарпатська Русь є автономною складовою
частиною ЧСР. Дефінітивну назву автономної території південнокарпатських
русинів установить закон сойму Підкарпатської Руси». Він же встановить
«урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської
Руси». Згідно з цим конституційним законом, який юридично закріпив
автономний статус Закарпаття як державного утворення в рамках другої
Чехословацької Республіки, «урядову й виконавчу владу на території
Підкарпатської Русі від 11 жовтня 1938 р. виконує у всіх справах, що
належить до компетенції Підкарпатської Русі, тричленний уряд
Підкарпатської Русі, який являється складовою частиною Центрального
Уряду, аж до того часу, коли буде утворений Уряд Підкарпатської Русі».
Адміністративний апарат віце-президента (крайовий уряд) позбавлявся
своїх повноважень, що передавалися до компетенції міністерств
автономного уряду. У п’ять місяців намічалося провести вибори до першого
представницького і законодавчого органу автономної території – «Сойму
Підкарпатської Руси».
Проте вже через кілька днів автономний уряд А. Волошина видав
«Розпорядження правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада
1938 року про запровадження на її території державної української
(малоруської) мови», а в кінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд
в Хусті й офіційно дозволив вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь»
також і назву «Карпатська Україна». Так завершилася боротьба двох
напрямів в Закарпатті перемогою українського. Ці бурхливі історичні
події кінця 1938 р., як слушно наголошує В. Маркусь, «стали милевими
стовпами на шляху політично-державного становлення українського народу
Закарпаття».
Після цього пріоритетним напрямом політики уряду А. Волошина стає
правотворча діяльність, покликана наповнити реальним змістом права
автономного краю як суб’єкта федерації у складі ЧСР. Саме до таких
нормативних актів належать розпорядження про передачу всієї влади
Кабінету міністрів Карпатської України до обрання сойму, про створення
Вищого суду і Вищої державної прокуратури та ін. 24 січня 1939 р.,
зокрема, міністерство внутрішніх справ у Хусті видало розпорядження, яке
завершило формування структури виконавчо-розпорядчої влади в Карпатській
Україні. Згідно з ним, окружні начальники отримали повноваження
розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами
повсюди, «де укажеться потреба», призначивши на їх місця урядових
комісарів і дорадчі комісії.
Разом з тим створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади
та обмеження громадян у їх конституційних правах свідчили, на думку
багатьох дослідників цього процесу, про ознаки авторитарного політичного
режиму в Карпатській Україні. Дійсно, цілий ряд внутрішніх і зовнішніх
дестабілізуючих факторів робили внутрішньополітичне становище
Карпатської України нестабільним і вибухонебезпечним. Це, у свою чергу,
викликало необхідність створення оптимальних умов для консолідації всіх
патріотичних українських сил і привело до проведення урядом А. Волошина
ряду антидемократичних актів. До них, наприклад, можна віднести
утворення 20 листопада 1938 р. згідно з наказом А. Волошина
концентраційного табору Думен поблизу м. Рахів, до якого могли потрапити
«дезертири та втікачі з заграниці», «політичні провинивці з нашого
краю…» (щоправда, цей табір був не стільки концентраційним, на зразок
фашистських чи сталінських, а скоріше символічним). Вводилася досить
жорстка цензура на газети й журнали, що видавалися в Карпатській
Україні. Було закрито місцеві осередки русофільського
культурно-просвітнього «Общества им. Духновича» і низки русофільських
антиукраїнських видань.
Курс на українізацію суспільного життя автономного краю й надалі
залишався для уряду Карпатської України головним напрямом роботи. Тим
більше, що попереду були перші вибори до сойму Карпатської України. До
того ж, незважаючи на поставлене прем’єром А. Волошиним перед
міністерством внутрішніх справ завдання зробити усе для того, «щоби у
найкоротшому часі між українським народом і чеським урядництвом (в
Карпатській Україні на той час проживало 8,5 тис. чеських чиновників, а
разом із сім’ями – понад 15 тис. чехів. – Авт.) настали знову нормальні,
приятельські відносини», насправді вони погіршали. Щоправда, не лише
через вороже ставлення чиновників до українізації, але й внаслідок
активної античеської пропаганди проугорської п’ятої колони в краї.
Загострилися відносини автономного уряду і з чеською центральною владою,
особливо після того, як новообраний президент ЧСР Е. Гаха в грудні
1938 р. звільнив з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України
Е. Бачинського і на його місце 16 січня 1939 р. призначив чеського
генерала Л. Прхалу. Це рішення чеської влади було розцінено урядом
А. Волошина як втручання у внутрішні справи автономної республіки.
Демонстрації проти призначення чеського генерала українським міністром в
багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. Через
кілька днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу – Л. Прхала
почав виконувати обов’язки міністра транспорту.
Втім, це не зняло занепокоєння керівництва ЧСР розвитком подій в
Карпатській Україні. Прагу турбувало зближення уряду А. Волошина з
Німеччиною (відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких
військових радників в підготовці карпатських січовиків, становлення
карпатоукраїнсько-німецьких економічних стосунків). Говорячи про чітку
пронімецьку орієнтацію уряду Карпатської України, слід зазначити, що
Німеччина на той час була єдиною великою державою, яка обіцяла своє
заступництво. Саме за її підтримки Кабінет міністрів А. Волошина
сподівався зберегти територіальну цілісність краю в період загострення
міжнародного становища в Центральній Європі, захистити населення від
угорської агресії. В цілому політична ситуація в Карпатській Україні
залишалася напруженою, посилилися суперечності в українському таборі,
особливо між представниками старшого й молодшого покоління патріотів,
поміркованими місцевими та радикальними емігрантськими діячами.
20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища
громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних
партій, існуючих в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), яких
діяльність була припинена, загрожує громадській (державній) безпеці,
вирішив розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи
вищенаведеного розпорядження чехо-словацького уряду». Преса цей крок
уряду розцінила як вияв політичної мудрості, наголошуючи на тому, що
«політичне керівництво й провід Карпатської України належить Українській
Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації
національних сил Карпатської України. Це не є політична партія, хоч і
складається з активних людей всіх бувших національно-українських партій.
В цім органі не панує жадна доктрина, тут панує лише українська
державнотворча ідея…» Не зовсім аргументовано пояснювався такий відхід
від демократії й урядом: «Народ уже прозрів. Щоб не роз’єдинили його
вороги, позбувся всякого партійництва». До речі, це був не лише
антидемократичний, але й юридично помилковий крок уряду А. Волошина.
Адже розпуск політичних партій автоматично виводив з парламенту й сенату
ЧСР всіх закарпатських депутатів від розпущених партій, які втрачали
можливість на федеральному рівні захищати інтереси автономного краю і
його населення. Оговтавшись, 6 лютого 1939 р. уряд Карпатської України
новим розпорядженням змінив своє попереднє рішення, яке не повинно було
стосуватися аграрної, соціал-демократичної, народно-соціалістичної та
християнсько-народної партій. Втім, це не врятувало ситуацію.
Розпускаючи політичні партії, прем’єр А. Волошин дав дозвіл на створення
лише однієї політичної партії під назвою «Українське Національне
Об’єднання» (УНО). Кістяк його склали представники вищеназваних чотирьох
пропрезидентських партій. Вона, по суті, була державною партією,
створеною розпорядженням уряду, а її статут і програма були витримані в
рамках ідеології інтегрального націоналізму, привнесеної на Закарпаття
діячами ОУН.
24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив
голова Української Народної Ради Ф. Ревай (брат міністра Ю. Ревая). А
вже 27 січня проводом УНО було сформовано список кандидатів у посли
(депутати) до сойму Карпатської України із 32 осіб – переважна більшість
з них була членами УНО. Очолювали список «Батько, Прем’єр о. Августин
Волошин та міністр Юліян Ревай». Розпочалася активна пропагандистська
робота, щоб переконати населення краю у необхідності проведення виборів
до парламенту Карпатської України на безальтернативній основі й
голосуванні за одним списком кандидатів (це суперечило законодавству ЧСР
про вибори, згідно з яким висування кандидатів здійснюється тільки на
багатопартійній основі). Сотні листівок в містах і населених пунктах
Карпатської України закликали усіх мешканців прийти на вибори й
одностайно голосувати за список УНО. Лише в останній день перед виборами
проводом УНО було влаштовано 64 публічних зборів.
Вибори до сойму відбулися 12 лютого 1939 р. і стали чи не найважливішою
віхою в процесі реалізації автономних прав краю. Їх результат, за
свідченням очевидців, «був так надзвичайно успішний…, що заскочив
своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської
України». Із 92,5 % населення, що взяли участь у виборах (265 тис.
осіб), 92,4 % проголосували за УНО. В цілому, на думку
фахівців-істориків, «вибори пройшли в спокійній поважній атмосфері» 38,
«на задовільному рівні без значних порушень, а їх наслідки можна вважати
достовірними». Окремі дослідники стверджували, однак, що вибори
«перетворилися у відвертий політичний фарс» 40, а «їх результати –
фальсифіковані». Навряд чи останні твердження є коректними й достатньо
аргументованими. Особливо якщо врахувати, що населення навіть при одному
виборчому списку мало певну можливість вибору: в столиці Карпатської
України Хусті, наприклад, було зафіксовано більше 2 тис. голосів проти
УНО, а загалом його список не підтримало більше 20 тис. голосуючих, що
були проти або подали недійсні бюлетені. Але головне полягало в тому, що
перші в історії Закарпаття вибори до власного представницького й
законодавчого органу нарешті відбулися. Їхні результати засвідчили
схвалення основною частиною закарпатських українців курсу Кабінету
міністрів Карпатської України А. Волошина на утвердження національної
державності.
На жаль, у порівнянні з успішними наслідками політичної діяльності уряду
А. Волошина, значно скромнішими були результати його господарської
діяльності. Вкрай скудні економічні ресурси й можливості автономного
краю після приєднання найбільш розвинутої в економічному відношенні
частини Закарпаття до Угорщини, постійний дефіцит бюджету Карпатської
України, бар’єр цілої низки зовнішніх факторів, пріоритетна увага
активній політичній діяльності, боротьбі з «ворогами української нації»
практично не дали уряду серйозно зайнятися соціально-економічними та
культурними проблемами краю.
Щоправда, планів і намірів в цьому напрямі в уряду Карпатської України
було чимало. 19 листопада 1938 р. Українська Народна Рада в Хусті видала
«Маніфест до українського народу», в якому були накреслені головні
пункти господарської програми уряду А. Волошина. На перший план
висувались проведення земельної реформи, розвиток хліборобства й
виноградарства, піднесення скотарства й молочарства. Але для уряду
найголовніше завдання полягало в тому, щоб забезпечити місцеве населення
продуктами харчування. До того ж постійно підвищувалися ціни на
продукти, хоча заробітна плата залишалася без змін.
Щоб запобігти голоду, особливо в гірських районах, автономний уряд пішов
на скасування деяких податків. В лютому 1939 р. на його вимогу
міністерство господарства ЧСР додатково виділило 300 тис. крон для
проведення акції надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж
уряд Карпатської України «призначив півмільйона крон на харчеву акцію
бідних дітей». Однак разові допомогові акції не могли істотно поліпшити
становище. Неспроможність вирішити цю проблему власними силами змусила
А. Волошина шукати допомоги за кордоном. Почалися поставки кукурудзи з
Румунії, розглядалося питання про обмін закарпатського лісу й солі на
зерно з урядами Німеччини та Угорщини. Водночас проводилась певна робота
з поліпшення страхування й пенсійного забезпечення населення: в Хусті,
зокрема, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення.
Уже з перших днів своєї діяльності автономний уряд А. Волошина зіткнувся
ще з одною складною проблемою – безробіттям. Кількість безробітних
постійно збільшувалась за рахунок галичан, що нелегально переходили
польсько-чеський кордон, втікачів з території, окупованої Угорщиною, а
також через припинення окремих видів робіт. Одночасно відбувалась
рееміграція закарпатців в пошуках роботи за кордон. З метою поліпшення
становища уряд Карпатської України в січні 1939 р. розпочав переговори з
урядом Німеччини, ЧСР і деяких інших країн про можливість для
закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Така домовленість була
досягнута, і кільком партіям робітників вдалося поїхати на сезонні
роботи до Німеччини й ЧСР, хоча це не зняло хронічну для Закарпаття
проблему безробіття.
Основним багатством краю залишався ліс. Тому уряд робив активні спроби
щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення
його націоналізації. У січні 1939 р., після створення єдиної дирекції
лісів в Буштино (нині смт Тячівського р-ну Закарпатської обл.), почалися
великі роботи в державних лісах: було збудовано кілька транспортних
середників, почалося будівництво нових комунікацій, залізничних і
автомобільних доріг, пошук нових ринків збуту та можливостей залучення
іноземного капіталу тощо. В результаті ситуація в лісовому господарстві
поступово стабілізувалась. Прибутковою галуззю промисловості краю
залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулися в хімічній
(досить успішно працювало 5 фабрик) та харчовій промисловості краю. Уряд
Карпатської України розробив програму електрифікації, для здійснення
якої було організовано товариство «Карпатські Електровні». Значну увагу
уряд приділяв розвитку пошт і зв’язку, розробці корисних копалин,
мінеральних джерел. Робились певні спроби поліпшення становища в
медичному обслуговуванні населення.
Деякі конкретні заходи були запроваджені в життя в галузі освіти. Уряд
А. Волошина став добиватися введення в усіх школах, державних та інших
установах обов’язкового викладання української мови. Одночасно
розширилася мережа українських шкіл: відкрито гімназії з українською
мовою навчання в с. Білки (нині Іршавського р-ну), м. Рахів і
с. Ракошино (нині Мукачівського р-ну, усі Закарпатської обл.), понад
50 нових горожанських та сільських народних шкіл, обговорювалося питання
відкриття народного університету й перенесення до Хусту з Праги
Українського вільного університету, активну діяльність на освітній ниві
здійснювало товариство «Учительська громада», членами якого були близько
2 тис. представників нової української учительської генерації тощо.
Завдяки приїзду в Карпатську Україну відомих діячів української культури
та їх підтримки урядом в краї активізувалося українське культурне життя:
у Хусті було створено літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке
видавало однойменний щомісячник за редакцією Олега Ольжича, а також діяв
державний театр «Нова сцена» (режисер Ю. Шерегій). Розпочалися роботи зі
створення першої в Закарпатті кіностудії. Почав видавати свій релігійний
альманах С. Сабол (Зореслав).
Уряд А. Волошина проводив активну політику в галузі релігії та церкви.
Підтримуючи насамперед греко-католицьку церкву, вірниками якої була
переважна більшість українського населення Закарпаття, він водночас
пішов на зближення з керівництвом православної церкви, сприяв
запобіганню міжконфесійних конфліктів.
Однак більшість планів і задумів уряду Карпатської України у вирішенні
проблем господарського й культурного будівництва, поліпшення соціального
становища та рівня життя населення не були реалізовані. Головна причина
цього не стільки в надмірній політичній і націоналістичній
заангажованості уряду А. Волошина, прорахунках і помилках його
діяльності, що дійсно мали місце, скільки в тому, що за тих
внутрішньополітичних й внутрішньоекономічних і, особливо, міжнародних
умов, що склалися у 1938–1939 рр. в краї і навколо нього, Карпатська
Україна не мала реальної можливості повноцінно функціонувати як
автономна, а тим більше – самостійна держава.
Незважаючи на карпатоукраїнсько-німецьке зближення і загравання уряду
Німеччини з українськими політичними силами, Угорщина не відмовлялась
від своїх претензій на всю територію Закарпаття: її приготування до
вторгнення на територію Карпатської України не припинялися ні на мить.
Втім, останнє слово в розв’язанні проблеми Закарпаття належало
Німеччині, яка певний час приховувала свої справжні наміри й
притримувала Угорщину від агресії. Наприкінці 1938 – початку 1939 р. в
дипломатичних колах і громадськості європейських держав навіть склалося
враження, що Третій рейх підтримує Карпатську Україну з метою
гарантування її незалежності й використання як «П’ємонту» для об’єднання
навколо неї всіх українських земель. Галас, піднятий з цього приводу
європейською пресою, в деякій мірі насторожив Угорщину й Польщу, а також
викликав відому саркастичну реакцію Й. Сталіна на XVIII з’їзді ВКП(б),
що свідчило про незацікавленість СРСР в існуванні Карпатської України.
Рішення А. Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати ЧСР зняло
будь-які покрови з політики Німеччини. Не бажаючи надто посилювати свою
союзницю Угорщину приєднанням до неї Словаччини, вона ініціювала
проголошення незалежності останньої. 12 березня А. Гітлер дав згоду
регенту Угорщини М. Горті на окупацію Карпатської України. В ці критичні
березневі дні її автономний уряд, що готувався до відкриття сойму
Карпатської України, призначеного президентом ЧСР Е. Гахою на прохання
А. Волошина на 15 березня 1939 р., все ще покладав надії на німецьке
заступництво перед угорським вторгненням. Увечері 14 березня, щойно
дізнавшись про проголошення самостійності Словаччини, що свідчило про
остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення угорських військ на
кордонах з Карпатською Україною, А. Волошин офіційно проголосив її
незалежною державою і назвав склад нового уряду: прем’єр – А. Волошин,
закордонні справи – Ю. Ревай, внутрішні справи – Ю. Перевузник,
господарство – С. Клочурак, фінанси й комунікації – Ю. Бращайко,
здоров’я і соціальна опіка – М. Долинай. Після цього до Берліна була
відправлена телеграма: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас
прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною
Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Окремі
підрозділи угорських військ тим часом вже перейшли кордони Карпатської
України, а відповіді з Берліна не було. Вранці 15 березня уряд
А. Волошина ще раз звернувся до Берліна з конкретним запитанням, чи
віддала Німеччина Карпатську Україну Угорщині. Лише після цього
відомство Ріббентропа через свого консула в Хусті порадило А. Волошину
«не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній
ситуації, на жаль, не може взяти Карпатську Україну під протекторат».
У такій безвихідній ситуації того ж дня в Хусті розпочала свою роботу
перша і остання сесія сойму Карпатської України. Протягом трьох годин
відбулося шість окремих засідань. Таємним голосуванням сойм обрав
президента новоствореної української держави – отця А. Волошина і
прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму
нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська
Україна є незалежною державою – республікою з президентом на чолі,
обраним соймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася
українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий
прапор, а державним гербом – сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім
червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з
національним (тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому
зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний
гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм також уповноважив уряд за згодою
президента Карпатської України видавати до свого викликання
розпорядження, що матимуть силу закону.
Втім, уряду новоствореної незалежної Карпатоукраїнської республіки так і
не судилося приступити до виконання цього рішення сойму. 15 березня
угорські війська розпочали загальний наступ по всій території щойно
проголошеної української держави. Він завершився 18 березня її повною
окупацією і приєднанням до Угорщини. Уряд разом із новообраним
президентом А. Волошиним змушений був залишити територію країни.
Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли величезній
силі агресора: близько тисячі січовиків полягли у нерівному бою, стільки
ж патріотів стали жертвами фашистського терору після поразки Карпатської
України, інші залишили окуповану територію рідного краю або перейшли до
партизанської боротьби.
Отже, протягом півроку в Карпатах існувала українська держава двох
типів. Від 11 жовтня 1938 р. до 14 березня 1939 р. Підкарпатська Русь –
Карпатська Україна була автономною частиною федеративної ЧСР. 14–
18 березня 1939 р. Карпатська Україна заявила про себе світу як
незалежна держава. При оцінці цієї історичної події важко не погодитися
із твердженням дослідників, що акт проголошення Карпатської України
самостійною, незалежною державою «був більше результатом спонтанного і
стихійного характеру, який став можливим у зв’язку з певними
об’єктивними причинами: політичною кризою в Європі, розпадом
Чехословаччини, проголошенням самостійності Словаччини тощо». Більше
того, через агресію та окупацію Угорщиною, здійсненими за згодою
недавнього «покровителя» Карпатської України – Німеччини, молода
незалежна держава, так і не розпочавши свою діяльність, припинила своє
існування. Однак, незважаючи на це, вона залишила слід в історії
боротьби українського народу за національну державність. Виникнення
Карпатської України як держави також зайвий раз продемонструвало перед
усім світом, що Закарпаття – українська земля, де живуть українці, які
бажають мати свою соборну державність разом зі своїми кровними братами
на інших українських землях.
Література
Вегеш М.М., Віднянський С.В. Країни Центрально-Східної Європи та
українське питання. 1918–1939. – К.–Ужгород, 1998.
Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії
суспільно-політичних відносин: У 2-х ч. – Ужгород, 1993.
Вегеш М.М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському
історичному контексті: У 2-х т. – Ужгород, 1997.
Стерчо П. Карпато-українська держава: До історії визвольної боротьби
карпатських українців у 1919–1939 роках. – Львів, 1994.
Белень М. Карпатська Україна в портретах: Науково-популярне видання. –
Ужгород, 1998.
Вегеш М. Карпатська Україна і Німеччина 1938–1939 років. – Ужгород,
1996.
Росоха С. Сойм Карпатської України: В 10-ліття проголошення
самостійності. – Львів, 1991.
Химинець Ю. Закарпаття – земля української держави: Нотатки з історії
Закарпаття. – Ужгород, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
