.

Поняття, суть і види строків позовної давності за цивільним правом України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
496 6878
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

Поняття, суть і види строків позовної давності за цивільним правом
України

План

Вступ……………………………………………………………………………….3

I. Правові засади позовної давності за законодавством України.

1.1 Поняття позовної давності як інституту права………………………….12

1.2 Види позовної давності, та їх визначення……………………………….14

1.3 Обчислення позовної давності та зміни що до тривалості…………..…15

II. Зупинення та переривання позовної давності

2.1 Умови та підстави для зупинення позовної давності…………………..17

2.2 Переривання позовної давності………………………………………….22

2.3 Перерив позовної давності……………………………………………….25

2.4 Підстави за яких позовна давність не поширюється……………………28

2.5 Наслідки спливу позовної давності………………………………………29

Висновки………………………………………………………………………31

Список використаної літератури………………………………………………35

Вступ.

Перехід України до ринкових відносин, демократизація
суспільства

висунула на перший план права та інтереси громадян.
Демократичне

суспільстсво характеризується широким спектром особистих та майнових
прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх
у вищому державному правовому акті – Конституції, без їх правового
забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від
порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить
вдосконалення

правової бази, якою закріплено правове становище громадян і
організацій і

встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод,
визначених

Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в
яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для
деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх
аспектів їх дії і для

визначення бридичних гарантій реалізації, а також для
встановлення

процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та
особистих

немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і
свобод, в

тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Зокрема ст. 55 Конституції України говорить:

Права і свободи людини захищаються судом

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій
чи

бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування,

посадових і службових осіб

Кожен має право звернутись за захистом своїх прав до
Уповноваженого

при Верховній Раді України по правам людини.

Кожен має право посля використання всіх національних засобів
правового захисту- звертатись за захистом своїх прав і свобод у
відповідні міжнародні судові інститути або у відповідні органи
міжнародних організацій, членом чи учасником яких являється Україна.

Кожен має право будь-якими не забороняючим законом засобами
захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права зобов’язує
державу

забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту у
випадку

порушення його прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи,
яка

цього потребує, забезпечується державою, його компетентними
судовими, адміністративними чи законодавчими органами влади.

Серед цих засобів захисту суб’єктивних прав і свобод людини
особливо

відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні
принципи судового процесу являються захистом від некомпетентності
чи можливої суб’єктивної оцінки відповідних осіб. Для
прикладу, в цивільно- процесуальному законодавстві передбачено, що
будь-яка зацікавлена особа вправі в порядку, всановленому законом,
звернутись в суд за захистом порушеного чи оспорюваного права чи
охороняючого законом інтереса. Сторонни в суді- позивач і відповідач
мають рівні процесуальні права, незалежно від того, щопозивачем може
бути громадянин, а відповідачем орган державної влади в особі його
представника.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку
судом,

арбітражним та третейським судом, а у випадках, окремо
передбачених

законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному
порядку

(ст.6 Цивільного кодексу України).

Суди розглядають:

. справи по спорам, які виникають із цивільних, сімейних, трудових
та

кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін в
спорі

являється громадянин, за виключенням випадків, коли вирішення
таких

спорів віднесено законом для вирішення інших органів;

. справи, які виникають із адміністративно- правових
відносин,

перерахованих в ст.236 Цивільного процесуального кодексу (деякі
порушення

закона на виборах, скарги на дії посадових осіб та інш.);

. справи окремого призначення, перераховані в ст. 254
Цивільного

процесуального кодекса (визнання громадянина безвісно відсутнім
чи

померлим, усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають
юридичне

значення та інш. )

Суди також розглядають справи, в яких приймають участь
іноземні

громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації
(ст.

24 Цивільного процесуального кодексу).

На арбітражний суд покладено вирішення всіх господарчих спорів,
які

виникають між юридичними особами, державними і іншими органами (ст.1
Закону(“Про арбітражний суд”), зокрема, при укладенні, зміні,
припиненні і виконанні господарчих договорів і на інших підставах, а
також в спорах про визнання недійсними акти ненормативного
характеру (ст.12Арбітражного процесуального кодексу України).

Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин,
здійснюється

судом, органами опіки і піклування і органами запису актів
громадського

стану, а також товариськими судами, трудовими колективами, та
іншими суспільними організаціями у випадках і в порядку,
передбаченому законодавством (ст. 6-2 Кодексу законів про шлюб і сім’ю
України)

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових
спорах і

районними (міськими) судами (ст.221 Кодекса законів про працю України),
при цьому комісії по трудовим спорам являються первинним органом
розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах,
організаціях, крім незначних випадків (ст.224 Кодексу законів про
працю України).

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних,
міських Рад, створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом,
арбітражним чи третейським судом в порядку встановленим Земельним
кодексом та іншими актами законодавства України ст. 103 Земельного
кодексу України, ст.33

Закону України “Про місцеве самоврядування ”.

Товариські суди розглядають деякі в справи громадян по
трудовим

відносинам (порушення трудової дисципліни), сімейним
відносинам

(невиконання обов’язків батьками, піклувальника, опікуна – обов’язку
по

вихованню дітей), житлові правовідносини (використання
допоміжних

приміщень) цивільним та іншими правовідносинам (ст.7 Положення
про товариські суди).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами
будь-які

спори, які виникли між ними, з єдиним виключенням спорів по
трудовим і сімейним відносинам (ст.1 Положення про третейський суд).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст.213
Кодекса про адміністративні правопорушення України):

. Адміністративними комісіями при виконкомах місцевих Рад

. Виконкомами сільських, селищних Рад

. Районними (міськими ) судами (суддями);

. Органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій і
іншими

органами (посадовими особами), уповноваженими на це
законодавством

України.

Можливість застосування судової влади для захисту прав,
законних

інтересів і свобод громадян і організаціій постійно розширяється,
про що

свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудовим,
земельним,

державним, адміністративним і фінансовим відносинам.

Судова влада по захисту суб’єктивних прав та законних
інтересів

громадян та організацій-провосуддя здійснюється в порядку цивільного
та

кримінального судового провадження, а також арбітражного
процесу.

Арбітражний суд здійснюється судову владу в справах, які виникають
при

укладенні, зміні, виконанні та припиненні господарчих
договорів,

врегулюванні цивільним законодавством, тобто спорів по
цивільним

правовідносинам. Розмежування компетенції між загальними
юрисдикціями

здійснюється у відповідності до ст. 23 Цивільного
процесуального

кодексу України і ст. ст.12-14 Арбітражного процесуального
кодекса

України наведені тільки на основі суб’єктивного складу
спірних

матеріальних правовідносинах, в зв’язку з чим арбітражний
процес

являється різновидом цивільного судового провадження підлягає
включенню в його систему. Єдність судової влади викликано необхідністю
уніфікацією судової системи на основі сворення єдиного і
рівноправного для всіх громадян і організацій державного суду з
покладеним на нього здійснення функцій правосуддя по справам,
виникаючи із правовідносин, врегулюваними нормами цивільного,
трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей
матеріального права в певному єдиному процессуальному порядку.

З проблемою здійснення судовою владою тісно пов’язані
питання і

здійснення цивільної процесуальної форми, яка в юридичніій літературі
не

є однакового визначення. Вона здійснюється з основними
принципами

цивільного процесуального права, з цивільним процесом, з
порядком

діяльності суду і учасників процесу, розкривається формою
процесульних

документів.

Виходячи із діалектичного зв’язку цивільного права з
цивільним

процесуальним (єдність змісту і форми), цивільну процесуальну
форму в

ототожненні з цивільним судовим провадження можна розглядати умовно,
в тому плані, що нею забезпечується життя ( реалізація, захист )
цивільного

права (зміст), однак слід мати на увазі, що цивільне судове
провадження

має свою притаманну йому зміст і процесуальну форму. Змістом
буде

діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а
цивільній

процесуальній формі – об’єктивне (зовнішнє) вираження
здійснення,

закріплення і оформлення відповідної діяльності, наприклад,
діяльність

суду по розгляду справи складається із сукупності дій, направлених
на

дослідження доказів при допомозі певних законом засобів доказів.
Така

діяльність здійснюється з додержанням певному порядку,
повстановленим

правилами, в установленій процесуальній формі судового
засідання,

безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії здійснюються в
певній

процесуальній формі і фіксуються в певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відображається в деяких
нормах

Цивільного процесуального кодекса України:

ст. 137- позовна заява подається до суду в письмовому вигляді;

ст.211- винесене судом рішення виражається в письмовому вигляді;

ст.159- розгляд справи проходить в судовому засіданні;

ст.160- розгляд справи проходить безпосередньо, усно і
при

незмінному складі суду.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою, необхідно
розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній спосіб
здійснення процесуальних дій, виконуючих по встановлених правилам, в
певному порядку судом, органом судового виконання і всіма
учасниками процеса при розгляді і вирішенні справи, перевірки
законності і обгрунтування поставленого по ньому рішенні і його
примусовому виконанні, а також закріплення процесуальних дій в
передбаченому процесуальних документах.

Процесуальна форма відносно процесуальних дій виконує важливу
роль. Як постійний і необхідний її атрибут, вона виражає гарантії, що
забезпечує

законність і обгрунтованість в застосуванні судом права і його
реалізації учасниками процеса.

Значення процесуальної форми в тому, що вона існує не сама по
собі, а вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в
діалектичноій єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма
обумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і
характеризується демократизмом, який

базується на закріплених в нормах цивільного права принципах,
оптимально

об’єднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і доцільність,
вона призвана забезпечити як оперативність, так і
результативність виконання завдань, покладених на цивільне судове
провадженння.

Право на захист як одна з правомочностей суб’єктивного цивільного права
до останнього часу вважалось мало дослідженим теоретичним питанням.
Відомо, що будь-яке суб’єктивне право, не забезпечене необхідними
засобами захисту, втрачає свої відмінності ознаки і риси, перестає
бути гарантією для його здіснення. Цікаві думки були висловлені
В.Грибановим.[1]

Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне
значення

цього питання, підкреслює, що право на захист являє собою тих
можливостей, які закон надає особі для захисту того або іншого права.

Поняття права на захист В.Грибанов зв’язує з наявністю
у правомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як
можливість

здійснити право своїми діями вимагати певної поведінки від
зобов’’зальної

особи, звернутись до компетентних державних або громадських
органів з

вимогою захисту порушеного або оспорюваного права.

Справедливо не погоджується В.Грибанов з висловлюваними в
літературі думками про те, що захист суб’єктивних прав притаманний
лише органам держави, не враховуючи при цьому чітких вказівок у
законі (ст.6 ЦПК України) про різні форми захисту
суб’єктивного права органами громадськості.[2] Проблему права
захисту необхідно розглядати в різних аспектах.

Право на захист (для позивача) – це право на звернення
до

юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного або
оспорюваного суб’єктивного права. Право на захист (для відповідача) –
це використання ним процесуальних і матеріально-правових засобів для
відстоювання своєї правоти, своїх інтересів . Захист відповідача
проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в широкому
значенні цього слова), які зробили для позивача можливим зверненням з
позовом до суду. Як справедливо вказувалося в нашій літературі,
проблема права на захист у загально-теоретичному плані звичайно
зво диться до питання про право на позов[3].

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш
спірних

питань є питання про право на позов. У зв’язку з різним підходом до
аналізу

цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні
вчені

розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в
ньому

матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах цієї групи
вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін
позову.

Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише
до

матеріально-правової вимоги позивача до відповідача[4].

Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на
позов

вбачають у його процесуальному значенні [5].

Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман)
у

поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і
процесуальні

можливості захисту права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю
права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід
розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у
процессуальному значенні[6].

На мою думку, більш чітко це питання розв’язане в роботах А.
О.

Добровольського. А. О. Добровольський вважає, що позов має дві
сторони, відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати
і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і
матеріально-правового.

У процесуальному значенні право на позов — це право на
порушення

судової діяльності. У матеріально-правовому значенні—це право
на

задоволення позову. Дія цивілістів позов важливий як засіб
здійснення

права. Для процесуалістів як засіб порушення процесу[7]. Чітке
розуміння

поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію
захисту відповідача проти пред’явленого до нього позову.

Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у
вигляді

заперечення, шляхом пред’явлення зустрічного позову[8]. Заперечення
як

засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає,
заперечує

заявлену до нього вимогу позивача.

При запереченні позовних вимог обов’язок доказу
обгрунтованості

позову лежить на позивачі[9]. Якщо ж відповідач, не обмежуючись
простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то
це вже буде заперечення проти позову. У своїх запереченнях відповідач
може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність
у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї
відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини.
Обов’язковість доказу цих обставин покладається на відповідача.

Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з
приводу

правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених
вимог

позивача по суті Як вже відзначалося вище, право на позов включає у
себе

дві сторони: право на пред’явлення позову і право на
задоволення

позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні
заперечення

відповідача і заперечення матеріально-правові.

В своїй роботі я використавув архівні матеріали, та
Постанови

Верховно Суду колишнього СРСР, вважаючи , що розроблені рекомендації
та вказівки , що були ним проведені зберегли свою актуальність і
важливість

до цього часу.

I Правові засади позовної давності за законодавством України

1.1. Поняття позовної давності як інституту права

Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках залежить від
дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.

Зокрема для захисту прав важливе значення мають претензійні строки і
строки позовної давності.

Претензійний строк — це встановлений законодавством проміжок часу,
протягом якого особа у встановлених законом випадках має звернутися до
порушника договору з вимогою (претензією) про врегулювання спору, що
виник між ними, їх дотримання має важливе значення, оскільки надалі від
цього залежить можливість позовного захисту. Водночас сфера застосування
цих строків обмежена і за суб’єктним складом, і за колом відносин (деякі
господарські відносини).

Більш загальною є вимога дотримання строку позовної давності, яка
стосується всіх учасників цивільних правовідносин.

Позовна давність — це строк, в межах якого особа може звернутися до суду
з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).

Значення інституту позовної давності пояснюється низкою причин.
Насамперед обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів,
підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім
того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації
цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх
учасниками. Нарешті, позовна давність стимулює активність учасників
цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.

З урахуванням значення цього інституту позовна давність встановлена
безпосередньо законом і може змінюватися угодою сторін лише у бік
збільшення строку, але не скорочення. Про таке збільшення строків
позовної давності сторони мають укласти договір, для якого
передбачається проста письмова форма (ст.259 ЦК).

1.2. Види позовної давності, та їх визначення

Позовна давність поділяється на два види: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність становить три роки (ст.257 ЦК) і
застосовується до всіх позовів, крім тих, для яких законодавцем
встановлені спеціальні правила.

Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих
видів вимог. Вона може бути порівняно із загальною позовною давністю
скороченою; подовженою.

Скорочена спеціальна позовна давність в один рік застосовується,
зокрема, до вимог:

– про стягнення неустойки (штрафу, пені);

– про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах
масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня
поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли
особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

– про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі
порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової
власності (ст.362 ЦК);

– у зв’язку з недоліками проданого товару (ст.681 ЦК);

– про розірвання договору дарування (ст.728 ЦК);

— у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти (ст.925 ЦК); – про оскарження
дій виконавця заповіту (ст.1293 ЦК).

Подовжена спеціальна позовна давність, у свою чергу, може бути двох
різновидів: 5 років; 10 років.

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання
недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування
наслідків нікчемного правочину.

1.3. Обчислення позовної давності та зміни що до тривалості

Оскільки позовна давність є видом строків, при її обчисленні
використовуються загальні правила ст.ст.253-255 ЦК. При цьому правило
про обчислення позовної давності сформульоване в ч.2 ст.260 ЦК як
імперативне. Тобто, порядок обчислення позовної давності не може бути
змінений за домовленістю сторін.

Оскільки і загальна, і спеціальна позовна давність обчислюються роками,
то при їх обчисленні використовуються правила щодо обчислення строків
роками (ч.І ст.254 ЦК). Отже, позовна давність спливає у відповідні
місяць та число останнього року строку о 24 годині. Якщо останній день
строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що
визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем
закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо закінчення позовної
давності припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа,
строк спливає в останній день цього місяця. Крім того, письмові заяви
(позовні заяви, тощо) та повідомлення, здані до установ зв’язку до
закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно
(ст.255 ЦК).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня
виникнення права на позов, тобто коли особа дізналася або могла
дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила
(ст.261 ЦК). Наприклад, повернувшись додому з роботи, особа виявляє
нестачу речей. У цей момент вона дізнається про порушення її права
власності. Можлива також ситуація, коли існує припущення (презумпція)
стосовно того, що особа дізналася про порушення права, навіть якщо сам
потерпілий не звернув на це уваги. Так, якщо гроші були позичені на два
місяці і не повернуті до закінчення цього строку, то припускається, Що
кредитор дізнався про порушення свого права на наступний День після
закінчення строку договору, хоч сам він забув про існування боргу.

Крім того, для окремих випадків порушення цивільних прав законом
встановлюються спеціальні правила визначення початку перебігу позовної
давності.

Зокрема, в чч.2-6 ст.261 ЦК зазначені такі випадки:

1) перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним
правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня
припинення насильства;

2) перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків
нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання;

3) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи
позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття;

4) за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної
давності починається зі спливом строку виконання;

5) за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений
моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у
кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.
Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги,
перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку;

6) за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається
від дня виконання основного зобов’язання.

Законом можуть бути встановлені винятки із загальних правил,
встановлених ЦК для визначення початку перебігу позовної давності.

Слід звернути увагу на те, що згідно зі ст.262 ЦК заміна сторін у
зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

II Зупинення та преривання позовної давності.

2.1 Умови та підстави для зупинення позовної давності

Зазвичай перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак
протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню
позову. Ці обставини є підставами для зупинення (призупинення),
переривання або відновлення перебігу позовної давності.

Зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що період часу,
протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в
строк позовної давності. Тобто враховується лише час, що минув до і
після зупинення перебігу позовної давності.

Згідно зі ст.263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна
за даних умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне
лихо (наприклад, землетрус) або соціальні явища (наприклад, страйки);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах,
встановлених законом. Мораторій може бути оголошений стосовно якогось
окремого виду зобов’язань або за всіма зобов’язаннями в цілому. На
відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні
перешкоди для подання позову;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта,
який регулює відповідні відносини. В цьому разі позовна давність
зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії
закону або іншого нормативного акта на якийсь, як правило, визначений
час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні
відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України
та інших створених відповідно до закону військових формуваннях,
переведених на воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН).
Проте проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебігу
строку позовної давності.

Слід зазначити, що вказана обставина є підставою зупинення позовної
давності лише у відносинах, в яких хоча б однією із сторін є фізична
особа. Що стосується відносин між юридичними особами, то для них
підставами зупинення позовної давності можуть бути лише непереборна
сила, мораторій та зупинення дії закону або іншого нормативного акта.

У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності
зупиняється на весь час існування цих обставин.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу
позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням
часу, що минув до його зупинення.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від ЦК 1963 р., який
передбачав, що обставини, які спричиняють зупинення позовної давності,
мають настати або продовжуватися в останні шість місяців її перебігу, ЦК
2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто зазначені в ст.263 ЦК
обставини можуть виникнути в будь-який момент перебігу позовної давності
і це не впливає на визнання їх підставами зупинення перебігу позовної
давності.

Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який
минув до настання обставини, з якою закон пов’язує переривання, не
зараховується в позовну давність, і її перебіг після переривання
починається спочатку. Обставини, що переривають перебіг позовної
давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу.

Згідно зі ст.264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається:

1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або
іншого обов’язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням
про відстрочку повернення боргу тощо);

2) у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників;

3) у разі пред’явлення особою позову, якщо предметом такого позову є
лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його
оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається
судом до розгляду або залишається без розгляду і не Перериває позовну
давність (ст.265 ЦК).

Проте якщо суд залишив без розгляду позов, пред’явлений у кримінальному
процесі, час від дня пред’явлення позову до набрання законної сили
рішенням суду, яким позов було залишено без Розгляду, не зараховується
до позовної давності. Якщо ж частина строку, що залишилася, є меншою ніж
шість місяців, вона подовжується до шести місяців (ч.2 ст.265 ЦК).

Наслідки спливу позовної давності традиційно пов’язувалися з втратою
права на задоволення позову про захист порушеного права.

Водночас ст.267 ЦК передбачає низку нових положень, спрямованих на більш
повний захист особи, цивільні права якої порушені.

Вони полягають, зокрема, в такому:

1) особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не
має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент
виконання не знала про сплив позовної давності;

2) заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята
судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності;

3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі,
зробленою до винесення ним рішення;

4) сплив позовної давності про застосування якої стороною в спорі є
підставою для відмови у позові;

5) якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності,
порушене право підлягає захисту.

Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові
лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає
поважними причини пропущення позовної давності.

Оскільки позовна давність на основні та додаткові вимоги обчислюється
щодо кожної вимоги окремо, може трапитися так, що на основну вимогу
позовна давність не пропущена, тоді як додаткова вимога (про стягнення
неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) погашається
спливом позовної давності. Однак якщо позовна давність пропущена на
основну вимогу, вона вважається пропущеною і стосовно додаткової вимоги
(ст.266 ЦК).

Додатковою гарантією для осіб, цивільне право чи інтерес яких порушено,
є встановлення в ст.268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна
давність.

Зокрема, позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім
випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу
(наприклад, за договором банківського вкладу (депозиту) – ст.1058 ЦК);

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю (наприклад, ст.ст.1162, 1166, 1168 ЦК);

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового
акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування, яким порушено його право
власності або інше речове право (ст.393 ЦК);

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про
здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) — ст.990 ЦК.

Наведений перелік згідно з ч.2 ст.268 ЦК не є вичерпним, отже, інші
випадки можуть бути передбачені законом. При встановленні цього переліку
ЦК виходить зі специфіки певних правовідносин, оскільки предметом
захисту тут, як правило, є право, не обмежене в часі.

Згідно з п.п.6, 7 Прикінцевих та перехідних положень правила ЦК про
позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких,
встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання
чинності Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину
недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,
право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 р., застосовується
позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що
діяло раніше.

2.2 Переривання позовної давності.

Сутність призупинення плину позовної давності полягає в тому, що час,
протягом якого діє обставина, що перешкоджає захисту порушеного права,
не зараховується у встановлений законом строк позовної давності. При
наявності підстав для призупинення строку давнини проміжок часу,
протягом якого мало місце відповідні обставини (виникли або продовжували
існувати), у цей строк не зараховується. Однак той час, який пройшов до
їхнього настання , ураховується при вирахуванні строку . Після того, як
припинилася їхня дія, триває плин строку позовної давності[9].

До підстав , що припиняють плин давнього строку , в відповідності зі
ст. 202 ГК РФ ставляться :

1) непреодолимая сила, т. е. чрезвычайное и непредотвратимое при данных
условиях обстоятельство,

2) нахождение истца или ответчика в составе Вооруженных Сил,
переведенных на военное положение,

3) установленная на основании закона Правительством РФ отсрочка
исполнения обязательств (мораторий),

4) приостановление действия закона или иного правового акта,
регулирующего соответствующее отношение. Поняттям «непреодолимая сила»
или форс-мажорным обстоятельством охватывается как стихийные бедствия
(землетрясения, наводнения, снежные заносы и т. п.), так и общественные
явления (беспорядки, гражданские войны, забастовки и т. п.), які
порушують нормальну роботу транспорту, зв’язки , судів або інших органів
і тим самим перешкоджають своєчасному пред’явленню позову. Щоб те або
інша подія могла кваліфікуватися як непереборна сила , воно повинне
характеризуватися, насамперед , надзвичайністю, тобтое. бути незвичайн,
що випадають із нормального ходу розвитку й, як правило, непередбаченим
заздалегідь явищем. Крім того, воно повинне бути об’єктивно
невідворотним за допомогою готівки за даних умов технічних і інших
засобів . Остання обставина свідчить про відносність поняття
“непереборна сила “, оскільки те, що не можна запобігти при одних умовах
місця й часу , може бути відвернене при інших умовах.

Тому оцінка тих або інших подій як непереборної сили повинна опиратися
на конкретні життєві обставини.

Знаходження позивача або відповідача в Збройних Силах, переведених на
воєнний стан, саме по собі не виключає пред’явлення позову, але робить
це вкрай важко, у силу чого також ураховується законом у якості
щоприпиняє позовну давність обставини. Однак давній строк не
припиняється у зв’язку із простим закликом громадянина на службу в
Збройні Сили або на військові збори.

Мораторій як підстава призупинення позовної давності відрізняється від
непереборної сили тим, що створює не фактичні, а юридичні перешкоди для
пред’явлення позову. У цьому випадку компетентний державний орган в
особі Уряду РФ відсувається строк виконання зобов’язань, і тим самим
“заморожує” на певен період існуючі права вимоги на примусове виконання
зобов’язань боржниками. Мораторій може ставитися до всіх зобов’язань
(загальний мораторій) або поширюється лише на окремі їхні види
(приватний мораторій). Оголошення мораторію, який на практиці
застосовується досить рідко, викликається, як правило, надзвичайними
обставинами – військовим діями, економічними реформами й т.п..

До мораторію близько примикає призупинення чинності закону або іншого
правового акту, що регулює відповідне відношення . Рішення про цьому
може бути прийняте компетентним державним органом, який , не скасовуючи
нормативний акт у принципі , блокує його дія на період існування певних
, як правило, надзвичайних обставин.

Наведені вище обставини припиняють позовну давність лише в тому
випадку, якщо вони мали місце, тобто виникли або продовжували існувати,
в останні шість місяців строку давнини , а стосовно до скороченим
строкам – протягом усього строку давнини, якщо цей строк рівний або менш
шести місяців. Тут передбачається , що, якщо відповідні події виникли й
припинилися раніше, те в кредитора досить часу для пред’явлення позову.
По цій же причині строк , що залишився після припинення дії обставин, що
припиняють позовну давність, подовжується до шести місяців або повної
тривалості скороченого давнього строку , якщо він не перевищував шести
місяців.[10]

Закон передбачає й інші підстави для призупинення давнини по окремих
вимогах. Так, якщо судом залишений без розгляду позов, пред’явлений у
кримінальній справі, то, що почалося до пред’явлення позову плин строку
позовної давності триває від дня набуття законної сили вироку, яким
позов залишений без розгляду , що передбачене ст. 204 ГК РФ. Це означає,
що період знаходження цивільного позову в кримінальній справі
виключається зі строку позовний давнини .

2.3 Переривання позивної давності.

Перерва позовної давності означає, що раз за якимись причинами виникає
необхідність подати позов заново, також заново починається плин строку
давнини , а час, що минув до перерви, у новий строк не зараховується. У
цьому є відмінність перерви від призупинення строку давнини . Якщо
призупинення позовної давності викликається, як правило, незалежними від
волі зацікавлених осіб подіями триваючого характеру, те перерва позовної
давності закон зв’язує з вольовими діями позивача або відповідача.

Позовні заяви, як відомо, пред’являються двома способами: безпосереднім
поданням відповідних документів у канцелярію суду, а також поштою . В
останньому випадку Момент пред’явлення позову варто визначати відповідно
до п. 2 ст. 194 ГК РФ, де встановлене, що письмові заяви, здані в
організацію зв’язки до двадцяти чотирьох годин останнього дня строку ,
уважаються зробленими в строк . Тому вдень пред’явлення позову слід
уважати дату поштового штемпеля відділення зв’язки , через яке
відправляється позовна заява в суд.

Коли позовна заява з безпосередньо в суд, датою пред’явлення позову,
на мій погляд, слід уважати день, у який позовне заява надійшла в суд.

Немаловажне значення для правильної оцінки моменту перерви плину
строку позовної давності має та обставина , що законодавець зв’язує с
такою перервою не будь-яке пред’явлення позову, а лише те, яке зроблено
в установленому порядку . Тому у випадку обґрунтованого повернення
позовного заяви арбітражним судом із причин, установленим законом (ч.
год. 1 ст. 108 АПК РФ), датою пред’явлення позову слід уважати день
вторинного обігу з позовною заявою в суд (ч. год. 4 ст. 108 АПК РФ),
оскільки плин строку позовної давності не може бути перерване
пред’явленням позову без дотримання встановленого законом порядку.[11]

У відповідності зі ст. 203 ЦК України плин позовної давності
переривається: 1) пред’явлення позову у встановленому законом порядку ,
2) здійсненням обов’язковою особою дій, що свідчать про визнання боргу .

Перше із цих обставин охоплює собою лише такий обіг в суд, арбітражний і
третейський суд, яке зроблено в повній відповідності з вимогами
матеріального й процесуального законодавства. Це, в частковості ,
означає обов’язкове дотримання позивачем правил про підвідомчості
суперечки , прийняття їм необхідних мір до його досудового урегулюванню
, пред’явлення позову дієздатною особою і т.д. Позов, пред’явлений з
порушенням кожного із цих і інших установлених законом вимог, не
приймається судом до виробництва (ст. 135 ЦПК РФ) або залишається судом
без розгляду (ст. 222 ЦПК РФ), а звідси варто , позовна давність не
переривається. Але іноді, позов, пред’явлений по всім правилам,
виявляється не розглянутим по суті, наприклад, через появи обставин, що
припиняють виробництво в справі (ст. 215,216 ЦПК РФ). Так, суд
зобов’язано призупинити виробництво в справі в випадку смерті
громадянина, якщо спірні правовідносини допускає правонаступництво,
перебування відповідача в діючій частині Збройних Сил і т. буд. д. У
всіх випадках призупинення виробництва в справі позовна давність
переривається в момент пред’явлення позову й починає текти заново.

Визнання боргу як обставина , що перериває позовну давність, може
виражатися в будь-яких діях боржника, що підтверджують наявність боргу
або іншому обов’язку . Як показує судова практика, як визнання боргу
може розглядатися й факт підписання документа (договору ), відповідно до
яким сторони намеривались змінити свої зобов’язання, з яких виникають
вимоги позивача, незважаючи на те ,що цей документ (договір) був
оцінений судом як неукладений.

Але також слід зазначити й те, що ст. 203 ГК РФ не містить прямих
вказівок по низці істотних питань, що виникають на практиці, до яких
ставиться :

1) порушення встановленого порядку пред’явлення позову визначене судом
не першої , а наприклад, наглядової інстанції через тривалий час після
прийняття справи до виробництва судом першої інстанції,

2) у виконанні рішення , винесеного судом, відмовлене й у цьому зв’язку
необхідно пред’явити новий позов. Наприклад, суд необґрунтовано прийняв
до розгляду спор, дозвіл якого не стосувався його компетенції, або
винесене рішення не може бути виконане за рубежем.

3) Відмовлене у виконанні рішення третейського суду по мотиву
недійсності угоди про третейський розгляд або у зв’язку с визнанням
того, що рішення винесене по суперечці , що виходить за межі такої
угоди.

2.4 Підстави за яких позовна давність не поширюеться.

За загальним правилом позовна давність поширюється на всі цивільні
правовідносини . У вигляді виключення строк позовної давності не
застосовується до ряду вимог, які прямо зазначені в законі , а саме, ст.
208 ГК РФ:

. вимоги про захист особистих немайнових прав і інших нематеріальних
благ, крім випадків, передбачених законом,

. вимоги вкладників до банку про видачу внесків,

. вимоги про відшкодування шкоди, заподіяного життю або здоров’ю
громадянина. Однак вимоги, пред’явлені після закінчення трьох років з
моменту виникнення права на відшкодування такої шкоди, задовольняються
за минулий час не більш ніж за три роки, попередні пред’явленню позову,
. інші вимоги у випадках, установлених законом.

У відповідності зі ст. 208 ГК РФ позовна давність не поширюється на
вимоги власника або іншого власника про усунення всяких порушень його
права, хоча б ці порушення не були з’єднані з позбавленням володіння
(стаття 304), тобто на так звані негаторные позови. На виндикационные ж
позови поширюється загальний трирічний строк позовної давності.[5]
Розширення даного переліку допускається в інших законах. Характерним для
вимог, передбачених цим переліком, є те, що в силу специфіки відносин ,
з яких вони випливають, предметом захисту є звичаєве право, не обмежене
в часі .[6]

2.5. Наслідки спливу позовної давності.

Витікання строку позовної давності, про застосування якої заявлене
стороні в суперечці , до пред’явлення позову є підставою у відмові в
позові , тобто погашає право на позов у матеріальному змісті . Іншими
словами, якщо при розгляді справи з’ясовується, що позивачем пропущений
строк позовної давності, суд повинен відмовити в позові , навіть не
дивлячись на те, що позивач має відповідний право й це право порушене
відповідачем. Дане питання однозначно вирішене в законі й дискусій не
викликає.

Довгі роки й між багатьма юристами- правознавцями ведеться суперечка
навколо питання про те, погашається чи витіканням позовної давності саме
приналежне позивачеві суб’єктивне цивільне права чи ні. На думку однієї
групи учених , з витіканням давнього строку припиняється саме
суб’єктивне з , нерозривно пов’язане з можливістю його примусового
здійснення, яка враховується в цьому випадку. З погляду В. П.
Грибанова[13] і С. М. Корнеева[14] суб’єктивне право втрачається лише з
моменту винесення судом рішення про відмову в позові на підставі
пропуску позивачем позовної давності. Нарешті, на думку багатьох
авторів, з витіканням позовної давності суб’єктивне право не
погашається, а продовжує існувати, хоча й не може бути реалізоване в
примусовому порядку .

На мій погляд, найбільш переконливої представляється остання крапка
зору як найбільшою мірою, що узгодиться із правилами, установленими
чинним законодавством. Так, у випадку виконання обов’язки боржником
після закінчення строку позовної давності він не вправі вимагати
виконання назад , хоча б у момент виконання він і не знав про витікання
давнини . Закріплюючи подібне правило, закон виходить із того , що
боржник виконує лежачу на ньому правову, а не тільки моральну обов’язок.

Підтвердженням збереження в позивача суб’єктивного права служить
також надана суду можливість визнати причини пропуску давнини поважними.
Якщо виходити з того, що витікання давнього строку автоматично погашає
суб’єктивне право, довелося б констатувати, що у цьому випадку суд
наділяє особа суб’єктивним правом, що не входить, а його повноваження й
суперечить основним принципам цивільного судочинства. Крім того,
необхідно враховувати, що позовна давність застосовується судом,
арбітражним і третейським судом тільки за заявою сторін у суперечці .

Якщо зв’язувати з витіканням із саме існування суб’єктивного права, а
не тільки можливість його примусового здійснення, необхідно було б
укласти, що питання про право позивача залежить від розсуду відповідача,
що також не узгодиться із принципами цивільного права.

Необхідно також відзначити, що введення в закон приобретательной
давнини , тобто встановлення особливих правил придбання права власника
по давнині володіння, також хоча й побічно, підтверджує, що витікання
позовної давності саме по собі не припиняє суб’єктивного права, але його
власник втрачає можливості здійснити це право в примусовому.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Позовна давність — це строк для захисту права за позовом особи, право
якої порушене. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право
якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого
права через суд.

Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на
всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством. Норми, в
яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний
цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини
цивільного права.

Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом,
і сторони за угодою не можуть збільшувати чи зменшувати їх, а орган,
який вирішує спори, зобов’язаний застосувати позовну давність незалежно
від бажання сторін.

Розробники проекту нового ЦК пропонують, щоб позовна давність
застосовувалася судом тільки за заявою сторони у спорі. Чи треба
віддавати перевагу такій редакції норми? На нашу думку — ні. Якщо
позивач пропустив строк позовної давності, а відповідач, незважаючи на
це, згоден задовольнити його вимоги, то він має можливість задовольнити
їх у порядку доарбітражного врегулювання, а не доводити справу до суду,
щоб мати відтак додаткові збитки у вигляді сплати державного мита та
інших судових витрат.

При порушенні суб’єктивного цивільного права особа може звернутися з
позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у
матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов — це право вимагати від суду
винесення рішення про захист порушеного суб’єктивного права і право
отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє
сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але
не позбавляє права, звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для
подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб’єктивного права
законодавець ніяких строків не встановлює.

Право на позов у процесуальному розумінні — це право на подачу позовної
заяви з метою захисту порушеного права, і це право строками позовної
давності не обмежується. Вимоги щодо захисту порушеного права
розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але
закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в
задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує
визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує
учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні
належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських
відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права
певним строком, це знижувано б дієвість матеріальної відповідальності за
порушення договірних зобов’язань, створювало б перешкоди для розгляду
справи по суті та встановлення істини, оскільки з плином часу докази
втрачаються, зумовлювало б хиткість фактичних відносин, оскільки вони
завжди перебували б під загрозою оспорення.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими
безпосередньо в ЦК або в інших нормативних актах.

Позовна давність не поширюється:

— на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав.
Особливість особистих немайнових прав полягає в їх безстроковості, тому
законодавець і не обмежує можливість їх захисту в часі. Винятки
встановлені у ст. 7 ЦК України щодо вимог про спростування відомостей,
які не відповідають дійсності і завдають шкоду інтересам, честі та
гідності або діловій репутації громадян чи організацій та компенсації
моральної шкоди. Для цих вимог строк позовної давності встановлено в
один рік (див. також ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової
інформації”);

— на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи;

— на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної житло або здоров’ю
громадянина. Задовольняються ж ці вимоги не більше ніж за три роки, Що
передують пред’явленню позову (Правила відшкодування власником
підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом
шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з
виконанням ним трудових обов’язків, затверджені постановою KM України
від 23 червня 1993 p.);

— про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної особі (Закон України
від 8 лютого 1995 р. “Про використання ядерної енергії та радіаційну
безпеку”), та в деяких інших випадках, передбачених законодавством.

У проекті нового ЦК України, крім зазначених вище підстав, позовна
давність не поширюється також на: вимоги власника або іншого володаря
про усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не бу-
ли поєднані з позбавленням володіння, а також на вимогу власника про
визнання недійсними актів державних органів чи органів місцевого
самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володіння,
користування та розпорядження належним їм майном.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності: а)
загальні; б) спеціальні. Загальні строки позовної давності поширюються
на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом
встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків
позовної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить
від суб’єктного складу відносин.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог,
визначених законом, і ці строки порівняно із загальними можуть бути або
скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю у шість місяців
поширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);

2) про недоліки проданих речей;

3) що випливають з поставки продукції неналежної якості;

4) про явні недоліки в роботі, виконаній за договором підряду;

5) про недоліки в роботі, виконаній за договором побутового замовлення;

6) до позовів, що випливають з перевозки вантажів, пасажирів і багажу,
які пред’являє перевізник.

Для позовів про приховані недоліки в роботі, виконаній за договором
підряду, строк позовної давності встановлений в один рік. Винятком з
цього .правила є договір підряду на будівництво житлового будинку, коли
однією із сторін є громадянин, — тут строк позовної давності загальний —
три роки.

За деякими вимогами скорочені строки позовної давності встановлені в
транспортному законодавстві. Так, відповідно до ст. 388 Кодексу
торговельного мореплавства України (КТМУ), до вимог, що виникають із
договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється
перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується
річний строк позовної давності.

Дворічний строк позовної давності застосовується до вимог, що виникають
з договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без
екіпажу, фрахтування судна, буксирування, морського страхування, угод,
укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, здійснення
рятувальних операцій (ст. 398 КТМУ).

У законодавстві передбачені й випадки, коли строк позовної давності
встановлено більш продовжений порівняно із загальним строком. Так, ст.
76 Закону України “Про використання ядерної енергії і радіаційну
безпеку” передбачає, що право на подання позову про відшкодування
радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу, діє
протягом десяти років із моменту заподіяння шкоди.

У даній роботі була здійснена спроба більш глибше розкрити тему “Позовна
давність”, однак це питання і на майбутнє потребує всебічного вивчення
та вдосконалення.

Список використаної літератури

1. Аносова С.Д. “Замена ненадлежащей стороны в советском гражданском

процесе”Москва 1960г.

2. Алексеев С.С. “Общая теория права” москва 1982г.

3. Авдеенко Н.И. “Иск и его виды в советском гражданско-процесуальном

праве” Ленинград 1951г

4. Авдеенко Н.М. “Иск и его виды в советском гражданском процесуальном

праве” Автореферат. Львов’51

5. Бутнев В.С. «Спор о праве- организационного-охранительные

правоотношение и проблема защиты субъективеных прав в советском

процесуальном гражданском праве» Ярославль 1981г.

6. Братусь С.Н. “Субъекты гражданского права” Москва 1950г

7. Васильева Г.Д. “Защита ответчика против иска в гражданском

судопроизводстве ”Томс .1980г

8. Васильченко “Процесуальное положения ответчика в гражданском

судопроизводстве” Харьков 1979г

9. Викут М.А. “Стороны- основные лица искового производства” Саратов

1968г.

10. Викут М.А. “Субъективные гражданские процесуальные права (понятие и

виды)” Саратов 1984г.

11. Васильева Г.Д. “Защита ответчика против иска в гражданском

судопроизводстве” Красноярск 1982г.

12. Васильченко М.М. “Заперечення проти позову”. Харків 1973р.

13. Гукасян. Р.А. “Проблемы интереса в советском гражданском

процесуальном праве” Саратов 1970г

14. Гурвич М.А. «Учение об иске» Москва 1981г.

15. Гурвич М.А. “Право на иск” Москва. 1978г.

16. Гурвич М.А. “Лекции по гражданскому процесу” Москва 1950г

17. Гурвич М.А. «Принципы советского гражданского процесуального права»

СЮ № 12 1974 г

18. Гражданский процес. Учебник для вузов под ред. Комиссарова і проф.

Ю.К.Осипова. Москва 1996р

19. Елисейкин П.Ф. “Предмет судебной деятельности в советском
гражданском

процесе (его понятие, место, значение).” Автореферат.

20. Елисейкин П.Ф. «Процесуальное понимание спора о праве и его критика
и

проблемы защиты субъективных прав и советская критика Ярославль
1974г

21. Елисейкин П.Ф. “Защита субъективных прав и интересов, компетенция
суда

в советском гражданском процесе”. Владивосток.1969г

22. Добровольський А.А., Иванова С.А. «Основные проблемы исковой формы

защиты права» М.1979г

23. Логинов П.Ф. «Понятие иска и исковой формы защиты права».СП. №2
1983г

24. Кожухарь А.Н. «Право на судебную защиту в исковом производстве».

Кишинев 1989г.

25. Осокина Г.Л. «Право на защиту в исковом производстве» Томк.
1990г.

26. Осокина Г.Л. “Проблемы иска и права на иск” Томск.1989р

27. Зайцев И.М. «Сущность хозяйственных споров». Саратов 1974 г

28. Клейн Н.И. “Встречній иск в суде и арбитраже” Москва.1964г

29. Клейман А.Ф. “Новейшие течения в науке гражданского процесуального

права” Москва 1967г

30. Советское гражданское процесуальное право . под ред. проф. Гурвича
М.А.

Москва . 1964г

31. Резниченко И.М. “Психологические аспекты искового производства”

Владивосток.1989г

32. Мельников А.А. “Правовое положение личности в советском гражданском

процесе” Москва 1969г

33. Мицкевич А.В. “Субъекты советского права” Москва 1962г

34. Пащук А.Й. “Позов в радянському процесуальному праві” Львів.1997р.

35. Пушкар Е.Г. “Конституционное право на судебную защиту” Львов 1982г

36. Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26 01 90р “Про

практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення

законодавства про охорону природи”

37. Фурса С.Я. “Окреме провадження, як складова частина цивільного

процесу”. Практикум. Київ 1998 р.

38. Шакарян М.С. «Учение о сторонах в советском процесуальном
процесе».

Москва. 1983г

39. Шакарян М.С. “Субъекты советского гражданского процесуального
права

” Москва 1970г

40. Штефан М.Й. “Захист прав соціалістичних організацій в суді”

41. Штефан М.Й. ”Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства”

42. Штефан М.Й. “Гражданская процесуальная ответственность повышение

роли гражданской правовой ответсвенности в охране прав и интересов

граждан и организаций” Киев 1988г.

43. Штефан М.Й. “Теория и практика на судебную защиту и ее реализации в

гражданском процесе” Сар.’91г

44. Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. Київ. 1997 р

45. Щеглов В.Н. “Иск о судебной защите гражданского права” Томск 1987г

46. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.

Київ.1990р.

47. Чечина Н.А.“Предмет гражданского судопроизводства” Ярославль 1985г.

48. Якубов С. “Права и обязаности сторон в советском гражданском
процесе”

Ленинград 1961г

———————–

[1] В.П. Грибанов. Право на захист, як одна з правомочностей
суб’єктивного

цивільного права. Вісник МГУ “Право” №3

[2] Н.І. Матузов. Суб’єктивні права громадян СРСР. Саратов 1966р
стор.45-

46

[3] ВП. Грибанов. Вказана робота стор.18

[4] С.І. Вільянський. Лекції по радянському цивільному праву.
Харків.

1958, стор 179-181.

[5] Радянське цивільне процесуальне право під ред. Проф. К.С.
Юдельсона

.М. 1968 р.стор.190

[6] М.А. Гурвич. Право на позов . М.-Л. Видавництво АН СРСР, 1949р

.стор.46,145

[7] А.О. Добровольський. Позовна форма захисту права. М.., 1965р.,

стор.29. О.П. Клейман. Новітні течії у радянській науці цивільного

процесуального права. М.,1967р. стор.30-32

[8] А.О. Добровольський. Позовна форма захисту права. М.., 1965р.,
стор.89.

[9] раяднський цивільний процес. Під редакцією професора О.П. Клеймана.
М.

1964р., стор.126

[10] Семенов В.М.Конституционні принципи гражданского

судопроизводства.М.,1982. С59-60

[11] Совесткое граждаснкое процессуальное право (под ред. М.А.Гурвича)

М.1964, с.29

[12] Гражданский процес (под ред.К.С. Юдельсона) М.,1972 с.33-35

[13] Добровольський А.А. Иванова С.А., Основны проблем мсковой формы
защиты

права. Москва.1979. с.24

[14] Пятилетов. Встречый иск-одна из гарантий принципа равноправия

сторон.Основы граждансткого производства.Бюллетень Верховного Суда СССР.

Москва. 1986г №1 с.5

[15] Семенов В.М.Специфические отраслевые принципы советского

процесуального права с.239-240

[16] Бопнер А.Т.Принцип диспозитивности советского гражданского

процесуального права. Москва. 1987г.с.22

[17] П.6 поставления №2 Пленума Верховного Суда від 14 апреля 1988г ” О

подготовке гражданских дел к судебному разбиртельству” БВС1988г № 7
с.8-11

[18] БВС СССР 1978 № 2 .с38

[19] БВС РСФСР 1983. №9 с.1; 1981 №8 с.10; 1985 №5 с.12

[20] п.16 постановление Пленуму Верховного Суда СССР від 28 ноября
1980г.

«О практике применения судами законодательства при рассмотрении дел о

расторжении брака»// БВС СССР 1981 №1 с.15 1987г №4

[21] П.17 постановления Пленума Верховного Суда СССР от 7 декабря
1979г.

«О практике применения судами законодательства при разрешении споров,

связаних с воспитанием детей» // БВС СССР 1980г. №1с.33

[22] БВС СССР 1980 №4 с.25-26

[23] БВС СССР 1983г № 6 1987 №3

[24] М.А. Гурвич. Цивільні процесуальні відносини і процесуальні дії.

Праці. ВЮЗІ.,т. ІІІ М. 1965р, стор.72

[25] А.О. Добровольський. Вказана робота, стор. 39.

[26] Є. Пушкар, “До питання про закриття провадження у цивільних
справах”

Радянське право, 1968 р., № 2.

[27] В. Пучинський. Прийняття заяв по цивільних справах. “Радянська

юстиція “ 1966 р. № 1.

[28] Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 11 жовтня 1965 р. Про

практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді

цивільних справ Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду СРСР 1924— 1970

р., стор. 203 (надалі “Збірник…”).

[29] Бюлетень Верховного Суду СРСР. 1963 р., № 6, стор. 3.

[30] С. Н. Абрамов, Радянський цивільний процес. Держвидав,Москва, 1952

р., стор. 164.

[31] “Радянське цивільне процесуальне право”. Під загальною редакцією
проф.

К. С. Юдельсона, М., 1965 р., стор. 202.

[32] Див Закон Союзу РСР про затвердження «Основ законодавства Союзу
РСР

й Союзних республік про шлюб і сім’ю» від 27 червня 1968 р Зб-Основи

зиконодавстаа Союзу РСР і Союзних республік». ЛІ., 1971, стор. 345.

[33] В. П у ч и н с ь к й й, Вказана робота, стор. 14.

[34] Радянський цивільний процес, під редакцією проф. Клеймана А.Ф.
вид-во

МДУ, 1964 стор.125

[35] М.А.. Гурвич, «Право на пред’явлення позову в теорії і судовій

практиці останніх років». Правознавство. 1961 р., № 2.

[36] Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1965, №10, стор. 2.

[37] Архів Харківського районного народного суду . 1971 р

[38] Є Пушкар. Вказана робота, стор. 33

[39] Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1969 р., № 1, стор. 6—7.

[40] Див. Л. Кретова. Розгляд справ про потрави посівів, «Радянське

право», 1971, № 4, стор. 25

[41] В. Н. Щеглов Питання закінчення цивільної справи без винесення

судового рішення. «Труди Томського держуніверситету», т. 159, 1965,
стор.

111. М. Т у п ч і є в. Закриття цивільних справ. “Соціалістіїчнз

законність”, 1964р., № 5, стор. 53—54.

[42] Архів Валківського районного суду Харківської області, 1970 р.

[43] Науково-практичний коментар до ЦПК РРФСР, М., 1965, стор. 160.

[44] В. І. Тертишников. Автореферат кандидатської дисертації. Харків,

1972.

[45] А О Добровольський Позовна форма захисту права М. 1965, стор 146

[46] «Радянський цивільний процес». Під редакцією проф. Ч А. Гурвича ,

стор. 119.

[47] Бюлетень Верховного Суду СРСР, 1962, № 12, стор. 15. 1966 р., № 3,

стор 14.

[48] В Воложанін. “Законна сила рішень товариського суду у цивільнтх

справах “ Радянська юстиція, 1963 р., № 3, стор. 10.

[49] Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 9 квітня 1965 р. “Про

практику передачі справ і матеріалів на розгляд товариських судів”. Зб.
ст

25

[50] А Фельдман. Відносно компетенції товариських судів у цивільно-

правових спорах. «Радянське право». 1966 р , Кї 2, стор. 73 Його ж

«Правове

значення рішення товариського суду» «Радянське право», 1963, № 2, стор.
35.

[51] ЛІ П Чередниченко. “Товариські суди Української РСР” «Наукова
думка»,

Київ, 1969 р., стор. 51.

[52] Радянське право . 1968 р., № 2, стор 34

[53] Є. Пушкар, Наслідки подання позову без належних повноважень

“Радянське право”, 1972 р.,№ 2, стор 41.

[54] Л А н и с и м о в а. “Залишення позовів без розгляду”. “Радянська

юстиція ” , 1960 р , №6, стор 53.

[55] В Ф. Ковін. Підготовка цивільних справ до судового розгляду.

Автореферат кандидатської дисертації, Свердловськ, 1971 р.

[56] Л. В о лохова. Докази у спорах про встановлення батьківства

“Радянська юстиція”, 1969 р., № 18, стор. 12.

[57] Р. Ч е р т к о в. Особливості передачі деяких справ на розгляд

товариських судів «Радянське право», 1965 р., № 6, стор. 51—62.

[58] Г. Любарська, Відводи “Радянська юстиція”, 1969р., № 14, стор. 21.

[59] О. Селезнєв. Деякі питання застосування нового цивільного

процесуального кодексу УРСР «Радянське право», 1964 р., № 4

[60] Я Штутін, Коментар до ст. 176 ЦПК УРСР «Радянське право», 1965 р ,

1, стор 68

[61] Про розв’язання питань, які виникли у судовій практиці при

застосуванні ЦПК «Радянська юстиція», 1965, Л’з 2, стор 5

[62] Архів Харківського районного суду, 1971 р

[63] Є Пушкар Деякі питання залишення позову без розгляду «Радянське

право», 1969 р , № 3, стор. 50.

[64] М. Гурвич Залишення позову без розгляду, “Радянська юстиція», 1964
р,

№ 6, стор. 10.

[65] Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР 19 березня 194? р. Про
судову

практику у справах про виключення майна з опису (звілльнення майна від

арешту) з редакції Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 червня

1960 р. Збірник … стор. 71

[66] Судова практика у справах про звільнення майна від арешту
»Радянська

юстиція», 1969 р. Кї 8, стор. 5. Див. М. Сл ес а ре вс ь к й й, Розгляд

справ про виключення майна з опису «Радянське права:”. 1969 .р. № 9.
стор.

43

[67] М. П. Ринг. Позовна давність та її значення в зміцненні
господарського

розрахунку «Питання радянського цивільного права», М., 1955,ст. 89—93.

[68] “Питання загальної теорії права”, М., 1960, стор. 207

[69] О. С. Іоффе, Курс цивільного права. Вид. ЛДУ, 1958, стор. 250.

[70] А. О. Добровольський. Вказана робота, стор. 105—109.

[71] О. С. Іоффе, Вказана робота, стор. 261.

[72] Радянський цивільний процес. Під редакцією проф. Клеймана О. Ф..
1954

р., стор. 16і; Радянський цивільний процес. Під редакцією професора

Юдельсона , 1956, стор. 221. Радянське цивільне процесуальне право.
Учбовий

посіб;.’их під редакцією Гурвича М. А. 1957 р. ст. 181—183.

[73] С. Н. Абрамов. Радянський .цивільний процес, М., 1952, стор. 169.

[74] Н. І. Клейн. Зустрічний позов у радянському цивільному про- цесі.

Автореферат кандидатської дисертації, 1951 р. стор. 10.

[75] А. Т. А рапо в. Про поняття і процесуальну природу зустрічного
позову.

Праці Тульського державного університету ім. В. В. Куйбишева. Збірник
робіт

юридичного факультету, том 159, 1965 р., стор. 95.

[76] Радянське цивільне процесуальне право, Учбовий посібник під
редакцією

проф. Гурвича М. А., ЛІ., 1957 р., ст. 181.

[77] Н. І.Кл е й н. Зустрічний позов у суді та арбітражі, М., 1964 р..

стор. 11:

[78] М. А. Гурвич, Право на позов, М., 1949, стор. 49.

[79] «Радянський цивільний процес». Під редакцією проф К. С. Юдельсона,
М

1956 о . стор 221 Диз Радянське цивільне процесуальне прач”

Під редакцією проф. М.А, Гурвича М . 1957 р, стор 181.

[80] Л . І. Анисимова , Зустрійчний позов і заперечення проти позов
..

“Правознавство” 1961 р., ,№ 1, стор. 143.

[81] Д . Швейне р Зустрічний позов «Соціалістична законність’ 1957
р., №

1, стор 44 Б С Антипов, Л. С. Герзон Адвокат у радянському цивільному

процесі. 1954 р , стор. 77.

[82] Іоффе О.С. Радянське цивільне право (загальна частина) ЛДУ
1958року.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020