.

Правила призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
778 11758
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

Правила призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю
вироків

Зміст

Зміст…………………………………………………………………………2

План………………………………………………………………………….3

Вступ…………………………………………………………………………4

I. Поняття покарання у кримінальному праві України……………7

а) мета покарання…………………………………………12

б) правила складання покарання………………………19

II. Поняття злочину та його ознаки…………………………………..22

III. Призначення покарання за сукупністю злочинів………………29

IV. Призначення покарання за сукупністю вироків………………..35

Висновок……………………………………………………….
………………………….38

Список використаної
літератури…………………………………………………40

План

Вступ

Поняття покарання у кримінальному праві України

а) мета покарання

б) правила складання покарання

Поняття злочину та його ознаки

Призначення покарання за сукупністю злочинів

Призначення покарання за сукупністю вироків

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів,
серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного,
політичного, правового, організаційного та культурно – виховного
характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є
необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання
цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в
санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його
реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю
виконує допоміжну роль. Ця думка потребує уточнення. Вона є слушною щодо
системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів,
зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього
слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекаріа та інших авторів
про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж
буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в
науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В
зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте
серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх
скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені
держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого
злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і
попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного
примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини.
Конституція України, кримінальне законодавство та практика його
застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике
значення у виконанні свого обов’язку захищати суспільний лад, політичну
та економічну системи, права і свободи громадян, всі форми власності, а
так само правопорядок від злочинних посягань.

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального
суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя
-політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних
явищ, що ще існують на сьогодні. Серед них особливого значення набуває
посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями.

Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію
до зростання. В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності
та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як
політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої
держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні
проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості
злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення
кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону
суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання
яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної
відповідальності.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності – це дуже
складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є
встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину,
а точніше складу злочину.

Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників
правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм
кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних
норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців
криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають
вчення кримінального права.

Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш
важливими розділами науки кримінального права.

Злочин вивчається в Загальній частині кримінального права. Вивчення
ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного
застосування кримінального закону.

Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння
такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки
складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній
справі.

Передбачені законом правила призначення покарання за
сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації
вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами або
пунктами однієї статті кримінального закону, якими передбачена
відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні
санкції. В такому ж порядку призначається покарання і в разі вчинення
особою дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші як
готування, замах або співучасть у злочині.

Розглядаючи дану роботу, мі побачимо як розкриваються деякі особливості
застосування норм кримінального права при визначенні у діях винної особи
конкретного злочину та особливості встановлення складу злочину, а також
дається загальне поняття злочину та складу злочину, а також
розкривається їх зміст та сутність. Розглянемо поняття, мету покарання,
а також правила їх складання за сукупністю злочинів та вироків, їх
призначення.

I. Поняття покарання у кримінальному праві України

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є
важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших
суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою
реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане
забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою
злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально – правовий
наслідок скоєного їм злочину.

Поняття покарання в тому виді, у якому воно викладено в новому КК
України існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що
раніше в КК 1961 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання.
Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права.
Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в КК 2001
року, тим самим припиняючи вічну дискусію. Хоча спроба закріпити в
законі визначення покарання провадилася і раніш у ст. 28 Основ карного
законодавства Союзу СРСР і союзних республік» 1991 року, але, як відомо,
Основи 1991 року не набрали сили в зв’язку з розпадом СРСР.

Текст ст.50 діючого КК України говорить: “Покарання є заходом примусу,
що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної
винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні
прав і свобод засудженого.”

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції
до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль, ця
тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вияв у
законодавстві, і у практиці його застосування. Судами України за останні
роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього
полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в
поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості
хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю — ужорсточення
покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі
злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу,
свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки,
жорстокість покарання переконує винового в його несправедливості, робить
засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи,
неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання
у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а
справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю
застосування за кожний вчинений злочин. Роль і значення покарання багато
в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно
повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке
покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно
заслужений наслідок злочинної поведінки.

Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням
основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:

а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили
тяжкі злочини;

б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не
пов’язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного
засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили
менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної
небезпеки.

Поєднання цих двох напрямків є обов ‘язковим у здійсненні каральної
політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання.
Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практика їх
застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх
підставі дати визначення такого поняття.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних
відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є
злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили. Отже,
караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої
неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю
караність є особливою мірою державного примушування, котра
застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра
державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини,
примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша
важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного
примушування, яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний
зміст.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що
покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже,
застосування покарання є кінцевим етапом кримінальної відповідальності.
Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на
злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на
підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальної відповідальності із
застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського
впливу, звільнення із застосуванням примусових заходів виховного
характеру, є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених
законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за
злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка
покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його
ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена ККУ, де
зазначено, що ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а
також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і
відповідно до закону. Як видно, положення закону про призначення
покарання за вироком суду — обов’язкова вимога закону, характерна його
особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від
імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної
компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за
амністією або за актом помилування.

Четверта важлива ознака покарання – де говориться, що покарання не
тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо
основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного
примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального
покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і
моральних страждань та втрат, покладенням обов’язків зазнати ганьби і
сорому перед суспільством і різного роду право обмеженнями. В одних
покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя,
позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других – переважають
обмеження інших прав: займатися професійною діяльністю, мати звання,
нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно. присутні і моральні
страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці
якості визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований
в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину.
Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить
вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого
злочину, так і самого злочинця. Автори такої оцінки закріплюється
обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де
міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначення покарання є
правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що
його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це
означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі
лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб,
навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто
засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що
належить винному особисто, тощо.

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що
будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче
закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого
покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість.
Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів
державного примушування. За своїм змістом судимість – це не тільки
властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого,
пов’язаний з різного роду право обмеженнями та іншими негативними
наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як
самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається
обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину
та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним
покарання.

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і
дають змогу сформулювати загальне поняття покарання.

Покарання — це встановлена законом особлива міра державного
примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише эа вироком
суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави
засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою
судимисть.

Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених і філософів, які
працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його
розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до
однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних
теорій можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не
вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї –
мети відплати за вчинений злочин. В якості практичної реалізації
прихильника цих теорій відстоювали необхідність законодавчого
закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати
рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство —
смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за
образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і
корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної мети. Так,
послідовники теорій залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного
примушування (Фейєрбах) вважали, що покарання має стримувати інших осіб
від вчинення злочину, тобто виконувати мету загального запобігання. На
думку Фейербаха, воно повинно тягти для винного більше незадоволення ніж
те задоволення, яке він отримує від вчинення злочину. Таким чином,
покарання, яке застосовується, психологічно впливає на інших осіб,
стримуючи їх від вчинення злочинів. Прихильники теорії спеціального
запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того,
щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і
послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно
забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити
практику. Тому у середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії
покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і
відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах
визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування
спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне
запобігання. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх
значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, а в других —
мета запобігання або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі вдомі
криміналісти, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М. Д. Сергієвський,
I. Я. Фойницький, А. Ф. Кістяковський та ін. Ними, зокрема,
відстоювалась ідея диференціації мети покарання в залежності від
характеру тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного.
Багато уваги проблемі мети покарання в сучасний період приділяли такі
відомі вчені, як М. Д. Шаргородський, 1.1. Карпець, М. А. Стручков, М.
О. Беляев, Б. С. Утевський, I. С. Ной, С. В. Полубінська та ін. В
наукових працях цих вчених подальший розвиток одержали змішані теорії
про мету покарання. Причому багато їх ідей знайшли своє законодавче
закріплення.

В чинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ст. 22 КК,
яка проголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й
має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного
ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил
співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими,
так і іншими особами». Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних
теорій знайшли своє законодавче втілення в тому, що закон визнає за мету
покарання:

кару як відплату за вчинене;

виправлення засуджених;

запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Незважаючи на таке положення закону, проблема мети покарання ще й досі
викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему,
визнають метою покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а
на думку М. Д. Шаргородського, це є єдиною метою покарання. Багато
авторів, крім зазначеного, визнають метою покарання виправлення і
перевиховання засудженого. I, нарешті, найбільше суперечок існує щодо
питання про визнання кари метою покарання. Велика група вчених вважає,
що, крім цього, покарання має на меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаев,
М. О. Беляев, I. I. Карпець та ін). Переважаючою є точка зору останньої
групи вчених, які відстоюють неоднозначну роль покарання. При вирішенні
цієї проблеми необхідно виходити з того, що функції покарання є
багатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань,
який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний
вплив на винного для переведення його в законопослушного члена
суспільства і запобігання вчиненню злочинів в майбутньому — таке
трактування питання про мету покарання відповідає не тільки ст. 22 КК, а
и самій природі цієї міри державного примушування. Покарання завжди
призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує
виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як
самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети
покарання органічно пов’язані між собою і обумовлюють одна одну.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і
для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і
суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його
каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою.
Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності,
однак для них є характерними й деякі особливості. Кара, як органічна
ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й
також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де
передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості.
В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в
чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари.
Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації
конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже
визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер
фізичних і моральних страждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має
перетерпіти як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує,
що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру)
міру державного примушування. Без неї взагалі не може бути кримінального
покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на
вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні
тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише
виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення
судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання — це
відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає
на засудженого більше ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при
відрахуванні із заробітку в разі призначення виправних робіт, стягнення
штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні
страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною
здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно
сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед
суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його
призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в
одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани,
для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших —
при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього
потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні
продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат, обмежень його
прав і інтересів. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні
покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості
потерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин.

Мета виправлення передбачає усунення суспільної небезпеки особи, тобто
такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його
відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб
шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести
корективи в його соціально-психологічні властивості нейтралізувати
негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень
кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом
покарання, законопослушність, повагу до закону. Досягнення таких
наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок
застосування покарання.

Вказівка КК на те, що метою покарання є не тільки виправлення, а й ще
перевиховання засудженого піддається обґрунтованій критиці і потребує
уточнення. В літературі немає одностайності щодо оцінки змісту цих
понять. Одні автори не вбачають відмінностей між виправленням і
перевихованням, вважають їх синонімами, єдиним етапом впливу на
засудженого, а вказівку закону на перевиховання зроблено для того щоб
підкреслити значущість цієї мети покарання. На думку других,
перевиховання — це більш значні зміни у свідомості і соціально –
психологічних постановах особи. Воно пов’язане з глибокими змінами в
поглядах, звичках, інтересах засудженого, внаслідок чого досягається
його моральне виправлення. Треті автори вважають, що вказівка закону на
мету перевиховання є помилковою. Мати на меті покарання перевиховання
означає перебільшувати можливості покарання як соціального явища. Як з
точки зору науки, так і з урахуванням нашоі практики виконання покарань
досягнення цієї мети навряд чи можливе. жаль, реалії наших
пенітенціарних установ не дають підстав для віднесення їх до осередку
морального виховання. Тому з точки зору практики покарання більш
обґрунтовано ставити перед ним лише мету юридичного виправлення
засудженого. Досягнення цієї мети забезпечується самим призначенням
покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією
навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального
законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з
засудженим.

Мета спеціального (окремого) запобігання полягає в такому впливі
покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної
поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого
досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням
покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою
перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинення нові злочини.
Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання,
обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо
фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові
злочини. Досягненню цієї мети сприяють положення закону, які посилюють
покарання за вчинення нового злочину. У багатьох нормах Особливої
частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього
передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує
таку особу від вчинення нового злочину.

Мета загального запобігання передбачає такий вплив покарання, який
забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб.
Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів.
Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не
належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють
їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей,
звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких
громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує
нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень
правосвідомості. Досягнення мети загального запобігання забезпечується
самим опублікуванням законів, санкції котрих попереджують про покарання
кожного, хто їх порушуватиме, засудженням винного, призначенням
покарання та його виконанням. Погроза неминучості покарання є засобом
залякування анти суспільних елементів, схильних до вчинення злочинів.
Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням
стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив
тут робить неминучість покарання, а не його суворість.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення
мети загального запобігання, а інші — на досягнення їх спеціального
запобігання.

Правила складання покарань

1. При призначенні за окремі злочини, що утворюють сукупність злочинів
або сукупність вироків, різних видів покарання виникає питання, як
застосувати принцип складання цих покарань. Так, за один злочин особа
була засуджена до позбавлення волі, а за інший до виправних робіт, або
за один з них – до обмеження волі, а за інший, наприклад, – до арешту і
т.д. У такому випадку ККУ встановлює жорстке правило: при складанні в
цих випадках менш суворе покарання переводиться в більш суворе. Причому
закон формулює і співвідношення окремих видів покарань, визначає “шкалу”
їх еквівалентів.

1). Одному дню позбавлення волі відповідають:

– один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
або арешту;

– два дні обмеження волі;

– три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт;

– вісім годин громадських робіт.

2). Одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
або арешту відповідають:

– два дні обмеження волі;

– три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт.

3). Одному дню обмеження волі відповідають:

– три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт.

4). Одному дню обмеження волі або арешту відповідають:

– вісім годин громадських робіт.

Так, якщо особа засуджена за один із злочинів до позбавлення волі до
трьох років, а за інший до виправних робіт на один рік, то суд
зобов’язаний перевести менш суворе покарання (виправні роботи) у більш
суворе (позбавлення волі), керуючись зазначеною вище шкалою у
співвідношенні 1:3. У нашому випадку один рік виправних робіт дорівнює
чотирьом місяцям позбавлення волі. Тому суд приєднує чотири місяці до
трьох років, призначених за інший злочин, і за сукупністю визначає
покарання три роки і чотири місяці позбавлення волі.

2. Виникає питання, що, до речі, має і велике практичне значення, про
призначення покарання за сукупністю вироків, якщо особа засуджена за
кожним вироком до службових обмежень для військовослужбовців або до
виправних робіт, але з різними відсотками утримань із заробітку
(грошового утримання). Розміри утримань із заробітку складанню не
підлягають. У цих випадках, призначивши покарання, наприклад, за
останнім вироком, у виді виправних робіт з утриманням із заробітку
певного відсотка в прибуток держави, суд повністю або частково приєднує
до призначеного покарання за останнім вироком невідбутий строк службових
обмежень, призначених за попереднім вироком, залишаючи на цей строк
розмір утримань, який був визначений для цього виду покарання (ч. 2 ст.
72).

3. Проте можливі ситуації, коли різновидні основні покарання, призначені
за окремі злочини, не співвідносяться між собою ні в якому еквіваленті.
Досить уявити собі випадок, коли за один із злочинів як основне
покарання призначене позбавлення права обіймати певні посади строком на
три роки, а за інше – позбавлення волі на строк два роки, або випадок,
коли за один із злочинів призначений штраф, а за інший – позбавлення
волі. Звичайно, застосування в цих випадках принципу поглинення менш
суворого покарання більш суворим можливе, але воно призведе до того, що
каральний вплив і особливо спеціальні попереджувальні можливості
поглинених покарань (позбавлення права обіймати певні посади або штрафу)
не будуть використані, водночас їх складання внаслідок їх повної
нееквівалентності неможливе. Отже, вони складанню не підлягають і
виконуються самостійно, тобто з моменту вступу вироку в законну силу, і
одне покарання (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади) і
друге (наприклад, позбавлення волі) виконуються одночасно.

Саме це встановлено у частині 3 ст. 72: “Основні покарання у виді штрафу
і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю
вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають, а виконуються
самостійно”. Додаткові різновиди покарання, як про це вже говорилося, в
усіх випадках виконуються самостійно. Таким чином КК закріплює ще один
(крім принципів поглинення і додавання) принцип призначення покарання за
сукупністю злочинів і за сукупністю вироків – принцип самостійного
призначення і виконання покарання. Внаслідок того, що він стосується
лише двох покарань різних видів, принцип цей, який конкретизує принцип
складання, є щодо нього підпорядкованим.

4. Нарешті, слід мати на увазі, що практично дуже часто особа до
призначення покарання, у тому числі і за сукупністю злочинів і вироків,
знаходилася в попередньому ув’язненні. У цьому разі ч. 5 ст. 72 наказує
суду при засудженні особи до позбавлення волі зараховувати попереднє
ув’язнення в строк покарання з розрахунку день за день, а при засудженні
до інших видів покарань – відповідно до шкали еквівалентів покарань,
зазначених вище і передбачених-ч. 1 ст. 72. Якщо ж особа засуджується до
інших покарань, у цій шкалі не зазначених (наприклад, до штрафу або до
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю), суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити
покарання або повністю звільнити засудженого від відбування покарання.

II. Поняття злочину та його ознаки

1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме
тому йому притаманні всі ті об’єктивні і суб’єктивні особливості, що
характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух
або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та
інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості –
прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її
цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною
сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві,
відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються
законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить
основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме
об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси
виступають критерієм, мірилом цінності чи анти цінності людської
поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та
інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно
розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного
розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому
поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати
конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам,
притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що
існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично
мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи
виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним
процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки
суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і
фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх
кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в
кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному.
Залежно від того, чому надавалось більшого значення – соціальній чи
правовій характеристиці злочину, – можна виокремити три визначення цього
поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення – відбиває юридичну природу, юридичні ознаки
злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як
кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що
передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину,
протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин – суспільне
небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну
характеристику злочину (злочин – суспільне небезпечне і передбачене
кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш
обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що
будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати
свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні,
типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні
формально-матеріальне визначення має перевагу – воно дозволяє відповісти
не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання,
чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і
правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:

“Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину
як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної
поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий
вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності.
Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії
або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства,
злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або
бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і
вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), –
не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є
лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18
КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може
наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю
і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки
злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість
діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки –
суспільна небезпечність і винність – є матеріальними, що розкривають як
зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя
– передбачення діяння КК – формальна, що відбиває юридичну, нормативну
природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального
кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно
означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1
вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від
злочинних посягань кодекс визначає, “які суспільне небезпечні діяння є
злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили”. У цій
нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності
та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох
обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності,
протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину:
злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і
кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом
злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні
властивості, має свій зміст.

3. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому,
що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним
законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.
Це – об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що
склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної
небезпечності діяння обумовлені об’єктивними закономірностями
суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними
процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК
суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки
називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз
різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо)
свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній
небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду
правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і
різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на
двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує
суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган
дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність
вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних
понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають
об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин,
наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки
оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну
небезпечність злочину – його тяжкість. Значення суспільної небезпечності
як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є
основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його
криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за
ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими
правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад
індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. 3 ч. 1
ст. 65 КК).

4. Другою обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній
психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права –
принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за
наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне
ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності
вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу
або необережності. Злочин являє собою єдність об’єктивного і
суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до
нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним
ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не
може бути визначений поза зв’язком з характером діяння: об’єктом, на
який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об’єктивними
ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його
тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином. 5. Обов’язковою
ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна
ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі.
Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю:
вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності
діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна
протиправність – юридична, правова оцінка суспільної небезпечності,
закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає
об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про
криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної
протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою конкретне
вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній
відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке
суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин.
Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть
діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом
про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування
кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в- ньому не
передбачене. Частина 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про
кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що кримінальні кодекси України 1922 і 1927 років
допускали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в
Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання
застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за
важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини.
Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному
законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК
вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася
якоюсь мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і
передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона
відкривала простір суб’єктивному розсуду правозастосовчих органів в
оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення
закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення
аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину
без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України
1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не
містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший
принцип законності: “Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх
вчинення не визнавалися законом як правопорушення”. Частина 4 ст. 3 КК
цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

6. З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака
злочину – його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування
покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях.
Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і
протиправності діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно
суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання,
не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його
вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після
закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В.
Сташис справедливо писав, що “зовсім неправильно ототожнювати караність
як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його
вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення
певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість
застосування в належних випадках (а не завжди) покарання”.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна
зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох
ознак – суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності –
характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

III. Призначення покарання за сукупністю злочинів

При сукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з
яких передбачений різними статтями або різними частинами статті
Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. У зв’язку з
цим можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність.
Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності.
Серед них можна вирізнити такі:

а) система повного (абсолютного) складання покарань;

б) система обмеженого складання покарань;

в) система поглинення;

г) система обов’язкового або факультативного підвищення покарання;

д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.

При системі абсолютного складання керуються правилом: скільки злочинів,
стільки й покарань, які і підлягають повному складанню. Ця система була
закріплена в одному з перших кодексів XIX ст. – Баварському уложенні
1813р. Встановлена вона й у багатьох КК окремих штатів США, де
закріплений принцип послідовного відбування покарань, призначених за
кожний злочин. Звідси – вироки на такі терміни (наприклад, понад 90
років), що перетворюються, по суті, на довічне позбавлення волі.

Система обмеженого складання з’явилася з метою пом’якшити жорстокість
системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань
обмежується певною межею. Наприклад, чинне Голландське уложення 1881 р.
припускає додавання покарань, але за умови, щоб сума їх не перевищувала
найбільш суворе з них більше як на одну третину. Така ж система і в КК
Італії 1930 р.

Щоб усунути суворість систем складання, з’явилася система їх поглинення,
за якою більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що
входять у сукупність, поглинає менш суворе. У ряді законодавств ця
система застосовується при призначенні покарання в разі ідеальної
сукупності злочинів (наприклад, у Фінляндії, а також при Радянському
Союзі).

Прагнучи якось усунути хиби системи поглинення, коли особа по суті
відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе
покарання, багато КК почали вводити систему обов’язкового або
факультативного підвищення покарання, призначеного за сукупністю. Суд,
призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення, зобов’язаний,
зважаючи на закон або на власний розсуд, підвищити це покарання до
певної межі. Так, у Швейцарському КК 1950 р. суд, призначивши покарання
за найбільш тяжкий злочин, може підвищити його (але не більше ніж
наполовину) понад максимум покарання, передбаченого за це діяння. Суд
зв’язаний, крім того, максимумом даного виду покарання.

Найбільш поширеними в законодавствах є змішані системи, які більшою
мірою забезпечують індивідуалізацію покарання. В них застосовуються
одночасно система обмеженого складання і система поглинення або
сполучення цих систем із системою обов’язкового або факультативного
підвищення покарання. Така система, наприклад, закріплена в КК ФРН 1871
р. в редакції 1975 р.

2. Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена й у
ст. 70 КК України. У частині 1 цієї статті сказано: “При сукупності
злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний
злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш
суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового
складання призначених покарань”. Звідси очевидно, що призначення
покарання за сукупністю злочинів проходить два етапи: а) призначення
покарання окремо за кожен із злочинів, що входять у сукупність; б)
визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів.

1) Призначення покарання окремо за кожен зі злочинів, що утворюють
сукупність, – це важлива вимога ст. 70 КК, відступ від якої є
неприпустимим. Такий порядок призначення покарання дає можливість без
якихось ускладнень застосувати амністію чи помилування до кожного
окремого злочину. У разі перегляду вироку в касаційній чи наглядовій
інстанції є можливість за наявності до того підстав пом’якшити
покарання, призначене за окремий злочин, або взагалі виключити його з
вироку.

Суд, призначаючи покарання за кожний із злочинів, керується загальними
засадами призначення покарання (ст. 65), а також враховує обставини, які
пом’якшують та обтяжують покарання, зазначені в статтях 66 і 67. Такий
підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його
щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не
один, а два чи більше злочинів.

2) Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів відбувається
на підставі принципів поглинення або складання. Це значить, що суд
призначає остаточне покарання шляхом:

а) поглинення менш суворого покарання більш суворим;

б) повного або часткового складання призначених покарань у межах,
зазначених у законі.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК,
за якими кваліфіковані злочини, а конкретні покарання, призначені в
межах цих санкцій за кожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе
покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за
ч. 1 ст. 185 (крадіжка) покарання у виді позбавлення волі на строк два
роки, а за ч. 3 ст. 296 (хуліганство) – на строк чотири роки, то більш
суворе – чотири роки позбавлення волі поглинає менш суворе – два роки
позбавлення волі. За сукупністю і визначається остаточне покарання –
чотири роки позбавлення волі. Така ж ситуація може виникнути і при
призначенні за злочини, що входять до сукупності, різних видів покарань.
Так, якщо за один із злочинів суд призначив виправні роботи на строк
шість місяців, а за іншими – два роки позбавлення волі, то, застосовуючи
принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за
сукупністю призначає покарання позбавлення волі на два роки. При
порівнянні в цих випадках суворості покарань суд керується тією
послідовністю, в якій види покарань перелічені в ст. 51.

Якщо хоча б за один зі злочинів призначене покарання у виді довічного
позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів
призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покарання
довічним позбавленням волі.

Принцип складання покарань згідно зі ст. 70 наочно викреслює покарання
винного за кожен з вчинених ним злочинів. Складання покарань,
призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в
будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж
будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання
за сукупністю дорівнює сумі покарань, що складаються: при частковому –
до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів,
приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Складання покарань обмежене в ч. 2 ст. 70 певними межами. Остаточне
покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених
санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш
суворе покарання, тобто воно не може перевищувати вищої межі більш
суворої санкції. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 покарання у
виді одного року позбавлення волі, а за ч. 3 ст. 296 – у виді трьох
років позбавлення волі, то відповідно до принципу повного складання він
має право призначити остаточне покарання за сукупністю – чотири роки
позбавлення волі, оскільки максимум санкції ч. 3 ст. 296 – п’ять років.
Якщо ж суд призначив за ч. 1 ст. 185 два роки позбавлення волі, а за ч.
2 ст. 296 – чотири роки, то можливе лише часткове складання, а саме: до
чотирьох років позбавлення волі суд може приєднати тільки один рік
позбавлення волі з покарання, призначеного за ч. 1 ст. 185, і визначити
покарання – п’ять років позбавлення волі, тобто в межах максимуму
санкції ч. 3 ст. 296 КК.

Проте, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним
тяжким або особливо тяжким злочином, суд може призначити остаточне
покарання за сукупністю в межах максимального строку, встановленого для
даного виду покарання. Йдеться про позбавлення волі на певний строк,
максимум якого визначений у ст. 63, – п’ятнадцять років. Тому, якщо,
наприклад, особа засуджена судом за хуліганство за ч. 4 ст. 296 до семи
років позбавлення волі і за крадіжку, вчинену групою осіб, – до п’яти
років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити шляхом
повного складання і призначити винному дванадцять років позбавлення
волі. Тут суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у
зазначених статтях закону за хуліганство і крадіжку, оскільки
хуліганство в цьому випадку є умисним тяжким злочином, але загальна сума
покарань не перевищує п’ятнадцяти років – максимуму даного виду
покарання. Тому слід чітко розрізняти максимум санкції конкретної статті
КК і максимум даного виду покарання. У наведеному прикладі максимум
санкції за хуліганство сім років, за крадіжку п’ять років, максимум
позбавлення волі як виду покарання – п’ятнадцять років.

Слід також мати на увазі, що санкція особливо тяжких злочинів за своїм
максимумом (п’ятнадцять років) часто збігається з максимумом,
встановленим для даного виду покарання в Загальній частині. У цьому разі
покарання п’ятнадцять років поглинає інші покарання, призначені за
окремі злочини.

3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється ч.
3 ст. 70. Згідно з нею до основного покарання, призначеного за
сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання,
призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Отже: а) визначаючи покарання за кожний зі злочинів, що входять до
сукупності, суд повинен призначити не тільки основне, але й додаткове
покарання, якщо, звичайно, його застосування передбачено законом; б)
призначивши остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд приєднує до
нього додаткове (додаткові) покарання, призначене за окремий злочин
(злочини), що входять до сукупності; в) якщо ці додаткові покарання
одного виду, вони приєднуються до основного шляхом поглинення менш
суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового складання в
межах зазначених ст. 70 межах; г) якщо ці додаткові покарання різних
видів, то кожне з них приєднується до основного покарання, призначеного
за сукупністю, і виконується самостійно.

4. Частина 4 ст. 70 поширює принципи призначення покарання за сукупністю
злочинів на випадок, коли після постановлення вироку в справі буде
встановлено, що засуджений винний ще і в іншому злочині, вчиненому ним
до постановлення попереднього вироку. У строк покарання, остаточно
призначеного за сукупністю злочинів, у цьому разі зараховується
покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком суду за
правилами, визначеними в ст.72.

Ця норма має велике значення, оскільки нерідко злочини, що складають
сукупність, можуть бути розкриті в різний час, і засудження винного за
ці окремі злочини, відповідно, відбувається не за одним, а за двома або
більше вироками, які постановляються також у різний час. Так, якщо
особа, яка вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один
з них, а вирок за інший злочин вже постановили після вироку у першій
справі. Уявімо, що особа була притягнута до відповідальності і засуджена
за ч. 2 ст. 296 за хуліганство, вчинене ним у грудні 2001 р. Після
постановлення вироку у цій справі з’ясувалося, що засуджений ще в жовтні
2001 р. вчинив крадіжку, передбачену ч. 1 ст. 185. Така ситуація
повністю підпадає під поняття сукупності злочинів, що міститься в ч. 1
ст. 70. Справді, особа вчинила два злочини, кожний з яких передбачений
самостійною статтею КК, і обидва вони вчинені до засудження хоча б за
один з них. Ось чому до таких випадків і застосовуються ті ж правила
призначення покарання, що визначені законом для сукупності злочинів.
Призначення покарання в порядку ч. 4 ст. 70 УК проходить такі три етапи:

1) суд виносить вирок за другий злочин, тобто призначає покарання за
злочин, розкритий останнім;

2) з урахуванням раніше постановленого вироку суд призначає остаточне
покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або
шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за обома
вироками, причому це складання відбувається лише в межах, встановлених у
ч. 2 ст. 70;

3) в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів,
зараховується покарання, фактично відбуте за попереднім вироком.

IV. Призначення покарання за сукупністю вироків

1. Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений
після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив
новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків:

а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання;
б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин
вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання.
Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження
особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену
небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків
становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де
обидва злочини вичиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б
за один з них.

Відповідно до ч. 1 ст. 71, “якщо засуджений після постановлення вироку,
але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання,
призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не відбуту
частину покарання за попереднім вироком”. Конкретизуючи ці положення, ч.
2 ст. 71 встановлює межі остаточного покарання за сукупністю вироків. У
ній значиться: “При складанні покарань за сукупністю вироків загальний
строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого
для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При
складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання,
остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати
п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо
тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти
років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років”.

Таким чином, при сукупності вироків суд призначає покарання за такими
правилами:

1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;

2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково не відбуту
частину покарання за попереднім вироком;

3) остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду
покарання.

Розглянемо ці правила.

1) Призначення покарання за знов вчинений злочин відбувається за
загальними засадами, тобто в межах санкції статті КК, що передбачає
відповідальність за цей злочин. Причому як обставину, що обтяжує
покарання, суд враховує те, що винний вчинив злочин у період відбування
покарання, тобто має місце рецидив.

2) До призначеного нового покарання суд приєднує повністю або частково
не відбуту частину покарання за попереднім вироком. Таким чином, відбута
частина покарання за попереднім вироком взагалі не враховується. Отже, в
остаточне покарання за сукупністю вироків входить покарання, призначене
за новий злочин, і покарання, не відбуте повністю або частково за першим
вироком. Звідси очевидно, що остаточне покарання за сукупністю вироків
ні в якому разі не може бути меншим, ніж покарання, призначене за новим
вироком, або не відбута частина покарання за першим вироком.

3) Визначення остаточної міри покарання за сукупністю вироків обмежено
відповідними межами. Цією межею є максимум даного виду покарання,
зазначений у Загальній частині КК. Так, при складанні покарань у виді
позбавлення волі остаточне покарання не повинно перевищувати п’ятнадцяти
років, а за особливо тяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти
п’яти років. Щодо інших видів покарань це означає, що міра остаточного
покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні не повинна
перевищувати двох років, у виді виправних робіт або службового обмеження
для військових – двох років, у виді позбавлення права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю – п’яти років. Такі максимуми цих
видів покарань встановлені Загальною частиною КК.

Отже, при сукупності вироків суд може призначити остаточне покарання,
вийшовши за межі максимуму санкції статті КК, що передбачає найбільш
тяжкий зі злочинів, які входять до сукупності. Суду не надані лише права
виходити за межі максимуму даного виду покарання, а в разі, коли один із
злочинів є особливо тяжким, – за межі двадцяти п’яти років позбавлення
волі.

При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі і будь-яких
менш суворих покарань остаточний строк покарання, призначений за
сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань
довічним позбавленням волі. Це єдиний випадок, коли при сукупності
вироків застосовується принцип поглинення.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71,
стосується не тільки основних, але й додаткових покарань. Отже,
незалежно від того, призначене додаткове покарання лише за одним
(попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного
покарання за сукупністю повинно бути приєднане покарання додаткове.
Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд при їх складанні
повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині
КК. Наприклад, позбавлення права обіймати певні посади має межу – три
роки.

У разі ж призначення різних додаткових покарань (наприклад, за одним
вироком як додаткове покарання призначене позбавлення права обіймати
певні посади, а за другим – конфіскація майна) обидва ці покарання
приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за
сукупністю, і використовуються самостійно.

У практиці зустрічаються випадки, коли особа після винесення вироку в
справі, але до повного відбуття покарання, вчиняє не одне, а два або
більше злочинів. У подібних ситуаціях, а їх передбачає ч. 5 ст. 71, має
місце об’єднання сукупності вироків і сукупності злочинів. Тут слід
керуватися при призначенні покарання статтями 70 та 71. Передусім, суд
повинен на підставі ст. 70 призначити покарання за вчинені особою нові
злочини. Призначивши покарання за кожний з них окремо, суд може
застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або
вдатися до складання (повного або часткового) покарань. Таким чином,
буде призначене покарання за сукупністю злочинів. Потім вже на підставі
ст. 71 суд до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, приєднує
повністю або частково не відбуту частину покарання за попереднім вироком
у тих межах, що передбачені в ч. 2 цієї статті.

Висновок

Підводячи підсумки в даній роботі, ми можемо визначити що призначення
покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії: 1) суд призначає
покарання окремо за кожен злочин; 2) суд призначає остаточне покарання
за їх сукупністю. Цей підхід має практичне значення у таких аспектах: а)
він сприяє досягненню мети кримінального покарання. Призначаючи
покарання за кожний із вчинених злочинів, суд не лише індивідуалізує
покарання, а й стверджує принцип невідворотності покарання; б) він
забезпечує апеляційній і касаційній інстанціям можливість перевірки
винесеного вироку, полегшує розгляд справ у разі, коли йдеться про зміну
чи скасування вироку в частині засудження за один із злочинів; в) це дає
змогу правильно застосовувати положення кримінального закону про його
зворотну дію в часі; г) у разі прийняття закону про амністію він надає
можливість чітко визначити злочин, що підпадає під амністію.

За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 70, остаточне покарання
визначається в межах, встановлених нормою Особливої частини КК, яка
передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить
ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо
тяжким. У такому випадку суд вправі призначити остаточне покарання за
сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для
даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із
вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне
покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення
будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції
до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. Позбавлення волі
превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до
позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього
полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності
у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки,
що найкращий засіб боротьби зі злочинністю — ужорсточення покарання.
Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у
багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що
ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість
покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого
більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до
суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі
зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю,
невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний
вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому
залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно
бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання
винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений
наслідок злочинної поведінки.

Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням
основних напрямків, притаманних кримінальній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі
злочини;

б) застосування менш суворих заходів покарання, передусім покарань, не
пов’язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного
засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше
вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної
небезпеки.

Поєднання цих двох напрямків є обов’язковим у здійсненні каральної
політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Список використаної літератури:

Закон України “Про внесення змін до конституції України” №2222 IV від
8.12.2004 р.

Паливода А.В. “Кримінальний Кодекс” Київ 2005р.

Конституція України. – К. Преса України. – 1997. – 80с.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 // Відомості Верховної
Ради України. – 2001. – №25 – 26. – С. 131.

Гальперин И.М. Социальные изменения и содержание наказания. В кн.:
Планирование мер борьбы с преступностью. М., 1982.

Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій.
— К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і
фак./За ред. Професорів М.І., Бажанова В. В., Сташиса В.Я.,
Тація.—X.:Право, 1997.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид.
вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
2001.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник за ред. В. І.
Шакуна. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”, 1998.

Комментарий к Уголовному кодексу РФ под ред. Ю.И. Скуратова и В.М.
Лебедева, М., 1997.

Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические
проблемы, М., Юридич. литература, 1973г.

Таганцев Н.С. Русское уголовное право, т. 2. М., Наука, 1994.

Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под ред.
Яценко С. С., Шакун В. И. – К.: Правові джерела, 1998.

Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. – Л., 1973.

Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України. Київ. 2001р.
800 с.С.9,19-38.

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.72 ч.1

КК УРСР 1922 р. – ст. 29

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.70

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.70 ч.1

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.70 ч.2

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.185 ч.2

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.71

“Кримінальний Кодекс України” А.В. Паливода 2005р., – ст.67 ч.1

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020