Реферат на тему:
Особливості сучасних земельних відносин в Україні
План
Вступ
Оренда земель і кредитування.
Доцільність обов’язкового виділення в усіх господарствах земель у
натурі:
Проекти: «Паювання сільськогосподарських земель в Україні»
(1995-2000рр.) і «Приватизація землі та реорганізація колективних
сільсько-господарських підприємств в Україні» (1995-2000 рр.);
Зміни в порядку формування земельних ділянок, викликані грудневим
(1999р.) Указом Президента України;
Укладання угод;
Дрібність земельних ділянок як важливий фактор.
Відмінності між спільною частковою і колективною власністю.
Висновок
Використана література
Вступ
Особливості сучасного стану аграрних трансформувань в Україні (і зокрема
– у відносинах власності та формах господарювання) значною мірою
зумовлені результатами виконання грудневого (1999 р.) Указу Президента
України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного
сектора економіки». Відбулися великі зміни соціально-економічного і
організаційного характеру. Важливий крок зроблено у формуванні нової
організаційної структури аграрного сектора, в якій тепер майже всі
суб’єкти господарювання грунтуються на засадах приватної власності на
землю та на інші засоби виробництва – і господарські товариства, і
сільськогосподарські виробничі кооперативи, і приватно-орендні
підприємства. Трансформування КПС у названі структури супрводжувалося
формуванням селянських (фермерських) господарств (СФГ). Але даний процес
не відрізнявся активністю. Разом з тим він характеризувався істотним
розширенням землекористування цих господарств шляхом оренди земельних
часток колишніх членів реорганізованих колективних господарств. Земельні
ділянки значної маси ОПГ членів реорганізованих КПС розширено за рахунок
приєднання земельних часток (або їх частин), виділених у натурі. У
цілому великого поширення набула оренда земельних ділянок і земельних
часток без виділення іх у натурі.
Розділ 1.
Процес реорганізації КПС відповідно до грудневого (1999 р.) Указу
Президента України мав певні особливості. По-перше, він здійснювався у
досить стислі строки (з грудня 1999р. до кінця квітня 2000 р.).
По-друге, при цьому застосовувалися деякі продекларовані Указом
положення, не пердбачені чинним законодавством, прийнятим Верховною
Радою України. І те, і друге викликало великі суперечки. Результати
реорганізації КПС також оцінюються неоднозначно. З огляду на це, існує
нагальна потреба всебічно і неупереджено проаналізувати і оцінити
здійснені трансформації.
Відповідно до грудневого (1999 р.) Указу Президента України,
землекористування створених у процесі реорганізації КПС господарських
товариств і сільськогосподарських виробничих кооперативів повністю
сформовано шляхом оренди окремих земельних часток, виділених у натурі,
або ж (у переважній більшості випадків) без такого виділення. У кожному
приватно-орендному підприємстві власною є лише земельна ділянка його
засновника та членів його родини, якщо вони стали членами даного
підприємства. Власна земельна ділянка такого підприємства займає в його
загальному землекористуванні незначну частку (кілька процентів), а решта
використовуваної ним землі є орендованою. У СФГ (порівняно з
приватно-орендними підприємствами) частка власної землі в їх загальному
землекористуванні є значно більшою. Уся інша використовувана ними земля
надана їм державою у постійне користування або ж узятя в оренду
(переважно у колишнії членів реорганізованих КСП). ОПГ селян, крім
власної, теж мають землю, надану їм у користування. Разом з тим є
випадки використання ними й орендованої землі.
Отже, протягом року оренда землі набула в Україні великого поширення. Не
охоплено орендними відносинами лише земельні ділянки, що перебувають у
власності громадян (присадибні та інші), фермерів і засновників
приватно-орендних підприємств, а також землі не приватизованих державних
сілоськогосподарських підприємств. У цілому ці землі складають приблизно
30% сільськогосподарських угідь країни. Таким чином, частка земель,
орендованих усіма формами господарювання, сягає близько 70%, що є
характерним для найрозвинутіших держав світу. Найвищим цей показник є у
Бельгії – 67,4%. У Франції він становить 63,1% , у Німеччині – 61,5% , у
Люксембурзі – 52,6% , у Швеції – 45,2% та у Велокобританії – 35,5%.
Широкомасштабне формування в Україні землекористування господарських
структур на принципах оренди надзвичайно звузило їх можливості щодо
одержання кредитів під заставу землі, оскільки як об’єкт застави може
бути використана лише земля, що перебуває у власності
кредитопозичальника. Як юридичні особи господарські товариства і
сільськогосподарські виробничі кооперативи, створені на базі КСП,
повністю позбавлені таких можливостей, оскільки не мають власної землі,
а користуються виключно орендованою. У приватно-орендних підприємств ці
можливості мізерні (порівняно з розмірами їх землекористування).
Відносно більшими вони є у СФГ, а ще більшими (теж відносно) – у ОПГ
населення (і зокрема – селян).
Слід зазначити, що аналогічно формується землекористування
підприємницьких структур, створених у процесі реорганізації колективних
і державних господарств. Подібне спостірігається і в колишніх
соціалістичних країнах Центральної та Східної Європи (і зокрема – в тих
з них, де у процесі реорганізації колективних і державних
сільськогосподарських підприємств створювалися не тільки селянські
господарства, але й господарські товариства і сільськогосподарські
виробничі кооперативи). Наприклад, у нових землях ФРН, за даними
вибіркових обстежень, у 1996/97 господарському році у
земле-користуванні господарських товариств орендовані землі становили
97,2% , сільськогосподарських виробничих кооперативів – 97,4% ,
селянських господарств (сімейних ферм) – 57,3% і об’єднань фермерів –
90,5%.
У процесі підготовки проектів закону України про заставу в деяких з них,
поряд із заставою землі, передбачалося також положення про кредитну
заставу права оренди землі. Це положення активно підтримувалося
прихильниками збереження державної власності на землю (і зокрема – на
сільськогосподарські угіддя). На їх думку, для одержання кредитів під
заставу землі не обов’язково мати власну землю – для цього можна
скористатися і орендованою. Але ж заставлятися можуть тільки власна
земля та право оренди землі. У тому проекті названого закону, який
сьогодні пербуває на розгляді у Вераховній Раді України, застава права
оренди землі не передбачена, однак вона є в проекті нового земельного
кодексу України (ст. 163).
Враховуючи ситуацію, що склалася для сільськогосподарських
товаровиробників на кредитному ринку, важливо з’ясувати, якою мірою може
сприяти розв’язанню проблеми кредитування надання кредитів під заставу
права оренди землі, якщо така правова норма стане реальністю.
Припустимо, що орендар, який орендує 1га землі, сплачує орендну плату в
розмірі 1% її вартості . Припустимо далі, що цей орендар, заставивши
право оренди землі, не зміг повернути кредит, узяти під таке право, і
воно перейшло у власність кредитодавця. Якщо це банк, то він навряд чи
стане займатися практичним використанням даної земельної ділянки за
цільовим призначенням і намагатиметися поступитися правом її оренди
перед будь-яким сільсько-господарським товаровиробником. У такому
випадку складається ситуація, дещо аналогічна тій, яка виникає при
переданні орендованої землі в суборенду з суто комерційних міркувань,
тобто щоб мати з цієї опереції певний зиск. При чому власник прав оренди
землі намагатиметься одержати від претендента на це право більше, ніж
необхідно сплачувати власникові землі як орендну плату. Притустимо
також: суборендатор з орендарем зійшлися на тому, що перший сплачуватиме
орендну плату безпосередньо власникові землі (в розмірі 1% її вартості)
і також сумму – власникові права її оренди. Саме цю величину і слід
розглядати як оцінку права оренди землі. Оскільки вона, становлячи в
даному випадку 1% вартості землі, є у 100 разів меншою від цієї
вартості, то і кредиту під заставу права оренди землі можна одержати у
стільки ж разів менше, ніж під заставу безпосередньо землі.
Незважаючи на певну умовність наведених міркувань, є всі підстави
зробити висновок, що застосування застави права оренди землі, якщо це
буде передбачено законодавством, зможе лише незначною мірою сприяти
розв’язанню проблеми кредитування сільськогосподарських підприємств, і
зокрема – тих, які зовсім не мають власної землі або ж мають її у
відносно малих розмірах.
Постає запитання: а чи є якісь шляхи одержання кредитів названими
господарськими структурами в умовах сформованого ними землекористування?
Як відомо, кредити можна одержувати під заставу не тільки землі, але й
майна та продукції, яку передбачає виробити кредитоодержувач. Оскільки в
сучасних господарствах власного ліквідного майна (і зокрема – у складі
основних засобів вирибництва) дуже мало (його основна маса є орендованою
у власників майнових паїв, які не стали засновниками цих господарств),
то і кредитів під його заставу можна одержати теж дуже мало. Під заставу
ж майбутньої продукції, здебільшого, можна одержати короткостроковий
кредит для поповнення оборотних засобів. Разом з тим кредит для
підприємницької структури можуть одержати її засновники , як фізичні
особи, заставивши земельні ділянки (частки), надані ними цій структурі
воренду, з переданням одержаного кредиту у її ж розпорядження.
На жаль, можливості щодо одержання кредитів під заставу земельних
ділянок (часток) засновників нових господарських структур (і зокрема-
господарських товариств і приватно-орендних підприємств) дуже обмежені
нечисленністю їх засновників. За попередніми даними Держкомстату
України, серед господарських структур, організованих на базі КСП,
четверту частину створено (кожну з цих структур)одним засновником (їх
основну масу складають приватно-орендні підприємства). Половина таких
структур мають від 2 до 10 засновників і 10% – відповідно, від 10 до
20.У середньому кожне господарство з цих трьох груп має близько 6
засновників.
Оскільки середній поУкраїні розмір земельної частки становить 4,2 га, то
земельна ділянка, передана в оренду господарській структурі її
засновниками, сягає в середньому 25,2 га, а її грошова оцінка – менш як
200 тис. грн. Під заставу такої площі землі можна одержати кредит у
розмірі близько 150 тис. грн.(приблизно 75% її вартості). Це надто малі
кошти для відновлення і подальшого нарощування матеріально-технічного
потенціалу сучасних господарських структур, середній розмір яких (за
виключенням СФГ) сягає понад 2000 га сільськогосподарських угідь.
Якщо не буде віднайдено інші можливості щодо одержання новими
структурами кредитів у необхідних розмірах, то не виключено, що
нечисленні за кількістю засновників підприємницькі структури змушені
будуть піти шляхом розширення їх численості.Отже, численість засновників
нових структур, поряд з позитивними моментами (як правило, в даному
випадку управління підприємницькою діяльністю здійснюється ефективніше),
має й негативні.
Розділ 2.
З самого початку процесу реорганізації КСП у господарські структури,
більш пристосовані до ринкових умов, точиться дискусія про доцільність
обов’язкового виділення в усіх господарствах земельних часток у натурі.
На першому етапі ця дискусія велася, головним чином, між проектами з
реорганізації КСП, виконуваними за допомогою іноземних структур і за
фінансової підтримки урядів різних країн. Проект “Паювання
сільськогосподарських земель в Україні”, що виконувався в період
1995-2000 рр. корпорацією “Ронко” за фінансування Агенством США з
міжнародного розвитку (USAID), відстоював позицію доцільності виділення
земельних часток у натурі в момент реорганізації КСП і реалізував цю
позицію на практиці , надавши допомогу в здійснені реорганізації більш
як 700 КСП майже в усіх областях України. Протилежну позицію –
недоцільності поспішного виділення земельних часток у натурі –
відстоював і реалізував проект “Приватизація землі та реорганізація
колективних сільськогосподарських підприємств в Україні”, що теж
виконувався в період 1995-2000 рр. у ряді областей України (найбільше –
у Донецький,Чернівецькій і Волинській) Міжнародною фінансовою
корпорацією (МФК) за фінансової підтримки урядів Великобританії,
Канади, Японії, Нідерландів і Скандінавських країн.
За рекомендацією проекту МФК, новим структарам, створюваним на базі КСП,
земельні ділянки виділялися відповідно до кількості земельних часток,
консолідованих (об ‘єднаних) у кожній з них їх засновниками, і розміру
земельної частки в даному КСП. Оскільки цей проект дотримувався позиції
що, земельні частки без виділення їх у натурі не можна передавати в
оренду, то учасниками нових структур ставали всі власники земельних
часток, крім тих, хто виявляв бажання вилучити їх з метою створення СФГ
або передання в оренду. Передання земельних часток новостворюванним
господарським структурам відбувалося за договорами за рентні платежі.
Суть такого договору полягала в тому, що власник земельної частки
зобов’язувався не вилучати її з господарства протягом строку його дії, а
підприємство, заінтересоване в цьому, брало на себе зобов’язання
здійснювати відповідні рентні платежі за рахунок доходів, одержаних у
процесі використання такої земельної частки. По суті, це була прихована
орендна плата за земельні частки, оскільки формально вони не могли бути
передані в оренду без виділення їх у натурі.
Позитивною рисою запропонованого МФК способу формування земельних
ділянок нових господарських структур вважалося те, що при ньому не
відбувалася парцеляція їх земельних масивів, а недоліком – відповідно ,
що на сформовані в такий спосіб земельні ділянки видавалися державні
акти на колективну власність на землю, оскільки на той час інше не було
передбачене чинним заканодавством. Слід підкреслити також, що
рекомендований МФК спосіб формування земельних ділянок нових структур,
створюваних на базі КСП, був спрямований не на збереження колективної
форми власності на землю (яка як відомо, непередбачена Конституцією
України, але залишилася у чинному Земельному кодексі України), а на
запобігання парцеляції земель великих господарств. Оформлення ж цих
земель актами на колективну власність вважалося тимчасовим-до внесення
відповідних змін до чинного українського законодавства.
Значні зміни у порядок формування земельних ділянок нових структур,
створюваних на базі КСП, вніс грудневий (1999 р.) Указ Президента
України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного
сектора економіки”. Зокрема, він надав можливість виділяти єдиним
земельним масивом земельні частки (без визначення кожної з них у натурі)
групам їх власників з метою організації його спільного використання або
передання в оренду, або розпо- рядження ним в інший спосіб (продажу
тощо). Іншим положенням цього указу Передбачено “під час укладання
договорів оренди земельних часток виходити з того, що сертифікат на
право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, який
засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною
часткою”.
Завдяки цим положенням Указу Президента України було створено можливість
формувати земельні ділянки нових структур, що виникали на базі КСП,
шляхом оренди земельних часток без виділення їх у натурі. Саме в такий
спосіб формувала свої земельні ділянки основна маса нових господарських
структур, які створювалися на базі КСП у процесі виконання названого
Указу. Причому на принципах оренди новими структурами залучалися
земельні частки як їх засновників, так і інших власників. Разом з тим
були й випадки виділення земельних часток у натурі (на місцевості).
Оренду земельних часток без виділення їх у натурі не всі (і
насамперед-юристи) визнають легітимною правовою нормою, вважаючи, що в
оренду може бути передана лише конкретна земельна ділянка, з визначеними
межами розташування і параметрами якості. Але ж у таких випадках в
оренду передаються саме конкретні земельні ділянки, що належать на
правах власності не окремим особам, а певним групам людей, з визначеними
якісними характеристиками, які дістали узагальнення в грошовій оцінці
кожної з цих ділянок. У даній ситуації правомірно укладати єдиний
договір на оренду такої земельної ділянки. Встановлена при цьому орендна
плата має бути розподілена між співвласниками земельної ділянки (тобто
власниками земельних часток), з урахуванням кількості земельних часток,
належних кожному з них. Але оскільки на даному етапі орендна плата
здійснюється не одними лише грішми, але й продукцією та послугами, і
бажання власників земельних часток щодо форми орендної плати, як правило
є різними, то до єдиного договору про оренду земельної ділянки, належної
власникам земельних часток на правах спільної часткової власності,
необхідно додавати угоди між орендарем і кожним з власників земельних
часток. Проте у практичній діяльності люди завжди намагаються спростити
свої дії та взаємовідносини. Відповідні спрощення зроблено і в справі
передання в оренду земельних ділянок з визначенням у їх складі земельних
часток, але без виділення останніх у натурі. Ніхто не став на шлях
подвійної роботи: укладати єдиний договір на оренду спільної земельної
ділянки і угоди (договори) на оренду окремих земельних часток. Повсюдно
укладаються лише угоди (договори) на оренду окремих земельних часток. І
це нікому нічим не зашкодило.
Заперечуючи проти цього, противники укладання договорів на оренду
земельних часток без виділення їх у натурі практично відстоюють позицію
необхідності повсюдного визначення земельних часток у натурі, оскільки
вважають, що лише в таких випадках можна укладати договори на оренду
окремих земельнох часток. Зогляду на це, дискусія щодо того, чи
обов’язково виділяти земельні частки в натурі, після виконання
грудневого (1999р.) Указу Президента України набула ще більшої гостроти
та нового звучання, оскільки урядові структури, відповідальні за
проведення аграрної реформи в нашій державі, у складі здійснюваних
заходів, спрямованих на поглиблення ринкових перетворень на селі,
передбачили розпочати процес обов’язкового виділення земельних часток
унатурі.
З даного приводу неодноразово висловлювалася слушна думка в ряді
публікацій. Надзвичайна важливість проблеми не дозволяє обійти її
мовчанням і цього разу.
Усіма, хто виступає за необхідність кардинальних перетворень на селі,
доцільність виделення земельних часток у натурі в принципі не
заперечується. І з часом переважна більшість власників земельних часток
(а може, й усі вони) виділять їх у натурі. Проте на початковому етапі
формування нової організаційної структури сльськогосподарського
виробництва поспішати з цим не слід, зокрема-неприпустимо робити це за
командою “згори”, проводячи відповідну кампанію під керівництвом
державних органів влади. Справа в тому, що у процесі виконання
грудневого (1999 р.) Указу Президента України вибір нових форм
госпо-дарювання нерідко здійснювався в примусовому порядку, і переважна
більшість власників часто стали орендодавцями не за власним бажанням.
Тому не виключено, що з часом багато з них намагатимуться прийняти інше
рішення щодо розпорядження належними їм земельними частками і майновими
паями. Цілком реально припустити, що одні з них, вилучивши належні їм
земельні частки і майнові паї з створених на базі КСП структур і
об’єднавшись, захочуть створити нове підприємство для спільної
підприємницької діяльності (товариство, кооператив), другі забажають
господарювати самостійно, створивши СФГ, треті дійдуть думки про
доцільність вилучення своїх земельних часток з метою розширення
земельних ділянок власних ОПГ, а четверті – відповідно, з метою
передання цих часток в оренду іншим орендарям за вищу орендну плату. І
якщо в господарстві, з якого вилучатимуться земельні частки, їх буде
виділено в натурі, то його земельний комплекс втратить цілісність: у
ньому з’являться чужі ділянки, до яких мають бути під’їзди. Усе це є
небажаним з позицій раціональної організації землекористування
господарств. І то не пусті вигадки, а реальність, яка вже проявила себе.
Однією з перших процес реоргнанізації КСП у прийнятніші підприємницькі
структури розпочала за допомогою МФК Донецька область. Важливо
підкреслити, що там вибір нових форм господарювання відбувався
виключно на добровільних засадах. Незважаючи на це, вже на другий рік
після створення нових структур розпочався рух земельних часток від
одних структур до інших, і зокрема – до тих , які забезпечували вищі
рентні платежі. Земельні частки виділялися також з метою створення СФГ.
Причому процес їх вилучення з нових структур має в даному випадку не
поодинокий характер а став масовим. Можна навести багато прикладів щодо
цього, але обмежимося тими з них, які вирізняються найбільшою масовістю.
Зокрема, з ТОВ “Дружба” Старобешівського району Донецької області
(створеного у 1998р.без виділення земельних часток на місцевості) у 1999
р. вийшли, вилучивши єдиним масивом свої земельні частки, 100 його
учасників (або майже 1/4 їх загальної численості) і передали вилучену
тим самим земельну ділянку в оренду ТОВ “Еліта” цього ж району. У
Тельманівському районі з ТОВ “Зоря” вийшли 89 (або 20%) учасників –
власників земельних часток з метою (в основному) їх передання в оренду
фермерам, а також створення нових СФГ. Якби у ТОВ “Дружба” і “Зоря”
земельні частки було виділено в натурі, то цілком ймовірно, що їх
основну масу (відповідно, 100 і 89) було б розкидано по території
землекористування цих товариств. І неважко уявити, який би вигляд мали
після цього їх земельні масиви, а також розширення землекористування
господарських структур, яким вилучені тим самим земельні ділянки було б
передано в оренду.
Оцінюючи пропозицію про необхідність в обов’язковому порядку виділяти
земельні частки в натурі, слід узяти до уваги той факт, що в нашій
країні земельні частки є відносно дрібними, і, з огляду на нього,
нагалосити, що це стане фактором, який стримуватиме формування ринку
оренди землі, а з часом – і ринку землі (коли він “запрацює”).
Припустимо, що фермер виявив бажання взяти в оренду 100 га землі і 20
власників земельних часток – учасників сусіднього господарського
товариства, де середній розмір таких часток становить 5 га і де їх
виділено в натурі, дали згоду на передання йому своїх ділянок в оренду.
І навряд чи фермер погодиться взяти в оренду 20 териториально
розосереджених земельних ділянок (звичайно, можна припустити, що окремі
з них можуть виявитися розташованими поруч):йому вигідно, щоб усі вони
складали єдиний масив. Аналогічно міркуватиме і покупець великої ділянки
землі.
Отже, кампанія щодо поспішного виділення в усіх господарствах земельних
часток у натурі не принесе користі, а лише зашкодить започаткованому
процесові формування раціонального землекористування нових господарських
структур.
Землекористування господарств, сформоване шляхом оренди земельних часток
без виділення їх у натурі, залишається документально неоформленим.
Висловлювана думка, що сертифіката на право власності на земельну частку
(пай) досить для того, щоб уся система земельних відносин в умовах
ринку функціонувала успішно, не має переконливого вигляду. Справа в
тому, що в Україні створюється система державної реєстрації земель, в
який має бути відображена детальна інформація по кожній ділянці (і
зокрема – про її точне місцеположення із зазначенням меж з сусідніми
ділянками, тощо). Такої інформації сертифікат на право власності на
земельну частку не містить, оскільки її не виділено на місцевості.
Поспішати ж з виділенням земельних часток у натурі, як вище
стверджувалося, не варто. Тому слід шукати інші шляхи розв’язання
прблеми. Зокрема, її можна вирішити, запровадивши в систему формування
земельних ділянок нових структур, створених на базі КСП, право спільної
часткової власності на землю, з його необхідним документальним
оформленням і доданням до відповідного документа списку співвласників
цієї земельної ділянки. Пропозиція ця не нова, вона вже недноразово
висловлювалася в публікаціях ряду вчених.
Розділ 3.
При підготовці нового Земельного кодексу України, який перебуває на
розгляді у Верховній Раді України, його розробники не дійшли згоди з
приводу застосування права спільної часткової власності до земель,
переданих новим господарським структурам без виділенням земельних чаток
у натурі. Висловлювані при цьому заперечення звелися до твердження, що
спільна часткова власність майже нічим не відрізняється від колективної.
Але це не так. Колективна власність була власністю певного
колективного підприємства, тобто юридичної особи. Хоча вона і вважалася
власністю його членів, жоден з них не мав права позпорядження будь-якою
часткою. Спільна ж власність (і зокрема – спільна часткова) – це, як
правило, власність фізичних осіб (але може бути і власність кількох
юридичних і фізичних осіб). Розпорядниками спільної власності є її
безпосередні власники, а не підприємства (структури), у користуванні
яких вона перебуває.
Після передання в Україні державних сільськогосподарських угідь, які
перебували у користуванні недержавних сільгосппідприємств, у їх
колективну власність ці землі здобули статус власності юридичних осіб.
Після визначчення в їх складі земельних часток членів даних підприємств
ці землі, по суті, стали власністю фізичних осіб у формі спільної
часткової власності. Офіційно цей факт зафіксовано не було. Проте сам
він став правовою основою для започаткування (за ініціативою членів
окремих КСП) процесу передання земельних часток без виділення їх у
натурі їх власниками у платне користування тим сільськогосподарським
підприємствам, членами яких вони були.
Як відомо, переважна більшість господарств, створених на базі КСП у
процесі їх реорганізації, сформували своє землекористування шляхом
оренди земельних часток без виділення їх у натурі. Дані підприємства
здобули право тимчасового володіння і користування сформованими при
цьому земельними ділянками, а право розпорядження ними, право власності
на них зберігають власники земельних часток.
Доцільність застосування в Україні права спільної часткової власності у
системі сучасних земельних відносин зумовлюється двома моментами.
По-перше, це необхідність запровадження системи реєстрації земель. Як
уже зазначалося, земельні частки без виділення їх у натурі не можуть
бути об’єктами реєстрації земель, а таке їх виділення в усіх
господарствах на даному етапі є недоцільним. По-друге, без відповідного
документального оформлення земельних ділянок, сформованих новими
господарськими структурами, практично неможливо розв’язати проблему
кредитування цих структур під заству земельної власності.
Раніше вже вказувалося, що сучасні господарські товариства і
сільськогосподарські виробничі кооперативи, не маючи земельної
власності, не можуть одержувати кредити під її заставу і що кредити
можуть одержувати їх засновники під заставу належних їм земельних
часток, які вони передали цим структурам в оренду. Але кредитор навряд
чи погодиться надавати кредити під заставу земельних часток, не
виділених у натурі, та без наявності державних актів на них. Логічно, що
він захоче знати, якими саме конкретними земельними ділянками
забезпечується гарантія щодо повернення наданих ним кредитів. Разом з
тим для кредитора бажано, щоб це були не десятки (або й більше) окремих
дрібних земельних ділянок, а єдиний земельний масив. У разі неповернення
кредитів і переходу заставлених земель у власність кредитора здобуте ним
право на єдиний земельний масив можна успішніше і вигідніше реалізувати
(шляхом передання в оренду або продажу). Тому земельні частки
засновників нових господарських структур доцільно документально
оформляти як спільну часткову власність. До речі, саме в таких випадках
легітимним стане застосування оренди земельних часток без виділення їх у
натурі, оскільки буде визначено конкретну земельну ділянку, в якій
знаходяться дані земельні частки, а також вказане місце її розташування
та параметри, що характеризують її якість.
У формі спільної часткової власності доцільно оформляти й ділянки,
утворені об’єднанням земельних часток, переданих в оренду тими їх
власниками, які не є засновниками господарських структур. Не зробивши
цього, ми змушені будемо виділяти земельні частки в натурі для включення
їх до системи державної реєстрації земель.
Нерозв’язанною до кінця залишається в Україні ще одна проблема земельних
відносин – документальне оформлення несільськогосподарських угідь
сільськогосподарських підприємств (земель під господарськими шляхами і
прогонами, полезахисними лісосмугами та іншими захисними насадженнями,
господарськими будівлями і дворами тощо). Як сільськогосподарські
угіддя, їх було передано недержавним сільгосппідприємствам у колективну
власність. Розподілові на чпстки такі землі не підлягли. При
реорганізації цих підприємств ці землі було розподілено між створеними
на базі КСП господарськими товариствами, сільськогосподарськими
виробничими кооперативами і приватно-орендними підприємствами (якщо
різних таких структур виникло декілька), найчастіше- прорпорційно площі
консолідованих ними сільськогосподарських угідь колишніх КСП.
Селянськими (фермерськими) господарствами несільськогосподарські землі
реорганізованих КСП практично не виділялися, а тим більше – власникам
земельних часток, які вилучали їх для розширення земельних ділянок ОПГ.
Висновок
З огляду на все викладене вище, виникає ряд запитань, і зокрема: яку
форму власності мають ці землі в нових господарських структурах? кому
вони належать? на основі яких документів вони повинні включатися до
системи державної реєстрації земель?
Є підстави вважати несільськогосподарські землі нових
сільськогосподарських структур спільною, а точніше – спільною сумісною
власністю як засновників цих струкур, так і всіх інших колишніх членів
КСП, які не стали їх засновниками, а передали свої земельні частки їм в
оренду. Такі землі, як і сільгоспугіддя, повинні використовуватися
новими структурами на принципах оренди у їх власників. Тому,
насамперед, необхідно провести грошову оцінку цих земель, що стане
підставою (орієнтиром) для визначення розміру орендної плати за їх
використання, а також для встановлення компенсаційних виплат тим їх
співвласникам, які забажають перепоступитися своїм правом на них перед
іншими власниками, і зокрема – перед господарськими структурами, що
використовують дані землі.
Використана література
Земельний кодекс України.
О. Онищенко. Особливості сучасних земельних відносин в Україні //
Економіка України, №4, С. 56-62.
Сельскохозяйственный производственный кооператив. М., 1999, с. 22.
Тиллак Т., Шульце Е. Взаимосвязь между величиной добавленной стоимости,
рыночными ценами земли, платой за арендуемые сельхозугодья в сельском
хозяйстве ЕС. Рыночная трансформация сельского хозяйства: десятилетний
опыт и перспективы. Никоновские чтения – 2000, с. 369.
Тиллак Т., Шульце Е. Взаимосвязь между величиной добавленной стоимости,
рыночными ценами земли, платой за арендуемые сельхозугодья в сельском
хозяйстве ЕС. Рыночная трансформация сельского хозяйства: десятилетний
опыт и перспективы. Никоновские чтения – 2000, с. 369.
Сельскохозяйственный производственный кооператив. М., 1999, с. 22.
PAGE 1
PAGE 12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
