Реферат на тему:
Чи підлягають оскарженню ухвали про порушення справи про банкрутство?
На запитання, винесене в заголовок цієї статті, немає однозначної
відповіді як серед юристів, котрі займаються вивченням і тлумаченням
положень Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом”, так і серед суддів, які застосовують цей
закон. Однак і перші, і другі одностайні в тому, що наведений Закон
потребує вдосконалення, врегулювання цілого ряду питань, на які
законодавці ще не звернули належної уваги. Слід погодитися, що підняте
питання носить непростий характер, оскільки є результатом законодавчого
неврегулювання.
Для переконливості розглянемо приклад, який зустрічається в судовій
практиці. Суд порушив провадження у справі про банкрутство всупереч
вимогам: статті 6 Закону України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” (далі – Закон), яка передбачає, що
справа про банкрутство порушується Господарським судом у випадку, коли
безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не
менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і коли ці вимоги
не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого
для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом; статті 8
Закону, де передбачено, зокрема, що суддя приймає заяву про порушення
справи про банкрутство, подану з дотриманням вимог цього Закону та
Господарського процесуального кодексу України; статті 9 Закону, де
зазначено, що суддя не пізніше п’яти днів з дня надходження повертає
заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без
розгляду, про що виносить ухвалу, якщо, зокрема, заявник не дотримав
строку, зазначеного в абзаці третьому статті 1 цього Закону
(неспроможність боржника виконати свої грошові зобов’язання протягом
трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати); з інших
підстав, передбачених статтею 63 Господарського (господарського) кодексу
України, з урахуванням вимог цього Закону.
Порушення провадження у справі призводить до певних негативних наслідків
для боржника. Так, серед заходів, передбачених статтею 11 Закону, є такі
як введення процедури розпорядження майном боржника, призначення
розпорядника майна. Тобто, безпідставне порушення провадження зачіпляє
права та інтереси боржника, що охороняються законом, а звідси – вони
підлягають захисту.
Яким же чином може бути здійснено цей захист? Маючи таке неналежне
регулювання обговорюваних відносин, можна майже з однаковим успіхом
відстоювати як можливість оскарження таких ухвал, так і протилежне,
однак лише один із висновків можна буде визнати переконливо успішним,
обгрунтованим.
Метою статті не є намагання довести недосконалість усього Закону чи
якоїсь з його частин, а спроба запропонувати вихід із ситуації, який би
відповідав чинному правовому регулюванню цих відносин та максимально –
інтересам особи, права якої в даному випадку порушені.
Коли ми розглядаємо наведений приклад з незаконною ухвалою, у нашій
свідомості, як правило, спрацьовує стереотип уявлення про правову
природу незаконного та юридичні способи анулювання незаконності: ухвала
про порушення справи про банкрутство, винесена без наявності
передбачених законом підстав, є незаконною, а значить – підлягає
скасуванню.
Однак, статтею 8 Закону передбачена лише можливість оскарження ухвали
про відмову у прийнятті заяви (якщо бути точним, то ця норма передбачає
ще перевірку такої ухвали в порядку нагляду, не дивлячись на те, що
Законом України від 21.06.2001року “Про внесення змін до Господарського
процесуального кодексу”, в якому реалізовані конституційні гарантії на
апеляційне та касаційне оскарження, ліквідовано інститут перегляду
судових рішень у порядку нагляду).
Принагідно треба зауважити, що складно заперечити теоретикам права, які
називають Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” “продебіторським” на відміну від цього ж Закону
в попередній редакції, який називали “прокредиторським”. Проте, на наш
погляд, процитована стаття не може слугувати доказом такої
“упередженості” законодавця, навпаки, здавалося б, що вона свідчить про
зворотне, надаючи кредитору право на оскарження ухвали про відмову у
прийнятті заяви і не передбачаючи право боржника на оскарження ухвали в
разі необґрунтованого порушення провадження у справі про його
банкрутство. Складається враження, що законодавець не передбачав
можливості існування випадків безпідставного порушення провадження у
справі. На нашу думку, в даному випадку таке враження носить помилковий
характер і пояснюється іншими причинами, на яких зупинимося нижче.
Більшість колег як обґрунтування неможливості оскарження ухвали про
порушення провадження у справі про банкрутство якраз і посилаються
(небезпідставно) на положення згаданої норми (ст.8 Закону, ст.106 ГПК
України), що передбачила можливість оскарження ухвал місцевого
Господарського суду в апеляційному порядку лише у випадках, передбачених
цим Кодексом та Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом”, та принцип публічного права, дотримуватись
якого мають і судді як представники органу державної влади (ч.2 ст. 19
Конституції України). Проте, така позиція в більшості випадків має один
недолік, який полягає у відсутності пропозиції стосовно варіанту
поведінки, виходу із ситуації, що склалася, до того часу, коли
законодавець внесе відповідне доповнення до відповідної статті.
Ті, хто відстоює можливість оскарження таких ухвал суду, аргументуючи
свої доводи, теж посилаються на положення норм права, зокрема й
процесуального, та на логіку законодавця, який приймав і Конституцію
України, і спеціальний закон. Вони стверджують, що відповідно до ч.2 ст.
55 Конституції, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб. Цю норму слід розуміти так,
що вона передбачає право на оскарження в суді не лише рішень, дій чи
бездіяльності інших органів державної влади, але й актів суду та суддів.
Тобто, за Конституцією оскарженою може бути й ухвала про порушення
провадження у справі про банкрутство; процесуальне законодавство в
даному випадку не передбачило можливості припинення провадження у справі
як способу виправлення помилок, допущених судом при прийнятті заяви та
порушенні провадження у справі.
Однак і тут виникає певне запитання: а як же бути із принципом
публічного права, згадуваним у ч.2 ст.19 Конституції України, про те, що
органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові
особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України?
За загальним правилом, змістом Господарського процесуального кодексу
України, ухвали про порушення провадження у справі та призначення справи
до розгляду оскарженню в апеляційному порядку не підлягають (ст. 64, ст.
106 ГПК України). Це й зрозуміло: порушення судом при прийнятті позовних
заяв вимог статей 62-63 ГПК України можуть бути виправлені, як правило,
шляхом припинення провадження у справі (ст.80 ГПК України) та залишення
позову без розгляду (ст. 81 ГПК України).
Однак, відповідно до ст.5 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” провадження у
справах про банкрутство регулюється, в першу чергу, цим Законом, а лише
потім, у частині, не врегульованій ним, іншими законодавчими актами
України, зокрема й Господарським процесуальним кодексом України.
Чи згадується у вищезазначеному Законі інститут припинення провадження у
справі, чи дає цей Закон відповідь на запитання стосовно долі незаконної
ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство? Так, такий
інститут цим спеціальним Законом передбачений.
Стаття 40 Закону (“Припинення провадження у справі про банкрутство”)
передбачає, що:
1. Господарський суд припиняє провадження у справі про
банкрутство, якщо:
боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;
подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої
(крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
у провадженні Господарського суду є справа про банкрутство того
ж боржника;
затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому
цим Законом;
затверджено мирову угоду;
затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому статтею 32
цього Закону;
боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;
кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у
справі про банкрутство за заявою боржника.
2. Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься
ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду (і це положення
статті вже застаріло).
Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках,
передбачених пунктами 1, 2 та 5 частини першої цієї статті, на всіх
стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і
після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3,
4, 7 і 8, – лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку,
передбаченому пунктом 6, – лише після визнання боржника банкрутом.
Як видно зі змісту наведеної норми, вона не містить такої підстави
припинення провадження у справі, як помилкове порушення провадження
(відсутність підстав для порушення в момент винесення ухвали про
порушення провадження у справі), під яку можна було би підвести наш
приклад. Не треба підозрювати законодавця у свідомому пропуску того, що,
за логікою, має міститися у змісті цієї норми. Техніко-юридична
недосконалість Закону та обговорюваної статті проявляється й в інших
положеннях.
Законодавець не передбачив у статті 8 Закону можливості оскарження
ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство саме тому, що
така помилка повинна виправлятися шляхом припинення провадження у
справі.
Чи можна застосувати положення статті 80 ГПК України для виправлення
цієї ситуації (помилки, допущеної судом при порушенні справи про
банкрутство – порушенні провадження у справі без достатніх підстав для
цього), припинивши провадження у справі. Вважаємо, що так. Не зайвим
буде нагадати зміст статті.
Статтею 80 передбачено, що Господарський суд припиняє провадження у
справі, якщо:
спір не підлягає вирішенню в господарських судах України;
1-1) відсутній предмет спору;
є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї
компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той
же предмет і з тих же підстав;
заявник не вжив заходів досудового врегулювання спору у випадках,
передбачених статтею 5 цього Кодексу, і можливість такого врегулювання
втрачена;
позивач відмовився від позову, і відмову прийнято
господарським судом;
сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення
третейського суду;
підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано;
сторони уклали мирову угоду, і вона затверджена господарським судом.
При досить великому діапазоні підстав припинення провадження у справі,
передбаченому наведеною нормою, лише одну з них, на нашу думку, можна
прийняти як доречну. Це – підстава, передбачена пунктом 1 статті 80(?)
(“спір не підлягає вирішенню в господарських судах України”). Таке
застосування цієї норми при припиненні провадження у справі про
банкрутство не суперечить змісту статті, його буквальному тлумаченню.
Розуміти при цьому норму слід таким чином, що законодавцем малася на
увазі не лише, і не в першу чергу, непідвідомчість певної категорії
спору господарському суду. Так, законодавець у даному разі вкладав у цю
норму й інший зміст: неможливість розгляду в господарському суді
конкретного спору, конкретної заяви. Згадаймо на обґрунтування такого
тлумачення наведеної норми Кодексу зміст її “прототипу” – статті 62 ГПК
України.
У цій нормі передбачається право судді відмовити у прийнятті позовної
заяви, якщо заява не підлягає розгляду в господарських судах.
Підкреслюємо: тут вжито термін “заява”, а не “спір”.
У даному випадку можливість такого тлумачення норми не виключається її
“офіційним тлумаченням” Президією ВГСУ (роз’яснення від 23 серпня 1994
р. за № 02-5/612 “Про деякі питання практики застосування статей 80 та
81 ГПК України”, зі змінами та доповненнями).
Тому ж, для кого пропозиція щодо застосування пункту 1 ст.80 ГПК України
для припинення провадження у справі про банкрутство у наведеному в
статті прикладі здасться непереконливою, можна порадити припиняти таке
провадження (стосується суддів) або клопотатися про це (стосується
боржників), посилаючись на повноваження суду щодо застосування аналогії
закону або права.
Для більшої переконливості обґрунтування необхідності саме припинення
провадження у справі про банкрутство у разі безпідставності його
порушення, а не оскарження такої ухвали в апеляційній інстанції, можна
рекомендувати ознайомитися з регулюванням подібного питання Цивільним
процесуальним кодексом України, якому запропонований спосіб захисту
порушеного права цілком відповідає.
Отже, посилання на те, що інститут припинення провадження по справі
існує, зокрема, й для виправлення допущених помилок при прийнятті заяв
(у тому числі й у справах про банкрутство), на нашу думку, є
переконливим.
Згаданий аргумент ґрунтується на вимогах чинного законодавства, хоча
зміст статті 40 Закону потребує вдосконалення)
Пропонуючи такий спосіб захисту порушеного права дебітора, як клопотання
у підготовчому засіданні суду про припинення провадження у справі про
банкрутство, порушеного без достатніх на те підстав, виходимо з такого:
– суддя призначає дату проведення підготовчого засідання суду, яке
згідно зі статтею11 Закону має відбутися не пізніше, ніж на тридцятий
день з дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство;
відповідно до п.4 згаданої статті у підготовчому засіданні суддя оцінює
подані документи, заслуховує пояснення сторін, розглядає обґрунтованість
заперечень боржника.
Тобто, відносно врегульований характер процедури, її передбачуваність,
оперативність говорять на користь пропонованого варіанту захисту
порушеного права дебітора.
Певна річ, і цей варіант не свідчить про вирішення всіх проблем.
Законодавець передбачив право на оскарження ухвали про припинення
провадження у справі, не наділивши боржника правом оскарження ухвал про
відмову в припиненні провадження. Проте, розгляд цих питань та
дослідження подібних правових негараздів – це тема окремого дослідження.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
