Твір
Моя Батьківщина
Вирішив якось Господь наділити всіх дітей світу землями. Усіх наділив,
усім відплатив по заслугах. І вже хотів був Господь йти відпочивати від
праці, як раптом на зустріч йому піднявся юнак – високий, широкоплечий,
гарний, але дуже змучений. Руки закуті в ланцюги, ноги поранені, зотліла
сорочка ледь тримається на плечах.
Хто ти? – запитав Всевишній.
Я – полонений, – відповів юнак, – дивом вирвався з ненависного полону і
немає в мене батьківщини, де б я міг прихилити голову.
Що ж робити? – затурбувався Господь. – Чим зарадити твоєму горю? Я всі
землі роздав, нічого не залишилося.
Зітхнув юнак тяжко і вже збирався йти, але Господь підняв десницю і
зупинив його:
Є в мене окрайчик землі, для себе приберігав. Віддаю свою землю тобі і
твоєму народові. Бери, бережи її, цінуй і охороняй від ворогів, люби її
всім серцем і вкладай душу, працюй самовіддано і віддасться тобі
сторицею, тому що це Божа земля…
Цю легенду розповідав мені в дитинстві дідусь. Ще тоді вона мені
полюбилась, а зараз я глибоко замислилась над її змістом. Задумалась, чи
може для людини бути щось таке, що б замінило їй Батьківщину, щось
дорожче і цінніше. Напевно, нічого. Адже тільки тут небо – найясніше,
сонце – найяскравіше, мамина посмішка – най лагідніша, батьків погляд –
найдобріший; тільки тут дихається на повні груди. Тут, на Україні,
вийшовши на околицю села, окинувши поглядом безмежні простори,
усвідомлюєш, як чудово, що ми народилися в цім краю, що ми – українці.
Одразу охоплює несказанна гордість за нашу націю, бо ми – нащадки
мужнього і незламного народу, котрий до останньої краплини крові
боровся і відстоював свої права.
Чимало води витекло в сивому Славутичі, чимало сумних подій знала
наша земля, про які дотепер мовчать високі козацькі могили і кам’яні
скіфські баби в степу.
Століттями гартувалася сталь характеру справжніх українців.
Стогнала земля під копитами орд кочівників-завойовників, знищували все
на своєму шляху дикі монголо-татарські орди, не жаліючи ні дітей, ні
жінок, спустошуючи душі людей, загашуючи останній вогник надії в їхніх
серцях. Нехай, Україна лежала в руїнах, палала у вогні, але воскресала
знову і знову, як чарівний птах Фенікс.
Наш народ не скорився, не зламався. Запорозьке козацтво гриміло на
весь світ своїми тріумфальними походами, відвойовуючи для свого краю
свободу, адже не хотіли поступатися своїм принципам – принципам вільної
та незалежної людини. Без ліку звитяжців полягли задля високої мети.
Як не згадати, скількох талановитих і сміливих людей
виховала-викохала Україна! Крізь віки, лихоліття, війни, революції
розпізнаємо їх – вірних дочок і синів українського народу, сильні й
мужні натури, натхненні постаті, що в складних трагічних обставинах,
переборюючи спустошливі навали, царський деспотизм, панське невігластво,
темряву, віддавали своє обдарування, свої сили і саме життя на вівтар
Вітчизни, на славу рідної України.
Чарівна, діяльна, вольова Роксолана, що ні на мить не забувала свого
рідного краю… Мудра Гулевичівна, покровителька української науки…
Великий філософ, письменник, дипломат, діяч Феофан
Прокопович…Геніальний композитор Максим Березовський, чиє ім’я сяє
золотом поруч з іменем Моцарта на стіні Болонської Академії…Артем
Ведель, якому цар з посіпаками так і не дали розгорнути свого високого
таланту. Тарас Шевченко – Великий Кобзар, про якого І.Франко писав: „Він
був сином мужика і став володарем в царстві Духа ”. Всі вони хотіли
щастя, волі, світла своїй Вітчизні, прагнули своєю працею і жертовністю
возвеличити рідний народ. І вони уславили його. Їм не судилося побачити
свій народ щасливим, а край – вільним, але їхня праця, мудрість,
життєвий подвиг крізь століття, крізь усі історичні злигодні, злети й
падіння світить нам, світить у віки, у безсмертя, мов легендарна
неопалима купина. Їхня краса, їхня творчість, діяння, врешті їхні імена
– то наша слава, наша гордість.
Зараз наша країна здобула омріяну незалежність, та ціна виявилась надто
дорогою. Я переконана, що наш народ, який через триста років знову став
незалежним, розкутим духовно, зуміє відродити свою державу. Насамперед,
необхідно звернутися серцем і душею до наших національних та духовних
цінностей, і це додасть сили перебороти інші труднощі – економічні та
політичні. Я впевнена в тому, що за кілька років Україна вийде на рівень
передових країн світу, якщо докласти усіх зусиль. Головне – не втрачати
надії, адже вона ніколи не вмирає. Навіть у найскрутніші часи для
українського народу вона жила в серцях українців, жевріла у попелі
духовних пожеж , як свята іскра, зігріваючи Божу землю.
Не може бути інакше, адже у благословенної землі моєї велике і світле
майбутнє.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
