Твір
Чорне крило війни торкнулося моєї родини
Степом, степом
Людям жито жати,
Степом, степом
Даль махне крилом…
Мати, мати
Жде свого солдата,
А солдат
Спить вічним сном…
М.Негода
22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський
Союз. В серпні 1941 року німці були вже в Каневі. Їхали вулицями міста
танками, мотоциклами, ішли, гупаючи кованими чобітьми з засуканими
рукавами, грали на губних гармошках, сміялися, вигукували „Сталін,
капут”, і „Хайль, Гітлер”. Люди стояли в дворах, на обочинах доріг
похмурі, засмучені, із сльозами на очах, а в кожної жінки на думці було
:”Де син, де чоловік, де брат, де батько. Де ви, наші соколи? Чому
пустили чужинців на нашу священну землю?” Питання, питання, а відповіді
ніхто не дає…
Брат моєї бабусі, Іван Андрущенко, не маючи ще 17 років пішов на фронт.
Спочатку надсилав листи-трикутнички, в яких він описував свої нелегкі
фронтові дороги. Проводжати на фронт таких неповнолітніх дітей, як Іван,
для матерів було страшенним болем. Діти йшли строєм, матері бігли біля
них. Дійшли до моста через ріку Дніпро, далі матерів не пускали.
Прорвавши охорону на мосту, матері кинулися за дітьми. Крики, сльози,
плач лунали над Дніпром. Вчорашні школярі стали солдатами.
Провівши сина, готує прабабуся рюкзак чоловікові. Провела на фронт
чоловіка Данила. Прадід Данило воював під Києвом у Голосіївському лісі,
зв’язківцем. Німецькі снайпери, як чорні круки сиділи на деревах і
вбивали наших солдатів. В жорстокому бою під Києвом поранило мого
прадіда і відправили до шпиталю в Київ.
Німці вступили в Київ і прадід Данило опинився в полоні. Підлікувавши,
його перевели в табір для військовополонених. Будучи в таборі, він
передає звістку дружині Олександрі в Канів, щоб вона якось визволила
його звідти. Прабабуся Саша оббиває пороги старости, просить, благає,
щоб чоловіка звільнили. Змилостивившись, староста домовився про те, аби
кількох канівчан, в тому числі й Данила, було відправлено додому.
Від сина вістей нема. Чорні дні німецької окупації залишили слід на все
життя. Розстріли канівчан тривали з серпня 1941 по січень 1944 років.
Розстрілювали жінок, дітей, старих. Найбільше розстрілювали вночі.
Роздягали догола, запихали в криті машини і везли в Берестовецький яр,
де й розстрілювали. Другого дня сестра прабабусі, Бруква Ганна, йшла на
базар, щоб виміняти солі. Тітку Ганну перестріли поліцаї, і разом з
такими ж людьми, як вона забрали на подвір’я школи № 2 (нині станція
юних техніків) і наказали копати яму. Коли яму докопали, поліцаї
наказали жінкам кидати туди спідню білизну розстріляних. Наказали про це
нікому не розповідати, бо розстріляють і їх. Пішли дощі. Потужні дощові
води несли з Берестовецького яру трупи загиблих. Суворий наказ
забороняв хоронити цих людей, але трупи крали й все одно хоронили.
Брат прабабусі Тихіш загинув на фронті, прадіда Данила і двоюрідну
сестру моєї бабусі вивезли до Німеччини. Чорне крило війни охопило всю
сім’ю, всю родину. Брат бабусі Іван загинув на фронті, а двоюрідна
сестра Оля померла в 32 роки. Прабабуся Саша все життя ждала, виглядала
сина, але він не прийшов. Кидала всю роботу, коли співали пісню „Степом,
степом йшли у бій солдати”. А скільки жалю, скільки болю принесла війна,
принесли німці, забути й простити не можна.
Фашисти вивозили з України все, що можна, а коли Радянські війська
розбили їх під Москвою, Сталінградом, Корсунем, вони везли на фронт живу
робочу силу і техніку, а назад на платформах переправляли в Німеччину
наш чорнозем. Вірити німцям не можна, бо ж не вперше вони нападають на
Україну. Штиком і кулею не взяли, а „гуманітаркою” беруть. Нехай Бог їм
не допоможе.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
