Реферат на тему:
Методи розробки прогнозних фінансових документів
Найчастіше ключовим показником для розробки фінансових планів є планова
виручка від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг).
Решту планових показників розраховують виходячи з прогнозу виручки або
темпів підвищення виручки. Звичайно, точно спрогнозувати майбутній обсяг
реалізації неможливо (особливо на довгостроковий період), тому у процесі
фінансового планування бажано розглядати різні сценарії розвитку подій,
наприклад три: оптимістичний, середній і песимістичний.
Розглянемо метод, за допомогою якого можна отримати прогнозні звіти
(баланс і звіт про фінансові результати), маючи заплановану суму виручки
від реалізації. Цей метод фінансового планування називають процентною
залежністю від обсягу реалізації, оскільки він базується на ідеї, що
окремі елементи звітності становлять фіксований відсоток обсягу
реалізації. Маючи прогноз виручки, фірма може спрогнозувати насамперед
приріст активів і пасивів, тобто елементи балансу, і визначити необхідну
кількість додаткових зовнішніх джерел фінансування для того, щоб
забезпечити прогнозний обсяг реалізації.
Розглянемо застосування методу процентної залежності від обсягу
реалізації на прикладі вітчизняного ВАТ “Вугільна компанія” (скорочено —
ВК). Фрагменти фінансової звітності ВК наведено в табл. 6.2, 6.3.
Визначимо, скільки активів (пасивів) припадало у ВАТ “ВК” на 1 грн
виручки в базовому році, тобто коефіцієнт фондомісткості:
де Васзв — середня вартість активів у звітному періоді, млн грн.; Вчрзв
— чиста виручка від реалізації у звітному періоді, млн грн. Підставляючи
числові дані, отримуємо
Що більший цей коефіцієнт, то більш капіталомістким є виробництво
продукції, ^йм іноді називають коефіцієнтом інтенсивності капіталу. Якщо
припустити, що цей коефіцієнт для компанії сталий, то при зростанні
виручки на 1 млн грн вона має збільшити активи на 3,425 млн грн. Проте
припущення, що активи є фіксованим відсотком від виручки, буде
правильним лише тоді, коли компанія використовує свої основні засоби на
100 % їх потужності. У такому разі для збільшення виручки слід їх
збільшувати.
Якщо ж у компанії недозавантажені проектні потужності (що трапляється
часто, особливо при економічній кризі), то збільшення обсягу виробництва
до проектного досягається без зростання основних засобів,
збільшуватимуться тільки оборотні активи. Отже, збільшення активів у
плановому періоді розраховують за одним з трьох варіантів.
1. Потужності завантажені на 100 %. Тоді приріст активів
де Авир – приріст виручки від реалізації.
Маємо ^фм = 3,425; Авир = 50 млн грн; АА = 3,425 • 50 = = 171,25 млн
грн.
2. Потужності завантажені менш як на 100 %, а приріст обсягів
виробництва не перевищить проектну потужність (тобто спостерігатиметься
приріст тільки оборотних активів). Тоді приріст активів
де d — частка оборотних активів у загальній сумі активів.
Маємо Kфм = 3,425; d = 0,1; Лвир = 30 млн грн; АА = 3,425 • 0,1 х х 30 =
10,275 млн грн.
3. Потужності завантажені менш як на 100 %, а приріст обсягів
виробництва має перевищити проектну потужність.
Припустимо, що потужності завантажені на 70 %. Тоді якщо планувати їх
завантаження до 100 %, то виручка зросте до 209,3 : 0,7 = = 299 млн грн,
або на 42,9 %. Це потребує приросту тільки оборотних активів (див.
розрахунок за формулою). Якщо виручка зросте більш як на 42,9 %
(наприклад, на 50 %), то приріст активів на зростання виручки від 299 до
314 млн грн (на 15 млн грн) потребуватиме приросту активів у розмірі,
який можна розрахувати за форму-лою. Отже, загальний розрахунок
виконуємо за формулою
Поділимо загальний приріст виручки Авир =104,7 млн грн на дві частини:
Двт = 89,7 млн грн (у межах проектної потужності) (299 – 209,3) 1 Авир2
= 15 млн грн (перевищення проектної потужності). Тоді
Тепер з’ясуємо, як зміняться пасиви у відповідних випадках і як
забезпечити джерелами фінансування приріст активів, необхідний для
досягнення прогнозованого обсягу реалізації.
У пасиві балансу разом із зміною обсягу реалізації змінюватимуться такі
елементи, як кредиторська заборгованість за товари, виконані роботи,
надані послуги та поточні зобов’язання за розрахунками (з бюджетом, зі
страхування, з оплати праці). У розглядуваному прикладі їх частка в
загальній сумі пасивів становитиме 0,06.
Отже, за рахунок цих елементів із збільшенням виручки автоматично
збільшаться пасиви на величину
де dn — частка змінних елементів пасивів у загальній сумі пасивів.
Приріст пасивів для кожного з трьох варіантів становитиме: 1)АП =
3,425-0,06- 50 = 10,275 млн грн;
2) ДП = 3,425-0,06-30 = 6,165 млн грн;
3)ДП = 3,425-0,06-104,7 = 21,5 млн грн.
З інших джерел фінансування із зміною обсягу реалізації змінюватиметься
нерозподілений прибуток. Для розрахунку цього елемента балансу потрібно
визначити плановий чистий прибуток і плановий розмір дивідендів.
Плановий чистий прибуток можна розрахувати за формулою
де В^ — планова чиста виручка від реалізації; Ррент — рівень
рентабельності реалізації відношення чистого прибутку до чистої виручки
від реалізації.
Припустимо, що рівень рентабельності реалізації планується такий, який
було досягнуто за звітний рік. Визначаємо його за даними звіту про
фінансові результати:
Нерозподілений прибуток залежатиме від дивідендної політики компанії у
плановому періоді; відповідно до неї розрахуємо, скільки чистого
прибутку піде на виплату дивідендів.
Визначивши необхідний приріст активів у плановому періоді, а також
внутрішні джерела його фінансування — приріст пасивів і нерозподілений
прибуток Прплн, можна з’ясувати, чи потрібне буде компанії додаткове
зовнішнє фінансування:
Якщо результат менший від нуля або дорівнює нулю, додаткове зовнішнє
фінансування компанії не потрібне.
Очевидно, компанія потребуватиме додаткового зовнішнього фінансування за
певних темпів збільшення обсягів реалізації і тим більшою мірою, що
вищими будуть темпи збільшення. Задовольнити потребу в додатковому
зовнішньому фінансуванні можна за рахунок або випуску нових акцій, або
отримання позик. Нехай компанія ВАТ “ВК” планує додаткове фінансування
шляхом залучення довгострокових позик у сумі 23,5 млн грн, щоб
забезпечити отримання 314 млн грн чистої виручки у плановому періоді.
Тоді у прогнозованому балансі довгострокові зобов’язання зростуть
порівняно з початком періоду на цю суму і становитимуть 31,6 млн грн
(8,1 + 23,5). Складемо прогнозні документи: баланс і звіт про фінансові
результати для цих умов (табл. 6.4, 6.5), використавши звітні форми
(див. табл. 6.2, 6.3) та наведені розрахунки.
У процесі довгострокового планування можна виходити із запланованого
темпу зростання виручки, як це було зроблено раніше, і потім визначати
суму додаткового зовнішнього фінансування, а ви-ходячи з можливостей
компанії можна забезпечити певні темпи зростання. За С. Россом, у цьому
разі визначають два коефіцієнти: внутрішнього і стійкого зростання.
Коефіцієнт внутрішнього зростання (Кв 3) це максимальний темп зростання,
якого компанія може досягти без будь-якого зов-
нішнього фінансування. Цей коефіцієнт визначають за формулою
де ROA — рентабельність активів (відношення чистого прибутку до
середньої вартості активів); ^ — коефіцієнт реінвестування
(капіталізації), тобто частка чистого прибутку, що залишається в
компанії після виплати дивідендів.
Коефіцієнт стійкого зростання (Kсз) — це максимальний темп зростання,
якого компанія може досягти за рахунок внутрішніх дже-рел фінансування і
збереження постійного співвідношення між позиковим та власним капіталом
(постійного фінансового важеля) без додаткового зовнішнього фінансування
за рахунок емісії нових
акцій. Цей коефіцієнт визначають так само, як Кв 3, тільки замість
показника ROA використовують ROE:
де ROE — рентабельність власного капіталу (відношення чистого прибутку
до середньої вартості власного капіталу).
Коефіцієнт стійкого зростання свідчить про те, на скільки відсотків
можна забезпечити зростання, якщо реінвестувати р відсотків чистого
прибутку і залишити коефіцієнт фінансового важеля на ба-зовому рівні,
залучивши для цього певну суму позик.
З формули коефіцієнта стійкого зростання випливає, що він
під-вищуватиметься із збільшенням ROE та р. Згадавши формулу Дюпона) та
розклавши ROE на компоненти,
побачимо, які фактори приводять до збільшення цього показника, а отже, і
Ксз.
Ураховуючи, що збільшення р (коефіцієнта капіталізації прибутку) так
само сприяє збільшенню Ксз, доходимо висновку, що здатність компанії до
стійкого зростання безпосередньо залежить від таких факторів:
• збільшення рентабельності реалізації (маржі прибутку);
• дивідендної політики (зменшення частки прибутку, що сплачується у
вигляді дивідендів, тобто зростання коефіцієнта капіталізації);
• фінансової політики (збільшення фінансового важеля означає збільшення
фінансування за рахунок боргу, збільшується відношення позикового
капіталу до власного, а також ROE);
• збільшення оборотності активів (спричинює збільшення виручки, що
отримується з кожної гривні активів, і зниження коефіцієнта
фондомісткості та зменшення потреби в прирості активів).
При сталих значеннях рентабельності реалізації, коефіцієнтів
капіталізації прибутку, фінансового важеля та оборотності активів
компанія матиме один можливий темп зростання. Якщо ж фірма хоче
підвищити темпи зростання, то їй потрібно збільшити рентабельність
реалізації, оборотність активів, рівень фінансового важеля, коефіцієнт
капіталізації прибутку або продавати нові акції.
У процесі фінансового планування, коли генеруються і аналізуються різні
варіанти прогнозних фінансових звітів, досягається узгодженість між
різними показниками розвитку компанії.
Розвиток комп’ютерних технологій, поява нових програмних продуктів
(електронних таблиць і комп’ютерних фінансових моделей різних типів) не
тільки полегшили аналітичні розрахунки у процесі фінансового
прогнозування і планування, а й значно розширили можливості менеджерів
щодо перегляду альтернатив і вибору оптимальних варіантів згідно із
прийнятими ними критеріями.
Безумовно, моделі фінансового планування, що дають змогу розглянути
фінансові потреби щодо темпів зростання і визначити балансові
взаємозв’язки, є незамінним інструментом менеджерів компаній. Проте
певні співвідношення між статтями прогнозних фінансових звітів не є
самоціллю, а лише засобом контролю за фінансовим становищем корпорації,
тому й їх планування не може означати завершення процесу стратегічного
фінансового планування в корпорації. Керівництво корпорації узгоджує
кінцевий стратегічний план шляхом поєднання різних цілей у різних
напрямках діяльності фірми, урахування багатьох обмежень і прийняття
компромісних рішень для досягнення загальної мети корпорації.
Стратегічні фінансові плани як складові стратегічного планування так
само підпорядковані досягненню цієї мети і у процесі узгодження планів
діяльності різних підрозділів корпорації неодноразово коригуються.
Важливим елементом фінансового планування є податкове планування, що
передбачає мінімізацію податкових зобов’язань у межах чинного
законодавства. Податкове планування базується на праві кожного платника
податків використовувати не заборонені законом засоби, прийоми, заходи
щодо скорочення своїх податкових зобов’язань. Таке планування можна
здійснювати як у процесі довгострокового фінансового планування, так і
при складанні поточних фінансових планів.
У довгостроковому періоді корпорації можуть передбачати такі заходи із
зменшення податкового тягаря, як заснування нових підприємств у вільних
економічних зонах або у країнах, що є офшорними центрами, тобто там, де
застосовуються пільгове оподаткування і спрощена система бухгалтерського
обліку.
У поточному періоді податкове планування складається з урахування і
максимального використання всіх не заборонених законодавством податкових
пільг і можливостей зменшення бази оподаткування.
Список використаної літератури
Сахарова О. Зловживання в акціонерних товариствах: спроби класифікації
// Економіка, фінанси, право. — 1999. — № 7. — С. 34-36.
Сірош М. В. Перспективи підвищення ефективності корпоративного сектора
економіки та корпоративного управління // Про приватизацію: Держ.
інформ. бюл. — 2000. — № 2. — С 73-75.
Сірош М. В., Аблялімов Р. Є. Вплив учасників ринку цінних паперів на
корпоративне управління // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. —
1999.—№4. —С 29-32.
Стецъко М. В., Юрій І. С Фінанси акціонерних товариств: проблеми і
перспективи // Фінанси України. — 2000. — № 4. — С. 54-58.
Суржик В. Г. Акціонування й управління акціонерним капіталом // Фінанси
України. — 1999. — № 1. — С 82-85.
Суторміна В. М., Федосов В. М., Рязанова Н. С Фінанси зарубіжних
корпорацій: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1993.
Тарнавский В. Путь на вершину // Рынок капитала. — 2000.—№ 1-2.— С.
18-22.
Тарнавский В. Тихий переворот в корпоративном управлении // Рынок
капитала. — 2000. — № 19-20. —С. 15-19.
Тарнавский В. Управляющие становятся акционерами // Рынок капитала. —
1999. — № 22. — С. 29-30.
Терещенко О. О. Фінансові джерела санації підприємств // Фінанси
України. — 1999. — № 9. — С 52-63.
Третяк О. І. Конвертовані облігації та невикористані можливості //
Фінанси України. — 1999. — № 6. — С. 42–46.
Тюрина А. В. Инвестиции в инновации: мировой опыт и российские ре-алии
// Финансы и кредит. — 2000. — № 6. — С. 15.
Тюрина А. В. Инновационное инвестирование: пути развития // Финан-сы и
кредит. — 2000. — № 3. — С. 30–36.
У пошуках кращого директора: корпоративне управління в перехідній та
ринковій економіках: Пер. з англ. — К.: Основи, 1996.
Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами)
бух-галтерського обліку: Практ. посіб. — Донецьк: ООО “Баланс-Клуб”,
2000.
Хелферт Э. Техника финансового анализа: Пер. с англ. — М.: Аудит, ЮНИТИ,
1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
