Реферат на тему:
Фінансові особливості діяльності транснаціональних корпорацій
Компанії, що здійснюють фінансово-господарську діяльність на території
кількох країн, називають транснаціональними (або міжнародними)
корпораціями (далі — ТНК). Нині мережа ТНК вже контролює більшу частину
світових технологічних, товарних і виробничих ресурсів і продовжує
розширюватись. Вітчизняні компанії повинні це враховувати, розроблюючи
власні стратегічні плани, оскільки окремі з них згодом, можливо, так
само стануть транснаціональними, а деяких можуть поглинути інші ТНК.
Дослідники проблем фінансового управління корпораціями називають шість
причин утворення ТНК :
• пошук нових ринків збуту;
• забезпечення виробництва сировиною;
• пошук нових технологій;
• підвищення економічної ефективності за рахунок переміщення виробництва
у країни з меншими виробничими витратами;
• подолання перешкод політичного і законодавчого характеру;
• диверсифікація капіталовкладень.
Розширення ТНК, безумовно, свідчить про успішні фінансові результати
діяльності цих структур. Разом з тим така діяльність у різних країнах
породжує фінансові складності, що можуть знизити ефективність діяльності
ТНК. Завдання менеджерів —проаналізувати фактори, що впливають на
фінанси міжнародних компаній, а також розробити і використовувати у
практиці управління фінансами методи, що запобігають виникненню втрат і
зменшують ризики від здійснення операцій на території різних країн.
Наведемо основні фактори, які слід ураховувати, виконуючи фінансові
операції за межами країни:
• існування різних валют, обмінних курсів валют і валютних обмежень;
• розбіжність між банківськими процентними ставками в різних країнах;
• особливості оподаткування в кожній країні;
• вплив політичних подій на діяльність підприємств.
Дія цих факторів зумовлює появу низки ризиків міжнародних операцій.
Одним з найбільш значущих є валютний ризик, що спричинюється коливанням
курсів валют.
Короткостроковий валютний ризик виникає внаслідок щоденних коливань
валютного курсу. Міжнародні компанії, звичайно, мають укладені угоди на
купівлю або продаж товарів у найближчому майбутньому за встановленими
цінами. Якщо для платежів використовуються різні валюти, слід звернутися
до способів страхування короткострокових валютних ризиків.
Довгостроковий валютний ризик пов’язаний з тим, що вартість операцій за
кордоном може змінитися внаслідок непередбачених змін економічних умов
(наприклад, незаплановане підвищення заробітної плати у країні, де ТНК
здійснювала діяльність з метою економії на оплаті праці, може привести
до зниження прибутку або до збитків).
Страхування довгострокового ризику складніше, ніж короткострокового.
Для великої ТНК управління валютним ризиком ускладнюється тим, що
розрахунки між її філіями в різних країнах здійснюються в кількох різних
валютах. Можливо, що зміна обмінного курсу однієї з валют принесе
прибуток одній філії і водночас негативно позначиться на діяльності
іншої філії.
Не дивно, що в управлінні фінансами ТНК важливе місце посідають
процедури з хеджування (страхування) валютних ризиків.
Фінансовими інструментами, що спеціально призначені для хеджування, є
ф’ючерси, форвардні контракти, свопи та опціони. Усі
вони належать до похідних інструментів, оскільки їх вартість залежить
від вартості базових активів.
Ф’ючерсний контракт — це заздалегідь розміщене замовлення на купівлю або
продаж активу. Ціни встановлюються при укладенні контракту, але оплата
активів здійснюється на момент настання дати виконання контракту.
Ф’ючерсні контракти (ф’ючерси) є стандартними документами, що
засвідчують зобов’язання продати (придбати) відповідну кількість
базового активу у визначений час у майбутньому з фіксацією ціни базового
активу під час укладення контракту. Обіг ф’ючерсів здійснюється виключно
на організованих ринках. За законодавством України базовим активом
ф’ючерсів можуть бути тільки товарні ресурси або валютні цінності.
Історично найдавнішим інструментом страхування ризику зміни цін на
товари вважаються товарні ф’ючерсні контракти, що з’явились на ринках
сільськогосподарської продукції США. Продаючи ф’ючерси на певний вид
продукції, фермери могли зменшити невизначеність щодо ціни продажу
майбутнього врожаю, оскільки контракт встановлював зобов’язання продати
за визначеною сьогодні ціною певну кількість продукції в майбутньому. З
розвитком фінансових ринків і міжнародних операцій коливання процентних
ставок і обмінних курсів стали таким самим джерелом ризику, як і зміни
цін на товари. Фінансові ф’ючерси, що з’явились у 1972 р., стали досить
вдалим нововведенням, яке дало змогу фірмам знижувати ці ризики. На
відміну від товарних ф’ючерсів базовими активами фінансових ф’ючерсів є
фінансові активи.
Завдяки стандартизованій формі ф’ючерсні контракти високо-ліквідні, вони
щоденно продаються і купуються на організованих ф’ючерсних біржах на
мільярди доларів. Проте якщо умови ф’ючер-сних контрактів не
відповідають конкретним потребам, то можна здійснити хеджування за
допомогою купівлі або продажу форвардного контракту.
Форвардний контракт — це спеціально складений ф’ючерсний контракт, тобто
індивідуалізований документ, що відповідає потребам конкретного клієнта,
не укладається на організованому ринку, може укладатись на нестандартні
суми або на нестандартні терміни.
Ф’ючерсні контракти закриваються щоденно. Клірингова палата веде
щоденний облік прибутків і збитків за контрактами. На наступний день
відкриваються нові контракти. На відміну від ф’ючерсних контрактів
форвардні не зараховуються на ринку щоденно. Прибутки і збитки за ними
визначаються в день виконання контракту. У світі дуже популярні угоди
про форвардну банківську процентну ставку і форвардні контракти на
купівлю або продаж іноземної валюти.
Припустимо, що фірма планує через шість місяців узяти кредит на три
місяці. Вона може зафіксувати процентну ставку за цим кредитом, уклавши
з банком контракт про форвардну процентну ставку. Банк, наприклад, може
запропонувати шестимісячну угоду за ставкою ЛІБОР за тримісячним
депозитом 7 %. Якщо наприкінці шестимісячного періоду ставка ЛІБОР за
тримісячним депозитом перевищуватиме 7 %, то банк сплатить фірмі
різницю, а якщо буде меншою, то фірма сплатить банку різницю [21, с
702].
Фірми можуть захищати себе від ризику зміни обмінних курсів,
систематично купуючи і продаючи форвардні валютні контракти. Можна
самостійно розробляти схеми, що забезпечать хеджування подібно до
форвардного контракту. Наприклад, замість того щоб купити форвардний
валютний контракт, можна здійснити позику в доларах, обміняти її на іншу
валюту і позичити цю валюту на необхідний строк. Це забезпечить такі
самі грошові потоки, як і форвардний контракт. Останніми роками фірми
почали укладати різноманітні угоди про свопи.
Своп — це двостороння угода про обмін у майбутньому серіями платежів у
різних валютах. Обмін є комбінацією операцій на умовах “спот” і
“форвард”. Як відомо, на валютному ринку існують два основні типи
операцій: касові — за теперішньою ціною (спот) і термінові — за
форвардним курсом. Касові операції передбачають, що обмін валютою і
розрахунки здійснюються за спот-курсом протягом двох банківських днів.
Форвардний курс — це майбутній курс обміну валюти, що обумовлюється на
сьогодні, а розрахунки за ним здійснюватимуться через термін, зазначений
у певній угоді. Своп означає одночасну купівлю і продаж валют за умови
розрахунків на різні дати. Кожна сторона отримує в розпорядження валюту
за ціною спот на певний період до її продажу за ціною форварду. Операції
свопу майже повністю усувають валютний ризик.
Передісторія поширення свопів така: багато років британський уряд
обмежував купівлю іноземної валюти для інвестування за кордон. Це
змусило багато фірм укладати угоди про так звані компенсаційні кредити.
Фірма мала можливість надавати кредит у фунтах стерлінгів компанії США і
водночас отримувати від неї позику в доларах для здійснення іноземних
інвестицій. Беручи компенсаційний кредит, британська фірма погоджувалась
здійснювати майбутні виплати в доларах, а отримувати дохід у фунтах
стерлінгів. У 1979 р. обмеження на зарубіжні інвестиції були усунуті й
британські фірми вже не потребували компенсаційних кредитів. У 80-х
роках банки перетворили операції з компенсаційними кредитами на свопи,
які стали дуже популярними серед міжнародних корпорацій. Більшість
випусків доларових єврооблігацій супроводжується свопами. Свопи
укладаються не тільки з приводу обміну валюти в майбутньому. Крім
валютних розрізняють свопи процентних ставок, а також свопи за різними
пунктами опціонних контрактів, так звані свопціони. Наприклад, фірми
часто обмінюють позики з фіксованою процентною ставкою на позики з
плаваючою. У цьому разі одна сторона буде зобов’язана здійснити
фіксовані річні виплати в обмін на отримання плати, розмір яких залежить
від рівня короткострокових процентних ставок. Можливі навіть товарні
свопи. У цьому разі не слід поставляти товари, а просто відшкодувати
різницю їх вартостей. Наприклад, авіакомпанія фіксує ціну купівлі нафти
і перераховує фіксовані платежі, а інша сторона в цей самий час сплачує
суму залежно від цін на нафту.
Опціони на відміну від ф’ючерсних і форвардних контрактів надають право,
а не зобов’язують купити або продати базовий актив. Вартість опціонів
залежить від коливання цін на базові активи, тому їх можна
використовувати для зниження ризику. В окремих випадках простіше
використати опціони, ніж ф’ючерсні та форвардні контракти. Припустимо,
що американська фірма бере участь у тендері на отримання будівельного
контракту у Франції і лише через кілька місяців буде відомо, чи виграла
вона тендер. Платежі за контрактом мають здійснюватись у франках, але
багато статей витрат фірми будуть у доларах. Тому при зниженні курсу
франка фірма може мати великі збитки. У цій ситуації повністю уникнути
валютного ризику не вдасться, оскільки фірма не має змоги хеджувати
ризик, пов’язаний з невизначеністю отримання контракту. Проте частково
ризик можна зменшити, придбавши опціон на продаж франків. Якщо фірма
отримає контракт, а вартість франка знизиться і контракт стане
неприбутковим, то прибуток від використання опціону компенсує зниження
доходу від контракту. Якщо фірма не отримає контракт, то опціон так само
буде дуже корисний у разі зниження вартості франка. Звичайно, за
страхування ризику слід платити страхову премію, у розглядуваному
випадку це ціна опціону. Якщо вартість франка зросте, витрати фірми на
купівлю опціону будуть невиправдані.
Окремі стратегії хеджування є статичними. Необхідно один раз здійснити
хеджування, і фірма на деякий час буде захищена. Проте більшість
стратегій хеджування динамічні. З часом, а також у зв’язку із зміною цін
фірма повинна переглядати свою позицію і поновлювати хеджування.
Хоча існує багато видів і способів хеджування ризиків, але ще більше
виникає конкретних господарських ситуацій. Тому коли не підходять готові
способи страхування ризику, менеджери розроблюють нові інструменти і
методи для конкретної нестандартної ситуації, тобто звертаються до
фінансового інжинірингу (див. під-розд. 6.4). Зокрема, фінансовий
інжиніринг в управлінні ризиками полягає у створенні нових похідних
цінних паперів, а також у комбінуванні існуючих деривативів для
вирішення специфічних завдань хеджування.
В управлінні фінансами ТНК крім операцій із хеджування валютних ризиків
важливе місце посідають операції із залучення довгострокового капіталу
на міжнародних ринках капіталу, фінансове планування грошових надходжень
з урахуванням коливання обмінних курсів валют, розробка варіантів
кредитної політики з урахуванням особливостей країн, де розміщені
торговельні партнери корпорації, вироблення політики управління коштами
в товарно-матеріальних запасах, що формуються в зарубіжних підрозділах.
Дослідники фінансової діяльності ТНК зазначають, що їм важче, ніж суто
національним фірмам. Це зумовлено різноманітними ризиками міжнародних
операцій. Нині ситуація стала ще складнішою, оскільки посилилась
нестабільність цін на товари, послуги, сировину, процентних ставок,
валютних курсів. Управління ТНК за цих умов потребує від менеджерів дуже
високої кваліфікації. Зокрема, вони мають добре розумітися на
міжнародних фінансах і функціонуванні міжнародних фінансових ринків, а
також бути обізнані з податковими системами різних країн.
Список використаної літератури
Сахарова О. Зловживання в акціонерних товариствах: спроби класифікації
// Економіка, фінанси, право. — 1999. — № 7. — С. 34-36.
Сірош М. В. Перспективи підвищення ефективності корпоративного сектора
економіки та корпоративного управління // Про приватизацію: Держ.
інформ. бюл. — 2000. — № 2. — С 73-75.
Сірош М. В., Аблялімов Р. Є. Вплив учасників ринку цінних паперів на
корпоративне управління // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. —
1999.—№4. —С 29-32.
Стецъко М. В., Юрій І. С Фінанси акціонерних товариств: проблеми і
перспективи // Фінанси України. — 2000. — № 4. — С. 54-58.
Суржик В. Г. Акціонування й управління акціонерним капіталом // Фінанси
України. — 1999. — № 1. — С 82-85.
Суторміна В. М., Федосов В. М., Рязанова Н. С Фінанси зарубіжних
корпорацій: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1993.
Тарнавский В. Путь на вершину // Рынок капитала. — 2000.—№ 1-2.— С.
18-22.
Тарнавский В. Тихий переворот в корпоративном управлении // Рынок
капитала. — 2000. — № 19-20. —С. 15-19.
Тарнавский В. Управляющие становятся акционерами // Рынок капитала. —
1999. — № 22. — С. 29-30.
Терещенко О. О. Фінансові джерела санації підприємств // Фінанси
України. — 1999. — № 9. — С 52-63.
Третяк О. І. Конвертовані облігації та невикористані можливості //
Фінанси України. — 1999. — № 6. — С. 42–46.
Тюрина А. В. Инвестиции в инновации: мировой опыт и российские ре-алии
// Финансы и кредит. — 2000. — № 6. — С. 15.
Тюрина А. В. Инновационное инвестирование: пути развития // Финан-сы и
кредит. — 2000. — № 3. — С. 30–36.
У пошуках кращого директора: корпоративне управління в перехідній та
ринковій економіках: Пер. з англ. — К.: Основи, 1996.
Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами)
бух-галтерського обліку: Практ. посіб. — Донецьк: ООО “Баланс-Клуб”,
2000.
Хелферт Э. Техника финансового анализа: Пер. с англ. — М.: Аудит, ЮНИТИ,
1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
