.

Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4841
Скачать документ

Реферат на тему:

Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище

Аграрний сектор у всьому світі – важливий сектор економіки, де державне
втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існує багато
причин. Специфічні причини державного втручання в аграрне виробництво з
часом змінюються, так само, як і природа політичних, соціальних та
економічних середовищ, у межах яких функціонує сільське господарство.
Такі дії держави називаються її аграрною політикою. Політика
характеризується цілеспрямованими, послідовними діями, на відміну від
випадкових і непостійних видів діяльності, які притаманні приватній
фірмі або індивідууму. Політика включає планування, що базується на
певних звичаях, цінностях та цілях, а також на порівнянні витрат і
прибутків, пов’язаних з прийняттям того чи іншого плану. Елементи
політики – цілі, які можуть бути встановлені, засоби для досягнення цих
цілей, виконавчі органи, такі, як агенти чи агенції, що активізують та
контролюють згадані засоби, а також обмежувальні фактори, які існують
при виконанні заданого плану чи програми.

Економічна політика – це послідовні державні заходи у процесі
регулювання й досягнення національних інтересів. Вона є продуктом як
економістів, так і політиків. Економічна політика впроваджується
законодавчими державними програмами, що приймаються представниками
політичної еліти, які діють в інтересах громадян країни і які були
обрані ними шляхом голосування. Державна політика, на відміну від
приватних дій індивідууму, сім’ї чи організації, включає окремих осіб як
громадян країни; групи та організації з політичними цілями, а також
державні структури на районному, національному і міжнародному рівнях.
Діяльність держави впливає на всіх без винятку. Вивчення державної
політики охоплює не тільки всі дисципліни щодо порядку прийняття
політичних рішень, але й включає політичні системи, на яких базуються
дії урядів.

Розрізняють певні стадії, послідовності прийняття політичних рішень у
демократичному суспільстві. Процес починається з того, що відчувається
необхідність змін у поточному стані державного регулювання. Другий етап
охоплює формування публічного усвідомлення та інформованості
суспільства, що певний стан речей може і повинен бути змінений. Третій,
коли потрібне громадянське схвалення запропонованого виду політики чи
політик поряд із супутніми державними діями для адаптації й впровадження
змін. Четвертий – це оцінка та аналіз, або огляд, який може бути на
будь-якій стадії прийняття політичного рішення, чи як додатковий етап
переогляду політики. У процесі прийняття політичного рішення
застосовують концепцію інкременталізму, в якій кожне нове рішення
додають до попереднього. Політику будують крок за кроком, або рішення за
рішенням. Правильні рішення в минулому, так само, як і помилки, є
фундацією поточних чи майбутніх дій держави, іншими словами, її
політики.

Аграрна політика – важлива й невід’ємна складова державної політики –
може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового
виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих,
економічно забезпечених і соціально захищених напрямах. Вона охоплює всі
державні рішення, які впливають на діяльність індивідуальних виробників
та фірм для визначення, що виробляти, як виробляти і для кого. Розуміння
аграрної політики потребує знання не лише політичного процесу прийняття
і затвердження нових законів, але й економічної суті та їх результатів
як для виробників, так і споживачів сільськогосподарської продукції.

Можливості для державного регулювання дуже широкі:

1. Основною прерогативою держави є її законодавство. Налагодження
оптимального функціонування державних та приватних інституцій – одне з
головних урядових завдань, які не можуть бути розв’язанні тільки за
рахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є
земельна реформа і розподіл прав власності. Ось чому в Україні одним із
найважливіших політичних рішень залишається приватизація землі.

2. Держава також може поліпшити функціонування аграрного сектора
наданням послуг та соціальним забезпеченням. Прогресивні типи аграрних
політик ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчої
системи. Серед них протягом останніх років виділяють такі: розвиток
аграрної науки та екстеншен, що фінансуються державними структурами;
різноманітні програми охорони природних ресурсів, особливо консервація
ґрунтів і водних ресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту
аграрної продукції власного виробництва, що поліпшує національний баланс
експорту та імпорту разом з освоєнням ринків для збуту надлишків
виробленої продукції та ін. Загалом сучасні типи аграрних політик
спрямовані на поліпшення навколишнього природного середовища або
сприяння діяльності індивідуального фермера чи споживача.

Нарешті, держава може безпосередньо впливати на функціонування аграрних
ринків. Аграрна політика має відношення до двох широких вимірів ринків –
ринку сільськогосподарських ресурсів, через який аграрний виробник
забезпечується усім необхідним для виробничого процесу, і ринку
сільськогосподарських продуктів, на якому відбувається процес обробки й
подальшого просування харчових продуктів до національних і зарубіжних
споживачів. Державна політика на ринку ресурсів охоплює використання
землі та інших природних ресурсів, аграрний кредит, промислові вироби
для сільського господарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх
секторах аграрного виробництва. Політика на товарному ринку включає
широкий спектр законів і державних регулятивних дій, які застосовуються
на зазначених ринках. Наприклад, це стосується таких питань, як
саморегульовані ринки, або заходи підтримки цін з одночасним контролем
рівня виробництва і маркетингу; торговельні угоди у міжнародній
торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидування цін для
споживачів і питання, які пов’язані з врегулюванням таких процесів.

Державне втручання у функціонування ринків аграрної продукції не завжди
на користь сільськогосподарських виробників. Деякі країни намагаються
утримувати низькі ціни на продукти, щоб задовольнити вимоги жителів міст
або підтримати промисловий сектор. Проте у більшості розвинутих країн,
зокрема в ЄС та США, державна політика спрямована на підтримку аграрного
виробництва. Ця тенденція все ще зберігається, хоча базові умови, за
якими розроблялися основні положення аграрної політики у згаданих
країнах, суттєво змінилися.

У даному розділі не ставиться мета охопити і проаналізувати всі випадки
й умови застосування певних регулятивних дій із боку держави, аргументів
за і проти державного втручання у різних сферах аграрного сектора. Тут
ми застосовуємо концептуальну структуру, так званий аналіз рівня
добробуту (welfare analysis), який широко використовується для оцінок
ефективності та ефекту розподілу, як результат державного втручання у
вигляді податків, субсидій і квот. Беззаперечним є те, що завжди існує
вартість, яка має бути сплачена за будь-який вид державної політики,
навіть якщо такі витрати на перший погляд не простежуються. В результаті
певних дій держави суспільство у цілому може втратити, і різні
зацікавлені групи в межах такого суспільства одержують різні наслідки
від державного втручання. Відповідно, залежно від поставленої мети
існують різні за ефективністю засоби впливу з боку держави. Державні
витрати, або надходження до бюджету, як результат різних політичних
акцій також можуть суттєво різнитися.

Welfare economics включає нормативну оцінку ринків та економічної
політики держави. Економічна політика спричиняє зміни на різних рівнях і
в структурі економічної діяльності. Метою регулятивного втручання є
досягнення більш позитивного результату порівняно з альтернативним при
відсутності інтервенції. Цей новий результат може оцінюватися за
багатьма критеріями, але неминуче постане запитання: чи буде він
позитивним в економічному розумінні цього слова? Welfare economics є
основою економічної теорії, що досліджує дане питання визначенням
критеріїв щодо економічної переваги, а також операційних процедур для
порівняння результатів. Ринкова рівновага відображає шлях, яким чином
ринки розподіляють обмежені ресурси. Тому метою welfare economics є
визначення, чи відповідає такий ринковий розподіл поставленим завданням
перед суспільством.

Основи welfare economics були започатковані такими відомими західними
економістами, як Маршалл, Пігоу та Паретто (Marshall, Pigou, Pareto).
Відповідно до їхньої теорії внесок певного товару (послуги) у соціальний
добробут визначається відніманням соціальних витрат від загальних
соціальних надходжень. Результат може бути названий як нетто соціальні
надходження (прибутки). Згідно з термінологією welfare economics
“соціальний добробут” означає загальний обсяг товарів та послуг, які
знаходяться в розпорядженні суспільства і є наявними для використання.

Теоретичний аналіз welfare economics починається з концепції “Оптимуму
Паретто”, названої на честь італійського економіста Вільфредо Паретто.
Ця концепція визначається як загальна ситуація в суспільстві, коли
неможливо поліпшити добробут одного члена суспільства без одночасного
зниження добробуту іншого учасника цього ж суспільства. Якщо існує
можливість нарощувати обсяги виробництва таким чином, що підвищується
добробут усіх людей або лише деяких, але не погіршується становище
решти, тоді ще існують потенційні можливості для зростання соціального
добробуту, і така ситуація називається Паретто суб-оптимум.

Welfare economics будується на двох теоремах:

1) Якщо кожен займається торгівлею у конкурентному ринковому середовищі,
всі взаємовигідні торговельні угоди будуть завершені й підсумковий,
ринково урівноважений розподіл ресурсів буде економічно ефективним.

Досягти ефективного ринкового розподілу нелегко, якщо існує багато
виробників і споживачів. Це можливо у тому разі, коли на всіх ринках
існує досконала конкуренція. Вирішенню цього питання на конкурентній
основі віддається перевага порівняно з централізованою системою
розподілу, оскільки у першому випадку для цього потрібно мінімум
інформації.

“Оптимум Паретто” репрезентує максимальне виробництво (або дохід)
економіки і є найефективнішим операційним показником. З погляду
прийняття політичних рішень ідея “Оптимуму Паретто” зумовлює наступний
критерій Паретто для формулювання політичних цілей:

Зміна в політиці соціально виправдана, якщо в результаті неї або всі
члени суспільства опиняться у кращому становищі, або меншою мірою це
стосуватиметься деяких його членів, разом із тим становище усіх інших не
погіршиться.

Іншими словами, розподіл товарів в економіці Паретто ефективний, якщо
вони не можуть бути перерозподілені для поліпшення становища одного
члена суспільства інакше як з одночасним погіршенням становища іншого.

Проте у сучасній літературі все частіше зустрічаються висловлювання, що
критерій Паретто досить умовний. Він не дає змоги порівняти й
проаналізувати звичайну ситуацію, в якій поліпшення становища одного або
кількох людей призводить до збитків щонайменше однієї іншої особи. Однак
незважаючи на це, ефективність Паретто має виняткове значення в
економічній теорії, оскільки будь-яка загальна рівновага у конкурентній
економічній системі матиме необхідні ознаки та передумови для критерію
оптимальності Паретто, і конкурентна рівновага буде тим стандартом, з
яким, звичайно, порівнюють інші альтернативи.

Оптимум Паретто є дуже вузьким принципом для планування політичних
рішень і недостатнім для ефективного сприяння досягненню єдино
правильного вибору. Це здебільшого відбувається тому, що важко знайти
випадки, коли певні люди можуть потрапити у краще становище без
одночасного погіршення становища інших. Наприклад, при підвищенні ціни
на основні сільськогосподарські товари на ринку фермери (виробники)
одержують більші прибутки, тоді як споживачі несуть додаткові витрати.

Через зазначену причину аналіз економічної (аграрної) політики рідко
базується на критерії Паретто. Замість нього використовують
альтернативний принцип, відомий як критерій компенсації. Цей критерій
містить в основі ідею, що “потенційні” можливості підвищення добробуту
суспільства існують, якщо в результаті політичної акції прибуток тих,
хто опинився у виграші, буде більшим, ніж витрати тих, хто програв,
таким чином, щоб переможці потенційно могли компенсувати витрати інших і
все одно залишатися з прибутком.

2) Друга теорема доводить те, що кожна ринкова рівновага, яка претендує
називатись об’єктивною, може бути досягнута взаємовигідним розподілом
ресурсів між індивідуумами, і такий розподіл не повинен призводити до
економічної неефективності.

Згідно з критерієм компенсації зміна в політичних правилах буде
соціально виправданою, якщо в результаті такої зміни переможці зможуть
компенсувати витрати тим, хто втратив, і в решті решт ніхто не
опиняється у гіршому економічному становищі. Головна особливість цього
критерію полягає в тому, що таке відшкодування є тільки “потенційним”:
вона дає змогу і далі розвивати певний вид державної політики,
незважаючи на те, наскільки реально відбувається процес компенсації, й
залишаючи за окремим політичним рішенням питання, чи платити таку
компенсацію і в якому розмірі. Отже, дотримується ідея оптимуму Паретто
щодо максимізації соціального добробуту, в підсумку політичні зміни
потенційно можуть бути впроваджені без погіршення становища будь-кого із
членів суспільства, але питання щодо реальної компенсації тим, хто
втратив, залишається відкритим. У практиці фактично внаслідок змін у
політичних рішеннях рідко здійснюються компенсаційні відшкодування,
виняток у багатьох країнах можуть становити виплати з боку держави за
втрату власності (будівлі, земля) в результаті інфраструктурної
розбудови, наприклад будівництва доріг, електростанцій тощо.

Таким чином, державне втручання, як правило, призводить до безповоротних
збитків; якщо навіть добробут споживачів і виробників оцінюється
однаково, все одно будуть нетто-втрати при внесенні змін у політику
уряду. В деяких випадках безповоротні втрати дуже незначні, але в інших,
наприклад при утриманні цін, – досить великі. Такі безповоротні втрати є
формами економічної неефективності й мають бути враховані при розробці
та впровадженні інструментів аграрної політики.

Аграрна політика має справу з цілеспрямованими і свідомими діями уряду,
покликаними досягти результатів, зіставних із громадською думкою або
концепцією щодо кінцевого результату. Прогресивні аграрні політики – це
дії уряду, спрямовані на поліпшення інфраструктури індустрії виробництва
продуктів харчування. Такі форми державних політик, як підтримка цін на
сільськогосподарську продукцію та підвищення прибутків аграрних
товаровиробників, ставлять за мету досягти кращих результатів у
вищеназваних випадках порівняно з вільним ринковим розподілом.

Аграрна політика існує тому що існує уряд. Вона – невід’ємна складова
державного устрою. Певний вид політики повинен прийматися й
застосовуватися тоді, коли цього бажає більшість членів суспільства, яка
голосувала за політичних кандидатів, що поділяють думку своїх виборців і
спроможні сформувати організації, які через політичні процеси досягнуть
поставленої мет. Ось чому ми маємо аграрну політику й чому так важливо
її вивчати.

Однією з основних складових національної безпеки України є економічна
безпека. Надійне забезпечення країни продукцією сільського господарства,
використання наявного експортного потенціалу агропромислового комплексу
– важливі завдання загальнонаціонального масштабу. Цим зумовлюється
особливе, стратегічне значення аграрної реформи в процесі реформування
економіки країни у цілому.

Від ефективності аграрної реформи значною мірою залежать хід і
результати ринкових перетворень, оскільки 32% населення проживає у
сільській місцевості, в аграрному секторі сконцентровано майже чверть
виробничих фондів, виробляється близько 14% річного обсягу товарів і
послуг. У документах, що визначають стратегію політики реформування в
Україні, сказано, що саме аграрна політика має бути провідною ланкою,
стимулюючим фактором прискореної ринкової трансформації економіки.

Україна має значний потенціал аграрного виробництва. Її земельні ресурси
становлять 42 млн. га сільгоспугідь з переважно родючими ґрунтами
чорноземного типу. Проте наявний потенціал використовується не більш як
на третину. Однією з причин цього є низька економічна ефективність
аграрного виробництва. Про це свідчать, зокрема, велика частка
населення, зайнятого в агропромисловому виробництві (далі АПВ), та
низька продуктивність праці. Якщо у країнах ЄС потреби в
сільськогосподарській продукції задовольняють близько 5% загальної
чисельності робочої сили, у США – 3%, то в Україні – близько 22,7%, або
4,8 млн. чоловік. На одного працівника у сільському господарстві України
припадає річна валова додана вартість в 2500 USD, що у 8–16 разів менше,
ніж у розвинутих країнах світу.

Таке явище стало наслідком як системної економічної кризи у країні, так
і надзвичайно повільного й суперечливого процесу реформування АПВ.
Навіть досягнуті, починаючи з 2000 року, позитивні зрушення істотно не
змінили його економічно складного становища: основні показники
сільськогосподарського виробництва нижчі від рівня 1990 року;
залишаються складними соціальні проблеми – життєвий рівень селян
наближається до критичної межі, оплата праці у сільському господарстві
набагато нижча, ніж в інших секторах економіки, і становить у середньому
147 грн. на місяць, тоді як у промисловості – 406 грн., а в середньому
по Україні – 305 грн.; не відбулося становлення ефективного власника.

Головною рисою аграрної політики в Україні у даний час є стан
реформованості з певною невизначеністю стратегії ринкових перетворень,
внаслідок чого сільське господарство й надалі залишається на роздоріжжі
загальних дискусій щодо переваг велико- та дрібнотоварного виробництва.
Не зважаючи на суттєві зміни в функціях Міністерства аграрної політики,
управління сільським господарством загалом все ще не набуло ринкового
характеру. Реальний шлях оздоровлення сільського господарства України i
головне завдання держави полягає, по-перше, у завершенні
структурно–інституціональної визначеності побудови сільського
господарства, по-друге, в запровадженні раціональної системи державного
управління та його підтримки й, по-третє, у переході до економічних
(опосередкованих ринковими, біржовими механізмами) методів регулювання
обсягів агропромислового виробництва.

Слід зазначити, що останнім часом в економічній літературі розгорнулася
дискусія щодо визначення ролі держави у розвитку АПВ. Деякі
економісти–аграрники відстоюють такі методичні підходи, коли в сучасних
економічних умовах необхідно широко використовувати тільки переваги
ринкової теорії управління, яка ґрунтується на принципах лібералізму,
тоді як інші на основі оцінки реального стану виробничих процесів в
аграрному секторі виступають за державний вплив на АПВ. На нашу думку,
варто погодитися з тими вченими–економістами, які стверджують, що на
етапі переходу до ринкової економіки пріоритетне значення повинно мати
державне регулювання економіки. Його оптимальне поєднання з ринковими
регуляторами в сучасних умовах зможе забезпечити найбільш прискорений
вихід аграрного сектора, передусім сільського господарства, з кризи.

Ми також поділяємо думку вчених, згідно з якою для кожної конкретної
країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох
типових ситуацій: 1) існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2)
попит на неї і пропозиція відносно збалансовані; 3) пропозиція
сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що у
всіх випадках держава не може проводити однакову політику відносно
аграрного сектора. Перша і третя ситуації потребують активнішого
втручання держави в аграрне виробництво. В Україні за останні роки
з’явилася загалом позитивна тенденція нарощування виробництва сіль
господарської продукції, тому в найближчому майбутньому роль держави та
її органів повинна бути особливо активною і спрямованою на його
стимулювання й збільшення пропозиції товарної продукції.

З другого боку, механізми державного регулювання АПВ України
проявляються в аграрній політиці, яка розглядається нами як постійний
процес управління аграрним сектором економіки з метою забезпечення його
ефективного, конкурентоспроможного розвитку по одному або одночасно
кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально
захищених напрямах.

Інструменти аграрної політики, що використовуються державою, можна
об’єднати у чотири групи: нормативно–правові; фінансово–економічні;
організаційно–адміністративні; соціально–психологічні.

В організаційно-господарському, виробничому розумінні особлива роль у
системі агропромислового виробництва належить сільському господарству
оскільки саме воно є головним споживачем матеріально–технічних ресурсів
промислового походження, водночас будучи визначальним постачальником
сільськогосподарської сировини для переробної промисловості. Одночасно в
соціально–економічному розумінні роль сільського господарства
визначається тим, що його фінансово-економічне становище цілком залежить
від рівня і співвідношення цін, за якими воно придбає ресурси й продає
вироблену продукцію, а також тих розцінок і тарифів, за якими оплачує
різноманітні промислово–виробничі послуги.

Такий підхід до трактування ролі сільського господарства дає змогу
стверджувати, що виробництво продовольчих і непродовольчих товарів у
сільському господарстві лише започатковується на основі технологічного
поєднання промислових та аграрних факторів. Що ж до кінцевого продукту,
який надходить для споживання, то його в більшості випадків одержують у
результаті промислової переробки сільськогосподарської сировини, де й
формується основна маса доданої вартості.

Усе це дає підставу вважати, що аграрна політика в сучасних умовах
повинна охоплювати не лише суто загальні аграрні проблеми, але й глибше
торкатися нових проблем, пов’язаних із сільськогосподарським
виробництвом та його організаційно–правовими відносинами з іншими
сферами АПВ. А це ще раз підтверджує ту істину, що якщо ми визнаємо, що
економічна стабільність і міцність держави залежать від стабільності
розвитку сільського господарства, то відносини в самому аграрному
комплексі, а також його стосунки з іншими галузями й міжгалузевими
формуваннями мають бути регульованими, передбаченими, виваженими,
результативними. А без відповідної державної аграрної політики цього
досягти практично неможливо.

На нашу думку, взаємовідносини між сферами АПВ великою мірою
визначаються типом економічної системи, яка існує в державі (рис. 1.1).
Так, у планово–організованій системі рентабельність виробництва
продукції кожної із сфер визначається на основі витрат виробництва та
державних закупівельних цін, в даному випадку вона становить 20%. При
ринково несформованій економіці прибуток, одержаний у кожній із сфер,
може значно варіювати, оскільки формується під впливом попиту й
пропозиції, проте деякі вітчизняні виробники, наприклад
сільськогосподарської техніки, є монополістами на ринку. Так, у І сфері
внаслідок відсутності конкуренції може одержуватися прибуток n%, ІІ – m%
і в ІІІ – відповідно k%. За умови існування державного регулювання
аграрного виробництва держава має вплив на економічну діяльність
суб’єктів підприємництва у всіх трьох сферах, у нашому прикладі цей
вплив зумовлює регулювання прибутку в кожній із сфер на х% з метою
забезпечення насамперед інтересів споживачів.

Рис. 1.1. Взаємовідносини між сферами АПВ залежно від типу економічної
системи

Положення про необхідність державного регулювання сільського
господарства в розвинених країнах стало аксіомою і за будь-яких обставин
не підлягає перегляду, а навпаки, щоб надати агропромисловому
виробництву динамічнішого розвитку відповідно до зрослих потреб, держава
все активніше втручається у глибинні соціально–економічні питання його
розвитку.

Головною економічною метою аграрної політики є розбудова стабільного,
експортоорієнтованого та конкурентноспроможного на зовнішніх ринках
сектора економіки й створення для цього відповідних
організаційно–економічних умов. Однак в Україні до цього часу не знайшла
офіційного схвалення стратегічно орієнтована аграрна політика, внаслідок
чого немає чіткого уявлення, як і в яких напрямах має розвиватися
сільське господарство.

Крім того, здійснення аграрної політики останніми роками суттєво
ускладнювалося тим, що реформування супроводжувалося великою сукупністю
надзвичайно складних процесів. Це перетворення земельних і майнових
відносин власності, організаційно–правове реформування суб’єктів
господарської діяльності в АПВ, формування економічного механізму й
ринкових відносин та інші проблеми, які не зустрічалися раніше водночас.

Тому постає нагальне питання про розробку і схвалення на законодавчому
рівні концептуальних положень державної аграрної політики, важливим
завданням якої повинні бути гарантування продовольчої безпеки країни,
забезпечення пріоритетного розвитку агропромислового комплексу з
визнанням сільського господарства базовою галуззю економіки.

З огляду на сучасне становище у сільському господарстві України
виділяють три головних етапи сучасної аграрної політики, які ми
пропонуємо конкретизувати так.

Перший етап – стабілізаційний. Його призначення – призупинити спад
виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість – найближчі 2-3 роки. Для
цього потрібно мобілізувати внутрішні й зовнішні інвестиції, задіяти
стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПВ.

Другий етап – відновлювальний. Його мета – доведення обсягів виробництва
сільськогосподарських товарів-лідерів (зерно, насіння соняшнику, молочні
продукти) до рівня кінця 80-х – початку 90-х років із поступовим
розширенням експорту продукції на світовий ринок. Орієнтовна тривалість
цього етапу – перше десятиріччя ХХІ ст.

Третій етап – експортоорієнтований. Він передбачає виведення сільського
господарства України на рівень найрозвиненіших сільськогосподарських
країн та надійне закріплення держави у світовому розподілі виробництва
аграрної продукції.

Одним з основних напрямів реалізації аграрної політики в умовах переходу
до ринкових відносин є створення законодавчої бази і забезпечення
збалансованого поєднання державного регулювання розвитку економіки
агропромислового виробництва з економічною свободою підприємницької
діяльності. При цьому важливого значення набуває постійна державна
підтримка розвитку сільського господарства, здійснення
соціально-економічного захисту вітчизняних сільськогосподарських
товаровиробників, формування внутрішнього ринку продовольства,
матеріальних ресурсів та робочої сили в контексті дотримання
Уругвайської угоди про сільське господарство СОТ.

Важливою функцією держави є вдосконалення механізмів цінового
регулювання, кредитно-фінансової системи і податкової політики,
спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового виробництва.
Особливого значення набуває орієнтування державної інвестиційної
політики на відновлення й розвиток ресурсного потенціалу
сільськогосподарського виробництва, а також посилення участі державних
органів у розвитку інтеграційних, взаємозацікавлених процесів у
виробництві та промисловій переробці сільськогосподарської продукції.

Визначальне місце належить державі в розвитку науково-технічного
прогресу, формуванні й здійсненні науково–технічної політики в
агропромисловій сфері, організації наукового, інформаційного та
кадрового забезпечення всіх галузей агропромислового комплексу.

Крім того, вся державна аграрна політика значною мірою повинна
фокусуватися в площині соціально-економічних змін, у відродженні й
соціальному розвитку села, створенні повноцінного соціального життєвого
середовища в сільській місцевості.

Аграрна реформа, яка проводиться в Україні, є складовою масштабнішого
процесу – глибокої соціально–економічної та політичної трансформації
українського суспільства, що об’єктивно зумовлює суперечливі тенденції
її проведення. Стратегічні перспективи аграрної реформи залежать від
того, які саме тенденції – позитивні чи негативні – переважать у
кінцевому підсумку з урахуванням багатьох зовнішніх чинників.

Найпомітніший вплив на здійснення і результативність аграрної реформи в
Україні мають такі чинники:

макроекономічні, що визначають поведінку (очікування, ініціатива)
суб’єктів господарської діяльності в АПК та економіці у цілому;

інституційні, які включають формування нормативно–правової бази,
розвиток ринків сільськогосподарської продукції, вдосконалення
механізмів державного управління і розвиток недержавних інститутів
регулювання АПК, формування нової системи ціннісних орієнтацій населення
країни;

структурні, пов’язані з формуванням довгострокових пріоритетів
соціально-економічного розвитку держави;

бюджетні, податкові, кредитно-фінансові, цінові та інші, що визначають
ефективність ринкових регуляторів АПК;

зовнішньоекономічні, від яких залежить характер впливу зовнішнього
середовища на розвиток аграрного сектора економіки;

екологічні, пов’язані із забезпеченням сталих умов землекористування;

соціальні, від яких залежать рівень підтримки заходів аграрної реформи
на селі, ступінь підготовленості селян до опанування нових технологій
виробництва та управління.

Аналіз механізмів і характеру впливу вказаних чинників на здійснення
аграрної реформи дає змогу сформулювати можливі напрями та конкретні
заходи з підвищення її результативності. Розглянемо вплив окремих із
зазначених чинників на реформування аграрного виробництва Лісостепу
України.

Зона Лісостепу відіграє надзвичайно важливу роль в аграрній економіці
України. Площа сільськогосподарських угідь у даному регіоні становить
близько 35% усіх сільськогосподарських угідь України. В 2002 році
господарствами усіх категорій регіону було вироблено валової продукції
сільського господарства на суму 25,2 млрд. грн., що становить 40,3%
сільськогосподарської продукції, виробленої в Україні, у тому числі
71,2% цукрових буряків, 44,7% – картоплі, 41,1% – м’яса худоби та птиці,
понад 39% – зерна і молока (табл. 1.1). Слід зазначити, що найсуттєвіший
вплив на реформування аграрного сектора регіону мають структурні,
бюджетні, податкові, кредитно–фінансові, екологічні та соціальні
чинники.

1.1. Виробництво деяких видів сільськогосподарської продукції у зоні
Лісостепу в 2000–2002 рр.

Структурні чинники. Здійснення структурних зрушень в аграрному секторі є
важливою умовою досягнення позитивних змін. Останнім часом
спостерігається активізація діяльності у галузі розробки та впровадження
концепцій і державних програм розвитку пріоритетних секторів сіль
господарського виробництва. Кабінет Міністрів України вже схвалив
Програму «Зерно України 2001–2004», яка передбачає нарощування
виробництва зерна до 35–40 млн. т, розширення посівних площ під цукрові
буряки до 1–1,2 млн. га і, навпаки, скорочення їх під соняшником до 2,4
млн. га. Програма стабілізації та розвитку тваринництва на 2001–2004
роки передбачає, зокрема, повернення до державного замовлення, бюджетних
дотацій тваринництву (в розмірі 100 млн. грн.) і розвитку селекції (61
млн. грн.).

Проте важливі галузі рослинництва, зокрема виробництво цукрових буряків
і кормів, а також тваринництво загалом дотепер перебувають у занепаді.
Без їх відродження не можна сподіватися на створення достатку продуктів
харчування, насамперед тваринного походження. Навряд чи виправданою є
надія на дрібні селянські господарства — вони повністю залежать від
наявності кормів, молодняку птиці, поросят, що репродукуються великими
господарствами, ведення в них селекції, ветеринарного обслуговування та
ін. Однак великим підприємствам, які тепер перетворилися на комерційні
структури корпоративного типу, вигідніше вирощувати високорентабельні
культури (соняшник, кукурудзу на зерно), ніж займатися
низькорентабельним і копітким тваринництвом.

Сільське господарство України деформоване в галузевому, міжгалузевому та
функціональному аспектах, а також за структурою витрат виробництва.
Частка матеріальних витрат зросла у 90-х роках майже на третину й
досягла 64,1% порівняно з 49,4% у 1990 році. При цьому в структурі
матеріальних витрат скоротилися витрати на насіння та садивний матеріал
(від 13,7 до 11,5%), на корми (від 52,1 до 33,9%), на мінеральні добрива
(від 9 до 6,6%). Водночас стрімко зросли витрати на нафтопродукти й
паливо – від 5,8 до 19,4%, а також на електроенергію – від 1,4 до 5,4%.

Така структура витрат спричиняє прогресуючу втрату
конкурентоспроможності сільгосппідприємств, оскільки зменшуються витрати
на підвищення їхньої ефективності – за рахунок одноразових витрат, що
становлять чисте споживання невідновлюваних ресурсів.

Деформованою залишається і галузева структура аграрного виробництва зони
Лісостепу. Так, у структурі посівних площ регіону 54,5% становлять
зернові, 11,9 – технічні культури (переважно цукрові буряки та
соняшник), тоді як під кормовими культурами зайнято лише 25,5% посівних
площ, що зумовлено занепадом тваринництва.

Ще деформованішою є структура виробництва у селянських (фермерських)
господарствах зони Лісостепу. Станом на 1 січня 2003 року в областях
Лісостепу було зареєстровано 9,9 тис. селянських (фермерських)
господарств, у користуванні яких перебувало 680,6 тис. га сільгоспугідь.
Середній розмір селянського (фермерського) господарства становить 64,5
га, при цьому найбільшими є господарства Харківської області (119,7 га),
а найменшими – Чернівецької (13, 3 га).

У процесі реформування АПК склалася монокультурність селянських
(фермерських) господарств, які спеціалізуються переважно на вирощуванні
зернових, цукрових буряків і соняшнику: в 2001 році цими культурами було
зайнято 79,9% усіх посівних площ; натомість тваринництвом, навіть для
виробництва продукції для власних потреб, фермери переважно не
займаються. Якщо говорити про структуру виробництва у фермерських
господарствах окремих областей, то під зерновими культурами найбільші
площі зайняті в Сумській (83,2% посівних площ) і Тернопільській (79,2%),
під цукровими буряками – у Вінницькій (11,3%) і Чернівецькій (10,8%),
під соняшником – у Харківській (16,9%) і Полтавській (11,1%) областях.

У ході аграрної реформи відбулося руйнування значної частини
матеріально–технічної бази колишніх колгоспів і радгоспів (пізніше КСП).
Порівняно з процесами деколективізації, наприклад, на східних землях
Німеччини, в Чехії, Словаччині або Угорщині, де вона здійснювалася у
формі послідовної реструктуризації колишніх кооперативів і державних
господарств у підприємства ринкового типу, в Україні деколективізація
пішла переважно шляхом елементарної руйнації КСП: під час трансформацій,
за оцінками фахівців, було розкрадено або знищено 30–50% виробничого
потенціалу сільгосппідприємств.

Таким чином, незважаючи на певні позитивні зрушення, структура
сільськогосподарського виробництва залишається деформованою. Переважного
розвитку набули лише окремі високорентабельні галузі рослинництва,
тваринництво ж перебуває у занепаді. Частка матеріальних витрат у
загальній структурі витрат сільськогосподарського виробництва зросла
протягом 90-х років майже на третину, що спричиняє прогресуючу втрату
конкурентоспроможності підприємств. У ході аграрної реформи зруйновано
значну частину матеріально-технічної бази колишніх колективних і
державних господарств.

Бюджетні чинники. В цьому підрозділі аналізуються окремі позитивні й
негативні аспекти бюджетної політики, які нині визначають механізм
регулювання сільськогосподарського виробництва. Протягом останніх років
у даному напрямі вжито комплекс заходів, головними з яких є такі.

З 2001 року в законодавчому порядку встановлюються гарантовані обсяги
бюджетних асигнувань, що виділяються АПК, у розмірі не менше 5%
загальних видатків. Гарантується також спрямування всіх сум ПДВ від
переробних підприємств за реалізовані молоко та молочну продукцію, м’ясо
та м’ясопродукти виключно на виплати дотацій за продані переробним
підприємствам м’ясо і молоко.

Державним бюджетом на 2001рік передбачалося виділити на потреби
сільського господарства 2,39 млрд. грн. (табл. 1.2). Хоча субсидування
може сприйматися як відхід від ринкових принципів регулювання, проте
його існування на нинішньому етапі розвитку українського АПК можна
виправдати принаймні двома обставинами. По–перше, практика інтенсивного
субсидування аграрного виробництва є досить поширеною у світі. По–друге,
субсидування – це своєрідний механізм компенсації українському аграрному
сектору тих величезних втрат, яких було завдано протягом багатьох років
внаслідок диспаритету цін на промислову та сільськогосподарську
продукцію – без такої компенсації розвиток цивілізованих ринкових
відносин в АПК України нереальний.

1.2. Видатки Державного бюджету України на 2001 – 2003 рр., виділені на
потреби АПК

Привертає увагу обмеженість фінансової бази для розвитку інфраструктури
села: у Державному бюджеті на 2001–2003 роки цільове фінансування
відповідних витрат не передбачено. Кошти, що виділяються з бюджету на
розвиток інфраструктури села (автомобільні дороги, засоби зв’язку,
газифікація тощо) через профільні міністерства та відомства, як правило,
не виокремлюються із загальних видатків на розвиток інфраструктури в
Україні у цілому.

1.2. Видатки Державного бюджету України на 2001 – 2003 рр., виділені на
потреби АПК (продовження)

Вкрай обмежене фінансування соціальної сфери села — закладів охорони
здоров’я, культури, сприяння розвитку житлового будівництва тощо. На
зазначені цілі в Державному бюджеті на 2003 рік заплановано лише 1,1%
загального обсягу видатків на потреби АПК.

Загалом, на законодавчому рівні передбачено певні гарантії державної
підтримки АПК. Однак реальні обсяги бюджетного фінансування не
відповідають потребам напівзруйнованого аграрного сектора. Серед інших
статей видатків на потреби АПК викликають занепокоєння дуже обмежені
кошти на розвиток соціальної сфери села.

Податкові чинники. Протягом останніх років податкова політика щодо АПК
помітно змінилася на краще: спрощено систему оподаткування; значно
зменшено податковий тиск на сільгоспвиробників.

Запровадження єдиного фіксованого сільськогосподарського податку не
тільки спростило систему оподаткування, але й зменшило загальне
податкове навантаження на сільгоспвиробників – на 1,4 млрд. грн. у
річному обчисленні, тобто практично в два рази. Нині рівень податків у
сільському господарстві стосовно виручки сільгоспвиробників становить
7%, тоді як у промисловості – в 4–5 разів більше. Сільськогосподарські
товаровиробники користуються пільгами зі сплати ПДВ, зокрема
оподаткування за нульовою ставкою операцій із продажу переробним
підприємствам молока та худоби.

Рівень сплати фіксованого податку досить високий. Так, станом на 1 січня
2003 року підприємствами зони Лісостепу було сплачено 87,8% нарахованої
суми фіксованого податку за 2002 рік, при цьому підприємства Полтавської
області розрахувалися перед бюджетом на 100%, Сумської – на 96,5,
Чернівецької – на 92%. Найнижчий рівень сплати фіксованого податку
характерний для Хмельницької (77,8%) і Тернопільської (78,6%) областей.

В Україні запроваджено мораторій на внесення до чинної системи
оподаткування змін, спрямованих на підвищення податкового навантаження
на сільгоспвиробників. Більше того, згідно із Законом “Про стимулювання
розвитку сільського господарства на період 2001–2004 рр.” визначено
режим пільгового оподаткування, який, крім названих вище, включає
наступні пільги: а) звільнення від оподаткування фінансування наукових
розробок для сільськогосподарського виробництва за умови їх
впровадження; б) звільнення від ввізного мита та ПДВ комплектуючих
виробів і запчастин для сільськогосподарської техніки; в) звільнення від
мита та інших податків при імпорті комплектуючих виробів та запчастин
для сільськогосподарської техніки, засобів захисту рослин і тварин, що
не виробляються в Україні, при сезонному ввезенні дизельного палива.

Запровадження єдиного фіксованого сільськогосподарського податку, режиму
пільгового оподаткування мало позитивний вплив на аграрний сектор
економіки, суттєво знизило податкове навантаження на сільгоспвиробників.
Отже, податкові чинники сприятливі для реформування АПК.

Кредитно–фінансові чинники. Головною метою державної політики у
кредитно–фінансовій сфері є розв’язання проблеми некредитоспроможності
українського села, створення умов для залучення банківських кредитів та
інвестицій в аграрний сектор.

У 2000 році з АПК були зняті борги (недоїмка за бюджетними платежами) на
суму 6,4 млрд. грн. Терміном на п’ять років реструктуризована й
заборгованість реформованих господарств за спожиту електроенергію (1
млрд. грн.). За іншими даними, списані й реструктуризовані борги на суму
близько 10 млрд. грн. У результаті цих заходів зросла
кредитоспроможність сільгоспвиробників: у 2000 році вперше за останнє
десятиліття повернуто 90% одержаних кредитів. За таких умов зменшуються
кредитні ризики й знижується рівень кредитних ставок комерційних банків.
Так, якщо у 2001 році середньозважена ставка комерційних банків за
кредити, надані підприємствам агропромислового комплексу, становила 35%,
то в січні 2002-го – вже 32%, а на початок 2003 року вона знизилася до
27%. Іншим важливим результатом вжитих заходів стало поліпшення системи
розрахунків у цілому: різко скоротилися обсяги бартеру; практично він
залишився лише в буряківництві. Становлення у 2000 році системи
пільгового кредитування стало одним з найпотужніших позитивних чинників
розвитку аграрного виробництва. В 2001–2002 роках з державного бюджету
було виділено по 150 млн. грн. на компенсацію ставок кредитування
комерційними банками сільгоспвиробників (у розмірі 70% поточної
облікової ставки Національного банку України) і заготівельних
організацій (50% облікової ставки НБУ).

Запровадження режиму пільгового кредитування суттєво збільшило обсяги
кредитів комерційних банків, що надавалися підприємствам
агропромислового комплексу. Якщо в 2000 році підприємствам АПК були
надані кредити на суму 1,9 млрд. грн., (із них пільгових 818,5 млн.
грн.), то у 2001-му було залучено близько 5,6 млрд. грн. кредитних
ресурсів (із них пільгових кредитів на суму 2,8 млрд. грн.), а в 2002
році – близько 5,5 млрд. грн. (із них 2,2 млрд. пільгові кредити).

Найбільші обсяги пільгових кредитів у зоні Лісостепу з розрахунку на 1
га сільськогосподарських угідь були надані підприємствам Київської
(119,52 грн.) та Черкаської (109,49 грн.) областей, а найменші –
підприємствам Хмельницької області (37,06 грн.).

Проте загалом обсяги пільгових кредитів є недостатніми, якщо врахувати
фінансово-економічне становище, в якому знаходяться більшість
реформованих господарств. Крім того, кредитні ресурси майже не надходять
у тваринництво, де інвестиційні ресурси особливо потрібні для підвищення
ефективності виробництва та організації переробки продукції.

Досягнуті протягом останніх років позитивні зрушення в АПК – часткове
розв’язання боргових проблем, підвищення кредитоспроможності виробників,
зменшення частки бартерних розрахунків, становлення системи пільгового
кредитування — можна віднести до найважливіших позитивних чинників
розвитку аграрного виробництва.

Однак проблема боргів комерційним структурам залишається нерозв’язаною,
що загрожує банкрутством багатьом підприємствам; обсяги пільгового
кредитування явно недостатні; система довгострокового кредитування
перебуває лише на стадії становлення; інвестиційна діяльність так і не
вийшла з кризового становища. Ці чинники стримують проведення аграрної
реформи, обмежують її результативність.

Екологічні чинники. Останнім часом погіршується екологічний стан
довкілля, землекористування не можна вважати задовільним. Ряд
нерозв’язаних проблем, що становлять загрозу продовольчій безпеці
України, потребують вжиття невідкладних заходів. Основні з цих проблем –
високий рівень розораності земель, падіння родючості ґрунтів та
порушення вимог сівозміни.

Сільськогосподарська освоєність земельних ресурсів України дуже висока –
72,2% загалом по країні (41 827 тис. га), а в Полтавській області цей
показник перевищує 80%. Рівень розораності ґрунтів критично високий –
79% земель сільськогосподарського використання, або 56,7% загальної
території країни. Такої високої розораності ґрунтів не має жодна
європейська країна: середній показник держав ЄС – 25,6%; найрозвиненіших
країн — 11,8%.

Близько третини ріллі розміщено на крутих схилах із малопродуктивними і
деградованими ґрунтами. Через водну та вітрову ерозії, що вже охопили
80% площі сільгоспугідь, вони швидко стають неродючими. До цього
призводить і значне зменшення останніми роками кількості внесених
мінеральних і органічних добрив, що зумовило швидке зниження вмісту
гумусу в ґрунті.

Через стрімкий спад родючості ґрунтів нині мільйони гектарів (орних,
розташованих на крутих схилах, еродованих) угідь потрібно вивести зі
складу орних земель — заліснити, перетворити на перелоги, пасовища,
сіножаті, мисливські угіддя. Отже, постає проблема негайного скорочення
площ орних земель. Проте її розв’язання ускладнюється тим, що земля вже
приватизована.

Передача у власність селян еродованих, малородючих земель була
принциповою помилкою — адже лише держава має технологічні ресурси для
належного використання цих земель.

Протягом останніх років внаслідок безгосподарності, орієнтації на
швидкий, короткостроковий результат у багатьох господарствах повністю
ігнорувалися вимоги сівозміни. Під соняшником, який виснажує землю,
посівні площі за останні десять років майже подвоїлися, особливо швидко
зростаючи в селянських (фермерських) господарствах. Слід зазначити, що у
багатьох зарубіжних країнах посіви цієї культури регламентують,
зберігаючи родючість землі.

Загалом, екологічні чинники не сприяють проведенню аграрної реформи.
Внаслідок помилок, допущених у її ході, й без того складні проблеми
екології землекористування загострилися ще більше. Розораність ґрунтів
досягла критичної межі, знижується їхня родючість, не виконуються
елементарні вимоги сівозміни. Держава не приділяє належної уваги
«розвитку технологій раціонального та екологічно безпечного
землекористування» — одному із визначених 00Н базових принципів політики
розвитку аграрної сфери на 2000–2015 роки.

Соціальні чинники визначають рівень підтримки заходів аграрної реформи
на селі, ступінь підготовленості селян до опанування нових технологій
виробництва й управління. Не випадково «підвищення освітнього рівня
сільгоспвиробників» 00Н відносить до базових принципів політики розвитку
аграрної сфери на наступні 15 років – без цього неможливо досягти успіху
аграрної реформи, як не можна забезпечити й ефективного
землекористування. Соціальні проблеми – низький рівень життя,
безробіття, зниження народжуваності тощо – є найбільш гострими на селі.

Господарства–правонаступники КСП, орендуючи землю у селян – колишніх їх
членів –, відмовляють багатьом із них у працевлаштуванні. Це зумовлено
занепадом виробництва, різким скороченням посівних площ і поголів’я
худоби. Проте офіційна статистика зростання сільського безробіття не
фіксує, адже селяни відтепер є власниками землі. Їх не реєструють як
безробітних, а отже, вони не мають права на допомогу по безробіттю. За
розрахунками фахівців, серед жителів села кількість незайнятих (повністю
або частково) сягає 3 млн. осіб.

Середньомісячна зарплата в сільському господарстві становить менше
половини її досить низького рівня у промисловості. В середньому по
Україні у 2002 році була 175 грн. на місяць, а в зоні Лісостепу – 167
грн. Найнижча заробітна плата у даному регіоні в Тернопільській (118
грн.) і Чернівецькій (121 грн.) областях, а найвища – у Харківській (242
грн.) і Київській (233 грн.).

Зменшується частка оплати праці в структурі доходів сільських жителів:
її питома вага скоротилася вдвічі, натомість основною статтею доходів
стали надходження від підсобного господарства. Витрати на оплату праці в
структурі витрат сільськогосподарського виробництва знаходяться на
неприпустимо низькому рівні й становлять лише 14,9% (разом з
відрахуваннями на соціальні потреби 17,4%), тоді як у 1990 році вони
були 37,8%.

Соціальна сфера села перебуває в занедбаному стані. У більшості
сільських районів відсутнє регулярне транспортне сполучення, елементарна
медична допомога стає все менш доступною для селян. Десятки тисяч
сільських дітей не відвідують школу, навіть початкові класи — це завдає
непоправної шкоди формуванню людського потенціалу, здатного використати
переваги вільного господарювання на землі.

Ситуація не поліпшується, а погіршується, оскільки значна кількість
соціальних об’єктів перебуває на балансі збиткових підприємств. У
комунальну власність передано лише третину шкіл і лікарень, інших
соціальних об’єктів – ще менше

Значної гостроти набула демографічна проблема села: скорочення
чисельності й старіння сільського населення відбуваються швидше, ніж у
країні в цілому, зростає плинність кадрів, особливо працівників
соціальної сфери.

За період з 1990 по 2000 рік сільське населення зменшилося від 16,9 до
15,8 млн. чоловік, або на 6,6%, тоді як скорочення міського населення
становило 4,4%. Серед сільських жителів тільки 50% працездатного віку, в
той же час серед жителів міст їх налічується понад 60%.

Отже, соціальні чинники є вкрай несприятливими для реформування АПК.
Аграрна реформа не розв’язала соціальних проблем села, а швидше навпаки,
загострила більшість із них.

Слід також зазначити, що реформування АПК здійснюється переважно на
підставі указів Президента України, що ставить під сумнів легітимність
окремих заходів, наприклад щодо розпаювання земель КСП. За відсутності
основоположних законодавчих актів процес реформування набуває хаотичних,
безсистемних і навіть асоціальних рис. Відсутність усталеної
законодавчої бази призводить до обмеження прав власності на землю та
майно, високого рівня тіньової економіки й криміналізації АПК. Внаслідок
цього ціннісні орієнтації населення є суперечливими, особливо стосовно
вільної купівлі-продажу землі.

Крім названих вище внутрішніх чинників аграрної реформи, на стан
аграрного сектора значною мірою впливають зовнішньоекономічні чинники.
Відомо, що Україна має значний нереалізований потенціал експорту
сільськогосподарської продукції. При цьому важливим фактором, який
сприятиме просуванню українського експорту продовольства на світовий
ринок, повинен стати вступ до Світової організації торгівлі (СОТ).

Бажання України бути повноправним членом СОТ має економічний і
політичний контекст. Вона прагне зайняти свою нішу в міжнародній
торгівлі й брати участь поряд із розвиненими країнами в регулюванні
відносин у цій сфері. Очевидна також зацікавленість в економічних
вигодах від приєднання до СОТ, пов’язаних передусім з одержанням
сприятливіших умов на ринках країн–учасниць.

Крім того, те, що членами СОТ є більшість країн світу, означає, що
країни, які не є членами СОТ, у своїх відносинах з країнами–членами все
одно матимуть в односторонньому порядку підпорядковуватися вимогам СОТ,
не володіючи відповідними правами для захисту своїх інтересів за
положеннями цієї міжнародної організації.

Інші вже не стоїть питання, приєднуватися чи не приєднуватися Україні до
СОТ. Воно одночасно визначене в державній політиці, конкретизоване в
Указах Президента України про заходи щодо завершення вступу України до
СОТ та в останньому Посланні Президента до Верховної Ради про
Європейську інтеграцію. Тому в даний час основне завдання органів
виконавчої влади – це виконання визначених заходів.

Нові члени вступають у СОТ “на умовах, узгоджених з країнами, що вже
входять до СОТ”. Це різко відрізняється від загального раунду
торговельних переговорів, де остаточні рішення приймалися за згоди
кожної з країн–учасниць. Ця особливість приєднання дає можливість як
країнам–претендентам, так і членам СОТ добиватися один від одного
особливих умов та зобов’язань, тобто у цій ситуації можлива більш гнучка
трактова правил і процедур СОТ.

Перспективи країн, які приєднуються до СОТ, залежать від уміння
трактувати основні положення угод СОТ, виходячи з національних інтересів
виграшно висвітлювати національний торговельний режим, досягати
компромісів на основі обміну поступками при жорсткому відстоюванні
найпринциповіших позицій. Саме цим визначаються істотні відмінності в
конкретних результатах досягнутих домовленостей стосовно умов приєднання
до СОТ окремих країн, що набули членства з 1995 року.

Тепер у наукових і політичних колах України існують переважно
розрізнені, несистематичні оцінки можливих наслідків її приєднання до
СОТ. Тому конче необхідно провести системний аналіз і виробити
узагальнену оцінку можливих наслідків вступу України до цієї організації
як для підвищення ефективності переговорного процесу приєднання на його
завершальній стадії, так і для визначення діяльності держави в напрямах
забезпечення умов для максимального використання потенційних переваг
міжнародної торговельної системи та завчасного вжиття заходів із
мінімізації можливих негативних наслідків приєднання.

Попередні узагальнення дають підстави розгляд наслідків вступу України
до СОТ структурувати для окремих суб’єктів, якими є держава,
сільськогосподарські товаровиробники та споживачі.

Потенційно членство в СОТ може зумовити для України як держави такі
узагальнені економічні переваги:

відкрити для українських виробників кращі експортні можливості;

збільшити масштаби виробництва та дохідності в експортоорієнтованих
галузях економіки, у тому числі й сільському господарстві, в результаті
лібералізації режиму доступу до зовнішніх ринків і власних конкурентних
переваг на ньому;

прискорити структурні та виробничі реформи в аграрному секторі за
рахунок іноземних технологій, інвестицій, менеджменту. Структурні
пріоритети визначатимуться потенціалом конкурентоспроможності галузей і
підприємств на зовнішніх ринках, а спрощення процедур доступу до цих
ринків має прискорити структурні зміни;

збільшити дохідну частину бюджету за рахунок зростання надходжень від
експорту;

уникнути антидемпінгових розслідувань.

Проте членство в СОТ може зумовити й певні наслідки:

переваги вільного доступу на ринки більшою мірою стосуються ринків з
ціновою конкуренцією, тобто ринків сировинної продукції. Тому, якщо
Україна покладатиметься лише на дію ефектів торговельної лібералізації,
то вона ще тривалий час утримуватиметься у сфері низькотехнологічного
експорту з низьким рівнем прибутків;

зменшення імпортного мита може завдати збитків державному бюджету;

імовірне захоплення частки внутрішнього продовольчого ринку
недобросовісною конкуренцією з боку іноземних фірм–виробників;

наявність численних регіональних режимів вільної торгівлі, які є
винятком з режиму найбільшого сприяння, що його надає участь у СОТ,
обмежує дію норм і правил СОТ (стаття XXIV ГАТТ). За таких умов Україна,
що не є учасницею угод про вільну торгівлю, може опинитися у менш
вигідному становищі. Особливо це стосується відносин нашої держави з ЄС.

Для вітчизняних товаровиробників сільськогосподарської продукції й
трейдерів вступ до СОТ дає можливість:

збільшити прибутки, пов’язані з масштабністю виробництва продукції та її
реалізацією на зовнішніх ринках;

одержати ширший доступ до іноземних інвестицій;

збільшити доходи за рахунок можливого підвищення цін на внутрішньому
ринку – зростання експорту сільськогосподарських товарів, які
виробляються в Україні, має приводити до підвищення ціни.

Можливі обмеження й наслідки:

наслідком лібералізації зовнішньої торгівлі може стати збільшення
конкуруючого імпорту продовольства, зокрема цукру, молочних продуктів,
овочів та фруктів, а вітчизняні виробники можуть виявитися неготовими до
жорсткої конкуренції, що зумовить скорочення виробництва в окремих
галузях, зростання рівня безробіття;

відкриття внутрішнього ринку може спричинити вимивання з нього
необхідної для вітчизняної харчової промисловості сировини і стратегічно
важливих кормових ресурсів (насіння соняшнику, продовольчого та
кормового зерна);

зниження рівня тарифів знизить імпортні ціни, відповідно – внутрішні
ціни і доходи неконкурентоспроможних виробників;

дотримання вимог СОТ має також зменшити внутрішню підтримку
сільськогосподарських товаровиробників.

Найбільш позитивні результати вступу до СОТ очікуються для споживачів:

лібералізація торгівлі зумовить розширення асортименту та поліпшення
якості пропонованих на ринку продовольчих товарів,

можна сподіватися певного зниження цін на внутрішньому ринку, що є
результатом конкуренції іноземних та вітчизняних товарів

споживачі також можуть одержати доступ до більш високооплачуваної праці.

Існує думка, що від входження до СОТ безпосередню вигоду матиме певна
група підприємств-експортерів, багато з яких за відносної дешевизни
ресурсів в Україні й нині спроможні витримувати значні перепади
імпортних тарифів. Зростання експортоорієнтованих виробництв та
збільшення обсягів імпорту загрожують посиленням диференціації
національних підприємств на ліквідних експортерів і “загниваючих”
внутрішніх виробників. Проте в такому разі у стратегічній перспективі
експортери також приречені на занепад. Адже виробники–експортери у
будь–якому разі є споживачами продукції підприємств, які працюють на
внутрішній ринок. А отже, якість та конкурентоспроможність їхньої
продукції залежить від якості й вартості ресурсів, виробничої
інфраструктури тощо.

Взагалі результати вступу до СОТ для економіки України в цілому та для
її аграрного сектора зокрема багато в чому визначатимуться
зобов’язаннями, які візьме на себе держава у процесі приєднання.

Міжнародна торгівля сільськогосподарською продукцією в рамках СОТ
регулюється прийнятою у результаті Уругвайського раунду переговорів
Угодою про сільське господарство, що передбачає переведення всіх
нетарифних бар’єрів щодо імпорту сільськогосподарської продукції в
тарифи і визначення їх верхньої межі; поступове зниження імпортних
тарифів; скорочення внутрішньої підтримки та експортних субсидій для
сільського господарства.

Заходи внутрішньої підтримки сільського господарства за їхнім впливом на
виробництво класифікуються на три групи: “зелений кошик”, “блакитний
кошик” та “жовтий кошик”. Заходи, які належать до двох перших груп,
вважаються такими, що не мають стимулюючого впливу на виробництво і не
підлягають скороченню. На відміну від цього, заходи, які належать до
“жовтого кошика” і визначаються як сукупний вимір підтримки сільського
господарства, мають стимулюючий вплив на виробництво й “викривляють”
торгівлю, тому підлягають скороченню.

Мінагрополітика України на переговорах щодо вступу відстоюватиме обсяги
сукупної прямої підтримки галузі в розмірі 1,38 млрд. дол. США на рік,
визначені за розрахунками базового періоду 1994–1996 років, про що уже
неодноразово висловлювалося на багатосторонніх переговорах. Цю підтримку
необхідно скоротити не менше як на 13% протягом десяти наступних років.

Слід зазначити, що в Україні загалом існує значно нижчий рівень
державної підтримки сільського господарства, ніж у розвинених країнах.
Видатки на зазначені цілі останніми роками становили близько 0,5 ВВП,
тоді як в Угорщині – 1,8, Японії та ЄС – по 1,7, Чехії – 1,6, США – 1,5,
Канаді – 1,3, Росії – 0,8%. З розрахунку на душу населення субсидії
були: в Японії – 566 дол., США – 350, ЄС – 336, Канаді – 163, Угорщині –
111, Чехії – 100, Росії – 60, а в Україні – лише 3,3 дол. США. Розвинені
країни загалом виділяють на підтримку конкурентоспроможності сільського
господарства 1 млрд. дол. США щодня.

Досвід багатьох країн показує, що у витратах на внутрішню підтримку
зростає частка заходів “зеленого кошика”. За даними Секретаріату СОТ,
все більше країн віддають перевагу цим заходам, які практично не
впливають на розширення аграрного виробництва, проте сприяють поліпшенню
умов функціонування аграрного сектора. Тому для України було б доцільним
збільшувати фінансування саме зазначених заходів.

Що стосується експортних субсидій для сільськогосподарської продукції,
то Україна не використовувала їх у минулому і взяла на себе зобов’язання
не використовувати в майбутньому. Взагалі із більш як 140 держав–членів
СОТ – лише 25 пов’язані зобов’язаннями по експортних субсидіях, що дають
змогу законно використовувати їх до певного часу.

Відмінності умов вступу в СОТ між учасникам Уругвайського раунду і
країнами, які приєдналися пізніше, найбільш очевидні в галузі пропозицій
щодо доступу на ринок. Причина у тому, що Угода про сільське
господарство не містить детального опису вимог до лібералізації тарифів
для нових претендентів. Тому в практиці рівень тарифних пропозицій
країн-претендентів по конкретних продуктах потрібно узгодити у ході
двосторонніх переговорів із зацікавленими членами СОТ.

Реально на двосторонніх переговорах у претендентів нині набагато менше
свободи у встановленні прийнятних для них тарифних ставок на стратегічні
продукти – зернові, цукор, молочні продукти тощо. Таким чином,
зобов’язання щодо доступу на ринок для нових членів стали більш
обтяжливими, ніж для країн, які вжне є членами СОТ.

Україна на даний час узгодила з Робочою групою СОТ понад 95% тарифних
позицій по сільськогосподарській продукції. Залишилися неузгодженими
близько 20 запитів, що в основному стосуються Польщі. Крім того, одним з
проблемних питань, яке ще залишається неузгодженим, є встановлення
тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю.

Важливо, що для одержання членства у СОТ Україна повинна привести свою
політику у відповідність з усіма без винятку умовами цієї організації.
Тому вона має бути готовою до такої співпраці, насамперед щодо
прискорення переходу до ринкової економіки та продовження інституційних
реформ. Зокрема, це стосується створення умов для подальшого підвищення
конкурентоспроможності аграрного сектора.

Взагалі конкурентоспроможність є визначальним критерієм, що характеризує
національну економіку і визначається нами через фактори ціноутворення,
якості та ліквідності. Класично ці фактори розглядаються відносно
чотирьох ієрархічних рівнів: держави, галузі, підприємства і товару.
Розглянемо фактори конкурентоспроможності агарного сектора України.

Стосовно ліквідності, то її показники пов’язані з формуванням попиту та
пропозиції на ринках сільськогосподарської продукції й визначаються
через співвідношення між обсягами виробництва, споживання, імпорту та
експорту.

Наприклад, ринок м’яса в Російській Федерації не сформований по
пропозиції – внутрішнє споживання у 2000 році становило 2 млн. 221 тис.
т, тоді як внутрішнє виробництво – 1 895 тис. т, тому Росія імпортувала
336 тис. т яловичини. Зважаючи на це, в останні роки українська
яловичина традиційно експортується на цей ринок – у 2000 році експорт
сягав 149 тис. т (20% вітчизняного виробництва) на суму близько180 млн.
дол.. США.

У той же час ринок країн ЄС сформований за пропозицією майже по всій
товарній номенклатурі сільськогосподарської та харчової продукції, за
винятком насіння соняшнику. Так, рівень самозабезпеченості пшеницею в ЄС
становить 115%, цукром – 113, яловичиною – 104, свининою – 107, тоді як
насінням олійних – лише 12%. Тому конкурувати на цьому ринку при вступі
у СОТ ми можемо виключно за рахунок ціни та якості.

Проблеми якості сільськогосподарської продукції мають інший порядок: це
не тільки формування національних підходів до нових стандартів якості,
але й розуміння якості сільськогосподарської продукції в контексті
генетично модифікованих культур, що тісно пов’язано з менталітетом
населення. Це також має зв’язок із проблемою споживання тваринницької
продукції виробленої при основі стимуляторів росту. Наприклад, якщо у
США та Канаді сільськогосподарську продукцію, вироблену із генетично
модифікованих культур, вільно купують на ринку, то в Європейському Союзі
існують побоювання щодо її негативного впливу на здоров’я, і продаж
такої продукції заборонено.

Для України надзвичайно важлива і необхідна розробка нових стандартів
якості на продовольчі товари, які відповідають вимогам СОТ,
вдосконалення ветеринарно-санітарних та карантинних вимог, встановлення
досить жорстких обмежень на імпорт трансгенної й інших видів продукції,
заборонених до ввезення згідно з вітчизняним законодавством. Повинні
бути чітко розмежовані харчові продукти, які виробляються природним
шляхом без застосування хімічної обробки, змін у генній структурі, без
хімічних домішок, що подовжують строк зберігання, поліпшують смакові
якості, зовнішній вигляд тощо, від харчових продуктів, які вироблені із
застосуванням усього цього. На нашу думку, реалізація такої концепції
матиме як результат зростання конкурентоспроможності вітчизняних
продовольчих товарів на внутрішньому ринку та (що ще важливіше)
спонукатимуть населення до вживання в їжу продуктів вищої якості.

Взагалі в умовах лібералізації світового продовольчого ринку необхідно
посилити контроль за якістю імпортної продукції. Ця сфера регулювання
повинна виходити на передній план у заходах щодо посилення захисту
вітчизняних споживачів, внутрішнього ринку в цілому. Розв’язання цієї
проблеми потребує збільшення обсягів фінансування, утримання й оснащення
державних ветеринарних і карантинних служб. Важливо, що такі статті
державного бюджету відповідно до Уругвайської угоди по сільському
господарству належать до заходів “зеленого кошика” і не підлягають
вимогам щодо скорочення.

Третім фактором конкурентоспроможності є ціна. Конкурентоспроможність
української сільськогосподарської продукції за ціною зумовлюється
порівняно низькою собівартістю її виробництва. Проте у майбутньому
собівартість підвищуватиметься, оскільки зростатиме оплата праці, а
вартість засобів захисту рослин, добрив, а також витрати на
транспортування вже нині відповідають світовим.

Те, що конкурентоспроможність українських продовольчих товарів на
світовому ринку має переважно ціновий характер, підтверджується
порівнянням світових цін з українськими експортними цінами для основних
сільськогосподарських товарів, які переважають у вітчизняному експорті
(табл. 1.3).

1.3 Експортні ціни на деякі сільськогосподарські товари у 1999–2001
роках

Як видно з табл. 1.3, лише для соняшникової олії ціна українського
експорту дещо перевищувала світову. Особливо ж значні розбіжності
спостерігалися між цінами на яловичину та сухе знежирене молоко. На нашу
думку, однією з головних причин такої ситуації є те, що українська
сільськогосподарська продукція часто експортується як така, яка має
низький клас за якістю (хоча у багатьох випадках це не відповідає
дійсності), внаслідок чого ціни на неї суттєво занижуються. Тому
поліпшення якості поряд з іншим є надзвичайно важливим для підвищення
конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції на
зовнішніх ринках.

Крім факторів, які визначають конкурентоспроможність галузі та деяких
товарів, доцільно також зупинитися на основних показниках, що
використовуються для вимірювання конкурентоспроможності.

Більшість показників конкурентоспроможності базуються на інформації щодо
обсягів зовнішньої торгівлі й призначені в основному для міжнародних
зіставлень, хоча можуть використовуватися також для визначення
конкурентоспроможності окремих регіонів, і визначаються для окремого
товару або товарної групи. Оскільки конкурентоспроможність є відносною
категорією, показники, що базуються на абсолютних величинах (частка
ринку, обсяг експорту тощо), дають мало інформації про конкурентну
позицію товару чи галузі у національній економіці. Більш інформативними
є показники, які ґрунтуються на порівнянні одного сектора з іншими.
Серед показників, що найчастіше використовуються зарубіжними вченими,
варто виділити індекс відносної експортної конкурентоспроможності
(Relative Export Advantage Index, RXA), індекс відносної залежності від
імпорту (Relative Import Penetration Index, RMР) та індекс відносних
торговельних переваг (Relative Trade Advantage Index, RTA).

Індекс відносної експортної конкурентоспроможності визначають за
формулою:

де X – експорт; i та k – вид товару; j та l – країни.

Індекс RXA визначають як відношення частки країни у світовому експорті
певного товару до частки даної країни в світовому експорті усіх інших
товарів. Специфічною рисою даного вимірника є те, що світовий експорт
товару завжди визначають як суму експорту всіх країн, крім тієї, яку
досліджують. Аналогічно із суми світового експорту виключають значення
експорту того товару, що є предметом дослідження. Це дає змогу уникнути
подвійного рахунку, коли експорт країни (товару) є і чисельником, і
складовою знаменника. Цей аспект особливо доречний, якщо країна має
суттєву частку в світовій торгівлі, і/чи досліджуваний товар становить
значну частину світового експорту.

Значення індексу RXA інтерпретується таким чином. Якщо він більший за 1,
країна має порівняльні переваги стосовно експорту товару, який
розглядається, якщо ж RXA

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020