Реферат на тему:
Оптимізація структури агроландшафтів
Ландшафт — це природно-територіальні комплекси (ПТК) з одним
геологічним фундаментом і близьким генетичним типом рельєфу. Під
агроландшафтами (АЛ) за Швебсом Г.І. слід розуміти природно-господарські
територіальні системи сільськогосподарського призначення, які
складаються з географічної оболонки, що в свою чергу є сукупністю
природних елементів із різним ступенем антропогенного навантаження, у
тому числі з різною структурою сільськогосподарських угідь.
Агроландшафти формуються в результаті взаємодії природно-потенціальних
комплексів (ППК) з усіма ланцюгами системи землеробства, зокрема з
інфраструктурою, протиерозійними заходами постійної дії (лісосмуги,
протиерозійні гідротехнічні споруди різних типів, межі полів і сівозмін,
польові дороги, гідрографічна мережа). Сучасні агроландшафти — складні
системи, які створені з різних елементів агроекосистем (рілля, сіножаті,
пасовища, багаторічні насадження) незначних за площею ареалів лісів,
чагарників, лісосмуг, природних лук, боліт, торфовищ та розташованих на
їхніх територіях доріг, комунікацій і будівельних споруд.
Структурна організація агроландшафту. Кожний агроландшафт (як і
природний) характеризується відносною територіальною замкненістю та
наявністю у ньому зон трьох типів:
а) зон зв’язування і трансформації енергії та речовини (рілля, ліс,
луки);
б) зон транзиту (схилові землі, улоговини і балкові мережі, тимчасові й
постійні водні джерела, які становлять гідрографічну мережу ландшафту);
в) зон концентрації та акумуляції речовини й енергії (заплави, стаки,
озера, болота).
Виділяються такі рівні структурної організації агроландшафту:
а) з одним замикаючим створом і тимчасовим водотоком (улоговинний
водозбір);
б) агроландшафт, що складається з декількох улоговинних водозборів і
балок з одним замикаючим створом (балковий водозбір);
в) агроландшафт, який складається з кількох балкових водозборів із
наявністю постійного водостоку, боліт, озер, заплави (річковий
водозбір).
Названі рівні включають такі морфологічні одиниці ландшафту, як фація,
підурочище, урочище, місцевість, які можуть бути використанні при
складанні агроландшафтної карти території. Для відображення
ландшафтно-територіальної структури проводять агроландшафтне
картографування території. В процесі складання ландшафтної карти дають
всебічну характеристику території на основі комплексу карт, що
розкривають ландшафтно-територіальну структуру.
Вихідними картографічними матеріалами є топографічна карта, ґрунтові
карти, агрохімічна інформація, інженерно-геологічні, гідрогеологічні,
геоботанічні, геоморфологічні карти, карти землекористування з
розміщенням сівозмін.
Характеристика агроландшафтних систем. Для характеристики
агроландшафтних систем використовують такі показники: агрокліматичні
особливості, геоморфологічну характеристику рельєфу, показники родючості
ґрунту, включаючи баланс гумусу, водний баланс території та загальний
режим зволоження, характеристику виробничої й меліоративної
інфраструктур, інтенсивність прояву водної ерозії, дефляції та інших
негативних процесів, які пов’язані з господарською діяльністю,
забрудненість ґрунтів важкими металами і радіонуклідами.
Організація землеробства з урахуванням особливостей природних
агроландшафтів (на ландшафтній основі) передбачає чітке уявлення про
природні та антропогенні ресурси території. Для відновлення родючості
середньо- та сильно еродованих ґрунтів доцільно вивести їх із ріллі з
подальшим використанням під природні угіддя, у тому числі водоохоронні
та рекреаційні зони, розширення заповідних територій різного
адміністративного підпорядкування, заліснення й залуження.
Таким чином, за рахунок виведення з обробітку середньо- і сильно
еродованих ґрунтів є можливість без зниження продуктивності
агроекосистем, суттєво поліпшити структуру агроландшафту, посилити
процеси саморегуляції та активізувати внутрішні резерви агроландшафту,
що сприятиме досягненню екологічної рівноваги. Коригування структури
сільськогосподарських ландшафтів у бік зменшення їхньої розораності,
насамперед за рахунок сильноеродованих і деградованих земель, сприятиме
не тільки зниженню інтенсивності ерозійних процесів і непродуктивних
втрат азоту, фосфору та калію але й суттєвому поліпшенню водного балансу
території, здешевленню ґрунтоводоохоронних заходів. Просторова
організація території землекористування в умовах проведення земельної
реформи, зокрема фермерських господарств, повинна здійснюватися з
урахуванням збереження природних компонентів агроландшафту, в тому числі
малих річок, струмків, лісонасаджень, гідротехнічних протиерозійних
споруд (валів-терас різних типів), польової гідрографічної мережі,
природних та штучно створених водостоків, місць відтворення дикої флори
і фауни.
Принципово важливим є не лише визначення оптимального співвідношення
угідь, але й мінімально необхідної площі індивідуального природного
біоценозу, а також оптимальної структури їх розміщення на території
агроландшафту. При оптимальному розміщенні ділянок із природною
рослинністю можна при їхній загальній меншій площі досягти більшого
природоохоронного ефекту, ніж при необґрунтованому розміщені таких
ділянок, навіть за умови, що вони займають значно більші площі в
агроландшафтах.
Отже, проблема оптимального співвідношення природних і господарських
угідь включає три важливих завдання: 1) визначення оптимального
співвідношення угідь; 2) встановлення мінімально необхідної площі
окремої ділянки з природною рослинністю; 3) планування оптимальної
екологобезпечної територіальної структури угідь.
З метою створення ґрунтоводоохороних агроландшафтів високого ступеня
саморегуляції з мінімальними витратами енергії і ресурсів, необхідно
здійснювати контурно-смугову організацію території кожного суб’єкта
землекористування, у тому числі й при паюванні, в інтересах, насамперед,
збереження природоохоронного каркасу ландшафту як основи сталого
розвитку агросфери, поліпшення умов життя людини.
До екологічно стійких чинників в агроландшафтах належать:
оптимізація водного режиму, підвищення коефіцієнта використання опадів,
зарегулювання поверхневого стоку;
захист ґрунтів від ерозії та деградації, збереження і відтворення їхніх
корисних властивостей;
створення життєвого простору для дикої флори і фауни;
підтримання біорізноманіття, у тому числі збереженням генофонду
запилювачів та ентомофагів.
До екологічно нестійких чинників належать:
висока розораність території, особливо в умовах складного рельєфу,
зокрема водозборів малих річок;
створення на схилових площах рівнинної прямолінійної організації
території;
ерозійні процеси, що перевищують регіональні допустимі норми;
розораність схилів, що прилягають до гідрографічної мережі, природних
водостоків і зарегульованих улоговин;
забрудненість ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії та залишками
агрохімікатів, іншими хімічними реагентами;
негативний баланс органічної речовини і біогенних елементів в
агроекосистемах.
Література:
Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп.
Київ – 2004 р. 2 томи.
Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
