Реферат на тему:
Осушені ґрунти мілководних зон Кременчуцького водосховища, їх
агроекологічна оцінка та шляхи оптимізації продуктивності
У 30–70-х роках в Україні був побудований каскад Дніпровських
водосховищ, створено шість водосховищ (Київське, Канівське,
Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Запорізьке та Каховське), які мали
забезпечувати дешевою електроенергією народне господарство країни та
вирішувати питання зрошення сільськогосподарських культур в умовах
посушливих ландшафтів. При цьому під шаром води опинилося понад 600 тис.
км2 родючих заплавних земель. Значна частина вказаних територій — понад
25% загальної площі водосховищ — опинилася під малопотужною (0,3 — 2 м)
товщею води (табл. 4.24). Утворилися величезні мілководні зони, які
переважно були причиною активного розвитку водоростей і бактерій, що
призводило до погіршення якісних показників води. Серед факторів, які
впливають на формування екосистем водосховищ та їх функціонування в
сучасних умовах, ? розвиток внутрішньоводоймових процесів і потужний
антропогенний пресинг: різке зниження швидкості стокових течій (від
60–80 до 1,5–7 см/с), наростання евтрофікації та забруднення стічними
водами, нагромадження у цих випадках залишків пестицидів, сульфатів ДДТ,
генеобілороцин, синтетичних мийних засобів (детергентів), важких металів
(мідь, нікель, цинк, хром тощо), радіонуклідів (Cs134, Cz135, Ce144,
Ru106, Pu239, Pu240, Pu241,Am241) і нафтопродуктів. Депонуючим
середовищем для цих техногенних забруднень є, насамперед, донні та
прибережні відклади.
4.24. Характеристика водосховищ Дніпровського каскаду
Так, тільки у 1999 році у водосховища Дніпра та його приток надійшло 5,9
млрд. м3 стічних шахтних і колекторно-дренажних вод, у тому числі без
очищення — 280,9 млн. м3 і недостатньо очищених — 1,5 млрд. м3. З цими
водами у водойми потрапило 356,9 тис. т сульфатів, 333,6 — хлоридів, 5,4
— азоту амонійного, 30 тис. т нітратів, 592,7 т заліза, 379,3 —
нафтопродуктів, 12,1 — міді, 32,6 — цинку, 16,4 — нікелю, 7,2 т хрому
тощо. У загальному балансі надходження азоту і фосфору у водні об’єкти
Дніпра на сільськогосподарські угіддя припадає відповідно близько 28 і
7,4%. Із стоками тваринницьких комплексів та ферм надходить 9,7% азоту,
4,9% фосфору і 10,9% калію. Крім того, у водосховища Дніпровського
каскаду протягом десятків років надходять стічні води всього південного
комплексу підприємств металургії, коксохімічної, гірничодобувної,
хімічної та інших галузей промисловості. У складі цих стічних вод —
елементи майже всієї таблиці Менделєєва, тисячі різних органічних
сполук, ціаніди, роданіди, сполуки миш’яку тощо. Великою небезпекою для
всього живого є радіонукліди забруднення після аварії на ЧАЕС, що
призвело до різкого погіршення радіоекологічної ситуації як у басейні
Дніпра, так і в екосистемах водосховищ. Рівень загальної радіоактивності
води спочатку визначався в основному вмістом J131. Проте вже протягом
кількох місяців вплив цього елемента на навколишні водні екосистеми
поступово зменшувався — від 90 до 30%, а вплив таких радіонуклідів, як
стронцій-89, рутеній-103, цезій-144, цирконій-98, навпаки, значно
збільшувався. З часом найбільшу небезпеку становитимуть довгоіснуючі
радіонукліди — стронцій-90, цезій-137, плутоній-238, -239, -240 та
америцій-241. Останнє пояснюється тим, що до 98% чорнобильського
плутонію припадає на Pu241, бета-розпад якого супроводжується утворенням
більш радіотоксичного альфа-випромінювального америцію-241.
Радіонукліди, що виносилися і продовжують виноситися з великих
водозбірних площ зони Полісся України в систему водосховищ Дніпра,
становлять до 30% радіонуклідів, які випали на територію нашої держави
внаслідок аварії. При цьому основним фактором інтоксикації річкових вод,
своєрідним геохімічним бар’єром очищення також і схилових (делювіальних)
вод, що надходять у басейн Дніпра, є донні відклади. Тому субаквальні
(підводні) ґрунти Дніпровського каскаду найбільш геохімічно забруднені й
містять значну кількість токсичних сполук.
Враховуючи те, що для виробництва електроенергії мілководдя не мають
важливого значення, наприкінці 70-х років на урядовому рівні колишнього
Радянського Союзу було запропоновано осушити та рекультивувати
мілководні території на площі майже 130 тис. га. У зв’язку з цим
незначна частина мілководь (близько 6 тис. га), так званий Вільшанський
масив на правобережжі Дніпра в Черкаській області, було осушено. Проте
продуктивність ґрунтів осушених територій виявилася настільки низькою,
що подальше їх осушення і сільськогосподарське використання
призупинилися. Враховуючи, що рівень фізичного зносу гребель каскаду
Дніпровських водосховищ становить нині до 70% і більше, а це може
призвести до глобальної катастрофи на Дніпрі, в даний час в урядових і
наукових колах розглядається питання про доцільність поступового
спускання води зі штучних морів із наступним освоєнням затоплених
(субаквальних) ґрунтів для потреб аграрного сектора України.
У зв’язку з вищевикладеним були осушені ґрунти мілководної зони
Кременчуцького водосховища — алювіальні лучні вторинно-сильноглейові
кислі та їхні комплекси з різними ступенями осолодіння, оглеєння,
озалізнення та кислотності ґрунтами. До об’єктів досліджень, крім
осушених ґрунтів мілководь, були включені чорноземно-лучні ґрунти
високих слабо підтоплених надзаплавних високих терас та алювіальні
лучно-болотні вторинно-сильноглейові алювіальні лучні оторфовані
вторинно-сильноглейові ґрунти періодично тривалозатоплюваних
водосховищем масивів та субаквальні (донні) ґрунти неосушених
мілководних зон.
До заповнення чаші водосховищ ґрунтовий покрив Вільшанського масиву був
представлений алювіальними дерновими ґрунтами в прирусловій частині,
алювіальними лучними — у центральній, лучно-болотними та болотними ? в
притерасній частині заплави.
На незатоплюваних і періодично затоплюваних землях у 1979–1982 роках, а
на осушених — в 1980–1984 у три строки (весною, влітку та восени)
проводили польові спостереження за динамікою ґрунтів, а також визначали
рівень ґрунтових вод, вологість ґрунту, окислювально-відновний потенціал
(ОВП) за методикою Сердобольського (1980). Дослідження на виділених
майданчиках повторювалися в 1994–1995 роках. Польовий і мікропольовий
досліди з хімічної меліорації закладали лише на осушеному масиві за
методиками Соколова (1960) та Доспєхова (1979). Вивчаючи вихідні
фізико-хімічні властивості осушених ґрунтів мілководь, виявили, що вони
мають низький вміст обмінно-поглинутого кальцію (9,10–9,12 м2 на 100 г
ґрунту) та високу ґрунтову кислотність (рН сольовий 4,1–4,3). Тому метою
досліду з хімічної меліорації було насичення ґрунту кальцієм, зниження
обмінної та гідролітичної кислотності внесенням кальцієвмісних сполук
(вапно, фосфогіпс) і вивчення впливу останніх на ґрунтові процеси та
врожайність сільськогосподарських культур.
Основний польовий дослід із хімічної меліорації був закладений у 1980
році за такою схемою: 1. Контроль (без меліорантів); 2. Вапно, одна
норма (5,2 т/га); 3. Фосфогіпс, одна норма (9 т/га); 4. Вапно, 0,5 норми
(2,6 т/га) + фосфогіпс, 0,5 норми (4,5 т/га). Норми вапна та фосфогіпсу
розраховували за гідролітичною кислотністю. Фоном були оранка на глибину
20–22 см і повне мінеральне удобрення (N60P60K60). Повторюваність
трикратна. Розмір ділянок –6,6 на 14 м, площа ділянки — 92,4 м2.
Розміщення варіантів систематичне в один ярус. У зв’язку з
неоднорідністю ґрунтового покриву дослідної ділянки врожай сумішки
багаторічних трав на сіно обліковували дрібним методом у 10-кратній
повторюваності в 1–2 укоси. ОВП вимірювали на глибинах 0–10, 10–20,
20–40, 50-70 і 80–100 см з одночасним відбиранням зразків для
лабораторних хімічних аналізів у 3–4-кратній повторюваності. Кількість
повторів відбору ґрунтових зразків визначали за ступенем природної
різноманітності елементів ґрунтової родючості (гідролітична кислотність)
на трьох глибинах у 10-кратній повторюваності. Результати опрацьовували
методом математичної статистики (Доспєхов, 1979).
Для визначення впливу доз вапна і співвідношень вапна і фосфогіпсу при
сумісному внесенні з гноєм на окислювально-відновні, кислотно-лужні
умови та поживний режим осушених ґрунтів у 1982 році був закладений
мікропольовий трифакторний дослід. Рівні варіювання факторів такі: Х1
(вапно) — 0,1 і 2 норми (норми встановлювали за величиною гідролітичної
кислотності); Х2 (фосфогіпс) — 0,1 та 2 норми; Х3 (гній) — 0,3 і 60
т/га. У досліді 16 варіантів, згрупованих для забезпечення повної
рендомізації у чотири блоки. Співвідношення факторів дало змогу виявити
як сумарний, так й індивідуальний вплив меліорантів на ґрунтові процеси,
врожайність багаторічних трав. Повторюваність досліду чотирикратна.
Ділянки розміщували за методом латинського квадрата. Розмір ділянки 1
м2. У 1983 і 1984 роках у варіантах досліду проводили польові
спостереження за динамікою вологості, рівнем ґрунтових вод та ОВП з
одночасним відбиранням ґрунтових зразків для лабораторно-хімічних
досліджень. Зразки відбирали на трьох глибинах: 0–20, 20–40 і 50–70 см у
встановленій раніше повторюваності. В 1984 році у досліді було висіяно
ячмінь. Урожай зеленої маси враховували поділянково суцільним методом.
Вплив агротехнічних обробок на фізико-хімічні процеси осушених ґрунтів,
динаміку окислювально-відновних і кислотно-лужних процесів вивчали
протягом 1982–1984 років та повторно в 1994 році у варіантах досліду
прискореного залуження, закладеного в 1981 році співробітниками
Інституту землеробства УААН за такою схемою: 1. Фрезерування на глибину
10–12 см; 2. Дискування на 10–12 см; 3. Оранка на 20–22 см; 4. Оранка на
30–32 см; 5. Оранка на 20–22 см + щілювання через 1 м; 6. Фрезерування +
оранка на 20–22 см; 7. Фрезерування + плоскорізний обробіток на глибину
20–22 см. Повторюваність чотирикратна. Розмір ділянки — 22 на 7 м, площа
— 164 м2. Залужували влітку 1981 року сумішкою бобових і злакових
багаторічних трав. Зразки лабораторно досліджували як за
загальноприйнятою (Аринушкіна, 1970), так і за спеціальною методиками:
ґрунт і форми сполучень заліза — за методиками Зонна (1982);
екстрагований амонійний — в ацетатно-амонійному буферному розчині при рН
4,8 за Крупським (Крупський, Александрова, Хижняк, 1961); обмінний
алюміній і кисень — у метанолі за Крупським із співавторами (1968);
обмінний алюміній — у буферному розчині триетаноламіну в діапазоні рН
4–9 за Александровою і співавторами (1976); рН ґрунтового розчину,
активність іонів кальцію і нітратних іонів — у ґрунтових прошарках за
Крупським і співавторами (1967); потенційну буферну здатність ґрунтів
щодо калію (РВСк) — за Беккетом (1964); стандартизацію математичної
обробки експериментальних даних визначення РВСк на ПК — за методичними
рекомендаціями Грінченка зі співавторами (1981). Дані урожайності в
однофакторному досліді опрацьовували методом дисперсійного аналізу
(Доспєхов, 1979), а у багатофакторному — за спеціальною програмою (Дуда
зі співавторами, 1979).
Напрям та інтенсивність ґрунтових процесів у ґрунтах визначалися умовами
водного режиму, тривалістю затоплення та наступного осушення. Так,
тривале затоплення алювіальних лучних ґрунтів призвело до формування на
поверхні потужного (?30 см) намулу. За гранулометричним складом він
легкосуглинковий із вмістом органічної речовини 3–3,5%, інтенсивно
оглеєний із високим (? 100 мг на 100 г ґрунту) вмістом аморфних і
відновних сполук заліза (табл. 4.25).
4.25. Окисно-відновний потенціал у затоплених (субаквальних) ґрунтах
мілководь Кременчуцького водосховища
З глибиною гранулометричний склад стає легшим, а вміст гумусу, рухомих
сполук азоту, калію, кальцію та заліза — відповідно нижчим. У зв’язку з
тим, що гранулометричний склад верхнього шару (намулу) субаквальних
ґрунтів відрізняється від гранулометричного складу ґрунтів заплавної
тераси (алювіальні лучні та дернові ґрунти мають переважно супіщаний
склад), можна припустити вторинне надходження мулистих часток із
навколишніх надзаплавних терас (ерозійні процеси) та безпосереднє
перетворення органо-мінеральної маси insitu під впливом
внутрішньоводоймових гідродинамічних процесів, затоплення та панування
анаеробних процесів. Крім підвищеного рівня вмісту рухомих сполук заліза
та марганцю, в субаквальних ґрунтах відмічено підвищений рівень важких
металів — цинку, міді й кобальту. Вміст їх перевищує граничнодопустимі
концентрації у 3–8 разів, що свідчить про певний рівень токсичності
підводних відкладів акумулятивних гідроморфних ландшафтів та їхню низьку
придатність для вирощування сільськогосподарських культур. Реакція
середовища в затоплених ґрунтах нейтральна або слаболужна.
Парадинамічна смуга алювіальних дернових і лучних вторинно-
сильноглейових ґрунтів тривалозатоплюваних територій оточує мілководні
зони й займає вищі абсолютні відмітки. Тривале періодичне затоплення цих
ґрунтів призвело до інтенсивного їх оглеєння, нагромадження загальних та
обмінних сполук кальцію, зміни мінералогічного складу, заліза й
органічної речовини, утворення оторфованої потужної дернини (табл.
4.26-4.28). Тип водного режиму даних ґрунтів — гідроморфно-застійний
періодично промивний із чергуванням у часі різковідновних і
окисно-відновних процесів. Вміст важких металів у них не перевищує
граничнодопустимих концентрацій. Ґрунти в разі нетривалого весняного
затоплення придатні для сінокосіння та пасовищ.
4.26. Мінералогічний склад ґрунтів Вільшанського масиву
Умовні позначення: ММ ? монтморилоніт; СМ-СЛ ? змішанолисткові; Хл ?
хлорид; Г.С. ? гідрослюда; К ? каолініт.
Ця парадинамічна смуга підтоплених і тривалозатоплюваних ґрунтів у
геоструктурному відношенні прилягає до осушеного масиву, від якого їх
відокремлюють польдерна дамба та придамбовий осушувальний канал.
Ґрунтовий покрив осушеного (польдерного) масиву представлений переважно
алювіальними лучними сильноглейовими з різним рівнем осолодіння кислими
ґрунтами. Ці ґрунти за водно-фізичними, фізико-хімічними й агрохімічними
показниками, мінералогічним складом та рівнем родючості істотно
відрізняються від субаквальних та незатоплюваних ґрунтів (3–5). Так, у
морфологічному відношенні верхня частина ґрунтового профілю має
інтенсивно вохристий колір, що свідчить як про нагромадження тут
аморфних сполук заліза, так і про панування окислювальних процесів. Крім
того, в ґрунтах чітко виділяється біляста присипка S1O2. Останнє у
поєднанні з чіткою диференціацією ґрунтової товщі за рівнем рН на дві
частини: верхню — дуже кислу і нижню — слаболужну — дає можливість
стверджувати про розвиток у цих ґрунтах процесів опідзолення та
осолодіння. Тобто під впливом тривалого інтенсивного осушення в
алювіальних лучних вторинно-сильноглейових ґрунтах розвинулись процеси
деструкції органо-мінеральної частини і виносу біофільних елементів у
нижні горизонти. Тому особливої уваги заслуговують фізико-хімічні й
окислювально-відновні процеси та агрохімічні показники ґрунтів.
4.27. Хімічний склад ґрунтів Вільшанського масиву за макроелементами, %
Так, несподівано висока обмінна і гідролітична кислотність, наявність
підвищеного рівня обмінних (за Соколовим) та рухомих (за Крупським)
сполук алюмінію, дуже низькі вміст і активність іонів кальцію є
діагностичними ознаками осушених ґрунтів мілководних зон. Крім того,
низька забезпеченість поживними речовинами (особливо рухомими сполуками
азоту та фосфору), невисокий вміст гумусу в поєднанні з несприятливими
для розвитку сільськогосподарських культур водно-фізичними показниками
(висока щільність, низька водопроникність) змушують віднести ці ґрунти
до категорії найменш продуктивних.
4.28. Водно-фізичні властивості ґрунтів Вільшанського масиву
Кременчуцького водосховища
Наявність згаданих негативних явищ можна пояснити переважно
кардинальними змінами водного та окисно-відновного режимів у разі
інтенсивного осушення: гідроморфно-застійно-різковідновний режим
субаквальної фази змінюється на промивний різкоконтрастний
окисно-відновний. При цьому відбуваються декальцинація, алюмінізація
вбирного комплексу і зростання озалізненості та окислюваності ґрунту.
Продуктивність лучних трав сягає лише кілька центнерів зеленої маси.
Алювіальні лучні та чорноземно-лучні суглинкові ґрунти надзаплавних
терас річок Вільшанки, Росі та Дніпра найменше постраждали від впливу
Кременчуцького водосховища. Тільки морфологічні ознаки оглеєння в нижній
частині ґрунтового профілю свідчать про певне посилення гідроморфізму,
викликаного підпором підгрунтових вод водами водосховища.
Алювіальні лучні та чорноземно-лучні ґрунти парадинамічних смуг мають
сприятливі агрофізичні параметри для росту і розвитку
сільськогосподарських культур. На фоні оптимальних
окислювально-відновних параметрів та водно-повітряного режиму це дає
змогу віднести їх до найбільш родючих ґрунтів ландшафтів лісостепової
зони (табл. 4.29–4.33). Враховуючи вищевикладене, система освоєння та
підвищення родючості й біопродуктивності осушених земель повинна бути
спрямована на стабілізацію водно-повітряного та окислювально-відновного
режимів; усунення надмірної обмінної й гідролітичної кислотності,
інактивацію обмінного алюмінію і закисних сполук, підвищення активності
іонів кальцію, вмісту гумусу та поживних елементів.
4.29. Вміст мікроелементів і важких металів у ґрунтах гідроморфних
ландшафтів Лісостепу залежно від тривалості й характеру
сільськогосподарського використання (0–20 см)
Проведення стаціонарних польових і мікропольових дослідів показало, що
стабілізація параметрів водно-повітряного режиму досягається подвійним
водорегулюванням та стабілізацією рівнів підгрунтових вод на глибині
1–1,2 м протягом вегетаційного періоду. При цьому виключається
можливість як періодичного затоплення, так і тривалого переосушення (зі
спадом рівня підгрунтових вод нижче 2–2,5 м). Потрібно налагодити
систематичний контроль за роботою польдерної системи та рівнями
підгрунтових вод на осушеному масиві.
4.30. Агрохімічна характеристика гідроморфних ґрунтів, що знаходяться у
зоні впливу Кременчуцького водосховища
Проведені дослідження на різних агротехнічних фонах показали, що
поліпшення водно-повітряного режиму ґрунтів осушених мілководь і
руйнування ущільнених озалізнених прошарків забезпечується глибокою
оранкою на 30–32 см та щілюванням ґрунту на глибину 60 см. У періоди з
надлишковим зволоженням і підтопленням орного шару (неспрацюванням
роботи польдерної системи) вжиті заходи сприяють зниженню вологи на
4–5%, зростанню ОВП на 40–60 мг та зниженню вмісту відновних сполук
заліза на 35–50 мг на 100 г ґрунту у верхньому його шарі. Навпаки, в
посушливі періоди в результаті названих агромеліоративних заходів
спостерігалися вищі показники вмісту вологи та нижчі — окисно-відновного
потенціалу.
4.31. Групи сполук заліза в ґрунтах гідроморфних ландшафтів
лівобережного Лісостепу (осушені мілководдя Кременчуцького водосховища)
Кислотно-лужні параметри осушених ґрунтів під впливом агротехнічних
заходів не поліпшуються, що потребує використання хімічної меліорації,
органічних і мінеральних добрив. Так, під дією кальцієвмісних речовин
суттєво змінюються фізико-хімічні показникі: рН ґрунтового розчину
підвищується від 4,8 до 6,2, обмінна й гідролітична кислотність
знижуються відповідно від 0,56 до 0,13 і від 7,6 до 4, зменшується вміст
рухомих сполук алюмінію від 42 до 23 мг на 100 г ґрунту, зростає вміст
обмінних форм кальцію від 9,1 до 12 мг•екв на 100 г ґрунту та
підвищується активність його іонів від 2,2 до 5,2 мг•екв/л.
4.32. Фізико-хімічні та агрохімічні показники ґрунтів осушених
гідроморфних ландшафтів Лісостепу
Хімічна меліорація впливає також на окисно-відновний і поживний режими
осушених ґрунтів: на 50–70 мВ зростає ОВП, в 1,5–1,7 раза знижується
вміст водорозчинної органічної речовини та відповідно на 100–200, 90–100
мг на 100 г ґрунту — аморфних і двовалентних форм заліза.
4.33. Фізико-хімічні, агрохімічні параметри та продуктивність осушених
ґрунтів мілководь залежно від системи заходів щодо їх окультурення
Крім того, під дією кальцієвмісних сполук у два рази підвищується
активність нітратних іонів і в 3–4 рази зростає потенційна калійна
буферність (РВСк). Характер та ступінь впливу меліорантів на стан
ґрунтових процесів були неоднаковими. Так, у перші роки їх застосування
найсуттєвішу оптимізацію окисно-відновних процесів і кислотно-лужних
параметрів забезпечують фосфогіпс та суміш вапна з фосфогіпсом. Це
пояснюється тим, що фосфогіпс характеризується вищою розчинністю й
активністю іонів кальцію, ніж вапно, аніони сірчаної та фосфорної кислот
здатні утворювати малорозчинні комплекси з іонами заліза й алюмінію. На
3–4-й роки позитивний вплив фосфогіпсу на фізико-хімічні процеси в
гумусових горизонтах осушених ґрунтів поступово знижується у зв’язку з
міграцією іонів кальцію у нижні горизонти.
Вапно у перші роки після внесення не так помітно впливає на динаміку
окислювально-відновних і кислотно-лужних процесів досліджуваних ґрунтів
через незначну розчинність та низьку активність іонів кальцію. Тільки на
3–4-й роки після внесення, коли активність іонів кальцію зростає від
1,6–2,3 до 3,9–4,0 мг•екв/л, ефективність цього меліоранта стає досить
високою. Проте позитивна дія вапна на ґрунтові процеси обмежувалася лише
верхнім 0–20-сантиметровим шаром, тоді як дія фосфогіпсу поширювалася до
50–70 см.
Застосування суміші вапна і фосфогіпсу забезпечувало рівномірніший за
профілем ґрунту та триваліший вплив на ґрунтові процеси (табл. 4.10).
Тому цей захід хімічної меліорації ґрунтів осушених мілководь є
найефективнішим. Однак підвищення вмісту гумусу і поживних речовин
досягалося у варіантах дослідних ділянок із застосуванням комплексу
агромеліоративних заходів: глибокого розпушування та щілювання ґрунту,
внесення одночасно вапна і фосфогіпсу, а також гною (30–60 т/га один раз
на 4–5 років) разом із мінеральними добривами. В цих варіантах
продуктивність осушених земель була найвищою. Враховуючи специфічні
властивості осушених ґрунтів мілководь, найдоцільніше використовувати їх
під залуження, переважно сумішками злакових трав, у перші роки
сільськогосподарського освоєння
Таким чином, тривале (? 10 років) затоплення заплавних родючих земель
водами Кременчуцького водосховища призвело до створення на них
різковідновної обстановки, нагромадження закисних сполук заліза, ряду
важких металів, значного зниження вмісту органічної речовини та
загальних і рухомих сполук азоту й фосфору.
Наступне дренування (осушення) ґрунтів мілководних зон сприяло
активізації протилежних, переважно окисних процесів, озалізненню
ґрунтового профілю, подальшій мінералізації та зниженню вмісту гумусу і
рухомих форм фосфору. Особливо несприятливими в агроекологічному
відношенні є різке підвищення вмісту рухомих та обмінних сполук
алюмінію, зростання ґрунтової кислотності всіх форм. Враховуючи
незадовільні окисно-відновний, кислотно-лужний і поживний режими
осушених ґрунтів мілководь, система їх освоєння та окультурення повинна
включати: двостороннє регулювання водно-повітряного режиму з нормою
осушення 0,8–1,0 м із метою запобігання як поверхневому затопленню, так
і переосушенню кореневмісного шару ґрунту; проведення глибокого (0,6–0,8
м) розпушування та щілювання для поліпшення водно-фізичних параметрів
ґрунтів і руйнування ущільнених озалізнених прошарків у підгумусових
горизонтах, сумісне застосування вапна та фосфогіпсу для насичення
вбирного ґрунтового комплексу обмінними сполуками кальцію й підвищення
активності його іонів у ґрунтовому розчині, інактивації рухомих сполук
заліза алюмінію та зниження ґрунтової кислотності всіх форм; внесення
гною (30–60 т/га) і мінеральних добрив для оптимізації поживного режиму
та гумусового стану осушених ґрунтів. При цьому найефективнішим напрямом
сільськогосподарського використання осушених ґрунтів є їх залуження й
переведення в систему сінокосів і пасовищ.
Література:
Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп.
Київ – 2004 р. 2 томи.
Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
