Реферат на тему:
Техногенне руйнування ґрунтового покриву і рекультивація порушених
земель
План
1. Порушення земель при добуванні корисних копалин
2. Оцінка розкривних порід за їхньою придатністю до рекультивації
3. Рекультивація земель
4. Гірничотехнічний етап рекультивації
5. Біологічний етап рекультивації
Антропогенний вплив на ґрунт проявляється в його техногенному руйнуванні
через відкрите добування корисних копалин, будівельної сировини, торфу,
прокладання трубопроводів, проведення геологорозвідувальних робіт тощо.
Техногенне порушення будови ґрунтів також називають технічною ерозією, а
відновлення зруйнованих земель — рекультивацією.
Законодавство завжди передбачало необхідність включення проекту
рекультивації у будь-який проект, пов’язаний із техногенним порушенням
ґрунтового покриву, а вартості рекультивації — у собівартість
одержуваної рудної чи нерудної продукції.
Відкрите добування корисних копалин призводить до істотного погіршення
екологічної ситуації як на видобувних підприємствах, так і на
навколишніх територіях. Порушення гідрологічного режиму на одних
територіях призводить до втрат підгрунтових вод на інших, а також до
підтоплення та заболочення ґрунтів і підґрунтя. Під час обвіювання
вітром териконів і відвалів розкривних порід повітря забруднюється пилом
та газами. Водяні потоки зносять пухкі породи в гідрографічну мережу.
При цьому забруднюються балкові й річкові долини, замулюються стави,
ріки, озера, гине риба. Техногенне руйнування ґрунтового покриву зменшує
площі орних земель.
Будь-яке будівництво виводить із сільськогосподарського та лісового
користування певну частину земель. З різким зростанням урбанізації
великі площі сільськогосподарських угідь відводять під міське та
промислове будівництво. Порушується будова ґрунту і при спорудженні
різних комунікацій — газо-, нафто-, водопроводів, ліній електропередач.
Добування корисних копалин відкритим способом потребує менших витрат,
ніж шахтним. Тому частка добування відкритим способом уже становить
40–45% загального, глибини кар’єрів перевищують 100–150 м, а в Кривому
Розі — 700-800 метрів.
Характер відновлення порушених земель великою мірою залежить від
технології порушень. Під час планування рекультиваційних робіт
технологія порушення може бути змінена з метою виконання землевпорядних
робіт.
1. Порушення земель при добуванні корисних копалин
При добуванні корисних копалин відкритим способом повністю знищуються
ґрунтовий покрив, культурна і природна рослинність, а на зміну їм
приходить “місячний ландшафт” — конусоподібні відвали, нерідко з
токсичних порід, на яких нічого не росте. З цих конусів вітер здіймає
хмари пилу, забруднюючи довкілля: поля, населені пункти, промислові
підприємства. Відвали легко піддаються водній ерозії, забруднюючи
водойми.
Для врегулювання питань подальшого використання земель, порушених
гірничорудною промисловістю, розроблено їх класифікацію, що базується на
систематизації форм порушення поверхні, походженні порушень, складі
порід, віці відвалів, ступені їх зростання. Останніми роками в
класифікаціях стали враховувати придатність зруйнованих земель до різних
видів рекультивації.
Л. В. Єтеревська (1977) дала оцінку видів порушень у ґрунтовому покриві
при добуванні корисних копалин (табл. 4.20).
Розвідування корисних копалин зумовлює забруднення ґрунтів сольовими
глинистими розчинами, які використовують під час буріння свердловин.
Ґрунти при цьому засолюються і зазнають осолонцювання. Але
найнебезпечніше забруднення відбувається тоді, коли із свердловини
фонтанують газ, нафта чи засолені підгрунтові води.
Підземне добування корисних копалин супроводжується створенням териконів
і териконників, в які складають пусту породу. Під них відводять значні
площі родючих ґрунтів. Водна та вітрова ерозії зміщують з них дрібнозем,
нерідко забруднюючи навколишню територію токсичним пилом. Терикони
вугільних шахт самозагоряються і роками забруднюють повітря отруйними
газами. Осідання вироблених штреків спричинює провали на поверхні
ґрунту, що вилучають дану площу з сільськогосподарського використання.
Але найбільше порушується ґрунт при добуванні корисних копалин відкритим
способом. У такому разі під відвали йдуть великі площі сільгоспугідь.
Відвали бувають зовнішніми та внутрішніми. Зовнішні відвали формують
поза рудними розробками. Ними можна нарощувати дороги, утворювати з них
терикони і териконники, що займають значну площу й отруюють довкілля.
Найдоцільніше використовувати під зовнішні відвали яри, балки та інші
знижені форми рельєфу, які слід засипати до брівки, а згодом, після
осідання, їх рекультивують під сільськогосподарські угіддя. Внутрішні
відвали утворюються тоді, коли пуста порода переміщується на вже
вироблені ділянки родовища. Це найбільш економний із погляду втрати
сільськогосподарських угідь метод відкритого добування корисних копалин.
Проте для створення розрізної траншеї все-таки необхідно формувати
зовнішні відвали.
4.20. Характеристика порушень ґрунтового покриву гірничодобувною
промисловістю України
Наймасштабніше добування корисних копалин у Криворізькому та
Камиш-Бургунському залізорудних басейнах України, в Придніпровському
кам’яновугільному та Нікопольському марганцевому басейнах. У
Криворізькому басейні вже вироблені кар’єри на глибину 500 м і більше,
велика кількість зовнішніх відвалів загромаджує й забруднює територію
родовища.
Відкрите добування корисних копалин передбачає зняття гумусового
родючого шару ґрунту, складування його з подальшим використанням для
рекультивації. Під час роботи великоківшевих екскаваторів відвали мають
дуже складний рельєф у вигляді системи паралельних гребенів чи конусів з
перепадом відміток 10–15 м. Для розрівнювання таких відвалів потрібно
виконувати значний об’єм робіт (до 20 тис. м3/га). Для скорочення обсягу
планувальних робіт слід зменшувати ширину відвальної західки при
відсипанні відвалів паралельними гребенями або застосовувати технологію
віялоподібного відсипання відвалів.
Залежно від способу переміщення розкривних порід відвали можуть бути
автотранспортними, скреперними, екскаваторними і гідровідвалами.
Найбільш вирівняними є автотранспортні та скреперні відвали, а також
гідровідвали при намиванні породи. Найскладніші для подальшого
використання екскаваторні відвали. Тому в процесі обробітку відвалів є
потреба у грубому плануванні, яке проводять із точністю 1–2 м, та
тонкому (з точністю 20–30 см), яке проводять через 1–2 роки після
відсипання відвалів. Найінтенсивніше осідають відвали в перші два роки,
а їх повне осідання триває 15–20 років.
2. Оцінка розкривних порід за їхньою придатністю до рекультивації
Вибору способу розкриття передує визначення придатності розкривних порід
до рекультивації, яке здійснюють при детальному геологорозвідуванні
родовища корисних копалин. М. І. Горбунов і співавтори (1974) визначають
придатність за такими головними ознаками: реакцією середовища (рН),
вмістом токсичних солей, вмістом увібраного натрію, гранулометричним
складом, мінеральним складом фракції 1–2 нм, твердістю ґрунтової кірки,
вмістом гумусу тощо. Цих ознак цілком достатньо, щоб віднести породу до
однієї з таких категорій: 1) цілком придатні; 2) придатні; 3) придатні,
але потребують деякого поліпшення; 4) непридатні або такі, що потребують
докорінного поліпшення.
Л.В. Моторіна та В.А. Овчинніков (1975) виразили кількісно
співвідношення цих ознак і розробили класифікацію розкривних порід за
їхньою придатністю до рекультивації (табл. 4.21). Дані щодо потужності
різних шарів розкривних порід, їхньої придатності до біорекультивації
дають змогу вибрати різновид рекультивації та запланувати технологію
розкриття.
Для кожного родовища розробляють технічні умови гірничотехнічного етапу
рекультивації, які й визначають технологію розкриття, тобто добування
корисних копалин, щоб створити сприятливі умови для подальшого
використання земель. Ці умови визначають, які горизонти розкриття
повинні лягти в підмурок відвалу, які — всередину і наверх. Йдеться про
селективне відсипання розкривних порід, що забезпечує можливість
використання відвалів для біологічної рекультивації.
3. Рекультивація земель
Рекультивація земель — це комплекс робіт, спрямованих на відновлення
продуктивності та господарської цінності порушених земель, а також на
поліпшення умов довкілля відповідно до інтересів суспільства. Будь–яке
будівництво, добування корисних копалин, геологорозвідка тощо не
починаються, доки не буде розроблено проект рекультивації порушеного
ґрунтового покриву.
4.21. Класифікація розкривних порід за їхньою придатністю до біологічної
рекультивації (за Моторіною Л. В. та Овчинніковим В. А.)
У Науково-методичних рекомендаціях із рекультивації порушених земель в
Україні вказано, що рекультивація земель — один з ефективних заходів у
вирішенні питань раціонального використання земельних ресурсів і
проблеми охорони природи в цілому. Рекультивації підлягають усі землі,
що зазнають змін у рельєфі, ґрунтовому покриві, материнських та
підстилаючих породах, які відбуваються або вже відбулися у процесі
гірничих, будівельних, гідротехнічних, геологорозвідувальних та інших
робіт. Слід рекультивувати також еродовані ґрунти, а при відповідних
умовах шляхом землювання — кам’янисті місця і землі з неглибокими та
низькопродуктивними ґрунтами.
Основне завдання рекультивації полягає в тому, щоб виконати комплекс
спеціальних робіт і заходів, довести порушені землі до стану, придатного
для їх використання у сільському, лісовому, рибному господарствах, для
промислового та комунального будівництва, створення тепличних
господарств і зон відпочинку.
Рекультивація має соціальне значення у вихованні бережливого ставлення
до природних ресурсів, зокрема до земельних багатств України.
Підприємства, організації та установи, що виконують згадані вище роботи
на сільськогосподарських землях, лісових угіддях, наданих їм у тимчасове
користування, зобов’язані власними коштами довести ці земельні ділянки
до стану, придатного для їх використання за призначенням.
Порушені землі доводять до придатного стану в ході гірничодобувних та
інших робіт, а при неможливості — не пізніше як за рік після їх
завершення, виключаючи період промерзання ґрунту.
Роботи з рекультивації порушених земель виконують поетапно і поділяють
на гірничотехнічну та біологічну рекультивацію. Гірничотехнічна
рекультивація — це комплекс інженерних робіт, до складу якого входять:
знімання та складування родючого шару ґрунту і потенційно родючих порід;
формування відвалів шахт, кар’єрів, а також гідровідвалів;
вирівнювання поверхні, виположування, терасування та закріплення укосів
відвалів, бортів і кар’єрів, засипання шахтних провалів, закріплення
їхніх бортів;
хімічна меліорація токсичних ґрунтів;
покриття вирівняної поверхні шаром родючого ґрунту або потенційно
родючих порід;
інженерне впорядкування рекультивованої території (дренажна мережа,
дороги, виїзди тощо);
вирівнювання дна та бортів кар’єру при створенні водойм.
Обсяг робіт гірничотехнічного етапу рекультивації залежить від стану
порушених земель і виду запланованого використання. Ділянки,
підготовлені до стану придатності для несільськогосподарського
використання (під парки, водойми, промислове та комунальне будівництво
тощо) передаються відповідним організаціям у встановленому порядку.
Ділянки, призначені для сільського і лісового господарства, після
гірничотехнічного етапу рекультивації повертаються або передаються
відповідним сільськогосподарським чи несільськогосподарським
підприємствам для здійснення заходів біологічної рекультивації й
подальшого використання за призначенням.
Знімання родючого шару ґрунту — обов’язкове при всіх видах робіт із
видобування корисних копалин, будівництва промислових, житлових та
комунальних об’єктів, доріг і гідротехнічних споруд, а також при
відведенні родючих земель під териконники, відстійники, ложа ставів і
водосховищ тощо. Знятий шар складують або вивозять на малопродуктивні
землі, розміщені неподалік (еродовані, піщані, солонці та ін.) для
подальшого відновлення родючості порушених земель.
Глибина знімання родючого шару визначається глибиною гумусового профілю
ґрунту і вмістом у ньому гумусу. Знімають гумусово-акумулятивний
горизонт ґрунту.
Глибина шару торфу, що залишається при торфорозробках, необхідного для
забезпечення водно-повітряного та поживного режимів на торфовищах при
рекультивації торфовищ, повинна становити:
для вирощування сільськогосподарських культур — не менше 0,5 м;
лісорозведення — не менше 0,3 м;
використання під водойми, ставково-рибницькі господарства та для інших
цілей — 0,15 м.
Біологічна рекультивація — це комплекс заходів щодо створення
сприятливого водно-повітряного та поживного режимів ґрунту для
сільськогосподарських і лісових культур.
Комплекс заходів біологічної рекультивації земель для
сільськогосподарського використання визначається фізико-хімічними
властивостями підстеляючих порід і нанесеного родючого шару грунту або
потенційно родючої породи. Цей комплекс охоплює запровадження сівозмін,
насичених культурами на сидеральне добриво, внесення підвищених норм
органічних і мінеральних добрив, мульчування тощо.
На ділянках, відведених для лісового господарства, основний біологічний
вплив на відновлення порушених земель мають лісонасадження. При
підготовці земельної ділянки під лісові культури верхній шар збагачують
сидератами, мульчують. При садінні вносять добрива.
4. Гірничотехнічний етап рекультивації
До комплексу робіт гірничотехнічного етапу належать: відсипання
відвалів, вирівнювання, формування укосів, знімання, транспортування та
нанесення на рекультивовані землі ґрунту або потенційно родючих порід,
докорінна меліорація, будівництво доріг, спеціальних гідротехнічних
споруд тощо (ГОСТ–83).
Розкривні роботи без проекту рекультивації земель залишають після себе
хаос, так званий місячний ландшафт, що забруднює й отруює навколо
ґрунти, воду, повітря, природу. Будь-яке добування корисних копалин
повинне передбачати, як порушені землі будуть відновлені та
використовуватимуться у майбутньому. Це має бути відбито у проекті
рекультивації порушених земель. Останній ставить певні вимоги до
гірничотехнічного етапу. Він визначає, в якому порядку слід розкривати
гірські породи і переміщувати їх у відвали, щоб полегшити подальше
використання. Проектанти розробляють технологічні схеми селективного
розкриття гірських порід та селективного відсипання відвалів .
Найпоширеніші вимоги до технічного етапу рекультивації такі:
селективне знімання родючих гумусових горизонтів ґрунту;
селективне знімання потенційно родючої породи (переважно леси та
лесовидні суглинки);
переміщення до відвалів суміші безплідних і токсичних порід;
своєчасне грубе планування (вирівнювання) відвалів із токсичними та
індиферентними породами для забезпечення рівномірного їх осідання;
ретельне планування відвалів після осідання;
покриття токсичних порід після їх ретельного планування шаром глинистих
порід, що запобігає міграції токсичних елементів до кореневмісного шару;
нанесення шару потенційно родючої породи завтовшки 1,5–2 м;
покриття відвалів шаром родючого ґрунту завтовшки 30–50 см.
? Бувають і відхилення від цієї загальної схеми. Наприклад, якщо шар
потенційно родючої породи досить потужний, то ним можна перекривати
токсичні та індиферентні породи без ретельного вирівнювання відвалів і
створення екрана з глинистих порід. Після грубого вирівнювання
екскаваторних відвалів на них наносять шар лесовидного суглинку
завтовшки 3–5 м. Після усадки й розрівнювання його покривають ґрунтом
гумусових шарів, які є дуже цінним ресурсом. Згідно із законодавством
при всіх видах будівельних робіт ґрунтовий шар слід знімати, складувати
і використовувати за призначенням для біологічної рекультивації.
Л. В. Моторіна та В. А. Овчинніков виділяють такі технологічні схеми
робіт із знімання ґрунтового шару та нанесенню його на відвали:
технологічна схема із використанням скрепера та бульдозера. Знімають
гумусовий шар ґрунту і транспортують на відвали скрепером.
Доставлений до відвалу ґрунт за допомогою бульдозера рівномірно
розподіляється по поверхні відвалу;
технологічна схема із використанням екскаватора, автосамоскида та
бульдозера. Її застосовують при транспортуванні ґрунту на більші
відстані;
технологічна схема із використанням екскаватора, стрічкового конвеєра,
відвалоформувача та бульдозера. Ґрунт виймають екскаватором,
завантажують у бункер стрічкового конвеєра, який транспортує ґрунт на
зовнішній і внутрішній відвали, де його розрівнює бульдозер.
Кожному виду робіт із реутилізації родючого шару відповідають спеціальні
машини.
Автори технологічних схем вважають, що ефективне застосування схеми
розробки робочого покриву обмежується продуктивністю кар’єрів до 300
тис.м3 за рік і відстанню транспортування до 2,5 км.
Орієнтована потужність шару ґрунту, який знімається, згідно з
науково-методичними рекомендаціями 1981 року, може бути такою, см:
дерново-підзолисті окультурені ґрунти — 15–20;
ясно-сірі та сірі опідзолені — 15–30;
темно-сірі опідзолені — 40–50;
чорноземи типові, вилугувані, опідзолені та реградовані — 100-120;
чорноземи звичайні — 40–70;
чорноземи південні та темно-каштанові — 35–50;
каштанові — 20–30.
Рекультивовану ділянку, яку відводять під біологічну рекультивацію,
підлягає внутрішньогосподарській організації території. На ділянках,
покритих потенційно родючим шаром, на період біологічної рекультивації
вводять меліоративну сівозміну, влаштовують мережу доріг, захисних
лісонасаджень і гідротехнічних споруд. Борти відпрацьованих кар’єрів
зрізають залежно від стійкості порід із закладенням укосів від 1:1 до
1:2 або споруджують на них терасоподібні уступи для садіння лісових
культур. Дно таких кар’єрів може бути відведено під біологічну чи
будівельну рекультивацію. Інколи доцільно створити на них водойми і зони
відпочинку.
Гірничотехнічний етап рекультивації при будівництві шляхів та інших
лінійних об’єктів полягає у зніманні в порушеній смузі шару ґрунту,
створенні насипів з підґрунтя і покритті резервних ділянок гумусовим
шаром.
При шахтному добуванні корисних копалин пуста порода знову повертається
у вироблені штреки. У разі неможливості повернення її в штреки створюють
зовнішні відвали (терикони, териконники), під які відводять
малопродуктивні землі чи яри. Після 2–3-річного осідання відвали
вирівнюють, покривають потенційно родючою породою, шаром ґрунту й
передають для біологічної рекультивації.
При підземному добуванні корисних копалин може деформуватися поверхня
ґрунту внаслідок осідання. Залежно від характеру деформації у межах
шахтного поля на поверхні знімають шар ґрунту, провали засипають,
розрівнюють і після остаточного осідання вирівнюють та покривають шаром
ґрунту.
Під час геологорозвідувальних робіт гумусовий шар ґрунту знімають
повністю. Крім того, знімають 50 см горизонту, перехідного до породи,
окремо складують, влаштовують резервуари для зберігання промивних рідин,
які використовують у процесі буріння. Після того як закінчать буріння,
зняті шари ґрунту і підґрунтя повертають на попереднє місце. Якщо
необхідно, проводять хімічну меліорацію й вносять підвищені норми
органічних добрив.
Вироблені торфовища при фрезерному і машиноформувальному способах
видобування торфу потрібно повертати землекористувачам для використання
їх під сіножаті, пасовища, заліснення та обводнення. З цією метою
влаштовують осушувальну мережу, планують поверхню, споруджують дороги.
Торфовища, вироблені гідроспособом, звичайно рекультивують для
рибогосподарського використання. На них викорчовують та вивозять пеньки,
планують та закладають осушувальну мережу. В Німеччині існує технологія
ренатуралізації боліт і торфовищ.
5. Біологічний етап рекультивації
Біологічна рекультивація — це етап загальної рекультивації, що охоплює
комплекс агротехнічних і фітомеліоративних заходів для підвищення
родючості порушених земель.
Біологічна рекультивація може бути сільськогосподарською або лісовою.
Сільськогосподарська рекультивація слугує для підготовки землі під
ріллю, багаторічні насадження чи природні кормові угіддя. Найсуворіших
вимог слід дотримувати під час біологічної й технічної рекультивації
земель, які відводять під ріллю. У такому разі потрібні селективне
відсипання відвалів, перекриття токсичних порід 0,5-метровим шаром
глини, потенційно родючою породою завтовшки 1,5–2 м, а також поверхневим
шаром ґрунту, 5–10-річний період відновлення родючості з вирощуванням
багаторічних трав, внесенням високих норм органічних і мінеральних
добрив. Після такої рекультивації ці землі можна використовувати
інтенсивно. За потенційною та ефективною родючістю вони можуть не
поступатися перед зональними ґрунтами. У зоні поширення родючих
чорноземів під ріллю слід рекультивувати не більше 70 % порушених
земель. Решту 30 % відводять під укоси відвалів, терасоподібні уступи,
під’їзні шляхи, протиерозійні споруди. Ці землі заліснюють або залужують
травами.
Порушені землі мають несприятливі режими, на них навіть багаторічні
трави потребують удобрення. Взагалі економічно доцільним є насипання
гумусового шару ґрунту до глибини 50 см.
Землеробство на рекультивованих землях має специфічні особливості,
базуючись у той же час на основних ланках системи, застосовуваних у
непорушених агро ландшафтах, і включає: організацію території відповідно
до спеціалізації господарства та його природноекономічних умов;
сівозміни згідно зі сформованою структурою посівних площ; засоби
обробітку ґрунту, сівби і догляду за рослинами відповідно до ґрунтового
покриву; систему удобрення; захист від бур’янів, хвороб і шкідників;
систему заходів щодо захисту ґрунтів від ерозії. За основу при
організації території рекультивованих земель потрібно брати
спеціалізацію господарства, яка полягає у створенні сівозмін з
оптимальними розмірами полів і чергуванням культур, лісосмуг,
лісомеліоративного фонду на крутосхилах або невикористовуваних ділянках,
під’їзних шляхів, засипанні ярів чи створенні гідротехнічних
протиерозійних споруд, в організації рекреаційних зон навколо збережених
водойм тощо.
До специфічних особливостей землеробства в техногенних агроландшафтах
слід віднести поетапне освоєння земель. Згідно з вимогами до
біологічного етапу рекультивації останній поділяється на два періоди. У
першому, меліоративному, періоді вирішують докорінні питання
окультурення рекультивованих ґрунтів добором культур або сівозмін,
внесенням добрив та іншими меліоративними заходами, пов’язаними із
періодом подальшого інтенсивного сільськогосподарського використання. У
другому після меліоративного періоді рекультивовані землі повинні бути
включені у структуру сільськогосподарських угідь із відповідною плановою
віддачею від них. Залежно від окультуреності й досягнутого в
меліоративному періоді рівня родючості такі землі відводять у категорію
орних угідь або ж під кормові культури (поліпшені вигони, сіножаті,
пасовища).
Сформовані у техногенних агроландшафтах ґрунти більшою мірою піддаються
ерозійним процесам та іншим деградаціям, тому необхідно мати
протиерозійний фон протягом року.
Ерозія визначається не тільки відомими чинниками, але й особливостями
техногенного ландшафту, в основному динамічністю його складових
елементів. Тому для припинення ерозійних процесів необхідно
застосовувати ґрунтозахисні технології вирощування культур.
У меліоративний період рекультивації найдоцільніше вирощувати
багаторічні трави, особливо бобові — люцерну, еспарцет, буркун — з
використанням їх як сидератів. Ці культури менше реагують на порушення
ґрунтового покриву і погіршення поживного та водного режимів. Після
проходження меліоративного періоду рекультивовані землі включають до
складу ріллі під польові, кормові та ґрунтозахисні сівозміни (табл.
4.22, 4.23).
4.22. Рекомендовані сівозміни на рекультивованих землях
сільськогосподарського використання
Створювати кормові угіддя на рекультивованих землях найдоцільніше тоді,
коли не вистачає гумусового шару для їх покриття. Люцерна синьогібридна
без внесення добрив майже у десять разів продуктивніша, ніж злакові
трави. Травосумішки забезпечують вищу врожайність порівняно з чистими
посівами багаторічних трав. На рекультивованих землях без покриття
гумусовим шаром створюють сіяні сіножаті, які підвищуватимуть їхню
потенційну родючість. Пасовища на них створювати нераціонально, оскільки
тварини копитами розбиватимуть вузли кущення багаторічних трав,
призводячи до їх випадання.
4.23. Система удобрення на рекультивованих землях із насипним гумусовим
шаром 40–50 см
При протиерозійній організації території рекультивованих земель під
залуження відводять укоси відвалів, щоб травостій запобігав розвитку
водної ерозії. Для підвищення ґрунтозахисної ефективності багаторічних
трав після нанесення потенційно родючого шару на укоси відвалів їх ще
покривають і родючим шаром ґрунту.
При створенні багаторічних насаджень на рекультивованих землях вимоги до
технічного етапу рекультивації такі ж самі, як і при відведенні
рекультивованих земель під ріллю. Під лісову рекультивацію можна
відводити відвали з різними ґрунтосумішами без селективного відсипання.
Якщо ґрунтосуміші токсичні, проводять їх хімічну меліорацію або
перекривають потенційно родючими породами. Менш строгі у такому разі й
вимоги до загального планування (вирівнювання) відвалів. За даними В.М.
Данька (1973), на відвалах кам’яновугільних та марганцевих виробок
найпристосованішими виявилися акація біла, в’яз дрібнолистий, жимолость
татарська і навіть сосна звичайна.
Складовою частиною проекту рекультивації земель є протиерозійні заходи:
будівництво водозатримних і водовідвідних валів, водоскидних споруд,
терасування, залуження та заліснення, застосування ґрунтозахисних
технологій вирощування сільськогосподарських культур.
Література:
Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп.
Київ – 2004 р. 2 томи.
Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
