.

Культура первісного суспільства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1327 20854
Скачать документ

НАУКОВИЙ РЕФЕРАТ

Культура первісного суспільства

ПЛАН

1. Загальна характеристика первісної епохи та її періодизація.

2. Расова диференціація людини, її основні ознаки та поширення на Землі.

3. Виникнення мовних сімей, причини їх формування й еволюція.

4. Характеристика первісних форм релігійних вірувань, їх специфіка та
особливості.

5. Первісне мистецтво, його синкретичний характер, перші здобутки.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРВІСНОЇ ЕПОХИ ТА її ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти.
Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний лях розвитку, однак
доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура
мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне
суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся
людська спільність — як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є
археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також
фольклорні пам’ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме
на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його
культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та
культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча
перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема,
давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 — 55. до н.е.) у
поемі “Про природу речей” зробив припущення про наявність в історії
культури первісного суспільства кам’яної, мідної та залізної епох.
Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам’яних
знарядь мідними, а останніх — залізними.

В “Етимології” іспанського єпископа Ісидора Севільського (570 — 636 pp.)
історія культури людського суспільства поділена на шість епох: від Адама
до Ноя; від Ноя до Аврама; від Авраама до Давида; від Давида до
Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до
народження Ісуса Христа; від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У XVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743—1794 pp.)
поділив історію людської культури на послідовно змінні форми
господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство).
Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам’яток матеріальної
культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної
періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський
вчений К.Томсен (1788 — 1865 pp.), використовуючи археологічні дані,
впровадив поняття трьох віків: кам’яного, бронзового та залізного.
Сьогодні до них інколи додають і четвертий — мідний, а кожен із віків, у
свою чергу, поділяють на окремі етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у
галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства.
Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації
запропонували шведський природодослідник С.Нільсон (1787—1887 pp.) та
видатний американський історик, етнолог і археолог Л.-Г.Морґен (1818—
1881 pp.). Зокрема, С.Нільсон виділив у процесі історичного розвитку
чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і
цивілізація. Натомість Л.Т.Морґен поділив історію культури на дикунство,
варварство і цивілізацію.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна
періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам’яний вік
відповідає первісному ладові, бронзовий — виникненню найдавніших держав,
ранній залізний — державам вторинного типу. За цією періодизацією
кам’яний вік на території України розпочався приблизно 800 тис. років
тому і тривав аж до неоліту (IV тис. до н.е.); епоху мідного віку
датують IV —III тис. до н.е.; епоху бронзового віку — II тис. до н.е. —
VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку — VIII ст. до н.е. —
IV ст. н.е. Вітчизняні вчені вважають, що на території України кам’яний
вік та епоха неоліту закінчилася близько 2800 — 2750 pp. до н.е.
Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між
3300 — 2800/2750 pp. до н.е.). Епоху бронзового віку слід датувати із
2800 (2760) до 1200 pp. до н.е., а епоху раннього залізного — періодом
із XII ст. до н.е. по IV ст.н.е.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні
йому властивості. Так, для першого періоду первіснообщинного ладу, який
умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини,
привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь
праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою
суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах
якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий — родовий лад,
або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих
відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком
суспільства був рід, що об’єднував групу людей, зв’язаних кровним
спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство.
Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють
залежність їжі від збиральництва. Нарешті, для нижньої фази варварства
характерне запровадження гончарства.

Згідно з позицією Л.-Г.Морґена, середня фаза варварства почалася у
східній півкулі з одомашнення тварин, а в західній — із догляду за
рослинами та використання у будівництві неопаленої цегли та каменю. Вища
фаза варварства започаткована обробкою заліза.

Періодизація первісного суспільства Л.-Г.Морґеном мала для свого часу
велике теоретичне значення. Вона, зокрема, виражала ідею єдності
історичного процесу і прогресивного розвитку людства у первісну епоху на
основі здобутків матеріального виробництва. В наш час ця періодизація
поглиблена, передусім внаслідок уточнення її критерію, а також зростання
місця і ролі продуктивних сил порівняно з окремими відкриттями. Деякі
вчені, наприклад, пропонують за основу періодизації вважати еволюцію
форм первісної власності (А.Й.Першиц), інші — ступінь поділу праці у
первісному суспільстві (Н.О.Бутинова) або принцип археологічної
класифікації (С.В.Кисельов).

Більшість дослідників за основу періодизації беруть розвиток форм
суспільної організації первісних людей. С.П.Толстов, скажімо,
запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну
общину (материнський рід) і військову демократію. П.П.Єфименко виділив
періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної
родової общини. За М.О.Косвеном, докласове суспільство пройшло етапи
первісного стада, родового ладу, що поділяються на епохи матріархату,
патріархату і, нарешті, період військової демократії. Автори підручника
В.П.Алексєєв і А.Й.Першиц поділяють історію первісного суспільства на
три періоди: становлення (праобщина), зрілість (родова община) та розпад
(класоутворення). Однак всі дослідники сходяться на тому, що для
первіснообщинного ладу більш-менш характерний послідовний колективізм у
виробництві та споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл.
Вважається, що нижня межа періоду — середній палеоліт (час
палеоантропів) або верхній палеоліт (час неоантропів), а верхня межа —
зазвичай неоліт.

Отже, початок праобщини припадає на час становлення людини й утворення
суспільства, в якому практикувалося усвідомлене виготовлення і
застосування знарядь праці. Дослідники, беручи до уваги вдосконалення
людиною кам’яних знарядь, еволюцію фізичного типу самої людини,
поділяють праобщину на ранню стадію та розвинутіший період
неандертальців.

У цьому контексті важливо зупинитися на еволюції знарядь праці.
Найдавнішими з-поміж них вважають камені зі слідами безсистемної обробки
— еоліти (від грец. еоg — ранкова зоря). Ними користувалися впродовж
кількох сотень тисячоліть. Першими доцільно оформленими знаряддями були
гальки, оббиті кількома грубими скопами на одному кінці, та відщепи,
сколоті від таких гальок. Археологічну культуру, представлену такими
знаряддями, прийнято називати культурою оббитих гальок, або дошельською.

Універсальними знаряддями наступної культури — шельської — вважається
ручне рубило. Це велике, завдовжки 10 — 20 см, і масивні предмети
мигдалеподібної, овальної або списоподібної форми з гострим робочим
кінцем із п’яткою на верхньому широкому кінці, в який людина впиралася
долонею під час роботи. Використовували також відщепи — безформні скалки
кременю. У подальший, зокрема ашельський, етап розвитку кам’яної
індустрії, ручне рубило піддають детальнішій обробці: лезо рубила стає
прямим і гострим. Поліпшується знаряддя із відщепів, застосовують
гостроконечники скребла і так звані свердла. Під час полювання на тварин
використовували дерев’яні списи або рогатки. Нарешті, на мустьєрському
етапі почалося використання кістки з виробничою метою. Поступово людина
оволодівала способами штучного добування вогню.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій
науці часто називають “первісним людським стадом”. Інколи замість цього
поняття використовують термін “праобщина”, початок якої збігається зі
становленням людини й утворенням суспільства. Звичайно, виникнення
цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміни в ставленні людини
до природи, а також відносин між членами первісного людського колективу.
Отже, початок епохи праобщини, її культури збігається із часом свідомого
застосування знарядь праці. Кінцева межа цієї епохи — виникнення
родового ладу. Такий перехід відбувся у пізньому палеоліті.

Життя праобщини мало здебільшого осілий характер упродовж багатьох
століть. Значна роль належала полюванню. Тварин лякали шумом, вогнем,
кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там
добивали. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше
стимулювало зростання організованості праобщин, змушувало її членів
згуртовуватися в трудовому процесі. Водночас вживання м’ясної їжі, в
якій містяться найважливіші для людського організму речовини, спричинило
прискорення росту, позитивно вплинуло на всю життєдіяльність первісної
людини. Сім’ї у цей період ще не було. Існували невпорядковані шлюбні
відносини між чоловіками і жінками — так званий проміскуїтет.

Із подальшим розвитком суспільства вдосконалювалася техніка обробки
каменю, створювалися нові знаряддя — скребачки, різці, ножі, наконечники
метальних списів. Чимало кам’яних знарядь пізнього палеоліту
використовували з дерев’яними та кістяними ручками. З костей і рогів
тварин почали виготовляти шила, голки з вушком, кайла, списометалки.

Змінювався характер житла людини. Якщо у минулому для нього
використовували переважно печери, то їх почали заміняти землянки та
наземні споруди. Об’єктивно цьому процесові сприяло похолодання.
Знахідки кістяних голок засвідчують, що людина в цей час навчилася шити.
Зшиті шкури звірів були основним одягом, ними також покривали житла.

2. РАСОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЛЮДИНИ, ЇЇ ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА ПОШИРЕННЯ НА ЗЕМЛІ

Вдосконалення знарядь праці, поліпшення забезпечення людей різними,
насамперед м’ясними продуктами, автоматично спричинили зменшення дичини
поблизу осель. Люди пізнього палеоліту поступово розселялися по
північній Європі та Азії, що сприяло їх расовій диференціації. Основні
особливості расових поділів людства з’явилися вже в епоху пізнього
палеоліту. Вони більш-менш збігалися з межами материків. Європеоїдна
раса сформувалася переважно в Європі, монголоїдна — в Азії, представники
негроїдної раси населяли Африку й Австралію. Виняток становили суміжні
зони. Так, у Середземномор’ї були представники негроїдної та
європеоїдної рас. Кавказ, Середня Азія заселялися представниками
європеоїдної раси, а у Південній та Південно-Східній Азії — змішаними
негроїдами з монголоїдами та європеоїдами. Деякі вчені-антропологи
вводять в цю основну класифікацію ще й австралоїдну расу. Вважається, що
в утворенні морфологічних відмінностей між трьома великими расами
людства основна роль належала двом факторам: пристосуванню до середовища
й ізоляції на материках внаслідок різких природних меж між ними.

Характеризуючи расові ознаки людини, зазначимо, що класичні представники
негроїдної раси мають темну шкіру, кучеряве волосся, широкий ніс,
товсті, ніби вивернуті губи. Такі ознаки — наслідок фізіологічного
пристосування до умов, у яких живуть негроїди (передусім висока
температура і велика вологість). Європейці в умовах тропічного клімату
зазвичай почувають себе погано і швидко починають хворіти.

Монголоїдна раса сформувалася у зоні з жарким, але сухим континентальним
кліматом в умовах напівпустинного й степового ландшафту. Обличчя у
представників цієї раси вкрите шаром жиру, очі вузькі, у внутрішньому
куті ока є особлива складка — епікантус.

Серед європеоїдів виділяють три основні групи: південну — зі смуглою
шкірою, темними очима і волоссям; північну — зі світлою шкірою, білявим
і русявим волоссям, переважанням сірих і голубих очей; проміжну — зі
середньою пігментацією шкіри, волосся і голубими очима.

Очевидно, що в свою чергу в межах згаданих груп при конкретизованішому
антропологічному вивченні населення окремих територій чи країн можуть
локалізуватися нові підгрупи. Саме так було у розвитку антропології
окремих народів, у тому числі українського.

Загалом українці належать до великої європейської раси, тяжіючи до її
південної гілки. Вона формувалася в епоху бронзи внаслідок взаємодії
різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури (Лівобережжя)
належали до східної гілки індоєвропейців-індоіранців; носії станівської
культури (Закарпаття) — до північних фракійців; мар’яно-бондарихівської
— до угрофінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема
білогрудівської (лісостепова смуга Правобережної України) належали до
слов’ян. Власне, вони і склали ядро східних праслов’ян-протоукраїнців.

Вперше висунув та обґрунтував антропологічну характеристику українського
народу вітчизняний історик, археолог, етнограф і антрополог Ф.Вовк
(Федір Кіндратович Волков, 1847—1918 pp.), проаналізувавши десять
антропологічних ознак українців, що виділяються у трьох географічних
смугах: північній, середній та південній. Сучасний український
антрополог Ф.Дяченко виділяє в Україні п’ять антропологічних областей:
центральноукраїнську з волинським і поліським варіантами; карпатську;
нижньодніпровсько-прутську; валдайську, або деснянську;
ільменсько-дніпровську.

І все ж таки варто погодитись із дослідниками вітчизняної культури в
тому, щоб встановити вигляд первісної української людини і
дохристиянських, і перших християнських віків дуже важко. Адже
інформації тогочасних мандрівників, хронікарів, як і літописні дані,
часто випадкові та досить суперечливі. Втім, хоч немає цілковитої
впевненості, що слов’яни взагалі та східні зокрема були одноцілим
антропологічним типом, сучасна наука поділяє їх на два основних фізичні
типи: один — високий, чорнявий, другий — низький, ясноволосий. А коли
пригадаємо, що Україна від найдавніших часів була мандрівним шляхом
різних рас — народів — племен, то матимемо частково уявлення про
антропологічну мозаїку української людини.

Безумовно, фізичні особливості людини слід розглядати в сукупності. Крім
того, якщо дія природного добору, а з ним і пристосування до середовища
з часом припинилися, то постійно зростав вплив процесу змішування
представників різних рас. Позначилася також епохальна мінливість — зміна
ознак у часі у певному напрямі. Йдеться, насамперед, про зменшення
довжини черепної коробки і збільшення ширини (масивності) черепа.
Мабуть, такі зміни зумовлені подовженням періоду росту й прискоренням
статевого дозрівання під впливом ускладнення соціального середовища,
впровадження у побут землеробства, змін у їжі тощо.

Пізніше, в епоху мезоліту, відбулося виділення великих гілок в межах
названих рас. Наприклад, у середині європеоїдної раси виділилися
північна та південна, монголоїдної — сибірська, південно-азійська й
американська гілки, негроїдний напрям охопив африканську й австралійську
групи. Крім цього, в умовах ізоляції утворилося чимало малих рас,
передусім австралійська та американська.

Наголосимо також, що сучасна антропологія активно розвиває нові напрями
— етнічну психологію, етнічну одонтологію (вивчає особливості будови
зубів), етнічну кроніологію (специфіку людських черепів), антропологічну
гематологію (групи крові у різних типів людей), етнічну дерматогліфіку.
Нині маємо нові розвідки про антропологію українців, зокрема гуцулів,
бойків, поліщуків, а також регіонів, раніше не вивчених. Отже, маємо
надію на продукування й узагальнення нових теоретичних та практичних
висновків стосовно культурного розвою людської спільноти, зокрема
української.

3. ВИНИКНЕННЯ МОВНИХ СІМЕЙ, ПРИЧИНИ ЇХ ФОРМУВАННЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ

У становленні людини, розвитку культури значна роль належить мисленню та
мові. Доцільне виготовлення та використання найпростіших знарядь праці
ознаменувало початок формування відповідних уявлень, що передавалися від
людини до людини через певні звукові сигнали. Як зазначає Д.Ліндсей,
злам на шляху формування людини відбувся тоді, коли координація дії рук
і мозку при виготовленні й використанні знарядь праці сягла певного
рівня, а саме коли внаслідок такої координації виникла рудиментарна
мова. За таких обставин міг бути зауважений причинно-наслідковий
зв’язок, і наші предки почали розрізняти минуле, майбутнє і теперішнє.
Отже, свідомому контакту людини з довкіллям сприяла, насамперед, трудова
діяльність.

Цей контакт передбачав, принаймні, три одночасних різновиди розвитку:
зростаючу вправність і розкутість у діях руки, дедалі більшу координацію
розуму та рухів руки, нарешті, ускладнення самого мозку з утвердженням
нових процесів опредмечування або раціонального мислення в мові. У такий
спосіб у людини вперше сформувалося особливе усвідомлення самої себе,
почалося її відокремлення від Природи за допомогою процесу, що водночас
сприяв найтіснішому злиттю людини з Природою і надавав над нею владу.
Відтак був створений дискурсивний всесвіт, своєрідний ізолят, без якого
ніколи не виникла і не розвивалася б стабільна та розкута здатність до
раціонального мислення, виникнення мови.

Між іншим, як вважає український обрядо- і звичаєзнавець С.Килимник,
первісна людина не говорила так поволі, членороздільно, а все протяжне,
мов виспівувала. Утвердження членороздільної мови пов’язане з
виникненням людини сучасного типу. Мислення людини зробило істотний
стрибок під час переходу від раннього палеоліту до пізнього. Тоді ж
прогресивних перетворень зазнала звукова мова. Саме з цього часу можна
говорити про системи мови, які з еволюційного погляду не відрізняються
від тих, що існують у суспільстві на сучасному етапі.

Тут зауважимо, що коли декілька мов утворюються внаслідок еволюції
однієї мови-основи, то їх називають спорідненими; сукупність останніх
визначається поняттям “мовна сім’я”; якщо мова розвивається на суцільній
етнічній території, в її окремих частинах зазвичай виникають діалектні
групи. На період перетворення мов племен і співплемінностей на мови
народностей уже сформувалася більшість мовних сімей, тобто сукупностей
мов із подібною граматичною будовою й основним словниковим фондом, що
походить із спільних коренів. У питанні про початок і шляхи формування
мовних сімей існують два основні погляди. На думку С.Толстова, людство
спочатку розмовляло багатьма мовами, які на межах колективів поступово
переходили одна в одну, але вже наприкінці пізнього палеоліту — початку
мезоліту вони концентрувалися у більші групи та мовні сім’ї. Однак
більшість вчених вважають, що формування мовних сімей переважно
припадало на епоху розкладу первісного суспільства. Цей процес
безпосередньо пов’язаний із масовими міграціями та змішуванням
населення. У такий спосіб відбувалася диференціація мов деяких великих
племен (мов-основ, або прамов) під час розселення, а також неповна
асиміляція племінних мов, що згодом спричинило початок нового поділу
мови-основи. Незважаючи на різні підходи до цієї проблеми, висловлені
погляди не заперечують один одного. Формування мовних сімей могло
зародитися у період розширення початкової ойкумени і значно прискоритися
в епоху розкладу первісного суспільства.

Наприкінці первісної історії вже існували найбільші мовні сім’ї. У
Північній та Східній Африці, Передній Азії сформувалася семіто-хамітська
сім’я, до якої належали мови давніх єгиптян, народів семітської
(аккадці, вавілоняни, ассирійці, фінікіяни, давні євреї, араби та ін.),
кушитської (сомалійці, гала) та берберської груп. На північ від неї
утворилася кавказька мовна сім’я, на півдні, в серединній Африці, —
сім’я банту, що потім поширилася в усій південній частині Африки.

В Південній Азії виділилися мовні сім’ї дравідів, мунда і монкхмер, а в
Південно-Східній Азії та Океанії — австронезійська
(малайсько-полінезійська) сім’я. У Східній Азії сформувалася
китайсько-тибетська сім’я, що поділилася на таї-китайську та
тибето-бірманську групи. Центральна Азія стала осередком поширення мов
алтайської сім’ї (тюркські, монгольські, тунгусо-маньчжурські народи),
що розселилася в Азії. У Південно-Західному Сибіру сформувалися мови
уральської (фінно-угро-самодійської) сім’ї. Нарешті, між Балтійським
морем і Середньою Азією виникла найбільша в світі індоєвропейська мовна
сім’я, до якої, крім кількох мертвих мов давніх цивілізацій, належать
сучасні слов’янські, балтійські, германські, кельтські, романські,
іранські, індо-арійські, а також вірменська, грецька й албанська.
Стосовно мов племен, що заселили окраїни первісної ойкумени і меншою
мірою зазнали процесів мовної асиміляції та диференціації (зокрема,
австралійців, американських індіанців, низку малих народів Сибіру,
багатьох племен Західної Африки), то вони не створили великих сімей.

Сучасні вчені дотримуються такої класифікації мов. За кількістю
населення, яке розмовляє тією чи іншою мовами, найбільш представницькою
видається індоєвропейська сім’я мов, що склалася в епоху бронзи (рубіж
III —II тис. до н.е.). Вона має десять напрямів. Зокрема, до
індоарійської сім’ї входять мови гіндустані, бенгалі та Пенджабі. На
правах індоарійської гілки сюди ж належить унганська мова і санскрит.
Іранський напрям об’єднує перську, афганську, таджицьку, осетинську,
курдську та ін. Сюди ж відносять “мертві” мови — давньоперську, пехлеві,
скіфську. Литовський напрям (балтійський) об’єднує литовську, латиську,
латгальську — на сході Латвії, і “мертву” — прусську мови. Слов’янський
напрям має три підгрупи — східнослов’янські, західнослов’янські та
південнослов’янські мови. Українська належить до східнослов’янської
підгрупи. Вважається, що українська мова у своєму розвитку пройшла три
основних етапи: давньоукраїнський (X — середина XIII ст.),
староукраїнський (середина XIII —XVIII ст.) і новоукраїнський (з рубежа
XVIII —XIX ст.). З південнослов’янськими і чеськими мовами вона має
спільні риси у звуковій системі, до білоруської та російської наближена
морфологічно, із західнослов’янськими, зокрема польською, має спільність
у лексиці. До речі, щодо походження української мови існують дві теорії:
перша виводить її, як і всі інші слов’янські мови, безпосередньо від
одного з говорів праслов’янської мови, друга — з “праруської”, з якої
нібито аж у XII ст. відокремилася українська, білоруська та російська
мови. В XI ст. У Києві виникла Руська держава, яка об’єднала в один
народ племена: полян, древлян, волинян, бужан, дулібів, тиверців,
сіверян та ін. Спільною літературною мовою у державі стала
староболгарська, що прийшла з церковними книгами і мала “порушену” (на
український лад) вимову.

Щоправда, не заперечуючи зручність і певною мірою об’єктивність чинної
тріалістичної дистрибуції слов’янських мов, сучасні українські філологи
(О.Царук) пропонують з урахуванням мовного, історичного, археологічного
й етнографічного матеріалу, но-• вий дуалістичний розподіл слов’янських
мов на підгрупи: до першої з них (антської) відносять такі мови, як
антську (прамову), українську, білоруську, польську, чеську, словацьку,
сербсько-хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку. До
другої (словенської) — словенську (прамову), старослов’янську,
російську, болгарську, македонську, сербсько-хорватську (у давній
сербській частині), нижньолужицьку.

Зрештою, всі сходяться на тому, що від кінця III тис. до н.е. і до V —VI
н.е. слов’яни мали мовну спільність, яку умовно називають
праслов’янською мовою. Дискусії ж ведуть про різні етапи розпаду
праслов’янської етномовної спільноти та ранній період формування окремих
слов’янських мов, зокрема й східнослов’янських, до яких належить і
українська.

Водночас варто погодитися з резюме вітчизняного етнографа А.Пономарьова,
що українська мова формувалася відповідно до всієї складності
становлення українського етносу та його розвинутої ієрархічної
структури, її багатодіалектність відповідає розмаїтій субетнічності,
сформованій на строкатій етноплемінній основі. Саме це визначило
самобутність української мови в системі східнослов’янських мов.
Наявність у ній локальних рис спостерігалася ще у протоукраїнських
діалектах, що засвідчує існування протоукраїнської мови ще до розпаду
загальноруської мовної єдності. Тобто протоукраїнська, проторосійська та
протобілорусь-ка мови складалися в різних умовах, у різні часи і на дещо
інших основах. Наслідки цього наочно виявилися у XI —XII ст., коли
формувалася сучасна літературна українська мова, ґрунтована переважно на
південно-східних діалектах, з активним використанням південно-західних
та північних.

Германський напрям охоплює англійську, німецьку, голландську, шведську,
норвезьку, датську, ісландську мови. Романський напрям охоплює
іспанську, португальську, французьку, італійську, румунську мови.
З-поміж інших мов індоєвропейської сім’ї можна назвати кельтські мови
(ірландська, шотландська, бретонська), грецькі (сучасна грецька і
давньогрецька), албанська і вірменська мови, а також хеттські та
тохарські мови.

Другу сім’ю мов називають фінно-угорською (уральською). Вона поділяється
на два напрями: а) — угорський, до складу якого належать угорська
(мадярська), мансійська (вогульська) та хантийська (остяцька); б) —
фінський, куди входять фінська (суомі), естонська, карельська,
комі-зирянська, коміпермяцька, удмуртська, марійська, мордовська мови
(мокша, ерзя).

Третя сім’я об’єднує тюркські (алтайські) мови. Це турецька, узбецька,
азербайджанська, татарська, туркменська, башкирська, казахська,
киргизька, чуваська, алтайська та інші — всього понад 30.

Четверту сім’ю мов називають семіто-хамітською. Тут виділяють
семітський, берберський, кушитський і чадський напрями. Найпоширенішою
гілкою серед них вважається арабська мова.

П’яту сім’ю мов — кавказьку — становить картвельська (іберійська) гілка,
що об’єднує грузинську, занську, сванську мови. Далі —
абхазо-адигейська, яка охоплює кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку
й абазинську мови, а також нахсько-дагестанську, до якої належать
аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін.

Шоста сім’я — китайсько-тибетська. Це друга група мов після
індоєвропейської за кількістю населення, яке нею розмовляє. Вона має дві
гілки китайських мов (китайську, або хань, і дунганську, або хуе) і
тибето-бірманські мови (бірманську, тибетську).

Сьома сім’я мов — австронезійська, — це третя за чисельністю населення,
що ними розмовляє. Сюди входять чотири гілки: індонезійська,
полінезійська, меланезійська, мікронезійська.

Загалом ж загальна кількість мов світу сягає від 2600 до 5000. Точну
цифру встановити неможливо через умовності відмінностей між різними
мовами та діалектами однієї мови. До найпоширеніших мов світу за
кількістю тих, хто ними розмовляє, належать: китайська (800 млн мовців),
англійська (350), російська (240), іспанська (120), гінді та близька їй
урду (200), індонезійська (130), арабська (127), бенгальська (125),
португальська (115), японська (111), німецька (100), французька(90).

Зазначимо, що мовні проблеми вельми активізувалися. Підтвердженням цього
є встановлення “Дня рідної мови” (21 лютого) за ініціативою Національної
комісії Бангладеш у справах ЮНЕСКО. Україна долучилася до святкування
цієї міжнародної акції. На сучасному етапі в живому спілкуванні України
існує близько 20 мов. На тлі державності української мови Конституція
України (1996) у ст. 10 гарантує вільне використання та захист мов
національних меншин.

Відомо, що основним типом людської спільності первісного суспільства
було плем’я. Воно характеризувалося відсутністю поділу на суспільні
верстви, більш-менш однорідною культурою. На думку багатьох істориків,
етнографів, лінгвістів, плем’я було ланкою, що вперше пов’язувалося з
усталенням про окремий мовний організм. Саме плем’я вирізнялося
своєрідним світобаченням, особливим духовним і психічним станом, що
вважається однією з найсуттєвіших причин мовних змін. Водночас це була
кровно споріднена спільність, а її свідомість становила самосвідомість
родичів, нащадків одного предка. З розвитком внутрішньо-племінного
розшарування почали виникати відмінності в культурі, насамперед
соціальної верхівки, а відтак — широких верств населення. Тоді ж
започаткували дію механізми руйнування кровноспорідненої спільноти
племен. У процесі переходу від родової общини до територіальної
розвивалися головно стосунки між однородцями. Особливо цей процес
прискорювався з виникненням війн, переміщенням населення, чому сприяло
також примітивне рабоволодіння з його широко здійснюваним звільненням
рабів, шлюбом між вільними і рабами та використанням рабинь як
наложниць. Племінна ендогамія перестала бути нормою, поряд із
загальноплемінними родоводами виникали відмінні від них шляхетні
генеалогії знаті. Так, соціальне однорідні кровноспоріднені спільноти —
племена змінювалися новими утвореннями і співплемінностями. Остання
посідала проміжне місце між плем’ям і першим історичним типом
соціально-диференційованого суспільства — народністю.

У співплемінностях вже існувала соціальна та поступово формувалася
культурна диференціація. Співплемінності здебільшого складалися із
споріднених між собою, близьких за походженням мови і культури племен,
але до них вже нерідко ВХОДИЛР й чужі за походженням племена та роди. Як
і будь-яка інше спільність, співплемінність характеризувалася повною
єдність мови, культури, самосвідомості. Водночас вони мали діалекти
відмінності, особливості культури, зберігали залишки попередньої
племінної самосвідомості. співплємінності добре відомі за
античними та ранньосередньовічними історичними джерелами Були ними,
наприклад, ахеяни і доряни Еллади, літописні схід неслов’янські племена
полян, древлян, в’ятичів, кривичів, дреговичів.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРВІСНИХ ФОРМ РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ, ЇХ СПЕЦИФІКА ТА
ОСОБЛИВОСТІ

Складову частину історії первісного суспільства, його культури становить
релігія. Проблема її походження хвилює всіх великих дослідників, погляди
яких з часом оформилися у діаметральне протилежні концепції — від
твердження про вродженість релігійних ідей та богословського
витлумачення релігії як одкровення Бога людині до обґрунтування так
званого безрелігійного періоду в історії людства. Втім останню тезу
здебільшого вважають пропагандистським винаходом, що мав обслуговувати
процес подолання релігії.

Більшість вчених пов’язують появу релігійності з існуванням людини
сучасного типу, яка жила не раніше 40 тис. років тому і названа
кроманьйонцем за місцем першої знахідки її решток у гроті Кро-Маньйон
(Франція) 1868 р. Для кроманьйонця властивий такий тип общинного життя,
в якому відбір за видовими біологічними якостями був подоланий. Іншими
словами, на зміну складних інстинктів, що, звичайно, мають біологічний
характер, прийшли соціальні закони, які, зрештою, спричинили виникнення
суспільства. Археологи стверджують: кроманьйонець інколи міг собі
дозволити робити запаси або навіть перебирати стравами. З таких далеких
часів дійшли до нас прикраси на знаряддях праці, художні вироби з кісток
тварин, малюнки на стінах печер, глиняні статуетки. Це був час
мустьєрської епохи, а, ймовірно, і дещо раніше — пізній ашель. Люди
ранньородової общини не виділяли себе з природи. Відповідна територія,
її рослинний і тваринний світ, земля, її надра — все це сприймалося як
єдине ціле. Самій природі, ЇЇ силам приписували властивості аж до
кровноспорідненої організації та дуалістичного поділу на дві
взаємошлюбні половини. Людському родові передавалися властивості природи
включно з відтворенням її стихійних явищ.

Довкілля людина освоювала в єдності з тим первісним суспільним
колективом, до якого вона належала. Саме комунальна діяльність давала їй
змогу в необхідних для життя межах панувати над природою. Умови
життєдіяльності виробили в цих людей перші навички самовладання,
хоробрість, вправність, а також відповідну спостережливість, практичну
свідомість, що, у свою чергу, допомогло організувати господарську
діяльність, зокрема мисливство, рибальство, збирання різних плодів.
“Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям, — зазначав
І.Огієнко, — з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм
господарським побутом, — це були вірування натуралістичні, на природі
побудовані. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках,
бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія
заснована була на боротьбі зі своїм довкіллям, за своє існування, власне
на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев і
т ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова,
господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов’язана
з працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як
частина життя людини, коли її віра і життя були нероздільно пов’язані
сотнями ниток”.

Очевидно, нерозвинуте мислення давньої людини ще не знало понять
високого рівня абстрактності. Проте це не означає, що за таких обставин
не могла виникнути віра в надприродне. Адже, окрім емпіричного й
абстрактного пізнання, існує інтуїція, безпосередньо пов’язана зі сферою
підсвідомого. Остання дає змогу сприймати свою причетність до процесів,
що відбуваються у Всесвіті. Релігія допомагає людині збагнути наявність
якоїсь абсолютної реальності, яка міститься поза світом явищ, її
називають ще загальною закономірністю. Релігія — це віра в Абсолют, що є
сутністю світу, в котрий як цілісне буття входить своєю духовністю кожна
людина за свого земного і позаземного життя. Оскільки цю сутність не
можна збагнути в усій її повноті й безмежності ні відчуттями, ні
розумом, то кожна людина приходить до релігії по-своєму.

Археологічні знахідки засвідчують, що первісні форми релігії були такими
ж примітивними, як і людина та суспільство того часу, її корені слід
виводити із відповідних умов життя первісних людей, умов, які існували
на початку антропогенезу. Первісні форми релігійних уявлень
породжувалися уособленням. Усі явища і предмети людина оголосила живими
особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Адже людина
освоюється з усім невідомим через відоме. В такий спосіб уособлюються не
лише конкретні предмети, а й загальні поняття та уявлення. З часом
людина переконується, що те чи інше явище — неживе і несвідоме. Однак
ним хтось керує, в навколишніх процесах та об’єктах існують надприродні
двійники — духи. Щоправда, останні поки що не творці, а лише господарі
предметів і явищ. Духи мають свою градацію: одні сильніші, інші —
слабші, але своєрідної підпорядкованості ще немає.

Віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або
діють самостійно (духи), називається анімізмом. Згідно з нею, вся
природа, жива і нежива, має душу, а людина своїми магічними діями може
впливати на природні та надприродні сили: добрі прихиляти на користь, на
добро, а сили недобрі-лихі — унешкоджувати, відхиляти. Це стало основою
анімістичного світогляду. До речі, чимало даних засвідчують, що
вірування в душі виникло дещо раніше, ніж у духів. У житті первісних
людей анімістичні вірування були дуже поширеними: вся природа уявлялась
їм одухотвореною, тому люди були переконані в існуванні душі у тварин.
Звідси, зокрема, походить звичай не вбивати спійману тварину, а спочатку
зв’язувати її і очікувати природної смерті. За таких обставин вірили, що
душа тварини буде для людей небезпечною. Інколи після вбивства тварини
просили у неї вибачення, запевняючи при цьому, що вчинили такий акт
цілком випадково.

Як стверджують етнографи, первісна людина вірила, що вона складається з
двох частин — тіла і душі, причому остання може перебувати в різних
частинах тіла. За іншими віруваннями, душа людини містилася в її крові.
Вірогідно, такий висновок випливав із тривалих спостережень за
пораненими одноплемінниками, котрі втрачали життя разом із кров’ю, яка
витікала з рани (внаслідок участі у полюванні, військових сутичках).
Наші предки вірили, що під час традиційного братання, коли декілька
людей змішували свою кров і причащалися нею, відбувався обмін душами,
встановлювалися родинні стосунки. Гадаючи, що душа перебуває в очах,
вірили, зокрема, в “лихе око”, в те, що можна “вректи” іншу людину.
Інколи носіями душі уважали також волосся, нігті.

Душею людини вважався і процес дихання. До такого висновку спричинилося,
мабуть, те, що у людини в момент смерті припиняється дихання. Не
випадково у мовах багатьох народів світу слова “душа” і “дихання” мають
спільний корінь. Інколи душа ототожнюється з тінню. Ось чому деякі
племена боялися у сонячний день ходити по березі річки, остерігаючись
крокодила, який може “схопити” тінь, а разом з нею і людину.

Розвиток анімістичних уявлень привів до думки, що душі людей мають
здатність покидати тіло, зокрема під час сну. Ось чому існував звичай не
будити сплячу людину. Боялися, що, повернувшись до свого власника, душа
не знайде тіла. Первісна людина сприймала сни за дійсність. Часто душа
уявлялась у вигляді метелика, птаха або комахи. Для “позбавлення” себе
впливу душ померлих люди часто залишали житло, біля якого хоронили
покійника, а його родині змінювали імена, одяг, розфарбовували свої
тіла, щоб душа покійника не впізнала їх. Згодом виникла думка про
існування потойбічного світу, котрий уявлявся спочатку копією земного.
Потойбічний світ одні “поміщали” на небі або високо в горах, інші — під
землею або на далеких островах.

Поширеною була також віра у переселення чи перевтілення душ, коли душі
покійників нібито втілювалися у новонароджених. Уважно оглядати кожну
новонароджену дитину, прагнули визначити, на кого з померлих предків
вона могла бути подібною, відтак надавали їй відповідне ім’я. Якщо цього
не вдавалося зробити, перед дитиною називали імена предків до того часу,
поки вона голосом не “давала знати” про свій вибір.

Англійський вчений Е.Тайлор (1832—1917 pp.) у книзі “Первісна культура”
висунув анімістичну теорію походження релігії, згідно з якою віра в
нематеріальні душі та духи була найдавнішою формою релігійних уявлень.
Під анімізмом (лат. anima — душа) він, до речі, переважно розумів віру в
духовні істоти, в існування людських душ, не відокремлених від тіла і
безсмертних. Деякі дослідники вкладають у термін “анімізм” ширше
поняття, що охоплює також тілесну душу. Інші науковці під анімізмом
розуміють не лише віру в душі, а й всезагальну одухотвореність природи.

Ще одна з первісних форм релігійних вірувань отримала назву фетишизм,
(франц. fetiche — ідол, талісман). Це віра у надприродні властивості
неодухотворених предметів, наприклад, знарядь праці (ужиткових речей, а
пізніше — і спеціально виготовлених культових предметів). Скажімо, люди
первісного суспільства бажали, щоб тварина потрапила у загорожу,
опинилася в їх господарстві. Малюнки пораненої тварини в загоні поруч із
житлом — поширений сюжет палеолітичного мистецтва. Збуджена уява
первісної людини породжувала в неї віру, що ці малюнки самі по собі
можуть задовольнити їх прагнення. Зрештою, об’єктами поклоніння —
фетишами — могли бути не лише природні, а й створені людиною предмети.
Австралійський вчений-енциклопедист Д.Ліндсей вважав, що фетиш — це
наділений чудодійною силою предмет, що набувався у приватну власність.
Його впливи обмежені. Це своєрідний зв’язок між індивідом і світом
духів, що може використовуватися для визволення сил самих духів.
Водночас, на думку Д.Ліндсея, — це шлях до конкретних магічних цілей та
об’єкт спеціального культу. На підставі отриманих даних він стверджував,
що фетишна форма в Америці набагато ближча до тотемного рівня, а в
Африці — більше наближалася до божества. Останнє робить її найважливішим
об’єктом поклоніння.

В науковий обіг термін “фетишизм” ввів у XVIII ст. французький вчений
Шарль де Брюсс (1709—1777 pp.) у книзі “Культ богів-фетишів”. Поклоніння
предметам, а не їх духам — досить поширене явище у житті первісних
народів. Фетишами також могли бути будь-які явища природи, наділені
надприродними властивостями, зокрема шкарлупа горіха, хвіст дикої
тварини, її зуби, кості. Особливість фетиша, на відміну від списа,
дротика або шкрябачки, полягає в тому, що він не брав участі у
виробництві, хоча його функція у цьому процесі, безсумнівно, видавалась
необхідною.

Ототожнення себе з природою викликало ідею спорідненості людини з
певними об’єктами цього світу, з огляду бодай наближеної подібності з
тваринним світом. На цій основі виник тотемізм (індіанською мовою
оджибве ot-totem означає “його рід”) — віра в існування зв’язку між
родом та його тотемом — певним видом тварин, рідше — рослин або інших
речей чи явищ природи. Зазвичай кожен рід мав свого тотема, вірив, що
походить від спільних предків, кровноспоріднений з ним. Тотемові не
поклонялися. Одночасно вважали його “батьком”, “старшим братом”, який
допомагає людям цієї спільноти, її представникам заборонялося вбивати
свого тотема, завдавати йому будь-якої шкоди, споживати його. Щоправда,
дещо пізніше, з розвитком родового ладу остання заборона була відмінена,
лише окремі частини тварин, наприклад, голову, печінку не дозволялося
вживати в їжу.

Проблема походження тотемізму повністю не вирішена. Залишається
відкритим питання, як рід присвоїв собі ім’я того чи іншого тотема.
Можливо, це відбулося випадково або визначальним став фактор імені
тварини або рослини, що справляла помітний вплив на життя та побут
первісного колективу. Більшість вчених дотримуються думки, що
тотемістичні вірування притаманні головно ранньородовому суспільству,
основою господарства якого були полювання та збиральництво. Кожний рід
мав свій священний центр, з яким пов’язувалися різні перекази, легенди
про предків і залишені ними у спадщину вірування, що, на думку
тогочасних людей, гарантувало початок нового життя.

Ще однією первісною формою релігійних вірувань вважається магія (грец.
мадеіа — чаклунство). Це віра у здатність людини по-особливому впливати
на інших людей, а також довкілля — тварин, рослин, явища природи.
Первісна людина вірила, що за допомогою дій та слів можна викликати дощ
або вітер, забезпечити успіх на полюванні чи збиранні врожаю, допомогти
або пошкодити людині. Зазвичай магічні обряди супроводжувалися
заклинаннями.

В етнографічній літературі можна віднайти декілька класифікацій магічних
обрядів. Найранішою за часом і найпоширенішою є думка, запропонована
англійським релігієзнавцем Д.Фрезером (1854 — 1941 pp.), який поділив
магію на наслідувальну та заразливу. Принцип наслідувальної магії —
подібне викликає подібне. Наприклад, жінка, котра бажає стати матір’ю,
повинна виготовити ляльку, відтак імітувати її колисання, прикладати до
грудей. У той час соплемінники вітали “породіллю”, роблячи при цьому
вигляд, що жінка дійсно народила дитину. В основі другої — вплив на
людину за допомогою предмета, який безпосередньо або опосередковано
зв’язаний з нею. Здійснюючи магічні обряди над одягом або його
клаптиками, обстриженим волоссям чи нігтями, люди вважали, що так вони
впливають на їх колишнього власника. Водночас Фрезер поділяв магію на
позитивну (чаклунство) і забобонну (табу). Наприклад, під час полювання
чоловіків їх дружинам заборонялося змащувати маслом голови дітей.
Остерігалися, що здобич втече від мисливців, оскільки стане також
слизькою, мов голови дітей.

Значне поширення серед вчених має класифікація магії, запропонована
російським вченим С.Токарєвим (1899— 1985 pp.). Магічні вірування й
обряди він поділяв залежно від суспільної спрямованості та ролі в житті
людей: шкідливі (чорні, злі), військові, статеві (любовні), лікувальні,
промислові, метеорологічні.

Прийомів шкідливої магії багато, але загалом суть їх зводиться до того,
щоб надприродним способом нанести шкоду одній або декільком особам.
Наприклад, стародавні племена виготовляли статуетку, яка зображувала
противника, і проколювали її гострим предметом саме в тому місті, куди
вони прагнули нанести рану. Інші племена спалювали рештки їжі
супротивника, шматки його одягу або обрізане волосся, сподіваючись, що
аналогічна доля спіткає жертву чаклунства. Траплялися випадки, коли
люди, дізнавшись про чари над ними, дійсно вмирали.

Декотрі аборигени не дозволяли змальовувати себе, будучи переконаними,
що власники портрета можуть магічним способом завдати їм шкоди.
Поширеною була також віра у магічний зв’язок між живими істотами,
предметами та явищами природи, з одного боку, і словами, які їх
означають, — з іншого. Вважалося, що назвати своє ім’я незнайомій людині
— означає піддатися ризику бути зачарованим.

Зусилля військової магії спрямовувалися на забезпечення перемоги над
противником. З цією метою у багатьох племен перед битвою інсценізувалися
відповідні дії або й справжні військові баталії.

Мета любовної (статевої) магії — викликати симпатію у людини протилежної
статі чи, навпаки, знешкодити або знищити її. Прийоми статевої магії
різні, однак техніка їх виконання проста й однобічна. Скажімо, чоловіки
з метою причарувати жінок доторкалися до їх тіла зачарованими грудками
землі або пропоцували з’їсти зачаровану їжу чи випити такий самий напій.

Чимало прийомів лікувальної та оберігальної магії мали обґрунтоване
спрямування, зумовлювалися раціональними підходами первісної медицини.
До них належать, наприклад, змащування розігрітим бджолиним воском
грудей хворого на плеврит, прикладання до місця кровотечі глини та смол
деяких дерев, тамування болю зубів через використання наркотичних
речовин. На жаль, було й багато звичаїв шкідливого характеру, вірили,
наприклад, що змащення жиром зброї, якою нанесена рана, допомагає її
загоєнню та ін.

До промислової магії належали обряди, які супроводжували господарську
діяльність людини. Така магія поділяється на мисливську, рибальську,
скотарську, землеробську. Декотрі племена прагнули ловити тварин, що
втікали, а потім з’їдали їх на спеціальних церемоніях. Існувало повір’я:
жінка, яка має дітей, може позитивно впливати на розмноження худоби,
плодючість землі.

За своєю метою до промислової магії близька метеорологічна. Наприклад,
щоб викликати дощ, лили воду через сито або розбризкували її з рота чи
посудини.

Проблемі походження магії присвячено чимало наукових праць. Наприклад,
французький філософ-позитивіст і соціолог Е.Дюркгейм (1858—1917 pp.)
вбачав у релігії лише суспільний культ, а у магії — індивідуальний:
перша, на його думку, згуртовувала людей, друга — роз’єднувала. Інші
вчені вважають, що релігія переслідує Ідеальну, благородну мету,
натомість магічні дії мають суто практичне призначення.

Серед інших первісних вірувань заслуговують на увагу демонічні
вірування, найпоширенішою нормою з-поміж яких вважають віру в духів.
Назва “демонічний” (грец. daimon — дух) є _ означенням віри в духів
незалежно від ступеня абстрактності Уявлень про них або від того,
йдеться про добрих чи злих духів. Серед причин їх виникнення дослідники
називають успіхи господарської діяльності, розвиток соціальної
організації, появу патріархальних відносин і, безперечно, збагачення
інтелектуальних здібностей людини.

5. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО, ЙОГО СИНКРЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР, ПЕРШІ ЗДОБУТКИ

Важливою проблемою культури первісного суспільства є питання про
виникнення мистецтва, його основних течій, видів, жанрів, а також місця
та ролі в процесі пізнання та перетворення людиною природи, зміцнення
зв’язків у колективі, сім’ї. Слід зазначити, що загальновизнаного
пояснення названих проблем немає, хоча на підставі значного обсягу
матеріалу вважається, що творцем найдавніших витворів мистецтва був Homo
sapiens пізнього палеоліту. Поширеними є теорії, які зводять мистецтво
до побічних результатів релігійної практики, художнього інстинкту,
стосунків статевих партнерів, потреби у розвагах. Має прихильників
думка, що мистецтво генетичне пов’язане з трудовою діяльністю людини.
Воно відображало колективний досвід общини, сприяло його емоційному
закріпленню, вдосконаленню і переданні наступним поколінням.

Далекі предки української спільноти (праслов’яни і давні слов’яни) також
пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. Упродовж
дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень
про надприродне — залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань,
вірування демонічного типу та формовані теїстичні уявлення. На думку
українських релігієзнавців, перший з цих типів репрезентує найдавніші
вірування, що склалися ще в епоху ранньородового суспільства (фетишизм,
анімізм, первісна магія). Для них характерні уявлення про зрощеність
надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність,
обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної
функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов’яни ці
вірування успадкували ще від доіндоєвропейських часів, видозмінили їх і
почасти передали “літописним” слов’янам, а ті в свою чергу — русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов’ян став другий тип вірувань у
надприродне — демонічний, який зародився ще в мезоліті й еволюціонізував
у наступні епохи. З огляду на це вчені умовно виділяють два основні
історичні “поверхи” в еволюції демонічних обрядів. Перший — вірування в
духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків,
лісовиків, польовиків, берегинь), другий “поверх” — віра в рожаниць,
Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін.
Вважається, що саме такі вірування були найважливішою та найпоширенішою
формою релігійного входження праслов’ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціальне диференційованого
розвитку, поступово зароджувався історично третій тип уявлень про
надприродне — віра в богів: еволюція від політеїзму до монотеїзму, що
супроводжувалося уявленнями про надприродне як про могутню, всевладну
Істоту — про Бога з іманентною йому деміургічною функцією стосовно
природних і суспільних явищ, стосовно світу загалом. Причому початки
теїстичного типу вірування зароджувалися ще в надрах демоністичної
релігійності й розвивалися в політеїстичні вірування “літописних”
слов’ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних
відносин.

Характер і особливості розвинутих образів східнослов’янського політеїзму
підтверджують літописні повідомлення, археологічні дослідження,
етнографічні та фольклорні матеріали. Варто хоча б згадати розповідь
“Повісті минулих літ” про пантеон богів Перуна, Хорса, Дажбога,
Стрибога, Симаргла й Мокоші. Велику цінність мають зображення
язичницьких божеств, деталі похоронної обрядовості, культові споруди —
капища та ін. З часом одні божества за підтримки князівської влади
посіли верховенство у язичницькому пантеоні, інші набули більшої
популярності серед простого народу. Проте і перші, і другі все більше
набували антропоморфних рис, навіть уособлювали, персоніфікували їх.
Тобто йдеться про поступове подолання демонічного зооморфізму.

Серед притаманних рис слов’янського, як і будь-якого іншого політеїзму,
наголосимо на уявленні про ієрархію надприродних сил, що стала ознакою
утвердження реально існуючої соціальної відповідності. Тепер на перший
план вийшли божества-володарі природи й суспільності, а племінні божки
поступово відійшли у побутову сферу, а відтак — у забуття.

Особливість теїстичного типу надприродного — його деміургічна функція,
яка стимулювала людину до пізнання особистого походження, витоків
творення світу загалом. Тому не лише люди творять богів, а й боги
творять людей і світ. Натомість орудна родова свідомість, що відображала
природну даність, а не її створення, відійшла у минуле. Найвищий вияв
язичницького світосприймання демонструє кам’яна структура, зокрема
відомий Збручанський ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон
язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі
зображення повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко
ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює
стелу в фалос — образ, що відображає первісні уявлення про виникнення
світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою
нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній
світ.

Безумовно, не треба перебільшувати ролі творильних ідей у
східнослов’янському й українському язичництві: від монотеїстичного
Бога-творця їх відділяла ще велика відстань. Однак уже політеїстичні
вірування “літописних” слов’ян і формованого українського народу
готували добротний ґрунт для релігійності вищого порядку. “Віра народу
лежить в основі його культури, і цієї культури годі нам зрозуміти без
вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше
— лежить таки його віра дохристиянська”. Ця глибока думка вітчизняного
богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цілком стосується місця і
ролі дохристиянської релігії в житті та культурі українського народу.

Дискусії з цих проблем тривають. Деякі науковці стверджують, що
найдавніші зображення виникли в мустьерську добу. Це засвідчують
чашоподібні заглибини і вохрові плями та смуги на кам’яних плитах. Інші
вчені вважають, що образотворча діяльність виникла вже у сформованому
людському суспільстві, а саме на межі пізнього палеоліту, в той час як у
мустьєрський період лише формувалися зародки абстрактного мислення.
Поширена також думка, що виникнення образотворчого мистецтва пов’язане з
використанням людиною випадкових природних предметів. Йдеться про
підправлення різцем або фарбою подібних на тварин каменів, плям,
напливів на стінах печер або з поступовим заміщенням макетом —
скульптурою, барельєфом, малюнком, що використовувалися для імітації під
час полювання.

Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі з
археологічних розкопок. Це кругла скульптура і рельєф (жіночі фігурки,
голови тварин), рельєфні зображення рослин і людей, мисливських та
воєнних сцен, танців і релігійних церемоній. Загалом палеолітичне
мистецтво було мистецтвом мисливців. Первісний мисливець зафіксував на
стінах печер образи навколишніх об’єктів, з якими було пов’язане його
існування.

Найдавніші сліди перебування людини в Україні, за останніми свідченнями
науки, датуються приблизно 700 — 600 тис. років до н.е. Відкрите
нещодавно археологами первісне поселення поблизу закарпатського села
Королево (тут виявлено 16 різночасових комплексів камінних знарядь,
серед яких 7 ашельських, 7 мусть-єрських та 2 пізньопалеолітичних)
свідчить, що його мешканці вже тоді володіли вогнем, займалися
мисливством, а основною формою їх суспільної організації було первісне
стадо. Основу королевсь-ких колекцій становлять вироби з андезиту та
частково обсидіану. Як зазначають українські археологи, значення цієї
пам’ятки полягає в тому, що вона дає змогу поетапно простежити еволюцію
обробки каменю впродовж тривалого часу, який охоплює майже всю другу
половину антропогенезу та ранні фази вже сформованого суспільства. До
речі, між археологами Європи домінує думка, що населення басейну Дніпра
належить до найстабільнішої частини людської спільноти континенту.

Очевидно й те, що людина неандертальського типу в Україні ще не володіла
членороздільною мовою, не вміла приручати свійських тварин. Водночас
вона навчилася споруджувати перші житлові землянки.

Найдавніші пам’ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього
палеоліту, тобто оріньякської, солютрейської та мадленської епох (25—15
тис. р. до н.е.). Сюди можна віднести стоянки: Сюренську, Радомишльську,
Пушкарівсь-ку, Добраничівську, Кормань, Гінцівську, Межиріцьку,
Амвросіївську, Мізинську та багато інших, в яких відкриті житла
стародавніх мисливців. Тут у наметоподібних житлах знайдено чимало
крем’яних знарядь, які відзначаються різноманітністю й тонкою обробкою.

З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі
невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій
громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу
пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з
набором крем’яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в інших
регіонах України — Теребовлі, Золочеві, Чорткові.

Доба неоліту характеризується зміною клімату внаслідок відходу льодовика
на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, починає
виготовляти нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота,
ножі), а також лук і стріли. Пріоритетними стають полювання та
рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини
полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується
обробіток землі.

Добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура у V — III тис.
до н.е. Вона поширювалася на лісостеповій території від середнього
Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За основними параметрами
ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну,
Балкан, островів східного Середземномор’я та Малої Азії, її залишки
відкриті у 38 селах Київщини, 25 — Поділля, 20 — Західної України.

Вчені дійшли висновку, що трипільська культура виникла внаслідок
просування на Схід давньоземлеробських племен із Балкан та Подунав’я.
Розрізняють три її етапи: ранній (4000 — 3600 р. до н.е.), середній
(3600-2800 р. до. н.е.) та пізній (2800-2000 р. до н.е.). Спочатку носії
трипільської культури жили в басейнах річок Прут, Дністер та Південний
Буг, згодом вони розселилися у Середньому Придніпров’ї, на Волині, у
Південно-Західному Причорномор’ї. На ранньому етапі трипільської
культури поселення, для яких характерні заглиблені та надземні житла,
були розташовані на надзаплавних терасах річок, пізніше — на високих
річкових терасах і важкодоступних мисах плато. Зазвичай вони складалися
з 30 — 40 наземних жител, розміщених одне біля одного. До жител
прилягали господарські будівлі, внутрішню та центральну частину не
забудовували. Глинобитні житла площею від ЗО до 150 м2 поділялися
перегородками на 2 —5 окремих секцій, де були вогнища, глиняні печі,
лежанки, робочі культові місця. Тут мешкала сім’я з кількох чоловік. У
середньому в кожному такому поселенні могло жити близько 500 чол. Були
також великі поселення, що складалися з кількасот будинків, розміщених
концентричними колами.

На початку пізнього трипілля в басейні Південного Бугу з’явилися
поселення-гіганти (зокрема, Майданецьке поселення та ін.), що складалися
з 1,5 тис. жител. У кожному з них могло мешкати близько 10 тис. осіб.
Декотрі поселення додатково були укріплені ровами та валами.

Основні заняття носіїв цієї культури — землеробство і скотарство, деяку
роль, зокрема на ранньому етапі, відігравали мисливство, рибальство,
збиральництво. Головні знаряддя праці, предмети побуту й прикраси
виготовляли з кременю, каменю, кістки, рогу та глини. Це різноманітні
кремінні скребачки, ножі, різці, свердла, кам’яні тесла й свердлені
сокири-молоти, кістяні шила, проколки, намистини, рогові мотики, клювці,
молотки, глиняні прясла, тягарці для ткацького верстата. Кістяні вироби
— псалії, навершшя скіпетрів, сокири оздоблювалися символічними
ритуальними зображеннями, геометричним і рослинним орнаментом.

Вже на ранньому етапі трипільської культури з’явилися перші металеві
вироби: мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Тільки в одному
Карбунському скарбі знайдено 444 різних вироби з міді, насамперед
прикрас. Згодом почали виготовляти мідні тесла, долота, провушні сокири,
наконечники списів, серпи, мотики, кинджали. Метал надходив з території
Стародавнії Фракії від носіїв гумель-ницької культури. Посуд ліпили
руками й випалювали в спеціальних горнах. На ранніх етапах трипільської
культури кухонний і столовий посуд прикрашали заглибленим орнаментом,
пізніше його виготовляли з добре відмуленої глини й оздоблювали
різнобарвним розписом (червоною, чорною, білою фарбами).

Ідеологія носіїв трипільської культури тісно пов’язана з культом
предків. Це, зокрема, засвідчують численні жіночі (дуже рідко чоловічі)
статуетки, а також фігурки свійських тварин. З культовими уявленнями
пов’язані й ритуальні поховання в житлах. Для пізнього етапу
трипільської культури характерні великі колективні могильники за межами
поселень: виявлено поховання з трупопокладаннями (на Півдні) і
трупоспаленнями.

Основою суспільної організації носіїв цієї культури був рід, поділений
на великі патріархальні сім’ї. З пізнім етапом трипільської культури
пов’язаний початок майнового розшарування, а з часом виокремлення трьох
соціальних груп: племінної верхівки, племінної аристократії та родових
членів громади. Соціальну диференціацію засвідчує поява багатих поховань
у родових могильниках (Усатівські кургани поблизу Одеси,
Червонохутірський могильник). Останні споруди мали на верхівках
святилища. Частина з них, ймовірно, виконувала роль своєрідних первісних
обсерваторій. Інколи на курганах ставили столи, які символізували
пам’ять і повагу до похованої особи.

Історична доля трипільських племен ще недостатньо з’ясована. Деякі з
них, очевидно, були асимільовані носіями інших культур наприкінці III
тис. до н.е. Не менш ймовірно й те, що багато здобутків культури
племен-трипільців запозичили скіфи, фракійці та інші народи.

Отже, палеолітичні культури в Україні свідчать про типові особливості
культурного розвою наших предків, а саме: відмінність тодішньої культури
корінного населення від культур сусідів, а також значні зв’язки культур
населення України з Надчорномор’я, зокрема із Середземним культурним
пластом.

Історики вважають трипільців епохи мезоліту та неоліту етногенетично
попередниками індоєвропейців. Це були войовничі племена, що з’явилися в
Україні в епоху бронзи і згодом злилися з місцевим населенням.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Алексеев В.П. Становление человечества. — М., 1989.

Алєксеев В.П., Перший, А.И. История первобытного общества. — М., 1990.

Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. — Львів;
Нью-Йорк, 1998.

Боровський Я. Світогляд давніх Киян. — К.,1992.

Брєй У., Трамп Д. Археологический словарь. — М.,1990.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та
віруваннях. — К., 1992.

Греченко В., Чорний І., Кушнарук В., Ряжко В. Історія світової та
української культури. — К., 2002.

Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові концепції на зламі
тисячоліть. — Львів, 2001.

Етнографія України/ За peд. C. А. Макарчука. — Львів, 1994.

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу.—1992.

Історія релігії в Україні/ За peд. А. М. Колодного, П.Л.Яроцького.
—1999.

Історія української культури. У 5 т. — К., 2001 — Т. І.

Культурология: история мировой культуры / Под peд. A.H.Маркова. — 1995.

Ліндсей Д. Коротка історія культури: від доісторичних часів до доби
родження. У 2 т. — К., 1995. — Т. І.

Леві-Строс Клод. Первісне мислення. — К., 2000.

Леві-Строс Клод. Структурна антропологія. — К., 2000.

Нечуй-Левииький І. Світогляд українського народу. — К., 1992.

Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. — М., 1987.

Семчиишн М. Тисяча років української культури. — Нью-Йорк; Париж;
Торонто, 1985.

Тейлор 3. Первобытная культура. — М., 1989.

Токарев С.А. Ранние формы религии. — М., 1990.

Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. — К., 1991.

Чмихав М.О., Кравченко М.Н., Черняков І.Т. Археологія та стародавня
історія України. — К., 1992.

Фрезер Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. — М., 1980.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991.

Малиновский Бронислав. Магия, наука и религия. — М., 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020