.

Культуролого-історичні студії Олександра Колесси (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
209 2756
Скачать документ

Реферат на тему:

Культуролого-історичні студії Олександра Колесси

«Колесса Олександр [12(24).4.1867-23.5.1945] – український
літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член
Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899). Н. у Ходовичах
Стрийського повіту (тепер Львівська обл.). Брат ф. Колесси. Був доцентом
(з 1895) і професором Львівського унту (1898-1918). Належав до
Української Національно-Демократичної Партії. В 1907-18 був депутатом
австрійського парламенту, на засіданнях якого послідовно відстоював
інтереси українського населення Галичини в шкільництві та вищій освіті.
К. був співзасновником і заступником голови Загальної Української Ради у
Відні. В 1921 К. очолював дипломатичну місію Західноукраїнської Народної
Республіки у Римі. З 1921 і до кінця життя жив і працював у Празі. В
1923-39 – професор Карлового ун-ту, заступник голови чесько-українського
комітету (голова – Я.Бідло). К. надавав стипендії українським студентам
для навчання у Чехо-Словаччині, став одним з засновників Українського
Вільного Університету, його професором і кількаразовим ректором
(1921-22, 1925-28, 1935-37, 1943-44).

Що знає колишній радянський літературознавець про таку постать, як
Олександр Колесса? Хіба що на рівні огуди як
«буржуазно-націоналістичного» літературознавця й історика. А пересічний
читач що міг відати про цю людину. Ні одне з тодішніх «авторитетних»
видань — УРЕ (К., 1961 – т. 6. — С. 567) навіть не спромоглося дати
кілька рядків повідомлення.

З найповажнішого довідкового видання — «Енциклопедії українознавства»
(Львів, 1994. — Т. 3. —С. 1081) – дістаємо деякі емпіричні знання:
Колесса Олександр Михайлович (псевдоніми та криптоніми: Поступовець;
Ходовицький Олекса; О. К.; К=а А.: — Ка Олекса; К=а Александер; К=а
Олександер: К=са О.; К-са Олекса; 12 квітня 1867, с. Ходовичі
Стрийського повіту на Львівщині — 23 травня 1945, Прага, Чехія) увійшов
в історію української духовної культури як поет, фольклорист, етнограф,
історик літератури, мовознавець – рідний брат видатного композитора і
літературознавця Філарета Колесси. Освіту здобув у Львівському,
Чернівецька та Віденському університетах. Був професором у Львівському
(в 1898 p.),Віденському (1920-1921 рр.) Празькому (1923-1939 рр.)
університетах 1899 р. обраний дійсним членомНТШ. О.Колеса — один із
засновників Українського Вільного університету, його авторитетний
професор, перший і кількаразовий ректор.

На суспільно-політичному полі О, Колесси такі визначні віхи: протягом
1907—1918 рр., — посол до австрійського парламенту, де постійно
аргументовано обстоював українські права у справах шкільництва та
університетської освіти; один із засновників та заступник голови
Загальноукраїнської Культурної Ради у Відні: 1921 р. – голова
дипломатичної місії ЗУНР у Римі.

Та минає час. Він, як благодатний вітер, змітає із суспільно-історичного
гостинцю весь непотріб, будь-яке фарисейство і фальшування. Як писав
поет, нове життя нового прагне слова, — себто, правди.

Олександр Колесса, як і більшість його попередників та одновверстунів,
починав свої кроки в літературу поетичними спробами ще 1887 р. у
галицькій «Зорі». 1888 р. у Чернівцях К.Трильовський видав невелкку зо
обсягом збірку «Вперед!» (64 с), до якої включив кілька поезій О.
Колесси та історичну поему “Смерть гетьмана Павлюка”. З іншого
тематичного розряду відомими свого часу були його твори: про еміграцію
до Канади “В світ за очі.” (1303), про визвольну війну 1648—1654 рр.,
«Прик Кам’яному затоні» (1907).

Олекса Коваленко, упорядковуючи унікальну книгу «Українська Муза:
Поетична антологія од початку до наших днів» (К., 190S. — 1279 с.), не
міг яе внести на її сторінки шестичастинного циклу «В світ за очі» та
вірша-балади «Наші пісні» Олександра Колесси (С. 709— 716). А в
коротенькому передслові редактор-упорядник виосібнив з характерних рис
поетової творчості гарячу любов і прихильність до України, які і були
найпершим і най важнішим збудником творчого натхнення, підказували
молодому літератору нестаріючі під покровом часу теми.

Небагатий кількістю ужинок зоставив поет. Та перечитуючи його поезії,
бачимо, як вдало, гармонійно він трансформує народно-пісенну стихію
української мінорної традиції у власні вірші, де свіже поетично-образне
слово уміло накладається на музичний засновок з фольклору: авторові
слова — то ніби пальцетки майстра-музи-канта, а внутрішня мелодика вірша
— як якісь утаємничені струни невидимих давніх цимбал наших пращурів:

На рідній нивоньці,

Зритій підковами,

Кістьми засіяній,

Кров’ю поливаній,

Сходить нам зіллячко,

Ясні самоцвіти.

На жаль, не кожен освічений українець знає, що на слова О. Колесси
написано ряд романсів, маршів, гімнів. Про деякі речі обиватель знав
дещо, але, на жаль, у перекрученому трактуванні.

Шалійте, шалійте, скажені кати,

Годуйте шпіонів, будуйте тюрми,

До бою сто тисяч робітників встане,

Порвем, порвем, порвем ці кайдани.

За волю народу, за його права

Не страшні кайдани, солодка тюрма,

Бо вільного духу не скути в кайдани,

На смерть, на смерть, на смерть вам, тирани!…

Про широкий розголос цієї високопатріотичної, високопафосної,
верховинно-патріотичної пісні-гімну ходять і нині спо-гади-легенди, адже
той магнетизм слів, закладених автором у двадцять чотири рядки, що
органічно воз’єднався з мажорністю музичного вираження, творив чуда в
людських помислах і душах. Відомий український письменник С. Васильченко
у новелі «Фіалки» змалював картину, як хлопці, зібравшись під дубом на
снігу в лісі, свою клятву на вірність боротьбі за свій народ, за його
щастя й волю освячували мелодією «Шалійте, шалійте, скажені кати», Зі
спогадів М. Павлика довідуємося, що пісню-гімн виконували студенти
Львова на вічу, ювілеї М. Драгоманіва (Переписка Михайла Драгоманіва з
Михайлом Павликом (1876— 1895). — Чернівці, 1911. — Т. 8. — С, 196).

Як пише один з найавторитетніших після Франкової доби фольклористів і
зокрема дослідників поширення української пісні у світі Григорій Нудьга,
один із студентських вечорів у Львові, де зібралися сотні прогресистів,
завершився несподіванкою: хтось на мотив «Хору варягів» Н. Вахнянина з
опери «Ярополк» (на лібретто К. Устияновича) заспівав нові слова:

Шалійте, шалійте, скажені кати…

Вечір закінчився тріумфальним співом, а відтак покликали до поліції
учасників й організаторів віча, карали штрафами та кількаденними
ув’язненнями, як В. Будзиновського (Нудьга Г. Пісні революції: 3 історії
трьох революційних пісень. — Львів: Каменяр, 1968. — С. 94—95). Доносили
агенти поліції і повище, самому графові Бадені, після чого посилилися
переслідування молодіжного руху; Будзиновського й Каспарка було
виключено зі студентських лав на цілих три семестри. Натомість передове
студентство ще гучніше співало «Шалійте, шалійте, скажені кати» (ЦДІА, —
Ф. 146. — Оп, 4 (278). — Спр. 4376; Діло, — 1889. — 25 берез.).

Звучала пісня, ятрила черстві, приспані душі, а свідомих будила на
творення власної держави. Таке кожен, навіть з тих, з чиїх вуст злітали
слова пісні, знав хто є авторами цього популярного гімну.

Відомо, що ще 1888 р. в журналі «Народ» студент Львівського університету
Олександр Колесса видрукував цикл патріотичних віршів («Вперед»,
«Збудись, народе», «Слабодухим»). Десь в цей час і написалися ці рядки.
Сама пісня поширювалася років зо п’ять усно і вперше її слова під
криптонімом «О. К.» були опубліковані у виданні «Ювілей 30-літньої
діяльности Михайла Павлика (1874—1904)» (Львів, 1905. — С. 79). Відомо
також, що пісня поширювалася як народний текст, мала не один варіант
(див., напр., «Пісні та романси українських поетів: У 2 т.) упорядк. та
прим. Г. Нудьги») К.: Рад. письменник, 1956.— Т. 2. — С. 215).

Говорячи про неабияку популярність пісні, бодай згадаємо, що Ті другим
автором, або ж точніше — співавтором був Анатолій Климович Вахнянин
(1841 — 11.02.1908), композитор-самоук, засновник у Львові Музичного
товариства імені М. Лисенка, на базі якого і постала консерваторія;
організатор товариств «Торбан», «Львівський боян». Йому належать пісні
на слова Ю. Федьковича («Чи знаєш, де країна наша мила», «Чи така вже
наша доля»), О. Партацького («Помарніла наша доля»), М, Шашкевича
(«Повій, вітре»), на власні слова («Гей, на Івана» — з опери «Купало»).

О. Колесса має у своєму науковому набутку ряд фольклорних та
етнографічних студій і розвідок.

Досить вагомим внеском в тодішню фольклористичну науку було дослідження
О. Колесси «Українські народні пісні в поезіях Богдана Залєського»
(ЗНТШ. — 1892. — Ч, І), у якому автор не тільки порівняв поезії Б.
Залєського з українськими народними піснями (із 47 форм вірша 15 узято з
українського фольклору; із 103 ритмовзірців — 51 походить з
уснопоетичного джерела), а й до певної міри спричинився до оцінки
української школи в польській літературі. Зробив це дослідник популярно,
з багатьма подробицями та ретроспективними аналогіями, об’єктивними
критичними заувагами.

Праця О. Колесси спочатку побачила світ польською мовою (Ukrainska
rytmika ludowa w poezjaeh Bohdana Zaleskiego. — Львів, 1900. — 78 s.
(окремий відбиток з «Ksilgi pamigticzej uniwersytetu Zwowskiego»).

Фольклористична розвідка вченого «Люнарно-астральний мітодологічний
сюжет у старинній українській колядці (Боротьба гордого молодця з чорним
туром)» (ЗНТШ. — 1930. — Т. 99. — С. 299—315) має неабияке
теоретико-методологічне значення і сьогодні, оскільки стикаємося з
найрізноманітнішими трактуваннями і тлумаченнями міфів, їх природи,
а отже, і зв’язку українського фольклору, почасти всієї літератури з
міфотворчістю.

О. Колесса як глибокий знавець цієї проблеми підкреслює, що зацікавлення
казками, переказами, загадками, потреба у нових дослідах на царині
фольклору призвели до створення в Німеччині товариства «Gesellschaft fur
vergleichende Mythenfoschung», відкриття у Відні часопису «Mitra»,
гуртування цінних томів. У міфологічну бібліотеку, якою послуговувалося
значне число європейських вчених. Характеризуючи три групи
європейських фольклористів, дослідник справедливо узагальнює, що чи не
найбільше їхнє досягнення в науці — це те, що зони ввели у науковий обіг
значний кількісно фольклорний матеріал. Вони, як пише вчений,
«ствердили неперечну вагу мітів, зв’язаних будь-то з календарем
люнарним, будьте солярним, взагалі астральним, — ствердили в мітах
означену чергу мотивів, що наступають по собі в точноозначеному порядку
з такою правильністю, яку бачимо лише в подіях уранічних, в перипетіях
астральних тіл» (С, 3).

Користуючись історико-порівняльним методом, автор студії намагається
«висіяти» раціональне як з праць представників старих міфологічних шкіл,
так і шкіл антропологічно-соціологічних.

Для утвердження свого методу О. Колесса взявся проаналізувати один мотив
старої української колядки «Зачорнілася чорная гора, ой дай, Боже», яку
записав 1. Вагилевич і вмістив у збірці народних пісень, пересланих 1838
р. Шафарику. Однак він бере для порівняння і текст, записаний Я.
Головацьким (Головацький Я. Хрестоматія церк. словянская и
древнерусская. — Відень, 1854. — С. 344—345). Спочатку О. Колесса
виголосив на цю тему доповідь на другому з’їзді слов’янських географів
і етнографів у 1927 р. З того матеріалу був тільки надрукований
короткий зміст-резюме у матеріалах з’їзду.

Грунтуючись на дослідженнях Лесмана, Зікке, Еренрайха, Шульца, Кпіса,
Фробенніусатаін. вчених, використовуючи чисельні міфічні паралелі, що
пов’язані з місячним календарем та з фазами місячних перипетій, О.
Колесса стверджує «глибоку давнину і мітичний характер сеї
колядки», і що вона одночасно відноситься до староукраїнського циклу
(для цього автор порівнює цей текст з різними міфологічними атрибутами
колядки з болгарського, моравського, чеського народних пісенних
текстів); наведена й проаналізована колядка — це один із «старинних
гімнів у честь забутого нині люнарного бога — Велеса… В його честь
співано велику частину гімнів, що дійшли до нас у формі колядок, на які
налягли протягом довгого ряду століть верстви: християнська,
апокрифічна, історично-лицарська і новіша — побутова» (С. 16).

Практичний досвід засвоєння фольклорної традиції, фольклорних впливів та
інші аспекти лягли в основу монографії «Головні напрями й методи в
розслідах українського фольклору» (Прага, 1927. — 111 с.).

Та чи найглибший слід О. Колесси – вченого в історії літератури. Він
скрупульозно досліджував тексти давньої літератури, порівнював їх,
аналізував, писав окремі розправи. Влітку 1902 р. О. Колесса побував у
Старосамбірському повіті, зокрема в Лаврівському монастирі, де мав
можливість уважно переглянути бібліотеку. Серед запорошених книг йому
пощастило знайти на обкладинках два пергаментні уривки тексту, третій
уривок, пожовклий та вилинялий, був вклеєний усередині палітурки. О.
Колесса зробив досить докладний і ретельний аналіз, який, з одного боку,
засвідчив, що це одна з найдавніших писемних пам’яток; палеографічні
прикмети, на яких детально зупиняється вчений, несуть в собі значущу
інформацію з історії нашої мови та палеографії (див.: Лаврійські
пергамінові листки з XII—XIII в. — Львів, 1903. — 26 с.).

Подібною у способі дослідження та результатах наукового спостереження
над текстом є праця вченого «Городиське Євангеліє XII—XIII в. Ювілейний
Науковий Збірник Укр. Університету в Празі, присвячений П. Президентови
Чесь. Слов, республіки проф., д-рови Т. Г. Масарикови для вшанування 75
роковин його народження. — Прага, 1925. — С. 406—432).

Зауважимо одразу, що І—III частини цієї розвідки опубліковані у
Науковому Збірнику Українського університету (Прага, 1923. — Т. 1. — С.
23—65). У цій четвертій частині автор робить палеографічний опис і
аналіз письма, публікує тут же зразки тексту, ширше розповідає про мову
і правопис. Спираючись на публікації А. Петрушевича, І. Свєнціцького, А.
Кримського, А. Соболєвського, В. Ягича, О. Потебні, О. Шахматова, О.
Огоновського, О. Колесса встановлює, що розглянена пам’ятка створена у
XII, але не пізніше першої половини XIII ст.

Актуальною і на сьогодні є книжка «Південно-Волинське городище і
городиські рукописні пам’ятники XII—XVI в.» (Прага, 1923. — 45 с.). Ця
науково-дослідницька праця має кілька розділів, що фактично кожен є
осібною розвідкою («Городище і городиські рукописи XII—XVI в.»,
«Городиський Апостол XII в.», «Городиські пергамінові Листки
Євангелія з XII— XIII в.», «Текст»). Уважно перечитуючи це
дослідження, з’ясуємо, що О. Колесса в ЗНТІН 1903 р. опублікував
знайдені ним у василіянській бібліотеці в Лаврові уривки трьох
українських рукописів — «Лаврівські пергамінові Листки з XII— XIII в.»,
а також значно раніше опублікував чимале дослідження «Dialectologisshe,
Merkmale des sudrussischen Denkmales a. d. XIII Jlidte b «Zitije Sv.
tavy» //Archiv fur Slavische Philolodie herausgegesen v. V. jadic —
Berlin, 1896. — Bd. 18. — S. 211 —217, 482—492).

Скрупульозно проаналізувавши повний текст (а дослідник публікує його —
С. 38—44), порівнявши його з іншими перекладами Євангелія, О. Колесса
робить важливі висновки: у текст через церковно-слов’янський «підклад
продерлися діалектологічні прояви», які і дають підстави зарахувати
текст до староукраїнських пам’яток; місцевість, де повстав текст
Євангеліє, — південна Волинь, Городище, час — XII або XIII ст.
Палеографічні, граматичні прикмети («архаїчний підклад
церковнослов’янського тексту…») дають матеріал на ствердження точніших
часових границь: друга половина або ж кінець XII ст.; Євангеліє
відзначається «старинною основою, компромісово-ек-лектичним відношенням
перекладчика до своїх церковнослов’янських первовзорів і пробами
самостійної концепції перекладу. В графіці бачимо замітку послідовність»
(С. 44—45. До речі, коректуру цього дослідження читав визначний
мовознавець Степан Смаль-Стоцький і зробив важливі правки).

Перу О. Колесси також належать такі студії, як «життя Сави Священного»,
«Рукописні й палеотипні книги південного Підкарпаття» (Прага, 1927. — 16
с.), «Розсліди й видання слов’янських пам’яток апокрифічної літератури»
(Прага. 1930. — 20 с.) та ін.

З узагальнюючих праць назвемо: «Столітє обновленої українсько-руської
літератури (1798—1898)» (Львів, 1898. — 26 с.), «Погляд на сучасний стан
історичних розслідів українсько-руської літератури (найдавніший період):
Кілька проблем і дезідератів» (ЗНТШ. – 1901. — Т. 39. — С. 1—40),
«Гєнеза української новітньої повісти» (Прага, 1927. — 26 с.),

У першій з вищеназваних в оглядовому плані автор бере під увагу
письменників І. Котляревського, Білецького-Носенка, П.
Гулака-Артемовського, Костянтина Думитрашка, Г, Квітку-Основ’яненка, А.
Метлинського, Т. Шевченка, Михайла Мака-ровського, М. Костомаріва, П.
Куліша, Марка Вовчка, С. Ру-данського, Л. Глібова, Ганну Барвінок, О.
Стороженка, А. Свид-ницького, І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, Олену
Пчілку, Панаса Мирного, В. Чайченка, М. Коцюбинського, М.
Кропив-ницького, Я. Щоголіва, М. Шашкевича. І. Вагилевича, А.
Мо-гяльницького, М. Устияновича, Я. Головацького, О. Огоновського, В.
Барвінського, Г. Цеглинського, Ю. Федьковича, С. Во-робкевича, І.
Франка. Ольгу Кобилянську.

В основу наступної публікації ліг реферат, з яким виступив О. Колесса
1900 р. в літературній секції з’їзду істориків у Кракові.

Аналізуючи соціально-політичну й правову ситуацію в Росії і зосібна ряд
указів та урядових розпоряджень про заборону української мови, а також і
української науки національною мовою, дослідник досить грунтовно піддає
скрупульозному розбору студії багатьох вчених, і робить не вельми
оптимістичний висновок про те, що досі немає «одноцільного ширшого і
систематичного викладу історії старинної української руської літератури,
такого огляду, що сполучував би той період із дальшими фазами духового
розвою українсько-руського народу, що вказав би нам, наскілько сеся
література була зеркалом народу, його життя і його культурних стремлінь»
(С. 6).

О. Колесса впродовж років займався дослідженням творчості Т. Шевченка,
Ю. Федьковича, залишивши в літературознавстві неперехідної вартості
розвідки.

Із шевченкознавчих студій О. Колесси привертають увагу «Дві мало знані
поезії Т, Шевченка. Дещо про вірші «До сестри» і «Хустина» (Зоря. —
1892. — Ч. 14, 15. О. Колесса помилково приписав вірш «До сестри» Т.
Шевченку, Дослідники довели, що авторство цього твору належить поетесі
Олександрі Псьол).

Свою значну за обсягом працю «Шевченко і Міцкевич: Про значення впливу
Міцкєвича в розвої поетичної творчости та в генезі поодиноких поем
Шевченка» (ЗНТШ. — 1894. — Т. 4. — С. 36—152; окреме видання: Львів,
1894. — 116 с.) О. Колесса спочатку виголосив як доповідь у три тури у
«Слов’янському гуртку* у Львові. Тодішні слухачі на першому засіданні
висловили в обговоренні думки про те. що мовець занадто дошукується

зовнішніх впливів, подібностей у стилях поетів, навіть у виразах. Досить
глибоко О. Колесса проаналізував’ твори Шевченка «Тополя», «-Русалка»,
«Перебендя», Міцкєвича ;. Втеча», «Рибка», «Імпровізація», «Дудар» і
«Дзяди». І хоча такий опонент, як польський славіст та етнограф,
завідувач” кафедри слов’янської філології у Львівському університеті
Антоній Калина, й звернув увагу доповідача на надмірний пієтизм, проте
відзначив добротність авторського підходу до аналізу творів, що є, на
його думку, новим внеском в історію літератури та літературних зв’язків.

На наступних засіданнях О. Колесса продовжив читання своєї праці, у якій
досить докладно розглянув поеми Шевченка «Сош «Великий льох», «Розрита
могила», «Суботів», твори А Міцкєвича «Дзяди», «Вступ».

Професор О. Колесса неодноразово виголошував доповіді т рефератну Львові
на Шевченківські дні (1898, 1901. 1906, 191′ pp.). Так, на вечорі в 45-у
річницю від дня смерті поета Г травня 1906 р. О. Колесса виголосив у
Львові промову «В чест: Т. Шевченка», видану згодом накладом автора
(Львів, 1906 — 20 с.). Основними сентенціями виступу вченого
є індивідуальність Т. Шевченка як поета і його значення ДЛ5 суспільності
постає зриміше у порівнянні з великими постат тями інших часів і народів
(порівнюється поетична творчісті українського Кобзаря з лірикою англійця
П. Шелля, ірландця Т. Мура, італійця Лєопардіо, поляка А.
Міцкєвича); сила історичної традиції і скріплені нею патріотичні
почування, ще є однією з визначальних рис Шевченкового слова, мають
глибоке коріння в літературі XVI—XVII ст.; українські письменники XIX
ст. перед Шевченком «не доросли під зглядом на-циональної свідомости до
своєї задачі і до духа часу… Национальна свідомість в Шевченковій
поезії — се немов вічний вогонь на вівтарю Вести» (С. 17—20).

Досить цінною працею з історії нашої літератури, на думку І. Франка,
такої, що «може служити взірцем старанності, подекуди аж педантичної»
(Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1981. — Т. 29. —
С. 177) є монографія О. Колесси «Юрій Коссован (Осип Домінік Ігор
Гординський де Федь-кович). Проба критичного розбору автобіографічних
його повістей та його життєпису» (Львів, 1893. — 99 с.; перед тим
друкувалася в «Зорі»).

Студіючи сьогодні цю солідну працю і зіставляючи її нововідкриття з тими
«літературознавчими толмудами», які плодилися в так званий радянський
час і були претензійними на новаторські пошуки, відкриття, то
зрозуміємо, що в своїй основі «провідні вчені» нашого вже часу як не
переписували, то у ліпший спосіб — компелювали праці, на зразок
досліджень О. Колесси, бо, власне, він встановив чимало біографічних
фактів і дат, залучив до аналізу великий епістолярій Ю. Федьковича, його
поетичний, прозовий і драматургійний доробок. А ще автор зробив спробу
(хоч І не всюди вдало) подати весь цей аналітичний розмисл на фоні
соціально-економічному й політичному, що, як нам думається, значно
полегшує сприйняття творів Ю. Федьковича, а відтак і їх трактування та
історико-естетичне узагальнення.

Величезну дослідницько-упорядницьку роботу довелося провести О. Колессі,
готуючи в «Українсько-руській бібліотеці» НТШ у Львові перше повне і
критичне видання творів Осипа-Юрія Федьковича за першодруками та
автографами. Треба сказати, що це повне видання творів Ю. Федьковича
фактично вели як наукові редактори 1. Франко й О. Колесса: Франко — том
перший (поезія), решта три томи переважно О. Колесса. Але, як писав сам
Франко у передмові до першого тому, “…в часі друкування першого тому
проф. Ол. Колесса читав одну коректу кожного аркуша і не раз робив свої
уваги; так само і при виданні дальших томів оба редактори вестимуть
роботу в ненастанному порозумінні* (Франко І. Зібрання творів: В 50 т. —
К.: Наук, думка, 1982. — Т. 33. — С. 387).

Ось перед нами другий том письменника (Львів, 1902, — 495 с.), що
охоплює 22 повісті та оповідання, серед яких широкознані «Люба-згуба».
«Серце не навчити», «Штефан Славич», «Хто винен?», «Стрілець», «Сафат
Зінич», «Опришок» та ін. Всіх їх упорядник об’єднав у першому розділі.
До другого розділу зібрано твори, адресовані «народу і молоді» (41
текст), серед яких щонайбільший моральний код несуть в собі оповідання
«Будь послушний», «Будь харний», «Будь уклінний», «Лиш правду говори»,
«Чуже не кивай», «Як виряжав Петро Конарюк своїх синів в найми», «Мудра
жінка», «Адам і Єва», «Провід божий» та ін. В «Додатку» подано
незавершену поему «Слава Ігоря», яка не могла увійти до .першого
поетичного тому, оскільки на той час була невідомої. Розшукав рукопис М.
Павлик в архіві М. Драгоманіва. а також три листи Ю. Федьковича з 1875 і
1876 років.

О. Колесса провів значну текстологічну й правописну роботу, звіряючи
автографи з першопублікаціями в чисельних періодичних виданнях, як
«Вечорниці», «Мета», “Нива” «Правда», «Буковина», «Буковинський
альманах», «Буковинський календар» та ін. Після кожного твору подано
докладний коментар-примітки, де простежено видання й перевидання того

чи іншого твору, дано оцінку й зроблено сучасні автору приміток
коментарі до вже існуючих, виявлено чисельні хиби, помилки,
«редакторські нашарування» в текстах творів Ю. Федьковича.

До третього тому О. Колесса відібрав драматичні творі: «Так вам треба!»,
три редакції драми «Довбуш» та «Фрашку? за В. Шекспіром «Як козам роги
виправляють».

У наступному томі вміщене мелодраму з гуцульського життя «Керманич або
Стрілецький хрест» (перша редакція — С. 1—66; друга редакція — С.
67—166), «Фрашку» в двох актах «Запечатаний двірник» (досі не
публікований), мелодраматичну “фрашку” «Сватання на гостинці!» (теж не
друковану), О. Колесса для наближення читача до творчої лабораторії
письменника Ю. Федьковича розкриває тонкощі авторської праці, буквально
від зароджень думу й до кінцевої редакції твору; він використовує
авторські «сповіді», розсипані в листах до приятелів, видавців,
наводить часто-густо діаметральне протилежні оцінки критикою того ж
самого твору, його передусім естетичних достоїнств. Тому і не дивно, що
передмови, примітки О. Колесси — то ґрунтовні студії, нерідко відкриття
Упорядник простежує не тільки, так би мовити, літератури; історію
текстів, а й їх (йдеться про драматичні твори) сценічне втілення і
життя. Це переконливо проілюстровано на творах «Довбуш», «Мазепа»,
«Керманич» (Див.: Колесса О. Переднє слово // Драматичні твори
Осипа-Юрія Федьковича. — Львів 1918. — С. VI—XXI). Дуже важливо, що О.
Колесса, говорячи про історію написання, першо-і подальших публікацій
творів Ю. Федьковича, вкраплює в коментарі літературознавчий фермент, що
при подальшому ознайомленні читача з тексом полегшується його сприймання
і розуміння. Ось що він пише про мелодраму «Керманич», пересипану
народними піснями: «Beлика частина сих вставок — се народні пісні по
части живцем взяті в цілости з народних уст, по части парафразовані
поетом». Далі дослідник, по суті, входив у широкий пласт дослідження —
він пише про вплив народнопісенної традиції на форму та зміст поезій
Федьковича. Між повістями бачаться саме такі, що є «немов ілюстрацією
відповідної народної пісні, яку подає (автор. — В. К.) у повнім тексті з
мелодією. До таких належать його «Буковинські пісні з голосами».

О. Колесса старанно прилучився і до розробки лінгвістичних проблем. Так,
йому належать праці «Причинок до історії малоруської мови» (Львів, 1895.
— 11 с.), «Погляд на історію української мови» (Прага, 1924. — 40 с.),
«Погляд на історію українсько-чеських взаємин від X до XX в.» (Прага,
1924. — ІЗ с.), «Ужгородський «Полуставъ» у пергаміновій рукописі XIV
в.» /Ювілейний збірник НТШ (1873—1923). — Львів, 1925. — С. 1—59). У
багатьох роботах досить вдало працює вміння автора полемізувати з
опонентами. Звернемо увагу на першу в цьому ряду публікацію, хоча і
найменшу за обсягом.

Відомо, що на науковому рівні питання існування діалектів у староруській
мові порушив ще 1849 р. І. Срезневський у своїй праці «Мысли об истории
русского языка», Відтак ці думки розвинув П. Лавровський у статті «О
языке северных русских летописей» (1.852). Відтак ряд наукових розробок
дали лінгвістиці О. Потебня, П. Житецький, О. Огоновський, А.
Соболевський, М. Дашкевич, В. Науменко, В. Антонович, ін.

1894 р. в Одесі В. Мочульський опублікував розвідку «К истории
малорусского наречия: Житіє св. Сави Освящённого, по пергам. рукоп. XIII
в.». О. Колесса як глибокий Знавець стародавніх українських рукописних і
друкованих пам’яток пише статтю-рецензію, в якій знаходить місце для
серйозної критики на. адресу автора книги: перше, праця Мачульського
(перші два розділи) хибують неповнотою й відсутністю систематики
звукових проявів: друге, та частина книги, де йде мова про окремі звуки,
«не вичерпує вправді предмету і не специялізує поодиноких прояв
звукових…»; трете, «перегляд морфологічних прикмет… дуже неповний»;
четверте, автор подає слабкі висновки, немає належних наукових
коментарів до тексту.

Про незаперечний авторитет О. Колесси свідчать чисельні листи. Скажімо,
у багатьох листах І. Франко чи то згадує О. Колессу, а чи торкається
його праць: до М. Драгоманіва від 7 грудня 1890 p., З жовтня 1892 p., 14
січня 1893 p., 6 жовтня 1893 p., 22 березня 1894 p., 1 січня 1895 p., 13
березня 1895 p.; до В. Щурата на початку листопада 1893 р.; до А.
Кримського від 22 листопада 1893 p., 11 травня 1895 p.; 5 лютого 1896
p., 10 квітня 1897 р.; до М. Павлика від 29 березня 1895 р.; до Б.
Грінченка від 20 листопада 1901 р.

Про високий професіоналізм вченого промовляють й інші факти, як ось: О.
Колессу не раз запрошували до жюрі різних конкурсів, як, приміром, 1895
р. оголошеного НТШ і «Зорею» конкурсу художніх творів повістевого жанру.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020