Реферат на тему:
Казковість у творчості Івана франка
Казка – поняття ширше, ніж жанр.
Володимир Пропп
Казка у Франковій творчості, та й загалом у художній літературі,
виступає не тільки як генологічна категорія (тобто самостійний жанр,
як-от більшість казок про тварин зі збірки “Коли ще звірі говорили”, або
ж домінантний чи рецесивний генологічний чинник у скомплікованих
жанрових структурах – казках – поемах, казках – драмах, казках – притчах
тощо), а й функціях паратексту (як компонент заголовкових і під
заголовкових структур) та факультативного елемента поетики, додаткового
(отже, не жанротвірного) образотворчого засобу. Тому слід розрізняти
власне казку як поняття генологічне й казковість, яке поняття
ейдологічне, як тип образності.
Казковість може виявлятися у художньому творі будь-якого жанру:
на рівні змісту: проблематика добра і зла, правди і кривди, ідея
невідворотної перемоги добра над злом, оптимістично-життєствердний
пафос, чарівно-героїчна, соціально-побутова та природописна тематика;
на рівні внутрішньої норми: у сюжетно-образній організації
твору-елементи казкової фантастики, тобто казкові події (ланцюги подій)
та персонажі (групи персонажів), казковий хронотоп (умовно-фантастичний,
метаісторичний; опозиція свого й чужого царства, ліс, як простір
небезпеки, роздоріжжя як ситуація виробу; у композиційній організації
(казкові зачини та кінцівки, трикратність дії, образ казкового
оповідача);
на рівні зовнішньої форми твору: мовностилістичні казкові формули і
кліше (ініціальні, медіальні, фінальні), типові казкові тропи і фігури
(гіперболи, літоти, персоніфікації; трикратні повтори, ампліфікації,
тощо).
Певна річ, усі часткові вияви казковості самі по собі не жанротвірні,
тільки стилетвірні. Одначе, вивчаючи казковість письменника як цілісну
естетичну систему, годі оминути і її периферійні, сказати б,
“прибережні” зони, де казка межує з неказкою, а казковість переходить у
неказковість. Тим більше не випадає зігнорувати тексти, заголовний
номінатив яких містить чітке авторське окреслення “казка” – навіть, якщо
й казкового в них немає.
Але дітей приваблюють дійсно казки – розважально-дидактичні. Зрештою, ці
тексти свідомо створюються для дітей. З урахуванням їхніх вікових
особливостей, духовних потреб та інтересів. Їхнє основне призначення –
зацікавити читача. На запитання оповідача з казки І.Франка “Байка про
байку”, навіщо діти слухають казки, якщо вважають їх неправдою, маленькі
слухачі здивовано відповіли: “Пощо слухали? – Бо цікаво!”
Та й справді, діти ніколи не слухатимуть того, що їх не захоплює, не
цікавить.
…Цікавим є те, що перебуває в проміжку двох крайностей – між порядком
і свободою, між достовірністю і неймовірністю, між логікою і парадоксом,
між системою і випадком”, – стверджує Михайло Епштейн і далі підсумовує,
що це гра між двома полюсами однієї модальності, можливим і неможливим.
Хоч у казках репрезентує правда і кривда, фантастика і реальність, життя
і смерть. Та найбільше цікавить дітвору не вимисел як такий, а
специфічна форма його подачі. Як вдало помітив І.Франко, “… не тим
цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди
криє звичайно велику правду”. До того ж, як зауважує письменник, “оті
простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у
нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної
милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба
мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”.
Розважально-дидактичні казки з’явилися у творчості І.Франка переважно у
90-ті рр.. – саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані
первісно для власних дітей – Андрія – (1887 р.н.) Тараса (1889 р.н.),
Петра (1890 р.н.) Анни (1892 р.н.) а згодом надруковані в дитячому
журналі “Дзвінок” чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для
усієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються
Франкові казки і в сучасних малих читачів. До розважально-дидактичних
казок І.Франка зараховуємо твори “Ріпка” (1891), “Киця” (1891), “Суд
святого Миколая” (1895) та казки зі збірки “Коли ще звірі говорили” –
“Осел і Лев”, “Старе добро забувається”, “Лисичка і Журавель”, “Лисичка
і Рак”, “Лис і Дрозд”, “Заєць і Їжак”, “Заєць і Медвідь”, “Ворона і
Гадюка”, “Лисичка-кума”, “Фарбований Лис”, “Байка про байку”. Ці тексти
є практичним втіленням теоретичних поглядів І.Франка на виховання дітей
та лектуру для них: серед казок цієї модифікації немає жодної чарівної
казки, натомість майже всі вони про тварин. Казки про тварин, на
переконання письменника, найбільше імпонують дітворі. “Вони люблять
звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними. Розуміють їх:
от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті
звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди. Проте
“цікаве” – категорія суб’єктивна: те що цікавить малюка, не викличе
жодного інтересу у підлітка і навпаки. Тому поетика
розважально-дидактичних казок І.Франка модифікується відповідно до
зацікавлень різних вікових груп читачів. Прикметно, що функціональне
призначення казок для реципієнтів різного віку змінювалося синхронно зі
зростанням власних дітей І.Франка: спершу (1891) пишуться казки для
малят дошкільного віку; трохи пізніше (1896-1898) – прозові
авантюрно-розважальні казки про тварин, які найбільше відповідають
смакові дітей від 6 до 12 літ. Цей поділ далеко не зовнішньо-формальний,
а посутній, оскільки відбиває істотні риси проблематики й поетики казок,
зумовлені їхньою адресатною спрямованістю.
Хоч у багатій палітрі жанрових модифікацій Франка – казкотворця (а тут
твори і сатиричного, й навіть філософського змісту) більшість текстів –
це казки для дітей, серед них не так багато текстів для найменших
реципієнтів.
Казочки “Ріпка” та “Киця” призначені для дошкільнят-дітей 3-6 років. Ці
діти ще не читають, тому для кращого запам’ятовування написані або
віршами (“Киця), або ритмінізованою прозою (“Ріпка”).
Казку “Ріпка” І.Франко створив за мотивом однойменної української
народної казки. Морально-виховні ідеї “Ріпка” та “Киці” продовжує і
поглиблює в дусі християнської етики “драматичний образ” – “Суд святого
Николая”. Цей текст І.Франка вчить дітей уже не просто шанувати менших
(як у “Ріпці”) чи співчувати скривдженим (як у “Киці”), а безкорисливо
допомагати знедоленим, немічним чи хворим. “Суд святого Николая” –
святкова передріздвяна казочка, пов’язана з вірою у святого Миколая
Чудотворця, який на Галичині у ніч з 18 на 19 грудня розносить чемним
дітям дарунки, а нечемним – різочку.
Цікаво, що за своїм етичним пафосом, казки Івана Франка для дітей
відчутно різняться од казок для трохи старших читачів (насамперед зі
збірки “Коли ще звірі говорили”): коли в перших царює атмосфера
всезагальної любові, примирення, гармонії, співчуття, навіть
жалісливості, то в других переважають тематичні мотиви боротьби за
існування, розуму й хитрощів як знаряддя виживання в жорстоких умовах
буденного життя.
Слово “казка” любив використовувати Франко, і у його творчості
натрапляємо на тексти з авторськими заголовками чи підзаголовками, в
яких містить термін “казка”, хоч і казковості аж ніяк немає.
Саме як рідкісний випадок відхилення від норми жанрової конвенції
сприймається жанрових маркер – етикетка у заголовку Франкової “Правдивої
казки”. Адже пентаптих “Правдива казка” важко назвати казкою в
генологічному значенні. Нічого казкового цей твір не має. А більше,
“Правдива казка” – це, властиво, анти-казка. Про це свідчить і її
оксюморонний заголовок, сам текст. Твір сприймається не як
казково-оптимістичний, а як похмуро-реалістичний, сумний, навіть
трагічний у своїй правдивості. Хоч це й парадоксально, але іменник
“казка”, задекларований у заголовку, не помішує загальної печальної
тональності, а навпаки – додає ще більшого трагізму творові, адже
реципієнт, запрограмований назвою і жанровим очікуванням, підсвідомо
постійно порівнює текст із казкою.
Окрім оксюморонного заголовка “Правдива наука”, у творчості письменника
трапляються також і “календарні” назви з “казковим” компонентом (тобто
назви, що вказують на зв’язок тексту з певною порою року – зимою,
весною, літом, осінню), як-от: “Святковечірня казка”, незакінчена рання
поема “Снігова казка” та прозові твори “Поєдинок” і “Мавка”, які
відповідно мають авторські підзаголовки “Зимова казка” і “Літня
казочка”.
Типологічна “Мавка” споріднена з Франковими оповіданнями про дітей
“Малий Мирон” (1885) та “Під оборогом” (1905): п’ятилітня Ґандзя, як і
малий Мирон, “дивна дитина”, “ясень не таке як люди”. Дівчинка боїться
залишатися сама в хаті, де її збентежена фантазія малює всілякі
страхіття. Наприклад, грубий, дерев’яний ганок, в її уяві був “кусікою”.
Казковому образові старшої “кусіки” протиставлено інші, також
фольклорно-фантастичні постаті – веселі лісові мавки. Проте твір “Мавка”
– не казка, а психологічна новела. Бо ж “куска” та мавка – не дійові
особи, а лише виплід бурхливої поетичної уяви п’ятирічної дівчинки. Віра
у фантастичних істот – “таких добрих, таких гарних” мавок – призводить
до трагічного, цілком не казкового, навіть антиказкового фіналу.
Одного прекрасного літнього дня п’ятилітня дівчинка помирає: “Отворені
очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх, видно,
Ґандзя тільки що перестала бавитися з Мавкою”.
Якщо для маленької дівчинки її “лісова казка” справджується, а смерть як
“вічний сон”, згідно з міфологічною логікою, обертається на
ініціацію-упровадження в надприродну сферу. То для читача, згідно з
емпіричною логікою реальності, історія героїчні сприймається як
трагедія.
Авторський “календарний” підзаголовок “Зимова казка” у прозовій версії
“Поєдинку” досить загадковий. Бо ж події у творі навіть опосередковано
не пов’язані із зимою (загалом встановити хронологічні межі по дієвості
цього Франкового тексту майже неможливо.
Означення “зимова”, найімовірніше, вказувало не так на внутрішньо, як на
позатекстові чинники. Цей прозовий твір написано 19 листопада 1883 року
й одразу опубліковано в журналі “Зоря”. Можливо, пізньоосінній,
листопадовий Львів 1883 р. був засніженим і нагадував письменникові
зиму. До того ж “Поєдинок”, як і “Мавка”, це, з сучасного генологічного
погляду, радше психологічна новела, або оригінальна притча-новела, аніж
власне казка.
Мабуть, Франко назвав твір казкою тому, що в ньому йшлося про
незвичайну, певною мірою, навіть фантастичну ситуацію – герць двійників,
реального й фіктивного (причому з’ясувати, котрий із них справжній,
читачеві вдається не відразу). Цей герць – двобій, вочевидь, символізує
роздвоєння душі, розчеплення людської психіки на свідому і підсвідому
межі.
Не випадково епіграфом до Франкового твору були слова з “Фауста” Гете:
“Дві душі живе в моїх грудях”. Дві душі, дві протилежні іпостасі однієї
і тієї самої особи – реальний, справжній Мирон та Мирон – привид –
борються між собою так, як бореться у казках добро зі злом, чесність із
підступністю, вірність зі зрадою, життя зі смертю. В основі “Поєдинку” –
прадавня, архетипна тема двійництва. Тож у Франковому визначенні слово
“казка” могло вказувати і на генетичну спорідненість цього жанру з
прадавніми (міфологічними) віруваннями, на первісну семантичну
наповненість казки міфологічними сюжетами.
Тема роздвоєння виявляється не тільки центральною в новелі “Поєдинок”, а
й в інших творах митця: На дні”, “Лель і Полель”, “Смерть Каїна”,
“Похорон”, “Перехресні стежки”, “Лісова ідилія”, “Хома з серцем і Хома
без серця” та ін.
Прикметно, що один із творів на тему роздвоєння, заснований на моделі
близнюкового міфу, – оповідання “Хома з серцем і Хома без серця”, –
автор первісно мислив саме як казку. Це підтверджує уривок під назвою
“Хома з серцем” (з авторським жанровим підзаголовком “Казка”) – начерк
алегоричного прологу до майбутнього філософського оповідання. І справді,
початок цієї незакінченої редакції тексту яскраво свідчить про
дотримання жанрових канонів казки, зокрема, героями тут виступають
персоніфіковані абстрактні поняття – Доля і Біда, постаті яких віддавна
фігурують в українських народних казках.
Щоправда в остаточному варіанті твору “Хома з серцем і Хома без серця”
міра чарівного, фантастичного значно менша і виявляється тільки в
окремих рисах першої частини. Наприклад, зачин дещо нагадує казковий:
“Раз якось у двох різних селах Східної Галичини, але одного й того
самого року, одного й того самого дня, а власне в провідну, або так
звану Томину, неділю вродилося два хлопчики. Отим-то обох їх охрещено
іменем Хома”.
Функцією “доброго чаклуна” виконує покровитель Хоми з серцем та Хоми без
серця, їх святий патрон, апостол Тома, що “був ласкав до них обох і
показав на них великі чуда”. Але ці чуда далеко не “казкові”, хоча з
огляду на соціальний статус обох героїв, вихідців із “хлопської хати”.
Уже те, що вони не вмерли від численних хвороб у дитинстві і попри
тисячі перешкод дісталися до університету, – вище майже нереальне,
заледве не фантастичне. Тож І.Франко транспонував свій первісний задум
із казково-фантастичної площини, від якої залишилися хіба окремі
рудименти в художній канві оповідання, у площину реалістичну.
Із підзаголовком “Казки” вперше було опубліковано й невеликий прозорий
твір “Будяки”, який невдовзі, як і “Хома з серцем і Хома без серця”,
увійшов до Франкової збірки “Місія. Чума. Казки і сатири”.
Поетика тексту і справді виявляє високий ступінь вторинної художньої
умовності. Проте це умовність не власне казкового, а радше
алегорично-параболічного типу.
У центрі твору – жвава бесіда між учителем та учнем. За цими умовними
постатями вгадуються силуети євангельської пори – Христа і його
послідовника – апостола. Ситуація, щоправда, дещо апокрифічна: у Франка
учитель посилає учня в світ нести людям світло істини (ця передісторія,
так би мовити, “винесена за дужки” твору, хоча й легко прочитується з
розмови персонажів), проте той повертається зневіреним і просить у
наставника пораду. Лагідний та розважливий учитель повчає свого
ображеного учня – він розповідає алегоричну історію з прихованим сенсом,
пояснює і коментує її: Виглядає так, що твір побудовано за жанровою
моделлю багатьох євангельських притч.
Відтак у тексті “Будяків” чітко відокремлюються два композиційні
елементи: вставне оповідання (розповідь учителя про будяки), яке в
загальному контексті набуває жанрових ознак притчі, і його ситуативне
обрамлення (звернення учня до наставника й початок їхньої розмови та
фінальне роз’яснення сенсу вчителевої оповіді).
Будяки – це уособлення людей, які породжують в суспільстві, на просторій
громадській толоці”, стільки брехні, стільки фарисейства, стільки
дрібної злоби, і безтямності, і нещирості. Такі люди – будяки, на щире
переконання вчителя (та й самого І.Франка). Мають зникнути,
“перевестися”, але лихо само не мине – для цього потрібно докласти
чималих зусиль.
Уважний аналіз низки Франкових творів, елементом паратексту яких
виступає лексема “казка”, засвідчує детермінологізацію цього жанрового
означника у структуру художніх текстів.
Проте водночас, як ми бачимо. Окремі поодинокі жанрові прикмети казки
так чи інакше виявляються у творах неказкової жанрової природи.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Франко І. Зібрані твори. : У 3 т. – К. 1973.
Тихолоз Н. “Як дітям мати, з любові..” (Етика і поетика Франкових
казок)// Дивослово. – 2003. – № 11. – С. 2-6.
Тихолоз Н. “Від казки до анти-казки: казковість як компонент паратексту
у творчості Івана Франка” // Слово і час. – 2005. – №4.
Горак Р. “Маловідоме про родину Франка” // Літературна Україна. – 2005.
№ 8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
