.

Микола Хвильовий і естетика «хвильовизму» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
10 4636
Скачать документ

Реферат

на тему:

Микола Хвильовий і естетика «хвильовизму»

Більшість біографій Миколи Хвильового починається з кінця. Образ
простріленої скроні із цівкою крові чи заткнутої жмутом чебрецю рани на
скроні переселився з його творчості на останню сторінку його власної
долі. Це трапилося у. Харкові 13 травня 1933 р. в будинку письменників
«Слово». Небіжчик зі скронями, заклеєними марлею, став символом епохи,
яку зараз прийнято називати «розстріляним відродженням».

Творчість «з його духа печаттю» важко вкладається в рамки будь-якого
напряму чи стилю, починаючи від віршів і закінчуючи памфлетами. З
калейдоскопічною швидкістю змінювався світогляд письменника, манера його
письма, жанри письма (поезія — проза — памфлет), обсяг творів
(традиційний перехід від мініатюрних прозових жанрів до романів,
конкретніше — від «Синіх етюдів» до «Вальдшнепів» й «Іраїди»), та жоден
із жанрів, у якому працював письменник, не залишив критику байдужою.
Його поезія була визнана новаторською, а після виходу у світ «Синіх
етюдів» автора було титуловано званням найталановитішого майстра
сучасної української прози. Його твори видавалися й перевидавалися
численними тиражами. Отже, маємо повне право сказати, що письменник
зажив собі слави за життя.

Народився Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище Хвильового) 13
грудня 1893 р. у сел. Тростянці на Харківщині (тепер Сумська область) у
сім’ї вчителів. Батько був затятим народником, мисливцем і рибалкою.
Батьки розлучилися, і він залишився з матір’ю, братом і трьома сестрами.

Навчався майбутній письменник у початковій школі, а потім у
Богодухівській гімназії. П’ять класів гімназії — уся його систематична
освіта.

Працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи с.
Рублівки, брав участь у роботі місцевої «Просвіти».

У 1916 р. пішов до війська.

У 1918 р. воював у повстанському загоні. Брав участь у антигетьманському
повстанні, у боях з денікінцями.

Від квітня 1919 р. — член КП(б)У.

Весною 1921 p. M. Хвильовий іде до Харкова, тодішньої столиці України, з
метою зреалізуватися як письменник; на цей час були написані перші
твори, які з захопленням слухали товариші на культосвітніх зборах. У
столиці його мистецька біографія зазнає стрімкого розвитку. Микола
Фітільов остаточно стає Миколою Хвильовим, починається його активне
входження в літературу. Уже в 1921 р. виходить окремим виданням поема «В
електричний вік», збірка поезій «Молодість». Вірші публікуються на
сторінках журналів «Шляхи мистецтва», «Арена», альманаху «Поезії».
Поезія М. Хвильового розвивалася в колі ідей і форм, запропонованих
символістами й футуристами. Молодий автор невтомно й енергійно
експериментує зі звуком, формою, образами.

Так споконвіку було:

одні упиралися з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі і йшли

за хвостами комет,

горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя

докір?

(«Електричний вік»)

Автор із молодою зухвалістю прагне збагнути й передати у слові
універсальну суть своєї доби. У пошуках нових барв і ритмів М. Хвильовий
приходить, за висловом Є. Маланюка, до «ліричної музичності й музичної
ліричності», що особливої виразності згодом набуде в новелах і стане
характерною ознакою його індивідуального стилю.

Молимося мудрості і віку і секунді.

Молимося тому, чого не знаємо,

бо наша молитва —

жага все-пізнання

Клавіатурте розум, почуття і волю!

Клавіатурте.

(«Клавіатурте»)

У 1921 p. M. Хвильовий разом із В. Сосюрою та М. Йогансеном укладає й
публікує «Наш Універсал до робітництва і пролетарських митців
українських». Цей літературний маніфест позначає початок нового етапу
розвитку української літератури. М. Хвильовий швидко опиняється в
епіцентрі літературного процесу.

Плеяда молодих митців бачила своє призначення у творенні нової
літератури, яка б рішуче відрізнялася від набутків попередників. Згодом
М. Хвильовий без зайвої ностальгії напише: «Вмирала стара форма, як
лицарство, як запорожці. По таємних лабіринтах мчав вітер із незнайомого
краю»; «поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких
бур’янів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко
і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювало юність». Основними
принципами нового мистецтва стає відмова від точного повторення
дійсності, митців вабить і цікавить тільки «комплексна система фактів,
втілена в поетичний образ як невмирущий символ жадань, турбот, поразок і
перемог кляси та її епохи».

У 1922 р. виходить збірка поезій М. Хвильового «Досвітні симфонії», а
1923 р. — перша книжка оповідань «Сині етюди», яка остаточно утверджує
молодого автора в пореволюційній літературі як піонера й новатора.
Авторитетні критики зустріли молодого прозаїка вельми компліментарними
рецензіями. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу
прозу 1925 року» назвав Хвильового «основоположником справжньої нової
української прози». С. Єфремов відзначив «бистре око меткого
спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й
рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий
образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу
картину яким-небудь загальним штрихом…»

М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в його новелістиці можна
знайти впливи імпресіоністичної поетики, елементи експресіонізму й
навіть сюрреалізму. Він намагався передати почуття, враження. Зміст
слова розкривається завдяки асоціаціям та аналогіям, воно обов’язково
пов’язане з барвами, запахом, звуками; музичний принцип організації
тексту й «напрочуд тонка ритмічність — власне внутрішньо-музикальна, а
не зовнішньо-механічна» . (за спостереженням Є. Маланюка) — стають
важливими компонентами його ліричного настрою.

Можна тільки дивуватися зливі його думок і почуттів, виражених у
памфлетах упродовж 1925—1930 pp., особливо під час літературної
дискусії. Памфлет за памфлетом, один гостріший за іншій, виходять з-під
пера М. Хвильового. Письменник не згідний, щоб про його країну у
світовій історії нагадували два рядки петитом, котрі ніколи ніхто не
прочитає.

З першим циклом своїх полемічних статей «Камо грядеши?» М. Хвильовий
виступив навесні 1925 р. У пристрасних звертаннях до сучасників
авторитетний письменник відверто декларує позиції, що мають бути
програмовими для української літератури. Заклики орієнтуватися на
«психологічну Європу», звільнятися від агресивної авторитарності
російської літератури «геть від Москви!», перспективи нового культурного
Азіатського ренесансу, у якому Україна посяде чільне місце, вражали
новизною та відкривали нові можливості для творчості. «Геть від
Москви!», оскільки Москва стала центром всесоюзного міщанства. Про це
говорили й російські письменники. Навіть велика російська література, у
якої сам Хвильовий вчився, і непогано, просякнула наскрізь песимізмом.
Основні погляди на перспективи розвитку нового українського мистецтва, а
також програма формування національної культурної еліти викладені в
циклах памфлетів «Думки про течії», «Апологети писаризму».

Написаний у 1926 р. памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і
став відомим лише в 1990 р. Виступи Хвильового як прозаїка й полеміста
схвилювали всю українську інтелігенцію не тільки в Україні. У цьому
герці зіткнулися представники різних світоглядних груп і мистецьких
поглядів. Розпочалася літературна дискусія, що тривала до 1928 р. і
згодом переросла в політичну. Іван Лисяк-Рудницький в історичному есе
про письменника говорить: «Згідно з усіма свідченнями, Хвильовий був
обдарованою «харизматичною» особистістю. Дрібний на зріст, чорнявий і
нервовий, він справляв на всіх, що стикалися з ним, не виключаючи його
противників і обвинувачувачів, велике враження своєю сміливістю, щирістю
та блиском діалектичного мислення. Кожна його книжка, починаючи від
першої збірки оповідань, електризувала громадськість і викликала реакцію
з боку офіційних чиновників. Але він здійснював свій вплив також іншими
шляхами: через свої критичні статті та памфлети, через прилюдні
дискусії, що в них він брав участь, через літературні асоціації, що їх
він був засновником, через журнали, що їх він був натхненником».

Співець «загірної комуни» та лідер «олімпійського», тобто елітарного,
об’єднання письменників ВАПЛІТЕ, марксист, який диктатуру пролетаріату
називав чорним трибуналом комуни, націоналіст, який свою національну
державу іменував «хохландією», пускав у світ приказки на кшталт «ви
серйозно чи по-українськи», ненавидів «загопачену» просвіту й
суперечливою вважав роль Шевченка в українській культурі — таким
неоднозначним був сам Хвильовий, такими ж багатовимірними є і його
тексти. Важко сказати, де початок пристрасної гри й закінчення
пристрасної правди. Сучасник Миколи Хвильового, спочатку соратник, а
потім недруг, літературний критик Володимир Коряк у 1928 р. писав:
«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і
непокоїть, дратує і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до
інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом —
ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у
форму, мрійник».

Шлях Хвильового до себе передбачав насамперед пошуки особистої та
творчої ідентичності. У цьому поступі митець прагнув досягти єдності зі
світом і собою. Біографія М. Хвильового — це біографія людини-Фауста,
одержимої творчістю, пошуком істини. Координати подорожування в
художньому просторі М. Хвильового визначає спроба віднайдення власної
ідеальної часопросторової координати — пристрасне бажання потрапити до
«тихих озер загірної комуни», де зустріне людину — «втілений прообраз
тієї надзвичайної Марії», що стоїть «на гранях невідомих віків». Подорож
туди — це динамічна мандрівка нескінченними дорогами асоціацій,
варіацій, напівфантастична путь у простір марень, снів і пам’яті: «Моїм
арабескам —finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного
слова, і воно перетворилося в мені. І з океану варіацій я випливаю,
м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів… Моїм арабескам —
finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Світ ідуть теж від мене, і
вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї
безумної подорожі».

Серед смислових кодів, що були в активному вжитку європейських
модерністів, подорож набуває насамперед форми пошуку, який митець
здійснює не стільки в реальному просторі, скільки у світі власного духу,
часто поза межами історії.

Специфіка світобачення М. Хвильового, як слушно зауважує П. Голубченко,
знаходить ідеальне втілення як індивідуальний стиль митця, що став
комплексом «стилю як світовідчування», «стилю як найважливішого, що
автор мав сказати», та «стилю як світу автора (політичного,
психологічного і всякого іншого)». Для письменника «романтичний
напрямок», «романтика вітаїзму», «революційна романтика» були тотожними
поняттями.

У збірці «Сині етюди» (1923 р.) автор прагне подати версію людини своєї
доби. Герої Хвильового стають носіями того самого комплексу прозини,
розчарування, віри та безвір’я, що й він сам. Новела «Кіт у чоботях»,
присвячена жінці революції, стає спробою усвідомити свій час і себе в
ньому. Автор свідомий того, що дійсність — надто складний комплекс
переживань, рефлексій, тому новела — тільки «уривок правди, бо вся
правда — то ціла революція». Діяльність героїні новели — товариша Жучок,
яка «ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб
висушити болото… А яке — ви самі знаєте…», набуває символічного
значення. У такий спосіб формується ідея «маленького непомітного
подвига» — вагомого складника загальної перемоги. Письменник намагається
тему ідентичності особистості вирішити в складному історичному
контексті: особистість стає активним учасником подій, які передбачають
її тотальне нівелювання як запоруку перемоги революційних ідеалів.

Насамперед впадає у вічі настроєвість твору, що характерно для
імпресіонізму. Захоплено-піднесене ставлення наратора до Гапки-Жучка
виражається як безпосередньо словами, так і самим синтаксисом — це в
основному короткі, часто однослівні речення. Так можуть говорити вкрай
захоплені люди: «Товариш Жучок № 2, № 3, № 4, і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 нема. Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все…» Героєві без імені відповідає простір без меж. Знаком
безпритульності людей, загубленості їх у світі стає шалений лет паровика
крізь простір. Стираються просторові межі, стираються межі життя, минуле
разом з іменами. У такому світі жінка Гапка перетворюється на
знеособлену істоту з прізвиськами чоловічого роду — Кіт, Жучок (вона
невисока на зріст, узута в завеликі чоботи, має жвавий характер).

Товариш Жучок — секретар партячейки — розмовляє часто російською мовою
(новела практично писана наполовину російською), що доносить до читача
дух того часу, іншими словами — стиль життя.

Мовна стихія твору сповнена піднесення, радості, щирого захоплення та
симпатії.

Природа світовідчуття М. Хвильового виявляється в антиномічній природі
втіленої в новелі ідеї: маленькі муралі без імен — автори «маленького
подвигу» знівельовані шаленим часом, розпорошені в просторі, але вони
творять «непомітний подвиг», необхідний для перемоги революції.

Низка наскрізних тем — лейтмотивів, до яких автор звертається послідовно
в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М.
Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного
синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного
світогляду обговорену героями роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови»
морально-етичну проблему «сльози дитини» — міри допустимої жертви задля
щастя всіх. Проблема ця характеризувала комплекс страждань і душевні
муки й самого М. Хвильового та його покоління.

Ідея майстерної дії — повернення до ідеальної людини-бога, цілісної
істоти, яка поєднує в собі чоловіче та жіноче начала. Перетворення жінки
Стеньки в новелі «Легенда» на буйного юнака-месника демонструвала
анігіляцію новою істотою звичайних людських норм і законів. Стратегія
цієї нової боголюдини — абсолютна свобода помсти: «Молюся всім людським
мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не
нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце
грозами».

Люди, задля яких проливалися «цебри крові», не прийняли суворої правди
юнака: «І порішили люди тоді, що Стенька дійсно зв’язався з нечистою
силою… тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди
відсахнулися від нього». Трансформація «юнака буйного» в «голу
жінку-красуню» у свідомості громади є поверненням ідентичності. У народі
лишилася жити легенда про незвичайну жінку Степаниду, її волю до життя
та мужність.

На перший погляд, у новелі «Легенда» М. Хвильовий звертається до іншої
стилістичної манери, уникає відвертих звертань до читача, формування
низки асоціативних ланцюгів тощо, його творча програма лишається тією ж.
Автор прагне через долю окремої особистості виявити характер своєї доби
— прекрасної та жорстокої водночас. Космічна, універсальна природа подій
передається через включення їх до природного циклу. Початок повстання
співвідноситься з бурхливим відродженням природи та некерованою стихією:
«Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо:

— Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загриміло, загуло. Прокинулась ріка, подумала
світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й
побрели по коліна у воді тумани зажурені, похилі.

Ішла повінь… Летіла буря…»

Дійсність постає у свідомості митця як синтез космосу й хаосу: творення
нового світу з новими людьми та законами, руйнація усталених норм,
правил, що стримують розвиток суспільства й людини. У запалі творення
нищаться загальнолюдські ідеї, результатом стає трансформація морального
стрижня, людина втрачає власну ідентичність і стає неспроможною
адекватно сприймати й оцінювати дійсність. У колі цих проблем формується
творча програма М. Хвильового — синтез радикального перетворення світу й
водночас найбільш повної його інтерпретації.

Письменник прагне збагнути сутність речей, для нього стає очевидною
непридатність до цього звичайних логічних структур, ним усвідомлюється
необхідність виходу за межі традиційної мислительної стратегії. Елементи
нової поетики формувалися як на основі реалістичного методу, так і на
грунті модернізму, який ті самі життєві проблеми розв’язував не з
конкретно-соціального погляду, а з погляду космічного, вічності. Нова
література, сміливі мистецькі експерименти цілком захоплюють М.
Хвильового. Справжнім художнім шедевром цього періоду, втіленням
мистецьких ідей і мрій письменника стають «Арабески» (1927 p.). Це одна
з найхарактерніших новел, і разом з тим один із найбільш складних для
розуміння творів М. Хвильового. Можливо, тому, що «Арабески» — швидше
гімн творчості, вільному мистецькому духу. Це новела про щасливе
майбутнє. Вона сприймається в образі голубої бурі, завихреної емоційними
спалахами та сліпучими блискавками розкриленої фантазії, вона сповнена
щасливої втіхи творчості, мрійництва, солодкої туги за молодістю,
очікування кохання, щастя, вселенського миру, особливої душевної мрії.

Творчий прорив реалізується в тексті як переживання любові: «…я буду
писати так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли
серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне
бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши: — Да!» Ідеальним
утіленням слова-творчості, що протистоїть смерті, є легендарна
Шехерезада: «На сучасність я дивлюсь крізь призму легенд Шехерезади»,
«Це тобі, моє синє вечірнє місто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою
розмовляв я по заході сонця, коли треба було знайти слово».

Таємниця народження Слова автором включена в космогонічний міф:
«…таємна мавка розказує океану казку». Таїну слова творять океан як
джерело зародження, сокровенні мушлі, мерехтливі перлини: «…виникають
образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного
серця: жемчуг хрумтить». Відчуття плинності, неповторності кожної миті
формує в тексті сугестія крихкого, мерехтливого, блискучого: «хрумтить
жемчуг», «японські ліхтарики», «прозоро-фантастичні леденці (коники)»,
«діаманти сніжинок», «як хрусталь, медуза». У такий спосіб формується
асоціативно-смисловий ряд, який передає модерне бачення подвійності
творчості й життя, що поєднує свідоме, необхідне та випадкове, порядок і
хаос.

Автор послідовно формує концепцію творчості. її ознаками є насамперед
пошук «запаху слова», «бунт проти логіки» — вихід за межі
раціональності, реалізму, домінанта інтуїції, підсвідомого,
ірраціонального. Своєрідним еквівалентом творчості, начала в художньому
світі М. Хвильового стає «жінка — світ наших емоцій» («Арабески»).

«Дорога і ластівка» (1927 р.) — невеличка імпресіоністична новела, яка
стає яскравим свідченням орієнтації автора на організацію смислової
площини шляхом поєднання різних чи навіть контрастних епізодів: у
кімнату залітає ластівка, вдаряється в світильник і гине. Можна було б
вважати цей сюжет романтичним, якби не раптове натуралістичне
закінчення: у кімнаті з’являється оповідач і викидає ластівку у помийну
яму, де риються міські пси. Можна було б вважати цей сюжет реалістичним,
якби не кімната. «То була кімната в моїй уяві», — повідомляє письменник.
Автором організовані в єдиний художній простір різні за емоційним
настроєм новели «Дорога» й «Ластівка», спочатку надруковані у збірці
«Сині етюди» (1923 p.).

Проблема розбіжності мрії у дійсності була для Хвильового однією з
найважливіших упродовж усього творчого шляху. Бінарне протиставлення
сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і
прикритих приземлень є основним принципом композиції його новел.

На певному етапі своєї творчості М. Хвильовий зазнав значного впливу
імпресіонізму — як французького, так і вітчизняного. Михайлові
Коцюбинському — «Цвітові яблуні» — письменник присвятив одне з вражаючих
оповідань «Я (Романтика)», темою якого є нерозв’язаний психологічний
конфлікт між людяністю й фанатизмом служіння комуністичним ідеям, що
його переживало покоління 1920-х pp. Картина вбивства сином-чекістом
своєї матері, центральна в оповіданні, символізує цей глобальний і
апокаліптичний конфлікт.

Автор знаходить ту форму, яка органічно передає трагічне світовідчуття
особистості, переживання самотності та приреченості митця в
прагматичному світі. Герой оповідання перебуває в стані крайнього
психологічного напруження. Він боїться й вагається, страждає від власної
жорстокості та жорстокості свого часу. Він, комунар, не хоче
розстрілювати власну матір і водночас не хоче, щоб однодумці вважали
його зрадником. У стані психологічного роздвоєння він обирає вірність
ідеї.

Художня система тексту оформлена на такий спосіб, що виникає відчуття
розмитих часових і просторових реалій: «…проноситься переді мною темна
історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…» Враження
позачасовості дії посилює образ матері, який є алюзією на образ
Богоматері: «…моя мати — втілений образ тієї надзвичайної Марії, що
стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і
добрість безмежна». Принесення в жертву матері Марії — свідомий вибір
«я», яке горить у «вогні фанатизму», виглядає трагічним вироком і
водночас діагнозом цілому поколінню. Фанатичне переконання «я», що через
таку жертву відкривається дорога до загірних озер «невідомої прекрасної
комуни», виявилося ілюзією та фатальною помилкою — такою ціною
відкривається дорога лише в «далеку безвість». «…Замість космосу, куди
всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, — пише відомий
літературознавець С. Єфремов, — доводиться йому зазирати до «глухих
завулків», бур’янами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» — «харя
непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само, пильно й до тих
завулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну
картину всього сучасного побуту й цілу галерею сучасних образів, що
заливають собою окрушини революційного пафосу».

Мовна стихія цього оповідання — це стихія страху, божевілля та смерті,
яка вривається у свідомість і заволодіває почуттями кожного читача.

В оповіданні «Мати» трагізм і конфліктність революційних ідеологічних
протистоянь М. Хвильовий передає через їх сприймання матір’ю
хлопців-вояків Остапа й Андрія, які опинилися по різні боки боротьби.
Автор немов згортає, локалізує художній простір твору — у площині його
уваги мати та два сини, що живуть у маленькому провінційному містечку. У
такий спосіб актуалізується традиційна в літературі проблема «маленької
людини», її спосіб бачення, сприйняття та розуміння глобальних подій, що
агресивно втручаються в усталене життя, руйнують не тільки побут, але й
буття.

Подальші пошуки митцем адекватних форм утілення ідеї «романтики
вїтаїзму» реалізуються в спробі творення великих прозових форм. Про рух
М. Хвильового до великих прозових форм свідчать «Повість про санаторійну
зону» (1924 p.), опублікований на сторінках київського журналу «Життя і
революція» початок роману «Іраїда» (1925 p.), який очевидно був
знищений, і вціліла частина роману «Вальдшнепи» (1926 p.). Цей період
характеризують, як влучно зазначив А. Лю5-ченко у своїх «Спогадах про
Хвильового», велика прекрасна художня простота», «глибоке зазирання в
життя, тонкий психологізм».

Палкі борці за нове життя, романтики й фанати революції перебувають у
площині художньої уваги М. Хвильового. У постреволюційний час вони
виявляються не тільки зайвими, але й, на думку героя «Повісті про
санаторійну зону», анарха, шкідливими. Ще молоді за віком, його герої
живуть майбутнім — яскравим, пристрасним, на межі життя та смерті, вони,
розгублені та невизначені в сьогоденні, живуть із передчуттям його
переродження, наївною мрією в «даль», «загірну комуну», «синє місто».
Тему загубленого покоління, що випало зі свого часу, підкреслює мотив
втраченого дому. Координати перебування героїв М. Хвильового знаходяться
в міжчассі та на просторових межах: «край села», «за містом», «у глухому
закутку», «заулку», «хаосі планетарного руху», «санаторійній зоні»…

Улітку 1926 p., у розпал літературної дискусії, вийшла друком перша
частина роману «Вальдшнепи». Його персонажі, так само невтомно
полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби. У
романі йдеться про болючі проблеми національного буття,
національно-культурного відродження України, про осмислення непростих
уроків революції. М. Хвильовий у «Вальдшнепах» дійсно прагне органічно
поєднати сюжетну інтригу, психологічні портрети героїв, майстерно
виписані пейзажі та діалоги героїв, у яких ідеться про нову державу,
літературу, нову людину й кохання. У 1927 р. у шостому номері журналу
«ВАПЛІТЕ» була підготовлена до друку друга частина роману, але весь
тираж було конфісковано, і повного тексту роману досі не знайдено.

Життєвий проект дуже складного й багатогранного письменника Миколи
Хвильового визначає невпинна подорож від себе до себе, до свого,
справжнього, читача, до котрого автор звертався з надією («милий мій
читачу»), співбесідника й однодумця: «І читач — творець, не тільки я, не
тільки ми — письменники. Я шукаю, і ви шукайте». Подорож ця вбирає в
себе коротке мистецьке життя, що яскраво спалахнуло й несподівано
згасло. Художній доробок М. Хвильового став стереоскопічним об’ємним
образом доби. Так, Г. Костюк зазначає: «У відтворених живих обставинах
минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж неповторної революційної
і пореволюційної доби. Пізнаємо їх ідеї, їх водіння і сумніви, їх віру й
розчарування, їх шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо
в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, особливе, нове звучання
слова та свіжий повів стилю в літературі пореволюційної доби. І ще така
деталь: ми сприймаємо її як суцільну складну і суперечливу, але саме
тому таку живу і динамічну панораму життя українських 20-х років XX ст.»

Усе здійснене М. Хвильовим залишилося в скарбниці української культури
як одна з найяскравіших її сторінок, як запорука майбутнього розквіту,
вимріяного цим письменником.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020