.

Психолого-педагогічна профілактика та арт-терапія в школі. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
829 14167
Скачать документ

Курсова робота

Психолого-педагогічна профілактика та арт-терапія в школі.

1. Психопрофілактика як провідний вид діяльності в межах прогностичної
моделі психологічної служби

Збереження та зміцнення психічного здоров я дітей І підлітків є одним із
провідних завдань організації здорового способу життя учнів у школі.
Коло цих питань є важливою складовою профілактичного навчання.

Ця робота повинна бути важливим компонентом проектування здорового
способу життя дітей засобами пси профілактичних впливів з метою
збереження та зміцнення їхнього психічного здоров’я. У реалізації такого
проекту значна роль належить психологічній службі, ефективність роботи
якої в цьому напрямі залежить рівня компетентності шкільного психолога в
галузі превентивної теорії і практики.

Практична психопрофілактика в школі має опиратися на теоретично
обгрунтовані закономірності протікання психопрофілактичного процесу в
цих умовах, на психологічні підходи до розуміння способу, стилю і
стратегії життя підростаючої особистості, завчасна оптимізація яких є
головним завданням такої роботи.

Слід зауважити, що теоретико-методичні основи вітчизняної профілактичної
психології поки що не набули цілісного вигляду. Основним гальмом тут є
те, що проблема психічного здоров’я особистості в різних сферах її
життєдіяльності, зокрема стосовно управління сучасною школою,
залишається практично не розробленою. [с. Д. Л-к., ст.48]

У “Положенні про психологічну службу в системі освіті України”,
розробленого в Міністерстві освіти нашої держави, вказаної що зміст
роботи цієї служби включає такі основні компоненти: діагностика,
корекція, профілактика, реабілітація і психологічна.

Експертиза. Профілактика пов’язується зі своєчасним попередженням
відхилень у становленні особистості та вважається одним із пріоритетних
напрямків роботи шкільного психолога. До змісту психопрофілактичної
діяльності рекомендується включати такі завдання: “формувати у педагогів
потребу в психологічних знаннях, бажання використовувати їх у роботі з
дитиною або в інтересах особистого розвитку, створювати умови для
повноцінного психічного розвитку дитини на кожному віковому етапі,
своєчасно попереджувати можливі порушення в становленні особистості та
інтелекту” (Рубін О., Белей М., Юрченко 3., Савчинська Л., 1994, 8).

Однак досвід показує, що значення психопрофілактики, в порівнянні з
іншими компонентами змісту роботи шкільного психолога, на місцях
недооцінюється. Ці форми роботи страждають невизначеністю, деколи
губляться серед інших заходів. Часто виявляється, що в плані роботи
шкільного психолога на рік завдання психопрофілактичної роботи не
передбачені взагалі. Зокрема, описуючи зміст роботи шкільного психолога
в загальноосвітній шкот, Р. Кореновська-Марич твердить, що численні
проблеми в школі, які трапляються психологу-практику, спрямовують його
діяльність у трьох головних напрямках:

1. Психолого-діагностична і корекційна робота з учнями (складання
психологічних карт; проведення консультацій, психотренінгів,
позашкільної роботи).

2. Психолого-педагогічна просвітницька робота з батьками.

3. Науково-інформаційна психолого-педагогічна робота з учителями
(тематичні виступи на педагогічних радах, консультативна робота з
класними керівниками, ведення постійнодіючого психологічного семінару
тощо) [СДЛК, ст 51]/

Отже, аналіз методичної літератури та досвіду роботи шкільних психологів
свідчить, що до основних форм діяльності, які прямо чи опосередковано
стосуються психопрофілактики в умовах сучасної школи, переважно
відносять: 1) проведення регулярних психологічних обстежень дітей
під час вступу до навчального закладу, переході з початкової школи до
школи другого та третього ступеня 2) моніторинг особливостей
педагогічного спілкування в системах “дорослий – дорослий”, “дитина –
дитина”, “дорослий – дитин”, налагодження сприятливого
соціально-психологічного клімату в школі; 3) проведення заходів, щодо
попередження перевантажень, виникнення перевтоми в учнів і вчителів. Для
останніх рекомендується влаштовувати заняття з елементами активного
соціально-психологічного навчання, котрі покликані розвивати
комунікативну компетентність педагогів.

В сучасних умовах пропаганда й організація здорового способу життя учнів
і вчителів є однією з найважливіших складових просвітницької та
психопрофілактичної роботи шкільного психологом, а його участь у
реалізації психолого-педагогічних проектів цього спрямування – одна з
основних її форм. Це передбачає включення в зміст шкільної
психопрофілактики не лише заходів із попередження відхилень у
становленні особистості, а й організацію роботи зі сприяння розвитку
психологічної культури школярів, що дозволяє зміцнювати при цьому
“гуманістичні орієнтири та конструктивні (позитивні) засади (потенціал)
людського “Я” (Яценко Т., Кміт Я., Драгун В., 1996, 10).

Оскільки на шляху втілення шкільними психологами психопрофілактичної
роботи у всій її повноті нині існує багато труднощів, їх слід об’єднати
в три основні групи.

1. Труднощі, пов’язані із сучасним станом професійної підготовки
шкільних психологів і недостатнім рівнем їхньої професійні культури.
Зазначмо, що психопрофілактика – це “малорозроблений вид діяльності
шкільного психолога, хоча її важливість визнається всіма вченими та
практиками, які мають стосунок до шкільної психологічної служби”
(Рабочая книга школьного психолога, 1991, 44). Цей вид діяльності
вимагає самостійної творчої ініціативи, високого розвиті прогностичних
здібностей і передбачає ґрунтовну фахову підготовку з основ
профілактичної психології та превентивно освіти.

2. Труднощі пов’язані з існуючими суперечностями в становленні
психологічної теорії та практики, які зумовлюють стан розвитку
профілактичної психології взагалі. Ці перешкоди певною мірою спричиняють
недостатній рівень сформованості основній практичних навичок шильних
психологів у зазначеній галузі

3. Третя група труднощів у налагодженні психопрофілактичної роботи
пов’язана із сучасними проблемами управління школою.

Зрозуміло, що організація психопрофілактичної роботи, яка у свою чергу
тісно переплітається з медико-соціальною профілактикою в навчальному
закладі, вимагає чіткої координації зусиль практичного психолога і
шкільного лікаря, а також зацікавленої участі учителів валеології,
класних керівників та інших учасників педагогічного процесу. Однак школа
ще не отримала спеціальних методичних розробок, які б допомагали
налагоджувати творче співробітництво практичного психолога і педагогів
школи, застосовувати нові форми педагогічного спілкування в розв’язанні
назрілих професійних проблем, зокрема, що стосуються зміцнення здоров’я
школярів. [С.Д.Л-К, ст. 54-55]

Психолого-педагогічна профілактика з метою організації здорового способу
життя школярів охоплює три основні стадії: первинну, вторинну,
третинну. Якщо первинна психолого-педагогічна профілактика особливо
щільно пов’язана з соціальною та соціально-медичною профілактикою,
а вторинна – з медико-соціальною, то третинна виступає як
вдале поєднання медичних, педагогічних і психопрофілактичних заходів.

Профілактичні програми з метою організації здорового способу життя
школярів розраховані на масові, групові (на першій і другій стадії), та
на переважно групові або індивідуальні (на другій або третій стадії)
форми впровадження.

Вважаємо, що особливості розгортання стадії психолого-педагогічної
профілактики теж варто розглянути в згаданій логіці, тобто у
відповідності до ЇЇ видів і завдань. Ці залежності подані у вигляді
таблиці.

Стадії психолого-педагогічної профілактики у відповідності до її видів
та завдань

Види профілактики у відповідності до її

стадій Основні завдання профілактики Види

профілактики у відповідності до

основних

завдань Оцінка ефективності профілактики Форми профілактик-них програм

Первинна Зміцнення фізичного, психічного, морального здоров’я.
Організація конструктивних форм оздоровчої активності
Психолого-педагогічна й соціальна Формування культури здорового способу
життя Масові та групові

Вторинна Профілактика факторів ризику, що призводять до погіршення
фізичного, психічного та морального здоров’я Психолого-педагогічна та
медико-соціальна Розвиток житєстійкості та строкостійкості, попередження
захворювань і соціальної

дезадаптації

Третинна Профілактика прогресуючих хворіб, відхилень поведінки та їх
ускладнень Медичне і психолого-педагогічна Пониження частоти переходу
гострих захворю- вань у критий) стани; частої» ускладнень, рецидивів
Групові або індивідуальні

Отже, первинна психолога-педагогічна профілактика серед школярів – це
попередження впливу несприятливих зовнішніх умов здоров’я дитини шляхом
поліпшення якості довкілля й організації форм конструктивної оздоровчої
активності учнів, які зумовлюють стійкість до існуючих факторів ризику.

Протягом життя людина потрапляє в профілактичні ситуації як епізодично,
випадково, так і стає об’єктом цілеспрямованого впливу з метою зміцнення
тих чи тих аспектів її здоров’я, відвертання факторів ризику, хворіб,
попередження шкідливих звичок, і, врешті-решт, оздоровлення її
способу життя в цілому. У такому випадку вона стає учасником однієї чи
кількох профілактичних програм, які можуть мати найрізноманітнішу
спрямованість. Останні конструюються на основі побудови превентивних
впливів, скерованих на групу чи окремого і індивіда у відповідності до
мети і завдань певної стадії профілактичного процесу. [С.Д.Л-К, ст. 77]

На сучасному етапі розвитку психологічної служби існує безліч технік, що
використовуються у психопрофілактичній роботі. Популярними зараз є
Веронія образотворчим мистецтвом, драмотерапія, пісочна терапія,
музикотерапія, ароматерапія, кольоротерапія та інші. Найбезпечнішим і
напевно, найприємнішим методом лікування психіки залишається
арт-терапія, яка впливає на психіку через витвори мистецтва – музику,
малюнок, літературний твір. [Шубина, ст. 88]

З метою систематизації психологічної служби та роботи практичних
психологів необхідно було прийняти загальнодержавне рішення на сучасному
етапі розвитку психологічної науки.

“Ідея створення загальнодержавної соціально-психологічної служби як
єдиної системи охорони і підтримки психічного здоров’я населення виникла
досить давно. На сторінках журналу “Вопросы психологи” ці питання
обговорювалися у 1979 та 1982 роках. Особливої актуальності набула ця
проблема зі створенням структур практичної психології у різних
відомствах. Коли у 1991 р. в Інституті психології започатковувався Центр
психологічної служби системи освіти перед ним ставилося завдання
вивчення теорії та практики організації різних служб що проводять
практичну психологічну діяльність. [, ст. 42-43]

Практична реалізація ідеї створення національної системи
соціально-психологічної служби почалася у березні 1992 р. з підготовки
двох листів на адресу комісій Верховної Ради України з питань науки і
народної освіти: “Про створення державної системи психологічної служби
України” і “Про кадрове забезпечення державної психологічної служби”.
Затим, у квітні, комісія прийняла ухвалу про створення Концепції
державної системи психологічної служби і доручила Інститутові психології
координацію робіт з її створення.

Концепція тричі розглядалася згаданою комісією, у січні 1993 р. була
схвалена й передана до Кабінету Міністрів для доопрацювання та
реалізацій. Тоді було вперше прийнято “Положення про психологічну службу
в системі освіти України”.

Удосконалення та розвиток психологічної практики вимагав переоцінки та
зміни “Положення про ПС”. І як результат, у 1999 р. в Міністерстві
освіти України було затверджено нове “Положення…” зі значними змінами
у тексті. Наводимо порівняльну характеристику цих двох “Положень…”

№ п/п Положення про ПС 1993 р. Положення про ПС 1999 р.

1 ПС забезпечує вивчення психічного розвитку особистості, мотивів її
поведінки і діяльності з урахуванням вікових, інтелектуальних, статевих
та ін. індивідуальних особливостей. ПС забезпечує… вивчення
психофізичного розвитку дитини, мотивів її поведінки і діяльності з
урахуванням вікових, інтелектуальних, фізичних, статевих та ін.
індивідуальних особливостей.

2 ПС у своїй діяльності керується загальною Декларацією прав людини
Конвенцією прав дитини, Законом України “Про освіту”, чинним
законодавством, даним положенням. Крім перелічених документів у
“Положення…” за 996 р. керується ще й Конституцією України.

3 Діяльність служби забезпечується фахівцями – психологами, що мають
відповідну вищу освіту. Діяльність служби забезпечується
практичними-психологами (соціальними педагогами), які мають вищу
спеціальну освіту.

4

ПС тісно співпрацює з органами охорони здоров’я соціального захисту,
сім’ї та молоді, внутрішніх справ, ін. зацікавленими відомствами, а
також – із громадськими і благодійними організаціями

5

Посади практичних психологій (соціальних педагогів) уводяться у штати
дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних повчальних закладів
за рішенням районних (міських) відділів освіти, управлінь (комітетів)
професійно-технічної освіти, за умов наявності спеціалістів з фаховою
освітою…

ІІ. Зміст діяльності ПС ІІ. Основні завдання

6

Вказано завдання психологічної служби системи освіти України.

7 Основні напрями роботи вказані частково, розглядають не в повному
обсязі. Напрямки роботи розширені залучення до роботи всі можливі форми
і метод и роботи, ширшим є порушення, що вимагають впливу психолога

8

Введено три рівні функціонування ПС і науковий, прикладний, практичний.

9

Напрямки діяльності ПС з редакцій за 1993 р. вказані як види діяльності.

ІІІ. Структура та управління психологічною службою

10 Психологічну діяльність здійснюють практичні психологи Крім
практичних психологів вводяться одиниці соціальних педагогів

11

Внесене розділи “Зміст діяльності”, “Фінансування діяльності”

В “Положенні…” за 1999 р. розкриті основні цілі психологічної служби –
сприяти розвитку здібностей і схильностей дітей, формуванню
підростаючого покоління. становленню індивідуальності і творчого
ставлення до життя на всіх етапах дошкільного і шкільного дитинства,
вивчення особливостей їх психічного розвитку, визначення психологічних
причин порушень особистості, її інтелекту, профілактики подібних
порушень.

Обговорення питань психологічного забезпечення в сфері освіти і
виховання молодого покоління торкається навчальних закладів. Так, С.Д.
Литвин-Кіндратюк у своїй статті зауважила, що на даний час інноваційну
технологію психолого-педагогічної діяльності знаходять своє застосування
адже у практиці роботи загальноосвітніх шкіл й меншою мірою торкаються
роботи психологічних служб у вищому навчальному закладі. Світлана
Данилівна також вважає, що у роботі ВНЗ недостатньо враховується
положення про різноманітність моделей організацій психологічна і
впроваджена. [Акт.ст. 130]

Описуючи організацію психологічної служби, слід звернутися до можливих
моделей її д-ти в контексті реалізації завдань в управлінні.

Оскільки психологи працюють в різних соціальних сферах, взаємодіють з
різними об’єктами психологічного допомоги, надають підтримку при
вирішенні широкого спектра професійних та особистісних проблем всіх
клієнтів, то необхідним є впровадження різних моделей ПС, які визначають
зміст, спрямованість та особливості її діяльності.

Модель ПС слід розуміти як систему теоретично-методичних, організаційних
та етичних принципів, технологій, методів і форм надання психологічної
допомоги, яка визначає специфіку діяльності практичних психологів у
конкретній соціальній сфері.

Різноманітні моделі ПС можуть бути класифіковані за різними критеріями.
Важливе місце серед них займають об’єктно-цільові критерії, до яких
належать:

категорія об’єктів психологічної допомоги:

пріоритетність надання психологічної допомоги;

безпосередність (опосередкованість психологічної допомоги).[ст. 38]

Л.М. Кара мушка виділяє такі моделі психологічної служби, на основі
даних об’єктно-цільових критеріїв:

“Суспільна” модель ПС – використовують психологи, які працюють у сфері
політики, оскільки основним об’єктом психологічної допомоги виступає
суспільство, великі соціальні групи (нації, народи, політичні партії).

“Організаційна” модель – використовують психологи, які працюють у сфері
бізнесу і зорієнтовані на психологічну підтримку діяльності організації
в цілому.

“Групова” модель – застосовується психологами, які працюють у сфері
політичної, управлінської, шкільної, сімейної психології та ін.,
оскільки одним із основних об’єктів психологічної допомоги при цьому
виступають малі соціальні групи (як формувальні – трудові та навчальні
колективи, сім’я, так і неформальні, які утворюються і функціонують в
рамках колективів та поза їх межами.

“Особистісна” модель – використовується психологами, які мають
відношення до клінічної, медичної психології, оскільки основним об’єктом
надання психологічної допомоги представників цього напрямку виступає
особистість.

“Екстремальна” модель – орієнтована на надання термінової психологічної
допомоги певним категоріям об’єктів через їх особливий “екстремальний”
(пріоритетний) статус в окремо взятому соціумі, який обумовлений
негативним впливом на них, тих чи інших певних соціально-економічних,
психофізіологічних та соціально-педагогічних чинників.

“Стабільна” модель – надає психологічну допомогу всім категоріям
працівників та населення, організаціям у стабільних, нормальних умовах
їх життєдіяльності.

“Безпосередня” модель – психологічна допомога надається практичним
психологом безпосередньо особистості (групі, організацій), яка її
потребує. Саме тут використовується власне психологічна допомога,
психологічна допомога у вузькому сенсі слова (корекція, консультування,
психологотерапія). Ця модель орієнтована АН таку собі “модель лікаря”,
головними завданнями якої є профілактична та виправлення відхилень у
психічному розвитку особистості школяра. Такий підхід, на думку У.В.
Кала та В.В. Раудик, розповсюджений у багатьох країнах Європи, а також
чітко відображений у Положенні про шкільну психологічну службу І.В.
Дубровіної і А.М. Приходан.

“Опосередкована” модель – психологічна допомога надається людині (групі
організації) не безпосередньо психологом, а опосередковано, насамперед
через членів колективу. Керівництво організації, друзів, і досягається
це завдяки формуванню психологічної культури, спільному пошуку разом із
психологом адекватних способів дій, які б сприяли у наданні
психологічної підтримки плану об’єкту, який її потребує. [ст. 28-44]

Таким чином, сучасна модель психологічної служби в загальноосвітній
школі, повинна використовувати системи теоретичних, методологічних
напрацювань у галузі організації роботи та психологічної науки, які
дозволяють виокремити базові класифікації моделей психологічної служби в
освіті. Найоптимальнішим варіантом такої моделі є стабільна
опосередкована модель. Яка розрахована на робот з усіма учнями, членами
колективу, працівниками і вимагає розгорнутої в часі, планомірної
психологічної допомоги, коли велика увага приділяється психологічній
просвіті, профілактиці, діагностиці, експертизі, психотерапії, корекції,
консультуванню та прогнозуванню. За умов реалізації такої моделі
психологічна допомога надається не лише безпосередньо психологом, а й
здійснюється через класних керівників, вчителів, адміністрацію, членів
неформальних груп, друзів.

Дана модель психологічної служби повинна сприяти формуванню
психологічної культури учнів і медпрацівників збереженню їх
психологічного здоров’я та забезпеченню їх особистісного та професійного
росту враховувати етнокультурну, етноісторичні та регіональні
особливості роботи навчального закладу.

2. Історія розвитку арт-терапії

Становлення людини розумної пов’язане з розвитком жестів, міміки,
пантоміми, танцю, наскельного малюнку, пісні – інтернаціональної мови
образів. Мистецтво виникло з метою спілкування, як засіб комунікації, як
своєрідна емоційна мова. Прообразом сучасної акрт-терапії зберігся в
архаїчних формах мистецтва – в народній творчості. Тут виражається опора
на символічну мову “колективного несвідомого”. Схильна до символізації
людини несвідомо перетворювала в символи предмети і форми оточуючого
середовища і використовувала ці символи як в релігії так і в показовому
мистецтві. Такі давні форми мистецтва, що мали цілющу силу, лікували
тіла та душі стали прабатьками сучасного мистецтва і арт-терапії як
методу профілактики.

Появу арт-терапії (термін А.Хілла) як галузі теоретичного і практичного
знання на стику мистецтва і науки відносять приблизно до 30-х років ХХ
ст. Еволюція поняття “арт-терапія” відбиває процеси уособлення трьох
самостійних напрямків медичного, соціального, педагогічного. Об’єднує
названі напрямки використання художньої творчої діяльності в якості
лікувального, відволікаючого чи психопрофілактичного фактору. [Л.Д.
Лебедева, ст. 7]

Арт-терапія існує як самостійний напрям у лікувально-корекційній і
профілактичній роботі усього кілька десятиліть. Цей напрям почав
формуватися як окремий і переважно емпіричний метод у середині XX
століття.

Первинна основа арт-терапевтичних технологій — архаїчні форми мистецтва,
що збереглися в народній творчості, що характеризується наївністю,
безпосередньо діючим характером, опорою на символічну мову несвідомого і
які є джерелам душевного здоров’я людей.

Apт-терапевти часто виявляли цікавість до творчості душевнохворих, тому
арт-терапія знайшла своє яскраве застосування в клінічній психотерапії і
психіатрії. Сьогодні в багатьох країнах Європи існують клініки, що
використовують арт-терапевтичні практики як форму лікування.

Карлу Густаву Юнгу належить величезна роль у становленні тих форм
психотерапії, що використовують образотворчу роботу пацієнтів. Він
вплинув на мислення і форми роботи багатьох арт-терапевтів. Юнг
розглядав символічну мову образотворчого мистецтва як більш точнішу, ніж
слова, а аналізу відводив другорядну роль. Його праці стали теоретичною
основою і вплинули на форми роботи багатьох арт-терапевтів. К.-Г.Юнг
розробив моделі для опису психічного розвитку, що надають великі
можливості на шляху до психічної цілісності — індивідуації.

У процесі розвитку арт-терапії як психотерапевтичної практики увага
арт-терапевтів була спрямована на символізм продуктів образотворчої
творчості, прояву перенесення і контрпере-несення, комунікації з
клієнтом обмежувалися психодинамічним підходом. Однак сьогодні
спостерігаються долучення акціонального елемента до психотерапевтичного
процесу, використання невербальних способів комунікації з клієнтом.

«Хрещені батьки» арт-терапії в Європі — Адріан Хіпл і Герберт Рід. Нині
ми можемо спостерігати в Європі й Америці інтеграцію арт-терапії в
державну систему охорони здоров’я.

Термін “арт-терапія” (art – мистецтво, art therape – терапія
мистецтвом) означає лікування пластичною зображальною творчістю з метою
вираження людиною свого психоемоційного стану. Вперше цей термін був
використаний Адріаном Віллам в 1938 р. при описі своїх занять
зображальною творчістю з туберкульозними хворими в санаторіях. Потім цей
термін став застосовуватися до всіх видів терапевтичних занять,
мистецтвом (музико терапія, драмотерапія, танцювальної діяльності
арт-терапія почала розвиватися в Великобританії після Великої
Вітчизняної війни, причому в тісному зв’язку з психотерапією.

В 1960-1980 рр. були створені професійні об’єднання, які сприяли
державній реєстрації арт-терапії як самостійної спеціальності. В 1969 р.
була створена Американська арт-терапевтична асоціація, що об’єднала
арт-терапевтів-практиків. Подібні асоціації виникли в результатів в
Англії (Британська Асоціація арт-терапевтів), Голландії, Японії
1980-1990 рр. відзначалися зміною культурного клімату.

На сьогоднішній день розвитком цієї процесії – арт-терапевти –
займаються в основному лікарі-психіатри, психотерапевти та практикуючу
психологи, які використовують елементи арт-терапії в профілактичній та
корекційній роботі.

Можна навести приклади різного розуміння арт-терапії. Едіт Кромер
вважала можливим досягнення позитивних ефектів преш за все за рахунок
зцілювальних можливостей самого процесу художньої творчості, що дає
можливість виразити, заново пережити внутрішні конфлікти і в кінцевому
результаті, вирішити їх. Адріан Хіля пов’язує лікувальні можливості
зображальної діяльності перш за все з можливістю відволікти пацієнта від
“хворобливих переживань”.

Маргарет Наумбург вважає, що людина в результаті художніх занять долає
сумніви в своїй здатності вільно висловлювати свої страхи, виступає в
содотинувету зі своїм несвідомим і “розмовляє” з ним несимволічній мові
образів.

Вираження змісту свого власного внутрішнього світу допомагає людині
справитися з проблемою. Таким чином, можна сказати, що одні з учених
роблять акцент на тому, що художня творчість допомагає психотерапевту
встановити з клієнтом більш тісний контакт і отримати доступ до його
переживань, інші – не тому, що зцілюючий ефект художньої творчості
досягається, перш за усе, завдяки відволіканню від наболівшого і
створенню позитивного настрою, треті – на тому, що вона сам по собі
здатна перетворити почуття – людини і дати вихід деструктивним
тенденціям.

Великий вплив на розвиток арт-терапії зробили психоаналітичні теорії.
Художня творчість, вважав 3. Фрейд, має подібність зі сновидіннями і
фантазіями, тому що аналогічно їм вона виконує компенсаторну функцію,
знижуючи психічну напругу, яка виникає при фрустрації інстинктивних
потреб.

На думку Е. Кріста «несвідомі процеси з їхніми руйнівними ефектами
перетворяться на високоефективний інструмент створення нових зв’язків і
форм, прогресивних концепцій і образів. Свідомість і несвідоме не тільки
взаємозалежні, можна говорити і про те, що мислення цілком розчиняється
в первинних психічних процесах».

Е. Крамер акцентує увагу на інших факторах лікувального впливу
арт-терапії. Основними в досягненні позитивних ефектів арт-терапії вона
вважає необмежені можливості самого процесу художньої творчості, що дає
можливість виражати і повторно переживати внутрішні конфлікти.

Інтерес до результатів творчості людини з боку оточуючих, прийняття ними
продуктів художньої діяльності (малюнків, творів, пісень, танців тощо)
підвищує самооцінку і самоприйняття людини з особливими потребами й
обмеженими можливостями життєдіяльності. Терапевтичний ефект виникає як
додаткова функція мистецтва, що допомагає позбутися стресів, страхів і
інших психологічних проблем (І.Ю. Левченко).

Одна з існуючих у філософії,, естетиці, психології точок зору на природу
мистецтва полягає в тому, що – мистецтво являє собою модель людського
спілкування — спілкування творця або створених ним художніх образів із
«реципієнтом», а також спілкування творця з власними художніми образами
(М.С. Каган, 1988). [П.Г.№ 1 (49) січень, 2000 ст. 16]

Заняття мистецтвом надають унікальну можливість психологічного
спілкування, що є не тільки самостійною сферою людського життя, але і,
безумовно, необхідним, нічим не замінним її елементом.

Дослідження І.Ю.Левченко показало, що досить успішна компенсація
тривоги, відносний психологічний комфорт може забезпечуватися «відходом
у мистецтво» — читанням книг, прослуховуванням музики, вивченням історії
мистецтва, а також продуктивними видами художньої діяльності —
живописом, віршотворчістю.

Продукти творчості відбивають підсвідомі бажання, настрої і думки
людини, що дозволяє використовувати їх для динамічної оцінки її стану і
розвитку (С. Рибакова, 2001).

Терапія засобами мистецтва — арт-терапія — це синтез декількох галузей
наукового знання (мистецтва, медицини і психології). У лікувальній і
психокорекційній практиці вона — сукупність методик, видів мистецтва у
своєрідній символічній формі, що дозволяють за допомогою стимулювання
художньо-творчих (креативних) проявів людини здійснити корекцію порушень
психосоматичних, психоемоційних процесів (І.Ю. Левченко).

Крім психоаналітичного підходу існує ще безліч інших, наприклад,
феноменологічний (Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, М. Гейгер, М. Бетенські й
ін.). Засновником феноменології був Едмунд Гуссерль.

«Чиста свідомість» — предмет дослідження феноменології. Головною його
характеристикою є інтенціальність — спрямованість потоку свідомості на
предмет. Згідно з феноменолізмом «арт-терапія конструює внутрішній світ
переживань, пропонуючи спочатку малювати картини або ліпити з глини, а
потім проектувати це на повсякденне життя».

Феноменологічний підхід, на відміну від психоаналітичного, припускає
навчання різним художнім технікам. На наш погляд, він є найбільш
прийнятним у роботі з дітьми, тому що забезпечує формування емоційної
сфери в цілому.

Безперечним є факт поєднання використання арт-педагогіки (художньої
педагогіки) і арт-терапії (І.Ю. Левченко). Художня творчість зв’язана із
поєднанням дії трьох факторів: експресії, комунікації і символізації
(А.І. Копитін). Запропоновані види діяльності доступні в тому або іншому
варіанті дітям, підліткам і дорослим, у тому числі особам з обмеженими
можливостями здоров’я, і спрямовані на:

3 Особливості арт-терапії як методу психопрофілактики Мистецтво саме по собі володіє цілющою дією. Искусство само по себе обладает целительным действием. (Э.Крамер). Говорячи про арт-терапію, варто звернути більшу вагу на особливості арт-терапії, як методу психопрофілактики та її переважне порівняно з іншими формами психотерапечтиної роботи. Арт-терапія — метод зцілення за допомогою творчості, що застосовується у психотерапії, психосоматичних клініках та в соціальній сфері. Говорячи про арт-терапію, найчастіше мають на увазі терапію художньою творчістю. Хоча в наш час інтенсивно розвиваються й інші напрямки арт-терапії (танцювально-рухова, піскова терапія, музикотерапія тощо). Арт-терапія — це засіб вільного самовираження і самопізнання. Художня творчість допомагає зрозуміти й оцінити свої почуття, спогади, образи майбутнього, знайти час для відновлення життєвих сил і спосіб спілкування із собою. Спираючись на трансцендентні властивості символів і власний творчий потенціал, людина здатна досягти самозцілення. Символічні образи являють собою способи вирішення внутрішньопсихічних конфліктів. Переваги арт-терапії порівняно з іншими формами психотерапевтичної роботи 1. Майже кожна людина (незалежно від свого віку, культурного досвіду, соціального стану) може брати участь в арт-терапевтичній роботі. Арт-терапія не вимагає особливих здібностей до образотворчої діяльності або художніх навичок. Кожен, будучи дитиною, малював, ліпив і грав. Тому арт-терапія практично не . має обмежень у використанні. Немає підстав і для протипоказань до участі певних людей в арт-терапевтичном у процесі. 2. Арт-терапія — засіб невербального спілкування. Це робить її особливо цінною для тих, кому складно словесно описати свої переживання, або, навпаки, хто надміру пов'язаний з мовним спілкуванням (що характерно, наприклад, для представників західної культури і слов'янської ментальності зокрема). Символічна мова є однією з основ образотворчого мистецтва, допомагає людині точніше висловити свої переживання. По-новому поглянути на ситуацію і життєві проблеми та знайти завдяки цьому шлях до їх розв'язання. 3. Образотворча діяльність є потужним засобом зближення людей, своєрідним «мостом» між фахівцем і клієнтом, що необхідно при труднощах у контакті, у спілкуванні з приводу надто складного і делікатного предмета (наприклад: «Сексуальні взаємини у сімейній психотерапії»). Образ стає інструментом спілкування, і заняття художньою творчістю, таким чином, активізують і збагачують комунікативні можливості людини, сприяють виробленню широкого спектра нових моделей спілкування, орієнтації на міжособистісну взаємодію. 4. Образотворча діяльність дає змогу обійти «цензуру свідомості», тому виникає унікальна можливість для дослідження своїх несвідомих процесів, вираження й актуалізації прихованих ідей і станів, тих соціальних ролей і форм поведінки, що знаходяться у «витісненому вигляді» або мало виявлені в повсякденному житті. 5. Арт-терапія — засіб вільного самовираження і самопізнання. Вона має інсайт-ооієнтований характер; припускає атмосферу довіри, високої терпимості, уваги до внутршінього світу людини. Долучений до мистецтва дає людині можливість відчути свободу вирішувати, створити. Художня творчість допомагає ідентифікувати й оцінювати свої почуття, спогади, образи майбутнього, знайти час для відновлення життєвих сил і спосіб спілкування із самим собою. 6. Результати образотворчої діяльності є об'єктивними свідченнями настроїв і думок людини, що допомагає використовувати їх для ретроспективної, динамічної оцінки стану, проведення досліджень і зіставлень. 7. Арт-терапевтична робота, надаючи можливість вираження думок, почуттів, емоцій, потреб, станів, як і будь-яка творчість, дає високий позитивний емоційний заряд, формує активну життєву позицію, впевненість у своїх силах, автономність і особисті межі. 8. Арт-терапія заснована на мобілізації творчого потенціалу людини, внутрішніх механізмів саморегуляції і зцілення. Вона відповідає фундаментальній потребі в самоактуалізації — розкритті широкого спектра можливостей і утвердження свого індивідуально-неповторного способу буття-у-світі. 9. Методи арт-тератї відповідають очікуванням, установкам, традиціям клієнтів в Україні, для яких характерна орієнтація на емоційно-образне переживання, а не на раціональне вирішення психологічних конфліктів. Арт-терапевт — свідок внутрішніх конфліктів і переживань, що, відбиваючись у творчості, потім пояснюються в розмові. Через прийняття і визнання клієнтом відкинутих рис і проявів відбувається трансформація їхнього негативного характеру, і він знаходить у них джерела для самозцілення. [Пс. жовтень 39 (183) 2005 р.] Форми арт-терапії Арт-терапія існує в індивідуальному і груповому варіанті. Індивідуальна арт-терапія може застосовуватися в психіатрії: для осіб, до яких не можна застосувати вербальну психотерапію (олігофрени, психотики, особи похилого віку з порушеннями пам'яті часто здатні виражати свої переживання в образотворчій формі), пацієнтів з неглибокими психічними розладами невротичного характеру; для дітей і Дорослих з проблемами вербалізації (аутисти, мовні порушення — заїкуватість, малоконтактність), з невимовними переживаннями (з посттравматичними розладами). Індивідуальний арт-терапевтичний процес відбувається, як правило, на основі психодинамічного підходу — дослідження несвідомого на продуктах образотворчої діяльності. Як інші форми психотерапії, арт-терапія припускає психотерапевтичний контракт, встановлення психотераі-певтичних взаємин, феномени перенесення і контрпеаенесення. Арт-терапевт завжди поруч й клієнтом під час його творчості. Він не коментує, не робить зауваження, сприяє вираженню емоцій (зокрема негативних), з'ясовує за допомогою запитань усе, що робить клієнт. Але ніколи не оцінює роботу клієнта ні з естетичної, ні з іншої точки зору! Індивідуальна арт-терапія може тривати кілька місяців і навіть років. Групові форми арт-терапїї використовуються в охороні здоров'я, освіти, соціальній сфері. Групова арт-терапія допомагає: • розвивати соціальні й комунікативні навички; • надати взаємну підтримку членам труїш і вирішити загальні проблеми; • спостерігати результати своїх дій і їхній вплив на інших; • засвоювати нові ролі і виявляти латентні (приховані) якості особистості, спостерігати, як модифікація рольової поведінки впливає на взаємини з іншими; • підвищувати самооцінку і веде до зміцнення особистої ідентичності; • розвивати навички прийняття рішень. Арт-терапевтична група передбачає демократичну атмосферу, пов'язану з рівністю прав і відповідальності учасників групи, менший ступінь їхньої залежності від арт-терапевта. У такій групі важлива не тільки взаємодія з іншими учасниками групи, а й індивідуальна творчість, образотворча робота, що впливає на динаміку загального процесу. У груповій арт-терапії поєднується прагнення учасників до злиття з групою і збереження групової ідентичності й потреби в незалежності, зміцненні індивідуальної ідентичності. Водночас, слід зауважити, що поняття артотерапія зорієнтоване в основному на професійні види мистецтва, тобто ті, якими особистість оволодіє як аматор, в процесі виховання в дитячому садку й загальноосвітній школі. В арт-терапевтичних підходах ще недостатньо враховується соціокультурний контекст виникнення будь-яких форм творчості, зокрема художньої. Значний інтерес у цьому плані викликає бурхливий розвиток казкотерапії, яка попри значні теоретичні та методичні напрацювання, все ж залишається казково насамперед авторською, “читано”, недостатньо зверненою до реального фольклорного середовища, в якому народжується казка, в якому вона не “читається” і не “оповідається”, тобто до народної творчості. Коротко охарактеризуємо профілактичний потенціал казкотерапії. Важливою проблемою у сучасній практичній психотерапії є впровадження казкоовоорієнтованих психотерапевтичних методів, переконання людей в тому, що вплив на них казки, зокрема народної, сприяє особистісному зростанню, має лікувальні властивості. Сучасні психотерапевти переконуються самі і допомагають зрозуміти іншим, що застосування казки в робот з окремими клієнтами і терапевтичною групою має позитивний вплив. Казка — записаний (або озвучений) на словах цілісний багатогранний світ, загалом є невичерпним. Дивитися на нього можна по-різному, вихоплюючи певні сторони як головні. Утім, не намагаючись структурувати неосяжне, зосередимося на специфіці арт-терапевтичного підходу до застосування казки. З якою метою арт-терапія звертається до казки? Звертання до казки в контексті арт-терапії; дає змогу встановити глибинний, символічний значеннєвий рівень проблем, які розробляє група під час образотворчої діяльності. Оскільки терапевтичне опрацювання й трансформація емоційного, енергетичного аспекту проблем ефективніші під час застосування традиційних арт-терапевтичних засобів (візуальної експресії), доцільно починати роботу з казкотерапевтичних процедур, що дають подальшому процесові глибинні орієнтири, а закінчувати — арт-терапевтичними. Звертання до казки найбільш виправдане в контексті арт-терапевтичної роботи, спрямованої на особистісне зростання, а не на опрацювання деякої вузької проблематики. Казка може бути швидше інструментом усвідомлення клієнтом проблемного матеріалу й формування клієнтського запиту, ніж засобом роботи зі сформованим заздалегідь запитом (хоча можливо й таке). Робота з казкою може увійти до контексту індивідуальної арт-терапії, але групова відкриває більший спектр можливостей. Загальна стратегія дій терапевтичної групи спирається на вербальний рівень (робота з казкою), продовжується на невербальному рівні (малювання, ліплення, колаж, психодрама) і завершується на вербальному (проговорювання нового досвіду надання йому вербалізованого змісту). Цю стратегію можна метафорично зрозуміти як «занурення» у сферу колективного несвідомого, що починається з цілеспрямованого розбігу твердим грунтом дискурсивного мислення, продовжується у підводних течіях ірраціонального рівня пізнання й наприкінці припускає вихід на поверхню з морськими дарунками. В Україні багато психологів почали використовувати у своїй роботі казкотерапію. Серед них Олександр Враусенко-Кузнеов, який у сфері казкотерапії є автором оригінальних технік “Створення чарівної казки” і “Спільне створення казки”, призначених для індивідуальної та групової казкарство з експресією живопису. О.Браусенко-Кузнєцов у своїй статті в одному з журналів “Психолог” охарактеризував форми роботи з казкою у груповому арт-терапевтичному процесі. Форми роботи з казкою у груповому арт-терапевтичному процесі. [Пс.№39 (183) 2005, ст.17] Група – це стійка структура, що складається з індивідів, які вступають між собою в соціал відносини, що є рівнем реалізації основних (онтологічних) відносин. Група — не тільки соціальна, а й екзистенціальна одиниця, і зводиться не до загального існування її членів, їй, так само, як і індивіду, доступні глибинні (сутнісні) архетипічні переживання, їй також притаманна свобода екзистенційного вибору (я не підміняє собою свободу вибору, який роблять індивіди). Вона, як і індивід, здатна до деструктивної динаміки, що провокує і її членів на зміну в їхній життєдіяльності людського буття). Вона здатна і до конструктивної динаміки — і в цьому випадку, навіть не будучи позначена офіційно як терапевтична група (а будучи, скажімо, командою, що професійно діє в деякій сфері), вона матиме на своїх членів терапевтичний –вплив. На час роботи в такій, групі людина виходить зі звичного причинно-наслідкового взаємозв'язку свого лінійного біографічного часу, що зовні зумовлює її соціальну життєдіяльність. У часі та просторі групи вона поводиться інакше, дозволяє собі зазвичай недозволені (але екзістенціально важливі) вияви. Часовому і просторовому «виокремленню» тренінгової та терапевтичної групи сприяють ритуали (знайомства, входження до групи, завершення роботи тощо — кожна тренінгова вправа і багато терапевтичних технік мають ритуальний аспект). Особливістю ритуальної дії є магічне долучення до якоїсь вихідної ситуації через символічне відтворення дії, що її стосуються. Ритуали, виконувані спільно, допомагають згуртувати групу (що характерно не тільки для терапевтичної групи, а й для малої групи загалом). Відомо, що згуртованість будь-якої малої групи визначається ціннісно-орієнтаційною єдністю, визначеністю групової мети, стилем лідерства, престижем групи, її розміром — стандартний перелік факторів групової згуртованості не передбачає міфічної причетності, але він не є закритим переліком. Безсумнівно, згуртована група ефективніша у розв'язанні групових завдань. Завдання групи можуть бути екзистенціальними, стосуватися базових конфліктів людського існування (групові дії мають символічне значення, виражаючи глибинні, сутнісні рівні людської реальності). Згуртована група має краще вирішувати і такі завдання — так само, як такі завдання краще вирішує індивід, який не зазнав особистісної дисоціації. Форми роботи з казкою у груповому арт-терапевтичному процесі 1. Пригадування відомої казки (улюбленої, тієї, яка найбільше вразила, або першої, яка спала на думку) як привід для арт-терапевтичної роботи. Згадування про казку терапевтом являє собою порівняно легку терапевтичну інтервенцію. Завдання згадати казку (як символічний текст) означає лише значеннєву глибину, на якій клієнтам пропонують працювати. Задувши казку, що спривла в пам’яті, клієнти самі вирішують, що малювати. Як «посилений» варіант цієї форми долучення казки до арт-терапевтичної роботи можлива також візуалізація клієнтом обраного ним моменту (етапу розвитку) казки. При цьому діагностичним є і вибір казки (вказує на загальний характер глибинної проблематики особистісного зростання клієнта), і вибір героя для ідентифікації, і обраний момент казки (звичайно, що відповідає сучасній ситуації особистісного розвитку), і акценти, розставлені в малюнку, і проказування образу. Ця неконцентрована форма долучення казки до арт-терапевтичного процесу краща для студійних відкритих груп і тому широко застосовується. Нам вона знайома з арт-терапевтичної практики О.Вознесенської. 2. Звертання до певного казкового образу. Робота з символічним образом (символістика — властивість виражати архетипи колективного несвідомого — гарантується його приналежністю до жанру казки) орієнтує учасника групи на деяке коло глибинних проблем. Казка при цьому є символічним простором, що орієнтує клієнта. Така робота виправдана в аналітичних закритих групах. В арт-терапевтичній програмі О.Вознесенської, присвяченій чоловічому і жіночому в структурі особистості, спосіб звертання до казки саме такий. 3.Індивідуальне створення кажи. У груповій формі арт-терапії воно може бути домашнім завданням (утім, практика свідчить, що зазвичай, через зрозумілий опір, з цим завданням може впоратися не вся група). Методика «Створення чарівної казки», створена в 1996 p., містить докладну схему екзистенціального тлумачення створюваного казкового тексту (зрозуміло, не єдино можливу, якщо казка — текст символічний). Чарівна казка—жанр, який мовою образів описує шлях особистісного становлення клієнта. Індивідуально створений текст ближчий до глибинної проблематики особистісного зростання, ніж текст сприйнятої казки. Послідовна арт-терапевтична робота з образами і ситуаціями натягає між специфічно організованими спицями значеннєвого каркасу тонку емоційну тканину. 4. Спільне створення казки, як і створення спільного малюнка, є процесом, що об'єднує групу. Специфіка казки задає ситуацію об'єднання на глибинних засадах — навколо процесу пошуку вирішення єдиної проблеми (екзистенціальне значущої, атому такої, що стосується кожного учасника групи). у техніці «Спільне створення казки» індивідуальна проблематика не виражена настільки докладно, як у створенні кожним казкарем свого тексту. Зате ключові моменти змісту, що виявляються в індивідуальному впливі на спільний текст (функція, яку виконує кожен казкар) свідчать про найбільш значущі для кожного з учасників групи сторони життєвої реальності, які вони актуалізують в умовах спілкування на глибинних символічних рівнях. Арт-терапевтичне опрацювання казкового матеріалу може бути орієнтоване на груповий процес—і здійснюватися за допомогою спільного малювання казки(це доцільне, якщо текст казки дисгармонійний). Але частіше трапляється індивідуальна орієнтація. Можна запропонувати кожному казкареві окреслити свої внески в загальний текст, або—моменти казки, які викликали в них найяскравіші враження. так само як і ключові моменти сюжеті (тобто ресурсні, проблемні) [Пс. № 39, 2005. ст.17] Так, Л.Г. Терлецькі радить використовувати казкотерапію як метод профілактики в наступних ситуаціях. 1. Коли люди відчувають яв ускладнення і розгубленість, особливо на початку роботи над собою. 2. Коли люди почувають себе з; надто напружено в групі. 3. Коли необхідно згуртувати групу. 4. Коли потрібно дати гру ь вибір, для того щоб налаштувати групу на ті чи інші проблеми і задачі роботи. 5. Коли потрібно активізувати взаємодію між учасниками групи. 6. Коли треба вивести людей з їхнього занурення у свої проблеми і спонукати до більш активної спільної роботи. [Пс. №1 (49) січень ст. 4] Перевагою ігор у казкотерапії є те, що вони забезпечують іншу систему координат, відмінну від системи координат, яка існує в реальному житті. У цій іншій системі може бути засвоєно й досліджено нові способи поведінки без тих наслідків, з якими пов'язано їх використання в реальному житті. Ігри можуть надавати можливість для непрямого звертання до актуальних проблем, безпосереднє обговорення яких було б занадто болісним. Вони можуть стати джерелом радощів й веселощів, будучи водночас і серйозною справою. Американський фольклорист С. Томпсон визначає казку як історію певної довжини, в якій існує безліч мотивів й епізодів. Дія її відбувається в нереальному світі, в неточно визначеному місці, де діють уявні герої. Цей світ наповнений чарівництвом. У цьому королівстві як би скромні герої перемагають своїх супротивників, завойовують королівства і одружуються з принцесами. Казка — це поетичне бачення людини і її ставлення до світу. Багато століть вона додавала сил і впевненості тим, хто її слухав, тому що з неї йде внутрішня істина. Б. Беттельхайм зазначає, що казка спирається на фантазію і що в ній існують дві площини — вона розважає і водночас розкриває несвідомі аспекти психіки. У казці ми визначаємо чотири істотні можливості: фантазувати; отямитися після глибокого горя; вижити в певних обставинах небезпеки; а головне — розважитися, отримати позитивні емоції. Усі ці чотири елементи відіграють важливу роль у психотерапії. Казки несуть у собі як індивідуальність, так і універсальність. Універсальне, чи архетипічне, виконує захисну роль, коли важко залишитися віч-на-віч з особистими проблемами. Казки— частина нашої історії культурна спадщина, яка може дати людям почуття безперервносі і спільності. Вони можуть також стати загальною крапкою відліку для учасників групи, якщо вони знають історію з дитинства. Казкотерапією люди займалися завжди, хоча і називали це інакше. У розвитку каз котерапії можна виділити чотири етапи. Характерним є те, що жоден із них не закінчується, поступаючись місцем новому, а знаменує початок наступного. Перший етап казкотерапії — це усна народна творчість, джерело якої губиться у глибині століть, але сам процес усної (а пізніше й письмової) творчості продовжується до нині. Другий етап казкотерапії - збирання і дослідження казок і міфів, у психологічному глибинному аспекті пов'язаний з іменами К Юнга, М-Л. фон Франц. Б. Беттель хейма, В. Проппа й інших. Термінологія психоаналізу також грунтується на міфах. Процес пізнання прихованого змісту казок і міфів продовжується й сьогодні. Третій етап — психотехнічний Напевно, немає ні однієї педагогічної, психологічної й психотерапевтичної технології, в якій би к використовувався прийом «Склади казку». Сучасні практичні підходи застосовують казку як техніку, як підставу для психодіагностики, корекції та розвитку особистості. Четвертий етап — інтегративний. Цей етап пов'язаний із формуванням концепції комплексно казкотерапії, з духовним підходом до казок, з розумінням казкотерапії як природно-доцільної, органічної для людського сприйняття виховної системи, перевіреної багатьма поколіннями наших предків. [ПС. №1, ст. 5] Такі етапи казкотерапії виділяє Л.Терлецькі у своїй статті. Сьогодні казкотерапія синтезує багато досягнень у психології, педагогіці і філософії різних культур — усе це «упаковано» у казкову форму, у форму метафори і використовує різні психотехнічні прийоми: аналіз, розповідь, створення, переписування, лялькотерапія, іміджтерапія, малювання, психодинамічні медитації, постановка казок і багато інших. Казкотерапія — це терапія середовищем, особливо казковою обстановкою, в якій можуть проявитися потенційні якості особистості, щось нереалізоване; може матеріалізуватися мрія; а головне – виникає почуття захищеності й аромат таємниці. Казкотерапія — це процес утворення зв'язку між казковими подіями і поведінкою в реальному житті. Це процес перенесення казкових змістів у реальність. Іноді людям складно пізнати чарівний світ природних .духів через недорозвиненість почуттів, нездатність проникнути за межі грубих елементів реальності. За цими міркуваннями стоїть ідея натхненності навколишнього світу. Чарівництво казок пов'язане з творчістю, творенням, вірою в добрі сили і нові можливості, воно не є ілюзорним: якщо ми входимо у світ казки як її герої, ми самі стаємо чарівниками і створюємо добро. В. Каст (1989) вказувала на те, що в казках ми часто знаходимо рішення, які в дійсності здаються нереальними. Адже ми говоримо: «Це ж казка». І це зменшує занепокоєння щодо майбутнього, що є - важливим і для сьогодення. У казках можуть знайти символічне вираження ті почуття, про які нам не подобається згадувати, про які важко говорити. Таким чином, ми отримуємо робочу дистанцію — маємо справу з власним образом, але водночас він є не тільки нашим особистим, оскільки ми ділимо його з іншими. Сучасна казкотерапія створює, на нашу думку, своєрідну основу для розвитку оригінального, синтетичного напряму в арт-терапії, який варто називати як фольклорна арт-терапія. Цей напрям охоплює різні види народного мистецтва (декоративно-вжиткове, народний танець, усна народна творчість – казка, пісня, поема, дума), які творять своєрідний, епічний ментальності художньо-етичний прості у процесі профілактичного впливу. Так, цікаві підходи у розробці форм і методів фольклорного арттерапевтичного впливу ми знаходимо у книзі Л.Д. Назарової “Фольклорная арт-терапия”. Вона вважає, що існує система, яка дозволяє гармонізувати стосунки людської особистості з оточуючим світом, причому, опирається вона не на розум, а на сприйняття душі. Такою системою може бути названий традиційний пісенний фольклор. Вони вважає важливим те, що етноісторичний процес етнопсихологічні дані конкретного народу, створюють такі умови, при яких фольклор постійно демонструє єдність музичної, вокальної танцювально-рухової, образотворчої і драматичної складових.[Назарова ст. 8] Також вона вважає, що за допомогою фольклору можна продіагностувати людину сприяти розвитку комунікативної сфери, корекції небажаних рис особистості, за його допомогою можна зняти стрес, напруження. Позолоти невпевненість в собі чи депресію. Ці положення підкріплюються розробками російського дослідника Сударєва. Загалом, методологія й методи використання фольклорної арт-терапії розроблені сьогодні ще недостатньо. Враховуючи перспективність профілактично-прогностичної моделі становлення психологічної служби в умовах загальноосвітньої школи, ми вважаємо перспективним використання прийомів фольклорної арт-терапії. Це розуміння підсилюється нагальними потребами модернізації змісту та педагогічних технологій в загальноосвітній школі в Україні, утвердження в змісті освіти етнокультурного компоненту, що особливо важливо в освітніх закладах, які знаходяться на території проживання етнічних груп (гуцули, лемки, бойки). Танець Подивіться, народні танці з’являються в різних куточках світу: іспанець танцює не так, як швейцарець, шотландець - як теньєрівський німець, росіянин - не так, як француз або азіат... Звідки взялася така різноманітність танців? Вона народилася з характеру народу, його життя і роду занять. Народ, життя якого гордівливе та бранне, виражає ту ж саму гордість у своєму танці; в народу безтурботного і вільного така сама безмежна воля і поетичність. М.Гоголь На даний час перед практичними психологами постає завдання пошуку нових ефективних діагностичних та психокорекційних методів. Одним із таких методів є танець. На сьогоднішнійденьтрадиційним є використання танцю як засобу ви -раження емоцій, зняття психологічної напруги, покращення емоційного стану, стимулювання творчої активності і т. ін; Танцювальне мистецтво народилося на світанку людства і відтоді стало візитною карткою нас, людей. Адже мало хто з тварин чи птахів уміє танцювати. Танці — гармонія і краса, танці — це вираз душі танцівника, танці — один зі способів спілкування людини... Це жива мова, якою говорить, людина з іншими, людьми, зі світом та з собою самою. Історія танцювально-рухової терапії походить з найдавніших цивілізацій. Можливо, люди почали танцювати і використовувати рух як засіб комунікації задовго до виникнення мови. Тисячоліття в різних культурах існували ритуальні танці для лікування хворих, оплакування мертвих, святкування весіль, перемог. Наслідуючи тварин, мисливці втілювалися у звіра, у результаті чого з'являлася Впевненість, що допомагала успішному полюванню. А військові танці підносили бойовий дух настільки, що воїни сміливо йшли у бій. У танцях можна побачити духовне життя кожного народу. Єгиптяни танцями зображували рух небесних світил, римляни танцювали на честь богів. Відображенням язичницького танцю й культу Сонця є хоровод, учасники якого рухаються в тому самому напрямку, що й Сонце. У Давній Русі були поширені ритуальні танці, що поєднуються з катанням по росі, стрибками через багаття, вони були присвячені певній порі року. А, наприклад, підскакування під час танців були наслідувальною магією, танцівники так сприяли росту злаків. Давні греки взагалі не сумнівалися, що людина від танцю кращає, стає досконалою. Тому не випадково на землі Еллади однією з перших муз була Терпсихора — муза танців. Греки навіть могли танцювати філософські трактати. А в Африці дотепер у деяких племенах зберігся звичай: замість запитання, до якого роду або племені належить людина, запитують, який танець вона танцює. Танець є поєднанням фізичної, психічної та естетичної діяльності. Наприклад, індійський танець, у якому незначний рух тіла може розповісти цілу історію. Роблячи екскурс в історію, ми бачимо, що танець був одним зі способів життя, спілкування, гармонізації людини. Людську історію можна розглядати не тільки як хронологію подій, а й як історію руху. У Лейпцизі створений «Танц-архів», у якому знаходиться колосальна кількість зібраної друкованої, відео- та образотворчої продукції, присвяченої історії руху. Традиційно вважається, що внутрішнє життя людини безпосередньо пов'язане з тілом, з рухами. Танцювально-рухова терапія поєднує роботу з тілом, рухами й емоціями. На її розвиток вплинули психоаналітична теорія (В.Райх, 1942; Г.Саліван, 1953), аналітична психологія К.Юнга (1961). Однією з головних переваг танцювально-рухової терапії є її наступність у традиціях найдавніших культур, з погляду розуміння ролі руху в житті людини і цілісного підходу до тілесного і психічного здоров'я. К.Юнг вважав, що взаємне проникнення тілесних і душевних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла ми не тільки можемо зробити глибокі висновки про якості душі, а й про відповідні тілесні форми. У літературі часто визначають 4 основних фактори, що сприяють розвитку танцювально-рухової терапії: 1. Після Другої Світової війни багатьом людям була потрібна фізична і духовна реабілітація. Танцювально-рухова терапія сприяла цьому. «Першою леді» у цьому типі терапії вважали Меріан Чейс (Chace M.), що працювала в лікарні св. Елізабет у Вашингтоні (округ Колумбія). Вона розвинула танець у терапевтичну модальність. Працюючи з невербальними і психічними хворими, вона досягла великих успіхів. Пацієнти, яких вважали безнадійними, були здатні до групових взаємин і вираження своїх почуттів. 2. У 50-ті роки було відкрито транквілізатори. Танцювально-рухова терапія була альтернативною програмою для лікування психічних розладів. 3. У 60-х роках був поширений «рух тренінгу людських взаємин», що сприяв роботі з групами і розробці методів розвитку самосвідомості. 4. Дослідження невербальної комунікації, зокрема аналіз комунікативної поведінки людського тіла. Уявлення про танець як про комунікацію розвинула танцівниця Мері Вігман (Wigman): «Танець — це жива мова, якою говорить людина... Танець потребує безпосереднього спілкування, адже його носієм і посередником є сама людина, а інструментом вираження—людське тіло». У 50—60-ті роки теж стали використовувати танець як терапевтичну модальність для лікування емоційних розладів. Цим займалися Труді Шуп і Мері Уайтхаус, Франческо Боус і Ліліан Еспінак. Вони працювали в різних напрямках, але їх загальними терапевтичними завданнями були: інтеграція тіла, що сприяє відчуттю цілісності, поділ групового й індивідуального вираження почуттів, вираження емоційного матеріалу, що передбачає конфлікти, спогади й фантазії через символічні дії. На розвиток танцювально-рухової терапії дуже вплинула аналітична психологія К.Юнга. «Тіло без душі нам ні про що не говорить, так само як — дозволимо собі стати на точку зору душі — душа нічого не може означати без тіла..-.» К.Юнг вважав, що артистичні переживання, які він називав «активною уявою», виражені, наприклад, у танці, можуть витягти неусвідомлені потяги і потреби з несвідомого і зробити їх доступними для катарсичного вивільнення й аналізу. «Душа і тіло — не окремі сутності, а те саме життя» (Р.Фрегер, Д.Фейдимен, 1996, стор. 76). Також на розвиток танцювально-рухової терапії вплинула психоаналітична теорія, зокрема, погляди Вільгельма Райха на характер людини як захисний панцир, що стримує інстинктивні сексуальні або агресивні вияви людини. Райх вважав, що кожен вияв характеру має відповідну фізичну позу, що характер індивідуума виражається в його тілі у вигляді м'язової ригідності і затисків. За Райхом, людина, звільнившись за допомогою спеціальних фізичних вправ від м'язового панцира, пізнає своє тіло, усвідомлює свої внутрішні спонукання і приймає їх. Це веде до розвитку в людині здатності до саморегуляції й гармонійного життя відповідно до її глибинних прагнень, інакше кажучи, до фізичного F психологічного зростання. Людмила Мова, яка вже більше 10 років займається танцювальною терапією виділяє функції техніки. Діагностична—людина розуміє «засвоєні і незасвоєні» рухи і якості і те, як ця картина пов'язана з її життям. Вона може зробити усвідомлений вибір — засвоїти певну зону свого життя, до цього незнайому або навіть «заборонену» раніше. • Тестова — якщо застосувати цю техніку на початку й наприкінці тренінгу, можна точно оцінити зміни у собі: руховий та емоційний арсенал, усвідомити ступінь і якість цих особистісних змін. • Психокорекційна — разом з іншими техніками усвідомлення і трансформація танцю допомагає людині знайти способи самовираження, розширити діапазон реакцій і форм взаємодії. До того ж сам по собі рух, сповнений особистісного змісту, має позитивний психофізіологічний вплив. Танці корисні для нашого фізичного здоров'я, адже під час ритмічних рухів танцю скорочується кровообіг, поліпшується обмін речовин. Танці сприяють зменшенню ваги тіла — так, за одне заняття, наприклад латиноамериканськими танцями, ви можете втратити кілограми ваги. Заняття танцями компенсують усі проблеми, отримані нами в спадок від малорухомого стилю життя. Танці особливо корисні тим, хто довго затримується за робочим столом і скаржиться на неприємні відчуття чи навіть болі у ділянці хребта. Звичайно, танцями захоплюються переважно дівчатка, і це дуже добре, бо саме такі заняття допомагають правильному формуванню судин матки і доброму кровопостачанню цього органа. Доведено, що майже у всіх жінок, які ходили на танці, пологи проходять набагато легше і без ускладнень, ніж у тих, хто такими заняттями нехтував. Здавна був відомий гармонійний вплив танцю на психічне здоров'я. Сьогодні танець використовується для вираження всього діапазону людських емоцій, думок та установок. Існують кілька видів психотерапії, які у своїй основі мають, рухи танцю: танцювальна і так звана рухова терапія, хоча остання включає в себе не тільки танці. «А чим відрізняється танцювальна терапія від танцю?» В танцювальній терапії ми більше цікавимося тим, як ми відчуваємо рух, а не тим, як ми виглядаємо. Танець - це справді естетичний спектакль, що його виконує добре тренований танцівник. А більшість нових людей, які хочуть займатися танцювальною терапією, стверджують: «Я не вмію танцювати»... Проте це не так важливо! Танцювальна терапія - демократична, танцювати можуть усі, вміння танцювати, стать чи вік не мають значення... Психотерапевти використовують такі складові танцю, як вагу, простір і час - для того, щоб розширити креативний і чуттєвий світ свого підопічного. Як правило, ми не володіємо однією (чи більше) зі сторін рухового потенціалу. Цікаво, що люди, які не відчувають своєї ваги, зазвичай відчувають труднощі в тому, щоб змусити свого партнера вислухати їхню точку зору. Людина, яка завжди поспішає, може підсвідоме боятися сповільнюватися, щоб не викликати емоцію, яка її турбує. Дуже важлива для танцювальної терапії присутність людини в теперішньому часі. А ми з вами рідко живемо сьогоднішнім: ми або переживаємо минуле, або живемо надією на прекрасне майбутнє... Танцювальна терапія сприяє особистісному росту людини, переживанню невідомих раніше почуттів, дає можливість учасникам відчути себе в різних ролях — випробувати різні способи поведінки, осмислити свої особисті проблеми. В нашій культурі ми звикли ставитися до тіла як до речі. В танцювальній терапії тіло сприймається як процес, а не як об'єкт. Танцювальні рухи тіла супроводжуються зміною образів, почуттів, тілесних відчуттів. Ми навчилися контролювати наше тіло (моральні правила суспільства, в якому живемо, виховання в сім'ї, «а що скаже сусідка Марія Петрівна?»), надавати йому певних форм, якогось вигляду, стримувати його — і думаємо, що це залишиться без відповіді. А тіло «кричить» до нас перевтомою, головним болем, різними хронічними хворобами! Танцювальна ж терапія запрошує тіло до відвертої розмови, дає йому можливість сміливо виговорити свої проблеми, те, що «накипіло». Як бачите, недарма відомий актор і засновник школи акторської майстерності Михайло Чехов писав, що «...наше тіло є втіленням нашої психіки...». Більшість із нас хибно вважає, що в якийсь момент ми досягнемо успіху і зможемо вискочити із замкненого кола безперервної буденної біганини. Танцювальна терапія працює безпосередньо в теперішньому періоді нашого життя. Ми живемо в тілах, яким властиві розум, гумор і повнота змісту життя. І саме танцювальна терапія відновлює наше право жити повноцінним життям і повністю стати самим собою. Найчастіше люди приходять на заняття з танцювальної терапії тому, що не відчувають свого тіла. Втрата контактуєш своїм тілом відбувається, якщо людина шукає любові й схвалення від своїх батьків (розвиваючи при цьому систему «повинен—не повинен»), коли людина намагається уникнути кари (розвиток базових зажимів, блоків у тілі та при рухах), коли людина намагається самостійно вижити в досить жорстокому світі (так можуть розвинутися різні варіанти деперсоналізації — відторгнення, "неприйняття значимих частин своєї ж особистості). Суть процесу танцювальної терапії полягає у відновленні відчування й усвідомлення. У ході терапії вивчаються такі базові полярності, як “мало-багато”, “приємний-неприємний”, “добре-погано”, і це дозволяє синтезувати їх по-новому. Пацієнти можуть випробовувати нові можливості і сфери, яких вони раніше уникали. А французькі терапевти дослідили, що юні закохані і подружні пари, які танцюють разом тривалий час, менше сваряться, в їхніх стосунках більше ніжних почуттів та гармонії.[Дзеркало №11(539) 26.03.03, с. 22 “Танцюйте разом із сонцем Роксолана Гнатюк] Танцювальна терапія почала дуже швидко розвиватися та використовуватися широким колом спеціалістів, психологами, психотерапевтами. До цього методу психопрофілактики почали звертатися люди, пореконавшись в його результативності, впливі. Танцювальна терапія в групах передбачає вирішення, щонайменше, чотирьох завдань. Так вважає Л.М. Сайнюк, практичний психолог із Косівщини. 1 .Одним із них є поглиблення усвідомлення членами групи власного тіла та можливостей його використання. Більшості підлітків потрібна лише деяка допомога в укріпленні м'язів, покращанні координації рухів, зарядці енергією. 2. Друге завдання танцювальної терапії, і воно більшою мірою стосується до підлітків, полягає в підсиленні почуття власної гідності в учасників шляхом відпрацювання у них більш позитивного образу тіла і підвищення самооцінки особистості. Танець дозволяє зробити образ свого тіла більш привабливим, що прямо пов'язано з більш позитивним образом «Я». Оволодіння новими рухами та позами означає і оволодіння новими почуттями. 3. Також танцювальна терапія використовується для розвитку соціальних навичок. Танцювальні рухи являють собою своєрідний засіб зв'язку з оточуючими під час вивчення елементарних навичок спілкування. В групах створюються умови для стимуляції творчого потенціалу особистості, також разом із керівником групи та іншими учасниками відбувається пошук власного стилю в спілкуванні та самовираженні. 4. Ще одним завданням танцювальної терапії є допомога членам групи вступити в контакт із власними почуттями шляхом встановлення зв'язку з рухами, що значно покращує фізичний та емоційний стан людини. Реалізація поставлених завдань у танцювальній терапії досягається за допомогою наступних методичних прийомів: 1. Використання переважно спонтанного, неструктурованого танцю для самовираження та вираження стосунків. 2. Цілеспрямований вибір музики (як терапевтом, так і самими учасниками). 3. Кінестетична емпатія. 4. Ритмічна синхронізація. 5. Експериментування з рухом. 6. Цілеспрямований вибір теми танцювальної вправи. 7. Зворотній зв'язок. Все вищесказане дозволяє використовувати танець не тільки як спосіб самовираження. Але і як засіб діагностики та корекції відносин в групі.[Пс. № 1 (49) січень 2006, ст. 21-22] Аналізуючи даний матеріал можна сказати якщо в кого-небудь виникає якась проблема, або існує потреба поліпшити стосунки зі своїм тілом – відвідайте заняття з танцювальної терапії. Так Р.Гнатюк у своїй статті радість. А якщо у вашому місті чи селі немає таких курсів, то... ввімкніть музику, яка подобається, і спробуйте виразити в танці свої емоції, те, що давно накипіло на серці, — страх висоти чи страх перед маленькою сірою мишкою, відчуття самотності, сварку з найкращою подругою, непорозуміння з батьками чи сварки з коханим. Рух може привести вас у будь-яку ситуацію, в будь-яку історію, яка так і залишилася незакінченою у вашому житті. Танцювальна терапія допомагає зробити невидимим, незрозуміле – зрозумілим. Ваше тіло саме будує вам танець. Наші тіла відображають наші стосунки з життям відверто й точно. Танцювальна терапія дозволяє нам завершити ті кроки, які ми відчуваємо всередині своєї душі, але не можемо зробити в реальності. Отже, вмикайте музику, танцюйте самі, зі своїми коханими, з дітьми та онуками... і зробіть крок до свого оновленого прекрасного життя![Дзеркало № 11 ст. 22] На завершення, говорячи про ефективність роботи з сім'ями, дітьми і дорослими із застосуванням методів танцювально-рухової терапії, хотілося б зазначити, що можливості танцювальнорухового напрямку практичної психології досить широкі. До того ж існує можливість синтезу з методами інших напрямків, а кожен терапевт унікальний як особистість і тому привносить у свою роботу щось своє, індивідуальне і неповторне. Дуже важливим моментом є також те, що танцювально-рухова терапія допомагає знаходити ресурси у своєму тілі, навчитися їх використовувати й щоразу створювати свій неповторний Танець — Танець Життя. Поряд із казкотерпіпією та танцювальною терапією широко використовується і музико терапія як одна із складових арт-терапевтичного процесу. Музика Музика змушує дитину всередині нас гратися, ченця — молитися, паливоду — пуститися в танок і героя — вирушити на подвиги. Д.Кемпбелл «Ефект Моцарта» Один відомий музикант і композитор захворів на гарячку. Він безперервно кричав і плакав, страждав на безсоння. На третій день своєї хвороби він виявив бажання послухати у своїй кімнаті концерт. Лікар, хоч і без великого бажання, погодився на це. При перших звуках музики обличчя хворого стало веселішим, очі заспокоїлись і судоми припинилися, йому стало значно краще. Цей випадок,, описаний Гес-де-Кальве, можна легко пояснити: ми маємо справу з лікувальним впливом музики на психічне й фізичне здоров'я людини. Історія виникнення музикотерапії як методу лікування сягає третього тисячоріччя до нашої ери. Ще в Парфянському царстві за допомогою спеціально підібраних мелодій лікували від туги, нервових розладів і серцевого болю. А в Давньому Єгипті за допомогою музики зціляли душевнохворих, катаючи їх у човнах по Нілу й заспокоюючи при цьому грою на музичних інструментах. Стимулом до використання музики як ефективного лікувального засобу слугує інстинкт самозбереження первісної людини, що виявляється в бажанні відвернути від себе небезпеку, хворобу і смерть. Адже на початку свого існування музика мала характер магічного керування силами природи і була засобом впливу на демонів і богів. Звуки, що видавали маг, чаклун або шаман, ударяючи ціпком по каменю або колоді у певному ритмічно монотонному темпі, що поступово пришвидшувався або сповільнювався, викликали в хворих певні реакції. А ефективність впливу ритмічних звуків підсилював магічний спів. Форма цього ритуалу поступово ставала різноманітнішою відповідно до характерних симптомів окремих захворювань, а зміст обумовлювався винайденням нових музичних інструментів, що сприяють розвитку різних способів інструментальної гри. Кожне плем'я через вибір інструментів створило певну оригінальну форму лікувального ритуалу, що зберігався як таємний магічний засіб. Існувала віра в те, що спів та інструментальна музика, яка являла собою гру на барабанах і брязкальцях, підсилювала вплив на духів, є ефективним способом лікування хвороб і загоєння ран. Так, в одному з племен Східної Африки було прийнято, щоб доктор приходив до хворого з маленьким дзвіночком у руці, у який він час від часу мелодійно дзвонив. Свою розмову з пацієнтом лікар починав співучим тоном, і хворий теж мав співати йому у відповідь, отже виникав своєрідний дует. А хор одноплемінників водночас тяг пісню біля стін будинку, де оселилася хвороба. Існують свідчення, що в Індії навіть існували так звані медичні пісні, які давали змогу показати впевненість лікаря в силі свого мистецтва і викликати в такий спосіб у хворого повну довіра до лікаря. А давні китайці вважали, що музика рятує від усіх недуг, які непідвладні лікарям. Культуру якого народу світу ми б не розглядай, скрізь можемо знайти чимало прикладів використання музики для нормалізації душевного стану людей, тобто з психотерапевтичною метою. Одна із семи муз — Евтерпа — була покровителькою музики. А образи бога сонця Аполлона, заступника мистецтв, і його сина Асклепія, заступника лікування, були символами зв'язку мистецтва і медицини. Плутарх розповідає, що приступи гніву в Олександра Македонського зазвичай утихомирювали грою на лірі. Гомер в «Одісеї» розповідає про лікування ран воїна звуками музики і про те, як Ахілл знімав емоційне напруження своїм співом і грою на лірі. Сократ звертав увагу на лікувальну післядію музики, тобто на вплив музики вже після того, Як вона пролунала. Цілющу дію звучання певних музичних інструментів помічав і Демокріт. Він радив слухати флейту для лікування смертельних інфекцій. Уже перший загальновизнаний теоретик музики Піфагор вважав, що музика сприяє здоров'ю, якщо користуватися нею належним чином. Відомо, що Пифагор і сам складав музику, яка не просто лікувала, але «очищувала» людські дії та пристрасті, відновлюючи гармонію душі. Інший філософ, Платан, казав, що музика може слугувати психогігієнічною профілактикою. Арістотель розробив навчання про міезим — про внутрішній світ людини і способи впливу на нього за допомогою мистецтва. Вважаючи, що звук очищає емоції, Арістотель гадав, що музика може викликати вітальні афективні явища, а тому визнавав її особливу цінність для медицини. Традиції лікувального використання музики в греків запозичили римляни. Фалес лікував чуму, граючи на лірі, Феофаст і Гален зцілювали від зміїної отрути; Астеній писав, що навіть біль в кістках лікували за допомогою музики. Сенократ звуками труби повертав здоров'я божевільним, а Талет звучанням кіфари виліковував чуму. Ескулап особливо рекомендував музику тим, хто страждав від емоційних розладів. Велику увагу питанням музики приділяв учений Середньовіччя Авіцена, який, як відомо, граї на багатьох інструментах і навіть сам їх конструював. Описуючі-безсоння, Ібн Сіна пропонує му зику як заспокійливий засіб і приписує «приємний ніжний спів у повільному темпі», а також «дзюркіт води або шелест листя». Цікаво, що в епоху Середньовіччя деякі багаті міста спеціально наймали тих, що грали на волинці і дударів, які своєю грою заспокоювали хворих у випадку несподіваних нервових зривів. На початку ХІV століття з’являється трактат «Про музику», автор якого Іоанн де Грохео уперше розглядає вплив музичних жанрів на слухачів. Серед лікарів епохи Ренесансу, що досліджували лікувальний вплив музики на хворих, були також, французький лікар Амброз Паре, італієць Джозеффо Царліно, англійський лікар Роберт Бартон. Рубіж XVIII—XIXстоліть став для музичної терапії другим народженням: до ЇЇ розробки долучилися клініцисти й фізіологи. За їхніми спостереженнями, музика здатна впливати на дихання, впливати на серцевий ритм, пульс і тиск, знімати м'язове напруження, стимулювати травлення, а також змінювати темп дихання і температуру тіла, регулювати виділення гормонів, що знижують стрес, активізувати імунну функцію і швидкість реакції... А також змінювати сприйняття часу й простору. У роботах російських лікарів XVIII—XIX століть зустрічаються рекомендації про використання музики для лікування психічних розладів. Історики пишуть, що в XVIII—ХГХ століттях лікарні для нервово хворих могли обійтися без штатного музиканта. Спочатку музика в психіатричних лікарнях була винятково засобом відволікання від думок про хворобу, заспокоєння і просто розваги хворих. На початку XX століття у Петербурзі вчені Психоневрологічного інституту заснували спеціальну комісію для вивчення впливу музики на живий організм і людину. У 1914 році академії В.Бехтерєв виступив на засіданні цієї комісії: доповіддю, де вказував, що музичні мелодії допомагають у боротьбі з підвищеною неврозністю й капризами, яким особливо піддаються діти. У середині XX століття стали організовувати музично-терапевтичні товариства і центри в США (1950), Австрії (1959). Норвегії, Данії, Швеції, Фінляндії та Ісландії (1968), Франції (1969), Югославії (1970), Швейцарії та Німеччині (1971), Польщі, Румунії (1972), Англії (1975), у Росії, (1997). У 70—80-х pp. було видано кілька монографій, присвячених музикотерапії, у яких були розділи про застосування музики з лікувальною метою для дітей, які страждають на неврози (К.Швабі), ранній дитячий артизм (Бенензон), органічні захворювання головного мозку (Е.Коффер-Ульбріх). Також проводили дослідження з об'єктивізації впливу музики на дітей (У.Грюс, Ґ.Грюс, З.Мюллер, Ю.Брюкнер, І.Медераке і К. Ульріх). Популярність музикотерапії у XX столітті сприяла поляризації наукових думок: цей напрямок є панацеєю від багатьох недуг. Інші вважали музикотерапію не більш ніж модною течією. Нещодавно в концепції музикотерапії існували дві протилежні точки зору. Прихильники однієї з них вважали, що музикотерапія є лише допоміжним засобом психотерапії, прихильники іншої називали музикотерапію самостійною дисципліною й намагалися знайти для неї шлях розвитку, що не залежить від інших психотерапевтичних методів. Сьогодні Всесвітня федерація музикотерапевтів пропонує таке визначення: музична терапія пов'язана з використанням музики та її елементів (звуків, ритму, мелодії) музикотерапевтом, клієнтом або групою, що супроводжуються розвитком відносин, самовираженням і з метою розвитку або відновлення функцій індивіда, що допомагає йому досягти кращої внутрішньо- і міжособистісної інтеграції та якості життя, Змістом музикотерапії є система диференційованих методів, способів і елементів лікувально-виховного впливу, здійснюваного за допомогою експресивної (активної) і рецептивної (пасивної) діяльності У наші дні музичну терапію застосовують практично у всіх країнах Західної Європи, спрямовуючи її на широке коло не тільки нервово-психічних, а й соматичних захворювань у практиці хірургії, стоматології, геріатрії, тобто скрізь, де є розлади настрою пацієнтів. Застосування музикотерапії передбачає широкий діапазон психотерапевтичних показань: для антисоціальної особистості сприйняття музики і музиціювання пов'язані з розвитком самодисципліни; людині скутій музичне самовираження в процесі сеансу музичної терапії може давати переживання творчої свободи; для песиміста це може бути доказом його можливостей; для замкнутої людина — стати одним з етапів на шляху до встановлення вербального контакту, для агресивної людини дати вихід її деструктивним тенденціям. Полякова вважає музикотерапію способом лікування таких психоневротичних розладів, як порушення самосприйняття, неадекватні реакції на переживання, неврози, депресії, істерії, нав'язливі стани, дефекти інтелектуального, емоційного і фізичного розвитку. Терапія музикою показана також тим пацієнтам, формальний контакт з якими ускладнений. Це хворі з порушеннями мовлення, із затримкою психічного розвитку, розумовою відсталістю, а також із синдромом раннього дитячого аутизму. Поряд із інструментальною музикою профілактикою широкого застосування набуває і використання фольклорної пісні з метою попередження емоційно-поведінкових порушень в дітей. Про діяльність використання української народної пісня яке засобу превентивного впливу в структурі психолого-педагогічних профілактичних програм сьогодні говорять багато вітчизняних психотерапевтів та психологів. Народна пісня не лише допомагає збагатити акустичне середовище в умовах навчальною закладу, а й здійснює відчутний позитивний вплив на самопочуття учасників педагогічного процесу, сприяє зміцненню стресостійкості дітей, з отже і розвитку їхньої валеологічної культури. Вплив засобами народної пісні розглядається у двох основних формах: прямій (має виразну позитивну дію, оптимізує самопочуття особистості, зміцнює її душевне здоров’я, сприяє розвитку валеологічної культури); непрямій (збагачує акустичне середовище як компонент шкільного довкілля). Музична терапія широко використовується з мстою надання соціально-психологічної допомоги та підтримки тим, хто відчуває самотність, невпевненість в собі, закріпачення. Вона допомагає особистості (як свідчить досвід багаточисельних західних шкіл, гуртків, творчих груп) осягнути свої можливості, актуалізувати здібності, що має позитивне значення не лише для окремої людини, а й для суспільства (Евдокимова Ю., Мельниченко В., 1993, 178). У стислій формі огляд сучасного стану музичної терапії пропонується в книзі Б. Карвасарського "Психотерапія" (М, 1985) та колективній монографії за нош редакцією 'Трупова психотерапія" (М, 1990). Учені визначають музичну терапію як вид естето- або арт-терапії і вказують на можливість її використання як в індивідуальній, так і в груповій формі Цей метод може бути представлений у вигляді рецептивної (сприймання музики) й активної музикотерапії (лікування, виконавством вокалотеранія, хоровий спів). У вітчизняних дослідженнях питання теорії і методики музичної терапії ще не дістали належної розробки.[ Л-К. ст. 217] У дослідженнях А. Андріївського визначаються основні прийоми музичного впливу стосовно до умов навчальної діяльності та здійснюється апробація різних програм функціональної музики для школярів. Цей учений, опираючись на загальновизнану класифікацію функціональної музики за видами впливу ("зустрічна мушка", "музика, яка супроводжує самостійну роботу", "музика відпочинку", "мушка заключна"), пропонує найбільш адекватний в умовах навчальної діяльності поділ музики за трьома основними видами, що спрямовані на а) посилення ефекту представлення дидактичної ситуації; б) підвищення комфортності станів; в) відновлення функціональних станів [Андриевский А., 1990,98]. Фольклорна музика, зокрема народна пісня, ще не стала предметом зацікавленого аналізу з боку спеціалістів, котрі займаються проблемами музикотерапії та музико профілактики. Та вони вважають, що українська народна пісня має значні резерви музикопрофілактичного впливу, котрі використовуються в практиці роботи з дітьми в умовах навчального закладу ще недостатньо і несистематично. Українська народна пісна вражає своєю різноманітністю. Так, опираючись на дані зарубіжний джерел, відомий дослідник історії української музики, Г. Нудьга зазначає, що українська пісня - одна з найбагатших у світі" як за кількісно знаних творів, гак і за поетичною досконалістю. Нині вже зібрано близько 20 тис народних творів із мелодіями; що ж до текстів, то їх сотні тисяч [Нудьга Г , 1989, 6]. Із давніх-давен українцям притаманна любов до піст, їм, як і багатьом народам, були відомі цілющі властивості музики, зокрема пісні1. Зміст багатьох народних прислів'їв і приказок свідчить про те, що пісня супроводжувала українця всюди, від народження і до смерті: "Найдорожча пісня, з якою мата мене колисала", "Де праця, там і пісня", "З піснею дружити - ніколи не тужити", "Легше тобі на дуті стане, як пісня до твого серця загляне", "Хто співає, той журбу проганяє" та ін. Навіть національне світосприймання українців здавалося "маковим цвітом", прекрасною піснею Бога, де місце тільки творенню, а не руйнуванню [Мороз В. 1994.] Генетично найдавнішим визнається ліро-епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні ( колядки, щедрівки і веснянки, купальські і псфівчані, обжинкові, гребовсцькі, весільні, трудові, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні Наступ ний вид народної творчості - це балади та історичні музично-поетичні твори. Третій - жартівливі та сатиричні пісні. Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх розмежовують за такими тематичними групами: "пісні про кохання, про родинне життя, суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, антикріпосницькі, наймитські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські та солдатські) та пісні літературного походження" [Культура і побут населення України, 1993, 216]. Докладніше зупинимося на аналізі механізмів оздоровчого впливу на особистість українських ліричних пісень. Сьогодні українську народну пісню люблять не лише на Батьківщині, а й цінують, знають і цікавляться нею як культурним феноменом у всьому світі. Вона, як відзначають навіть іноземці, - “неперевершена своєю мелодією, та ще й без диригента співається хором” [цит. за: Кречко М. 1994] У багатьох країнах (Голландії, Канаді, Німеччині, ШСА та ін.) ряд наших пісень, зокрема їхні мелодії стали народними. Невипадково, побувавши на концерті, люди стверджували, що, слухаючи українські пісні, "відчуваєш радість". Саме оптимістичний настрій, який відчувається як у веселих, так і сумних піснях, тісний емоційний контакт слухача з ними, ототожнення себе із цим станом, допомагають у процесі спілкування з музикою гармонізувати свою емоційну сферу сприяють підвищенню мотивації людини, викликають життєрадісний настій. Під час сприймання українських вокально-поетичних творів особистість задовольняє не лише емоційно-контактний рівень своїх музичних потреб. Глибинні особливості народних пісенних перлин сприяють тому, що слухач більш легко переходить від допредметного етапу формування музичної потреби, націленого лише на свої класні настрої, до етапу предметного рівня власне художнього спілкування з піснею, розуміння ідей, образів, символів і відношень, які закладеш в ній. Тому фольклорний музично-поетичний твір акумулює позитивний вплив на саморегуляцію особистості, окрема сприяє оптимізації актуальних емоційних станів слухача Унаслідок цього спостерігається послаблення емоційної напруженості, зменшення тривожності тощо. АНКЕТА “ВИДИ МИСТЕЦТВА” Дорогий друже! Ця анкета має на меті виявлення інтересів і захоплень сучасної молоді, її ставлення до різноманітних мистецьких жанрів, тому просимо дати щирі відповіді на поставлені запитання. Стать ________ Вік_________ Клас________ Школа_________ Чи цікавитесь ви світом мистецтва а) дуже цікавлюсь; б) цікавлюсь; в) цікавлюсь час від часу; г) мало цікавлюсь; (підкресліть потрібне) Чи маєте Ви спеціальну мистецьку підготовку (підкреслити чи записати потрібне). а) навчаюсь у музичній школі; б) навчаюсь у художній школі; в) відвідую драматичний гурток; г) займаюсь у хореографічній студії. Оцініть, будь ласка, перелічені у таблиці види мистецтва за ступенем їх значущості для Вас. Найбільш захоплюючим видом мистецтва у даному переліку присвоюються перші місця, менш захоплюючим видом мистецтва – наступні, найменш цікавим видом мистецтва – останні. Види мистецтва: Декоративно-ужиткове Архітектура Дизайн Музика Кіномистецтво Живопис і графіка Телебачення Скульптура Література Хореографія Театр Естрадно-циркове мистецтво У наступних запитаннях необхідно оцінити значущість різноманітних родів і жанрів мистецтва у межах кожного з наведених вище видів. У структурі кожного з видів мистецтва (література, музика, хореографія) пропонується оцінити значущість для Вас окремих підвидів і жанрів мистецтва. Кожний жанр має отримати певний ранг (місце). Музика Підвиди, роди, жанри Симфонічна музика Народна пісня Опера Оперета Народно-інструментальна музика Музика балету Хорова музика Музика кіно Джаз Легка музики Хореографія Підвиди, роди, жанри Класичний танець Бальний танець Спортивний танець Ліричний народний танець Хоровод Ритуальний танець Балет на льоду Жартівливий народний танець Сучасний естрадний танець Література Підвиди, роди, жанри Казка і легенда Роман Поема Драма Обрядова поезія Повість Кіносценарій Ліричний вірш Сонет Дума Дякуємо за співпрацю. Надіємось, що наша анкета вас зацікавить. АНКЕТА “УЧЕНЬ І СВІТ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ” Дорогий друже! Запропонована анкета має на меті виявити інтереси і захоплення учнів та їхнє ставлення до світу мистецтва, тому просимо дати щирі відповіді на поставлені запитання. Твоя зацікавлена участь у дослідженні суттєво допоможе накреслити шляхи формування художньо-естетичної культури школярів, та правильно організувати проективно-профілактичну роботу. Стать ________ Вік_________ Клас_______ Школа_______________ Які навчальні предмети викликають у тебе найбільший інтерес (назвати 5-7 навчальних предметів)? Кого з педагогів школи Ти вважаєш своїми улюбленими вчителями і наставниками? Яку професію ти мрієш обрати в майбутньому? Робота яких шкільних гуртків тебе захоплює найбільше? Чи відвідуєш ти музичну школу, художню школу, драматичний гурток, шкільний хор, хореографічну студію (випиши або допиши потрібне)? Чи цікавишся ти світом мистецтва: а) надзвичайно захоплений; б) маю стійкий інтерес; в) цікавлюся час від часу; г) мало цікавлюся; д) взагалі не цікавлюся. Чи займається хто-небудь у вашій родині мистецтвом? а) народним умільцем? б) постійно займається народними художніми промислами; в) займається іноді на дозвіллі (вишиває, в’яже, різьбить тощо). Чи вмієш Ти? В’язати, вишивати, ткати килими, співати, створювати писанки, виготовляти вироби з дерева чи каменю, шити народний одяг, танцювати танці (випиши чи допиши потрібне). Чи вмієш ти грати на якомусь музичному інструменті? Чи багато знаєш українських народних пісень? Назви свої улюблені українські народні пісні. Чи знаєш народні казки та легенди? Звідки ти дізнався про ці казки та легенди (випиши або допиши потрібне)? мені їх розповіли дідусь чи бабуся: оповідала мама; розказував батько; почув у спілкуванні з вчителями; вивчав на уроках літератури, це сюжети фільмів, казок і мультсеріалів; прочитав сам. Назви свої улюблені телепередачі та їх героїв. Чи любиш ти танцювати? а) дуже люблю; б) люблю; в) танцюю; г) не танцюю; д) взагалі не вмію танцювати. Чи подобається тобі малювати для себе (портрети, краєвиди, інше)? Чи часто буваєш на художніх виставках у художньому музеї, тощо? Які труднощі в тебе при заповненні анкети? Чи зацікавив її зміст?

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020