.

Походження та історичні типи моралі (науковий реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
658 16486
Скачать документ

Науковий реферат

Походження та історичні типи моралі

Як західні, так і східні культури проходять кілька стадій у своєму
розвиткові у рамках традиційного суспільства, бо всі вони попри
відмінності, своєрідність, пов’язані з релігійно-етнічними, економічними
особливостями, мають досить яскраво виражені схожі риси, тобто стиль
життя. Оскільки він задається схожими об’єктивними обставинами, то й
поведінка людей, їх мотивація, обгрунтування намірів також типізуються,
незалежно від того, на яких засадах базується теорія, що вивчає звичаї:
пояснює вона закономірності економічним чи духовним розвитком. Ми
бачимо, як риси, що визначають людську мораль, поступово виявляються у
тій чи іншій формі, усе виразніше вимальовуються й переживають свою
кризу, руйнуються, витісняються на задній план більш розвиненими
формами. Старе, забуте, незрозуміле новим поколінням раптом
відроджується, набуваючи зовсім нового змісту.

Іншими словами, мораль історична. Вона, як чисто людська риса,
безумовно, мінлива, як і сама людина. Тому, говорячи про виникнення
моралі, необхідно з’ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які
розвивалися протягом дуже довгої еволюції людства і спричинили
виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю.

§ 1. Передумови виникнення моралі

Узагальнююче визначення передумов виникнення моралі включає, по-перше,
формування у стародавньої людини абстрактного мислення, здатності
утворювати загальні поняття, визначати зв’язки й закономірності,
формулювати принципи — наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З
розвитком цієї риси людської свідомості пов’язують узагалі появу
ідеології, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості:
філософії, релігії, науки, моралі, мистецтва, політики, права тощо. Дані
про можливий час виникнення цієї синкретичної (злитої, нерозчленованої)
ідеології різні: першими ознаками володів, мабуть, уже неандерталець
(200—ЗО тис. років тому), а явними, стійкими — кроманьйонець (40—10 тис.
років тому). Навички абстрактного мислення дозволяли давній людині
формулювати закони світу, природи і людського суспільства.

По-друге, передумовою моральної свідомості можна вважати вироблення на
початку людської історії соціального способу передачі інформації,
соціальної спадковості, на відміну від генетичної програми поведінки —
основи способу життєдіяльності всіх тварин. Якщо виходити з того, що
людина є якоюсь мірою продовженням деяких тенденцій розвитку,
випробуваних природою на тваринах, можна помітити, що у міру ускладнення
живої істоти в її житті збільшується роль виховання через спілкування з
собі подібними. Найважливіше це для близьких родичів людини — приматів,
що мають дуже складну систему стосунків. З розвитком форм життя зростає
ступінь індивідуалізації окремої істоти і ступінь її свободи. Без цих
понять неможливо визначити суть моралі. Принциповою характеристикою
людського існування, на відміну від тваринного, є не стільки
відповідність матриці — інформації про життєдіяльність, закладеній у
кожному організмі, скільки розвиток способу життя. Якщо тварина зберігає
своє існування завдяки тому, що знає, як слід діяти, то сутність
людського буття — у зміненні. Тільки людина сумнівається у своїй суті,
суті свого буття, своєму призначенні. Тому вона й визначається як істота
переважно моральна: постійний розвиток, крім свободи, потребує
величезної відповідальності за прийняття рішення і наслідки цього
вибору.

Нарешті, ще одна обставина: на відміну від біологічної програми, мораль
гнучкіше реагує на зміни середовища проживання. Людство переживає значні
зміни у коротші строки порівняно з природою. Що далі людина від природи,
ці зміни інтенсивніш!, оскільки суспільство само змінює себе, свій світ
і свою діяльність. Безумовно, це також накладає відбиток на всю систему
культури, включаючи мораль. Як і все живе, людство не дуже любить різкі
й значні зміни в умовах існування. Як і все живе, людина захищає своє
життя і добробут. За досить значних змін засобів і шляхів досягнення
мети з часу свого виникнення до наших днів призначення моралі можна
вважати порівняним з інстинктивною програмою всього живого у нашому
світі: мораль робить можливим збереження існування людини.

У особливості діяльності закладена третя передумова виникнення моралі:
людська здатність діяти без розрахунку на негайний очевидний результат.
Тварина діє, маючи на меті те, що існує об’єктивно: плід манго чи мишу.
Принципова відмінність людської діяльності полягає в тому, що її мета до
початку дії ідеальна, уявна. Початок дії та досягнення мети можуть
розділяти роки, отже з людською терплячістю не може рівнятися навіть
котяча. Людина планує засоби та спосіб дії і, нарешті, діє, одержує
бажане, співставляє із задуманим і, як правило, буває розчарованою:
уявне здавалося привабливішим. У цій незадоволеності — запорука
людського розвитку і, крім того, дуже важлива особливість ставлення до
світу, на яку спирається також і мораль.

Людський розвиток і, таким чином, людська мораль, починаються з того
моменту історії, коли суспільство набуває можливості підтримувати
існування слабких, позбавлених здатності приносити здобич, і цим кладе
початок відокремленню ідеології від практичної діяльності, зближенню
зв’язку поколінь (накопиченню соціального досвіду, соціальній
спадковості). Принцип безкорисливого ставлення пом’якшував соціальне
напруження, мабуть, урятував не одне життя у най-жорстокіші часи і
втілений у багатьох сучасних релігійних системах, наприклад,
християнському милосерді без сподівань на винагороду, славу, вдячність
людей.

Отже, характеристики моралі тісно пов’язані з тим, яким чином людина
мислить, діє, поєднана з собі подібними в ті чи інші форми суспільства:
мораль виникає внаслідок формування абстрактного мислення, соціальної
спадковості, діяльності з «відстроченим» результатом.

§ 2. Особливості моралі традиційного суспільства

2.1. Звичаї родоплемінного суспільства

Якщо спробувати визначити історичний момент виникнення моралі, мабуть,
його можна віднести до родового суспільства, яке мало певні ознаки
структури. Передуючий родовому суспільству період залишається темним для
всіх фахівців; можна лише припускати, як саме з необхідністю розвитку
нового типу діяльності (виробляючої) була зла ліана стара система
стосунків між. передлюдськими істотами, що спиралася на зоологічний
індивідуалізм. Ці тваринні стосунки (якщо припустити, що передлюдське
стадо було близьким за організацією та способом життя до сучасних
приматів) основані на жорсткій ієрархії, відповідно до якої
розподілялася їжа, взагалі права й обов’язки. Припускають, що перші
кроки від передлюдини до людини пов’язані з невпорядкованістю статевих
зв’язків (проміскуїтет) і певною рівністю. Упорядкування стосунків у них
первинних групах веде до виникнення уявлень про те, що припустиме, а що
неможливе у поведінці кожного члена спілки залежно від того, до якої
статево-вікової групи він належить. Передусім, така поведінка
визначається практичними цілями, корисністю. Кожна група несе певну
відповідальність перед рештою членів громади. Традиції забезпечують
безконфліктність у стосунках. Індивід зазнає значного тиску з боку
родичів (членів роду). Цей тиск обумовлений, по-перше, безпосередністю
спілкування (безпосередній колективізм — рівна участь у праці і рівне
право на її результати), по-друге, порівняно невеликою чисельністю
людей, що постійно спілкуються, по-третє, відсутністю приватного життя.

У той же час, внутрішні спонуки людей, мотиви їх вчинків залишаються
таємницею. Поняття гарного, доброго, правильного означає відповідність
людини своїй ролі й збігається із загальною користю. Родова спільнота
являла собою певну систему, функції кожного елементу якої фіксувалися
традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї
системи (вигнання — остракізм). Архаїчна мораль вирішує питання добра і
зла категорично: добро — це виконання приписів, зло — їх порушення.
Моральні правила мають порівняно простий, лаконічний характер й
однозначно пояснюються. Добро і зло абсолютно протиставлені.

Поділ на «своїх» і «чужих» — один з визначальних принципів тлумачення
суті моральних цінностей минулого, аж до наших днів. «Свої» — джерело
добра, захищеності, надійності; «чужі» — пов’язані з небезпекою,
загрозою, підступністю, тобто злом. Закони теж мають бути перевернуті:
те, що добре для своїх, погано для чужих. Таким чином визначається
ставлення до життя, майна, традицій, богів чужинців і, за своєю суттю, є
персоніфікацією волі даної спільноти, яка захищає свої інтереси на шкоду
іншій спільноті, уособленням морального суду. Оскільки ані вирішення
питань, ані відповідальність за саме таке вирішення не пов’язані з
окремою людиною, моральний ідеал також лежить за межами індивідуальної
компетенції, його навіть пов’язують з надлюдськими космічними силами. У
стародавніх міфологічних образах відбите уявлення про совість, що має
об’єктивований, надособистісний характер. Отже, ми бачимо, що основні
поняття моральної свідомості мають своє об’єктивне втілення (предметна
архаїчна логіка на відміну від сучасної абстрактної). Суб’єктом
морального судження виступає община, але апелює вона до олюднених стихій
природи, до предків, богів, виносячи вирок, спирається на авторитет
могутнього захисника. Община виступає також суб’єктом виховання,
передаючи кожній групі в певний період дозволене знання.

Особливу увагу в цій складній системі слід приділити заборонам (табу).
На відміну від сучасного розуміння зла, недо-зволеної поведінки, табу
мали більш жорсткий характер і часто були пов’язані з таємним,
забороненим знанням. Найважливіша група табу стосувалася родинно-шлюбних
відносин — заборона інцесту (шлюбу між родичами). Друга важлива група
табу регулювала ставлення до чужинців. Власне, підозрілість до чужих
спиралась, наприклад, на очікування неодмінної ворожнечі між місцевими
та захожими духами (що перебували з мандрівниками). Частково цю
ворожість намагалися відвернути поборами з подорожніх на користь
місцевих богів.

Третьою групою забороняючих правил (табу) регулювалося ставлення до
померлих; правило не говорити погано чи зовсім не згадувати вголос ім’я
померлого, можливо, спершу означало просте застереження — небажання
викликати його до живих. Але про небіжчика, безумовно, турбувалися,
забезпечували його притулком, одягом, їжею, знаряддями праці або зброєю,
навіть тваринами, які супроводжували його до іншого світу. Можливо,
ставлення до померлих — перший вияв гуманізму, принаймні, з ним
пов’язують перші в історії ознаки культури. Четверта основна група табу
пов’язана з їжею та питвом, і в ній ми можемо знайти коріння деяких
сучасних правил пристойності, етикету.

Спочатку правила захищають дуже вузьке коло «своїх» на протилежність
«чужим». У міру розвитку культури коло «своїх» розширюється. Первісна
людина вирішувала для себе проблему «чужих» за допомогою табу, шлюбу,
всиновлення названого споріднення. Універсальним засобом забезпечення
рівноваги у світі в ході розвитку соціальної культури і появи згодом
держави виявляється кровна помста (звичай убивати когось з роду
кривдника у відповідь на образу або вбивство свого родича); її витісняє
таліон (відповідна втраті відплата;

таліон жорстоко вимагав точності виконання помсти, що, зрештою,
припинило його існування). Кровна помста заснована на принципі
колективної провини і колективної відповідальності; таліон — наслідок
індивідуалізації відповідальності. Таліон витісняється композиціями: у
цьому випадку третьою стороною виступає вже держава, яка визначає
розміри матеріального відшкодування завданої шкоди.

2.2. Система моралі Давнього Сходу

Отже, родоплемінна роль визначається як синкретична, нерефлективна,
спирається на персоніфікований моральний закон (виявлення колективного
інтересу), а також пов’язані з ним жорстко окреслені заборони та
приписи. Стародавня людина розвиває свою діяльність, набуває більш
надійні джерела існування, ніж полювання, збирання й риболовство. Це
аграрне виробництво, землеробство. Воно пов’язане з найважливішими
змінами в житті людини: відходить у минуле вирішення питань на загальних
зборах, влада переходить до ради старійшин, жерців і царів; не зникають,
але відсуваються на другий план родові зв’язки, з’являється
територіальна (сільська й міська) громада. Належність до певної
громадської верстви тепер не пов’язана з віком і статтю — вона
спадку-ється, зумовлюється походженням від певного предка. Вона
відбивається у поведінці, одязі, прикрасах і навіть у комплексі
доброчинностей. усій цій системі стосунків надає своєрідності
патріархат, що по-різному виявляється в різних культурах. Виникають
групи людей, більш чи менш обмежених у правах. У повсякденному житті
становище жінок, дітей, рабів, більшості населення, визначалося місцем у
суспільстві. Складна система різноманітних зв’язків стабілізується,
набуває завершеного вигляду суспільної ієрархії — піраміди. Релігія,
зародки наукового знання, у тому числі перші спроби усвідомлення власної
історії (реальної, а не міфічної) та аналізу насущних проблем буття — це
перші спроби рефлексії.

Найвідоміші досягнення китайської, індійської, месопотамської та
єгипетської цивілізації — так званий «родючий півмісяць». Вони мали
загальні характерні риси і, особливо єгипетська та месопотамська,
впливали на розвиток західної цивілізації.

Людина визначалася через належність до «своїх» і надзвичайно цінувала
цей зв’язок. Своєрідний «первісний націоналізм» якоюсь мірою відображає
дійсну перевагу цивілізації над дикунством і варварством. умовою
щасливого існування вважалася, перш за все, стабільність, а причиною
катастроф, усіх жахливих потрясінь — порушення традицій, законів,
невиконання обов’язків. А тому доброчесність у цілому можна визначити як
відповідність своєму суспільному статусу.

Рівень цивілізованості ще недостатній, щоб оберігати індивідуальне
життя. Попри це, сім’я, діти, батьківська прихильність, турбота про
близьких (живих і померлих) безсумнівно являють собою цінність. На
побутовому рівні надзвичайно цінується миролюбність, незлобивість, хоч
традиційно вихваляється агресивність царів — втілення військових
доблестей. Серед царських доброчесностей найважливіша — турбота про
підданих, їх благоденство. Не належать до безумовних доброчесностей
працьовитість, тверезість, подружня вірність. Примусова праця для
більшості населення була необхідною, але навряд чи виконання
підневільних робіт могло сприйматися позитивно. Що ж до пияцтва і
подружньої зради, вони засуджувалися лише у випадку, якщо зачіпались
чиїсь інтереси, у першу чергу, майнові.

Причину зла в буденному житті стародавня культура певною мірою пов’язує
із соціальною нерівністю, природою окремої людини (наприклад,
пожадливістю) і покладає на неї відповідальність. Як і межі
доброчесності, межі зла визначаються соціальним становищем. Очевидні
злочини й провини не входять до зведень законів, покарання за них
визначається звичаєвим правом. Засуджується навмисне убивство, крадіжка
і пограбування, чародійство, клятвопорушення і лжесвідчення.
Зберігається поняття харчових заборон, ритуальної нечистоти.

У пошуках миру й гармонії, справедливості й добра Схід задовго до
європейців сформулював принцип (який можна назвати смисловим стрижнем
сучасної системи моралі): як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само
чиніть і ви.

Історія західної цивілізації багато в чому визначилася образним строєм,
ідейним потенціалом збірника текстів, що увійшли у нашу культуру під
назвою Вєтхий Завіт і почитаються не тільки сучасним іудаїзмом, а й
численними християнськими церквами. Стисла, афористична форма біблійного
Декалогу (Десяти заповідей) Мойсея іноді змушувала дослідників
пред’являти неправомірні вимоги до стародавнього кодексу. Однак ця
афористичність дозволила Декалогу вийти за межі вузьконаціональних вимог
до поведінки, висловити загальнолюдський зміст норм моральності: «Не
будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов,
прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду»; «А хабара не візьмеш,
бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих» (Вихід.
23:2,8); «Не зробите кривди в суді: не будеш потурати особі вбогого, і
не будеш підлещувати до особи вельможного, — за правдою суди свого
ближнього!» (Ле-вит. 19:15).

Загалом, опис повсякденних і фантастичних подій у Вєтхо-му Завіті можна
визначити як історію укладення Яхве договору з людьми, починаючи з Адама
і закінчуючи пророком Мой-сеєм, який передав умови договору людям у
вигляді написів на кам’яних плитах — Закону. Оповідання ж про нещастя
єврейського народу повинні були переконати у необхідності дотримуватися
10 заповідей, аби не втратити заступництва най-могутнішого з богів.

У давньоіудейській системі моральних цінностей, мабуть, яскравіше, ніж у
будь-якій іншій давній східній культурі, виявляється пріоритет інтересів
спільноти за рахунок індивіда, інтересів «своїх» за рахунок «чужих». Але
й тут знаходимо дивовижну для тих суворих звичаїв вимогу бути
справедливим до чужинців: життя мінливе, і кожен може втратити захист і
підтримку («бо й ви були приходьками в єгипетським краї» (Вихід. 22:20).

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена з
практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших
цивілізацій розвивалася у рамках традиційної культури і мала всі ознаки
архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі
первісного світу. Ці відміни пов’язані, перш за все, з розвитком
патріархату, виділенням сім’ї як основної суспільної одиниці,
диференціацією моральних цінностей на основі соціальної нерівності, а
також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш динамічна,
більш відкрита культура доходить висновку про необхідність миролюбності.

2.3. Мораль і звичаї античності

Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Стародавніх Греції
та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і
об’єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом
знань, мистецтв, умінь, рабів

для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає
у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні
її людської гідності: раба не називали на ім’я, відповідальність за його
вчинки лягала на хазяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому
випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння
породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю
вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності
означала громадянство, була основою полісу (міста-держави). Для
римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки
об’єднаний із співгромадянами правом, захищений від чужинців стінами та
богами-заступниками, може реалізувати основні цінності, які були
здебільшого ідеалом, а не реальністю; воля в межах закону, достойність
відповідно до суспільного становища, законослухняність, обов’язок перед
богами, батьківщиною і співгромадянами (пріоритет суспільних інтересів),
доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить
часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на
розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту.
Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж
неповазі до смерті; відмова у похованні та ексгумація предків вважалися
ганебним для неї покаранням. Громада могла прогнати небажану особу
(остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим»,
іноземцем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грецькій
цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку,
спартанський, що грунтувався на примусовому зрівнюванні всіх громадян
(включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій.
Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору
його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близько IX—VIII
ст. ст. до н. е.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і
народження дітей.

Як греків, так і римлян можна назвати надзвичайно «суспільними» людьми:
вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні
твори на бенкетах, у театрах, лазнях, гімнастичних залах і цирках,
бурхливо виявляючи емонії. Тут створювалася громадська думка, виносилися
оцінки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали
безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики,
розвиток теоретичної свідомості справляли величезний вплив на стан
моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була
сім’я. Вона будувалася на законах патріархату і обов’язкової моногамії
для жінок. Народження дітей вважалося обов’язком перед громадою,
предками і самим собою. Діти були зобов’язані шанувати батьків,
підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На
відміну від спартанської системи освіти, метою якої було формування
здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре
відомим афоризмом: здоровому тілу потрібен здоровий дух. Навчання
інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і
грунтувалося на принципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і
агоністи-ки (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного життя було те, що політика не зводилася до
інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної
справедливості, то, в усякому разі, зберігала віру в можливість
досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було
доведено до абсурду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі
до видовищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам.

З накопиченням багатства відходять у минуле старі цінності: знатність,
доблесть, відданість і честь, порівняно з якими життя окремої людини
зовсім не цінувалося. Цей ідеал суперечив реальному життю: самопожертва
несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер
визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової
аристократії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці
зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно
охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження
моральних цінностей (а по суті:

відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати
свого призначення. У цей неспокійний час в Імперію ринула величезна
кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину,
яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім
стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і
могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу
законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і
братську любов. Чекаючи дуже скорого пришестя Ісуса, християни
відмовлялися від особистої власності, сім’ї, своєї волі, бо старі
цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними
тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації,
яка виявляється у прагненні самовдосконалення, високому рівні
самопізнання, з одного боку, а з іншого — у надзвичайному
користолюбстві, марнославстві, жорстокості в боротьбі за владу,
переживанні пороку як естетичної цінності.

2.4. Станово-корпоративна мораль Середньовіччя

-Середньовічна культура включає в себе елементи племінної, язичницької
культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті,
буржуазні елементи. Тому можна сказати, що Середньовіччя — це, з одного
боку, вищий рівень розвитку традиційного суспільства, а з другого — його
подолання, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина
Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучасник, переживала
події, бурхливо виявляла свої почуття: від дикої невтримності до шаленої
радості існування. Адже людське життя у ті часи протікало більш
відкрито, у всіх на очах — у буквальному значенні цього слова;
відлюдькуватість, інтимність не характерні для тієї доби. усі зміни
відбувалися циклічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав
його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих
відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв також — за смерть Ісуса
Христа (хрестоносці вважали, що карають катів Христа, а не їх нащадків).
Для людини Середньовіччя дивним чином співіснують світ реальний і світ
ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу — з
Небом і Адом, Рай Адама та Єви — з тим, до якого потрапляють праведники
і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і
жадібний грабіжник — з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм,
розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна
відповідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською
відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінцем Світу.
Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї — у копіюванні,
відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права:
останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те,
що «так робилося з незапам’ятних часів».

Як і раніше, кожна людина визначається незалежністю до суспільної групи
— станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду» на вершині якої — Бог, на
нижній сходинці — простолюдини. Християнство малювало ідилічну,
урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає
відведене їй Боголл місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має
відновити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною
цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона
потребує милосердя й подаяння.

Належність до соціальної групи означала певний рівень багатства,
розкошів. Багатство не за статусом — ганебне. Силою об’єднання
виступають певні права (привілеї) і певні обов’язки, станова честь.
Спроба перейти до іншого стану, тобто злинити зовнішній вигляд,
поведінку, рід діяльності, викликає жорстоке глузування і обіцянку
безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки
індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають
станово-корпоративний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний,
відважний, в очах селянина він — хтивий і користолюбний, селяни — скупі,
монахи — розпусні, жінки — балакучі, а всі вони — здобич Диявола! Праця
як цінність визначається не у зв’язку з її змістом, мучення у праці — це
засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя
ієрархія: найкраща праця — аграрна, торгівля викликає підозри,
лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ремесел) .

Сполучною ланкою станової піраміди — від Бога до найменшої людини — є
договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов’язання —
служіння, з одного боку, і заступництво (патерналізм — від лат. —
«батьківський»), з іншого. Вірність договору — одна з основних чеснот
Середньовіччя, порушення договору — злочин проти станової честі. З
іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину — від
імені Бога церква прощала гріхи. А з XII—XIII ст. з’являються
індульгенції (від лат. — «милість»), якими гріх, відповідно до «Такси
святої апостольської церкви» відпускався за плату — залежно від його
тяжкості. Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його
здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої
судової інстанції. Церква була центром суспільного життя, джерелом
інформації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку
парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із
суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу
відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за
висловом історика Ле Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної
віри, а єретика (від грец. — «особливе віровчення») — ні. Він більш
небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До
ненависті тут домішувався марновірний страх, який привносить у життя
підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіччя твердо впевнена, що за
кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком
загостреного почуття справедливості.

Другим полюсом культури Середньовіччя було лицарство. Хоча ідеали
придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям
(покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв’язок: служіння,
обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура
виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися
буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали
набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали
повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого,
вірність слову, справедливість — навіть якщо це було небезпечно для
життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь,
яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого
супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто
впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах
не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством,
захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на
змаганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицарською
культурою пов’язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над
індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст.
зростає цінність моногамної сім’ї, у тому числі й завдяки зусиллям
церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв’язків).
Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. —
куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської
моралі і завдяки цьому виявив цивілізацій-ний вплив на суспільство й
через століття після того, як реальна аристократія втратила своє
верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила
суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш
розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується
підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій
ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину
на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана
почуттям провини, каяття, Жалості. Виявлення цієї тенденції, що
поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі
античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.

§ 3. Основні тенденції розвитку моралі у сучасній цивілізації

Буржуазна мораль з часів свого виникнення зазнала значних змін, які
відображають саму суть буржуазного способу існування. Зростання темпу
життя перетворює час на гроші. Епоха Відродження змінила оцінку людини
та її можливостей. Людина багато чого може, вона має право на розвиток
своїх здібностей, і це не суперечить підвалинам християнства:

успіхи людської діяльності, плоди її зусиль — доказ прихильності до неї
Господа. Висновки з нової версії християнства XVI ст. — протестантизму
коротко такі:

— автономна особистість наділена правом приймати рішення і нести за
нього відповідальність;

— свобода стає основоположним принципом тодішньої моралі, тому що
зовнішня соціальна регуляція все більше перетворюється на саморегуляцію;

— внутрішній світ людини збагачується, ускладнюється, вона стає здатною
до рефлексивності і безпристрасності (розважливості) ;

— людина, що приймає рішення без примусу, відповідає за свої вчинки
перед людьм-и і законом, незалежно від раси,

-60-

кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового, верствового чи
іншого становища, відповідно до визначення Загальної декларації прав
людини (1948 р.);

— церква розглядається як вільне зібрання рівних;

— людина здатна до самоконтролю і має право на свободу

віросповідання.

На відміну від жорсткої, аскетичної програми раннього

протестантизму, буржуа прагне забезпеченості, збільшення багатства — це
розглядається як реалізація життєвого призначення людини і служіння
Богу. Однією з важливіших чеснот є ощадливість. Феодальну честь
витискають поняття чесності, обов’язковості, пунктуальності, що
визначають репутацію, її основа — працьовитість і професіоналізм, що
викликає повагу до певної межі, яка співвідноситься з рівнем оплати.
Демонстрація успіху, благополуччя — це також спадкова часина доброї
репутації, надійності. Натомість, бідність на світанку капіталізму
розглядається як злочин (у XVII ст. бідні, хворі, бродяги ізолювались
від суспільства, їх віддавали до робітних домів). Сучасний капіталіст,
вважаючи, що убозтво — це право людини, реалізація її свободи, все ж
віддає перевагу створенню доброчинних фондів і закладів, різноманітних
програм для професійної освіти в’язнів. Суспільство намагається
захистити традиційні цінності — дім, родину, незважаючи на те, що часто
професійна діяльність вступає у суперечність з ними. У той же час, при
всій відкритості культури, буржуа старанно захищає своє приватне життя,
недоторканність особистості й житла, професійні, бізнесові таємниці.
Завдяки інтенсивному розвиткові науки, взагалі цивілізації, подовжується
життя, це змінює розуміння прав особистості, зміст гуманізму.

З самого початку своєї історії буржуа характеризується як вкрай
агресивний, наполегливий соціальний тип, що прагне успіху будь-якою
ціною. У пошуках найкращих умов, сировини, ринку збуту буржуа виходить
за межі своєї держави, доповнюючи свій націоналізм його протилежністю —
космополітизмом. Буржуа створює світовий ринок і людство як таке,
охоплюючи його торгівлею і виробництвом (глобалізм), відтворює
соціально-економічні відносини різних рівнів розвитку, відроджує
рабство, работоргівлю, імперії, колоніальну залежність. Це особливо
яскраво демонструє XX століття. Розподіл світу між капіталістичною і
соціалістичною системами спричинив їх напружене суперництво. Зовні вони
зовсім

-61 –

різні, будуються за протилежними принципами (перша — на індивідуалізмі,
друга — на колективізмі), але найбільш гострі моменти виявляли їхню
схожість: маніпуляція свідомістю мас, придушення інакомислення,
створення кумирів, колективна відповідальність, синдром «чужого» тощо.
Так, початкова фаза розвитку капіталізму на могутнім шарі традиційної
культури у Російській імперії кінця XIX— початку XX ст. призвела до
відродження моралі, яку визначають такі риси:

— общинність, що нівелює особистість, примусова та добровільна відмова
(аж до рабського стану) від власної волі;

знецінення індивідуального життя, ущемлення особистих інтересів —
«заради загального блага»;

— міфологізованість свідомості: уособлення ідеалу (культ особи), віра в
магічну силу слова, наказу, перекладання права рішення на начальство;

— зрівняльна рівність («проста радянська людина», «незамінних людей
немає») як цінність поряд з системою пільг, звань, заохочень («знатна
свинарка»), які виправдовували існування привілеїв панівної еліти;

— постійне відродження ворожості до «чужого» («ворог народу», «шкідник»
тощо), із знищенням якого життя стане краще і веселіше; моральна оцінка
прирівнюється до судового вироку — за відсутності правового захисту;

— утвердження соціальної неповноцінності деяких видів діяльності, груп
населення (інтелігенції, віруючих), ідеологій (український буржуазний
націоналізм) та національних культур;

— колективна відповідальність (родин репресованих, трудових колективів
тощо), що й породило єдине у своєму роді явище — радянський народ,
відомий своєю терплячістю, ми-ролюбством і душевністю.

Таке становище зберігалося завдяки надзвичайно замкненому інформаційному
простору, у межах якого нав’язувався ідеал людини, яка жертвує
сьогоднішнім благом заради світлого майбутнього людства. Аскетичне
самообмеження у поєднанні із соціальним оптимізмом і страхом несхожості
з ідеалом (конформізм) поступово стають основним стрижнем існування
людини з огляду на гальмування розвитку економіки, політики та інших
сфер суспільного життя. Із соціальної системи цінностей були вилучені
інші стимули, окрім моральних. Ідеологи вдалися до останнього засобу —
моралізаторства, апелюючи до почуття відповідальності й працелюбства

-62-

(«активний, діяльний характер моралі»), колективізму («відданість
загальній справі») і гуманізму («все — на благо людини!»). Але резерви
цього способу розвитку були вичерпані, що й породжувало «соціальну
пасивність», «подвійну мораль», «розбіжність слова і діла».

Для визначення реальної цінності результатів цих змін потрібна певна
часова дистанція, нашому ж часу доступно лише визначення загальних
тенденцій розвитку людської натури:

— мораль усвідомлюється як окремий, самостійний вид діяльності,
стосунків, свідомості;

— у міру розвитку писемної культури й наукового знання моральна
свідомість відчуває все більший вплив етики;

— у зв’язку із зростаючою спеціалізацією людської діяльності виникають і
спеціальні моральні кодекси (лікаря, юриста, воїна, педагога і т. п.);

— у коло моральних проблем включається не тільки ставлення людини до
людини, а й людини до середовища існування: сьогодні це складова
гуманізму;

— норми моралі набувають загальнолюдського характеру;

— зростають свобода і відповідальність особистості, її моральна
цінність, таким чином відбувається гуманізація моралі.

Вивчення історичних змін у звичаях людей містить величезний моральний
потенціал. Як би не зміцнювалися моральні закони, як би не
удосконалювалися моральні норми, найважливіше відкрито вже давно. І хоча
цей принцип виголошували різними мовами, і кожен формулював дещо інакше,
сенс його залишався незмінним: вчиняйте іншим так, як хочете, щоб люди
чинили вам.

Лекція 4: Сутність, специфіка та функції моралі

Моральна сфера людського життя надто складна. І досі дослідники моралі
ставлять запитання про причини виникнення і функціонування моралі,
полемізують щодо її визначення тощо. Залежно від розуміння місця, ролі,
значення моралі у житті суспільства і людини вона інтерпретується як:

— сукупність правил для регулювання людської поведінки;

— безпосереднє вираження людяності, піклування про людину;

— особлива сфера ціннісного буття людини;

— засіб обслуговування людської діяльності;

— засіб з’ясування сенсу існування і сфери самореалізації;

— форма духовно-практичного опанування світу або форма суспільної
свідомості чи духовного життя суспільства;

— форма самосвідомості людин;

— мудрість життя;

— практична філософія тощо.

З’ясування сутності моралі, її специфіки, функцій, структури і є
головною метою теми.

§ 1. Природа і сутність моралі

Питання про природу, сутність і розвиток моралі розглядається з огляду
на підходи щодо виникнення людини (релігійні, натуралістичні,
соціально-історичні концепції).

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим
Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер —
тобто вона поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її
вимогами, всі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль
високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності.

Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й
недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості.

Натуралістична етика, провідні ідеї якої найвідчутніші у творах Ч.
Дарвіна, В. Ефроїмсона, П. Кропоткіна, П. Симо-нова, Г. Спенсера, 3.
Фрейда, К. Юнга та ін., витоки моралі шукає у природному світі, у
біологічній природі людини. Тобто вона виникла в процесі еволюції
тваринного світу та абсолютизує значення біологічного чинника у
виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті-решт, в
інстинктах самозбереження та продовження роду (виду). Спрощується і
викривляється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного
договору.

Більш виваженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до
виникнення людини й моралі. Аристотель, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер
та ін. обґрунтовували соціальну природу моралі, її витоки шукали у
розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного
підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин
суспільства. Її виникнення пов’язується з необхідністю підтримання
суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з
потребами координації, узгодження індивідуальної за характером
діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов
життя первісних спільнот, з потребами регулювати міжлюдські стосунки,
упорядковувати людське спілкування тощо.

Походження моралі, як уже зазначалося, тривалий історичний процес,
підготовлений природними і соціальними чинниками. Безпосереднім джерелом
моралі стала об’єктивна суспільна потреба у колективному житті, його
організації, у погодженні і врегулюванні спільної і в той же час
індивідуалізованої діяльності, що зливається у суспільному процесі
виробництва самого життя, у відтворенні людського способу існування.
Мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на
основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває
цілісну систему поглядів на суспільне життя, переконань, зв’язок
суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норовів,
норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів
визначається конкретно-історичними соціальними умовами, матеріальними і
духовними чинниками. Отже, мораль є соціальним феноменом, продуктом
соціального буття і розвитку, детермінованим соціальними умовами. Вона
не є результатом людського свавілля, а об’єктивно обумовлена і виступає
необхідною формою самоздійснення суспільних індивідів.

З розвитком матеріально-економічних відносин, ускладненням суспільного
життя, зростанням духовних начал у житті людини поступово формується
моральна система суспільства. Вона виражає інтереси суспільства,
пануючих у ньому соціальних груп (верств, каст, класів). Отож вона
виникає і розвивається у людській спільності як спосіб регулювання
міжлюдських стосунків. У ставленні до іншого як до людини реалізується
людська (соціальна) сутність індивіда, задовольняється органічна для
суспільної істоти потреба у співпричетності до інших, до суспільства.
Мораль реалізується безпосередньо у ставленні до іншого як рівного собі.

Пріоритетне місце у моралі займає проблема погодження (гармонізації)
індивідуальних і суспільних інтересів. За цих умов мораль стає духовним
засобом осмислення і вираження загального інтересу колективу, спільноти,
суспільства, способом здійснення волі суспільної цілісності, до якої
належить людина. Вона підводить стихії індивідуальних, приватних,
особливих (сімейних, групових, професійних, етнічних тощо) інтересів
людей під загальний знаменник суспільного інтересу. Призначення моралі
полягає у підтриманні та захисті єдності й цілісності спільноти,
суспільства за допомогою базових суспільних духовних цінностей. Такі
цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і
людини, орієнтують і спрямовують дії, поведінку людей. Вона є способом
регулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироблення духовних
цінностей, які є метою та сенсом людського існування.

Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природного світу,
суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб’єктів,
інших людей і до самої себе. Моральні цінності (норми, принципи, ідеали,
уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби,
любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються
моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації,
переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках,
лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція
моральної свідомості дій соціальних суб’єктів здійснюється у формі
оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає загальним принципам,
нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Сутність моралі неможливо з’ясувати поза зв’язком із суспільною
практикою, діяльністю, поведінкою людей, соціальних суб’єктів. Мораль
включена у різні види діяльності (професійно-трудову або економічну,
соціально-політичну, сімейно-побутову, науково-пізнавальну,
художньо-естетичну тощо) і реалізується в них. Вона є важливою складовою
практичної діяльності і може сприяти або ж, навпаки, шкодити досягненню
суспільного ідеалу.

Виходячи з соціальної сутності людини, мораль розуміється як спвсіб
присвоєння людиною соціальності у діяльності й існуванні, як спосіб
специфічно людського існування, як різновид практично-духовного освоєння
дійсності, оціночно-імперативний спосіб освоєння світу, пов’язаний з
виробленням духовних цінностей і вимог, форма людської індивідуальності,
що складає особливу систему орієнтацій людини у соціальному середовищі.
Це означає що моральні погляди, судження, оцінки, вимоги тощо є
продуктами активності моральної свідомості людей, які вступають у
відносини із зовнішнім світом як представники колективів, спільнот,
суспільства.

Отже, джерело моралі — у суспільних потребах людини, спільнот, у
суспільній необхідності підтримувати колективне життя людей, регулювати
суспільні, міжлюдські відносини. Сутнісні риси моралі — це, перш за все,
її соціальна природа й соціальний характер функціонування (тобто вона
виникає і функціонує тільки у суспільстві). Оскільки мораль реалізується
лише у вчинках людей, то їй властивий діяльний характер. Мораль, як
правило, — ціннісне ставлення до соціальних суб’єктів, соціальних
інституцій, однієї людини до інших. Такий характер моралі також є однією
з сутнісних її рис. Мораль виробляє цінності, виявляє міру людяності
процесів зовнішнього світу і рухається в межах альтернативи добра чи
зла. Вона асоціюється з безкорисливістю, передбачає свідомий вибір
цінностей, рішень, дій, вчинків, добровільне слідування моральним
вимогам, нормам. Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на
ідеал добра.

Мораль як складне соціальне явище має загальнолюдський і
конкретно-історичний зміст і тому містить у собі й цінності, вистраждані
народами світу у процесі свого існування (їх ще називають простими
нормами моральності і справедливості або елементарними правилами
людського спільного життя), й етнічні, що відбивають
особливості духовного розвитку конкретного народу (нації), й
соціально-групові, вироблені, перш за все, домінуючими (чи панівними)
верствами, класами. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують на
ідеали гуманізму, рівності, справедливості, тобто на ставлення до людини
як до вищої цінності і мети суспільства, на обов’язковість оцінки її
вчинків, поведінки з позицій добра і справедливості, на протистояння
злу, на розумні потреби, на певне самообмеження заради блага інших,
причому не з примусу, а свідомо й добровільно. усі складові і, перш за
все, загальнолюдські моральні цінності, задають і формують цілі духовної
культури, критерії оцінки, а сама мораль стає ціннісно-смисловим ядром
культури, надає їй гуманістичного змісту.

Отже, мораль — це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо
поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів,
суб’єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.

§ 2. Специфіка моралі

Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєння світу, як
спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного
механізму, регулює поведінку людини і суспільні відносини. Вона тісно
пов’язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має
свою специфіку, що й визначає її особливе призначення для організації
суспільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва,
філософії), для моралі специфічним є її нормативний, ціннісний та
імперативний характер. Вона є особливим способом практично-духовного
освоєння дійсності й відрізняється від теоретичного (науки), художнього
(мистецтва) і міфологічного (релігії) способів, виражає суспільну
потребу у формі морального ідеалу, в формі належного. Це ціннісна
свідомість, яка передбачає нормативний зразок поведінки. У будь-якій
моральній системі завжди існують найвищі цінності, що наповнюють життя
суспільства, спільнот, особистостей власним сенсом. У моралі виявляється
міра людяності спільнот, соціальних груп, суспільства.

Як спосіб соціальної регуляції, на відміну від звичаю, традиції, моди,
ритуалу, адміністративних і гігієнічних, організаційних і
техніко-технологічних вимог, економічних, державно-політичних чинників і
права, що приписують діапазон, послідовність,^нтенсивність,
спрямованість дій, вчинків тощо, мораль має також свою специфіку.
Найвагомішими регуляторами соціальної поведінки людей поряд з мораллю
залишаються звичай і право.

Історично першим видом соціальної дисципліни вважається звичай. Звичаї,
як правило, мають чітко окреслену локалізовану сферу дії, вони
поширюються на представників первісного родового колективу, громади чи
якоїсь спільноти (етнічної, професійної тощо), характерні для певного
часу. Мораль претендує на всезагальність на абсолютне значення її
цінностей. Звичай тяжіє до минулого, відбиває традиціоналізм та
консерватизм і найбільше значення, авторитет має у так званих
доіндустріальних типах цивілізацій (від первісного до феодального
суспільства). Мораль у своїх цінностях виражає назрілі, ще не
реалізовані суспільні потреби, спрямована у майбутнє, націлена на
удосконалення, покращення суспільних відносин, стосунків між людьми.
Якщо звичай стверджує суще (реальне), то мораль — належне (ідеальне).
Для звичаю характерна детальна, однозначна, жорстка, ситуаційно обмежена
регламентація, де відкидаються імпровізація, свобода вибору варіантів
дії, вчинків. Звичай вимагає виконання і не цікавиться мотивами
поведінки. Мораль же вимагає особистої відповідальності й за вчинки, й
за їх мотивацію, й передбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей
і засобів їх досягнення. Тому мораль вважається більш розвинутим і
складним способом регулювання поведінки людей у порівнянні зі звичаєм.
Це історично досконаліший спосіб соціальної регуляції.

У цивілізованих суспільствах важливого значення набуває право як
соціальний інститут, що виконує дещо схожі з мораллю соціальні функції.
І мораль, і право виникають для задоволення суспільної потреби у
підтримці стабільності й цілісності суспільства. Вони несуть у собі
сукупність відносно стійких вимог, норм, приписів, правил, які виражають
суспільну волю, історичну необхідність, де закладені уявлення про добре,
справедливе, належне. І мораль, і право намагаються охопити практично
всю сукупність суспільних відносин, але це вдається їм по-різному,
специфічно.

Специфіка моралі пов’язана з її всепроникаючим характером (присутністю в
усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини за допомогою
мотиваційних та оцінювальних механізмів людської свідомості),
універсальністю. Приписи моралі носять універсальний, всюдисущий,
загальнолюдський характер і застосовуються у будь-яких життєвих
ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагаль-ні,
універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Більшість моральних
приписів носить узагальнений, світоглядний характер. У моралі людина
поводить себе не як приватна особа, а як представник усього розумного
світу, визнає інших рівними собі, гідними поваги незалежно від
демографічних, майнових, інтелектуальних, релігійних та інших
параметрів. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних,
приватних і інтимних рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми,
стверджує моральну спільність людства, тоді як право обмежується
регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший
суспільний інтерес (захист життя людей, їх власності, матеріальні,
майнові, трудові, сімейні стосунки тощо), і не втручається у стосунки
товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя
людей, їх думки, почуття.

Право має офіційний, закріплений соціальними інституціями
(інституціональний) характер. Воно виникає набагато пізніше моралі,
разом з державою, спирається на її силу та авторитет. Норми права мають
офіційно-обов’язковий характер, їх виконання забезпечується, якщо це
необхідно, органами державної влади примусово аж до застосування сили.
Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи,
ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе тощо) не мають такого
інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської
думки та особистими переконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо
це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави.

Право — це чітко сформульовані однозначні норми, завжди писані, де
виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права
та обов’язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені
вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у
творчості людей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби
суспільного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонімний
характер, звернені до всіх і від імені всіх.

Мораль завжди пов’язана з добровільним виконанням вимог, правил,
приписів на основі власного вільного вибору автономної особистості.
Свобода є дійсною причиною морального вчинку. Моральний вчинок відбиває
характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей
суспільства, сприйняття моральної цінності як власної. Для права
головним є законослухняність поведінки, відповідність вчинку нормі
закону, його не цікавить характер мотивації особистості. Моральні
характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

Право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не
завжди встигає за змінами у соціальних процесах. Воно може гальмувати
процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати
суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без
законодавця. Мораль як неформалізований, ідеальний феномен, є більш
динамічним, гнучким регулятором. Специфічною рисою моралі є її
принципово безкорисливий характер, орієнтація не на утилітарні цінності,
корисливі дії, вчинки, а на примноження добра, благородство,
справедливість, оскільки вона вирішує не прагматичні завдання, а
завдання самовдосконалення особистості.

Право завжди мало й має одним із своїх джерел і засад стихійну практику
стосунків, що склалися, і відбиває звичаї народу, його громадську думку.
Відбір, конкретизація норм моральної взаємодії, що заявили про себе,
раціональне їх осмислення й обгрунтування стає для законодавця одним із
шляхів законотворення.

Правова і моральна регуляція не існують у чистому вигляді. Будь-яка
правова норма, документально зафіксований стан, інструкція, статут,
будь-яке усне розпорядження не в змозі однозначно визначити діяльність
безпосереднього виконавця у сфері інституціональних стосунків. Завжди
залишається певний простір і для власного розуміння, ставлення
виконавця, для його самовизначення щодо справи, людини. Тому правова і
моральна регуляція доповнюють одна одну, взаємодіють для стабілізації
цілісності суспільства. Але право залишається більш зовнішнім
регулятором поведінки, а мораль — глибоко внутрішнім, особистісним
способом орієнтації, саморегуляції життєдіяльності чи культури життя
людини.

Отже, мораль відрізняється від інших форм духовного життя (науки,
релігії, мистецтва, філософії) такими властивостями як імперативність,
нормативність, оцінювальність.

Імперативність — це форма вираження повелінь (приписів, вимог), спосіб
їх реалізації, що орієнтує особистість залежно від конкретно-історичних
умов, обставин на конформізм, адаптацію до встановлених (усталених)
суспільством стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить,
певним чином, як належно ставитись до людей, до суспільства, його
інституцій, до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності — ставитись до іншого так, як хотів, щоб інші
ставились до тебе. Вона завжди була одним із способів погодження
суспільних та індивідуальних інтересів, у взаємодії яких пріоритет
залишається за суспільним. Імперативна властивість моралі покликана
забезпечувати єдність суспільства, наступність у розвитку його духовного
життя, орієнтує індивідуальну поведінку залежно від норм суспільного
життя, що історично склалися. В історичному розвитку відомі жорсткі
форми зовнішнього соціального контролю за поведінкою людини (від
первісного до феодального суспільства — так звані традиціоналістські
суспільства, де домінували відносини особистісної залежності). Поступово
у регулюванні поведінки перевага надавалася саморегулюванню, де
особистість розглядалася як автономна, вільна істота, здатна обирати
варіанти поведінки на власний розсуд (це стосується більше
індустріальної цивілізації чи буржуазного (капіталістичного)
суспільства, де домінує речова залежність людини). Імперативність як
моральна необхідність і особиста свобода — два взаємопов’язані боки
моралі, що розглядають свободу як свідомий вибір і відповідальний спосіб
дій у межах моральної необхідності.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у
суспільстві, у дотриманні відповідних норм, правил, вимог для досягнення
необхідного результату у стосунках між людьми. Норми, правила, приписи,
вимоги, заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість
її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві типових
стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв’язку між людьми
різних поколінь чи епох. Моральні норми поділяються на два типи:
норми-заборони (табу) відповідних дій та норми-зразки поведінки.
Норми-заборони з’явилися історично раніше, ще у родовому суспільстві і
обмежували сваволю, природні інстинкти людини (як тварини). Норми-зразки
поведінки відбивають вищий рівень суспільного розвитку, пов’язаний з
розвитком цивілізацій. Заборони і зразки — це два боки єдиних моральних
вимог, вони визначають межі між неприпустимим і бажаним у поведінці
людей. Нормативність моралі є процесом перетворення об’єктивної вимоги у
суб’єктивну дію. У моральних нормах виражаються прості правила моральної
поведінки, підсумком чого має бути максимальна відповідність інтересів
суспільства, спільноти й особистості.

Оцінювальність моралі пов’язана з її здатністю до схвалення чи
засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки
людини, інших соціальних суб’єктів. Оцінювальність встановлює
відповідність чи невідповідність вчинків, мотивів, дій соціальних
суб’єктів, їх результатів і наслідків вимогам пануючої моральної
системи, її моральних цінностей. Оцінки виносяться громадською думкою
стосовно будь-яких соціальних явищ: економічних, політичних, релігійних
тощо і особистістю стосовно своїх вчинків, дій (самооцінка). форми
оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи
несприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо. Оцінювальність є способом
визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших
(особистостей, спільноти, суспільства взагалі і його інституцій зокрема)
з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості,
відповідальності чи безвідповідальності, любові чи ненависті тощо.
Залежно від соціальних суб’єктів, масштабів їх діяльності, сфер
діяльності, можливостей існують різні способи оцінок: публічна і
приватна, усна і друкована, замовчування, ігнорування чи захоплення,
ідеалізація, визнання чи упередженість, інтерес чи апатія тощо.
Критеріями істинності моральних оцінок можуть виступати: відповідність
вчинків, дій суспільним інтересам, суспільно-історичній практиці,
соціальному і моральному прогресу, ідеалам добра, справедливості, щастя,
любові тощо.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі існують і
реалізуються у єдності й складають механізм функціонування моралі.
Специфіка моралі, таким чином, полягає у тому, що це спосіб
практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння
дійсності, особлива форма регулювання стосунків між соціальними
суб’єктами і поведінки людини, що грунтується на глибоко особистій
суб’єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті
зобов’язань слідувати вимогам моралі і підтримується тільки особистими
переконаннями у їх необхідності, справедливості і гуманності. Це
внутрішній саморегулятор поведінки людини спрямований на ствердження
людяності. Тому мораль і є найбільш розвинутою формою соціальної
регуляції, надійним способом орієнтації людини у світлі соціальних
відносин і цінностей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність
суспільства, розвиток і вдосконалення суспільства й самої людини.

§ 3. Головні соціальні функції моралі

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві
визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі:
соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин,
регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна),
пізнавальна, виховна тощо.

Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі)
передбачає, перш за все, олюднення індивідів через моральну практику: і
стихійну, і свідомо організовану, спрямовану. У цій функції відбивається
моральна детермінація людського розвитку, їло стає чинником, засадою
свободи морального ^вибору й відповідальності людини, єдності моральних
цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль
створює орієнтир людяності, повертає людині цілісність, повнокровність
існування. Ця функція тісно пов’язана з іншими, насамперед,
світоглядною, виховною, пізнавальною.

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме
регулятивну, оскільки вона дозволяє їй виступати як особливий спосіб
впливу на поведінку людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у
всіх сферах її життєдіяльності (на відміну від права, політики, релігії
тощо), так і різних соціальних суб’єктів, суспільства в цілому. Вона
ставить перед людиною, іншими соціальними суб’єктами максимальні вимоги,
що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись
на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного
світу людини, спільнот й здебільшого впливають на їх політичні, правові,
релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й спричинює
саморегулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність
моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не
посилаючись на авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях
моральність залишається єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі
пов’язана із світоглядною, оцінювальною, іншими, спирається на них й
забезпечує погодження поведінки індивідів й інших соціальних суб’єктів.

Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль
як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів
особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних
відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири.
Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні
вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності,
перш за все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини,
мету життя, щастя, гідність тощо, що орієнтують на втілення цих
цінностей у лінії поведінки, діяльності людини. Для цього моральна
філософія має з’ясувати і картину світу, і місце людини у ньому, і
ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному
рівні свідомості) світоглядні позиції базуються на етичних поняттях
(добра, зла, справедливості тощо). Реалізуючи свої основні властивості
(імперативність, нормативність, оцінювальність), мораль допомагає у
формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя,
розумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль існує як певна
і цілісна система моральності, що має власні засоби впливу на суспільні
процеси.

Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку
(самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та
громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять
моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість,
гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється
із належним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер,
поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб’єктів. Мораль
оцінює соціальні явища і процеси зі своїх критеріїв.

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра
і зла, обов’язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за
допомогою критерію людиномір-ності. Людина завжди шукає свою дорогу
(шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій
моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс
того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально
ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної
необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає
можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс
людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ
морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей,
власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій
загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння
соціального та морального прогресу. Моральні якості людини як складники
її загальної культури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому
числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну
роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної
діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин
на почуттєвому та раціональному (теоретичному) рівнях, що дозволяє
розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій.
Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із
світоглядною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції
соціалізації.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції
моралі є виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання
людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях.
Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості,
розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної
саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу неможливо
передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані
народами світу загальнолюдські цінності, надбання сучасників. Неможливі
й становлення та розвиток моральної особистості. У центрі виховного
процесу — моральне виховання, зусиллями якого й формується духовний
стрижень особистості, механізми її саморозвитку, морального
самовдосконалення. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки,
виховує здатність керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного,
вічного, обирати відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто
формує певний тип особистості з її загальною й моральною культурою.
Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння людиною обов’язку,
відповідальності перед іншими людьми, оволодіння моральною культурою
спілкування, почуттями гідності, честі формуються й викристалізовуються
у процесі виховання та діяльності, тобто соціалізації. Разом із
світоглядною та іншими виховна функція моралі (або мораль) допомагає
виробити нормативний код, що спрямовує на певний алгоритм поведінки.

У суспільстві, тим паче диференційованому, сучасному у різних соціальних
груп (спільнот демографічних, етнічних, професійних, територіальних
тощо), політичних угруповань, різних громадських об’єднань, особистостей
що до них належать, існують власні інтереси, які не тільки не сходяться
чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що
призводить до суперечностей у соціальній практиці, аж до
антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і
соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи
примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності,
цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості,
гуманізму. Це і є функція гармонізації людських і суспільних відносин.
На наш погляд, функції соціалізації індивідів та гармонізації суспільних
відносин є ведучими, а інші — похідними від них, хоч така точка зору ще
не панує серед філософів моралі.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті
вони злиті, нерозривні, взаємодоповнюють одна одну, діють у єдності.
Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У
цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя
людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій мораль
здійснює об’єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних
інтересів.

§ 4. Структура моралі

Мораль є складним полісистемним явищем. В етичній літературі більшість
дослідників умовно виділяє у моралі дві відносно самостійні, але тісно
взаємопов’язані сфери: моральну практику і моральну свідомість.

Моральна практика, це, перш за все моральна діяльність відносин
особистостей і моральні відносини. Моральні відносини розглядаються як
такі, що визначають собою і ді-‘ яльність, і свідомість, і те, що
безпосередньо відбивається у них — ставлення людини до інших людей, до
суспільства, його інституцій і спільнот, до самої себе. У моральній
практиці реалізуються моральні почуття, уявлення, вона формує процес
життєдіяльності суспільства й особистості.

Моральної діяльності у чистому виглядів не існує, оскільки мораль
присутня, пронизує усі сфери життя, усі види діяльності людини. Тому
варто і точніше говорити про моральні аспекти будь-якої діяльності
(професійно-трудової, суспільно-політичної, науково-пізнавальної,
сімейно-побутової, художньої тощо). Будь-яка дія чи відсутність її — це
вчинок, що вбирає у себе роботу свідомості (почуттєві, мисленні, вольові
компоненти) й об’єктивацію її у результаті. Нерідко з моральною
діяльністю пов’язують філантропічні дії, гуманітарну допомогу, моральне
просвітництво, моральне виховання тощо. Але моральний бік цих й інших
видів діяльності, різних заходів може тільки зовні бути схожим на
морально зацікавлене, справедливе ставлення до людей, наповнене
суспільним сенсом, чи видаватись за гуманістичне ставлення, а дійсні
мотиви, внутрішні збуджувальні сили можуть бути позамораль-ними, а то й
аморальними (користь, винагорода, страх покарання, бажання видавати себе
за доброго та справедливого, тобто за іншого тощо). Діяльність, лінія
поведінки людини складається з окремих вчинків, які характеризуються
наявністю мотивів і мети, заради яких вони здійснюються. Тому моральна
складова (аспект) вчинку може бути зрозумілою при аналізі його
структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка: потреба—інтерес—ціннісна
орієнтація—ідеал— мета—мотив—вибір засобів досягнення мети—реалізація
мотиву, або дія (акт)—результат—оцінка результату—наслідки—оцінка
наслідків і знову повторення ланцюжка у новому вчинку.

Залежно від потреб, інтересів формуються: ідеали — як бажаний досконалий
зразок, еталон; мета — як практичне завдання; ціннісні орієнтації, що
спрямовують діяльні акти;

мотиви — як внутрішні збуджувальні до дій сили; вибір варіантів, засоби
виконання дій. Завершується це вольовим актом (дією), що дає бажаний чи
протилежний результат, а потім громадська думка або (і) сама особистість
оцінюють і мотиви, і результат, а якщо бувають наслідки, спричинені
такими діями, результатами, то дається оцінка й наслідків. Отже,
моральний аспект будь-якого вчинку визначається, виражається у системі
мотивів і оцінок. Людина як істота оточуючого середовища (природного і
соціального) без внутрішніх джерел життєзабезпечення не може не діяти,
не здійснювати вчинків. Але ціннісне значення, сенс кожен вкладає свій,
виходячи з власного досвіду, власного, групового чи суспільного
інтересу, потреби. Вчинок, з такого погляду, є цілісним явищем, що
містить у собі нерозривну єдність суб’єктивного (мотив) і об’єктивного
(результат), а також зовнішні умови його здійснення. Отже, вчинок може
визначатись як об’єктивно-реалізований мотив, або
суб’єктивно-мотивований результат.

Сукупність вчинків, моральних аспектів діяльності соціальних суб’єктів
складає своєрідну тканину, сітку моральних відношень суспільства,
спільнот. Моральні відносини є одним із видів суспільних відносин, їх
специфіка у тому, що: 1) вони виникають і реалізуються не стихійно, а
свідомо, цілеспрямовано, вільно стосовно вищих моральних цінностей; 2) у
процесі моральних відносин реалізуються моральні цінності;

3) моральні відносини не існують у стерильному, чистому вигляді, вони
пронизують економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші відносини.
Тому у них відбиваються особливості культури етносів, націй, релігій,
політики держав. Стійкість, повторюваність окремих складових моральних
відносин знаходить відображення у звичаях, традиціях, ритуалах тощо.
Таким чином, моральні відносини — це ті зв’язки і залежності, у які
включаються люди у процесі життєдіяльності на основі вироблених
суспільством вимог і особистих переконань. Тому моральні відносини — це
система цінностей, що реалізується у суспільстві, їх зміст визначається
системою моральних норм, принципів, оціночних уявлень, що реально
панують у відповідній сфері життєдіяльності чи суспільстві взагалі.

Як особливий тип суспільних відносин моральні відносини можна
класифікувати за основними видами (сферами) життєдіяльності людей: у
економічній чи професійно-трудовій, суспільно-політичній,
науково-пізнавальній, сімейно-побутовій та інших сферах. Моральні
відносини можуть відрізнятися залежно від об’єкту: ставлення до дітей,
жінок, людей похилого віку, до праці, до держави, її інституцій тощо. У
моральних відносинах людина є і суб’єктом їх, оскільки реалізує свої
ціннісні орієнтації, цілі, вчинки, і об’єктом, тому що вони існують
незалежно від неї, і накладають на неї певні обов’язки.

Отже, моральні аспекти діяльності і моральні відносини складають
об’єктивовану, виражену у поведінці, соціальних зв’язках сторону моралі.
Моральна практика закріплюється у суспільних норовах, звичаях,
традиціях. Вона складає ціннісний каркас суспільних відносин у кожній
сфері життєдіяльності зокрема, надаючи їм людського виміру.

Ідеальну сторону моралі становить моральна свідомість. Моральна практика
і моральна свідомість завжди взаємодіють, взаємозумовлюють одна одну.
Від практики до свідомості, від свідомості до нової практики. Моральна
практика відбивається у моральній свідомості, а остання надає
нормативний зразок поведінки (належне, ідеальне), стосунків. Разом з
тим, співвідношення між практикою і свідомістю може мати різний ступінь
відповідності. Критерієм їх відповідності чи невідповідності є
дотримання норм моралі, які виступають як момент істини. У єдності
моральної практики і моральної свідомості й функціонує мораль як
складне, суперечливе соціальне явище.

Розділ V. Моральна свідомість

Моральна свідомість як важлива складова моралі є своєрідним сплавом
почуттів, уявлень, переконань, норм, принципів, ідеалів, оціночних
суджень, у яких виражається її духовна сторона. Моральна свідомість є
відбиттям життєво-практичного та історичного досвіду людей. Вона
орієнтує, оцінює, регулює поведінку особистості, є складовою частиною
соціального механізму наступності. Це одна з форм (видів) суспільної
свідомості і виконує своє призначення через вироблення духовних
цінностей, що складають ідеальну модель належної поведінки і стосунків.

§ 1. Структура моральної свідомості

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури,
що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях —
емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у
взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються
і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних
індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних
почуттів є вираженням міри моральної розвинутості особистості, її
здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття,
співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття,
переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних
орієнтацій. Цей рівень пов’язаний з реакціями особистості на стосунки
між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії, антипатії; любові,
ненависті; довіри, недовір’я; обов’язку, відповідальності; національної
гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму
тощо.

Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у
системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи,
ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується
моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної
свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до
потреб суб’єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається,
необхідно бути, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного
розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку.

Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і
суспільну. Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є
моральні почуття обов’язку, совісті, гідності, справедливості тощо — що
у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень.
Раціонально-теоретичний пов’язується з системними знаннями, уявленнями
про поняття, їх зміст, взаємозв’язок, наприклад, про добро, зло, щастя,
сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про
моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний
рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних
переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля
особистості, перетворює індивіда на активного суб’єкта і переводить
переконання, бажання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна
моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового
складників формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю у
повсякденній моральній творчості.

Суспільна моральна свідомість, носієм якої є суспільство, акумулює не
тільки і не стільки моральну практику сучасників, а значною мірою
використовує досвід минулих поколінь та історичних епох, їх пошуки і
досягнення. Суспільна моральна свідомість також структурується за двома
рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня є моральні почуття,
невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення,
судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються
нечіткістю, суперечливістю і пов’язані з безпосередніми потребами
людини, носять більш конкретний, поєднаний з інтересами соціальних груп,
спільнот, прагматич-.ний, утилітарний характер. Раціонально-теоретичний
рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення головних
питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і системний
характер. Це за своєю сутністю — моральна філософія, або етика. У
моральній діяльності (аспектах) і моральних відносинах реалізуються
моральні почуття, знання, переконання, уявлення людей про моральні
цінності.

Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю все
зробити об’єктом свого судження і оцінки з позицій абстрактних принципів
дійсної людяності.

Суспільна моральна свідомість — цілісний феномен, де теоретичний рівень
відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють
важливу роль у духовно-практичному освоєнні світу. Вони, з одного боку,
— інструмент пізнання моральної сфери життя, з іншого — ступені
пізнання, які доповнюють і закріплюють отримані знання. Зміст понять
моральної свідомості наповнюється й змінюється з історичним розвитком
людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури.
Специфіка понять моральної свідомості у тому, що вони своєрідно
відбивають моральне життя суспільства, спільнот і людини,
використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших
соціальних суб’єктів.

Найбільш чітко, всебічно поняття моральної свідомості опрацьовуються
моральною філософією (етикою, що оприлюднює вищий професійний рівень
теоретичної моральної свідомості), а найбільш складні, суттєві з них, що
відбивають вузлові сфери морального життя, отримують категоріальний
статус (добро і зло, сенс життя і щастя, обов’язок і совість, моральний
вибір і відповідальність, любов тощо). Становлення й змістовна
своєрідність більшості понять і категорій етики знайшли своє
відображення в історії етичної думки. Ускладнення морального життя,
розвиток духовної культури, постановка і опрацювання теоретичних проблем
моралі, зокрема, вели до того, що категоріальний апарат етики, поняття
моральної свідомості стали більш змістовними.

Отже, слід особливо підкреслити: поняття моральної свідомості та етичні
категорії нетотожні. Поняття моральної свідомості формуються в процесі
безпосереднього відбиття, опанування і оцінки соціальних відносин,
поведінки людей у суспільній та індивідуальній свідомості. Категорії —
це результат наукового дослідження, філософського узагальнення,
констатації, вони належать етиці як науці про мораль.

Простими та історично першими чинниками морального знання були норми. У
всіх випадках норма виступає способом вираження належного і несе у собі
повеління, вимоги, які треба виконати для досягнення певної мети. Це
можуть бути настанови, правила, приписи, заборони («не вбий», «не
вкради», «поважай батька і матір» тощо). Моральна норма — найпростіша
форма суперечливої єдності сущого (реального) і належного (ідеального) у
моралі, визначає поведінку у типових ситуаціях, складність життєвих
ситуацій, доводить, що норми як одиничний припис можуть суперечити одна
одній, тоді з’являється необхідність морального принципу. Це узагальнене
вираження моральних вимог до людини, що спрямовують її діяльність у
певній сфері життя, визначають головну лінію її поведінки, життєвої
орієнтації. Це несучі конструкції моральної свідомості, узагальнені
світоглядні орієнтації, що спрямовують лінію поведінки, визначають
характер стосунків людей, сенс їх життя (гуманізм, патріотизм і
космополітизм, колективізм і індивідуалізм, егоїзм і альтруїзм тощо).
Принципи об’єднують і пронизують моральні норми.

Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчинки, дії соціальних
суб’єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної
свідомості посідає моральна оцінка. Вона є уявленням про моральні
цінності вчинків, дій, їх відповідність належному. У моральній оцінці
використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе,
чесне і безчесне. Вона виражається у схваленні чи засудженні відповідної
поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб’єктів.

Поступово у процесі розвитку моральності у моральній свідомості
виробляються уявлення про моральні якості особистості, її чесноти, що
роблять її здатною жити відповідно до вимог моралі. У моральних якостях
особистості конкретизуються ціннісні уявлення моральної свідомості про
добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини, їх зміст
відбиває вимоги до людини як суб’єкту моральних відносин.

Також поступово складається поняття морального ідеалу як гіпотетичного
образу морально досконалих суспільства і людини, як кінцева мета, до
якої спрямовано моральний розвиток. Моральний ідеал особистості постає у
моральній свідомості як критичне відкидання недосконалої дійсності і
духовне перетворення її для власного розвитку і вдосконалення. Уявлення
про суспільний моральний ідеал відбивали і відбивають недосконалість
реального життя і надію на краще майбутнє, досконале життя
(літературно-художні пошуки майбутнього, соціально-філософські утопії).

Важливим елементом і поняттям моральної свідомості є ціннісна орієнтація
як здатність моральної свідомості постійно за різних обставин
спрямовувати думки й дії людини на досягнення певної моральної мети і
результату. Моральні цінності орієнтують і формують свого роду тривалий
план поведінки й діяльності людини. Одна з найпоширеніших дефініцій
цінності, яка довгий час була загальноприйнятою, визначала цінність як
суб’єктивну значущість певних явищ реальності, тобто їхню значущість з
точки зору людини, суспільства та їх потреб. Існують два типи цінностей:
цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини,
які обслуговують самоствердження особистості, і цінності, що надають
сенсу існуванню самої людини, які творять і відроджують людину в певній,
принципово новій якості. Цінності другого типу в сучасній літературі
інколи називають вищими, або культурними, або сенсожиттевими, або й
просто самоцінностями, оскільки щодо людського суб’єкта вони є чимось
самостійним, самодостатнім і, отже, таким, що принципово вимагає
морального ставлення до себе.

§ 2. Добро і зло як провідні поняття моральної свідомості й категорії
етики

Моральні норма, принцип, оцінка, ідеал, ціннісна орієнтація, моральні
якості особистості — це і є моральні цінності, або цінності моральної
свідомості. Поряд з ними у моральній свідомості існує система понять, що
відбивають більш високий рівень цінностей моралі взагалі і моральної
свідомості зокрема. Це поняття добра і зла, справедливості і блага,
сенсу життя і щастя, обов’язку і совісті, гідності і честі, любові і
дружби, відповідальності тощо. Вони називаються вищими, оскільки
забезпечують моральну саморегуляцію поведінки і діяльності людини. Немає
сумніву, що моральні цінності, які постають орієнтирами для людської
свідомості, і насамперед, вища з-поміж них цінність — ідея Добра,
належать саме до вищих. Сенс існування самих індивідів, спільнот,
культур, суспільств і людства загалом суттєво пов’язаний з відкритістю
для них ідеї Добра та інших основних моральних цінностей.

Найзагальнішими, широкими, провідними поняттями моральної свідомості й
категоріями етики що відбивають ціннісний бік моралі, є добро і зло, під
якими нерідко уявляється моральне й аморальне.

На різних етапах суспільного розвитку уявлення про добро включали у себе
ідею корисності, цінності, у тому числі, і матеріальних благ, майна
тощо. З розвитком духовної культури й моралі як її складової під добром
розуміється все те, ідо забезпечує розвиток у суспільстві і людині
гуманності, свободи, єднання людей, духовної злагоди. Це доброзичливість
і взаємодопомога, взаєморозуміння і співпраця, милосердя і повага,
співчуття і співпереживання, все те, що забезпечує не стільки етикетну,
скільки моральну культуру спілкування. Отже, добро є одним з
найзагальніших імперативно-оцінювальних понять моральної свідомості,
категорія етики, у якій виражається позитивне моральне значення явищ
суспільного і морального життя у їх співвіднесеності з суспільством і
моральним ідеалом.

Під моральним злом розуміється все те, що перешкоджає єднанню людей,
гармонізації суспільних відносин. Це насильство і злочинність, скупість
і грубість, байдужість до інтересів людини і суспільства, крайні форми
егоїзму, агресивності, підлість. Зло є одним з основних понять моральної
свідомості і категорія етики, у якій відбиваються негативні сенси, боки
суспільного і морального життя людей і стосунків між ними.

Боротьба добра і зла складає головний зміст морального розвитку
суспільства. Протистояння злу має базуватись на морально виправданих
засобах.

§ 3. Справедливість, обов’язок і відповідальність

Одним з універсальних і важливих понять моральної свідомості і
категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення
цінностей і конкретний розподіл їх між суб’єктами, визначає міру,
співрозмірність, відповідність між правами і обов’язками людей,
заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням. Невідповідність
чи порушення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як неприйнятне,
несправедливе.

Морально-етичний зміст справедливості тісно пов’язаний з економічними,
політичними, правовими проблемами. Вона спрямована у конкретику
реального суспільного життя. У розвитку правових основ справедливості
моральні цінності відіграють роль кінцевих орієнтирів, що мають
забезпечити послідовність та гуманістичну спрямованість цього розвитку.
Справедливість як категорія етики і поняття моральної свідомості
втілюється в почуттях й уявленнях (поняттях) обов’язку, відповідальності
тощо.

Обов’язок — це сукупність моральних зобов’язань людини перед
суспільством. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує
соціальні обов’язки, котрі повинен виконувати індивід у силу суспільної
необхідності. Проблема обов’язку є проблемою співвідношення особистого і
суспільного інтересу. З усієї великої кількості теоретичних суджень про
обов’язок важливо виділити концепцію Канта, який поклав це поняття і
категорію в основу своїх пошуків сутності моральності, який бачив у
обов’язку головний принцип її чистоти.

У докантівській етиці на одвічне запитання: яке джерело моральних
приписів, від кого виходить вимога чинити згідно з нормою, існувала
традиційна відповідь: моральні заповіді дарує Бог, встановлюючи в світі
людей порядок і гармонію. Кант самовіддано обстоює іншу думку: не Бог, а
сама людина дає собі закони своєї моральної поведінки. Проте людина може
здійснити вчинок згідно з настроєм, прихильністю, бажанням і згідно з
обов’язком. Кант проти виконання вчинку згідно з прихильністю. Якщо
вчинок здійснений відповідно до потреб і прихильності, то його цінність
слід визначити відповідно до природи бажань. Не заперечуючи і не
придушуючи людських бажань, афектів, пристрастей, Кант настоює на тому,
що лише вчинок, здійснений згідно з обов’язком, має моральний зміст і
цінність. Добра воля, обов’язок визначають, направляють і надають
цінності усім іншим чеснотам людини. Навіть приборкання афектів, що було
проголошено давніми мислителями, без спрямовуючого впливу обов’язку може
обернутись злом. Кант пише про обов’язок у найвищих ступенях.

Відданість обов’язку попри будь-який потяг — найпрек-расніше в людині, у
порівнянні з чим усе інше не має жодного значення. Найцінніше — стати у
власних очах гідним життя. Можливість цього лежить у площині визнання і
реалізації обов’язку, причому заради нього самого, бо підкорення
обов’язкові є здійсненням свободи особистості, її доброї волі.

Ідеї Канта відіграли суттєву роль у формуванні уявлень про обов’язок.
Проте, якщо Кант поняття обов’язку пов’язував з наявністю морального
закону в самій людині, то сучасна етика, яка базується на положеннях
марксистської теорії, виходить з соціальної сутності людини і соціальної
форми її існування, в силу чого людина завжди має обов’язки у стосунках
із суспільством, колективом, людьми. Обов’язок — це сукупність вимог, що
пред’являються суспільством людині, які виступають перед нею як її
зобов’язання й додержання яких є її внутрішньою моральною потребою.

У даному визначенні містяться об’єктивна і суб’єктивна сторони
обов’язку. Об’єктивною стороною є та система моральних вимог, які
суспільство ставить перед особистістю як носієм соціальних ролей, які
вона бере на себе чи хоче взяти. Останні залежать від місця, яке займає
особистість у суспільстві. Суб’єктивна сторона виражає особисту
зацікавленість суб’єкта у виконанні даних моральних вимог, усвідомлення
вимог суспільства, колективу, внутрішню готовність і потребу їх
виконувати як свої власні обов’язки.

Специфічний зміст обов’язку, що міститься у суспільних моральних
вимогах, може бути розкритий через визначення його видів. Різні види
обов’язку зумовлені змістом сфер діяльності й стосунків людей, в яких
виконання належного може гарантувати гармонійне узгодження суспільних і
особистих інтересів. Так, трудова діяльність підтримується професійним
обов’язком, товариським обов’язком перед колективом; гармонійні стосунки
між людьми встановлюються завдяки виконанню дружнього обов’язку; щастя
сімейних стосунків виявляється залежним від виконання подружнього
та батьківського обов’язку. Важливо виділити і патріотичний обов’язок
як зобов’язаність і відповідальність перед батьківщиною. У житті людей
між окремими видами обов’язку можуть виникати суперечності (наприклад,
між обов’язком перед колективом і сімейним обов’язком), розв’язання
якого залежить від системи цінностей особистості і суспільства,
здатності до узгодження норм і спонукань, можливостей оцінки і вибору.

Розуміння морального обов’язку завжди пов’язується з добровільністю,
дією за внутрішнім переконанням. Обов’язок, виконуваний через страх чи
заради винагороди, втрачає статус морального обов’язку. Багато стосунків
сховані від суспільного контролю. Сформованість почуття обов’язку,
розуміння його дозволяє і примушує робити добро, чинити за совістю не
тільки згідно з вимогами суспільства, а й згідно з внутрішніми
переконаннями.

Обов’язок — вища моральна зобов’язаність, що стала внутрішньою якістю і
стимулом вільної поведінки особистості, це органічна необхідність, що
узгоджує особисті й суспільні інтереси.

Моральна відповідальність розуміється як визначення відповідності
поведінки, дій, результатів вчинку людини змісту моральних норм, її
обов’язку, з урахуванням об’єктивних обставин і можливостей їх
виконання. Відповідальність означає, що людина бере на себе обов’язки і
готова вільно їх виконувати у міру своїх сил і можливостей, а також
відповідати перед суспільством, спільнотою, іншими людьми і перед собою
за свої моральні погляди, ціннісні орієнтири, настанови, за правильне
розуміння обов’язку, за зміст своїх дій. Більш повно цю категорію етики
і поняття моральної свідомості буде розглянуто у наступному розділі.

§ 4. Сенс життя і щастя

У житті сучасної людини поліфонічне поєднані сенси багатьох культур, що
генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до
життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє
життя з’являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у
спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії,
вчинки, моральне значення своєї діяльності — для самоствердження. На
певному рівні ооціально-психо-логічної зрілості особистості в структурі
самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і
необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного
життя, свого призначення, покликання.

Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обгрунтування сенсу
людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних
досліджень з цього питання в своїх обгрунтуваннях сходить до ідей
минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його
культури.

Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і
засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її
природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають
стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс
життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і
здібностей, як тих, що забезпечують вище благо.

Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні віки, яке
потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв’язало цінності
життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило
сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у
служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті
заради досягнення Божої благодаті.

Епоха Відродження з новою енергією активізувала проблему обгрунтування
сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути
тим, ким бажає.

Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності
незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад,
І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу
умодосяжного, у зв’язку з чим добро, воля і обов’язок, пробуджені
власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському
життю.

Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме
існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов’язано з
опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до
загальних духовних цінностей і суспільне значимої діяльності.

Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить,
завжди має минуле — в історичному досвіді, і свою новину — у свідомості
і самосвідомості конкретної історії і особистості.

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде
не свій, а чужий сенс. Безперечно, особис-тісний сенс не утворюється
ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід
опановує в процесі формування свідомості і самосвідомості. Але вивчити,
виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний
життєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуального бажання,
усвідомленого пошуку і утвердження як результату самостійної творчості
особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні
дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них
індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовою
наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно
пов’язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя
— це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості,
відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя
виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв’язуючи останню з
ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до
поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя — один
із способів усвідомлення його сенсу. Злиття ідеалу і мети надають життю
людини сенс.

Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в
орієнтуванні власного існування і прогнозуванні результатів власної
життєдіяльності, що стає важливою суб’єктивною умовою самореалізації
особистості.

Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може змінюватись. Це
зумовлено матеріально-економічними, соціальними, духовними змінами,
досвідом, а наслідок — зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів.

Матеріальні основи життя грають значну роль у формуванні сенсожиттєжвих
позицій. У сучасній дійсності ми маємо можливість спостерігати, як
економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що
виникають через неї, деформують життєві орієнтації багатьох людей
незалежно від віку і статі.

Зміни життєвих сенсоутворень зв’язані також з досвідом, набутим роками.
Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік,
дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в
особистісному досвіді, накопичує все новий потенціал осмислення життєвих
пріоритетів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у
бутті.

Слід ще раз підкреслити, що у суспільній свідомості містяться сенси, вже
накопичені поколіннями, ціннісні переваги різних культур і суспільне
заохочені життєві цілі та ідеали. У духовному світі окремого індивіда ці
смисли фіксуються у виглядів стійких соціальних стереотипів, якими
людина користується, надаючи сенс своїм діям. У процесі набуття
життєвого досвіду ці сенси переробляються, опрацьовуються й обираються
особисто найбільш значущі. Сенс життя може бути пов язании із суспільно
значущими цілями та ідеалами, а також індивідуалістично орієнтований.

Для першої орієнтації характерне поєднання, сполучення сенсів суспільне
значущого й особистого буття, коли служіння спільній справі,
безкорислива турбота про інших людей тощо стає особистим благом і сенсом
життя. В індивідуалістичних сенсах превалює орієнтація на задоволення
власних пристрастей, потягів, іноді за рахунок і на шкоду колективним.
Сучасні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визначають, що
зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей
реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення
елементарних потреб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань
суспільного прогресу, все більш замикаючись на проблемах
життєзабезпечення, розв’язання яких визначає його життєві цілі.
Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження
кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслідок чого сенс життя,
позбавлений морального змісту, усвідомлюється як прагматична, утилітарна
мета. Такі уявлення вважаються морально шкідливими, але вони
відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних
цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним життям.

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість
моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній
діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність.
Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як
граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору
сенсу життя є відображення у свідомості людини об’єктивних основ
людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу
і змістом власної діяльності, суб’єктивними задумами і об’єктивними
результатами і, нарешті, рівень розуміння і обгрунтування свого
призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної
життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи,
референтного оточення.

Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без
усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином
людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттєвий бік моральної
свідомості, що відбиває високий ступіньвнутрішньої задоволеності людини
всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі
самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань
та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням
з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних
уявлень вивести загальне поняття істинного людського щастя. Як же
історично ставилася проблема щастя?

Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволення, воно — в
іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких
— справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути
тільки людина прекрасна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена
злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, істинне
щастя — це турбота про свою душу, орієнтація на розум, істину і
доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою
внутрішню гідність.

Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а найвища чеснота —
справедливість. Саме вона — справедливість, є ключем до щастя, філософ
знаходить справедливість у державі що об’єднує усіх індивідів у єдине
ціле, що приборкує індивідуалізм у різних його проявах і здатна, за
Платаном, забезпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя
цілого, держави.

Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої насолоди,
захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона
розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве.
Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів
накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно
і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях
до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив
проти святого: він прагнув звільнити людину від страхів перед невідомим
— волею Богів, Роком, Долею — і відкрити шлях до віри в себе. Саме
власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щаслива
людина не буде вершити зло.

Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві
радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші:
підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя.
Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти
повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей
Епіку-ра, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проблемою
був пошук можливості сполучення особистих і суспільних інтересів,
особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти
ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до
дійсного щастя.

Канта хвилювала антитеза: обов’язок — особисте щастя. Він розводить ці
поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі,
зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині —
служіння обов’язку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За
Кантом, щастя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне
життя.

Гегель зв’язує цю проблему з призначенням людини. Призначення людини як
розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно
втручатися у зовнішні обставини, підкоряти їх собі, вільно обирати долю,
прилучатись до світу людської культури. На цьому шляху людина стикається
з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а
переборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно,
діяльно працює для свого здійснення.

Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф.
Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрунтуванні існуючої суперечності
між особистим і суспільним, щастям і обов’язком, викриваючи сутність
людського салювід-чуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна
людського життя, знищення матеріальних суперечностей неодмінно призведе
до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства —
комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких
дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до
комуністичного ідеалу людина все більше наближається до справжнього,
істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс.

Виведення формули щастя — класична філософська проблема. Множинні спроби
реалізації теоретичних схем загального щастя не завершувались успіхом.
Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська
формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим
за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися
зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уникати задоволень. Повсякденні
ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг
обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося 6 мати.
Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості,
підтверджуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в осо-бистісних
розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок,
воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі,
становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням
іншого.

Зв’язано це з тим, що щастя суб’єктивне, індивідуальне за формою
переживання, але об’єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості,
щастя за своїм об’єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення
і закономірності щасливого життя, які присутні в суспільному досвіді й
безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали.
Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями,
щастя сімейного життя тощо опосередковуються об’єктивною соціальною,
моральною цінністю цих форм людського життя (праці, дружби, сім’ї тощо).
Що ж може бути загальним у понятті щастя?

Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що
щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того,
що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його
відчуття. Бути щасливим — означає бути саліим собою, усвідомлювати себе
у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням
поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і
талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі,
переживання щастя безперечно пов’язане із станом піднесення життєвих
сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто
щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості,
що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах
життя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне
ставлення суб’єкта до своєї моральної діяльності на основі власного
розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного
умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.

Сенс життя, щастя, обов’язок — це результати ціннісного засвоєння
складних зв’язків, суперечностей, сутностей соціо-культурних реалій, в
яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку
буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі
інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість
на вироблення моральних форм життя.

§ 5. Совість, гідність і честь

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне
структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості,
інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу
совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює
такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість
виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною
силою самоза-гнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов’язувався з образом богинь помсти
Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм
належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких
літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де
герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не
тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від
усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов’язане із
загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У
домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів,
які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні
теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи
апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо
виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її
реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що
визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв’язують
ідею совісті з біологічним походженням людини.

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку
людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона
народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у
процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини
контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не
простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини
до певної соціальної групи, класу. Зв’язуючи природу совісті з
соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її
змісту.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично
змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість —
специфічна форма відбиття об’єктивного світу. Об’єктивне джерело її
формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які
врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі
встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду
людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки
усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під
впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє
совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість,
обов’язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли
перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму
обов’язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо,
тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної
самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим
сенсом совість служить суб’єктивним вираженням моральної сутності
особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи:
раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне
усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер
засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня
активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості
інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне
почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді
почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття
морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення
собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є
одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує
чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і
почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї
поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу
душевного напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі
внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується
в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи
залежно від багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин. Вона постійно
присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна
здатність чи реальний процес.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості
здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов’язки,
вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених
вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості.
Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою
поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки
зору моралі всього суспільства.

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об’єктивну цінність
особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською
сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її
сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі
слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для
суспільства незалежно від її соціального стану, професії,
національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як
моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У
даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним
ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага
до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все
підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі
усвідомленого ставлення до себе як до суб’єкта моральної діяльності,
розуміння своїх обов’язків і прав людини і громадянина. Це почуття
укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно
може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і
творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної
самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це
об’єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і
власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної
самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов’язане з поняттям честі, що
іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і
гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них
визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть
суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому,
що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання,
самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності
особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній
моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою
приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов’язується з

її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все,
особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру
пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням
власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять
визнання, повага, феномен визнання

і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у
суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину,
про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності,
досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і
виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади
індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить

честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій
певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця»,
інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов’язане з
проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення
колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття,
ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на

честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов’язується із суспільною оцінкою і
визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної
спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як
виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала,
громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

Насамкінець процитуємо Д. І. Писарєва: «Треба, можливо, пройти цілий
курс моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до
ідеалу, а тим, що вона зробиться особистістю»1. Моральні цінності,
можливо, і складають той смисловий простір, у межах якого можливі
моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють людині здійснитись
як особистості.

Література:

Аболина Т.Г. Исторические судьбы нравственности (философский анализ
нравственной культуры). – К., 1996. – 196 с.

Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в 4 т. – М., 1984. –
Т.4. – С. 54-77.

Бердяев Н А. О назначении человека. – М., 1993. – С.20-37.

Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность. (Философские
раздумья о жизненных проблемах) // Этическая мысль: научно-публицист.
чтения. – М., 1990. – С. 16-57.

Гусейнов А.А. Введение в этику. – М.: МГУ, 1985. – 208 с.

Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 2002. –
С.9-40.

Гусейнов А.А., Ирлитц Г. Краткая история этики. – М., 1987. – 589 с.

Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический очерк. – М., 1974.
– С. 3-23, 214-228.

Етика: Навч. посібник / В.О.Лозовой, М.І.Панов, О.А.Стасевська та ін.;
за ред.проф. В.О.Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.5-13.

Етика: Навч. посібник / Т.Г.Аболіна, В.В.Єфименко, О.М. Лінчук та ін. –
К.: Либідь, 1992. – 328 с.

Зеленкова И.Л., Беляева Е.В. Этика: Уч. Пособие и Практикум. – Минск,
1997. – 320 с.

Золотухина – Аболина Е.В. Современная этика: история и проблемы: Учебник
для вузов. – Ростов-на-Дону, 1998. – 448 с.

Кропоткин П.А. Этика. – М., 1991. – С.22-35.

Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 3-тє вид. – К.:
Либідь, 2001. – С.15-40.

Рікер П. Етика і мораль // Рікер П. Навколо політики. – К., 1995. –
С.269 – 283.

Словарь по этике // Под ред. И.С.Кона. – 5-е изд. – М.: Политиздат,
1983. – 445 с.

Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч.
посібник. – К., 1998. – 270 с.

Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в западной
философии. – М., 1988. – С. 314-356.

Швейцер А. Культура и этика // Швейцер А. Благоговение перед жизнью. –
М., 1992. – С. 83-108.

Шрейдер Ю.А. Этика: Введение в предмет. – М., 1998. – 271 с.

Этика: Словарь афоризмов и изречений / В.Н.Назаров, Е.Д.Мелешко (сост.).
– М., 1995. – 335 с.

Этика: Учебник для студентов философских факультетов вузов /
А.А.Гусейнов, Е.Л.Дубко, С.Ф.Анисимов и др. – М., 1999. – 495 с.

PAGE 1

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020