Природа художнього таланту (реферат)

Реферат на тему:

Природа художнього таланту

Однією з найважливіших особливостей мистецтва є його здатність силою
слова, кольору, звуку увічнити пристрасть думок і почуттів. Жодна сфера
людської діяльності не має такої глибини емоційного впливу на людей, як
мистецтво. І за кожним визначним твором, що хвилює нас, постає яскрава
та самобутня особа митця, розумом, почуттям, волею якого створено все те
істинно прекрасне, над чим безсилий час. Надзвичайно складний процес
творчості вимагає від митця не тільки щирості, самовідданості, певної
віддачі думок, почуттів, а й цілого життя.

Проблема художнього таланту пов’язана з питанням про природну
обдарованість людини. Більше того, талант є безпосереднім результатом
наявності певних нахилів до художньої діяльності. У 40-х роках
російський психолог Б. М. Теплов запропонував тезу: «Здібності – це
задаток у розвитку». Однак пізніше він відмовився від неї і дійшов
висновку, що «природженими можуть бути лише анатомофізіологічні
особливості, тобто задатки». Щодо здібностей, то вони не містять
елементів природженості, а є завжди результатом розвитку.

Досить поширеною є концепція сучасного російського психолога К. К.
Платонова, який вважає, що формулювання Б. М. Теплова «здібності – це
задаток у розвитку» потребує не відмови від нього, а уточнення: під
задатками треба розуміти природжені, але не обов’язково спадкові
передумови подальшого розвитку. У своїх дослідженнях «Проблеми
здібностей» та «Про систему психології», спираючись на досягнення
психології, фізіології і філософії, Платонов переконливо доводить, що,
«чим складніша структура конкретної здібності, тим більше в неї
набутого, умовно-рефлекторного». Проте значну роль відіграє і
природжений чинник.

На нашу думку, визнаючи існування природжених задатків, не слід
переоцінювати їхню роль. Між задатками та виявленням ху-

125

дожніх здібностей лежить тривалий шлях розвитку людини. Природжений
чинник ніколи не визначав таланту повністю. Водночас безперечним є й те,
що за певних умов він може стати чудовою основою для швидкого розвитку
та удосконалення таланту.

Наголошуючи на ролі та значенні природженого чинника, ми розуміємо, що
далеко не кожна людина, яка має певний природний хист, обов’язково має
присвятити життя мистецтву. Проте навряд чи людина, позбавлена
природного нахилу до художньої творчості, може піднятися до рівня
талановитого професійного митця.

Проблема існування та ролі природженого чинника потребує уваги та
певного теоретичного осмислення хоча б тому, що з нею пов’язана практика
поступового виховання, формування художніх здібностей, художнього
таланту.

Глибоке і всебічне пізнання законів творчості слід розпочинати з
вивчення розумового розвитку дитини, причин і можливостей становлення
художніх здібностей. Історії мистецтва відомо чимало прикладів, коли
нахил до художньої діяльності виявлявся у дітей у перші ж роки життя.
Так, Моцарт у віці чотирьох-п’яти років почав виконувати і створювати
перші музичні твори. Збереглася цікава розповідь сучасника Моцарта,
музиканта Андреаса Шахтнера про унікальні здібності Моцарта-дитини.
Шахтнер був свідком того, як чотирирічний Вольфганг запропонував
батькові подивитися написаний ним концерт для клавіру. «Спочатку ми
почали сміятися над цією нісенітницею, – згадував Шахтнер, – але потім
батько почав уважно розглядати головне – ноти, композицію. Він довго
стояв вражений, дивлячись на аркуш паперу. Нарешті дві сльози, сльози
захоплення й радості, покотилися з його очей». Батько Моцарта і Шахтнер
– обидва професійні музиканти – були вражені складністю запропонованої
дитиною мелодії, її внутрішньою логікою, стрункістю.

Навіть припускаючи можливість деяких перебільшень у цих спогадах, варто
визнати, що саме надзвичайно високий ступінь розвитку музичних
здібностей у Моцарта-дитини зумовив своєрідність творчого процесу
дорослого Моцарта-композитора. Від перших дитячих спроб через усе творче
життя Моцарта складалася неповторна специфіка відображення емоційних
переживань життя в музиці. Проте раннє виявлення художньої обдарованості
у Моцарта мало і свої негативні риси. Пізніше про творчість Моцарта
почали складати легенди, намагаючись представити його як «легкого»,
«бездумного» композитора, який усе створював з натхненням, інтуїтивно,
не витрачаючи ні інтелектуальних, ні духовних сил.

126

ЛІСТ ФЕРЕНЦ

(1811–1886) – видатний угорський піаніст, композитор, диригент. Поєднав
віртуозність з поетичністю і драматизмом. Засновник і перший президент
Академії музики у Будапешті (1875). Створив 19 угорських рапсодій,
«Альбом мандрівника», «Три сонети Петрарки», близько 70 хорів, пісень
тощо.

Подібні тенденції в оцінці творчості будь-якого художника призводять до
спрощених уявлень про творчий процес, є непереконливими і не розкривають
найголовнішого – напруженої, складної творчої роботи, без якої неможливе
створення справжнього мистецького витвору.

У ранні дитячі роки виявилися і надзвичайні художні здібності Ференца
Ліста. У 1817 р., коли йому виповнилося шість років, батько занотовує у
щоденнику: «…я грав концерт Ріса. Ференц уважно слухав музику.
Ввечері, повернувшись із саду, він проспівав головну тему концерту… Це
було першим виявом його таланту. Він наполегливо просив мене почати
вчити його музиці».

У тому самому році Ференца Ліста прослуховував відомий музичний педагог,
учень Бетховена Карл Черні і зробив такий запис: «…він зовсім довільно
водив пальцями по клавішах … не мав жодного уявлення про гармонію і
все ж зміг внести в свою імпровізацію геніальний смисл».

Дитяча обдарованість Моцарта та Ліста – це не поодиноке явище. До
«геніальних» дітей належали Леонардо да Вінчі і Міке-ланджело, Канова і
Байрон, Рєпін і Серов, Римський-Корсаков і Прокоф’єв … А скільки
щирого захоплення викликають у нас виставки дитячих малюнків! Вияв
художніх здібностей у ранньому віці, безперечно, свідчить про існування
природженого чинника, і зумовлюється він фізичною організацією людини
(наприклад, певним рівнем розвитку зорового чи слухового аналізатора).
Водночас надзвичайно важливо, щоб дитина, в якої виявлено художній хист,
мала можливість

127

його розвивати, мала умови для формування художніх здібностей. Саме
соціальні умови на основі природжених даних формують художній талант.

Талановитість дітей – це завжди іспит на зрілість для їхніх батьків і
вчителів. Це велика відповідальність дорослих за зростання, утвердження
таланту, становлення гармонійної, всебічно розвиненої особистості.

Віддаючи належне природженому чиннику в становленні художніх здібностей,
підкреслюючи перевагу раннього виявлення нахилів до творчості, дитячу
обдарованість, однак, не слід переоцінювати. Цього не бажано робити не
лише з педагогічних міркувань, хоча і ця обставина відіграє не останню
роль. На жаль, у житті можна спостерігати прикрі випадки, до яких
призводив навішений на дитину ярлик вундеркінда. Однак справа в іншому.
Не варто забувати, що дитяча обдарованість ніколи не виходить за межі
дитячого світосприймання та світорозуміння. Між «геніальною» дитиною і
талановитим митцем лежать довгі роки опанування професії, вироблення
свідомого ставлення до життя і творчості, усвідомлення своєї суспільної
сутності та свого громадянського покликання. Минуть роки, перш ніж на
основі природженого чинника почне складатися художня здібність митця і
формуватися художній талант – специфічна здатність людини до
художньо-образного відтворення навколишньої дійсності, до творчої роботи
в певному виді мистецтва.

Своєрідне розуміння ролі й значення дитячої обдарованості у становленні
і змужнінні художнього таланту пропонує педагогічна система В. О.
СУХОМЛИНСЬКОГО (1918–1970). Український педагог зумів переконливо
продемонструвати внутрішній зв’язок між художньою обдарованістю дитини,
її розумінням краси та утвердженням етичних принципів, розкриття сил
добра і зла. «… Необхідно зорати і засіяти насінням краси поле дитячої
свідомості», – писав він у книзі «Серце віддаю дітям».

«Музика – уява – фантазія – казка – творчість» – це той шлях, яким, за
Сухомлинським, розвиваються духовні сили дитини. Досвідчений педагог
виховував звичайних, а не художньо обдарованих дітей. І звернення до
емоційного світу сприймалося ним як сходинка у пробудженні розуму,
свідомості, зацікавленого ставлення до праці. І немає принципового
значення, чи став хто-небудь з учнів Сухомлинського професійним митцем.
Однак не викликає сумнівів той факт, що поруч з таким педагогом діти не
знали, що таке байдужість, черствість душі, міщанська обмеженість
інтересів.

128

Задатки як природжені передумови здібностей можуть виявитися і в зрілому
віці. І не тільки виявитися, а й розвинутися до рівня таланту. У зрілому
віці розвинувся талант І. Крилова і Поля Гогена, В. Шишкова і М.
Врубеля, С. Аксакова і С. Сергєєва-Ценського. Цікаво, що психологи не
вважають подібне явище чимось винятковим. Факти спростовують досить
поширену думку про те, що разом із старістю відбувається зниження
інтелекту, звуження інтересів. Психолог Г. Алексеевич вивчала здібності
439 чоловік у віці 60–97 років і дійшла висновку, що 72 відсотки
досліджених прагнули діяльності, активно шукали її та виявляли елементи
творчості у діяльності. Найцікавіше те, що в зрілому віці
удосконалюються набуті здібності, а також формуються нові.

Більшість професійних митців плідно працює впродовж усього життя і
зберігає творчу активність до глибокої старості. Так, Міке-ланджело
працював до 79 років, Б. Шоу – до 94, Дж. Верді створив оперу «Отелло» в
73 роки, Л. Толстой в 61 рік написав «Крейцерову сонату», а в 71 рік –
«Воскресіння».

Поступовий розвиток художнього таланту, його змужніння розкриває
різноманітність аспектів вивчення особи митця, властиву йому єдність
психофізіологічного та суспільно-історичного.

Природжені задатки – лише основа для подальшого формування творчої
індивідуальності. Тому вони перебувають у прямій залежності від
зовнішніх умов життя людини, соціального середовища, спрямованості її
інтересів.

При вивченні природи художнього таланту, розкритті діалектики
природжених і набутих чинників постає питання і про вищий рівень
художньої обдарованості – геніальність.

Художня геніальність – це найвищий щабель розвитку художнього таланту.

Отже, аналізуючи рівні розвитку обдарованості, слід ураховувати і
кількісний аспект, який дає змогу чіткіше уявити собі ті сходинки, якими
піднімається людина від задатків до художньої геніальності. Певний
рівень обдарування має кожна нормально розвинена людина. Саме завдяки
цьому твори мистецтва зрозумілі не лише тим, хто їх створює, а й тим,
хто їх сприймає. Властивістю ж таланту і геніальності є свідомий,
поглиблений, всебічний розвиток художньої обдарованості.

Митець піднімається до рівня генія завдяки силі й активності впливу його
творів на життя сучасників. З ім’ям генія пов’язані створення шедеврів
мистецтва, відкриття нової мистецької епохи. Якщо творчість

129

талановитого митця може мати значення як явище в розвитку національної
культури, то художня спадщина геніального митця переходить межі
національного, підносячись до рівня загальнолюдського визнання.

Творчість геніальних митців завжди органічно пов’язана з розвитком
певних суспільно-економічних формацій і позначена здатністю до глибокого
опанування сутності суспільних явищ. Водночас геній як людська
індивідуальність нічого неприродного, таємничого в собі не приховує.
Талановитість, емоційність, пристрасність, працездатність та багато
інших рис, що вирізняють геніїв, зустрічаються і в інших людей. Однак
геніальність – це найскладніше злиття всіх тих рис, які частково
властиві багатьом, їхній синтез і дає нову людську якість, яка є
підсумованим і якісно новим вираженням усіх кращих властивостей, набутих
людством упродовж усієї історії його розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстетика. – М., 1985.

Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985.

Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989.

Словник античної міфології. – К., 1985.

Фрагменты ранних греческих философов. – М.,

1989. – С. 5–17.

Шкуратова Н. Б. Проблема катарсису: історичний

аспект //Етика, естетика і теорія культури: Зб. – К.,

1992. – № 35.

Эстетический смысл «золотого сечения» // Филос.

науки. – 1983. – № 3.