Реферат на тему:
Естетика класицизму
Естетика класицизму сформувалася у XVII ст. у Франції і пізніше була
поширена в Німеччині, Англії, Росії. Найвідомішим представником естетики
класицизму вважають французького поета і критика ШКОЛУ БУАЛО-ДЕПРЕО
(1636–1711), який у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне»
РАСІН ЖАН
(1639–1699) –
французький драматург, народився у Ферте-Мілопс. Здобувши освіту в
Пор-Гаялі, жив у Парижі, де познайомився і творчо зблизився з Н. Буало,
Мольером, Лафонтепом. Автор пєс «Британнік» (1669), «Баязет» (1672),
«Мітрідат» (1673) та ін.
аналізує основні принципи поезії, стверджує обов’язковість ієрархії
поетичних жанрів, чітко розмежовує комічне і трагічне. Знаходячись під
значним впливом раціоналістичної філософії Рене Декарта, Н. Буало
намагається застосувати принципи математичного підходу до аналізу краси,
визначення досконалого в мистецтві. Теоретик передусім використовує
поняття «смисл» і розглядає його як своєрідний еквівалент декартівського
раціоналізму.
ДЕКАРТ РЕНЕ (1596–1650) – славетний французький філософ, математик,
фізик, засновник раціоналізму і прихильник вчення про природжені ідеї.
Людину розглядав як єдність тілесного «механізму» з душею, яка володіє
мисленням і волею. Автор праць «Геометрія», «Розміркування про методи»,
«Начала філософії».
Наукові праці Декарта набули особливої популярності у Франції в останній
третині XVII ст.
Позицію Н. Буало досить переконливо підтверджують такі рядки:
«Будь то в трагедии, в эклоге, иль в балладе, Но рифма не должна со
смыслом жить в разладе; Меж ними ссоры нет и не идет борьба; Он –
властелин ее, она – его раба».
Естетика Н. Буало формувалася на тлі творчості видатних французьких
письменників Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Особливий інтерес викликає
теорія трагічного, запропонована Буало. Його позиція щодо розуміння
трагічного конфлікту, художнього втілення образу
МОЛЬЄР ЖАН БАТІСТ
(справжнє прізвище Поклеп) (1622–1673) народився у Парижі, здобув
юридичну освіту, але з 1643 р. став професійним актором. З 1645 по 1658
р. їздив провінцією з бродячою трупою акторів. Повернувшись до Парижа,
став придворним драматургом Людовіка XIV. Автор п’єс «Кумедні манірниці»
(1660), «Сганарель» (1660), «Школа дружин» (1663), «Тартюф» (1667), «Дон
Жуан, або Камінний гість» (1665), «Скупий» (1669) та ін.
трагічного героя відрізнялася і від концепції Арістотеля, який уперше в
історії обгрунтував теорію трагічного, і від розуміння трагічного
видатним драматургом цього періоду П’єром Корнелем. Останній був
прихильником «суворої трагедії» і наголошував на зовнішніх виявах
трагічного конфлікту.
На відміну від Арістотеля, який вважав, що трагічні твори мають
викликати почуття жаху й страждання, Буало намагався обгрунтувати
концепцію трагедії як співстраждання. Таке розуміння трагедії посилювало
її значення в моральному вихованні людини. Нікола Буало твердив, що саме
Расін близький у власній творчості до створення трагедій такого плану.
Водночас Жан Расін прислухався до порад Буало, теоретичну позицію якого
намагався послідовно втілити в трагедії «Федра» (1677). Герої творів
Расіна завжди поводять себе гідно, відстоюють свої права та ідеали,
визнають можливість боротися за своє життя, за свої ідеали, але це, так
би мовити, пасивна боротьба, з самого початку приречена на поразку.
Дружні людські та творчі контакти складаються у Буало і з Мольє-ром –
видатним французьким драматургом. Н. Буало, оцінюючи твори Мольєра,
обґрунтовує проблеми комічного, визначає його форми: гумор, сатиру,
іронію, сарказм тощо. Водночас і Расін, і Мольєр мали в особі Буало
чудового художнього критика, який допомагав митцям досягти досконалості.
Слід зазначити, що Н. Буало намагається широко подати в естетичній
проблематиці питання психології. Вперше в європейській
естетиці класицизм робить спробу проаналізувати проблему залежності
митця від влади і наголосити на морально-етичних аспектах художньої
творчості.
Н. Буало високо цінував професіоналізм і закликав митців якомога
уважніше ставитися до власної творчості:
«Спешите медленно и, мужество утроя, Отделывайте стих, не ведая покоя,
Шлифуйте, чистите, пока терпенье есть:
Добавьте две строки и вычеркните шесть».
Естетика класицизму має кілька важливих ознак. Це передусім існування
глибокого зв’язку між філософією та естетикою, за якого філософія –
раціоналізм Рене Декарта – виступає як теоретично-методологічне
підґрунтя естетичної проблематики. Розвиток естетики відбувався на тлі
досить високого рівня європейського мистецтва XVII – початку XVIII ст.,
зокрема театру.
Інтерес до драматичного мистецтва, який спостерігається і у Франції, і в
Англії, і в Іспанії, був відбиттям становлення нового типу
сві-тоставлення – більш динамічного, творчого.
Якщо театр і література посідають перші позиції в художньому житті
Європи XVII ст., то не можна недооцінювати і розвиток інших видів
мистецтв. XVII ст. – це період звільнення музики від культових
релігійних форм і зародження нових жанрів: опери, ораторії,
інструментальної музики.
Естетика класицизму завершує тривалий і досить складний період розвитку
естетики в межах філософської науки. З середини XVIII ст. естетика
відокремлюється від філософії і розвивається як самостійна наука.
ДОПОМІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Буало Никола. Искусство поэтическое. – М., 1967. Гусєв В. І. Історія
західноєвропейської філософії XV–XVII ст. – К., 1994.
Єфіменко В. В. Культура середньовіччя. Культура Відродження //Історія
світової культури. – К., 1994. Карэн Эудженио. Проблемы итальянского
Возрождения. – М., 1986.
Леонардо да Винчи. Книга о живописи. – М., 1935. Лосев А. Ф. Эстетика
Возрождения. – М., 1978. Музыкальная эстетика Западной Европы XVII–
XVIII веков. – М„ 1971.
Столяров А. А. Аврелий Августин. Жизнь, учение и его судьбы //Аврелий
Августин. Исповедь. – М., 1991. Хейзинга И. Осень средневековья. – М.,
1988.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
