Реферат на тему:
Що означає поняття «естетика»?
Визначення естетики (відгрец. аї&іпеії]їо& – «чуттєвий», «здатний
відчувати» – науки про становлення чуттєвої культури людини випливає з
органічної єдності двох її своєрідних складових:
Основні складові частини естетики не лише органічно взаємопов’язані, а й
відносно самостійні.
Перша частина естетики розглядає природу, специфіку і творчий потенціал
естетичного, а також категорії естетики – «прекрасне», «трагічне» і
«комічне».
Друга частина естетики досліджує художню діяльність людини, її структуру
та функціональну своєрідність, природу художнього таланту, видову,
жанрову, стильову самобутність мистецтва тощо.
Історія становлення предмета естетики – це процес пошуку адекватного
співвідношення між зазначеними частинами. При цьому своєрідну функцію
«пластичного моста» виконували такі поняття, як «прекрасне»,
«досконале», «гармонія», «цінність», «філософія мистецтва». Впродовж
віків естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про
досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».
Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетичного пізнання та
естетичної діяльності. Найважливішою естетичною ознакою мистецтва є те,
що в процесі художньої творчості митець створює естетичну цінність –
твір мистецтва. І свідома цілеспрямована діяльність митця поєднується з
творчою розумовою діяльністю людини, яка сприймає твір. Завдяки
мистецтву як творчості і мистецтву як сприйманню складається феномен
співтворчості, який має надзвичайні можливості щодо вдосконалення
внутрішнього світу людини, пробудження інтересу до творчості,
гармонізації суспільства і міжлюдських стосунків.
Хоча, як уже зазначалося, поняття «естетика» традиційно пов’язують з
грецьким аікіпеііігоз – чуттєвий, проте воно невіддільне також від
грецьких термінів «естаномай», «естесі», «естаноме» – почуття, процес
вироблення свого ставлення до предмета, його якісна оцінка і бажання
повторити сприйняте. Хоча терміни «естаномай», «естесі», «естаноме»
відповідають поняттю «чуття», вони відбивають складний процес вироблення
власного ставлення до предмета, орієнтують людину на власні чуття –
зору, слуху, дотику, вимагають довіри до них.
Пізніше ці терміни втратили прямий зв’язок з поняттям «чуття». Предмет
естетики почали осмислювати через більш широкі за обсягом поняття:
«досконале», «пропорційне», «прекрасне», «естетичне», «гармонійне».
Поняття «гармонія», «гармонійне» набули при становленні предмета
естетики особливого значення.
Гармонія – від грец. пагтопіа – зв ‘язок, стрункість – пропорційність
частин, єдність різних компонентів об’єкта в органічному цілому.
У давній грецькій філософії Гармонія протистоїть Хаосу, є формою
організації Космосу. В античній естетиці існувала концепція «гармонія
сфер»: Космос – єдність небесних сфер (Місяць, Сонце, п’ять планет,
нерухомі зірки). За тогочасними уявленнями кожна сфера, рухаючись, мала
власний музичний звук.
Саме через багатозначність подальшого тлумачення поняття «естетика» слід
вивчати історію становлення предмета цієї науки від античної давнини.
Перші паростки естетичного знання можна знайти вже у міфологічних
текстах. Цікаво, що становлення естетичного знання не пов’язане з
якимось конкретним регіоном чи країною, а було властиве як
давньогрецькій філософії, так і філософії Стародавніх Китаю, Індії,
пізніше Візантії, арабо-мусульманських країн.
Естетичне знання формувалося в межах філософії як її своєрідна частина,
а утвердилась естетика як самостійна наука лише у XVIII ст.
§ 2
СТАНОВЛЕННЯ ПЕРШИХ ЕСТЕТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ
Становлення перших естетичних уявлень, співвідносне з тими значеннями,
яких взагалі давньогрецька філософія надавала людським почуттям.
Аналіз почуттів, спроби їх класифікації, виявлення протилежних чуттєвих
сил є важливим складником філософських поглядів Піфа-гора, Алкмеона,
Емпедокла, Феофраста. З їхніх роздумів щодо природи почуттів
виокремились визначення почуття прекрасного та потворного, трагічного та
комічного. Визначившись у надрах загальнофіло-софської традиції,
естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи як надбання, так і
прорахунки давньогрецької філософії.
Перші спроби використання почуттів як основи для осмислення певних
естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями – філософською школою,
заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.
ПІФАГОР
(бл. 580–500 до н. е.) народився і тривалий час жив на острові Самое.
Пізніше через політичні переслідування прихильників тиранії Полікрата
Самоського переїхав до Італії і жив у місті Кротон. Саме в Італії виник
піфагорійський союз – об’єднання учнів і послідовників Піфагора.
Спочатку піфагорійське вчення передавалося лише усно, а пізніше учень
Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які
грунтувалися передусім на «філософії чисел».
Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а
основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть
у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії
проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася почуттєва природа
цього мистецтва, його зв’язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з
визначенням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як
носія гармонійного начала Піфагор багато зробив для розробки проблем
музичного виховання, специфіки сприйняття музичного твору. Естетично
особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія
душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.
Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про
безсмертя душі і метемпсихоз – можливість душі втілюватися у будь-яке
тіло. Згідно з цим ученням для «оживлення», «переселення» душі треба
пройти через очищення – катарсис, вищою формою якого є опанування
музично-числової структури Космосу. Піфагорійці виробили поняття
«тетрактид» – сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, яка включає
основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 :
3).
Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися
творчо використовувати його філософсько-естетичні положення для більш
глибокого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтв:
музики, поезії, скульптури.
КСЕНОФАН
(бл. 570 – після 478 до н. е.) народився у місті Колофон. Відомо, що він
прожив понад 90 років. У роки перської навали залишив рідне місто і
мандрував містами Еллади та Великої Греції. Поетична творчість Ксенофана
була багатоманітною. Він писав елегії, ямби, поеми. Окремими творами
поета захоплювався О. С. Пушкін. Особливою популярністю користувалися
епіграми Ксенофана, в яких він висміював недоліки людей: пияцтво,
зажерливість, нещирість.
Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філософської
школи Ксенофана. Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали
естетичний характер. Свідченням цього є передусім віршована форма
викладу матеріалу: філософські твори є водночас зразком поезії VI ст. до
н. е. При цьому Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті
людини. Він вважав, що почуття формують лише «приблизну» думку, і «ми
будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання
сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності,
спростовувало довіру до міфології як пануючої у ті часи форми
світобачення.
Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму критики богів,
адже боги наділялися усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми:
хтивістю, марнославством, облудливістю, пияцтвом тощо. Поезія Ксенофана
позбавлена містики, висміює лицемірство, забобонність. Ксенофан
негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і
нехтували життям звичайної людини. Він був переконаний, що «не слід
оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів – вигадки минулих
часів», а треба возвеличувати тих, хто «виявляє пам’ять та постійність
щодо доброчесності».
Творча спадщина Ксенофана – це, по-перше, приклад плідної взаємодії
теорії і практики, які доповнювали одна одну і допомагали
ЕМПЕДОКЛ
(бл. 490 – бл. 430 до н. е.) народився у місті Акрагант, розташованому
поряд з містом Сіракузи – найбільшим портом Сицилії. Молодість Емпедокла
збіглася з розквітом рідного міста, політичне, економічне і культурне
значення якого зростало внаслідок занепаду східних районів Стародавньої
Греції, які потерпали від греко-перських воєн. Емпедокл був відомий як
філософ, політичний діяч, поет, оратор, лікар, засновник італійської
медичної школи. Морально-психологічний вплив Емпедокла на сучасників був
настільки значним, що він отримав прізвисько «чудотворець». Емпедокл –
автор двох філософських творів: «Про природу» та «Очиїцення» якомога
повніше розкритися грецькому авторові. По-друге, творчість Ксенофана
сприяла подальшим розробкам як у сфері філософії, так і в поетичній
творчості.
Ще одним яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грецьку культуру є
творчість ПОЛІКЛЕТА (V ст. до н. е.) – скульптора і письменника. Ідеї
Піфагора він намагався використати як у розробці проблем художньої
творчості, так і в практиці створення скульптур. Цікаво, що Поліклет і
свою теоретичну роботу, і скульптуру назвав «Канон», підкреслюючи цим
нерозривність теорії і практики в позиції митця.
Спираючись на піфагорійську «філософію чисел», Поліклет розробив
регулятивні норми зображувальної діяльності скульптора, шляхи втілення
фізичного стану конкретного живого тіла, симетрію, співмір-ність його
частин. Математичні вимоги щодо конкретного скульптурного твору Поліклет
намагався співвідносити із загальними законами пропорційних відношень
Космосу.
Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоретики, які
розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій,
ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.
У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору
АЛКМЕОНА (перша половина V ст. до н. е.) – видатного лікаря і
натурфілософа. Вважають, що Алкмеон був першим ученим Стародавньої
Греції, який розмежував мислення і відчуття. Він стверджував, що
сприйняття – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів
чуття, а далі – до мозку.
Почуття були об’єктом теоретичного інтересу й Емпедокла, який зазначав,
що як нижчий рівень почуття існують відчуття, які підкоряються принципу
«подібне пізнається подібним», а єдність відчуття – почуття вже формують
більш широкі сили – Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як
нематеріальні, однак просторово визначені. Поперемінні переваги тієї чи
іншої сили обумовлюють циклічний хід світового процесу.
Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку,
складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів
відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходять
назовні й стикаються із зовнішнім «струмом» – відбитками предметів.
Отже, споглядання речей – це не пасивний стан ока, а його активна
діяльність. Аналіз специфіки «бачення» світу вплинув на інтерес
Емпедокла до кольорової символіки, що стимулює емоційне переживання:
вогонь дає змогу сприймати білий колір, а вода – чорний. Емпедокл не
лише продовжує попередню традицію вивчення природи і значення чуттів, а
й оперує таким поняттям, як «катарсис» (очищення), і наголошує на
морально-етичній природі процесу очищення.
Слід зазначити, що подальша розробка катарсису (а це поняття згодом
набуло особливої теоретичної ваги в естетиці) пов’язана з іменами
Арістотеля, Вінченцо Маджі, який у 1550 р. зробив коментарі до «Поетики»
Арістотеля, П. Джаколіні, автора роботи «Про очищення трагедії» (1586)
та ін.
Катарсис з часом набув надзвичайно широкого тлумачення і розглядався як
засіб морального перевиховання людини, як отримання естетичного
переживання в процесі її морально-етичного удосконалення. Сьогодні
існують релігійні та медичні концепції катарсису. Водночас значна увага
приділяється суміжним поняттям: «страх», «відчай», «афект», «співчуття»
тощо.
Вивчаючи найдавніші етапи становлення предмета естетики, важливо
зрозуміти, що вже на початку історії науки були вироблені поняття, які
охоплювали об’єктивні процеси. Ці поняття закріплювалися, отримували
подальше теоретичне осмислення і поступово формували понятійний апарат
естетики.
У III ст. до н. е. теорія чуттів набуває завершеного для свого часу
викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи ТЕОФРАСТА
(бл. 370 – 288 чи 285 до н. е.). «Почуттєва» спрямованість поглядів
філософа властива його праці «Про відчуття», дослідженням «Про
благочестя» та «Етичні характери». Впродовж десятиліть перипатетична
школа об’єднувала чимало теоретиків, наукові інтереси яких сягали від
теорії музики (Арістоксен), історії і теорії держави (Дікеарх) до фізики
та астрономії (Стратон з Лампсака та Арістарх Самоський). Широта
наукових інтересів була властива і для Теофраста, який передусім
цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого
створити універсальний каталог людських характерів, які найповніше
відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки
підлабузника, скнари та ін. Він намагається визначити риси, які
передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб’язкової,
забобонної і неохайної та ін. Цей своєрідний каталог містить більше ніж
ЗО типів. Слід зауважити, що ця робота мала значний вплив на художню
творчість тогочасних письменників, які користувалися психологічними
характеристиками Теофраста.
При аргументації ролі почуттів у формуванні предмета естетичної науки
привертає увагу і правило «золотого перетину».
Правило «золотого перетину» – геометричне, математичне співвідношення
пропорцій, за якого ціле так відноситься до своєї більшої частини, як
більша до меншої. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд
співвідношення 5:8=8:13=13:21=21:34…
Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична
фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, відмічені
пропорційністю, справляють приємне зорове враження. Парфенон
Стародавньої Греції, мармурові колони якого ділять увесь храм за
принципом «золотого перетину», – чи не найпереконливіший зразок його
практичного застосування.
Слід також враховувати, що теоретико-практичний інтерес до «золотого
перетину» не обмежується давньогрецькою естетикою. Наприклад, в епоху
Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов’язковий
закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики й митці епохи
Відродження намагалися знайти «абсолютну», «ідеальну» геометричну основу
краси. Типовим при цьому є трактат відомого італійського математика ЛУКИ
ПАЧОЛІ (бл. 1445– 1509) «Про божественну пропорцію». Теоретик
стверджував, що правилом «золотого перетину» визначається естетична
цінність «усіх земних предметів».
Віддаючи належне правилу «золотого перетину», слід зазначити також
помилковість його абсолютизації, адже сліпе слідування «геометризованій»
красі механізує це складне поняття; пропорція заради пропорції знижує
змістовну сторону краси, формалізує її.
Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб
наголосити на значенні зору в формуванні естетичного почуття. Відомо, що
існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є
основою тлумачення (математичного) пропорцій. Серед різних гіпотез
виділимо точку зору, згідно з якою пропорція 5 : 8 збігається з
перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома
очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно
греки дійшли до «золотого перетину» через природжені можливості
людського ока, і природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях
до відчуття пропорцій і гармонії.
Пояснення поняття «естетика», розгляд процесу становлення перших
естетичних уявлень показують, наскільки самобутньою виявилася сфера
людських почуттів, наскільки специфічною може бути реакція людини на
навколишню дійсність, на природу, що її оточує, на талановитий
мистецький твір. Усе це аспекти естетичної науки, виділення предмета
якої відбувалося поступово. І хоча межі предмета на перших етапах
розвитку науки окреслені досить нечітко, проте «серцевина» власних
проблем науки, яка формується, вже існує. Для естетики проблема чіткого
обмеження предмета була особливо важливою, адже естетичне виявляється в
усіх сферах людської діяльності.
У наступних розділах реконструюється подальша історія естетики,
напрацювання нею нових понять, її місце в структурі суміжних наук.
ДОПОМІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстетика. – М., 1985.
Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985.
Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989.
Словник античної міфології. – К., 1985.
Фрагменты ранних греческих философов. – М.,
1989. – С. 5–17.
Шкуратова Н. Б. Проблема катарсису: історичний
аспект //Етика, естетика і теорія культури: Зб. – К.,
1992. – № 35.
Эстетический смысл «золотого сечения» // Филос.
науки. – 1983. – № 3.
Ярхо В. Н. Новый папирусный фрагмент Эсхила //
Античная культура и современная наука. – М., 1985.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
