Реферат на тему:
Бідність
Бідність як суспільно-історичне явище
Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж
суспільно-історичного розвитку людства. Так, молоді люди мають більше
можливостей щодо підвищення свого добробуту, аніж люди похилого віку,
сім’ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні
люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених
регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у
депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо
матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й
існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.
Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб
людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність
часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого
розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою,
коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається
довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне
покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності,
соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які
становлять загрозу для добропорядних громадян.
Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх
цивілізованих суспільствах.
Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах
з перехідною економікою. За часів “реального соціалізму” маєтне
розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно.
Термін “бідність” тривалий час не вживався в офіційних документах.
Проте, за оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 р. в Україні
бідними можна було вважати приблизно 11 % населення. Нині внаслідок
відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише
зросла, а й з’явилася загроза появи застійної бідності, коли в бідних
сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи
доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою
наражені на ризик у дорослому житті опинитися навіть на нижчій
соціальній сходинці, ніж їхні батьки.
Визначення бідності
Перш ніж розглядати заходи щодо полегшення становища бідних і боротьби з
цим загрозливим явищем, слід вивчити питання щодо визначення бідності та
методів виміру й кількісної оцінки цього явища. Сучасна наука визначає
бідність як неможливість через нестачу коштів підтримувати спосіб життя,
притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Ідеться
про те, що внаслідок матеріальних нестатків бідні верстви населення не
можуть харчуватися відповідно до місцевих стандартів, не можуть
оплачувати житло та комунальні послуги виходячи зі своїх потреб, не
можуть лікуватися та відпочивати, забезпечуючи відновлення втраченого
через хворобу або перенавантаження здоров’я, нарешті, не можуть
забезпечити оплату освіти собі та своїм дітям. Отже, маючи економічне
походження, бідність є набагато ширшим явищем, що стосується
різноманітних аспектів життя населення.
Дещо інше визначення бідності — неможливість підтримувати мінімальний
рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних і
культурно зумовлених нормативів. Відмінність у цих визначеннях, по суті,
полягає в тому, що за першим бідними вважаються всі, хто живе нижче за
певний фактичний середній стандарт суспільства, а за другим — лише ті,
хто живе нижче за визначений суспільством мінімальний рівень.
Межа та вимірювання бідності
Інструментом для визначення поширеності бідності та ступеня зубожіння
населення є межа бідності. Люди вважаються бідними, якщо їхні доходи або
споживання нижчі за певний рівень, що його визначають як межу бідності.
Теоретично згідно з трактуванням бідності є два основних способи
визначення межі бідності — нормативний та відносний (статистичний).
Нормативний спосіб, за визначенням, передбачає орієнтацію на певний
соціальний норматив. Для визначення межі бідності ним є прожитковий
мінімум (іноді його називають мінімальним споживчим бюджетом або
мінімальним споживчим кошиком). До його складу входять вартість
споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і платних
послуг, достатніх для підтримання особою, сім’єю всіх соціальних
зв’язків, притаманних цьому соціальному прошарку. Зрозуміло, що
прожитковий мінімум — це динамічна соціально-економічна категорія, що
змінюється разом із суспільним розвитком і не лише під впливом зростання
цін та інфляції. Його рівень залежить від комплексу споживчих благ
(споживчого кошика), що визначається суспільством за певних
соціально-економічних умов як мінімум матеріальної забезпеченості й
розраховується в цінах реальних купівель. Природно, що споживчий кошик
буде неоднаковий для людей, які різняться віком, станом здоров’я,
сімейним станом, місцем проживання тощо. Питання оцінки прожиткового
мінімуму є предметом постійної уваги всіх країн. Так, у Люксембурзі
працює спеціальна робоча група експертів, які вдосконалюють методологію
розрахунків і визначення межі бідності. Аналогічну роботу виконує Бюро
цензів США. Люди, чий середньодушовий сімейний дохід нижчий за
прожитковий мінімум, вважаються бідними.
Спосіб визначення межі бідності за відносним критерієм набагато
простіший. Згідно з ним вважається, що бідними є особи, чий дохід не
перевищує певного відсотка від середньодушового доходу у країні. Межа
бідності у світовій практиці визначається на рівні 35-50 % медіанного
доходу.
Крім зазначених критеріїв визначення межі бідності є кілька інших
критеріїв віднесення населення до бідних, які так само застосовуються в
дослідженні бідності та розробці конкретних заходів щодо допомоги бідним
і запобігання цьому явищу. Зокрема, це структурно-витратний, ресурсний,
системний та суб’єктивний критерії.
За структурно-витратним критерієм бідними визнаються сім’ї, де витрати
на найбільш життєво важливі товари та послуги перевищують певний
відсоток щодо сукупних витрат. Зокрема, такими витратами можуть бути
витрати на харчування. За західними стандартами, якщо витрати на
харчування становлять 60 % сукупних витрат або більше, така сім’я
вважається бідною. Іншими життєво важливими є витрати на утримання
житла. В Україні цей критерій застосовується на практиці при призначенні
житлових субсидій.
Ресурсні критерії ґрунтуються на економічних можливостях держави
забезпечити своїм громадянам гарантії певного мінімуму засобів
існування. Якщо спостерігається значна розбіжність між нормативно
обґрунтованим прожитковим мінімумом і економічними можливостями держави
його забезпечити, ресурсний критерій може зовсім не враховувати засоби
існування, потрібні для підтримання соціальних зв’язків людини, і
забезпечуватиме лише фізичне її виживання.
За системним критерієм стан бідності визначається як за доходами на душу
населення, так і за показниками функціонування соціальної сфери: охорони
здоров’я (середня тривалість життя, рівень дитячої смертності); освіти
(охоплення дітей і молоді освітою різного рівня, середній рівень
освіченості). До цього критерію можуть входити також показники
забезпеченості житлом та його якості, стан ринку праці тощо. Із змісту
системного критерію стає очевидним, що він не може стосуватись окремо
взятої особи або сім’ї, а має поширюватися на великі за чисельністю
сукупності — населення області, країни. Прикладом системного критерію є
індекс людського розвитку, що обчислюється на підставі обсягу
виробленого валового внутрішнього продукту на душу населення, середньої
тривалості життя та рівня освіти населення. Отже, на підставі системного
критерію терміном “бідні” можуть позначатися певні географічні ареали,
регіони, країни.
Суб’єктивні критерії відбивають уявлення населення про власний стан.
Результати оцінки стану бідності за суб’єктивними критеріями мають
важливе значення для прогнозування соціальної напруженості в
суспільстві, результатів виборів тощо.
Статистичні характеристики бідності
Найуживанішими статистичними характеристиками бідності є її рівень і
глибина.
Рівень бідності (Р) – це питома вага сімей (домогосподарств, окремих
осіб), чий рівень споживання (доходів) нижчий за визначену межу
бідності:
де Є – кількість сімей (домогосподарств, окремих осіб), які визнаються
бідними згідно з одним із критеріїв; п – загальна чисельність сімей
(домогосподарств, населення).
За даними Держкомстату України у 2001 р. рівень бідності в Україні
становив 26,7 %, якщо за її межу взяти 75 % медіанного рівня сукупних
витрат.
Показник рівня бідності відбиває поширеність бідності, але не дає
інформації про ступінь зубожіння певних груп населення. Адже вони можуть
або жити у злиднях, або, навпаки, їхні доходи наближатимуться до межі
бідності. Для визначення розбіжності між дохода-ми бідних і межею
бідності застосовують такий показник, як глиби-на бідності (Я):
де Z — межа бідності; Y — доходи сімей (домогосподарств, окремих осіб),
які визнані бідними.
Бідність у сучасному світі
Бідність, що є невіддільною супутницею будь-якого, навіть розвиненого
суспільства, останніми десятиріччями суттєво змінилась. У країнах Заходу
зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і
політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне
охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі
ліквідують підґрунтя цього соціального явища. Проте вже на початку 70-х
років у більшості розвинених країн світу рівень безробіття істотно
підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись з проблемою
застійного, довготривалого безробіття.
Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до
роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які
здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність “не
обирає віку”, вона охоплює як молодих, так і літніх. Порівняно з 60-ми
роками серед бідних набагато менше людей похилого віку. До цієї ситуації
призвів розвиток державних програм соціального страхування, зокрема
пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняються сім’ї з
дітьми.
Залежно від рівня безробіття і розвитку соціальних програм “обличчя”
бідності в різних країнах є різним. Наприклад, серед молоді найбільше
бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії, Швеції, Великобританії та
США. Для інших розвинених західних країн така ситуація не характерна.
Часто бідними стають неповні сім’ї в Канаді та США, Великобританії та
Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім’ї рідко потрапляють
до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та США літні
люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах з
відносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія,
літніх людей з-поміж бідних лише кілька відсотків.
Щодо варіації рівня бідності у країнах Заходу, то Євростат застосовує
межу бідності в розмірі 50 % середньодушового доходу домо-господарства.
Згідно з цим показником серед країн — членів Європейського Союзу
Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчий рівень бідності
(менше 5 %). Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія мають дещо
вищий рівень бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у
90-ті роки рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності
населення, зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7 %, а серед
іспаномовних — 28,7 %.
За умов високого рівня безробіття, економічних і фінансових обмежень
уряди не мають ефективної стратегії запобігання бідності. Страхування на
випадок безробіття не розв’язує проблеми в разі довготривалого,
застійного безробіття. Соціальна допомога полегшує становище бідних,
проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують у свої
національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу.
Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди,
Великобританія мають законодавчо гарантований мінімум доходу на
національному рівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького
рівня доходу, а супроводжується такими чинниками, як поганий стан
здоров’я, житлових умов, освіти й професійної підготовки, фінансова
допомога бідним має передбачати надання відповідних соціальних послуг.
Бідність в Україні
Особливість бідності в Україні, як і в інших країнах з перехідною
економікою, полягає у значному скороченні доходу більшості населення,
яке при цьому зберігає відносно високий соціальний статус (рівень
освіти, кваліфікації, соціальні зв’язки). Зубожіння значної частини
населення відбувається за значного майнового розшарування й появи
нечисленних, але справді багатих прошарків. Реальний стан доходів
населення дуже важко піддається статистичній оцінці через наявність
значного обсягу неформальних джерел доходу. Обстеження домашніх
господарств у першому півріччі 1999 р. за структурним критерієм (питома
вага витрат на харчування перевищує 60 % сукупних витрат) виявило рівень
бідності 66,4 %. Якщо за межу бідності брати офіційно визнану межу
малозабезпеченості, то рівень бідності (за середньодушовими доходами
нижче цієї межі) становив би 28,7 %. За абсолютний критерій беруть також
енергетичну цінність добового раціону харчування менше 2100 Ккал. Згідно
з цим критерієм рівень бідності становить 29,6 %. Наближений до цього й
рівень бідності, визначений за відносним критерієм 75 % медіанного рівня
сукупних середньодушових витрат, — 26,3 %.
На цьому тлі надто високою виглядає оцінка рівня бідності за
суб’єктивним критерієм. Обстеження свідчать, що бідними себе вважають
приблизно 90 % населення країни. Феномен цього полягає в тому, що люди
порівнюють свій нинішній матеріальний стан не у просторі (із станом
інших людей), а в часі, тобто зі своїм станом до економічної кризи.
За складом серед бідних найбільше сімей з дітьми (у тому числі
багатодітних) — 43,4 % загальної кількості бідних домогосподарств, сімей
пенсіонерів — 29,1 % і сімей без утриманців — 27,6 %.
Список використаної та рекомендованої літератури
Зайнятість та ринок праці: Міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В. В.
Онікієн-ко. — К, 2001. — Вип. 15.
ИмсД., Крептул А. Система помощи лицам и семьям с низкими доходами в
Канаде // Пробл. теории и практики управления. — 2000. — № 1.
Іванкевич В. Пенсійна реформа в Україні // Україна: аспекти праці. —
2001.—№2.
Катин В. Главная проблема человечества // Вестн. РАН. — 1998. —№ 3.
Кир’ян Т., Шаповал М. Рівень життя— обличчя держави // Уряд,
кур’єр.—2001.—№137.
Князев В. М. Соціальна технологія та управління політичними процесами в
Україні. — К., 1995.
Кодекс законів про працю в Україні та інше законодавство про працю. —
К., 1995.
Колодно Г Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн:
Пер. з польськ. — К., 2002.
Колот А. Глобалізація економіки та її вплив на соціально-трудову сферу
// Україна: аспекти праці. — 2001. — № 3.
Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинник удосконалення
соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 6.
Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і
перспективи розвитку політичних наук // Матер, “круглого столу”, 13
квіт. 2001 р. — К., 2001.
Коробейник Н., Варницький В. Угорщина: перший досвід пенсійної реформи у
країнах Східної Європи // Україна: аспекти праці. — 2001. — №3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
