Реферат на тему:
Держава загального добробуту у США
Загальні риси
На відміну від європейських країн США мають репутацію відсталої щодо
створення загального добробуту країни, дехто навіть ставить під сумнів
приналежність США до світу добробуту. Звичайно, у цих стереотипах є
частка правди. Соціальні програми тут часто мають прогалини в охопленні
населення, а в соціальній політиці перевага віддається особистим
зусиллям кожної особи щодо забезпечення свого добробуту. Проте не можна
ставити під сумнів існування у США держави загального добробуту, яка
характеризується великими державними видатками та
адміністративно-законодавчим забезпеченням соціального захисту.
Звичайно, тип держави добробуту США в багатьох рисах унікальний і
контрастує із західноєвропейськими державами. До 80-х років прибічники
західноєвропейської колективістської держави по обидва боки Атлантики
розглядали США як країну, що намагається наздогнати Західну Європу.
Насправді ж починаючи з середини 30-х років США розвивали власний тип
соціального захисту, не менш значущий, ніж у західних державах. Нині
елементи моделі США ефективно застосовуються на європейському грунті.
Сучасна держава добробуту у США розвинулася двома великими стрибками.
Першим був переворот у політиці, зумовлений глибокою економічною кризою
й заворушеннями серед багатьох її жертв — фермерів, підприємців,
безробітних, а особливо старих. У ті часи за державної підтримки
розвинулися соціальне страхування та соціальна допомога, підтримка
підприємництва, фермерів і домовласників. Найбільше від цього виграли
середній клас, фермери та організовані, переважно білі, представники
міського робітничого класу. Нововведення 60-х років значно розширили
сферу дії соціальних програм. Вони були інспіровані усвідомленням
існування бідності та соціальної незахищеності в багатому суспільстві,
розвивалися під тиском руху за громадянські права чорного населення,
жіночого руху та руху за ширші соціальні гарантії. Протягом 80-х років
адміністрації Р. Рейгана вдалося досягти успіху в багатьох програмах
подолання бідності й забезпечити добробут більшості, особливо літніх
людей. Під час наступного економічного спаду добробут сімей утримувався
на більш-менш сталому рівні завдяки зростанню частки жінок у робочій
силі.
Найхарактернішою особливістю системи США є надзвичайно широка
різноманітність місцевих норм і правил за відсутності загальнодержавного
консенсусу, різка відмінність у трактуванні тих, хто через соціальне
страхування заслужив право на соціальні виплати, і бідних, на яких
розраховані програми адресної допомоги, а також інтегрування приватних
благодійних і комерційних інтересів. Ця різноманітність зумовлена
особливим характером державного апарату, класовою структурою і капіталом
у США. Державний апарат характеризується антифедералізмом,
децентралізацією влади і поділом влади на законодавчу, виконавчу та
судову на всіх рівнях управління. Відсутність сильного центрального
державного апарату має глибокі корені в історії США, де рух робітничого
класу був роз’єднаний через расизм і велику змішаність населення щодо
походження й релігії, так що держава не була змушена створювати потужні
владні структури, здатні протистояти цьому руху. Ідеї соціал-демократії
не мали на чому розвиватися, і при створенні держави добробуту
ідеологічний вакуум був заповнений “лібералізмом” промислових і
фінансових корпорацій, які домінували в економіці. Традиції
ідеологічного панування капіталу в США беруть початок у XIX ст., коли
саме капітал брав на себе обов’язок соціального захисту в багатьох
аспектах, а саме у фінансуванні охорони здоров’я, освіти та інших
інститутів добробуту, а також їх управлінні у соціальному забезпеченні
за місцем роботи та доброчинній діяльності. На початку XX ст. у країні
вже була наявна гегемонія промислових і фінансових корпорацій, які
сформували загальні риси американської держави добробуту.
Ідеологія і соціальні витрати
Дуже важко підшукати термін, який би описував соціально-політичний
консенсус у США. Консенсус, що існує у країні з 30-х років
XX ст., формувався цілком прагматично з гнучкого поєднання волюнтаризму
і лібералізму. Волюнтаризм ґрунтується на двох принципах. По-перше,
індивід і родина майже повністю несуть відповідальність за власний
добробут за відповідної підтримки недержавних інститутів, таких як
церква, доброчинні організації, роботодавці та спілки. По-друге, роль
державного втручання має бути такою, щоб заохочувати сім’ю та індивіда
до самодостатності й менше покладатися на державну підтримку. Отже,
люди, які користуються з державної допомоги бідним, наражаються на
зневагу з боку суспільства. Однак упродовж історії США волюнтаризм
пом’якшувався і приглушувався лібералізмом. Останній будується на
необхідності задоволення соціальних потреб, що виникають як інтереси
різнорідних груп суспільства — бідних і пригноблених, середнього класу,
робітничого руху, жіночого руху, ділових людей та ін. Лібералізм означає
прагматичний соціальний колективізм без лівого ухилу, який асоціюється з
демократією.
Іншою особливістю американської державної політики є відсутність чіткої
взаємодії між соціальною та економічною політикою. У 30-ті роки панував
“соціальний кейнсіанізм”, який визначає високий рівень федеральних
видатків як засіб проти економічного спаду й підтримки зайнятості. Однак
після війни його ідеологічне місце посів принцип, який можна назвати
“комерційним кейнсіанізмом” і який наголошував на раціональному
застосуванні фіскальних і монетарних заходів, у той час як інші дії
уряду та соціальні видатки суворо обмежені. Отже, соціальні програми
60-х не були особливо пов’язані з політикою на ринку праці або сприянням
розвиткові економіки.
Ідеї волюнтаризму та ідеалізму матеріалізувалися у двох напрямках
соціального захисту, обидва з яких надзвичайно сильно розвинулися у США,
— соціальному страхуванні та соціальній допомозі. Проте тут на відміну
від європейських країн ці ідеї мають дещо інший економічний і політичний
зміст. Першочерговим завданням соціального страхування є не захист
працівника, а створення безпечного середовища для капіталістів і
корпорацій. Ось чому соціальне страхування підтримують представники
найманої праці (які розуміють пряму залежність власного добробуту від
добробуту роботодавця) і ділових кіл як засіб створення соціального
капіталу. Водночас функція соціальної допомоги полягає в умиротворенні
та контролі над “зайвим” населенням, а витрати на соціальну допомогу
лягають непродуктивним тягарем на капітал і державу, не створюючи
соціального капіталу. Визначення “соушел сек’юріті”, під яким
здебільшого розуміють пенсійне страхування, має в суспільстві позитивне
забарвлення, у той час як “велфер”, яким позначається адресна допомога,
в очах багатьох несе негативний відтінок, а до людей, які нею
користуються, ставлення не завжди доброзичливе.
У США частка соціальних витрат у ВВП значно нижча, ніж у середньому по
країнах ОЕСР. Лише протягом 60-х років, які тепер можна визначити як
період експансії держави загального добробуту
у США, темп зростання частки соціальних видатків у ВВП був вищий, ніж на
той час у країнах ОЕСР.
Згідно з наведеним у табл. 2 коефіцієнтом заміщення заробітної плати США
були на передостанньому місці щодо відшкодування втраченого доходу серед
18 капіталістичних держав. Іншими словами, населення США було порівняно
слабко захищене від таких соціальних ризиків, як настання старості,
хвороба або безробіття. Ось чому приватні видатки на соціальне
забезпечення у США були такі великі й становили у 1973 р. 7,5 % ВВП, або
ЗО % загальної кількості видатків на соціальне забезпечення. Багато з
цих коштів походять від доброчинних організацій, які надзвичайно
поширені у США. У 1985 р. доброчинні організації витратили на соціальні
потреби 80 млрд дол., тобто 2 % ВВП; 82 % цих коштів надійшли від
приватних осіб і лише по 5 % — від доброчинних фондів і підприємств.
Близько половини цих коштів було спрямовано в розпорядження церкви,
однак невідомо, яка їх частина була витрачена на соціальну допомогу.
Значна частина приватних пожертв була призначена на цілі охорони
здоров’я, освіти й надання соціальних послуг і становила у 1985 р. 30
млрд дол. Приватні добровільні агенції, організовані за етнічним,
релігійним принципом або за місцем проживання, відіграють домінуючу
роль. Зазвичай вони тісно співпрацюють з владою, зберігаючи, проте, свої
особливості відповідно до груп населення, які є їх клієнтами.
Нерівність доходів і бідність
Ураховуючи низький рівень заміщення заробітної плати соціальними
виплатами, грошові виплати по соціальному страхуванню становлять
відносно незначну частку в доходах населення. Іншими словами, люди
покладаються переважно на власну працю, доходи від власності та приватні
пенсії. Це дуже контрастує із західноєвропейськими державами, особливо
Швецією. Розбіжність між доходами найбагатшої та найбіднішої частини
населення, звичайно ж, у США найбільша серед країн, дані по яких
наводилися. Двадцяти відсоткам населення з найнижчими доходами справді
належить найменша частка сукупного грошового доходу населення. Однак 20
і навіть 10 % населення з найбільшими доходами не такі заможні, як,
наприклад, у ФРН. Соціальні трансферти, однак, відіграють надзвичайно
важливу роль у вирівнюванні доходів. Іншими словами, до перерозподілу
відрахувань на соціальне страхування і податків нерівність населення
щодо доходів була б набагато більшою. Загальновизнано, що зниження
податків за часів Рейгана значно змінило перерозподіл доходів на користь
верхніх 10 % шкали доходів.
Якщо порівняти країни за поширеністю бідності до і після соціальних
трансфертів, то виявиться, що й після них частка бідних у США перевищує
аналогічний показник для Швеції і ФРН приблизно втричі. Слід зазначити,
що у США добре розроблено концепцію межі бідності. З 1964 p., коли була
розпочата “війна проти бідності”, Федеральне управління соціального
захисту встановило розмір грошового доходу, потрібного сім’ям різного
типу, щоб забезпечити не-обхідні харчування, житло, одяг і медичне
обслуговування. Це офіційна межа малозабезпеченості, що включає грошові
надходження по соціальному страхуванню і адресній соціальній допомозі.
Звичай-но, межа бідності не може на 100 % адекватно відобразити рівень
мінімальних потреб, і за це критики вважають її або надто приблизною,
або надто щедрою, або надто усередненою, проте її широко визнають як
більш-менш відповідний індикатор бідності. У 1985 р. 14 % населення
проживало за межею бідності, а ще 4,7 % – на 25 % вище цієї межі (табл.
4). Поширеність бідності значно різниться між окремими штатами за
расовою ознакою.
Як випливає з табл. 4, після реформ 60-х поширеність бідності вдвічі
знизилась, однак у 80-ті роки вона знову поширилась, особливо під час
економічного спаду. Зниження рівня бідності найбільше відчуло біле
населення, меншою мірою афроамериканці, а серед іспаномовних і одиноких
матерів рівень бідності навіть зріс. Серед афроамериканців бідні
трапляються втричі частіше, ніж серед білих, і це співвідношення не
змінилося з 50-х років.
Соціальна допомога
Надзвичайно важливою допомогою бідним є програма “Допомога сім’ям з
неповнолітніми дітьми (AFDC)”, відома серед народу як “велфер”. Цю
програму було розроблено на початку XX ст., коли прогресивні кола,
включаючи феміністок, розпочали кампанію допомоги одиноким матерям,
метою якої було запобігання передачі дітей на виховання в інші руки.
Закон про соціальний захист 1935 р. зобов’язав штати забезпечувати цю
допомогу за участі федеральних субсидій. Програма полягала в наданні
прямої фінансової допомоги сім’ям, очолюваним одинокою матір’ю, щоб
запобігти їхньому розпаду. Розглядувана програма має дві характерні
особливості. По-перше, кожний штат повинен розробити власну програму з
урахуванням місцевих особливостей, що зумовлює значну диференціацію
розмірів допомоги і умов її надання. По-друге, сім’я з двома батьками
ніколи не матиме права на цю допомогу. Остання обставина відіграла
головну роль у заохоченні людей до пошуку будь-якої, навіть
малооплачуваної роботи. Проте диверсифікація програм від штату до штату
часом призводила до аномальних розбіжностей у розмірі допомог.
Наприклад, у 1984 р. середній розмір допомоги у штаті Міссісіпі
дорівнював 91 дол. проти 489 у Каліфорнії і 325 дол. у середньому по
країні. Згідно із Законом про підтримку сім’ї 1988 р. допомоги по AFDC
мають на певний період надаватися також сім’ям з двома батьками, проте
реальна ситуація суттєво не змінилася.
Отримувачів AFDC до 60-х років було небагато; протягом наступного
десятиріччя їх кількість зросла в чотири рази. У 80-ті роки чисельність
їх стабілізувалася на рівні 11 млн, або 5 % населення. “Вибухове”
розширення “велферу” було головним досягненням руху за громадянські
права, який вперше залучив чорне населення до державного соціального
забезпечення. Події 70-80-х років свідчать про продовження боротьби між
лібералами та консерваторами. Найпомітнішим проявом цієї боротьби був
конфлікт між бідняками та державою. Проте й ліберальні пропозиції щодо
гарантованого мінімуму доходу, і неоконсервативні ідеї щодо відміни
“велферу” потерпіли поразку. З кінця 60-х років федеральний уряд і уряди
штатів почали розробляти заходи щодо посилення стимулів до праці, що
містилися у програмі. За часів Р. Рейгана види й розмір допомоги
були суттєво скорочені; вимоги щодо прав її отримання стали суворішими;
реальний розмір допомог через відсутність індексації суттєво зменшився.
Як наслідок, близько 400 тис. сімей втратили право на допомогу, а для
260 тис. отримувачів її розмір зменшився.
Расова нерівність і держава добробуту
Питання расової нерівності й расизму відігравали таку саму помітну роль
в політиці сучасної держави добробуту США, як і класова нерівність і
класове гноблення у країнах Західної Європи. До 60-х років для чорних
американців держави добробуту ніби й не існувало. Незважаючи на
величезну кількість тих з них, хто перебував за межею бідності, лише
небагатьом вдалося отримати соціальну допомогу. Це пояснюється
расистською ідеологією, якою керувалися чиновники від Верховного суду до
найменшого місцевого адміністратора. У південних штатах, де в 1940 р.
проживало 80 % чорного населення, система апартеїду була закріплена
місцевим законодавством. Воно дістало підтвердження в рішенні Верховного
суду 1896 p., яке проголошувало, що Конституція дозволяє “окремий, але
рівноцінний” захист законом чорних і білих людей, зумовлюючи тим самим
сегрегацію в освіті, громадському транспорті, місцях відпочинку та
соціальному захисті. Якщо останній і був доступний чорношкірому
населенню, то якість його була незрівнянно нижчою. З огляду на це, а
також під впливом механізації сільського господарства чорні американці
мігрували на північ, перетворюючись з південних селян і хатньої прислуги
на чорний робітничий клас. У 1975 р. у південних штатах проживало лише
52 % чорних американців.
Після десятиріч боротьби за права негрів Верховний суд США у 1954 р.
скасував постанову про “окремий, але рівноцінний” захист. Це рішення
було застосовано насамперед до сфери освіти, де дирекціям шкіл, які
продовжували сегрегацію, відмінялася фінансова підтримка з боку
федерального уряду. Подальша боротьба негрів за громадянські права, по
суті, була боротьбою за доступ до благ держави добробуту, таких як
гарантування зайнятості, житла й медичної допомоги — те, що має
робітничий клас в інших розвинених країнах. Результатом цієї боротьби
стало прийняття у 1964 р. Закону про громадянські права і в 1965 р. —
Закону про виборчі права, які ставили поза законом усі форми
дискримінації та сегрегації, надавали чорним американцям рівні права в
усіх сферах громадського життя. Подальший розвиток реалізувався у
збільшенні представництва чорних людей у політиці (особливо на місцевих
рівнях влади), бізнесі, професійній та управлінській еліті.
Завдяки прийнятим заходам вдалося дещо зменшити розрив у добробуті білих
і чорних американців у 60-70-ті роки. Проте переселення білого населення
до приміської зони, коли чорні лишалися жити в межах міст, посилили
сегрегацію за місцем проживання, що часом зумовлювало також сегрегацію у
школах. Далі, через прийняті Президентом Р. Рейганом заходи щодо
обмеження соціальних виплат у 80-ті роки знову посилилася расова
нерівність щодо доходів, зводячи нанівець здобутки 60-х. Так, найбільший
середній медіанний дохід чорних сімей щодо доходу білих сімей був
досягнутий у 1975 р. і становив 62 %. У 1988 р. це співвідношення
становило вже 55 %, тобто стільки ж, як у 1953 і 1967 р. Розрив у рівнях
дитячої смертності, що швидко зменшувався між 1960 і 1975 p., знову
почав збільшуватися у 80-ті роки. Щоправда, дехто з дослідників
оптимістично стверджує, що у структурі зайнятості чорного населення
відбуваються позитивні зміни. Проте частка чорного середнього класу
оцінюється заледве 10 % загальної чисельності чорного населення, і ці 10
% не почуваються безпечно, тому що їхній добробут залежить від ринкових
сил, які забезпечують взаємодію білих виробників і чорних споживачів.
Сімейна політика
Ідеологія. Сполучені Штати Америки — єдина капіталістична країна, яка не
забезпечує допомоги на дітей на національному рівні й відпустки по
вагітності та пологах. Цілком очевидно, що єдиної державної сімейної
політики, що має забезпечувати добробут матері й дитини чи заохочувати
людей мати (або не мати) дітей, у США не існує. Ідея такої політики
цілком суперечить волюнтаризму та лібералізму, що визначили соціальну
політику країни. В американській традиції навіть більше, ніж у
західноєвропейській сім’я є “притулком у цьому жорстокому світі”,
“бастіоном індивідуалізму”. Волюнтаризм і лібералізм роблять наголос на
відповідальності сім’ї за своїх членів. Коли Р. Ніксон замість “велферу”
запропонував план соціальної допомоги сім’ї, що передбачав гарантований
мінімум доходів для всіх сімей, Конгрес відкинув цей план, бо він
підривав відповідальність, самодостатність сім’ї й стимули до праці.
Іншою причиною відсутності єдиної сімейної політики є питання політики
щодо народжуваності. В Європі сімейна політика часто була зумовлена
намаганням припинити зниження народжуваності пронаталістськими заходами.
Федеральні пронаталістські заходи ніколи не стояли на порядку денному у
США, частково через невпинне зростання населення, а частково — через
поширеність расово-євгенічних і неомальтузіанських поглядів.
Водночас радянські успіхи в освоєнні космосу викликали в суспільстві
занепокоєння щодо недостатнього інвестування в дітей як у людський
капітал. Результатом цього було створення на місцевому рівні мережі
соціальних служб, осередків планування сім’ї, агенцій з питань надання
допомоги по догляду за дітьми за відносно слабкої федеральної
координації та фінансової підтримки. Отже, сімейна політика у США має
немов би дві грані — поміркована матеріальна підтримка бідних та
ідеологія приватності, самодостатності й поваги до материнства в
“нормальній”, тобто патріархальній, сім’ї. Проте ці настанови ніколи не
були абсолютними й часто порушувалися в суспільній практиці. Основним
“порушником спокою” слід вважати жіночий рух, який завжди об’єднував
жінок в основному навколо вимог щодо рівності перед законом. Тепер до
них приєдналися гасла на захист абортів, вимоги щодо створення жіночих
консультацій, притулків для жінок, з яких знущаються в сім’ї, дитячих
закладів, надання відпусток по вагітності й пологах тощо.
Об’єктивні економічні процеси, що втягували жінок у суспільне
виробництво, також сприяли зміні сімейних ролей. Нині лише 14 %
американських сімей поділяють погляди щодо традиційної ролі
чоловіка-годувальника (за винятком одиноких матерів). Жінки тепер
набагато більше покладаються на державу чи на власну працю. Один з
наслідків цього — збільшення кількості розлучень. Такий стан речей,
однак, не задовольняв багатьох суворих моралістів, передусім церкву, яка
вбачала у створеній системі соціального захисту сім’ї загрозу
традиційним моральним цінностям. Отже, за часів Президента Р. Рейгана
обмеження в різних видах допомоги сім’ї відбулися згідно з
патріархальними поглядами.
Проблема абортів завжди гаряче обговорювалася у США з двох позицій —
захист прав жінок і захист прав ненародженої дитини. До прийняття
ліберального закону 1973 р. доступність аборту залежала від рішення
приватного лікаря. Тому якщо забезпечені жінки середнього класу могли
зробити легальний аборт у лікарні, у нормальних санітарних умовах, сотні
тисяч жінок з бідних прошарків змушені були віддавати себе до рук
малокваліфікованих нелегалів у небезпечних щодо санітарії та гігієни
умовах. Незважаючи на лібералізм закону 1973 p., який дає безумовне
право на аборт при терміні вагітності до 12 тижнів, відсутність
державного фінансування та дешевого, доступного медичного обслуговування
негативно впливає на доступність цієї операції в умовах лікарні для
багатьох бідних.
Дошкільне виховання і відпустка по догляду за дитиною. Ортодоксальні
погляди американських консерваторів на те, що священна приватність сім’ї
й материнства мають бути захищені від втручання держави, виявилися в
запереченні необхідності розвитку системи дошкільного виховання у
країні. Президент Р. Ніксон свого часу наклав вето на програму розвитку
дитячих дошкільних закладів, тому що вона, на його думку, містила
загрозу “совєтизації” американської сім’ї. Однак протягом останніх
десятиріч на суспільні погляди щодо цієї проблеми впливали принаймні три
фактори. По-перше, суспільне дошкільне виховання розглядається як
ефективний засіб подолання бідності й поганого ставлення до дитини, не в
останню чергу завдяки заохоченню матерів до пошуку роботи. По-друге,
було визнано користь суспільного виховання й освіти з погляду підвищення
загального рівня культури й освіти населення. По-третє, розширення
зайнятості жінок створило величезний попит на дошкільне виховання майже
в усіх соціальних верствах. Жіночий рух розглядає дошкільне виховання як
ключову умову рівноправності. Усі ці фактори зумовили значне розширення
системи суспільного дошкільного виховання, в якому федеральний і місцеві
уряди відіграли значну роль. Нині половина штатів вимагає від
адміністративних органів освіти створювати дитячі садки для дітей віком
3-5 років (шкільна освіта у США розпочинається з 5 років). Розвиток
надомних дитячих садків значною мірою нерегламентований. Мало також
відомо про якість умов утримання та фінансування приватних закладів
такого типу. Дитячі садки (ясла) поділяються на дві категорії:
комерційні, клієнтами яких здебільшого є представники середнього класу,
і неприбуткові зі змішаною клієнтурою, які часто отримують фінансову
підтримку із суспільних фондів. У 1988 р. у дитячих установах на
комерційній основі виховувалося 51 % усіх дітей у дошкільних закладах.
Більшість неприбуткових закладів керуються церквою, благодійними
організаціями тощо, які співпрацюють з місцевою владою. Останніми роками
посилився процес приватизації дошкільних закладів. Держава непрямо
підтримує дошкільне виховання у формі податкових пільг до ЗО % вартості
догляду за дитиною, найбільшу користь з яких має середній клас як
найчисленніший споживач цієї послуги.
Законодавство США не надає батькам відпустки по догляду за дитиною.
Вагітна жінка згідно із законом 1978 р. “Про дискримінацію вагітності”
просто прирівнюється до “тимчасово непрацездатного працівника”. Проте
лише кілька штатів мають обов’язкове страхування на випадок втрати
працездатності. Отже, у 80-ті роки 60 % матерів не отримували жодної
компенсації по вагітності й пологах, а 40 % зайнятих матерів не були
охоплені страхуванням у разі народження дитини. Хоча частина жінок
отримує оплачувану відпустку на час вагітності й пологів, проте
відпустка по догляду за дитиною перші кілька місяців не гарантується, і
роботодавець часто звільняє жінку, яка бере хоча б коротку відпустку.
Крім того, оскільки третя частина одиноких матерів і чверть заміжніх не
мають медичної страховки, народження дитини є для них дорогим, як і для
інших, що все одно не отримують повної компенсації. Звичайно, великі
корпорації надають своїм працівницям допомогу, яку можна порівняти з
мінімумом, що надається у країнах Західної Європи, однак це стосується
менш як чверті зайнятих жінок.
Охорона здоров’я
Сполучені Штати Америки є унікальними серед країн ОЕСР щодо частки
приватної медицини. У 1984 р. лише 41,4 % видатків на охорону здоров’я
було профінансовано державою проти середньої по ОЕСР 78,8 %. Проте в
1960 р. ця частка була ще нижчою -24,7 %. Хоча порівняно із загальними
економічними ресурсами (частка у ВВП) загальні витрати США на охорону
здоров’я і темп їх зростання цілком порівнянні з витратами країн ОЕСР.
До середини XX ст. система охорони здоров’я США, як і
західноєвропейських країн, була поєднанням державних і недержавних
лікарень і практикуючих індивідуально лікарів, які фінансувалися з плати
пацієнтів за медичні послуги, благодійних пожертв, державних коштів і
фондів неприбуткового медичного страхування. З розвитком наукової
медицини, що базується на лікарняному обслуговуванні пацієнта, система
поступово змінювалася, однак на противагу Західній Європі в цих змінах
перед вела приватна медицина як прибуткова, так і неприбуткова. На товар
перетворювалися не лише медичні технології, як це відбувається скрізь, а
й медичне страхування і медичне обслуговування. На початку існування, у
30-ті роки медичне страхування у США було репрезентоване неприбутковими
організаціями, що створювалися лікарнями, які мали на меті захистити
себе і своїх пацієнтів від зростання вартості перебування в лікарні.
Після війни комерційні страхові компанії швидко розширили свою участь на
ринку страхових послуг, пропонуючи роботодавцям програми колективного
страхування, що передбачали тарифи, пов’язані з професійною та галузевою
приналежністю. Зрештою ринок страхових послуг виявився остаточно
поділеним між прибутковими та неприбутковими компаніями. Тепер на ньому
з’явилася третя сила. Новою формою забезпечення медичної допомоги
виявилась Організація підтримки здоров’я (НМО), яка пропонувала повний
набір медичних послуг своїм членам в обмін на щорічні внески. За
багатьох членів організації частково або повністю сплачують їхні
роботодавці. Розглядувана організація укладає угоди з медичними
установами або безпосередньо надає медичні послуги своїм клієнтам.
Наприкінці 80-х років прибуткові й неприбуткові організації, які
належать до НМО, обслуговували близько 12 % населення.
Комерціалізація лікарень була характерним явищем останніх двох
десятиріч. Наприкінці 80-х років близько 80 % ліжок належали комерційним
приватним лікарням, які отримували ще й державну фінансову підтримку.
Крім того, дедалі зростала кількість неприбуткових лікарень
(добровільник і державних), які мали контракти з комерційними лікарнями.
Над старою дворівневою системою лікарень, що складалася з приватних і
добровільних неприбуткових закладів і державних лікарень, виріс новий
рівень, який збирає платних пацієнтів, відсилаючи безплатних до
безплатних лікарень. Щоб отримати кошти, добровільні лікарні змушені
конкурувати між собою або об’єднуватися в корпорації, а державні лікарні
терплять від бюджетних обмежень і нестачі коштів. Натомість суттєво
комерціалізовані заклади отримують грошові ін’єкції з державного та
місцевих бюджетів.
Слід зазначити, що багато американців або взагалі не охоплені медичним
страхуванням, або застраховані в такий спосіб, що страховка не покриває
коштів лікування особи чи її сім’ї, однак цьому важко дати кількісну
оцінку. За даними 1984 p., 17,4 % населення працездатного віку не були
охоплені медичним страхуванням. У 1980 р. 62 % зайнятих були
застраховані за місцем роботи, частково сплачуючи внески з власного
заробітку. Цей вид медичного страхування покривав кошти лікування в
лікарні та на дому, а також виписування рецептів, однак до певної межі.
Серед цього контингенту 37,5 % не були захищені від величезних витрат,
пов’язаних з лікуванням хронічних захворювань, і у 49,5 % не
передбачалося покриття коштів на звичайні стоматологічні послуги. Таким
чином, приблизно 40-60 % населення були або недостатньо захищені на
випадок хвороби, або не застраховані взагалі. Природно, що рівень
захищеності пов’язаний із соціальним статусом. Службовці й
висококваліфіковані робітники краще охоплені страхуванням, аніж
малооплачувані, не організовані у спілки працівники у сфері
обслуговування й торгівлі. Оскільки ринок праці чітко стратифікований за
расовою, статевою і класовою ознакою, приватне медичне страхування несе
на собі відбиток цієї нерівності.
У 1965 р. було запроваджено нині відомі програми медичного страхування
пенсіонерів і бідних — Медікер і Медікейд. Ці програми фінансуються з
цілком різних джерел і мають різну соціальну природу. Медікер має в
основі страхові внески і є частиною загальної системи соціального
страхування. Медікер є загальнодержавною програмою, норми якої
поширюються на всіх застрахованих громадян пенсійного віку. Вона надає
прийнятний рівень відшкодування вартості лікування, проте має певні
обмеження, такі як максимальний час перебування в лікарні (90 днів).
Тому за рахунок Медікер реально покривається лише 40 % вартості
медичного обслуговування.
Медікейд також є загальнодержавною програмою, однак на відміну від
Медікер не має єдиних нормативів забезпечення; вони свої в кожному
штаті. Фінансується Медікейд з рівних частин коштів федерального бюджету
і бюджетів штатів. Через бюджетні обмеження вартість медичних послуг
покривається на дуже низькому рівні, що не заохочує медичний персонал до
високої якості послуг. Проте для більшості бідних сімей Медікейд є
важливим елементом їхнього добробуту. Це — остання надія для багатьох
літніх і хронічно хворих людей, які вичерпали належні їм кошти за
програмою Медікер і приватним страхуванням. Сімдесят відсотків коштів
Медікейд витрачається на ці категорії населення та сім’ї, які не мають
грошей на оплату лікування.
Список використаної та рекомендованої літератури
Скуратівський В. А., Шевченко М. Ф. Соціальні системи і соціологічні
методи їх дослідження. — К., 1998.
Сорокин П. А. Человек, цивилизация, общество. — М., 1972.
Соціальні пріоритети ринку праці: методологія, практика, шляхи
забезпечення / За ред. С. І. Бандури. — К., 2001.
Социология II Г. В. Осипов и др. — М., 1997.
Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С. О. Макаева. — К., 1999.
Старостенко Г. Новітні демографічні тенденції в Україні // Економіка
України. — 1998. — № 5.
Стоян О. М. Соціальна політика держави та профспілки // Україна:
утвердження незалежності держави (1999-2001 pp.). — К., 2001.
Стратегія подолання бідності // Соц. політика. — 2001. — № 149.
Супян В. Б. Американская экономика: новые реальности и приоритеты XXI
века. — М., 2001.
Трощинсъкий В. П. Етнополітика держави // Україна: утвердження
незалежності держави (1991-2001 pp.). — К., 2001.
Україна. Людський розвиток. Звіт 1995. — К., 1995.
Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку //
Матер, наук. конф. — К., 2001.
Україна: поступ у XXI сторіччя // Л. Д. Кучма. Націю звеличують великі
цілі і діла. — К., 2000.
Яценко В., Вінер М. В епіцентрі пенсійної реформи — Латвія, Угорщина та
Польща // Україна: аспекти праці. — 2000. — № 3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
