Реферат на тему:
Етнонаціональна політика
Етнонаціональна політика як чинник утвердження консолідуючих цінностей
національної ідеї
Важливим напрямком здійснення етнонаціональної політики є створення умов
для розвитку і збагачення духовних засад етнонаціонального життя. Процес
розвитку і збагачення етнонаціональних відносин передбачає глибоке
переосмислення ідеолого-гуманістич-них засад у розвитку суспільства.
Нині воно потребує формування
таких ідейно-гуманістичних засад, які уможливили б об’єднання людей
різних національностей, що дотримуються різних соціальних, політичних,
духовних та релігійних орієнтацій. Здійснити це неможливо без формування
нової ідеологічної парадигми державотворення, духовної, моральної
квінтесенції національної самосвідомості, яка б виключала
етнонаціональну, класову конфронтацію, забезпечувала широкі
взаємозв’язки народів в осягненні глибинних менталітетів техногенної
цивілізації, її культурної матриці, виходила з пріоритетів гуманізму,
демократизму, плюралізму й толерантності, свободи й багатогранності
самореалізації кожної особистості.
Духовною першоосновою, ідеологічною домінантою, ідейно-гуманістичним
ядром і джерелом етнонаціонального розвитку суспільства, основою
стратегії етнонаціональної політики є національна ідея. Саме національна
ідея, яка грунтується на високих національних і вселюдських цінностях (а
не на абстрактних утопіях), здатна стати консолідуючим, інтегруючим і
гармонізуючим чинником етнонаціонального поступу, квінтесенцією
суспільного розвитку. Така ідея є джерелом державотворчої енергії
народу, етнонаціональної спільності, етнічної індивідуальності людини,
її життєздатності, ідеологією державного будівництва (але не державною
ідеологією). Національна ідея — це внутрішня основа нації, її іманентна
сила, розвиток і збагачення якої становить сенс її життєдіяльності. Тому
створення умов для втілення в життя національної ідеї є важливим
завданням і метою здійснення регулятивної діяльності, спрямованої на
розвиток етнонаціональних відносин.
Здійснюючи етнонаціональну політику, слід виходити з того, що
національна ідея не є етнічною. Вона не означає зміщення акцентів на
національну винятковість, суперечить абсолютизації етнічних аспектів
життєдіяльності українського народу, не є ідеєю українського месіанства.
Національна ідея передбачає органічну єдність власне національного й
загальнолюдського. Як протилежності вони перебувають у безперервному
русі, розвитку, постійному взаємопроникненні, переходячи одне в одне.
Діалектика їх взаємозв’язку полягає в тому, що прогресивний розвиток
національного сприяє збагаченню і посиленню загальнолюдського і,
навпаки, поглиблення й розширення загальнолюдських засад істотно впливає
на національні процеси.
Нині в українському суспільстві чітко не визначено і не сформовано
етнодуховні цінності, що гальмує процес його етнонаціональної та
соціальної консолідації. Саме національна ідея, мета якої полягає в
побудові громадянського суспільства, що грунтується на єдності
національного і загальнолюдського, етнічного і соціального в
національному, здатна інтегрувати, об’єднати та консолідувати українське
суспільство на основі поваги до особистості й прав людини, стати
стимулятором звільнення конструктивних, творчих сил особи, етнічної
індивідуальності, самореалізації її сутнісних сил. Тому у здійсненні
етнонаціональної політики надзвичайно важливо акцентувати увагу на
зазначених аспектах національної ідеї. Така політика має створювати
умови для того, щоб функції національної ідеї, які об’єднують,
інтегрують суспільство, були сприйняті й усвідомлені якомога більшою
кількістю громадян країни з метою єдності та цілісності держави.
У системі духовних ціннісних орієнтацій українського суспільства, що
становлять сутність національної ідеї і мають якнайповніше відображатися
в етнонаціональній політиці держави, важливо створити умови для
збагачення національної самосвідомості людини, її внутрішньої
самоідентифікації. Самоусвідомлення народу, рівень самосвідомості
особистості, здатність осягнути своє “я”, внутрішня усвідомлена
цілеспрямована діяльність людини для самовираження, визначення нею
смислових орієнтирів збагачення своєї творчої енергії й усього народу —
надзвичайно важливі домінанти його життєдіяльності. У цьому зв’язку
першочергове завдання етнонаціональної політики — створити умови для
прискорення процесу формування як індивідуального самоусвідомлення
особистості, етнічної індивідуальності, так і національно-державної
ідентичності, державного самоусвідомлення всього народу, його
державотворчого само-осягнення. В основі процесу розвитку й підвищення
самосвідомості, самоусвідомлення народу й самоідентифікації нації лежить
утвердження в системі ціннісних орієнтацій людини й суспільства
морально-етичних норм і базових духовних цінностей як національної
культури, так і вселюдських духовних, моральних цінностей, їх органічна
єдність.
Соціальна, етнонаціональна, гуманітарна політика спрямована на
утвердження в українському суспільстві національної ідеї й має виходити
з того, що не лише ідеологічні, культурні домінанти, парадигми тощо
мають бути покладені в основу національної ідеї (при всій їх важливості
для духовного розвитку), у ній мають органічно поєднуватись етнічне й
соціальне, етнонаціональне й загальнолюдське, її зміст має бути
наповнений такими соціально-культурними складовими діяльності людини і
суспільства, які сприяють формуванню, утвердженню в ньому базових
цінностей — державності, національної безпеки і передусім добробуту.
Саме стабільний, високий рівень добробуту, що підвищується, здатний
наповнити національну ідею життєздатним змістом, перетворити на
діяльнісну, іманентну природі людини сутність. Однак це не означає
приниження значення в національній ідеї її духовної, ідейної,
гуманістичної сутності.
Етносоціальна політика, спрямована на розвиток національної культури,
задоволення духовних потреб людини
Одним з основних напрямків етнонаціональної політики є створення умов
для вільного розвитку культури і традицій усіх етносів України та
національної культури. Така політика має бути спрямована на формування
цілісної, універсальної структури культури, яка б передбачала виховання
бережливого ставлення до національної культурної спадщини, сприяла як
відтворенню й збереженню історичних етнонаціональних культурних надбань,
так і розвитку та збагаченню сучасних культурних цінностей. Слід надати
розвитку культур усіх етносів і національної культури не галузевого, а
універсального загальнодержавного значення, що має зумовити утворення
єдиного культурного простору у країні.
Етнонаціональна політика у сфері розвитку національної культури має бути
спрямована на гуманізацію соціокультурного простору розвитку
національного культурного буття, повернення на культурну авансцену
людини з її багатогранними духовними запитами, культурною неповторністю,
національною самобутністю. Важлива мета такої політики — розв’язати
суперечності у сфері розвитку національної культури, національного
соціокультурного буття, що сформувались як у попередні десятиріччя, так
і виникли останніми роками. Розв’язання цих суперечностей має
спрямовуватися на збагачення соціодуховного поля, розвиток національної
культури особистості й суспільства, створення умов для розширення
свободи вільного індивідуального вибору особистістю, етнічною
індивідуальністю форм і способів самореалізації, самоздійснення свого
духовного потенціалу, власної смислоутворюючої культурної життєвої
програми.
Етнонаціональна політика має виходити з того, що цінності національної
культури є діалектичною єдністю національного й загальнолюдського,
загальнонаціонального та етноспецифічного, регіонального,
індивідуально-місцевого, територіального. Це означає, що здійснювати цю
політику неможливо як без цінностей конкретної національної,
регіональної культури, так і без загальноцивілізаційних цінностей,
сформованих людством. Ціннісний зміст національної культури може бути
рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал
такої культури грунтується на загальній системі цінностей, сформованих
етнонаціональною спільністю, нацією, народом, людством упродовж своєї
історії. Так, цінності національної культури, що формуються в Україні в
сучасних умовах, які повинні стати нормою практично повсякденної
діяльної орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної етнічної
індивідуальності, складовою етногуманістичної творчості її народу, є
результатом тривалого розвитку України, її регіонів, територій,
етногеографічних районів. У кожного регіону, етногеографічного району
України особлива доля, що зумовлюється всім їх розвитком. Через це
національна культура як складова процесів етносуспіль-ного,
регіонального буття зумовлена багатогранними чинниками як
загальнолюдського, так і національно-особливого, місцевого,
регіонального, специфічного лише для цієї території України, для її
народу, етнокультури, традицій, менталітету, тобто для її
індивідуальності. У такій індивідуальності України втілений дух її
народу, його національна самосвідомість, самобутність і неповторність
власного складного, суперечливого, яскравого та трагічного
етносоціального досвіду.
Неможливо створити ефективну систему етнонаціональної політики,
спрямованої на розвиток національної культури, не забезпечивши
відповідну матеріальну базу. Тривалий час в українському суспільстві
культуру, як й інші гуманітарні сфери, вважали надбудовою, фінансуючи її
за залишковим принципом. На жаль, в Україні останніми роками в культурі
посилюються негативні тенденції, спричинені передусім скороченням
обсягів фінансування як з державного, так і з місцевих бюджетів,
послаблюється або руйнується матеріально-технічна база мережі закладів
соціально-культурного призначення. Формування матеріальної бази
культури, насамперед національної, пов’язане зі створенням гнучкої
системи її фінансової підтримки. В основі фінансового забезпечення
культурно-мистецьких закладів має бути як державне бюджетне
фінансування, що ґрунтується на загальнонаціональних програмах розвитку
культури, так і недержавні джерела фінансової підтримки культури. У
цьому зв’язку вирішальне значення має створення умов для формування
різноманітних альтернативних джерел фінансового забезпечення культурного
розвитку, підтримки (а не утримання) культурно-мистецьких закладів і
насамперед конкретних культурних проектів та акцій. Важливо створити
умови для стимулювання спонсорської ініціативи щодо матеріальної
підтримки таких проектів, акцій різноманітними фундаціями, фондами,
окремими фізичними особами. Важливим у фінансовій підтримці
культурно-мистецьких закладів, культурних проектів та акцій є конкурсні
засади виділення коштів, які б унеможливлювали утриманство в цій сфері
суспільного життя. Впровадження способів і форм фінансової підтримки
культурно-мистецьких проектів та акцій, набутих світовою практикою,
дасть змогу урізноманітнити матеріальне забезпечення розвитку
національної культури, процес її оновлення, динамічного розвитку.
Оптимізація етнонаціональної політики держави передбачає створення
передумов для посилення процесу етносоціодинаміки духовного життя
країни, реформування тих сфер діяльності суспільства, що безпосередньо
чи опосередковано впливають на збагачення духовно-морального потенціалу
людини, етнічної індивідуальності. Посилення цього процесу має сприяти
передусім остаточному звільненню особистості від тих форм етносуспільних
відносин, що сковують людину. Процес етносоціодинаміки передбачає
перехід від статичного її існування до динамічного, від одновимірного до
багатовимірного.
Етносоціодинаміка духовного життя, культури передбачає автономію
особистості, перехід від тотальної регламентації до свободи всіх сфер
життєдіяльності індивідуальності, духовного плюралізму. Вона означає
перехід від одновимірності до багатовимірності, багатогранності,
альтернативності етнодуховних процесів, що зумовлюють розвиток свободи
особистості, органічну самореалізацію духовного потенціалу етнічної
індивідуальності. Зрештою, етносоціодинаміка духовного життя передбачає
перехід від тоталітарних чи примітивних інституціональних форм його
організації до цивілізованих, що грунтуються насамперед на
самоорганізації, самореалізації особою етнонаціональних,
духовно-моральних цінностей, що становлять сутність життєдіяльності
суспільства.
Етнонаціональна політика має здійснюватися на наукових засадах у
контексті цивілізованого, світового науково-гуманітарного досвіду
людства, на основі надбань національного й загальнолюдського, насамперед
у сфері духовного життя, культури. Етнонаціональна політика має бути
спрямована на створення умов для того, щоб людина, етнічна
індивідуальність, її різноманітні духовні потреби та інтереси постійно
перебували в центрі уваги держави й суспільства. Гуманізація
багатогранного соціального, духовного простору етносуспільного буття,
створення умов для безперервного процесу збагачення внутрішнього світу
людини, утвердження неповторності й самобутності кожної особистості є
стратегічною метою етнонаціональної політики, а також соціальної та
гуманітарної політики.
Список використаної літератури:
Міщенко Т. Право малозабезпеченої сім’ї на державну підтримку // Соц.
захист.— 2001.—№8.
Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // Соц.
захист. — 2000. — № 3.
Напрями та механізми подолання бідності в Україні: Матер, нац. семінару,
2000 p. / Мін-во праці та соц. політики, УАДУ, Інститут світового банку.
— К, 2000.
Неспорова А. Занятость и политика на рынке труда в некоторых странах с
переходной экономикой. — М., 2000.
Новіков В. Подолання бідності — нагальна проблема соціальної політики //
Україна: аспекти праці. — 2001. — № 1.
Павловська Н. Необхідність та шляхи забезпечення випереджаючого
зростання заробітної плати // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 2.
Палій О. М. Економічна і соціальна вартість пільгових пенсій //
Актуальні проблеми реформування державного управління: Матер, щоріч.
наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів,
докторантів Академії, 29 травня 1997. — К., 1997.
Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.
Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. — К., 1999.
Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навч. посіб. — К., 1996.
Покрищук В., Ковальський. Реформування економіки і актуальні проблеми
використання робочої сили // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 1.
Прибиткова І. М. Основи демографії. — К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
