Реферат на тему:
Кошти і тарифи в соціальному страхуванні
Тарифи в соціальному страхуванні
Як випливає з економічної природи страхування взагалі, система
соціального страхування є сукупністю форм і методів накопичення коштів,
призначених на покриття втрат доходу внаслідок соціальних ризиків. На
відміну від звичайного страхування страховий тариф (іноді його називають
страховою премією) у соціальному страхуванні є внеском, розмір якого
визначається в певній пропорції до заробітної плати. На противагу
приватному страхуванню в соціальному не застосовуються окремі тарифи для
фізичних осіб. Норми відрахувань від заробітної плати поширюються на
певні професійні групи або навіть на все працююче населення і
встановлюються відповідно до виду соціального ризику, на страхування
якого вони спрямовуються.
Тарифи різняться за соціальними ризиками. Цілком зрозуміло, що тимчасова
непрацездатність настає частіше, ніж інвалідність чи втрата
годувальника, однак і розмір завданої шкоди набагато менший. У країнах з
ринковою економікою проблема страхових тарифів у соціальному страхуванні
завжди була предметом детального й аргументованого обговорення. Адже
тарифи не можуть змінюватися часто.
Внески на соціальне страхування
З’ясуємо тепер, хто повинен покривати видатки і з яких джерел має
формуватися бюджет соціального страхування. Оскільки соціальні ризики
меншою мірою залежать від людини, ніж від соціальних умов, логічним є
розподіл відповідальності за сплату страхових внесків між роботодавцем,
працівником і суспільством в особі держави.
У процесі становлення й розвитку систем соціального страхування
формується фінансова база соціального захисту працівників. На перших
етапах існування соціального страхування стало нормою, щоб застраховані
особи самі робили внески. Це аргументовано тим, що виплати по
соціальному страхуванню — це зароблене право, а не допомога.
Обов’язковість внесків примушувала працівників ніби робити заощадження
на невизначене майбутнє. Крім того, сплата внесків дає право
застрахованим особам брати участь у програмах соціального страхування, а
це сприяє ощадливішому витрачанню коштів, адже працівники уникатимуть
надмірних видатків, щоб не допустити великих внесків.
Одним з аргументів, що пояснює необхідність участі роботодавців у сплаті
внесків, є їхня відповідальність за соціальну підтримку “людського
капіталу” у зв’язку з нещасними випадками на виробництві, безробіттям,
хворобами та інвалідністю. Роботодавець, узявши на себе частину
навантаження, отримує натомість вищу якість праці, стабільність
трудового колективу, кращі відносини з працівниками. Крім того,
зобов’язання щодо сплати внесків водночас дають їм право брати участь в
управлінні програмами соціального страхування.
Що ж до внесків з боку держави, то це вважається її моральним
обов’язком, що зумовлюється відповідальністю держави за економічно
слабкіших членів суспільства. Фінансове втручання держави потрібне тоді,
коли фонди соціального страхування відчувають дефіцит.
Наприклад, ризик безробіття пов’язують з діяльністю всіх трьох
суб’єктів: працівника, роботодавця і держави. Вважається, що відповідна
частка ризику припадає на працівника, тому що він обирає ту або іншу
професію, має відповідну кваліфікацію. Тому він і повинен відповідати за
свою частку ризику й матеріально брати участь у його мінімізації й
компенсації. Роботодавець (підприємець) ризикує, коли організовує
виробництво і збут товарів або послуг. Держава так само має частку
соціального ризику, що можливий через недоліки в законодавстві й
здійсненні соціально-економічної політики.
Отже, рівень безробіття пов’язаний з недалекоглядним вибором професії
або недостатнім рівнем фахової підготовки (працівник), неправильною
стратегією розвитку виробництва (роботодавець) і недоліками у здійсненні
економічної та соціальної політики (держава). Проте розподілити ступінь
ризику залежно від прийняття тих або інших рішень працівником,
роботодавцем і державою неможливо, тому що в кінцевому підсумку вони
взаємозалежні, їхні дії й прийняті рішення перебувають у певних межах. І
тому доцільно покласти матеріальну відповідальність за страхування цього
ризику на всіх учасників.
Ідею тристороннього фінансування втілено в міжнародних конвенціях і
рекомендаціях МОП. Зокрема, рекомендація МОП № 67 “Про забезпечення
доходу” (1944 р.) визначає основні принципи тристоронньої структури
фінансування заходів соціального захисту: “Вартість виплат соціального
страхування має бути розподілена між
застрахованими особами, роботодавцями та платниками податків так, щоб
уникнути зубожіння застрахованих осіб з малими доходами і труднощів для
виробництва”.
У довоєнних дослідженнях МОП зазначалося, що логічного критерію для
розподілу величини внесків між трьома суб’єктами з позицій економіки не
знайдено, за винятком внесків на страхування від нещасних випадків на
виробництві, де вже у 30-ті роки утвердився чіткий правовий принцип,
згідно з яким роботодавці несли повну фінансову відповідальність за цими
страховими випадками.
Отже, до основних джерел формування бюджету соціального страхування
належать такі надходження:
• внески (із заробітків) робітників і службовців;
• внески роботодавців, що включаються у собівартість продукції;
• надходження з Державного бюджету;
• надходження з місцевих бюджетів.
Отже, системи обов’язкового страхування, сформовані й удосконалені
протягом їх тривалого розвитку у країнах з ринковою економікою, дають
змогу будувати відносини між трудящими, роботодавцями та державою на
основі співвиміру, з одного боку, соціальних ризиків і відповідного
розміру страхових внесків, а з іншого — коштів, що потрібні для
компенсації та мінімізації цих ризиків і пов’язаних з ними сум допомог,
пенсій, вартості широкого кола соціальних послуг.
З урахуванням співвідношення величин страхових надходжень і відповідних
видатків за окремими видами соціального страхування та економічної й
соціально-демографічної ситуації (стан економіки, тенденції відтворення
населення, стан його здоров’я) держава вживає відповідних заходів щодо
змін у законодавстві та коригування соціальних програм (страхових
тарифів, розміру та умов виплат по соціальному страхуванню, ступеня
участі окремих суб’єктів страхування).
Об’єкти й суб’єкти в соціальному страхуванні
Відповідно до визначення об’єктів і суб’єктів загального страхування в
соціальному страхуванні об’єктом страхування є певний вид соціального
ризику. Зауважимо, що об’єктом страхування є саме ризик, а не працівник.
Працівник застрахований і може бути страхувальником поряд з роботодавцем
і державою. Страховиками є фонди соціального страхування, які несуть
відповідальність за збирання страхових внесків і виплату пенсій, допомог
по тимчасовій непрацездатності, по безробіттю тощо.
Перерозподіл коштів у соціальному страхуванні
Розподіл відповідальності має дуже важливий економічний аспект. Основним
принципом соціального страхування, як і страхування взагалі, є
солідарність, тобто спільна відповідальність усіх, хто охоплений певним
видом страхування, за відшкодування збитків кожної конкретної особи.
Перерозподіл коштів у межах соціального страхування відбувається
принаймні у двох вимірах. По-перше, це горизонтальний перерозподіл — від
осіб, з якими не відбулася страхова подія протягом певного часу, до тих,
з ким вона відбулася. Різновидом горизонтального перерозподілу є
перерозподіл від молодих працівників до літніх людей, який ще називають
віковим. По-друге, це вертикальний перерозподіл — від осіб з вищим
рівнем доходу до осіб з нижчим його рівнем. Цей тип перерозподілу
можливий завдяки існуванню певних обмежень щодо розміру соціальних
виплат і нижньої межі заробітної плати, з якої вони відраховуються.
Вертикальний перерозподіл забезпечується також участю держави. Найвищий
рівень перерозподілу забезпечується тоді, коли найбільшою є частка
держави. Адже джерелом відрахувань у цьому разі є надходження до бюджету
(в основному податки, що мають прогресивний характер). Треба ще зважати
на те, що у відрахуваннях на соціальне страхування є верхня межа (так
звана стеля оподаткування), понад яку відрахування із заробітків не
робляться.
Диференціація тарифів у соціальному страхуванні
У соціальному страхуванні страхові тарифи диференційовані за видами
соціального ризику. Зокрема, різними є тарифи внесків на страхування у
зв’язку з безробіттям, пенсійним страхуванням, тимчасовою
непрацездатністю. Причина цього цілком очевидна. Адже всі ці види події
настають з різною ймовірністю і спричинюють різну тривалість втрати
заробітку.
Як зазначалося, окремі тарифи для фізичних осіб у соціальному
страхуванні не застосовуються. Проте цілком очевидно, що для різних
професійних груп, галузей, територій імовірність певного виду
соціального ризику та розміри втрати заробітку різні. В одних галузях
працівники більше наражені на ризик інвалідності або тимчасової
непрацездатності, в інших вони користуються правом дострокового виходу
на пенсію. Якщо страховий тариф — єдиний для всіх галузей, це означає,
що групи працівників, які менше наражаються на той чи інший вид ризику,
а отже, менше отримують з фондів соціального страхування, своїм коштом
підтримують інші групи працівників. У такому разі галузі з підвищеним
ризиком не стимулюються до його запобігання, профілактики, бо
відшкодування здійснюється за рахунок усього працюючого населення
країни. Якщо страхові тарифи диференційовані, представники певної галузі
чи навіть професії з відносно високими ступенями соціальних ризиків
мусять сплачувати більші внески, а тому зацікавлені запобігати ризикам з
метою зниження тарифу.
Страхові тарифи мають диференціюватися також тоді, коли на території
країни є зони з особливим режимом оплати праці, а отже, і покриття
соціальних ризиків. У цьому разі значну участь у формуванні коштів
соціального страхування може брати держава. Проте завдяки саме
диференціації страхового тарифу в цій зоні обсяг зібраних коштів
соціального страхування найточніше відповідатиме потребам страхового
покриття соціальних ризиків у цій зоні.
Список використаної та рекомендованої літератури
Зайнятість та ринок праці: Міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В. В.
Онікієн-ко. — К, 2001. — Вип. 15.
ИмсД., Крептул А. Система помощи лицам и семьям с низкими доходами в
Канаде // Пробл. теории и практики управления. — 2000. — № 1.
Іванкевич В. Пенсійна реформа в Україні // Україна: аспекти праці. —
2001.—№2.
Катин В. Главная проблема человечества // Вестн. РАН. — 1998. —№ 3.
Кир’ян Т., Шаповал М. Рівень життя— обличчя держави // Уряд,
кур’єр.—2001.—№137.
Князев В. М. Соціальна технологія та управління політичними процесами в
Україні. — К., 1995.
Кодекс законів про працю в Україні та інше законодавство про працю. —
К., 1995.
Колодно Г Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн:
Пер. з польськ. — К., 2002.
Колот А. Глобалізація економіки та її вплив на соціально-трудову сферу
// Україна: аспекти праці. — 2001. — № 3.
Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинник удосконалення
соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 6.
Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і
перспективи розвитку політичних наук // Матер, “круглого столу”, 13
квіт. 2001 р. — К., 2001.
Коробейник Н., Варницький В. Угорщина: перший досвід пенсійної реформи у
країнах Східної Європи // Україна: аспекти праці. — 2001. — №3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
