Пошукова робота:
Види соціального страхування
Перелік видів соціального страхування
Світовий досвід засвідчує, що до основних видів (галузей) соціального
страхування, що забезпечують прийнятний рівень соціального захисту,
належать:
• страхування пенсій (за віком і по інвалідності через загальні
захворювання, нещасні випадки в побуті й на транспорті);
• страхування від нещасних випадків на виробництві (виробничий
травматизм і професійні захворювання), що передбачає страхування на
випадок тимчасової та постійної втрати працездатності;
• страхування на випадок тимчасової втрати працездатності;
• страхування на випадок безробіття;
• медичне страхування.
Такі види соціального захисту, як допомога малозабезпеченим сім’ям,
інвалідам з дитинства, сім’ям з неповнолітніми дітьми, не пов’язані з
трудовою діяльністю, не є страховими за природою і забезпечуються, як
правило, через систему державної соціальної допомоги та інші державні
соціальні програми.
У сучасних умовах значної диференціації доходів трудящих природно, що
поряд з обов’язковим існує добровільне страхування, де страхувальниками
є як роботодавці, так і трудящі. Питання про добровільне (додаткове)
страхування має вирішуватися в кожному конкретному випадку за
посередництвом колективних договорів або індивідуально.
Специфічні особливості пенсійного страхування
У класичному вигляді пенсії за віком в основі мають довгостроковий
договір між працюючим населенням і тими, хто через свій похилий вік не
може працювати, але в минулому матеріально (через сплату страхових
внесків) підтримував осіб похилого віку. Тут спрацьовує принцип
страхової солідарності: усі сплачують внески, хоча й у різний час, і
відбувається горизонтальний перерозподіл доходів від тих, з ким страхова
подія не відбулася, до тих, з ким вона відбулася. На відміну від інших
видів страхування, де страхуються несприятливі події в житті людини,
ризиком у пенсійному страхуванні є тривалість непрацездатного внаслідок
похилого віку періоду, власне ризик довголіття.
Цілі пенсійного страхування
Пенсійне забезпечення має три основні цілі:
• захист від бідності при настанні старості;
• гарантування певного рівня доходу після завершення трудової
діяльності;
• захист зазначеного доходу від подальшого абсолютного й відносного
знецінення.
Функцію захисту від бідності пенсійне забезпечення повинно виконувати
так, щоб мінімальна пенсія завжди перевищувала поріг доходу, що дає
право на отримання соціальної допомоги. Отже, людина, яка отримує пенсію
за віком, не повинна стати клієнтом служби допомоги по бідності. Рівень
пенсії після завершення трудової діяльності встановлюється за таким
правилом: становить певну суму, пропорційну сумі заробітку.
Проблема знецінення є особливо важливою в пенсійному страхуванні, тому
що призначені один раз пенсії сплачуються впродовж тривалого періоду.
Пенсії можуть знецінюватись абсолютно і відносно. Абсолютним знеціненням
вважається зниження купівельної спроможності пенсії внаслідок інфляції.
Відносне знецінення означає зменшення співвідношення між пенсією та
поточною заробітною платою в економіці, тобто коли при підвищенні рівня
добробуту молодших громадян добробут пенсіонерів залишається на тому
самому рівні.
Захист від інфляції відбувається через індексацію (як і для деяких інших
видів доходів населення). З цією метою встановлюється межа індексу
інфляції (поріг індексації). Наприклад, коли порівняно з певним моментом
часу роздрібні ціни підвищуються (припустимо, на 5 %), то пенсії
(можливо, і якісь інші соціальні виплати, заробітна плата тощо) мають
бути підвищені на таку саму величину. Якщо середній розмір пенсії
“прив’язати” до середньої номінальної заробітної плати, то індексація
одночасно враховуватиме два фактори — рівень інфляції і життєвий рівень
(звичайно, якщо збільшення заробітної плати не було повністю
інфляційним). Тоді життєвий рівень пенсіонерів відповідатиме рівню
працюючого населення. Це дуже важливий момент у соціальній політиці
держави, і співвідношення середньої пенсії та середньої заробітної плати
— показник, що завжди відстежується урядом. Проте в період економічного
спаду, для якого характерне зниження реальної заробітної плати,
адаптація пенсій до поточної заробітної плати погіршуватиме становище
пенсіонерів. Тому в деяких країнах для захисту пенсій від абсолютного та
відносного знецінення одна їх половина індексується з урахуванням
інфляції, друга — відповідно до номінальної заробітної плати.
Умови надання пенсій
Дохід у пенсійних системах гарантується завдяки нагромадженню певних
фінансових коштів. Спосіб фінансового забезпечення є принциповим
моментом, що відрізняє пенсійні системи одну від одної. Системи, що
побудовані на класичному принципі страхування, передбачають відрахування
внесків до пенсійного фонду протягом усього трудового життя людини. У
цьому разі пенсія надається за наявності страхового стажу, під яким
розуміють період сплати внесків до фондів пенсійного страхування. Частка
трудящих у фінансуванні становить 30-40 % загального обсягу пенсійних
фондів. Основну частину внесків сплачують роботодавці (частково
держава). Розмір пенсійних внесків для трудящих коливається від 6-7 %
(Бельгія, Великобританія, Італія) до 12 % заробітної плати (що становить
95 % загального обсягу внесків у Нідерландах). Однією з умов надання
пенсії є досягнення людиною пенсійного віку. У більшості
розвинених західних країн пенсійний вік для чоловіків становить 65
років. Жінки в одних країнах виходять на пенсію на 3-5 років раніше
(Великобританія, Бельгія, Португалія, Швейцарія), в інших — одночасно з
чоловіками.
Соціальні пенсії
Нині держава гарантує пенсію й тим, хто має достатній стаж роботи (через
законодавчо встановлену обов’язковість пенсійного страхування), і тим,
хто такого стажу не має (надаються так звані соціальні пенсії, які часто
фінансуються з державного бюджету, тому що не мають страхової природи).
Зрозуміло, що соціальні пенсії уніфіковані щодо розміру, оскільки не
пов’язані з розміром заробітку.
Види пенсійних систем
Відмітна особливість пенсійного забезпечення в західних країнах полягає
в тому, що там завжди одночасно існувало кілька систем (або схем)
пенсійного забезпечення, які доповнювали одна одну. Як правило, це
основна й додаткова пенсії за віком. Основна пенсія за віком надається в
окремих країнах державою у вигляді однакових грошових сум для всіх осіб
незалежно від розміру їх попереднього заробітку. Дуже часто ця основна
пенсія дорівнює соціальній пенсії, а отже, виплачується особам, які не
мають страхового стажу. В інших країнах розмір основної пенсії залежить
від середнього заробітку за певний період часу й може обмежуватися
мінімальним і максимальним розмірами пенсій. Це дає змогу забезпечити
захист мінімальних доходів і досягти соціальної згоди в суспільстві; до
того ж, оскільки пенсія все-таки пов’язана з розміром попереднього
заробітку, забезпечується соціальна справедливість.
Додаткові пенсії виплачуються за галузями або підприємствами і
становлять 10-20 % розміру основної пенсії. Додаткові пенсії є не лише
засобом підтримки доходів пенсіонерів, а й способом закріплення кадрів
на цьому підприємстві чи в цій галузі.
Державні солідарні (розподільчі) системи
У державних схемах пенсійного забезпечення, як правило, використовується
розподільчий метод. Це означає, що сума страхових внесків, відрахованих
від заробітної плати працюючого населення, розподіляється серед їх
сучасників-пенсіонерів у вигляді пенсій. Отже, молодші працівники
солідаризуються із старшим поколінням.
Тому такі системи називають солідарними. Вони обов’язкові, а їх гарантом
є держава. У них досягається не лише горизонтальний перерозподіл коштів,
а й вертикальний, тобто працівники, які в минулому мали нижчі заробітки,
отримують вищу пенсію, ніж працівники з більшими заробітками. У такий
спосіб досягається також певна солідарність щодо працівників з меншими
доходами. Позитивним у цих системах слід вважати тверді гарантії, які
вони надають працівникам незалежно від фінансового стану фондів
(гарантом є держава).
Накопичувальні системи
Професійні й приватні пенсійні системи будуються, як правило, на
принципах капіталізації внесків і персоніфікації пенсійних рахунків.
Вони дістали назву накопичувальних. Капіталізація означає, що внески
кожної особи не витрачаються, поки вона не досягне пенсійного віку, а
накопичуються на пенсійному рахунку застрахованого та інвестуються з
метою отримання на них прибутку. Останній потрібен для утримання апарату
управління й захисту внесків від інфляції (адже мине багато часу, поки
накопичені кошти почнуть використовуватися для виплати пенсії).
Персоніфікація означає наявність у кожного застрахованого окремого
рахунка, який відображає процес внесення страхових платежів. При цьому
заздалегідь встановлюється можливий розмір пенсії і відповідна йому
норма відрахувань від заробітку з урахуванням відсотка їх збільшення
завдяки капіталізації. На ці рахунки нараховуються відсотки протягом
життя застрахованого, а після його виходу на пенсію цей капітал
використовується для виплати пенсії (ренти). Отже, у пенсії відображена
не лише заробітна плата працівника, а й відсотки на нагромаджений ним
протягом страхового періоду капітал. Такі системи не користуються
урядовими гарантіями, не індексують пенсії, а покладаються лише на
вигідне інвестування коштів, хоча ця діяльність регламентується
законодавством. Найзахищенішим від ризику, хоча і найменш прибутковим є
інвестування коштів у державні цінні папери.
Ці системи не відповідають принципу солідарності з менш заможними
прошарками населення, що властивий розподільчим системам з єдиним
фіксованим розміром пенсійної виплати. Однак їх перевагою є можливість
більшого контролю за нагромадженням, інвестуванням і виплатою коштів.
Застрахований у будь-який час може отримати інформацію про загальну суму
внесків на його персональному рахунку, нараховані на неї відсотки і
розмір належної йому пенсії. До недоліків приватного страхування
належать певний ризик при інвестуванні коштів і відсутність механізму
захисту від інфляції. Захист забезпечується лише завдяки отриманим
відсоткам на капітал.
Диверсифікація пенсійного забезпечення
Між цими двома принципово різними моделями пенсійних систем є велика
кількість проміжних варіантів, багато з яких мають на меті послабити
недоліки кожної із систем і посилити їх переваги. Ось чому в багатьох
країнах утворилися пенсійні системи, які складаються з трьох рівнів, що
доповнюють один одного. Перший рівень — це забезпечення всім громадянам,
які досягли пенсійного віку, фіксованого мінімуму пенсійного
забезпечення незалежно від трудового стажу. Цей вид пенсій фінансується
через систему обов’язкового пенсійного страхування, а за відсутності
необхідного страхового стажу дотується з державного бюджету. Другий
рівень — це пенсії, що також надаються з фондів обов’язкового
страхування, розмір яких залежить від попереднього заробітку (як
правило, за кілька останніх років). Фінансування пенсій перших двох
рівнів здійснюється за розподільчим принципом: внески працюючого
населення використовуються для виплати пенсій особам літнього віку.
Третій рівень — це приватне страхування пенсій за принципом
персоніфікації страхових рахунків і капіталізації внесків як
індивідуальне, так і професійне (корпоративне), тобто пов’язане з певним
підприємством або галуззю і призначене для приватних осіб, які хотіли б
мати вищий рівень матеріального забезпечення в літньому віці порівняно з
тим, що забезпечується державним обов’язковим соціальним страхуванням і
залежить від офіційної заробітної плати.
По-перше, трирівнева система не лише сприяє захисту непрацездатних
громадян від зубожіння (передусім тих, хто сам про себе не подбав), а й
забезпечує можливість працездатним власною працею забезпечити собі
матеріальний добробут після втрати працездатності. По-друге, додаткове
добровільне страхування є інструментом досягнення більшої економічної
свободи, сприяє більшій незалежності громадян від держави і економічному
зростанню через інвестування нагромаджених коштів. Зауважимо, що
зазвичай держава сприяє заощадженням (окрім екстраординарних випадків за
значного падіння споживчого попиту).
Криза пенсійної системи в Україні
Існування гарантованого державою пенсійного забезпечення є ознакою
цивілізованості сучасного суспільства. В Україні останнім часом пенсійне
забезпечення переживає глибоку кризу, хоча держава витрачає на пенсійне
забезпечення близько 10 % виробленого національного доходу, тобто за
міжнародними стандартами є значним.
Причина кризи пенсійного забезпечення в Україні полягає у спаді
виробництва, звуженні бази збирання страхових платежів (скорочення
зайнятості в офіційному секторі економіки, приховане безробіття,
затримка виплати заробітної плати, коли працівники не отримують її, а
отже, не здійснюються відрахування на соціальне страхування,
приховування фактичної чисельності зайнятих та їхньої фактичної
заробітної плати, зайнятість у тіньовому секторі й ухиляння від сплати
податків і страхових платежів тощо).
Однак навіть якби економіка була на належному рівні, а страхові платежі
збиралися вчасно і в повному обсязі, система пенсійного забезпечення в
Україні все одно потребувала б реформування. У державі стрімко наростає
процес старіння населення, що вкрай негативно впливає на параметри
солідарної (розподільчої) пенсійної системи. Якщо в 1970 р. на 100 осіб
населення працездатного віку припадало 32 особи пенсійного віку, то в
1998 р. їх налічувалося 39, а в 2026 р. передбачається 55. Загальна
чисельність пенсіонерів з 1980 р. збільшилася на 30 % і нині їх частка
становить 29 % чисельності населення України. Отже, таке співвідношення
працездатного і непрацездатного населенням потребуватиме збільшення
відрахувань на пенсійне страхування, які нині в сукупності становлять 33
% фонду заробітної плати.
Вкрай несприятливе в Україні порівняно з іншими країнами співвідношення
працюючого населення і пенсіонерів зумовлюється також низьким пенсійним
віком, який у більшості країн встановлений на рівні 65 років. Цей рівень
було встановлено ще за часів існування СРСР у 1928 p., коли була
сформована сучасна система пенсійного забезпечення, яка діє в Україні за
тим самим солідарним принципом й нині. Проте на той час співвідношення
працюючих і пенсіонерів було набагато сприятливішим, якщо врахувати й
те, що державні пенсії не гарантувалися колгоспникам, кількість яких
перевищувала половину чисельності населення держави. Низький пенсійний
вік не створював проблем, навпаки, тривалий час був одним із чинників,
що запобігали безробіттю.
Однією з причин швидкого збільшення чисельності пенсіонерів є прийняття
низки законодавчих актів, що встановлюють пільговий вік виходу на
пенсію. На 5-15 років знижено вік для майже 20 категорій працівників. Як
наслідок, стрімко збільшується чисельність пенсіонерів-пільговиків. Якщо
в 1970 р. їх чисельність не перевищувала 7 % усіх пенсіонерів за віком,
то в 1990 р. вона становила близько 15 %, а в 1998 р. — понад 28 %.
Таке становище відображує особливості системи оплати праці, коли праця у
важких і шкідливих умовах або на певній посаді меншою мірою
компенсується підвищенням поточної заробітної плати, а більшою —
відсуванням її “на потім” у вигляді дострокового надання пенсії
незалежно від того, чи втрачається у більш ранньому віці загальна та
професійна працездатність. Отже, фінансова відповідальність за такі
гарантії з боку держави перекладається на молодші покоління, яких
внаслідок прогресуючого зниження народжуваності стає дедалі менше, тоді
як тягар пільгового пенсійного забезпечення постійно посилюється.
Отже, існуюча система пенсійного забезпечення в Україні потребує не
просто вдосконалення, а суттєвих змін з метою збільшення розміру пенсій,
забезпечення справедливої їх диференціації і тіснішого зв’язку між
трудовим внеском і розміром пенсій, запобігання ухилянню від сплати
внесків до Пенсійного фонду України.
Криза пенсійного забезпечення в зарубіжних країнах
Криза пенсійної системи є проблемою не лише для України. Старіння
населення внаслідок зниження народжуваності — глобальний процес, а отже,
у більшості розвинених країн світу погіршується пропорція між
пенсіонерами та працюючими і збільшується навантаження на останніх. За
демографічними прогнозами, у середині XXI ст. частка населення
пенсійного віку країн — членів ОЕСР досягне 25 % порівняно з 14 % у 90-х
роках XX ст., а частка пенсійних видатків у національному доході
збільшиться з 11 до 22 % і більше. Необхідність реформування існуючої
системи накопичення, розподілу та перерозподілу коштів пенсійного
забезпечення зумовлюється також уповільненням темпів економічного
розвитку країн — членів ОЕСР, що спостерігається з середини 70-х років
XX ст.
У країнах з перехідною економікою на державні пенсійні системи впливає
не лише криза старіння, а й пережитки адміністративно-командної системи
з притаманними їй централізованим плануванням та ігноруванням ролі
природного стимулу до праці — її оплати. Низький пенсійний вік
відігравав у цих країнах ще й роль штучного регулятора ринку праці,
запобігаючи безробіттю. Концепція ринку праці в
адміністративно-командній економіці полягала в забезпеченні економіки
робочою силою, тоді як у соціально орієнтованій ринковій економіці
йдеться про забезпечення робочими місцями працездатного населення, яке
бажає працювати. Отже, за нинішніх умов низький пенсійний вік посилює
несприятливе співвідношення платників внесків до пенсійних фондів і
отримувачів пенсій. Нині у загальній чисельності населення у країнах
Центральної та Східної Європи приблизно 50 % становлять працюючі й 25 %
— пенсіонери. Внаслідок цього видатки на пенсійне забезпечення
здебільшого високі, що потребує значного збільшення норм відрахування до
пенсійних фондів та їх бюджетного субсидування. Збільшення відрахувань з
фонду заробітної плати, у свою чергу, зумовлює ухиляння від сплати
внесків до пенсійних фондів.
У багатьох країнах, зокрема західних, значно послаблений зв’язок між
трудовим внеском і нарахованою пенсією. Така ситуація прийнятна за
швидкого економічного піднесення, коли можливе збільшення соціальних
видатків випереджувальними темпами. Проте у 80-90-ті роки XX ст., коли
темпи економічного зростання уповільнились, постало питання про
обмеження ресурсів на соціальні цілі, а водночас і про способи цього
обмеження.
Чилійська пенсійна система
Зауважимо, що проблема реформування пенсійної системи притаманна
практично всім розвиненим країнам. А тому на особливу увагу заслуговує
досвід Чилі, де пенсійну реформу було здійснено ще в 1980-1981 pp. З
одного боку, пенсійна реформа була складовою загальної економічної
реформи, спрямованою на мобілізацію інвестиційних коштів, а з іншого
боку, її необхідність зумовлювалася недоліками старої пенсійної системи.
У Чилі пенсійна система, як і системи пенсійного забезпечення у країнах
Центральної та Східної Європи, була надто щедрою на обіцянки, а тому не
спроможною забезпечити всім пенсіонерам гідний рівень доходу.
Демографічні прогнози так само свідчили про неминуче старіння населення,
хоча нині частка пенсіонерів у загальній чисельності населення цієї
країни не перевищує 7 %.
Сутність реформи в Чилі полягає в запровадженні індивідуальних ощадних
рахунків (ГОР) замість старої солідарної системи. При цьому розмір
пенсії визначається виходячи із грошової суми, накопиченої працівником
протягом трудового життя. Рахунки приватні й належать вкладникові.
Державі працівник нічого не сплачує і нічого від неї не отримує.
Натомість протягом життя працівник відраховує 10 % власної заробітної
плати, які роботодавець вносить на його ЮР.
Працівник може також вносити щомісячно 10 % власної заробітної плати
додатково, і цей внесок звільняється від оподаткування як форма
добровільних заощаджень. Стимулом для відрахування додаткових 10 %
заробітку є більш ранній вихід на пенсію або більший її розмір.
Кожному працівникові видається паспорт його ЮР, і кожного кварталу він
отримує звичну для себе інформацію: скільки грошей нагромадилося на його
пенсійному рахунку, якою мірою успішні інвестиції його заощаджень.
Рахунку присвоюється ім’я працівника. Цей рахунок є його власністю і
використовується для сплати його пенсії за віком, а також забезпечення
на випадок втрати годувальника.
Така пенсійна система забезпечує працівникові індивідуальну свободу
вибору що краще: більше витрачати чи заощаджувати в молоді роки; раніше
піти на пенсію і віддатися улюбленим захопленням чи довше залишатися на
улюбленій роботі. Стара солідарна система не давала змоги задовольнити
індивідуальні бажання працівників інакше ніж через політичний тиск
впливових груп виборців з метою, наприклад, отримати ще одну пільгу при
виході на пенсію.
Система ЮР передбачає також страхування на випадок передчасної смерті та
інвалідності. Цей вид страхування передбачає додаткові внески працівника
в розмірі близько 3 % заробітку. Обов’язковий рівень ощадних
відрахувань, що становить 10 %, було визначено виходячи із
середньорічного доходу на заощадження протягом трудової діяльності, що
дорівнює 4 %; отож пересічний працівник може мати на своєму ЮР достатньо
грошей, щоб профінансувати пенсію в розмірі 70 % його останнього
заробітку. Згідно із законом вік виходу на пенсію становить 65 років для
чоловіків і 60 років для жінок. Цей вік дістався у спадщину від
солідарної системи і при здійсненні реформи не обговорювався, бо не є
структурною характеристикою нової системи. Термін “вихід на пенсію” у
системі ЮР означає дещо інше, ніж у традиційній. По-перше, працівники
можуть працювати й після виходу на пенсію. Якщо вони працюють, розмір
їхньої пенсії залежить лише від накопиченого капіталу, і вони не повинні
сплачувати більші внески. По-друге, якщо у них на рахунку достатньо
заощаджень для забезпечення достойної пенсії (50 % середньої заробітної
плати за попередні 10 років, якщо вона перевищує мінімальну пенсію),
вони можуть вийти на пенсію в будь-який час — навіть до досягнення
пенсійного віку.
Через 17 років пенсії в новій приватній системі виявилися на 50-100 %
вищими (залежно від виду пенсії — за віком, по інвалідності чи у зв’язку
з втратою годувальника), ніж були в солідарній системі. Фінансові
ресурси, якими управляють приватні пенсійні фонди, у 1995 р. становили
майже 25 млрд дол., або близько 40 % ВНП. З початку реформи національні
заощадження збільшилися до 27 % ВНП, а рівень безробіття зменшився до 5
%.
Однак найважливіше, що пенсії перестали бути проблемою уряду разом з
деполітизацією величезного сектора економіки і наданням людині права
самостійно керувати власним життям.
Ефективність реформи в Чилі привернула увагу багатьох країн світу не
лише як приклад альтернативи солідарній пенсійній системі, а й як засіб
стимулювання населення до заощаджень, що є основним джерелом інвестицій.
Адже у країнах Заходу, де люди почуваються захищеними завдяки розвиненим
системам соціального страхування, а приватні накопичувальні пенсійні
схеми є одним з видів послуг, які надають страхові компанії, цілком
добровільні й слугують лише додатком до основної пенсії. Проте на
відміну від Чилі перейти до обов’язкової накопичувальної системи в цих
країнах набагато складніше через значне постаріння населення. У західних
країнах працюючому населенню довелося б перебувати під подвійним
навантаженням: відкладати гроші на власне пенсійне забезпечення і на
утримання численних сучасників-пенсіонерів. Отже, вартість такого
переходу залежать від поточної та перспективної кількості пенсіонерів у
старій системі й розміру зобов’язань перед ними, або так званого
прихованого державного боргу.
Нова трирівнева пенсійна система
З урахуванням цих обставин спеціалісти рекомендують здійснювати пенсійну
реформу, створивши трирівневу систему пенсійного забезпечення. Перший
рівень — традиційна солідарна або єдина, уніфікована щодо розміру
незалежно від попередніх заробітків пенсія, другий — обов’язкова
накопичувальна система за чилійською технологією (державна або
приватна), третій — звичайні приватні добровільні накопичувальні
пенсійні схеми.
Варіанти пенсійної реформи
Різні країни світу обирають різні шляхи й типи реформ. Німеччина і
Франція мають дуже розвинені солідарні пенсійні системи й дещо старше за
віком населення, що потребуватиме значних коштів для переходу до
накопичувальної системи. Водночас їм вдалося зберегти належну платіжну
дисципліну щодо збирання внесків. Ось головні причини, які змусили їх
зберегти стару солідарну систему, доповнену професійним і добровільним
пенсійним страхуванням. У Німеччині також вдалися до поступового
підвищення пенсійного віку, а у Франції — до необхідного для отримання
пенсії страхового стажу.
На відміну від Німеччини і Франції у Великобританії, Австралії та
Швейцарії солідарна складова пенсійної систем слаборозвинена і становить
невелику частку порівняно з професійними та добровільними схемами. Тому
в цих країнах схиляються на користь запровадження трирівневої системи.
Швеція розробила й запровадила дещо інший перший рівень загальної
пенсійної системи, який було названо “умовні накопичувальні рахунки”.
Запровадити реальні індивідуальні ощадні рахунки з реальним капіталом у
Швеції було б неможливо з огляду на суттєве постаріння населення, а
отже, значний прихований державний борг і великі кошти переходу. По
суті, шведська система залишається солідарною, тому що виплата пенсій
пенсіонерам і надалі фінансуватиметься з внесків працюючих. Проте розмір
пенсії в майбутньому залежатиме не від заробітків, а від суми внесків на
умовному рахунку. Умовний зв’язок між накопичувальними внесками та
пенсією створить більше стимулів для тривалого трудового життя та
відрахування належних внесків. Це примусить працівників зрозуміти, чому
в разі раннього виходу на пенсію розмір їхнього пенсійного доходу буде
нижчий. Перевагою умовних накопичувальних рахунків, як і реальних, є
гнучкий вік виходу на пенсію та його незалежність від політичних
спекуляцій.
У Латвії, Угорщині та Польщі почали створювати умовні накопичувальні
рахунки як перший рівень пенсійної системи. Другий і третій рівні — це
обов’язкові та добровільні реальні накопичувальні рахунки.
Деякі країни поки що лише розглядають можливі варіанти реформ. Мабуть,
радикальні пенсійні реформи для більшості країн — справа майбутнього.
Недостатній поступ у справі реформ пояснюється низкою причин. Передусім
багатьом політикам, мало того, пересічним громадянам, важко зрозуміти,
що реформи торкнуться не теперішніх поколінь, молодих людей, які поки що
не здатні оцінити всі вигоди реформи. Щоб усвідомити необхідність
реформи, треба мислити масштабами не одного, а двох-трьох поколінь.
Проте наведені приклади демонструють, що в деяких країнах справу успішно
розпочато. Хоча проблеми пенсійного забезпечення здебільшого мало чим
різняться, кожна країна обирає власний шлях реформ, який найбільше
відповідає соціально-демографічній, економічній та політичній ситуації,
що склалася у країні.
Україна, як і інші країни перехідної економіки, відчуває набагато більші
порівняно з країнами Заходу труднощі у реформуванні системи соціального
захисту взагалі й пенсійного забезпечення зокрема. Якщо у країн Заходу
попереду поступове внесення змін в окремі складові пенсійної системи,
посилений розвиток одних форм пенсійного забезпечення і скорочення
інших, то країнам з перехідною економікою потрібні докорінні зміни. При
цьому бажано обійтися без зламу структур, що склалися, а перетворити їх
шляхом еволюційних змін і водночас створювати нові.
Пенсії по інвалідності
Пенсії по інвалідності виплачуються в разі стійкої втрати працездатності
після закінчення терміну виплати допомоги по тимчасовій
непрацездатності, коли стан хворого потребує призначення тривалих
виплат, або в разі закінчення встановленого законом початкового
оплачуваного терміну непрацездатності, або в тому разі, коли лікарі
визначають стан здоров’я як невиліковний і встановлюють ступінь стійкої
втрати працездатності. Отже, пенсії по інвалідності поширюються на осіб,
які втратили заробіток внаслідок хронічного захворювання або каліцтва.
При визначенні розміру пенсії враховуються ступінь втрати
працездатності, розмір попереднього заробітку і тривалість трудового
стажу.
У деяких країнах застосовують формалізовані способи оцінювання втрати
працездатності, використовуючи таблиці, де у зведеному вигляді наведено
елементи і характеристика втрати або ушкодження здоров’я, зокрема
характеристики фізичних недоліків особи. Ці таблиці відображають ступінь
втрати працездатності за кожним можливим елементом. Завдання
лікаря-експерта — порівняти стан постраждалого з відповідними
характеристиками за таблицею.
Медичне страхування
Виплати по медичному страхуванню мають подвійний характер. По-перше,
підлягає відновленню дохід, втрачений внаслідок тимчасової
непрацездатності; по-друге, надаються кошти на оплату послуг для
лікування хвороби. В одних країнах право на допомогу виникає одразу
після того, як застрахований стає членом страхового фонду. В інших
країнах для цього потрібен певний стаж, як страховий, так і трудовий, що
здебільшого різняться тривалістю.
У межах медичного страхування в деяких країнах сплачується також
допомога по вагітності й пологах. У цьому разі розмір допомоги такий
самий, як і по хворобі, або й вищий. Період виплати допомоги в різних
країнах різний: від 5 до 9 місяців.
У більшості країн застраховані крім регулярних страхових внесків із
своїх коштів оплачують певну частку вартості медичних послуг (лікування
зубів, ліки, виписування рецепта, перша консультація у спеціаліста,
протезування, окремі види лікування, обстеження, аналізи). Тарифи на
медичні послуги встановлюються згідно з угодами між асоціаціями медичних
працівників і лікарняними касами. Відповідальність за внески до фондів
медичного страхування розподіляється між роботодавцями і працівниками в
однаковій пропорції або (що поширеніше) частка роботодавців перевищує
частку працівників. Особи ненайманої праці відраховують на медичне
страхування за вищим тарифом, ніж наймані працівники. Водночас для осіб
ненайманої праці з низькими доходами передбачено державні субсидії.
Через неповне покриття оплати медичних послуг фондами обов’язкового
страхування в деяких країнах дістали поширення системи добровільного
медичного страхування і товариства взаємодопомоги.
Медичне страхування базується на надзвичайно високому ступені
солідарності між соціальними групами з різним рівнем доходу та різного
віку. Справді, внески на медичне страхування сплачують навіть ті, хто
майже ніколи не хворіє, і ці внески їм не повертаються.
Страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних
захворювань
Страховий захист від небезпек на виробництві має характерні особливості
й завдання, що історично виокремили цей вид страхування в галузь. Нині
цей вид страхування охоплює поряд із працівниками, які зайняті на
роботах з важкими, шкідливими та небезпечними умовами праці, працівників
усіх сфер економічної діяльності (найманих працівників фізичної та
розумової праці, служниць, надомників, тимчасових працівників, членів
сім’ї, зайнятих на сімейних підприємствах, а також учнів).
Цей вид страхування поряд з виплатами, призначеними на відновлення
втраченого заробітку, забезпечує організацію та оплату медичної допомоги
та лікування постраждалих на виробництві; широкий спектр послуг щодо
медичної, професійної та соціальної реабілітації осіб, які втратили
працездатність; систему заходів попередження нещасних випадків на
виробництві та професійних захворювань.
Грошові виплати поділяються на допомоги по тимчасовій працездатності,
пенсії по інвалідності, пенсії у зв’язку з втратою годувальника. Термін
виплати допомоги по тимчасовій втраті працездатності визначається так
само, як і при загальному захворюванні, проте перелік професійних
захворювань затверджується законодавчо. Звичайно, пенсійне забезпечення
за цим видом страхування створює вищий рівень відновлення доходу, ніж у
пенсійному забезпеченні по інвалідності внаслідок загального
захворювання.
На відміну від деяких інших видів страхування внески з цього виду
сплачують, як правило, лише роботодавці. Працівники й держава не беруть
участі у створенні страхових фондів. Страхові тарифи не є одноманітними
й фіксованими для всіх галузей і підприємств. Основний критерій їх
розміру — рівень професійного ризику в галузі та на підприємстві, що
встановлюється відповідно до емпіричних даних про кількість нещасних
випадків і професійних захворювань, ступінь втрати працездатності й
рівень виробничої безпеки.
Страхування на випадок безробіття
Страхування на випадок безробіття має багато спільного з попереднім
видом страхування, тому що його кошти спрямовуються як безпосередньо на
компенсацію втраченого заробітку, так і на заходи запобігання
безробіттю. Це програми зайнятості, підготовки й перепідготовки кадрів,
сприяння створенню нових робочих місць тощо. Проте на відміну від
страхування від нещасних випадків тариф у страхуванні на випадок
безробіття єдиний для всіх галузей. Це відповідає природі ринку робочої
сили, де відбувається її постійний міжгалузевий рух. Кошти страхування
на випадок безробіття формуються з внесків роботодавців, працівників і
держави. Участь держави полягає також у відшкодуванні частини або
повного обсягу витрат за окремими програмами, наданні субсидій на
покриття дефіциту фонду страхування тощо.
Грошові виплати в системі страхування на випадок безробіття мають не
лише відшкодовувати втрачений заробіток, а й стимулювати до пошуку
роботи. Тому вони завжди мають обмежений термін надання. Якщо
безробітний не працевлаштується протягом цього терміну, він може
сподіватися на допомогу вже з бюджетних коштів, а не з фонду соціального
страхування. Розмір допомоги по безробіттю визначається або у відсотках
до попереднього заробітку, або у твердій сумі. При цьому іноді
враховується сімейний статус безробітного. Запроваджуються також
додаткові обмеження щодо максимального розміру допомоги.
Список використаної та рекомендованої літератури
Зайнятість та ринок праці: Міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В. В.
Онікієн-ко. — К, 2001. — Вип. 15.
ИмсД., Крептул А. Система помощи лицам и семьям с низкими доходами в
Канаде // Пробл. теории и практики управления. — 2000. — № 1.
Іванкевич В. Пенсійна реформа в Україні // Україна: аспекти праці. —
2001.—№2.
Катин В. Главная проблема человечества // Вестн. РАН. — 1998. —№ 3.
Кир’ян Т., Шаповал М. Рівень життя— обличчя держави // Уряд,
кур’єр.—2001.—№137.
Князев В. М. Соціальна технологія та управління політичними процесами в
Україні. — К., 1995.
Кодекс законів про працю в Україні та інше законодавство про працю. —
К., 1995.
Колодно Г Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн:
Пер. з польськ. — К., 2002.
Колот А. Глобалізація економіки та її вплив на соціально-трудову сферу
// Україна: аспекти праці. — 2001. — № 3.
Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинник удосконалення
соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 6.
Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і
перспективи розвитку політичних наук // Матер, “круглого столу”, 13
квіт. 2001 р. — К., 2001.
Коробейник Н., Варницький В. Угорщина: перший досвід пенсійної реформи у
країнах Східної Європи // Україна: аспекти праці. — 2001. — №3.
Кравченко А. И. Социология: Учебник для вузов. — Екатеринбург, 1999.
Кравченко М. В. Роль державного управління в реалізації нової парадигми
соціальних цінностей // Командор. — 2000. — № 1.
Лібанова Е. Ринок в умовах перехідної економіки // Економічний розвиток
і державна політика. — 2001. — Вип. 10.
Лібанова Е. М. Вплив зовнішньої міграції на соціально-економічний
розвиток України // Економіка України. — 1993. — № 8.
Лібанова Е. М. Ринок праці (соціально-демографічні аспекти). — К., 1996.
Лібанова Е., Баланда А. Незареєстрована зайнятість в Україні: формування
й можливості державного регулювання // Україна: аспекти праці. — 2000. —
№ 4.
Лібанова Е., Баланда А. Проблеми формування і розвитку неформального
ринку праці в Україні // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 3.
Лісогор Л. Головні тенденції розвитку праці України // Україна: аспекти
праці. — 2001. — № 7.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
