Реферат на тему:
Принципи реалізації соціальної політики
Ефективний процес реалізації соціальної політики відбувається на основі
науково обгрунтованих принципів, що визначають найсуттєвіші та
найважливіші моменти здійснення такої політики. Розглянемо основні
принципи реалізації соціальної політики.
Принцип єдності об єктивного і суб єктивного в реалізації соціальної
політики
Зазначений принцип передбачає врахування в соціальній політиці комплексу
об’єктивних і суб’єктивних чинників, що зумовлюють розвиток соціального
буття, соціальної сфери життя суспільства.
Ефективне здійснення соціальної політики можливе в разі органічної
єдності об’єктивного й суб’єктивного. Співвідношення між ними демонструє
ступінь урегульованості процесів соціального буття, ефективність
здійснення соціальної політики. Застосування у практиці соціальної
політики зазначеного принципу означає насамперед пізнання та врахування
об’єктивних законів суспільного розвитку загалом і соціальної сфери
зокрема, свідоме використання їх у процесі реалізації такої політики.
Цей принцип потребує якнайповнішого аналізу суб’єктами соціальної
політики при виконанні своїх функцій усіх суспільних явищ, соціальної
сфери, конкретності та розв’язання їх суперечливості. Реалізація цього
принципу дає змогу своєчасно виявити і розв’язати суперечності процесу
соціального розвитку, формування й збагачення цінностей соціального
буття.
Застосування на практиці розглядуваного принципу передбачає недопущення
розриву об’єктивного й суб’єктивного, забігання наперед в оцінюванні тих
чи інших процесів, тенденцій соціального розвитку, зокрема пов’язаних із
соціальною безпекою. Цей принцип означає також недопущення абсолютизації
впливу тих чи інших процесів життєдіяльності суспільства на соціальну
безпеку людини, спрощеного, надто прямолінійного трактування
закономірностей, тенденцій соціального розвитку, необгрунтованої
переоцінки досягнутого, спроб видати бажане у сфері утвердження
соціальних цінностей за досягнуте, що реально функціонує, урахування
різноманітності, багатоваріантності розвитку соціального буття,
складного, суперечливого переплетення соціального з економічним,
політичним, духовним, позитивних і негативних тенденцій, що впливають на
соціальний розвиток особистості, її соціальну безпеку.
Задля ефективної реалізації цього принципу потрібно переосмислити
співвідношення об’єктивного й суб’єктивного в соціальному розвитку,
відмовившись від абсолютизації об’єктивних (знеособлених,
дезіндивідуалізованих) законів розвитку соціального буття, під впливом
яких перебуває людина, індивідуальність, соціальні спільності загалом,
що спостерігалося в минулому і спонукало розглядати
їх як пасивні об’єкти соціальної політики, які втрачають самостійність,
можливість вільного самоствердження, соціального індивідуального
самовираження. Сучасне бачення співвідношення об’єктивного й
суб’єктивного в соціальному розвитку має полягати в тому, щоб такі
важливі складові суб’єктивного начала, як соціальна активність людини,
здатність її до цілеспрямованої соціальної мобільності, соціальна
культура особистості, зрілість її суспільної свідомості розглядалися не
як похідний чинник, що відображає об’єктивну реальність, соціальне
буття, а як важливе джерело їх розвитку та збагачення.
Діяльність суб’єкта соціальної політики, який не враховує об’єктивних
тенденцій розвитку соціального буття, соціальної сфери, умов суспільного
розвитку або ігнорує їх, призводить до суб’єктивізму в регулюванні,
гальмує процес збагачення соціального потенціалу особистості. Що глибше
у процесі життєдіяльності суспільства відображатимуться об’єктивні
чинники соціального розвитку, то повніше їх пізнаватиме суб’єкт
соціальної політики, ефективніше й досконаліше функціонуватиме соціальна
система загалом і її елементи — системи соціальних відносин, соціальної
безпеки та інші складові соціальної сфери життя суспільства, що
безпосередньо впливають на реалізацію людиною свого соціального
потенціалу.
Принцип взаємозв’язку об’єктивної соціальної саморегуляції і
цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики
Цей принцип означає, що реалізація багатогранних завдань соціальної
політики має ґрунтуватися на діалектичній єдності процесів
конструктивної саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій
регулятивній діяльності, пов’язаній із здійсненням, реалізацією основних
засад соціальної політики.
Процеси об’єктивної соціальної саморегуляції в соціально-економічному
розвитку пов’язані насамперед з функціонуванням ринкових відносин. Ринок
є соціальним по суті й постає як об’єктивний са-морегулятор
соціально-економічного життя, багатьох процесів, що зумовлюють розвиток
соціальної сфери та соціальної політики. Складовими такої саморегуляції,
що безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальний розвиток, є
процеси соціальної мобільності, соціально-демографічні відносини,
пов’язані з відтворенням населення, ринок праці, що формується на основі
попиту й пропозиції робочої сили, міграційні процеси, орієнтація
трудових
ресурсів на власні сили, а не на державу, процеси, пов’язані із
створенням умов для соціального самозахисту людини, самозайнятості
населення, саморегулювання структурних елементів фінансової системи
соціального страхування тощо. Об’єктивна соціальна саморегуляція формує
умови для різноманітних форм самоздійснення людини, передусім у сфері
соціально-економічних відносин, сприяє повнішому розкриттю й
самореалізації її трудового потенціалу, самовіддачі у трудовому житті на
основі життєздатних мотиваційних механізмів продукуючої праці, а також
створенню умов для розширення та поглиблення простору соціальної
активності, утвердженню нової, позитивної логіки соціальної динаміки
особистості й суспільства.
Однак об’єктивна саморегуляція процесів розвитку суспільства, зокрема
його соціальної сфери, містить як конструктивні, творчі, так і руйнівні,
деструктивні моменти. Тому будь-яка абсолютизація ролі чинників
об’єктивної саморегуляції суспільного розвитку неминуче пов’язана з
недооцінкою свідомої цілеспрямованої діяльності в цій сфері, насамперед
активної, зваженої соціальної політики, значення якої в сучасних умовах
істотно зростає, оскільки вона має реконструювати, здійснити кардинальну
реформу соціальної сфери життєдіяльності суспільства.
Отже, специфіка механізму об’єктивної соціальної саморегуляції полягає в
тому, що він не відтворюється автоматично, а реалізується за певних
умов, які необхідно встановлювати й підтримувати свідомою
цілеспрямованою діяльністю, що передбачає освоєння простору соціального
буття соціальної сфери. Така діяльність, спрямована на впорядкованість
процесів розвитку соціального буття, соціуму взагалі, не лише не звужує
механізм процесів об’єктивної соціальної саморегуляції, а навпаки,
покликана забезпечити їх всебічну, багатогранну реалізацію.
Проаналізувавши практику розвитку процесів соціального буття в сучасному
світі, можна дійти висновку, що загалом (принаймні, у найбільш
цивілізованих, розвинених країнах) відбувається еволюція механізмів
об’єктивної соціальної саморегуляції в бік їх більшої впорядкованості,
меншого впливу невпорядкованих, стихійних регуляторів. Це відбувається
за рахунок суттєвої оптимізації свідомої регулятивно-саморегулятивної
діяльності різних суб’єктів процесу соціального буття, соціальної
політики, які набувають дедалі більшого досвіду контролю за
невпорядкованими чинниками об’єктивної соціальної саморегуляції. Як
наслідок, процеси об’єктивної саморегуляції соціального буття
тісніше переплітаються із свідомою регулятивною й саморегулятивною
діяльністю з його освоєння, функціонування соціальних процесів стає
більш упорядкованим, внутрішньо врегульованим, менш стихійним.
Цілеспрямований процес здійснення соціальної політики стає
найефективнішим, коли її суб’єкти створюють умови для найповнішої
взаємодії соціального (зовнішнього) регулювання соціального розвитку та
свідомого (внутрішнього) саморегулювання особистістю власного
соціального потенціалу. Справді наукове регулювання соціального розвитку
має розвиватися на основі його зближення із свідомою саморегулятивною
діяльністю, створювати умови для найповнішої реалізації внутрішньо
саморегульованих засад в освоєнні соціального простору. Всебічний
розвиток свідомих саморегульованих засад у реалізації особистісного
соціального потенціалу людини, зміщення в цьому процесі акцентів із
зовнішнього регулювання на внутрішнє є важливою закономірністю розвитку
соціального буття, соціальної сфери, демократизації соціуму.
Оптимізація цілеспрямованого процесу регулювання соціального розвитку в
сучасних умовах має бути пов’язана насамперед із стимулюванням здатності
особистості до саморегулювання в освоєнні соціального буття, внутрішньої
ціннісної мотивації, значення якої у процесі реалізації соціального
потенціалу людини дедалі зростатиме. Саморозвиток цінностей соціального
буття методом мотивації означає передусім пробудження соціальної
ініціативи, творчості кожного суб’єкта процесу саморегуляції як на рівні
соціальної спільності, так і на рівні окремої індивідуальності.
Підвищення ефективності цілеспрямованого процесу регулювання соціального
розвитку неможливе без використання резервів внутрішньої соціальної
активності особистості, бо вона, визнаючи вибір способу реалізації
соціального потенціалу, істотно детермінуючи вибірковість суб’єкта
регулятивно-саморегулятивної діяльності, посилює чи гальмує досягнення
ним власної мети. Саморегуляція індивідуальністю способів соціального
самоздійснення шляхом ціннісної мотивації сприяє формуванню в неї
самостійності, здатності до самооцінки, самоконтролю, сукупності
якостей, що сприяють утвердженню внутрішнього механізму саморегулювання.
Переміщення центру ваги в соціальному розвитку на внутрішню ціннісну
мотивацію, свідоме саморегулювання власного соціального потенціалу
робить людину не пасивним, інертним об’єктом соціального буття,
соціальної сфери, а повноправним, активним, зацікавленим його учасником.
Комплексність соціальної політики
Комплексність соціальної політики полягає у взаємопов’язаності
різноспрямованої, багатогранної діяльності всіх її суб’єктів, структур і
рівнів, націленої на розвиток соціального буття, соціальної сфери,
процес його відтворення.
Комплексність соціальної політики спричинена необхідністю тісного
взаємозв’язку, узгодженої спільної діяльності багатьох самостійних
суб’єктів, які здійснюють її, організованих систем, кожна з яких
характеризується властивими лише їй способами цілеспрямованого впливу на
соціальний розвиток. Комплексний підхід зумовлений потребою об’єднання
зусиль різних суб’єктів соціальної політики з метою підтримки належних
пропорцій між різними компонентами, засобами системи, узгодження дій
різних органів, організацій, окремих осіб, які освоюють соціальне буття.
Важливе завдання комплексного підходу до реалізації соціальної політики
полягає в узгодженні діяльності кожного суб’єкта соціальної політики,
визначенні його завдань, концентрації уваги на кардинальних проблемах
розвитку соціального буття для його оптимального функціонування.
Комплексність соціальної політики передбачає виявлення особливостей і
спрямованості різних форм, методів, засобів впливу, які застосовуються у
процесі здійснення соціальної політики, наповнення їх новим, адекватним
до сучасних умов суспільного життя змістом, максимальне виявлення
внутрішніх резервів кожного з них, посилення тих чи інших сторін,
моментів, які б уможливили їх оптимальну реалізацію у процесі
соціального розвитку. Комплексність у соціальній політиці потребує
об’єднання зусиль державних, громадських організацій, політичних партій,
громадсько-політичних формувань, господарських органів, колективів та
інших суб’єктів з метою формування такої системи соціальних цінностей
суспільства, особистості, які якнайповніше впливатимуть на становлення й
збагачення соціального потенціалу, соціальної активності людей.
Необхідність комплексності в соціальній політиці зумовлюється й тим, що
різні організації, установи, які здійснюють таку політику, мають певну
структуру, перебувають у різному підпорядкуванні, обстоюють власні
інтереси, розв’язують самостійні завдання, використовують різні
специфічні для кожної з них методи, форми, засоби впливу на соціальний
розвиток.
Комплексність соціальної політики передбачає створення умов для
альтернативної, вільної діяльності елементів її системи. Однак що ширша
внутрішня самостійність кожного суб’єкта такої системи, їх ланок, то
більшою стає потреба узгодження взаємодії з іншими елементами системи.
Важливою умовою забезпечення комплексності в соціальній політиці є
узгодження дій усіх суб’єктів цього процесу, яке передбачає створення
кожним з них відповідно до своїх можливостей умов для утвердження дедалі
більшої різноманітності варіантів реалізації соціального потенціалу
кожною людиною, соціальною спільністю, що виключає будь-які форми
адміністративного регулювання їхньої діяльності, передбачає створення
передумов для переходу від нормативної (часто пов’язаної із соціальним
відчуженням людини від суспільства, від сфери соціального буття)
регуляції життя особистості до ціннісної на основі самореалізації
життєздатного мотиваційного механізму соціального потенціалу.
Комплексність соціальної політики передбачає також виявлення
особливостей соціальних властивостей тих чи інших суспільних процесів,
соціальних взаємозв’язків, що зумовлюють розвиток і функціонування
соціального буття, реалізацію соціальних потреб людини. Комплексність
соціальної політики означає її багатогранність, цілісність, що
грунтується на діалектичній єдності процесів соціальної самоорганізації
й цілеспрямованої діяльності з організації соціального життя, освоєнню
соціального простору. Цей принцип соціальної політики означає свідому
впорядковуючу діяльність соціальних суб’єктів, спрямовану на гармонійну
взаємодію основних соціальних інтересів соціальних спільностей,
соціальних класів і груп, окремих людей. Нарешті, комплексність
соціальної політики означає, що вона має здійснюватися на основі не
епізодичних розрізнених рішень, безсистемних заходів, а збалансованої,
зваженої багаторівневої та цілісної системи цілеспрямованої діяльності
суспільних суб’єктів, спрямованої на розвиток і збагачення соціального
буття, соціальної сфери, задоволення соціальних потреб та інтересів
людини протягом її життя.
Принцип пріоритету соціальних інтересів людини, особистості
Цей принцип передбачає підпорядкування багатоаспектності цілеспрямованої
діяльності, що полягає в освоєнні соціального простору, реалізації
соціальних програм, соціальних інтересів людини, створенні адекватних
умов для самореалізації її соціального потенціалу, захисту соціальної
суб’єктивності особистості, соціальної безпеки.
Основною умовою ефективної реалізації цього принципу є діяльність
суб’єктів соціальної політики, спрямована на розширення можливостей для
соціальної самореалізації особистості, суспільного поля задоволення її
соціальних потреб та інтересів. Забезпечення пріоритету соціальних
потреб та інтересів людини можливе через утвердження свободи особистості
як неодмінної умови ефективної реалізації її соціального потенціалу,
його найповнішого використання в конкретних умовах життєдіяльності
суспільства. Поглиблення об’єктивних і суб’єктивних умов для задоволення
соціальних потреб та інтересів людини передбачає розширення простору
соціального розвитку, а отже, вільний вибір особистістю соціальних
пріоритетів і цінностей, способів і форм їх освоєння. Істотним у
здійсненні такого вибору є формування умов для розширення
альтернативності соціальної діяльності особистості, засобів особистішої
самореалізації, різних форм соціального самоствердження.
Найбільш ефективний і оптимальний процес розвитку соціального потенціалу
особистості, спрямований на задоволення соціальних потреб та інтересів,
їх збагачення, розширення вибору особистістю форм самореалізації,
відбувається тоді, коли діють глибинні механізми саморегулювання, що
ґрунтуються на багатогранних формах самовідношення людини і насамперед
на внутрішній свободі й самостійності. Розширення та зміцнення
саморегульованих засад соціального розвитку особистості, зміщення
акцентів із зовнішнього регулювання процесів соціального буття на
внутрішнє свідоме саморегулювання соціального потенціалу є важливою
закономірністю процесу функціонування різноманітних способів і форм
освоєння соціального простору, демократизації соціуму загалом.
Розширення внутрішнього свідомого саморегулювання в цьому процесі є
важливою формою реалізації соціальної суб’єктивності людини, соціальних
і громадських прав особистості. Зміни в розвитку суспільства в напрямку
демократизації, збагачення його плюралістичних засад відкривають ширші
можливості для поглиблення форм саморегулятивної діяльності людини щодо
урізноманітнення вибору способів реалізації своїх соціальних потреб та
інтересів, що сприяють зростанню особистішої свободи щодо освоєння
соціального буття.
Важливим чинником, що сприяє реалізації принципу пріоритету соціальних
потреб та інтересів людини, є створення умов для самореалізації
індивідуального стилю творчої соціальної діяльності особистості,
специфічних для неї способів і форм самовираження соціальних цінностей.
Збагачення особистісних засад соціального буття — це процес руху до
найбільш універсальних і багатогранних форм індивідуальної
самореалізації його цінностей, в якому індивідуально-стильове
самоздійснення з орієнтацією на суспільно значуще посідає особливе
місце. Основою розвитку індивідуального соціального стилю людини є
виявлення й реалізація творчого потенціалу її самобутності,
смисложиттєвих моментів її суб’єктивно-особистісного менталітету,
світосприймання. Однак важливо, щоб індивідуально-стильове
самоздійснення цінностей соціального буття відбувалося в органічній
єдності з процесом розширення горизонтів індивідуального світосприймання
до рівня соціальної, духовно значущої, загальнолюдської, планетарної
свідомості, загальнолюдських соціальних цінностей.
Принцип єдності організаційних і самоорганізаційних засад у реалізації
соціальної політики
Єдність організації та самоорганізації у здійсненні завдань соціальної
політики, пошук ефективних організаційних структур, які були б гнучкими,
динамічними, різноманітними, адекватними механізмові процесу соціального
буття, є важливою умовою оптимальних форм реалізації такої політики.
Перебудова організаційної структури соціальної політики передбачає
утвердження гнучкого, демонополізованого механізму суб’єктних відносин
на всіх рівнях організації, який має замінити жорстку, командну систему
ієрархічної організації соціального життя. Слід виходити з того, що
ефективними можуть бути лише ті організаційні системи, які найкраще
пристосовуються до збурюючого впливу зовнішніх факторів. Таким системам,
як правило, властиві внутрішня самоорганізація, самодостатність, що є
джерелом їх саморозвитку, багатогранного функціонування, яке не допускає
жорстких, командних форм організації соціального буття. Досвід
засвідчує, що при жорстких формах здійснення соціальної політики нові
організаційні форми, які втілюються через декрети, врешті-решт не
спрацьовують.
Оптимізація організаційно-функціонального механізму реалізації
соціальної політики передбачає автономність усіх складових такого
механізму, їх свободу у прийнятті смисложиттєвих рішень. Така автономія,
свобода є обов’язковою складовою, яка дає змогу запобігти процесам
командно-адміністративної регламентації соціальної діяльності щодо
розвитку соціального буття, умовою самореалізації суб’єктів організації,
самозбагачення кожного з них на основі вільного вибору альтернатив
організації та самоорганізації їх життєздійснення.
Максимальне використання резервів організаційно-функціонального процесу
у здійсненні соціальної політики передбачає реалізацію різних засобів,
форм організаційної діяльності, які були б найбільш адекватними
об’єктивним процесам розвитку соціального буття, соціуму взагалі. Однак
жодна окремо узята форма сама по собі не здатна активізувати,
оптимізувати процеси організації.
Нині важливою умовою оптимізації процесу організації у здійсненні
соціальної політики є всебічна його демократизація, постійне поєднання
зовнішнього (відносно людини) управлінського, регулятивного впливу з її
внутрішньою самостійністю та активністю в реалізації соціального
потенціалу, неприпустимість заорганізованості, що бюрократизує
організацію. Особливого значення набуває організація діяльності
суб’єктів соціальної політики, спрямована на створення об’єктивних і
суб’єктивних умов для ефективної самореалізації особистістю цінностей
соціального буття на основі самоорганізації.
Самоорганізація в реалізації соціального потенціалу особистості
спрямована насамперед на розвиток її соціальної творчості,
індиві-дуально-особистісної об’єктивної соціальності людини, активне
залучення її до загального процесу самореалізації, самовдосконалення.
Важливе завдання самоорганізації в соціальному самоздійсненні полягає у
звільненні розуму, соціальної енергії, у саморухові до вищих форм
соціальної культури, соціальної самозрілості розумних засад, що сприяють
збагаченню соціального буття людини й суспільства.
У сучасних умовах істотно підвищується роль оптимізації процесу
організації у здійсненні соціальної політики, самоорганізуючих засад у
цьому процесі. Це спричинюється складністю процесів соціального
розвитку, багатогранністю суперечностей, що виникають, зміною характеру
соціальної мотивації, індивідуальністю свого смисложиттєвого вибору в
напрямку зміни внутрішніх чинників її поведінки, здатністю до
саморегуляції, самореалізації, що, у свою чергу, ускладнює здійснення
функції організації. Це зумовлює необхідність поглиблення процесу
безперервного збагачення, оновлення організаційних форм підвищення
ефективності соціальної політики, всебічного розвитку багатогранних
самоорганізуючих основ у реалізації соціального потенціалу, які були б
адекватні сучасному рівню соціального розвитку суспільства, сприяли
переведенню цінностей соціального буття у вищий, якісно інший стан.
Процес оптимізації організаційно-функціонального механізму здійснення
соціальної політики передбачає врахування у процесі соціального
розвитку, реалізації особистістю свого соціального потенціалу, різних
видів детермінації: внутрішньої і зовнішньої, системної детермінації,
кореляції, синхронної та діахронної детермінації, само-детермінації. У
процесі реалізації соціальної політики, організації процесу освоєння
соціального буття відбуваються складні детермінаційні процеси —
лінійного та нелінійного, динамічного та статичного типу. Саме
сукупність видів, типів детермінації, а не якийсь один її вид забезпечує
саморозвиток, саморегуляцію соціального потенціалу людини.
Серед різних видів детермінації надзвичайно важливими в розглядуваному
аспекті є багатогранні взаємозв’язки зовнішніх і внутрішніх видів
детермінації, що перебувають в органічній єдності. Діалектика внутрішніх
і зовнішніх детермінант в організаційно-функціональному здійсненні
соціальної політики і реалізації соціального потенціалу людини полягає
ось у чому: що динамічніший, стійкіший, сталіший процес внутрішньої
детермінації (самодетермінації, самоорганізації соціального розвитку,
соціальної безпеки), то меншою мірою впливають на нього процеси
зовнішньої детермінації (регулятивні, управлінські чинники організації).
Природно, що більшою мірою розвинені чинники самоорганізації, свідомої
саморегуляції соціального потенціалу, то слабкіші чинники зовнішньої
регламентації, детермінації, і навпаки, що свідчить про обернено
пропорційну залежність цих двох видів детермінації. Логіка розвитку
внутрішніх і зовнішніх детермінант зумовлена рівнем їх розвиненості,
власної організованості. Ступінь такої розвиненості, у свою чергу,
задається здатністю системи до саморегуляції, самоорганізації
соціального буття, до багатоваріантності, альтернативності його
розвитку, до інновацій, динамічних змін, схильністю до самовідновлен-ня.
Що динамічніший процес утвердження цих складових процесу саморегуляції,
внутрішньої організованості, то слабкішими, менш суттєвими стають
зовнішні детермінанти, їх вплив на загальний процес такого розвитку, то
повноцінніший, життєвіший процес функціонування соціального буття як
саморегульованої системи.
Водночас процес створення оптимальних організаційних умов для
пріоритетного розвитку внутрішніх сил процесу соціальної
самодетермінації, самоорганізації соціального буття й попередження
руйнівної дії зовнішніх детермінант, насамперед адміністративних,
жорстких чинників, форм управління соціальним розвитком, має бути
конструктивний, гнучкий (механізми самоорганізації не можуть виникнути
раптово). Тому у здійсненні соціальної політики має враховуватися рівень
самоорганізації соціального буття, що визначав би оптимальність переходу
до внутрішніх детермінант, які набували б характеру визначальних джерел,
причин, умов його саморозвитку, самоорганізації. Такий рівень
самоорганізації має зумовлювати сутнісний зміст, нову якість, що
відрізняє процеси внутрішньої самоорганізації соціального розвитку від
зовнішніх детермінант, передусім централізованої управлінської
регламентації. Дотримання такого рівня означає, що процеси
самоорганізації соціального буття мають відбуватися в певних межах, які
досягаються вибором оптимальних, якісно-кількісних змін, зокрема
співвідношенням між складовими об’єктивних механізмів саморегуляції й
свідомими чинниками саморегулювання. Істина полягає в синтезі
протилежностей — механізмів об’єктивної та суб’єктивної саморегуляції
соціального буття, внутрішніх і зовнішніх, матеріальних, ідеальних та
інших видів і способів детермінації.
Список використаної літератури:
Міщенко Т. Право малозабезпеченої сім’ї на державну підтримку // Соц.
захист.— 2001.—№8.
Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // Соц.
захист. — 2000. — № 3.
Напрями та механізми подолання бідності в Україні: Матер, нац. семінару,
2000 p. / Мін-во праці та соц. політики, УАДУ, Інститут світового банку.
— К, 2000.
Неспорова А. Занятость и политика на рынке труда в некоторых странах с
переходной экономикой. — М., 2000.
Новіков В. Подолання бідності — нагальна проблема соціальної політики //
Україна: аспекти праці. — 2001. — № 1.
Павловська Н. Необхідність та шляхи забезпечення випереджаючого
зростання заробітної плати // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 2.
Палій О. М. Економічна і соціальна вартість пільгових пенсій //
Актуальні проблеми реформування державного управління: Матер, щоріч.
наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів,
докторантів Академії, 29 травня 1997. — К., 1997.
Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.
Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. — К., 1999.
Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навч. посіб. — К., 1996.
Покрищук В., Ковальський. Реформування економіки і актуальні проблеми
використання робочої сили // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 1.
Прибиткова І. М. Основи демографії. — К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
