Реферат на тему:
Суб’єкти соціальної політики
Суперечливий процес розвитку соціального буття засвідчує відсутність
автоматизму в його функціонуванні, у реалізації об’єктивних
закономірностей розвитку суспільства. Соціальне буття, соціальні
відносини функціонують на основі органічної єдності об’єктивного та
суб’єктивного, свідомої цілеспрямованої управлінської діяльності. Перед
людьми як суб’єктами соціального регулювання і свідомого саморегулювання
завжди стоятимуть завдання, що полягають у розкритті змісту соціального
буття, соціуму взагалі, пошуку шляхів формування соціальної безпеки
людини і суспільства. Це значно підвищує роль суб’єктів соціальної
політики, їх вміння повною мірою використовувати ефективні засоби і
форми для розвитку й збагачення соціального потенціалу людини і
суспільства.
До суб’єктів соціальної політики належать людина, держава, суспільство,
соціальні спільності та інститути, політичні партії, громадські
організації, асоціації громадян, колективи, фонди, принципово нові для
українського суспільства суб’єкти, зокрема соціального захисту
(підприємці, роботодавці), і суб’єкти, що здійснюють діяльність у
різноманітних формах як у межах інституціональних структур, так і на
громадських самодіяльних засадах. Перелічені суб’єкти мають різний
суспільний характер, здійснюють соціальну діяльність у багатьох галузях
суспільного виробництва, мають різні можливості, масштаби, глибину,
способи та засоби впливу на розвиток соціального буття, формування
соціальної безпеки людини й суспільства. Розширення кількості суб’єктів
соціальної політики, ба-гатосуб’єктність її здійснення, розмаїття
застосовуваних ними способів досягнення поставленої мети — істотні
чинники, що створюють умови для різноманітних форм розвитку й збагачення
соціального буття. Об’єктивною умовою багатосуб’єктності у здійсненні
соціальної політики є розмаїття суспільних, соціальних відносин у
суспільстві, що створюють об’єктивні умови для різноманітності способів
реалізації соціального потенціалу людини та інших суб’єктів соціальної
політики.
Людина як суб’єкт соціальної політики
У складній структурі суб’єктів соціального розвитку і здійснення
соціальної політики безпосереднім і основним суб’єктом є людина,
особистість, індивідуальність. Ще Аристотель зазначав, що головним
суб’єктом політики має бути не держава, а людина. Будь-яке, навіть
просте завдання соціального розвитку і соціальної політики неможливо
розв’язати, якщо в його центр не буде поставлено людину, якщо не буде
створено умов для самореалізації особистішого потенціалу людини.
Тривалий час людина була не суб’єктом, а об’єктом соціальної політики.
Не було створено умов для самореалізації сутнісних соціальних сил
людини. Мільйони людей пішли з
життя, не реалізувавши повноцінно власного соціального потенціалу.
Деформуючий вплив колишньої тоталітарної системи виявився насамперед у
гальмуванні процесів соціальної мобільності, неадекватній вартості, ціни
робочої сили, оплати праці, неефективному соціальному захисті,
відсутності стабільної системи соціальної безпеки людини. Особливо
яскраво це виявилося в соціальному становищі селянства, значною мірою
робітничого класу, інтелігенції.
Неодмінною умовою оптимізації процесів соціального розвитку, здійснення
ефективної соціальної політики є формування умов для утвердження
самостійності людини, свободи вибору нею напрямків і форм самореалізації
у сфері як соціального буття, так і суспільного взагалі. Збагачення
процесу соціального розвитку, виявлення нових концептуальних засад
соціальної політики можливі лише за умови, що особистість,
індивідуальність перетвориться з об’єкта соціального розвитку,
соціальної політики, соціальної безпеки на активний, творчий суб’єкт
цього процесу, який самореалізує власний багатий соціальний потенціал на
багатогранних самодіяльних засадах.
Збагаченню змісту діяльності особистості у сфері соціального розвитку
сприятиме створення умов для розширення економічного,
соціально-політичного та духовного простору як основи становлення зрілих
форм соціального буття і посилення соціальної безпеки, розширення
можливостей для вільного вибору особистістю як політичних, так і
ціннісно-нормативних пріоритетів, духовно-моральних засад у
самореалізації власної соціальності. Істотним у цьому процесі є
формування умов для розширення альтернативності діяльності та поведінки
людини, засобів особистішої самореалізації, різноманітних форм
самоутвердження і самовираження, насамперед тих рис індивідуальної
соціальності та духовності, що розкріпачують розум, ініціативу,
активність, підприємливість, які найповніше збагачують і реалізують
особистісний потенціал основного суб’єкта соціального буття й потенціал
суспільства загалом.
Розширення соціальних основ для самореалізації особистісного буття,
зокрема самозахисту, посилення соціальної безпеки людини зумовлюються й
тим, що в суспільстві немає чіткої орієнтації державних інститутів у
здійсненні соціальної політики, спостерігається нестабільність їх
функціонування. Однак соціодинаміка суспільного розвитку неминуче диктує
необхідність їх пробудження й концептуальної переорієнтації
інституціональної діяльності в напрямку зміни
моделей і регуляторів розвитку соціальних процесів, а також створення
об’єктивних і суб’єктивних умов для смисложиттєвої самореалізації,
багатогранного соціального багатства індивідуальності, її духовності,
адже основний зміст цінностей соціального буття полягає в їх
самовираженні й відтворенні.
Стабілізація і гармонізація соціального розвитку, відтворення
со-ціокомунікації різних соціальних верств населення, які нині багато в
чому розрізнені, розвиток соціальної культури неможливі без утвердження
їх цінностей на особистісному рівні, що уможливлює реалізацію потенціалу
унікальності, неповторності соціальності людини, її духовності, значення
яких у розвитку соціального буття безмірно збільшується. Це пов’язано з
подоланням поширеної в минулому й існуючої соціальної
деіндивідуалізації, десоціологізації, сурогатів колективності, що
утверджують дух одноманітності, однаковості, загальної маси,
нав’язування індивіду стандартизованої соціальної позиції і передбачає
відмову від обмежень у реалізації творчого соціального потенціалу
людини.
Реалізація незатребуваного на практиці соціального потенціалу
особистості органічно пов’язана зі створенням у суспільстві різнобічних
умов для забезпечення свободи різним соціальним верствам і групам
населення, зокрема свободи їхнього соціального вибору як необхідної
умови реалізації творчих можливостей кожного, соціальної конкуренції,
зміцнення втраченої самоцінності особистості, індивідуальності, що є
основою динамічного саморозвитку, саморегулювання цінностей соціального
буття.
Список використаної літератури:
Лібанова Е. Ринок в умовах перехідної економіки // Економічний розвиток
і державна політика. — 2001. — Вип. 10.
Лібанова Е. М. Вплив зовнішньої міграції на соціально-економічний
розвиток України // Економіка України. — 1993. — № 8.
Лібанова Е. М. Ринок праці (соціально-демографічні аспекти). — К., 1996.
Лібанова Е., Баланда А. Незареєстрована зайнятість в Україні: формування
й можливості державного регулювання // Україна: аспекти праці. — 2000. —
№ 4.
Лібанова Е., Баланда А. Проблеми формування і розвитку неформального
ринку праці в Україні // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 3.
Лісогор Л. Головні тенденції розвитку праці України // Україна: аспекти
праці. — 2001. — № 7.
Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні
теорії. — К, 1999.
Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Социология: Учеб. пособие. — К., 2002.
Мандибура В. Соціальна політика держави та її структурні складові //
Україна: аспекти праці. — 2000. — № 7.
Мандибура В. О. Рівень життя населення України та проблеми реформування
механізмів його регулювання. — К., 1998.
Манків Г. Макроекономіка: Пер. з англ. — К., 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
