.

Проблема набуття Україною членства в НАТО (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
2 28951
Скачать документ

Дипломна робота

Проблема набуття Україною членства в НАТО

ЗМІСТ

Вступ 9

Розділ 1. Євроатлантична інтеграція України 10

у внутрішньому вимірі

Розділ 2. Проблема регіональної безпеки України 63

на шляху до Північноатлантичного Альянсу

Розділ 3. Пріоритети України в процесі набуття 101

членства в НАТО на перспективу

Висновки 131

Список використаних 138

джерелталітератури

Summary 143

ВСТУП

Початок ХХІ століття позначився загостренням низки глобальних проблем,
але водночас окреслились й унікальні можливості для створення нової
архітектури міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство
і співробітництво. Сьогодні жодна країна неспроможна гарантувати свою
безпеку лише власними силами. У зв’язку з цим особливого значення
набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та
Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в
Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських
держав до взаємної інтеграції.

Розвиток подій у світі та на європейському континенті протягом останніх
років засвідчив, що НАТО посідає провідне місце у складній архітектурі
європейської та євроатлантичної системи безпеки. Така оцінка базується
на тому, що понад півсторіччя НАТО зберігає мир у Європі. Маючи у своєму
розпорядженні арсенал звичайної і ядерної зброї, організація продовжує
забезпечувати захист союзників і водночас слугує основою для розбудови
широкої мережі співробітництва з країнами Кавказу, Центральної Азії,
Росією та Україною. Жодна інша організація не виконує такого комплексу
функцій.

Щодо України, то її відносини з Північноатлантичним альянсом не є лише
складником концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс
на інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратися на принципову
нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію
внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну
геополітичної ситуації, передусім характеру відносин з Росією. Сусідство
з новими членами НАТО та аплікатами до цієї структури на західних
кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції в
європейські структури безпеки. Прагматичність цих цілей дає підстави
сподіватись на їх широку підтримку в Україні різними політичними силами
– від лівоцентристських до правих та націоналістичних – і поступове
утвердження раціонального сприйняття Альянсу найширшими верствами
населення.

Вступ до НАТО західних сусідів України, який став закономірним
наслідком геополітичних змін на континенті, робить відносини з цією
організацією ще важливішими не лише в межах західного вектора
української зовнішньої політики, а й у масштабі субрегіональних
стосунків. Останніми роками відбулася якісна еволюція фундаментальних
засад організації суспільства та зовнішньополітичних орієнтацій країн
Центральної і Східної Європи, настійливих ініціаторів розширення
Північноатлантичного альянсу.

Суть передумов просування альянсу на Схід – повернення країн регіону до
природного суспільного та міжнародного стану і зближення на цій основі
цілісних і геополітичних орієнтацій, зокрема уявлень про зміст і
параметри безпеки у просторі на захід від СНД. Розширення НАТО реально
має не тільки військово-політичне значення, природний інтерес
інтегрування містить і вагоміші складники – економічний та
культурно-цивілізаційний.

Розширення НАТО на Схід, відповідно до умов вступу, має сприяти
розв’язанню конфліктів, усуненню територіальних претензій до сусідів,
зміцненню цивільного контролю над збройними силами, дотриманню прав
національних меншин і прав людини, демократичному розвитку. Виконання
цих вимог країнами ЦСЄ – новими членами НАТО – сприятиме зміцненню
безпеки на західних кордонах України і створить додаткові стимули для
внутрішніх перетворень в країні.

Тому актуальність теми полягає в тому, що інтеграція України в
європейські та євроатлантичні структури є, безумовно, головною
стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як “опору і
генератор стабільності й безпеки в Європі”. У ній вбачають стратегічний
ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, унікального
стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.

Щодо вітчизняної та іноземної історіографії, то вона досить широка.
Особливо слід відзначити такі джерела як: Хартія про особливе
партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору
Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і
зовнішнє становище України у 2000 р., Матеріали міжнародного “круглого
столу експертів”, що стосуються співпраці та добросусідства України та
ЄС, у роботі використані також дані провідних вітчизняних установ, що
займаються дослідженням громадської думки: Фонду “Демократичні
ініціативи”, Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України.

Фундаментальним дослідженням є монографія «Україна на шляху до НАТО:
через радикальні реформи до набуття членства» присвячена аналізу одного
з найбільш пріоритетних напрямків зовнішньополітичного та
воєнно-політичного курсу України євроатлантичній інтеграції. У роботі
комплексно висвітлено цілий спектр проблем, пов’язаних з формуванням та
реалізацією цього курсу, окреслено роль Північноатлантичного альянсу в
архітектурі європейської безпеки та нові функції, яких набуває ця
організація у зв’язку з трансформацією сучасної системи міжнародних
відносин, формуванням їх монополярної структури.

G. Udovenko, James Sherr основну увагу приділили передбаченню
наслідків другої хвилі розширення НАТО, питанню про те, яку роль у цьому
процесі може відігравати Україна, на якому місці вона опиниться
внаслідок таких кардинальних змін у геополітичній обстановці на
європейському континенті.

Унаслідок цього процесу втратить сенс для України один з основних
принципів реалізації геополітичних інтересів – принцип балансу сили. Всі
західні і південно-західні сусіди України стануть членами НАТО, і
відносини з ними у сфері безпеки й оборони визначатимуться не
двостороннім співвідношенням сил, а сумарним оборонним потенціалом
країн-членів Альянсу.

Процес другої хвилі розширення НАТО, на думку Б.Сікора поставить
Україну в ситуацію відмови від політики балансування і необхідності
визначення свого остаточного геополітичного вибору, адже Україна
опиниться затиснутою між сферами впливу НАТО та Росією і в такому
становищі не зможе самостійно протистояти ймовірним викликам з боку як
однієї, так і іншої геополітичної потуги.

В. Гречанінов та М. Сунгуровський у своїх працях визначили стратегічні
інтереси України щодо НАТО й показали еволюцію їх усвідомлення
українським політикумом. Ці інтереси формувалися під впливом як
зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Головним з них стала зміна
дезінтеграційних тенденцій на інтеграційні процеси в
зовнішньополітичному середовищі. Від того, до яких інтеграційних
процесів Україна виявиться залученою, залежатиме її подальше майбутнє.

Приєднання до НАТО гарантує Україні зміцнення її державного
суверенітету, збереження незалежності і територіальної цілісності,
оскільки ні сам Альянс, ні його члени не зазіхають на ці базові
національні інтереси – вважає О.Палій. Поглинання України Росією чи
приєднання першої до другої призведе до повної втрати цих базових
цінностей української нації і зникнення України як незалежної суверенної
держави. Усвідомлення такої перспективи формує геополітичні інтереси
України, пов’язані з приєднанням її до Північноатлантичного альянсу.

В.Горбулін у своїй праці зазначає, що інший базовий стратегічний
інтерес України щодо НАТО пов’язаний передусім з тими сприятливими
умовами, які надає членство в Альянсі для зміцнення демократичних
цінностей і розбудови громадянського суспільства в нашій країні. Отже,
вступ України в НАТО – це реалізація її цивілізаційних інтересів. Він
означатиме входження України в європейську цивілізацію.

Дослідники Н. Дмитренко та О.Дергачов вважають, що членство в НАТО
надає вагомі гарантії збереження національної ідентичності та єдності
української нації. Перебування в спільноті цивілізованих демократичних
країн – членів Альянсу сприяє формуванню української національної еліти,
орієнтованої на національні та європейські цінності, розвиткові
української національної культури та культури національних меншин
України. Водночас воно значно обмежує можливості російської
інформаційної і культурної експансії в Україну, що закріпляє в українцях
малоросійську провінційну ментальність – широко висвітлено у роботах Ю.
Саєнко та О. Куця.

Ряд публікацій Д. Кульмія, І. Іванова і Т. Брежнєва стосується проблем
безпеки, вирішення яких пов’язане з процесом євроатлантичної інтеграції,
зокрема здійснено ідентифікацію нових загроз регіональній безпеці після
другої хвилі розширення НАТО та механізмів їх нейтралізації, дано оцінку
балансу сили в регіоні, окреслено такі проблеми, як неврегульованість
питання кордонів, нелегальна міграція, територіальні питання та
міжетнічні суперечки. Велику увагу приділено розв’язанню проблеми
іноземної військової присутності.

Так як кордони посідають особливе місце серед вимог до
країни-претендента на вступ до Європейського союзу та НАТО, то для
України першочерговим завданням є вирішення всіх проблем, що стосуються
проблем кордонів з її сусідами – Росією, Румунією, Молдовою, Білоруссю.

Важливою складовою частиною роботи Ф. Ларрабі є оцінка внутрішньої
готовності України до набуття членства в НАТО, того, наскільки вона
відповідає політичним та військовим критеріям членства в Альянсі. У
праці А. Уткіна проаналізовано також ставлення українського суспільства
до вступу України в Альянс, визначено роль засобів масової інформації у
формуванні суспільної думки щодо НАТО.

Окрім того, робота О. Зарубінського покликана вирішити цілу низку
практичних завдань, пов’язаних з реалізацією євроатлантичного курсу
України. У статтях І. Копняка та В. Косевцева зокрема викладено
концептуальні підходи до формування Стратегії дій з набуття Україною
членства в НАТО. Така проблема загальнодержавного значення як нелегальна
міграція та біженці докладно висвітлена у статтях В. Павлюха, М. Литвина
та С. Ратушного.

Щодо проблем зовнішньополітичного вибору України в умовах розширення
НАТО, то це чітко висвітлено у матеріалах науково-практичного семінару
Чернівецького національного університету.

Таким чином, метою магістерської роботи є докладніше ознайомлення з
цілим спектром проблем, пов’язаних з формуванням та реалізацією одного з
найважливіших стратегічних пріоритетів зовнішньої політики України –
курсу на євроатлантичну інтеграцію.

Відповідно до історіографічного огляду та джерельної бази, автор,
висвітлюючи основні аспекти процесу набуття Україною членства в НАТО
ставить перед собою такі завдання:

розкрити політичні критерії вступу до НАТО та проблеми
соціально-економічних і політичних реформ в Україні, громадську думку
щодо НАТО, роль регіональних мас-медіа у формуванні позитивного іміджу
Альянсу

указати на проблеми кордонів, іноземної військової присутності та
нелегальної міграції України на шляху до НАТО

визначити пріоритети України в процесі набуття членства в
Північноатлантичному Альянсі на перспективу.

Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та резюме
англійською мовою.

РОЗДІЛ I. ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ У ВНУТРІШНЬОМУ ВИМІРІ

У загальному вимірі зв’язок між наміром України вступити до НАТО і
внутрішніми реформами є очевидним і не потребує доведення. Він полягає
передусім у заохоченні до реформ за зразком розвинених демократичних
держав. Фактично йдеться про доповнення внутрішніх рішень щодо
реалізації певної моделі суспільного розвитку відповідними міжнародними
зобов’язаннями і залученням зовнішніх чинників.

Вплив міжнародних зобов’язань на внутрішній розвиток держав – явище,
яке набуло значних масштабів і нової якості в рамках еволюції й
розширення європейської та євроатлантич ної спільноти. Найбільш наочно
це виявляється у процесі подо лання ізольованості й переходу до
повномасштабної міжнарод ної співпраці посткомуністичних, у тому числі
нових незалежних держав, для яких внутрішні трансформації і зміни
геополітичних координат відбуваються синхронно й певною мірою взаєм но
обумовлені. Такий вплив став одним з ключових чинників розвитку
міждержавного співробітництва в регіоні, що об’єднує колишні «Захід» та
«Схід», і формування відносної надрегіональної суспільно-політичної та
економічної гомогенності.

Намір вступити до таких організацій, як НАТО та ЄС, без посередньо
пов’язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного
розвитку. Такий намір, за логікою, мав би базу ватися на цілковитій
визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав, що
становили першу та другу хвилі роз ширення НАТО, це цілком підтверджує.
В українському випад ку маємо набагато складніший і суперечливіший
варіант, коли рішення про інтеграцію було ухвалено не тільки задовго до
набуття країною необхідних характеристик, а й за умов відсут ності
відповідних виразних тенденцій. Хоча таке рішення поки що не може бути
реалізоване, воно вже перетворюється на вагомий зовнішній чинник
внутрішнього розвитку.

Україна в будь-якому разі стала б об’єктом впливу глобаль них, а надто
– європейських тенденцій і сферою інтересів Заходу, але, проголосивши
про намір стати членом НАТО і ЄС, вона змінює режим такого впливу й
породжує складний сус пільний феномен. Його сутність полягає в тому, що
суспільст во і політична еліта, розраховуючи на підтримку Заходу, все ще
хворобливо реагують на конкретні прояви впливу привабливих партнерів, а
внутрішні політичні та економічні реалії далеко не відповідають
цивілізованим стандартам. Тобто цей вплив не має в Україні сприятливого
середовища.

Однією з закономірних особливостей сприйняття міжна родних чинників
національного буття в масовій свідомості нашого суспільства є певна
недовіра до НАТО і ЄС, автоматич не приписування негативної ролі, звичка
протиставляти їх внутрішнім передумовам. Одним із парадоксів політичного
життя є поширеність подібного підходу серед політичної еліти і навіть
фахівців. Це доповнюється неартикульованістю націо нальних інтересів і
фактичним продовженням дискусій та від критої політичної боротьби з
приводу моделі національного розвитку і пріоритетів зовнішньої політики.
Тобто в країні досі не існує таких внутрішніх чинників, які б склали
шкалу оцінки чинників зовнішніх. Відомо, що тільки в розвиненому
суспільст ві з цілком визначеними національними інтересами внутрішні
чинники є усталеними, цілком органічними, такими, що вико нують роль
базових, первинних. Перехідні суспільства, до яких за багатьма ознаками
належить і українське, перебувають у по шуку орієнтирів та зразків, і
тому звернення до успішного досві ду є закономірним. Сам цей процес
почасти перетворився на поле й інструмент внутрішньополітичної боротьби.
До того ж і влада, і суспільство можуть виявитися недостатньо готовими
для того, щоб скористатися привабливим досвідом.

Але, окрім обрання певної моделі національного розвитку, існують і
більш стандартні, проте важливі потреби певного збли ження з
міжнародними партнерами. Розвиток співпраці, повно цінне використання
можливостей, що їх дає інтернаціоналізація, особливо з огляду на
європейські реалії, об’єктивно потребує сповідування спільних принципів
та дотримання схожих норм і стандартів організації та функціонування
державних інститутів, гарантування громадянських прав і свобод, ведення
бізнесу і т. ін. Отже, наближення до критеріїв членства є важливим для
підви щення ефективності співпраці і в такий спосіб – захисту націо
нальних інтересів. Водночас цілком очевидно, що й Захід заці кавлений у
демократичній трансформації України, яка зробить її щонайменше більш
прогнозованою і безпечною.

Ресурси міжнародної співпраці концентруються переважно на Заході, але
вони, як і решта більш традиційних цінних ре сурсів, виборюються в
конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої врешті і сприяла
становленню найбільш привабливого міжнародного формування –
Європейського Союзу – та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність,
підтримувана деталь ною унормованістю і високою організованістю, створює
поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи, які не
обмежуються об’єктивними показниками відставання в розвитку й
ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці,
що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських
партнерів, передусім як на штуч ний витвір урядів, прояв егоїзму
багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію.
Подібне ж ставлен ня існує і до процесів глобалізації та
інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнається їхня об’єктивна
природа – результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені
держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й
самі так чи інакше підпорядковуються їм. Урешті необхід но розрізняти
впливи, пов’язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним
нормам, і ті, що є наслідком поставле них окремими партнерами конкретних
власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співро бітництво,
здійснюване за високими стандартами, створює ситу ацію примусу до
розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава
почувають себе невпевнено. В країні це проявляється, по-перше, у
збереженні антизахідних настроїв як серед частини еліти, так і серед
населення, по-друге, у перебіль шенні значення політико-дипломатичних
зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на
міжна родній арені без реального дотримання конкретних приписів і
загальної спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективни ми в
урегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивних
потенцій.

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впли вів змінився.
Загалом зникає протистояння, а отже – функція послаблення, розкладання,
руйнування. Натомість головним стає заохочення до конструктивних дій,
упровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається,
схоже на конверген цію за рахунок переходу посткомуністичних країн на
засади організації західного суспільства.

Що стосується виокремлених у новій стратегії сусідства «західних нових
незалежних держав» – Білорусі, Молдови та України, то їхня
периферійність, відстороненість від інтеграції є передусім наслідком не
стільки хибною вибору, скільки свідо мого дистанціювання. Нездатність до
повноцінної участі у спіль них континентальних процесах посилюється
незацікавленістю в цьому правлячої верхівки названих країн, що
доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського
впливу, а й певною прихильністю до нього. Однак при цьому вони не можуть
ігнорувати потужний західний чинник і мають манев рувати і
пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що
містять загрози, і при цьому підмінює національні інтереси власними,
конкретна їхня роль стає особ ливо суперечливою. Міжнародні чинники
по-різному сприй маються владою, окремими політичними силами і
суспільними верствами.

Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає в
разі формальних офіційних кроків вла ди, які начебто фіксують певний
стратегічний вибір. Навпаки, вона формує щонайменше обережне ставлення
до таких кроків.

Співпраця з НАТО набула з боку України інтеграційних перспектив лише в
середині 2002 р., тобто значно пізніше, ніж був реанімований (після
декларацій 1991-1993 рр.) і офіційно переведений у практичну площину
«європейський вибір». Упродовж певного періоду такий курс обмежувався
наміром вступити до Європейського Союзу, тоді як на євроатлантичну
інтеграцію практично було накладено табу. Це переважно по в’язано з
геополітичними обставинами (російським чинником), але значну роль
відігравали й внутрішньополітичні обставини.

Так чи інакше, активність на західному векторі зовнішньої політики
закладала загальне підґрунтя для зближення, і стосун ки України з
Північноатлантичним альянсом завжди виходили за рамки політики в галузі
безпеки. Хартія про особливе парт нерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного альянсу (1997 р.) зафіксувала такі засади та цілі:
розвиток демо кратичних інститутів, визнання верховенства права,
зміцнення демократії, політичного плюралізму та ринкової економіки, а
також встановлення демократичного цивільного контролю над збройними
силами. Державна програма співробітництва України з Організацією
Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 р., затверджена
Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. № 1209/98, спрямована
на «забезпечення реалізації положень Хартії про особливе партнерство»,
не містила реформаторського компонента. Зафіксувавши, що «стратегічною
метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та
євроатлантич них структур та повноправна участь у системі
загальноєвропейсь кої безпеки», вона мала майже виключно
зовнішньополітичне спрямування. Що стосується наближення до політичних
стандартів НАТО, то в цьому фундаментальному документі на явні хіба що
«поступове впровадження в Україні системи цивіль ного керівництва
Збройними силами та іншими військовими формуваннями, а також
демократичного контролю за їх діяль ністю» та «вивчення практики участі
законодавчих, судових, урядових і неурядових структур, ЗМІ держав-членів
НАТО та країн-партнерів у створенні та підтримці належних
цивільно-військових відносин у державі».

Символічним кроком уперед стала аналогічна програма на 2001-2004 рр.
Цей документ містить завдання «сприяння по ширенню принципів демократії,
додержання прав і свобод лю дини і громадянина, верховенства права».
Серед напрямів спів робітництва – ознайомлення з практикою участі
законодавчих, судових, урядових і неурядових установ, ЗМІ держав-членів
НАТО та держав-партнерів у створенні та підтримці належних
цивільно-військових відносин; використання досвіду держав-членів НАТО
для розроблення стратегії впровадження демократичного цивільного
контролю над оборонною сферою України; удосконалення національного
законодавства з питань правового регулювання цивільно-військових
відносин; упрова дження за сприяння експертів НАТО механізму
забезпечення демократичного цивільного контролю за діяльністю правоохо
ронних органів та сил внутрішньої безпеки; запозичення досвіду
держав-членів НАТО та держав-партнерів у реформуванні сил внутрішньої
безпеки, визначенні їхнього статусу та порядку за стосування.

Проте й тут безпосередня прив’язка поглиблення співпраці до внутрішніх
реформ відсутня. Натомість серед аргументів на користь розвитку відносин
з НАТО наводиться його власне ре формування. У програмі зазначено, що
«протягом двох останніх років Північноатлантичним альянсом було
здійснено важливі кроки щодо його зовнішньої адаптації та внутрішньої
реоргані зації…». Зафіксовано, що Україна, замість інтеграції,
«активізує свою діяльність, спрямовану на поглиблення конструктивного
співробітництва з Організацією Північноатлантичного догово ру». Обидві
державні програми в їх політичній частині були, безумовно, кроком назад
від положень Хартії про особливе партнерство. Справді особливим
партнерство України з НАТО стає після офіційного проголошення Києвом
курсу на вступ, тобто на повну інтеграцію.

Донедавна успішно розвивалася хіба що співпраця у війсь ковій сфері,
зокрема у проведенні навчань, підготовці кадрів, забезпеченні сумісності
обладнання та процедур управління військами. Але коли йшлося про
реформування армії та воєн но-політичної сфери загалом, упровадження
обов’язкового для демократичної держави громадянського контролю над
армією, силовими структурами, тут ми майже не просунулися. За ос новними
показниками Україна не наблизилася до стандартів Альянсу. За умов, коли
на практиці завдання інтеграції в цю євроатлантичну структуру не
ставилося, можна було вважати, що має місце співробітництво, яке, попри
далеко не повне виконання погоджених планів, більш-менш задовольняло
обидві сторони і не містило складних завдань.

Певна непослідовність у ставленні до НАТО особливо поміт на на фоні
постійних наполегливих спроб зближення з ЄС. У червні 1998 р. було
прийнято Постанову Кабінету Міністрів «Про запровадження механізму
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» і
створено Міжвідомчу координаційну раду та Центр порівняльного аналізу
при Мініс терстві юстиції для визначення відповідності проектів законів
та інших нормативних актів законодавству ЄС. У Верховній Раді розроблено
програму гармонізації законодавства України з зако нодавством ЄС.
Президент України Л.Д.Кучма в інавгураційній промові 30 листопада 1999
р. зазначив: «Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за
стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС
багато в чому збі гаються з завданнями, які планується вирішувати у
внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу».
У Посланні Президента до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI
століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004
рр.» отримав подальший розвиток еко номічний складник західного вектора
зовнішньої політики. У розділі «Стратегічні пріоритети» зокрема
зазначено: «Базовою основою нашого дальшого розвитку є і європейський
вибір, від даність України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи
та гарантованої демократії. Український народ вистраждав своє суверенне
право долучитися до цих цінностей».

Усе це ускладнює логічне пояснення як паузи у зближенні з НАТО, так і
її несподіваного завершення. Інтеграція радикально відрізняється від
співпраці насамперед тим, що передбачає гли бокі внутрішні перетворення,
цільове просування до критеріїв членства. Наскільки відповідальним і
обґрунтованим, а крім того, наскільки твердим, остаточним було рішення
про вступ до НАТО? Воно виникло за відсутності жодних відповідних змін у
владі, корекції моделі національного розвитку та міжнародного становища
країни. Рішення Ради національної безпеки і оборони (РНБО) у травні 2002
р. видавалося черговим маневром у межах звичної двовекторності. Досить
дивними є аргументи, наведені на користь цього рішення. Попри їх
переконливість і вичерп ність, всі вони є «старими». Тож виникає
питання: чому потрібно було чекати кілька років і тільки тепер
проголошувати намір інтегруватися? Адже відомо, що влада жодним чином не
вико ристовувала минулі роки для реального наближення країни до
стандартів Альянсу. Більше того, євроатлантичний вектор зов нішньої
політики на певний час був узагалі заморожений.

Кілька місяців реальний зміст рішення РНБО, затвердже ного Указом
Президента, залишався не до кінця ясним. Високі посадовці в офіційних
коментарях уникали слів «вступ до НАТО» і наголошували, що йдеться про
дуже тривалий процес, який дасть час для досягнення суспільного
консенсусу. До дещо більшої визначеності призвели слухання про
взаємовідносини та співробітництво України з НАТО, проведені Верховною
Радою 23 жовтня 2002 р. 263 депутати схвалили євроатлантичну інтеграцію
України, яка була визнана «суттєвим фактором зміцнення її національної
безпеки, покликаним сприяти роз витку демократичних інститутів,
громадянського суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким
чином, відповідає жит тєво важливим інтересам українського народу». У
листопаді 2002 р. на саміті у Празі Україна і НАТО прийняли амбіційний
План дій та Цільовий план на 2003 р. Нарешті у січні 2003 р. Президент
Л.Кучма створив і очолив Державну раду з питань європейської та
євроатлантичної інтеграції України. При цьому він заявив: «Як голова
держави я несу повну й особисту відповідальність за визначення і
реалізацію курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію».

У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2003 р.
зазначається:. «Прагнення України бути визнаною євро пейською державою
ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні
суспільних цінностей. Створення громаданського суспільства, розвиток
демократичних інституцій, забез печення прав і свобод людини виступають
пріоритетними на ціональними інтересами України, які визначено ще на
початку її утворення як незалежної держави… Для досягнення постав
леної мети – набуття повноправного членства в НАТО – дер жавна влада має
вдосконалити політичну систему, розвивати інститути громадянського
суспільства… Україні належить адап тувати законодавство до права
Європейського Союзу, яке не зводиться лише до законодавства ЄС, а
включає спільні прин ципи, цінності та правову культуру».

Стосунки з НАТО одним ривком були виведені на більшу висоту, ніж з ЄС,
і набули чіткіших перспектив – якщо не стосовно членства, то щодо
запланованих внутрішніх реформ. У Плані дій Україна – НАТО, підписаному
восени 2002 р., як принцип зафіксовано таке: «З метою більш тісної
євроатлан тичної інтеграції Україна продовжуватиме проводити внутріш ню
політику, основану на зміцненні демократії та верховенстві права, повазі
до прав людини, принципі розподілу влад і неза лежності судів,
демократичних виборах відповідно до норм Організації з безпеки та
співробітництва в Європі (ОБСЄ), по літичному плюралізмі, свободі слова,
повазі до прав національ них та етнічних меншин та недискримінації за
політичними, релігійними або етнічними ознаками».

Цільовий план Україна – НАТО на 2003 р. передбачав конкретні дії,
спрямовані на вирішення актуальних політичних проблем: здійснення
заходів щодо вдосконалення виборчих процедур, зокрема підготовку
законопроектів про внесення змін до Законів України «Про вибори
депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» та «Про
вибори народних депутатів України»; вдосконалення роботи та реформування
Центральної виборчої комісії, вдосконалення діяльності членів виборчих
комісій щодо забезпечення відкритості виборчого процесу в день виборів
та оприлюднення результатів виборів з урахуванням рекомендацій ОБСЄ;
здійснення заходів щодо поліпшення ситуації у сфері свободи слова та
друку і сприяння розширенню кола власників ЗМІ; сприяння, виходячи з
реко мендацій ОБСЄ, вільним і чесним виборам згідно із законо давством,
проведення конференції з цієї тематики із запрошенням представників
іноземних держав та міжнародних організацій; зміцнення повноважень та
незалежності судів; здійснення за ходів щодо прийняття
адміністративно-процесуального кодексу України, інших законів України з
метою забезпечення належ ного функціонування судової системи, в тому
числі новоутво рених Вищого адміністративного суду України, Апеляційного
суду України та Касаційного суду України; подальше реформу вання
законодавства України у сфері правосудця відповідно до євроатлантичних
стандартів; сприяння постійному розвиткові і зміцненню громадянського
суспільства, забезпеченню верхо венства права, захисту основних прав
людини і громадянських свобод; перегляд законів та інших
нормативно-правових актів України з метою зміцнення громадянського
суспільства.

Чи зробить Альянс реформи більш вірогідними? Те, що реформи – справа
суто українська, не викликає сумніву. Але на сьогодні залишається під
питанням серйозність намірів і практична здатність державного
керівництва здійс нити такі радикальні перетворення в політичній та
економічній сфері, які потрібні для вступу до НАТО. Тому необхідно з’ясу
вати, у чому передусім має полягати роль НАТО – у сприянні і допомозі чи
в примусі до реформування – і що може стати результатом різних намірів
партнерів?

Альянс безумовно зацікавлений у демократичних перетво реннях в Україні.
Але слід чітко розуміти, у чому конкретно полягає ця зацікавленість і
якою мірою він готовий сприяти їх проведенню. Досить очевидно, що все
може обмежитися праг ненням до стабільності, передбачуваності або навіть
запобіган ням участі в альтернативних об’єднаннях. Те, на що
погоджується НАТО у взаєминах з Україною, спрямоване насамперед на
вирішення актуальних для Альянсу завдань, а вже потім – на впорядкуван
ня і можливий розвиток співпраці, що лише створює перед умови для
переходу до інтеграційного етапу в майбутньому.

Фактично останні українсько-натовські документи містять найповнішу і
найконкретнішу програму проведення внутрішніх реформ. Чи створюють вони
більше передумов для справді де мократичних перетворень, для яких досі
не вистачало реаль ного бажання та політичної волі? Донедавна предметна
програма реформування політичної та правової сфери і виве дення її на
мінімальний рівень демократизації були пов’язані з членством в Раді
Європи. Зазначимо, що вимоги дотримання норм демократії передбачені і
для членів ОБСЄ. Таким чином, протягом перших років незалежності склався
комплекс між народних зобов’язань та орієнтованих на міжнародну
співпрацю самозобов’язань щодо загальних засад політичного розвитку.
Фактично цей комплекс, хоча й був позбавлений певної сис темності, у
ключових питаннях є більш чітким і послідовним, ніж суто внутрішні
програми політичних реформ. Він не містить компромісних орієнтирів,
продиктованих суперечливими внут рішніми суспільно-політичними реаліями,
і передбачає більш визначену, хоча й не пряму відповідальність. Те, що
Україна досі не виконала стартових умов членства в Раді Європи і зали
шається об’єктом моніторингу з її боку, є свідченням неготовності
держави дотримуватися зобов’язань. І це створює показо вий фон для
оцінки її ініціатив у стосунках з ЄС та НАТО.

Укладення угод з Європейським Союзом та НАТО, які за своїм змістом
набагато ширші, ніж класичні міжнародні догово ри про співпрацю, і
містять деталізовані зобов’язання щодо роз витку національної політичної
системи, не має серйозного опер тя в українському суспільстві і в
українській владі. Маємо феномен сучасної України: наміри влади
здійснити й демократич ні реформи найбільш чітко і категорично
зафіксовані не у внут рішніх, а в міжнародних документах. Звичайно, там
немає де тальних програм, проте окреслено ключові принципові позиції.

Зазначимо, що НАТО не належить до тих міжнародних акторів, які мають
вагомий вплив на внутрішню ситуацію в Україні. Альянс, зрештою, ніколи
не розвивав діє вих механізмів такого впливу і – головне – не виділяв
для цьо го значних ресурсів. Активізація стосунків з НАТО мало що змінює
в цьому сенсі.

Вашингтон цілком відверто пов’язує перспективи взаємин України і
Північноатлантичного альянсу з майбутніми прези дентськими виборами.
Тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль, перебуваючи в червні 2003
р. у Полтаві, заявив, що в найближчі 1,5 року вирішиться доля України
щодо вступу в НАТО, яка багато в чому залежатиме від майбутніх прези
дентських виборів, а також від формування ринкової економіки і
демократії, основою якої є свобода слова. «Наявність виборчого процесу
за стандартами ОБСЄ і результат, який відображає волю народу, є життєво
необхідним для успіху в прагненні України приєднатися до НАТО та
просунутися ближче до Європейського Союзу. США також наполегливо
підтримують свободу слова в Україні, і я буду працювати над тим, щоб це
стало реальністю», — зазначив новопризначений посол США в Україні Джон
Гербст. При цьому «забезпечення інтеграції України до євроатлантичної
співдружності є метою зовнішнішньої політики США», – зазначив він,
виступаючи з допо віддю перед членами Комітету з міжнародних стосунків
Конгресу США в середині червня 2003 р.

У Посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє
становище України у 2000 р.» є показовий пасаж: «Захід вимагає від нас
демократії вже сьогодні. Я також дуже цього хочу. Однак будемо
реалістами». Це можна визнати за констатацію наявності серйозних
об’єктивних перешкод ста новленню демократії, а те, що формулювання
Президента сто сується року проведення референдуму, який став яскравим
прикладом спотворення владою волевиявлення громадян, окреслює й масштаби
суб’єктивних перешкод. Дії влади у сфері соціально-економічних та
політичних реформ не відповідають зразкам розвинених правових
демократій, і зовнішніх імпульсів для зміни ситуації на сьогодні
недостатньо. Міжнародні зобо в’язання не впливають на зміст та спосіб
здійснений політичної і конституційної реформ. Проте вони залишаються
чинниками поточного політичного процесу і принаймні формально не
ігноруються.

Наприкінці травня 2003 р. було погоджено рішення ство рити
міжпарламентську раду Україна – НАТО, основним зав данням якої буде
реалізація Програми дій «Україна – НАТО», а також здійснення річних
цільових програм України і НАТО.

Це може створити додаткові можливості для України брати активну участь у
процесах євроатлантичної інтеграції. Брюссель у цілому висловлює
задоволення тим, як Київ виконує цільовий і спільний плани дій з НАТО,
однак Україна ще має багато зробити, щоб побудувати громадянське
суспільство з вільними мас-медіа. В НАТО говорять, що заохочують Україну
прово дити демократичні реформи, включаючи правову та оборонну, а також
підсилювати контроль за експортом озброєнь і сприяти розвитку вільної і
незалежної преси. Альянс обіцяє, що й на далі допомагатиме Києву в таких
реформах.

На другому засіданні Державної ради з питань європейської та
євроатлантичної інтеграції України 19 травня 2003 р. Пре зидент Леонід
Кучма закликав «менше говорити про наше ба жання вступити до ЄС або
НАТО, а більше робити для створення реальних передумов для такого
членства». При цьому він ствер джував, що «і законодавча, і виконавча
гілки влади не лише на словах, а й на ділі … доводять налаштованість
сприяти новим зрушенням в економіці, у процесі демократизації
суспільства та в підвищенні рівня забезпечення прав та свобод людини».
Як заявив 30 травня 2003 р. Голова Національного центру з питань
євроатлантичної інтеграції Володимир Горбулін, «Цільовий план Україна –
НАТО на 2003 р. виконується задовільно, однак існує потреба в чіткому
підході до реалізації запланованого відповідно до стандартів Альянсу…
Частина цільових заходів уже виконана, виконується, частково виконується
або хоча б окреслена у вико нанні, але якість має бути кращою,
відповідною до стандартів НАТО … Близько 66 заходів базуються на
законодавчій основі. Тут дуже багато зроблено, але прийняти закон мало,
його ще потрібно імплементувати». На жаль, це був чи не єдиний випадок
визнання великої відстані між двома нерівнозначними аспектами
українського реформування: номінальне ухваленим і впровадже ним у
політичну практику. В експертному середовищі утвердила ся думка, що
військово-політична інтеграція в західному напрям ку – до НАТО –
відбувається повільно. Зокрема так вважають 63,1% фахівців, опитаних
Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України в червні 2003 р.
23,6% оцінюють темп просу-вання до західних військово-політичних
структур як «середній», 10,5% – як «нульовий» і тільки 2,1% відзначили
інтенсифікацію процесу.

Сьогодні мусимо констатувати щонайменше серйозне від ставання у
виконанні Плану на 2004 р. Бракує реальної заці кавленості в його
завданнях (за винятком кількох відповідаль них за них відомств),
спостерігається пасивність щодо питання інтеграції в НАТО більшості
політичних сил, у тому числі тих, які підтримують Президента. Проведення
реформ і конкретне наближення до інтеграції в Альянс до цього часу
здебільшого залишаються темою для обговорення і все ще не переходять у
практичну площину. Натомість останній період відкрив кілька цікавих
сюжетів у сфері практичної взаємодії. Не виконуючи того, що може
прискорити інтеграцію, Україна виявляє активність у розвитку співпраці.
Чи є це з боку Києва паралельними кроками, чи свідченням розрахунків на
підміну політичних критеріїв геополі тичними? Так чи інакше, саме друга
версія одержала останнім часом певне наповнення. Україна приєдналася до
коаліції з роззброєння Іраку. Зростання довіри до Києва знайшло під
твердження в тому, ряд країн НАТО прийняв рішення про ви користання
українського літака Ан-124 «Руслан» для військово-транспортних
перевезень у 12 країнах-членах Альянсу на період до 2010р..

Наша країна, зважаючи на її масштаби, а також рівень мілітаризації та
геополітичні координати, вірогідно, матиме досить оригінальну модель
набуття членства в Альянсі, який до того ж пропонує гнучку систему
співпраці. По-перше, можна використовувати декілька механізмів та
моделей, по-друге, у більшості з цих механізмів передбачено складання
індивідуальної програми партнерства, обрання зручних темпів і ритму її
реалізації. Але це жодним чином не можна пов’язувати зі зниженням планки
політичних критеріїв. Україні не варто розраховувати на отримання
великої підтримки від Альянсу у вирішенні наших внутрішніх проблем.
Українська специфіка мала б укластися саме у формат Плану дій Україна –
НАТО, здійснення якого висуне на порядок денний створення більш
стандартного плану дій щодо членства в Альянсі.

Загальна зміна атмосфери і вдала конструкція безпеки «НАТО плюс» для
великої Європи надає Україні значні можли вості для зниження фінансової
планки для вступу. Характерно, що ті сили в Україні, що не підтримують
вступ до НАТО, чи ті, що хотіли б обгрунтувати відкладення цього питання
на непевний час, наводять аргументи саме фінансового, еконо мічного
плану, хоч мають на увазі політичні аспекти. Очевид ними є неготовність,
а інколи й нерозуміння того, яких змін потрібно досягти в політичній
сфері, яких стандартів демократії потребує країна для того, щоб нас
розглядали як потенційного члена НАТО.

Особливих сподівань на Україну в її нинішньому стані брюссельські
партнери, очевидно, не покладають. І начебто було б правильним так само
і в Україні не надавати надто великого значення і новим планам
співпраці, і рішенню вступити в Аль янс, відокремити реальні завдання
від того, що за певних умов стане можливим у майбутньому. Водночас у
країні, попри конкретні наміри стати повноправним членом НАТО та ЄС,
набуває поширення думка про те, що це не має бути самоціл лю. Реальну
цінність становить здійснення таких реформ, що перетворять Україну на
європейську державу, для якої таке членство буде формальністю. Отже,
варто нарешті знайти реаль не співвідношення між власним бажанням
перетворитися на розвинену європейську демократію і наміром, окрім того,
ско ристатися результатами відповідних змін для вступу до НАТО. Адже
немає іншого важливого питання, у якому б зовнішньо політичні орієнтири
так випереджали б внутрішню об’єктивну і суб’єктивну готовність
дотримуватися їх.

У внутрішніх дискусіях щодо національних інтересів і зов
нішньополітичних пріоритетів НАТО має вигляд найбільш суперечливого
партнера. Так, за даними опитування Центру «Соціальний моніторинг» та
Українського інституту соціальних досліджень, проведеного після
оприлюднення рішення РНБО про намір вступити до цієї організації (у
червні та листопаді 2002 р.), на запитання про те, що собою являє НАТО
(рес пондент міг обрати не більше трьох варіантів відповіді), 26% і 29%
опитаних відповіли, що це – найпотужніша і найвпливовіша
воєнно-політична структура сучасності; 20% і 22% – агре сивний
воєнно-політичний блок; 17% і 22% – «світовий жан дарм, що стоїть на
сторожі інтересів найбагатших країн Заходу»; 19% і 18% – оборонний союз;
20% і 17% – миротворча організація.

Частина політичної еліти – ліві – та чимало представників так званих
центристів мають такі самі успадковані органічні перестороги щодо
Альянсу; решта з них виходять з того, що це щонайменше – незручний і
занадто вимогливий партнер, який сповідує якісно відмінні цінності.
Навіть послідовні прихиль ники вступу до Альянсу мають зважати на
суспільні настрої.

Цікаво, що НАТО концентрує на собі негатив, якого прак тично немає чи
принаймні набагато менше, ніж у сприйнятті тих держав, що визначають
його політику. Крім того, все ще надзвичайно потужним є російський
чинник, певною мірою суміщений з європейським вибором своїм зближенням з
ЄС; він усе ще відіграє виразну антинатовську роль. На цьому фоні вибору
на користь «повної євроатлантичної інтеграції» при хильність до
нездійснених, але зручних позаблоковості та двовекторності продовжує
становити гідну конкуренцію.

За даними загальноукраїнських соціологічних опитувань Центру ім.
Олександра Разумкова громадяни швидше не готові підтримати вступ до
Альянсу. Цим Україна відріз няється від своїх західних сусідів та країн
Балтії. Характерно що рівень підтримки вступу до ЄС в Україні є не
меншим, ніж у країн-кандидатів.

Очевидно, що імідж цієї організації надто ідеологізований і в масовій
свідомості тісно пов’язаний з «імперіалізмом». Показовим є те, що влада
не поспішає змінити ставлення українських громадян до НАТО і при цьому
не цурається привносити антизахідні ідеї в масову свідомість. Слід
зважати на те, що провладними силами в ході минулих виборів (2002 р.)
Захід розглядався інколи не як парт нер, а як ворог. Влада не тільки
використовувала для цього крайніх лівих та крайніх націоналістів, а й
сама відповідно коментувала, хоч і стримано, небажані для неї зовнішні
впливи

Мусимо констатувати, що загальне ставлення до Альянсу дає можливість
владі в разі потреби не тільки відносно легко загальмувати курс на
євроатлантичну інтеграцію чи відмови тися від нього, а й знайти
підтримку таких дій у суспільстві. Це накладає відбиток хиткості,
непевності на сучасну конструкцію відносин України і НАТО.

Але безумовно має слушність відомий англійський фахівець Джеймс Шерр,
коли стверджує, що Україна постраждає й у випадку, якщо Брюссель не вияв
лятиме ентузіазму в здійсненні погоджених планів, і в разі, коли вона
сама не буде сумлінно їх виконувати.

Неадекватність сприйняття Альянсу призводить до непра вильного
розуміння його реального місця в системі міжнарод них відносин і
значення співпраці з ним. По-перше, він є не від’ємною частиною Заходу,
однією з несучих конструкцій сучасного світоустрою і не може бути штучно
виділений з-по між інших споріднених структур, як це відбувається в
масовій свідомості українців. По-друге, з огляду на загальноєвропейські
процеси ставлення до західних партнерів, зокрема Північно атлантичного
альянсу, не може бути відокремлене від позиції щодо демократичних
цінностей. Альянс не є їх випадковим чи другорядним носієм. Навпаки, він
відіграє особливу роль в їх захисті та консолідації.

Трактування європейського вибору не тільки в геополітичному сенсі, а і
як моделі суспільного розвитку має й суто прак тичні детермінанти. Для
вирішення внутрішніх проблем країна конче потребує залучення додаткових
зовнішніх ресурсів. Крім того, очевидно, що на сучасному етапі і тим
більше в перспек тиві оптимальним форматом вирішення багатьох питань
національного буття є міжнародний рівень. Ключовими в цьому сенсі є
гарантування безпеки та оптимізація умов розвитку. З огляду на ці
орієнтири видаються цікавими твердження, наведені в спеціалізованій
доповіді «Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи», що увійшла до Пос лання Президента Верховній Раді 2003 р.
У ній зазначено: «Вибір Україною основних стратегічних партнерів – це
також питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу
функцій і ролей у сучасному геополітичному та геоекономічному просторі.
Він ґрунтується на стратегічному ба ченні шляхів розвитку держави, її
національних інтересів і за собів їх реалізації. Усвідомлюючи важливість
мати надійних стратегічних союзників серед європейських країн, головним
вектором зовнішньополітичної діяльності держави визначено курс на
євроатлантичну та європейську інтеграцію. Така стратегія істотно впливає
на весь спектр пріоритетів зовнішньої активності держави, на формування
нової моделі громадянсь кого суспільства та національної безпеки.

Розвиток взаємин з іншими державами та групами держав має узгоджуватися
з основним курсом нашої держави і будуватися відповідно до її
національних інтересів».

З огляду на формальний бік справи Україна вирішила для себе питання про
вступ до Альянсу. Але концептуальні засади її зовнішньої політики змін
не зазнали. Нічого не чути про відмо ву і практичний відхід від
позаблоковості. Події останніх місяців переконують, що балансування між
Заходом і Росією триває. Більше того, виникли нові, більш фундаментальні
невизначе ності. Так само, як і раніше, практично нічого не робилося для
досягнення реальної позаблоковості; зараз у діях влади не видно реальних
намірів і здатності реалізувати стратегію колективної безпеки. Це
відбиває й новий Закон «Про основи національної безпеки» й особливо –
проект Воєнної доктрини України. Крім того, нові підходи до питань
геополітичної самоідентифікації та національної безпеки потребують
абсолютно інших відносин з партнерами і відповідності складним
критеріям, тобто – гли бокого реформування. Українська влада об’єктивно
не готова до цього і тому не має можливості змінити статус держави в
чинній системі міжнародної безпеки. Нова українська «непозаблоковість»
так само дорівнює утриманню від повноцінної, синхрон ної участі в
загальноєвропейських процесах. Фактично вона є ознакою своєрідної,
притаманної лише Україні регіональної бі полярності. Ця невизначеність
має, таким чином, вже не тільки концептуальний характер, а й набуває
суто практичного виміру.

Роль НАТО як партнера української держави не слід обме жувати роллю
лобіста реформ. Зближення з Альянсом забезпе чує імпорт геополітичної
стабільності, покращення умов розвитку міжнародної співпраці. Але й цей
начебто більш тра диційний аспект взаємодії за сучасних умов потребує
набуття нових суспільно-політичних характеристик. Північноатлантич ний
альянс — це організація, що забезпечує не абстрактну безпеку, а таку, що
базується на особливому її розумінні. Намір вступити до НАТО має
спиратися на демократичні стандарти сприйняття проблем безпеки і реакції
на них. Зміна орієнтирів щодо цілей і засобів гарантування безпеки є
складником демо кратичних трансформацій суспільства. В Україні цей
надсклад ний процес має ще більш загальну функцію – формування (чи не
вперше в історії) суспільних уявлень про національну безпе ку і потреби
в ній як в атрибуті зрілої політичної нації та сучасної європейської
держави.

В Україні не набуло поширення сприйняття безпеки як передусім
суспільного феномена. Деталізованість офіційної концепції національної
безпеки, значна увага, що приділяється її економічному, екологічному,
демографічному, інформацій ному та деяким іншим спеціальним аспектам, не
надає необхід ної якості. Спрощеність і схематичність, прив’язаність до
потреб державного механізму визначають обмеженість підходів до проблем
безпеки в її внутрішньому та міжнародному вимірах, особливо з огляду на
сучасні європейські стандарти. В Україні не склалося сприйняття безпеки
за стандартами демократич ного суспільства. Якщо використовувати досвід
наших західних сусідів, країн Центрально-Східної Європи, то головним у
ньому є, безумовно, досягнення консенсусу серед політичної еліти в
розумінні змісту національної безпеки і стратегії її забезпе чення.

Упродовж багатьох років Україна фактично здійснювала політику
просування до Європи як суто державний і до того ж переважно
політико-дипломатичний проект. Ця політика і зараз залишається
розгорнутою назовні, а всередині країни використовується переважно як
пропагандистський мотив, який до того ж мало впливає на успадковані з
радянських часів антизахідницькі настрої.

Громадська думка в Україні щодо оцінок Північноатлан тичного альянсу
відрізняється від аналогічних показників у країнах Центрально-Східної
Європи та Балтії. Основна від мінність – нижчий відсоток підтримки
вступу до НАТО порів няно з ідеєю вступу до ЄС. Так, наприклад, рівень
підтримки вступу до НАТО загалом по Україні за різними даними коли
вається від 19% до 33%, тоді як підтримка вступу до Євросоюзу – від 45%
до 65%. У більшості країн ЦСЄ та Балтії, навпаки, рівень підтримки НАТО
загалом перевищує підтримку вступу до Євросоюзу. Є два пояснення цього
феномена: по-перше, більш глибока вкоріненість в українській громадській
думці стереотипів радянської доби щодо ворожої та агресивної приро ди
Альянсу, по-друге, практична віддаленість України від всту пу в ЄС, що
робить неактуальними страхи та побоювання, що живлять настрої
євроскептиків у Центрально-Східній Європі.За оцінкою завідувача відділом
Інституту соціології НАН України професора Сергія Макєєва, ставлення
громадян Укра їни до НАТО та перспективи вступу її до цієї організації
про тягом періоду незалежності держави пережили певну еволюцію. Професор
Макєєв виділяє в ній три етапи. Перший етап припадає на 1991-1993 рр. –
початок набуття незалежності. У цей період спостерігався дещо ейфорійний
спалах прозахідних, зокрема пронатовських настроїв, мали міс це
завищені, нерідко нереалістичні, споживацькі очікування швидкого
приєднання до Європи, євроатлантичного світу. В цей час рівень активної
симпатії до НАТО та підтримка вступу до нього сягали 25-30%. Невдовзі
настав період розчарування. Невдачі «реформ» 90-х рр. громадська думка
пов’язувала і з західним світом, який начебто нав’язував невигідні для
України моделі та цінності. Зрозуміло, що масове розчарування
перенеслося насамперед на Альянс, який за інерцією вважався
політико-силовим уособ ленням Заходу. З 1994 р. і до кінця 90-х рр.
рівень підтримки вступу до НАТО коливався в межах 14-20%.

Початок другого терміну президентства Л.Кучми, діяльність В.Ющенка на
посаді прем’єр-міністра позначили новий етап у ставленні громадян
України до Північноатлантичного альянсу. В цей час почало відбуватися
поступове визначення офіційного Києва на користь спочатку європейської,
а потім і євроатлан тичної інтеграції. Принаймні на рівні риторики знову
з’явля ються спроби окреслити «повернення до Європи» як органічну
частину національної ідеї. В цей період знову зростає підтрим ка
членства в НАТО всіма віковими та регіональними групами населення
України (до 25-27%). Однак криза суспільної довіри до органів влади,
особисто до президента Кучми не сприяли популяризації пропонованих
владою ідей, які міцно пов’язува лись у громадській думці з фігурами
скомпрометованих політи ків. До того ж, починаючи з кінця 2000 р., в
ЗМІ, контрольо ваних владою, розпочинається кампанія дискредитації
західних партнерів України (які, на думку влади, допомагали українсь кій
опозиції влаштовувати антипрезидентські акції), що нерідко набуває
інтенсивності антизахідної істерії радянського зразка. Унаслідок цього
третій етап, що триває й донині, характеризується повільним зниженням
довіри до НАТО та західного вектора політики в цілому (нині, за оцінками
Інсти туту соціології НАНУ, рівень упевненої підтримки членства України
в НАТО загалом становить 21%). На думку С.Макєєва, негативна динаміка,
враховуючи несприятливі тенденції у віт чизняному інформаційному
просторі, могла б бути і більшою, її помірність свідчить про
усталеність, стабільність соціального прошарку, який послідовно
симпатизує НАТО.

Інститут соціології НАНУ, крім того, фіксує стабільно ви соку частку
невизначених, тобто тих, хто нейтрально або бай дуже ставиться до НАТО і
не має чіткої думки щодо приєднання України до Альянсу, – 40-45%.
Натомість частка противників НАТО ніколи не сягала такої величини, а
коливалась у межах 30-38%. Отже, кількість активних противників НАТО
становить приблизно третину громадян України. Дані Інституту соціології
НАНУ значною мірою корелюються з результатами досліджень УЦЕПД ім.
Разумкова, але з певними відмінностями. Центр Разумкова фіксує найнижчі
показники громадської підтримки Альянсу та ідеї вступу до нього в червні
2000 р., коли близько половини громадян Укра їни дали оцінку НАТО як
агресивному воєнному блоку, а однозначно підтримали вступ до Альянсу
менше 20%. Центр пояснює такі оцінки тодішніми свіжими спогадами про
воєнну акцію в Югославії.

У 2002 р. після значного покращення стосунків Росії та США, після
створення «двадцятки» й нарешті – рішення РНБО України від 23 травня
2002 р. про рух до набуття повного членства в Альянсі позитивне
ставлення до НАТО істотно зросло, а число прихильників вступу вперше
зрівнялося з кіль кістю тих, хто виступає проти, – по 32%. На кілька
місяців показник прихильності до членства в НАТО стабілізувався, однак з
осені почав знижуватись.

У грудні 2002 р. 27,2% респондентів підгримували вступ до НАТО, 33%
виступали проти, 20,3% не змогли відповісти, а 19,5% не стали б
голосувати.

Опитування УЦЕПД ім. Разумкова, проведене 27 січня -7 лютого 2003 р
фіксує такі дані: число прихильників вступу України до НАТО серед
населення країни становить 21,9%, більше третини громадян України
(37,7%) виступають проти вступу в Альянс. У віці від 18 років у всіх
регіонах України було опитано 2023 особи, які відповідали на питання:
«Якби в нас тупну неділю відбувся референдум щодо вступу України до
НАТО, як би Ви проголосували?» 23,9% опитаних не змогли відповісти на це
питання, а 16,5% не стали б голосувати. Розподіл голосів «за» і «проти»
вступу до НАТО за останній час зазнав певних змін. У червні 2003 р.
серед опитаних кількість прихильників НАТО становила 23,0%, противників
– 39,9%. Збільшення числа противників вступу до Альянсу серед
українських громадян є серйозним сигналом для українського ке рівництва.
Дається взнаки відсутність серйозної інформаційної кампанії з
роз’яснення нинішнього становища і перспектив співпраці України з НАТО.

Однак подібний розподіл симпатій респондентів може змінитися під
впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників. Серед внутрішніх
чинників можна виді лити насамперед те, наскільки глибокими й
послідовними будуть внутрішні перетворення, спрямовані на досягнення
стандартів євроатлантичного співтовариства. Ставлення населення до
євроатлантичної інтеграції Украї ни багато в чому визначатиметься тим,
як буде розвиватися геополітична ситуація у світі і наскільки
послідовною ефективною і зрозумілою для населення буде політика України
у відносинах з Альянсом.

Дані щодо зменшення рівня симпатій до НАТО за період 2002-2003 рр.
підтверджуються й іншими дослідженнями. Так, рівень довіри до НАТО
зменшився з 39% (у червні 2002 р.) до 28% (у листопаді 2002 р.). Такі
дані соціологічного опитування, яке проводив Центр «Соціальний
моніторинг» та Український інститут соціальних досліджень за підтримки
Програми розвитку 00Н в Україні, навів на початку 2003 р. голова
правління УІСД Олександр Яременко.

За його словами, у червні 2002 р. НАТО не довіряли 34% опитаних, у
листопаді того ж року – 44%. За даними дослі дження, найбільша частка
тих, хто не довіряє Альянсові, – серед респондентів віком 50 років і
старших (50%), а найменша (33%) – серед молоді віком 18-28 років.
Водночас кожна третя молода людина, за словами О.Яременка, не
визначилася з цього питання. За даними опитування, в західних регіонах
України переважають респонденти, які довіряють блокові, а найбільшу
недовіру НАТО викликає в мешканців Криму (55%), Сходу та Центру України
(відповідно 48% та 47%).

Падіння довіри до НАТО за цей період пояс нюється зокрема тим, що
виникла проблема щодо поїздки Прези дента України Леоніда Кучми на саміт
Альянсу, який відбувся в листопаді 2002 р. в Празі. За його словами,
незважаючи на невисокий рейтинг Президента України Л.Кучми серед насе
лення України, все ж таки імідж держави пов’ячують із Прези дентом
України, і негативне ставлення до глави держави на міжнародному рівні
нерідко сприймається населенням як нега тивне ставлення до самої
України.

Опитування, проведені соціологічною службою Національ ного інституту
стратегічних досліджень у листопаді 2003 р., підтверджують тенденцію до
зменшення рівня симпатій до НАТО. За результатами опитування, 20,7% – за
приєднання України до НАТО, 37,4% – проти, 42% не визначилися.

Отже, дані різних соціологічних служб щодо загального ставлення
громадян України до НАТО в основних тенденціях збігаються, що свідчить
про їх достатню достовірність.

Оцінку ставлення громадян України до НАТО в регіонах України проводили
більшість вищезгаданих установ, у тому числі Центр Разумкова та Інститут
соціології НАНУ. Всі вони фіксують наявність стабільних регіональних
відмінностей у став ленні до Альянсу. Відмінність між регіонами в
оцінках НАТО, зокрема, є більш значною, ніж відмінності в оцінках Євро
пейського Союзу.

Найбільш показовими серед оприлюднених досліджень на цю тему є дані
опитування, проведеного фондом «Демократич ні ініціативи» та компанією
«Тейлор Нельсон Софрез Україна» з 27 листопада по 5 грудня 2002 р. Було
опитано 1,2 тис. рес пондентів у всіх регіонах України. Ці дані було
оприлюднено на прес-конференції фонду «Демократичні ініціативи» та
Інституту Євроатлантичного співробітництва в УНІАН 20 груд ня 2002 р..

Автори дослідження констатують наявність значних віко вих т.а
регіональних відмінностей. Підтримують вступ України до НАТО молодь
віком до 30 років, жителі Західного, Південно-Західного,
Північно-Західного та Північного регіонів, а також Києва. Найбільш
активно налаштовані проти вступу України до НАТО люди, старші 55 років,
мешканці Східного, Південно-Східного, Південного регіонів і Криму.

Серед мотивів, якими керуються прихильники вступу Укра їни до НАТО,
переважають сподівання, що це дасть їй гарантії безпеки, сприятиме
рухові в напрямку західної цивілізації та демократії, стимулюватиме
розвиток української економіки і дозволить зміцнити й модернізувати
армію. Серед причин, що стимулюють негативне ставлення до вступу України
в НАТО, переважають побоювання, що це може втягти її у воєнні дії НАТО,
потребуватиме від неї значних додаткових коштів, а також переконання, що
Україна має бути позаблоковою державою і що НАТО є агресивним імперіаліс
тичним блоком.

Думка населення України щодо сутності НАТО виявилася поділеною майже
навпіл: 34% вважають його агресивним воєн ним блоком, 32% – оборонним
союзом, ще 7% вбачають у НАТО миротворчу організацію (26,5% відповіді не
дали). Переважно оборонним союзом бачить Альянс молодь; думки населення
середнього віку поділилися майже порівну між оборонним союзом та
агресивним блоком; люди, старші 55 років, здебіль шого вважають НАТО
агресивним блоком.

У регіональному вимірі ситуація має такий вигляд. Жителі Західного та
Північного регіонів схильні вважати НАТО оборонним союзом; майже
поділилися оцінки між оборонним союзом та агресивним воєнним блоком у
Києві, Центральному, Північно-Західному та Південно-Східному регіонах.
Образ НАТО як агресивного воєнного блоку переважає в Криму, Східному,
Південному, Південно-Західному та Північно-Східному регіонах.

Відповідно до уявлень у Західному та Північному регіонах найбільше
прихильників вступу України в НАТО – 33,7% і най менше противників –
21,5%.

У Центральному регіоні прихиль ників вступу – 22,1%, противників –
39,5%; відповідно у Схід ному регіоні – 19,7% і 48,7%, у Криму -19,2% і
44,4%.

Порівняно з 1997 р. спостерігається негативна динаміка у ставленні
населення до НАТО. Тоді, у 1997 р., його вважали агресивним воєнним
блоком 16%, у грудні 2002 р. – 34%; у червні 2003 р. – 37,5%. Кількість
тих, хто вбачає в НАТО обо ронний союз, коливалась у межах від 27% у
1997 р. до 32% у 2002 р. і 22% у 2003 р. Тих, хто розцінює Альянс як
миротвор чу організацію, відповідно до термінів проведених опитувань 17%
(1997 р.), 7% (2002 р.), 17,8% (2003 р.).

Завдяки співпраці Фонду «Демократичні ініціативи» та Інституту
євроатлантичного співробітництва (ІЄАС) у 2003 р. започатковано традицію
проведення регіональних опитувань на теми зовнішньополітичних
орієнтацій, зокрема щодо ставлення громадян України до НАТО. Цікавим для
порівняння видається опитування, проведене в містах Східного та
Південного регіо нів, де найбільше противників вступу України до НАТО, –
Ми колаєві, Запоріжжі, Сімферополі.

За даними опитування, 61,3% жителів Запоріжжя проголо сували б за вступ
до ЄС, тоді як проти – 23%. У той же час щодо вступу до НАТО зафіксовано
протилежну картину: лише 24,3% готові проголосувати «за», тоді як 60,3%
– «проти». На думку фахівців, такий суперечливий результат свідчить про
те, що в Східному регіоні України, попри загальну прихильність до ідеї
європейської інтеграції, все ще зберігаються радянські сте реотипи щодо
НАТО. Крім того, значна частина громадян кон статує гострий дефіцит
достовірної інформації про діяльність НАТО та ЄС.

Показово, що жителі Запоріжжя, центру одного з найбільш «проросійських»
регіонів України, зорієнтовані на європейську модель політичного та
економічного розвитку України і скеп тично ставляться до запозичення
російського чи білоруського досвіду.

55,5% опитаних вважають, що Україні слід орієнтуватися на європейську
модель політичного і соціально-економічного розвитку, 9,3% – на
російську, 7% симпатизують білоруській моделі, 2,8% — китайській, а 2,3%
— американській (США). У той же час 17% запоріжців упевнені, що Україні
варто ство рювати свою унікальну модель політичного і соціально-еконо
мічного розвитку.

Сімферополь належить до числа адміністративних центрів з найбільш
негативним ставленням до вступу України в НАТО (навіть порівняно з
Миколаєвом та Запоріжжям). Підтримка вступу України в НАТО становить у
Миколаєві 18%, у Запоріж жі – 23%, у Сімферополі – 15,5%. Проти цієї
ідеї у Миколаєві виступає 54%, у Запоріжжі – 63%, у Сімферополі – 57,5%.
Більшість жителів Сімферополя негативно ставиться до НАТО, вважаючи цю
організацію агресивним воєнним блоком (52,5%). Серед основних причин
негативного ставлення побоювання, що НАТО може втягнути Україну у воєнні
дії (41,5%), упевненість, що НАТО є агресивним імперіалістичним блоком
(33%), острах, що в Україні стануть хазяйнувати іно земці (27%) та що
членство в НАТО може зіпсувати відносини з Росією (22%). Прихильники
вступу до НАТО можливі пози тиви вбачають насамперед у тому, що це
надасть Україні біль шого авторитету на міжнародній арені (26,5%), а
також гарантії безпеки (22%). Загалом ставлення до НАТО в Сімферополі є
гіршим, ніж у середньому по Україні, у Запоріжжі та Миколаєві (в
середньому по Україні вважають НАТО агресивним блоком 34%, у Миколаєві –
43,5%, у Запоріжжі – 50%).

Отже спостерігається суперечливість вітчизняної громадської думки,
наявність усталених регіональних і вікових відмінностей. Але у кожному
регіоні, у кожній віковій та про фесійній групі вже сформувався стійкий
прошарок людей, зо рієнтованих на європейські цінності та європейську
інтеграцію.

Важливе значення має також і роль регіональних мас-медіа у формуванні
позитивного іміджу НАТО. Україна була першою з колишніх республік СРСР,
яка на лагодила контакти з ЄС. 1994 р. вона першою з країн СНД
приєдналася до Програми НАТО «Партнерство заради миру», а 1997 р.
підписала з НАТО Хартію про особливе партнерство. Цього ж року на
початку травня в Києві було відкрито Центр інформації та документації
НАТО в Україні.

Роман Ліщинський, перший директор цього Центру, неза довго до своєї
трагічної загибелі восени 1997 р в інтерв’ю журналу «Універсум» цілком
слушно зазначив, що «Україні бракує правдивої інформації про НАТО».

Розмова з професійним дипломатом, канадійцем українсь кого походження,
була присвячена проблемі ліквідації «білих плям» щодо ролі й місця
Альянсу на політичній карті світу, важливості налагодження співпраці
НАТО з Україною. «Ми вважаємо справедливим, щоб ті рішення, які приймає
політич на еліта в Україні щодо НАТО, спиралися на правдиву, сучасну
інформацію про цю організацію, – наголошував пан Ліщинсь кий. – Украй
важливо, щоб населення України зрозуміло, чому український уряд пішов на
такий крок — створення Центру доку ментації та інформації НАТО». При
цьому він відзначав над звичайно важливу роль українських мас-медіа в
ліквідації дефі циту інформації про НАТО для політичної еліти та
громадян України.

Відтоді минуло кілька років. Чи все зробили українські жур налісти,
зокрема працівники ЗМІ Західного регіону, для того, щоб українська
громадськість якомога швидше відійшла від «совєтських» стереотипів
оцінки Альянсу?

Очевидно, далеко не все, бо не випадково року професор кафедри
стратегії Національної академії оборони України, доктор військових наук
В’ячеслав Косевцев був змушений констатувати: «Важливим і нагальним
завданням є формування позитивного ставлення населення до входження
України в НАТО. Відповідна підготовка громадської думки потребує
активної і цілеспрямованої інформаційно-пропаган дистської діяльності з
широким використанням ЗМІ».

Судячи з соціологічного опитування Центру «Соціальний моніторинг» та
Українського інституту соціальних досліджень, оприлюдненого в січні 2004
року, можна говорити про знижен ня рівня довіри української
громадськості до НАТО. Прибіч ників членства нашої держави в
Північноатлантичному альянсі поменшало приблизно на 5%. Так стверджують
експерти Центру Разумкова, але відразу пояснюють, що не стільки впала
довіра до НАТО, скільки знизилася підтримка вступу до нього. І тут не
останнюю є «заслуга» влади, зокрема «кольчужний скандал» та нагнітання
подій навколо Іраку. На думку аналітиків та експер тів, у свідомості
«маленького українця» все ще спрацьовує нега тивний образ НАТО як
ворога, створений радянською пропа гандою. Для адекватного ставлення
українців до натівського питання їм бракує поінформованості. Так
вважають і вітчизняні діячі, й іноземні представники. Зокрема, колишній
посол США в Україні Карлос Паскуаль закликав владу підвищити рівень
інформованості громадян України про НАТО. Про брак інформаційної
кампанії говорив і Валерій Чалий, директор між народних програм
Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова,
наголосивши, що інколи взагалі спо стерігається антинатовська
пропаганда, особливо на деяких центральних (як відомо, провладних)
телевізійних каналах.

«Сьогодні ЗМІ контролюються переважно тими силами, які не надто
зацікавлені у здійсненні Україною євроатлантич ного вибору. Вони
продовжують обробляти населення в проти лежному напрямі, що створює
неадекватні реакції і відгороджує нас від Європи. А влада свідомо чи
несвідомо не поспішає забезпечити громадян усебічною доступною
інформацією про діяльність НАТО і перспективи України щодо вступу до
нього».

Україна нині перебуває в надзвичайно складній ситуації. Із суб’єкта
геополітичних і геоекономічних відносин вона фактично перетворилася на
об’єкт цих відносин. Відсутність чіткої зовнішньої політики — як
закономірний наслідок відсут ності національно-державницької еліти,
спроможної ефективно втілювати й відстоювати національні інтереси
України – при звела до того, що Вадим Гречанінов, президент Атлантичної
ради України, був змушений констатувати: «Наша країна впро довж останніх
років була, по суті, розмінною монетою між За ходом і Росією. Сьогодні
ж, боюся, через непослідовні дії влади українську «монету» Захід віддав
у скарбницю Росії з усіма наступними наслідками». А наслідком може бути
втрата Укра їною незалежності: спершу економічної, відтак політичної.

Ось лише деякі цифри, які дають уявлення про частку ро сійського
капіталу у великій промисловості України. Нафто переробна промисловість
– 83%, кольорова металургія – 66,7%, алюмінієва промисловість – близько
90%, телевізійна індустрія -38,5%, сектор експортних підприємств – 30%,
банківський сектор – 33%, енергопостачання – 36%. Як бачимо, нафтопе
реробні комплекси України майже цілком підпорядковані Росії. Москва
почала підпорядковувати собі газотранспортну систему України, російський
капітал виявляє цікавість і до приватизації національного оператора
зв’язку ВАТ «Укртелеком» (наприк лад, московський оператор зв’язку МТС
уже придбав контроль ний пакет українського оператора мобільного зв’язку
UMС). Інформаційний простір в Україні майже повністю контролюють сили,
не зацікавлені в утвердженні на політичній карті світу новітньої
модерної європейської держави. Ці ж сили, ясна річ, не зацікавлені у
входженні України в НАТО.

Наприклад, російський посол в Україні Віктор Черномирдін і далі
схильний вважати, що НАТО – це агресивний блок. Під час розмови з
журналістами в Києві 23 січня 2003 р. він сказав буквально таке: «Ми
знаємо, коли НАТО створювалося і для чого воно створювалося — на
противагу Варшавському пактові. Варшавського договору немає, СРСР теж
немає, і вва жаємо, що ми вже демократичні держави або хочемо бути
такими. А в НАТО все як було, так і залишилося, нічого не змі нилося».
Черномирдін дивується прагненням України стати членом НАТО, наголошуючи,
що Росія не вітає розширення Альянсу, зокрема на Схід.

Колишній голова Державної думи Російської Федерації Геннадій Селезньов
під час свого перебування в Києві в грудні 2002 р. заявив, що Україна не
настільки багата, щоб вступати в таку дорогу організацію, якою є НАТО.

Москва зараз успішно грає на суперечностях Північноат лантичного
альянсу. Відтак з’являються несподівані, на перший погляд, заяви деяких
представників Заходу. За словами постій ного представника США в НАТО
Ніколаса Бернза (середина січня 2003 р.), Україна разом з Росією та
країнами Централь ної Азії і Кавказького регіону не мають перспектив
стати членами Альянсу в передбачуваному майбутньому. Відтак НАТО
співпрацюватиме з Києвом лише на рівні міністрів, а не на рівні
Президента України. Водночас, за словами колишньо го американського
посла Паскуаля, «Захід стверджує, що для України зараз настав час
активніше діяти на шляху приєднання до НАТО». Не виключено, що за певних
обставин Київ таки запросять до Організації Північноатлантичного
договору разом з третьою хвилею розширення – хоча б під час саміту НАТО
в 2008 р. Проте, як зазначає Карлос Паскуаль, для цього Київ має
отримати запрошення на саміт країн НАТО в 2004 або в 2006 рр., а також,
що не менш важливо, дотримуватися певних стандартів НАТО, які роблять
Організацію Північноат лантичного договору міцною та ефективною.

У круговерті думок і заяв чільних представників західної політичної
еліти правильно зорієнтуватися непросто. Чітко зрозумілим є тільки те,
що нашій державі як ніколи потрібен надійний європейський союзник, який
би сприяв зміцненню національної безпеки України — починаючи від
реальної допо моги в належному облаштуванні нашого північно-східного кор
дону й подальшому стимулюванні процесу творення демокра тичних
громадських інституцій, незалежних ЗМІ, професійної армії як необхідних
передумов вступу країни-кандидата до Альянсу. Звісна річ, сам по собі
вступ до НАТО не вирішить усіх наших проблем, однак цілком може
слугувати своєрідним локомотивом, який допоможе витягнути Україну з
болота корупції, покінчити з командно-бюрократичною системою.

На наш погляд, реально вести мову про вступ до Північно атлантичного
альянсу вже можна після президентських виборів. Однак треба зробити все
можливе (бодай за допо могою державницька налаштованих мас-медіа), щоб
змінити став лення громадян України до НАТО, прищеплювати українцям
кращі риси західноєвропейської ментальності, заохочувати тво рити
громадянське суспільство, роз’яснюючи його переваги над суспільством
тоталітарним.

«Сьогодні владна верхівка України відверто налаштована на інтеграцію в
Європу. Чи принаймні робить відповідний вигляд, -пише Наталя Дмитренко у
статті «На шляху до НАТО». – Таке враження може скластися в контексті
останніх подій: підписання під час Празького саміту Північноатлантичного
альянсу Плану дій Україна – НАТО та Цільового плану на 2003 р.,
запевнень Президента про особисту відповідальність за «визначення та реа
лізацію курсу України на європейську та євроатлантичну інтегра цію», а
також створення кількох додаткових державних органів у цій царині, на
додачу до десятка вже існуючих, зокрема Держради з питань європейської
та євроатлантичної інтеграції України під головуванням Леоніда Кучми».

Усе це видається доволі парадоксальним. Нині українці виснажені
невизначеністю, втомлені психологічно від немож ливості побачити якусь
привабливу перспективу для себе, своєї сім’ї, держави. За свідченням
відомого соціолога доктора економічних наук Юрія Саєнка, близько 3/4
громадян України не бачить перспективи свого майбутнього. Перед
майбутнім залишається тільки страх – страх перед проблемою працевлаш
тування, заробітку, пенсійного забезпечення, лікування, житла тощо.
Звужений горизонт власного майбутнього – середній українець планує своє
життя лише на 7—8 місяців.

«Воля — це трагічний дефіцит незалежної України. Воля — це вміння
поставити перед собою мету, відтак спроможність досягти її тим чи іншим
способом», – так узагальнює соціально-політичну ситуацію в Україні Юрій
Саєнко.

За свідченням Юрія Саєнка, маємо масове явище асоціальності – люди не
цікавляться тим, що відбувається в суспільстві, байдужі до дій влади,
партій. Асоціальність породжує антисоціальність – кримінал і
аморальність. Має місце тотальна недо віра — українська людина всім і
всьому не довіряє, окрім собі, своїй сім’ї, своєму найближчому оточенню.

Лише 10% респондентів, опитаних працівниками Інституту соціології НАНУ
упродовж 1992-2002 рр., довіряють адмініст ративно-урядовим структурам.
А найвпливовішою структурою в житті українського суспільства 40%
населення вважає злочин ний світ, мафію. Катастрофічне впала довіра до
депутатів Верховної Ради України як відстоювачів інтересів виборців -з
23% до 8%.

Як у такій ситуації мас-медіа можуть викликати довіру до своїх
публікацій, у яких ідеться про створення позитивного іміджу НАТО? Як,
скажімо, роз’яснювати читачам, глядачам і слухачам можливість одночасної
адаптації вітчизняного зако нодавства до європейських норм і
конституційних норм Росії, Білорусі й Казахстану? Але певний резерв усе
ж існує. Та ж статистика Інституту соціології НАНУ засвідчує, що
упродовж 1994-2002 рр. рівень довіри до ЗМІ зріс з 20% до 30%.

Таким чином, для державницькій налаштованих вітчизня них ЗМІ формування
позитивного ставлення населення до вхо дження України в НАТО далеко не
просте з погляду реалізації завдання. За останні шість років на
сторінках журналу «Універ сум» оприлюднено десять аналітичних розвідок
(загальним обсягом понад 5 авторських аркушів), присвячених темі
«Україна – НАТО». Ось назви лише деяких найважливіших, на наш погляд,
матеріалів: «Україні бракує правдивої інформації про НАТО» (інтерв’ю з
Романом Ліщинським); «Україна і НАТО мають спільні інтереси» (інтерв’ю з
Наталею Мельничук); «Сис тема європейської безпеки і національні
інтереси України» (Кос тянтин Морозов, екс-міністр оборони України,
директор Війсь кового інституту МАУП); «Чи станцює Україна танго з ЄС і
НАТО?» (Петро Парипа, спеціальний кореспондент «Універ-суму» в
штаб-квартирі НАТО в Брюсселі); «Європа чи Євразія: стратегія для
України» (Тарас Кузьо, старший дослідник Цент ру російських та
східноєвропейських студій при Бірмінгемському університеті); «Україна –
невід’ємна частина демократії Центральної і Східної Європи» (інтерв’ю з
Борисом Тарасюком, екс-міністром закордонних справ України); «Про
югославську кризу з перших уст» (звіт про зустріч посла США в Україні
Стівена Пайфера з журналістами українських ЗМІ); «Колективна оборона: з
ким і від кого?» (Костянтин Морозов, екс-мінісір оборони України).
Частина матеріалів, присвячених висвітлен ню ролі НАТО в сучасному
світі, зокрема стосунків Альянсу з Україною, оприлюднена на веб-сторінці
журналу в Інтернеті. Екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк
має цілковиту слушність, наголошуючи, що ми повинні бути актив ними
учасниками творення спільного європейського дому. Звісна річ, роль
вітчизняних ЗМІ, особливо Західного регіону, важко переоцінити, оскільки
наш західний кордон набув цілком іншого статусу – нашими сусідами стали
не просто ко лишні члени Варшавського договору, а повноцінні учасники
НАТО. Україна межуватиме з ЄС з усіма можливими, насам перед для нас,
наслідками.

Що ж можна прочитати з цього приводу на сторінках регіональної преси?
Ідеться передусім про Львівську, Волинську, Закарпатську,
Івано-Франківську області. Найчастіше трапляються стислі повідомлення
від різних інформагенцій. Відчутно бракує фахових аналітичних матеріалів
щодо ролі й місця цієї оборонної структури в політичному житті планети.
Бракує пе реконливих публікацій, котрі б показували, що саме через вхо
дження України в НАТО наша держава зможе значно швидше наблизитись до
західноєвропейських стандартів життя, скорис татися позитивним досвідом
в опануванні азів ринкової еконо міки, у запозиченні методів і форм
досягнення гарантованого соціального захисту громадян, кращих зразків
побутової культури, організації громадянського суспільства тощо.
Мас-медіа повинні роз’яснювати (фахово), що перспективи інтеграцї в НАТО
є насамперед стимулом у досягненні європейських стандартів розвитку
економіки, демократії, рівня життя, що членство України в НАТО є для нас
необхідністю (зрештою, як і для Європи загалом), що приєднання до сис
теми колективної безпеки, на якій базується НАТО, відповідає
національним інтересам України. У багатьох випадках сааме ЗМІ можуть і
повинні допомагати формувати політичну волю Президента України, уряду,
ВР.

Тим часом говорити про ефективну роль мас-медіа Захід ного регіону у
формуванні позитивного іміджу НАТО в нашому суспільстві останнім часом
стало доволі проблематично. Приміром, «кольчужний скандал» не міг не
позначитися на тематиці газетних повідомлень, які так чи інакше
торкалися взаємостосунків Україна – НАТО, особливо в період, що пере
дував Празькому саміту.

Газети Західного регіону в листопаді 2002 р. упереміж смакували
подробиці скандалу, пов’язаного з рішенням Північ ноатлантичного альянсу
не запрошувати Президента України до столиці Чехії. Газета «Поступ», що
видається у Львові, також неоднора зово вміщала замітки на цю тему,
відзначаючи, що НАТО не чекає глави Української держави у Празі.

Тональність жовтневого «Поступу» добре передає один із заголовків:
«Український провал у Варшаві» (у замітці йшлося про висновки
конференції «Розширення Європейського Союзу та НАТО: перспективи
України», яка відбулася 15-16 жовтня 2002 р. в польській столиці). Саме
на цій конференції з уст Хав’єра Солани прозвучало, що ЄС, перш ніж
прийняти Україну до Євросоюзу, спробує з’ясувати, що це за країна, бо
наразі українське керівництво «не грає за правилами». Ще категоричніше з
приводу бажання України стати членом ЄС висловився Романо Проді, який
заявив, що Україні не бачити членства як власних вух. Отож українські
учасники конфе ренції прийшли до висновку: «Нас не розуміють у Європі,
але й самі українці не розуміють, що відбувається в країні. Україна сама
повинна визначитись, що відбувається, і лише тоді гово рити про
приєднання до Євросоюзу».

З газети «Поступ», приміром, можна довідатись, що аме риканці
наближаються до Збруча», що українсько-польський кор дон незабаром стане
справжньою «залізною завісою» між НАТО і рештою світу”.

Однак наразі немає підстав говорити про достатню інфор маційну
підтримку натовської тематики в українських ЗМІ. А та, що існує на
сьогодні, здебільшого здійснюється за усталеним національним принципом:
не шкодувати чи то меду, чи то дьогтю з упертим нехтуванням засадою
«золотої середини», яка передбачає вже згадувані об’єктивність, надання
повної інфор маційної картини, збалансованість думок і коментарів,
обов’яз ковість подання кількох поглядів тощо.

Зрештою, з метою унаочнення висвітлення натовської про блематики в
українських ЗМІ Закарпаття доречно навести результати моніторингу
місцевої преси з визначеної те матики. Моніторинг 8 провідних місцевих
видань проводився за такими напрямами:

• кількість публікацій за натовською тематикою;

• характеристика матеріалів (інформаційні, аналітичні: рго/соntга);

• джерела матеріалів (передрук із центральних ЗМІ/місцевіавтори).

Всього: інформаційних – 76; аналітичних – 14.

Принагідно слід зауважити, що класифікаційний поділ ма теріалів був
доволі умовним, проте є всі підстави зробити певні висновки.

По-перше, за два роки провідними закарпатськими друко ваними ЗМІ
Північноатлантичний альянс і пов’язані з ним пи тання висвітлювалися
рідко, причому переважали передруки з центральних ЗМІ (здебільшого
посилання на джерела пере друку були відсутні). Закарпатський читач за
два роки мав змогу отримати мінімальну кількість
просвітницько-роз’яснювальної інформації про Альянс.

По-друге, переважна більшість аналітичних матеріалів міс цевих авторів
стосувалася аналізу українських перспектив щодо членства чи співпраці з
НАТО.

По-третє, проаналізовані матеріали загалом могли поспри яти формуванню
в пересічного закарпатця упереджено-негативного іміджу НАТО як
організації, членство України в якій є наразі нереальним, а через
жорсткі умови вступу та можливі його наслідки — навіть небажаним.

По-четверте, як виняток із загальної необнадійливої карти ни можна
назвати друковані органи національних меншин, зокрема угорськомовну
газету «Карпаті Ігоз Сов». Аналіз свід чить, що інформаційні матеріали
про НАТО в цьому виданні друкувалися регулярно (в середньому 2 матеріали
на місяць) і були спрямовані передусім на популяризацію і пропаганду
переваг Північноатлантичного альянсу, його можливостей у збереженні
миру, захисті країн-членів, на підтвердження того, що рішення цих країн
про вступ цілком відповідало загально державним пріоритетам. Також слід
зауважити, що всі матеріали мали конструктивний
інформаційно-роз’яснювальний характер, що сприяє формуванню позитивного
іміджу НАТО. Головними інформаційними джерелами матеріалів були Угорське
телеграф не агентство МТІ, інші світові інформаційні агенції тощо.

Отже, можна констатувати, що угорськомовний читач регіо нальних
мас-медіа регулярно отримує в цілому більш об’єктивну та всебічну
інформацію щодо НАТО, яка сприяє формуванню позитивного іміджу Альянсу.
Натомість українськомовний -нерегулярно, здебільшого суб’єктивну та
неповну інформацію (за винятком актуальних для регіону матеріалів під
гаслом: «НАТО допоможе нам захиститися від паводків?»).

Якщо і йдеться про формування чогось, то передусім – за
гальнодержавного комплексу меншовартості українця в регіональному
вимірі. А ця тема заслуговує на окреме дослідження.

Це зовсім не означає заборони публікації негативних мате ріалів про
Альянс: у вільній демократичній пресі вони мають цілковите право як на
існування, так і на свого власного читача. Однак читач повинен мати
право вибору, і позитивні матеріали мають бути більш вагомими на
протилежній шальці «інформа ційних терезів».

Позиція респондентів Західного регіону щодо НАТО по мітно вирізнялася
від інших регіонів: частка переконаних у не обхідності вступу України до
НАТО тут більш ніж удвічі перевищувала показник інших регіонів (на Сході
та Півдні таку позицію підтримують у середньому 10% опитаних, у Центрі
-13,5%). Водночас у Західному регіоні найменшою була частка тих, хто
вважає, що Україна не повинна вступати до НАТО за жодних умов, – 20,5%.

Але незважаючи на такі обнадійливі показники, в Західному регіоні, як і
по Україні в цілому, явно бракує цілеспрямованої
інформаційно-пропагандистської кампанії щодо інтеграції нашої держави як
у європейське співтовариство, так і трансатлантичні структури. Адже
аналіз міжнародного досвіду доводить, що по зитивні результати
референдуму на користь вступу до міжна родної організації значною мірою
залежать від своєчасного проведення урядом цілеспрямованої
інформаційно-пропаган дистської кампанії.

Про важливість і своєчасність такої кампанії свідчить, зо крема, досвід
Норвегії. Відомо, що в 1994 р. більшість населен ня Норвегії (52%)
проголосувала проти членства країни в ЄС. Значною мірою на цей результат
вплинула інтенсивна кампанія партій та угруповань, налаштованих проти
інтеграції, яка три вала протягом двох років перед референдумом.
Натомість нор везький уряд розпочав власну пропагандистську кампанію
тільки за кілька місяців перед проведенням референдуму.

Кожна пропагандистсько-інформаційна кампанія пов’язана передусім із
мас-медіа та їхньою позицією щодо її проведеним, Журналістика – це
ідеологія, політика, обслуговування. Як би банально не звучало, преса –
це справа, професія, бізнес. Однак це не галузь чистого бізнесу, а
бізнес у галузі новин. Як у будь-якій іншій сфері професійної
діяльності, у журналістиці є свої норми і правила, зафіксовані у
відповідних документах міжнародної журналістики. У сукупності своїх
технологій, інститутів, професіоналів, норм і практичної діяльності
преса є могутньою силою, що впливає на спосіб життя людей, долі народів
і держав. І як у будь-якому іншому ремеслі, «ремісникам» із мас-медіа
необхідно дотримуватися професійних принципів. Для журналіста це
об’єктивність, надання повної інформаційної картини, збалан сованість
думок і коментарів, обов’язковість подання кількох поглядів тощо.
Декларуючи право суспільства на інформацію, не слід забувати, що
суспільство, закон, правила внутрішньо-цехового розпорядку ставлять свої
вимоги, порушення яких має настільки ж серйозні наслідки, як і наступ на
свободу слова.

Суспільство має право на отримання об’єктивної, неупередженої
інформації з будь-якої проблеми чи актуального на даний час питання. На
часі важливим є подання неупередженої інфор мації про
Північноатлантичний альянс як трансатлантичну спо лучну ланку, що
постійно зв’язує безпеку Північної Америки і Європи. Доцільно через
мас-медіа репрезентувати НАТО як орга нізацію, в рамках якої, попри
несхожість ситуацій і національних військових потенціалів держав –
членів Альянсу, всі вони одна ковою мірою відчувають себе в безпеці, що,
у свою чергу, сприяє загальній стабільності в Європі, створює сприятливі
умови для зміцнення співпраці всередині Альянсу, а також між його
членами та іншими країнами. Саме на цих засадах розвиваються нині нові
структури безпеки, які відповідають інтересам нової Європи,
нерозчленованої і вільної торувати свій шлях у політич ному,
економічному, соціальному та культурному житті.

Інформаційні матеріали мають містити визначення основ них завдань
Альянсу в галузі безпеки, зокрема:

• створення необхідного підґрунтя для стабільного середо вища безпеки в
Європі на основі зміцнення демократичних інституцій та прагнення до
вирішення спірних питань мирним шляхом. Забезпечення умов, за яких жодна
країна не змогла б вдаватися до залякувань чи тиску, спрямованих проти
будь-якої іншої європейської держави, аби нав’язати своє панування через
застосування сили чи погрози силою;

• забезпечення стримування та захисту від будь-якої форми агресії,
спрямованої проти будь-якого члена НАТО;

• сприяння безпеці і стабільності шляхом здійснення по стійної й
активної співпраці з усіма партнерами через Партнер ство заради миру та
Раду євроатлантичного партнерства, а також через консультації,
партнерство та співробітництво з Україною в рамках Програми «Партнерство
заради миру», «Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО» та
Плану дій Україна – НАТО.

У цьому контексті показовим позитивним прикладом мож на вважати
докладний звіт про «круглий стіл» за участю послів країн НАТО
(проведений 10 липня 2002 р. у Львівському національному університеті
імені Івана Франка з нагоди підпи сання Хартії про особливе
партнерство), що був надрукований у журналі «Молода дипломатія». У цьому
ж номері журналу було оприлюднено розвідку Антона Монаєнка «Роз ширення
ЄС на схід: наслідки для України», яка також порушує проблему
Україна-НАТО. Прикметним є те, що цей журнал ви дають студенти і
поширюється він насамперед серед студентства.

План дій Україна – НАТО є позитивним кроком у відноси нах між Україною
і Північноатлантичним альянсом. Цей доку мент став одним з небагатьох
зовнішньополітичних успіхів України. Разом з тим зволікання українською
стороною з його публікацією породило чимало запитань щодо зобов’язань,
які українська влада взяла перед країнами-членами НАТО.

На наш погляд, регіональним ЗМІ (йдеться насамперед про Західний регіон
України) було б доцільно оприлюднити План дій, прийнятий у Празі, а
також Цільовий план на поточний рік – конкретні заходи України, які вона
мусить здійснити, щоб вийти на вищий рівень відносин з Альянсом. Саме
зараз, коли серед українців почала зростати недовіра до НАТО, спільний
План дій між НАТО й Україною слід усіляко популяризувати в ЗМІ (це
стосується передусім Західного регіону), тим паче, що НАТО цей План дій
Києву оприлюднювати не забороняє.

Як було зазначено вище, «кольчужний скандал», «касетний скандал»,
останні розбіжності всередині самого Альянсу, безу мовно, не могли не
позначитися на рівні довіри до цієї струк тури серед громадян України.
Тому, на наш погляд, ЗМІ слід проводити більш виважену інформаційну
роботу серед читачів, слухачів і телеглядачів. Мас-медіа повинні
допомогти людям осягнути ті демократичні цінності, що їх сповідують
члени НАТО, переконувати (доказово, наочно, зрозуміло) свою аудито рію в
реальності наближення до ефективних стандартів — еко номічних,
політичних, військових лише за умови вироблення в собі й у державного
керівництва політичної волі, прагнення жити за кращими європейськими
стандартами.

27 лютого 2002 р. в ході міжнародної конференції «Імпле ментація
державних рішень із проблем євроатлантичної інтег рації України»
колишній радник Генерального секретаря НАТО Кріс Доннелі заявив, що «вже
створено механізм, створено двигун для просування до НАТО, який повинен
потягти Україну. Для того, щоб розпочати роботу цього двигуна, треба
залити пальне в баки. Тепер потрібна політична воля». Тобто Україна має
впровадити в життя ті рішення, що були підписані під час Празького
саміту 2002 р. І це стосується не тільки Збройних сил України, а й інших
українських міністерств та відомств, зазначив Доннелі. За його словами,
роль парламента ріїв полягає в тому, щоб «стежити за тим, що
відбувається, ста вити незручні питання, створювати ідеї, надавати
поштовх про цесу, і коли урядова система робитиме щось не так, зрештою,
ганьбити за похибки». За словами Доннелі, схвалення Україною Плану дій
Україна – НАТО означає, що майбутнє членство в Альянсі матиме серйозні
наслідки. За словами радника Гене рального секретаря НАТО, Україна взяла
зобов’язання, і всі зараз спостерігають, як вона їх виконує. Щоб Україні
потра пити до НАТО, парламент повинен залити пальне в «баки».

Безумовно, «Громадські читання з проблеми європейської інтеграції в
регіонах України», які провело Управління зі спів робітництва з НАТО
Міністерства економіки та питань євро пейської інтеграції України восени
2002 р. у Львові, – справа добра. Учасники читань дістали змогу
ознайомитися з аналітич ними матеріалами, які допомагають краще
зрозуміти, в чому полягає «особливе партнерство між Україною та НАТО»,
як відбувається «розвиток особливих відносин Україна – НАТО», що таке
Програма «Партнерство заради миру» і «Хартія про особливе партнерство
між Україною і НАТО».

Численні заходи, які проводяться в різних регіонах нашої держави за
сприяння Центру інформації та документації НАТО, приносять неабияку
користь. Але, на наш погляд, ці семінари, конференції, «круглі столи» не
завжди найкращим чином ви світлюються вітчизняними ЗМІ, використовуються
далеко не всі можливості мас-медіа Західного регіону України – періодич
на преса, телебачення, радіо.

Формування позитивного іміджу НАТО регіональними мас-медіа неможливе
без політичної волі Києва, без конкретних кроків державного керівництва
України в західному напрямі, без отримання ЗМІ позитивної й водночас
об’єктивної інфор мації з даної проблематики, так би мовити, інформації
«з перших рук». І, звісна річ, багато що залежатиме від позиції редакцій
мас-медіа, від їхніх власників і засновників.

Є й інші обставини, котрі слід ураховувати. Робота українсь ких
журналістів щодо формування позитивного іміджу НАТО після заяв, що
пролунали в Москві з приводу створення єди ного економічного простору,
безумовно, ускладниться. Цілком можна погодитися з політологом
Володимиром Маленковичем, що Україна нічого не виграє від такого
простору. «Зона вільної торгівлі на ринках СНД нам потрібна (доки це
найважливіші для нас ринки), але переорієнтовувати всю свою економіку
(або її велику частину) на роботу за правилами євразійського ринку нам
украй невигідно, тому що це ринок відсталих техно логій і, відповідно,
товарів низької конкурентоспроможності, — цілком слушно зауважує він. –
Ми вже обрали європейський напрямок, і рухатися нам потрібно саме туди –
на європейські ринки. Це важкий шлях зниження собівартості й підвищення
якості українських товарів, але якщо ми його не пройдемо -ми назавжди
залишимося країною другого або третього сорту, до того ж залежною від
Росії. Переорієнтація нашої економіки на простір Євразії викличе
природну недовіру до неї з боку нинішніх і потенційних західних (і, до
речі, не тільки західних) партнерів й істотно обмежить наші перспективи.
Це ускладнить подолання антизахідних настроїв, котрі все ще панують у
знач ної частини нашого суспільства».

Подальша економічна інтеграція в межах СНД може нега тивно вплинути на
запровадження в Україні демократичних по літичних традицій Європи.
«Білоруська та казахська практика ще далі віддаляють нас від
євростандартів, – вважає політолог Олександр Дергачов. – І в нас, і в
Росії нецивілізовані відно сини між владою й бізнесом, і це впливає на
зміст економічних перетворень. Наскільки реально говорити про
демократизацію в Білорусі чи Казахстані? Нереально. Але чи можливе
гальму вання реформ в Україні? На жаль, можливе».

Новим викликом для України стануть проблеми, пов’язані з розширенням
ЄС. Чотири дослідницькі установи Європи все бічно вивчали тему
розширення Євросоюзу. Нещодавно з цього приводу було оприлюднено
спільний звіт (Україна вже опини лася за «паперовим кордоном» Європи).
Маріус Валь із брюс сельського Центру досліджень європейської політики
навів конкретні приклади: «Люди з Західної України, які їздили, на
приклад, до Словаччини або Угорщини, зараз не можуть їздити настільки
часто через візові вимоги». На один зі шляхів нейтра лізації негативних
моментів вказує концепція під назвою «Єв ропа регіонів». ЄС має комітет,
що займається регіонами. Він покликаний залучати регіональні й місцеві
адміністрації до процесу ухвалення рішень на європейському рівні. Цей
комітет має багато комісій, які займаються питаннями від регіональної
економіки до туризму, молодіжних програм і спорту.

Відповідно до цієї схеми окремі міста у Східній Європі можуть діяти
незалежно і цим самим посилювати європейську інтеграцію на мікрорівні. У
доповіді говориться: «Регіональна політика ЄС має стати інструментом для
створення м’якого кордону між новими членами ЄС та їхніми сусідами, перш
за все Україною. На регіональному рівні лібералізація візового та
міграційного режиму може бути представлена вздовж західного кордону
України».

Інший автор доповіді, Гжегож Громацький з фонду Стефана Баторія у
Варшаві, зауважив, що масштаб регіонального спів робітництва добре видно
в Карпатському регіоні: «Наприклад, у випадку України майбутній
єврорегіон – це Карпати. Він охоплює не тільки Польщу й Україну, а й
частини Словаччини, Угорщини й Румунії. Разом вони формують єврорегіон,
і я ду маю, що така форма співробітництва на місцевому або регіо
нальному рівні має розвиватися».

У доповіді зазначається, що саме Західна Україна зазнає найтяжчого
удару під час розширення ЄС. Тому автори докумен та закликають розвивати
транскордонні проекти, які можуть створити плацдарм для інвестиційної
активності в цьому регіоні.

Стан невизначеності, в якому все ще перебуває Україна, призводить до
невизначеності в її стосунках з ЄС, з Північно атлантичним альянсом.
Так, приміром, 14 березня 2003 р. в «Україні молодій» з’явилася стаття
Наталі Дмитренко під заголовком «Україну викинули з Європи»: «У
найближчі 10 ро ків Україна не стане членом ЄС. Так чорним по білому
запи сано в посланні Єврокомісії «Розширена Європа – сусідство: нові
рамки взаємовідносин з нашими східними та південними сусідами» –
документі, що регулюватиме стосунки між ЄС та претендентами на членство
в Союзі в рамках так званого «кільця друзів». «Десять років – це саме
той період, який вста новила Україна для процесу євроінтеграції», –
зауважив голова представництва Європейської комісії в Україні Норбер
Жустен на прес-конференції, коментуючи новий документ. – Якщо
обговорення будуть успішними, то ЄС прийме цей документ, який
визначатиме його офіційний політичний курс щодо України… Документ не
виключає членства України, але й не встановлює і не визначає, що
членство буде обов’язковим».

«Розширена Європа» передбачає насамперед економічну та культурну
співпрацю. Україні ще треба стати членом СОТ, що сприятиме створенню
зони вільної торгівлі з ЄС. Речник голо ви Єврокомісії Рейо Кемппінен
зазначив в інтерв’ю «Німецькій хвилі», що Єврокомісія вважає, що Україна
має проблеми з упровадженням реформ і можливий вступ Києва до ЄС зале
жить тільки від самої України. Прес-секретар Романо Проді підкреслив, що
нині Київ не виконує достатньою мірою Угоди про партнерство і
співробітництво між Євросоюзом і Україною. Водночас Єврокомісія в
нещодавно оприлюднених пропо зиціях щодо співпраці з Україною та іншими
новими сусідами не пообіцяла, однак і не виключила їхнього членства в
Євросоюзі. За словами Рейо Кемппінена, Єврокомісія дала ясно зрозуміти,
що хоче збільшити підтримку майбутнім сусідам ЄС, які можуть отримати
доступ на внутрішні ринки Євросоюзу, якщо впроваджуватимуть реформи.

Хотілось би, щоб стан невизначеності нарешті минув не лише для наших
політиків, а й для мас-медіа, які б відтепер діс тали можливість цілком
обґрунтовано пропагувати позитивні наслідки перспектив входження України
в НАТО, створюючи позитивний імідж Північноатлантичному альянсові.
Державницьки налаштовані ЗМІ можуть і повинні всіляко акцентувати увагу
читачів на європейській моделі розвитку України, допо могти політичним
лідерам пройнятися безальтернативністю саме європейського шляху до
вершин цивілізації.

Таким чином, роль ЗМІ в Західному регіоні суттєво зрос татиме. Реалії
життя підказують, що, крім внутрішніх проблем, слід буде значну увагу
приділяти темі розширення ЄС і, звісна річ, просуванню НАТО на Схід.
Можливо, саме регіональні ЗМІ могли б започаткувати розмову про втілення
в життя такого собі новітнього «плану Маршалла» для України (скажімо,
сила ми того ж таки НАТО), який би став ефективною запорукою
демократичності, ринковості, громадянськості однієї з посттоталітарних
держав на європейському континенті. Така допомо га дозволила б Україні
значно швидше визначитися з геополітичними пріоритетами, відтак знайти
належне їй місце на політичній карті світу, розв’язати економічні й
соціальні проб леми, орієнтуючись на позитивні здобутки Заходу.

Вищенаведені дані свідчать про суперечливість вітчизняної громадської
думки, наявність усталених регіональних і вікових відмінностей. Утім, у
кожному регіоні, у кожній віковій та про фесійній групі вже сформувався
стійкий прошарок людей, зо рієнтованих на європейські цінності та
європейську інтеграцію. Більшість із них підтримує і набуття членства в
НАТО. Недос татню підтримку вступу до Альянсу не слід пояснювати виключ
но радянськими стереотипами, проросійськими чи антиамериканськими
настроями. Значною мірою НАТО-скептицизм обумовлений тим, що громадяни
побоюються будь-якої «блоковості» як можливості втягнення у воєнний
конфлікт. Істотна частина з них вважає приєднання до Альянсу занадто
дорогим для бідної держави проектом. Ефективний вплив на громадську
думку має бути зорієнтований на подолання цих стереотипів, що випливають
з низької обізнаності щодо реальних переваг членства в НАТО.

Сьогодні потрібен більш відвертий діалог з НАТО на рівні не тільки
держави, а й політичної еліти та громадськості. Успіх повномасштабної
євроатлантичної інтеграції може бути забез печений у разі її
перетворення з суто бюрократичного на сус пільно-політичний проект.
Наразі Україна ще не готова до здійснення політики, безпосередньо
спрямованої на вступ до Північноатлантичного альянсу, але для того, щоб
не згаяти часу, ми маємо зосередитися на військовій реформі, формуван ні
механізмів громадянського контролю над армією. Потрібно залучити
якнайширше коло політичних сил, експертів для ви роблення основ
зовнішньої політики, яка передбачала б повно цінну участь України в
європейських справах. Перемога демократичних сил здатна створити якісно
нову си туацію, коли на порядку денному безпосередньо постане обго
ворення шляхів і конкретних термінів вступу України до НАТО.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМА РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

НА ШЛЯХУ ДО ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО АЛЬЯНСУ

До загроз регіональній безпеці України слід віднести такі проблеми як
іноземна військова присутність на території нашої держави,
неврегульованість питання кордонів, нелегальна міграція.

Питання контролю за іноземною військовою присутністю на території країни
є надзвичайно складним, болісним і актуальним. Іноземна військова
присутність безпосередньо зачіпає інтереси тієї країни, на території
якої розташовано іноземні війська. Міжнародна практика знає декілька
типових варіантів перебування іноземних військ на чужих територіях.

Перший варіант – окупація країни іноземними військами перед війною, в
ході конфлікту або після нього.

Другий варіант – розміщення іноземних військ згідно з підписаним воєнно
– політичним договором про союзницькі відносини між країнами у сфері
оборони та зовнішньої політики.

Третій варіант – надання в оренду на певний термін для базування
іноземних військ шляхом підписання відповідної двосторонньої угоди.

Іноземна військова присутність на території України обумовлена тією
спадщиною, що дісталася від Радянського Союзу, та нездатністю
української влади до кінця розв’язати проблему поділу цієї спадщини на
свою користь. Через те, що іноземна військова присутність є надзвичайно
вразливим чинником для національної безпеки тієї країни, яка надає свою
територію для іноземних військ, то відповідне рішення має прийматися
вищими органами державної влади цієї країни і мати відповідне
законодавче закріплення. Як правило, таке рішення приймається
президентом чи парламентом. При цьому обов’язковими є укладення та
ратифікація угод чи договорів між країною, яка надсилає свої війська, і
державою, яка надає свою територію для їх розміщення.

Метою іноземної військової присутності, як правило, є реалізація
інтересів колективної оборони. Як свідчить міжнародна практика,
переважна більшість угод про іноземну військову присутність має на меті
спільну оборону. Країна , яка надсилає свої війська до іншої держави,
зобов’язується боронити її від агресії з боку третіх країн. Сторона ,
яка надсилає свої війська, зобов’язується дотримуватись таких принципів:

поважати суверенітет, незалежність, територіальну цілісність та
національні інтереси тієї країни , на території якої будуть розміщені ці
війська;

дотримуватись національного законодавства тієї держави, на території
якої вона розташовує свої війська;

не втручатись у внутрішні справи та утримуватись від політичної
діяльності в країні, яка надає свою територію для розміщення іноземних
військ.

Держава , яка надає свою територію для іноземних військ, має право
поширювати виключну юрисдикцію на військовослужбовців та цивільний
персонал цих військ стосовно злочинів, пов’язаних з безпекою цієї
країни.

Військовий та цивільний персонал не має права претендувати на
громадянство та постійне проживання в тій країні, на території якої
розташовано цей контингент військ. Держава, що надає свою територію,
здійснює контроль за масовим поширенням друкованих видань та інших
засобів масової інформації, що належить іноземному військовому
контингенту, а також за його комерційною та господарською діяльністю.

Країна, що приймає іноземний військовий контингент, передає йому для
використання об’єкти та райони, в яких він розміщується; вони мають бути
знову повернуті їй після закінчення терміну перебування цих військ.

Основним документом , яким має керуватися Верховна Рада України та
органи виконавчої влади у здійсненні контролю за іноземною військовою
присутністю, є Закон “ Про порядок допуску та умови перебування
підрозділів збройних сил інших держав на території України”, прийнятий
Верховною Радою України 22 лютого 2000 р. Особливість цього закону
полягає в тому, що він встановлює не тільки порядок допуску та умови
перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України,
а й визначає порядок здійснення контролю за їхньою діяльністю під час
перебування в Україні. Закон конкретизує та визначає процедуру
реалізації конституційних повноважень Президента України та Верховної
Ради України, згідно з якими рішення про допуск підрозділів збройних сил
на територію України приймає Президент України.

Пропозиції щодо допуску іноземних військ на територію України подаються
до Ради національної безпеки і оборони Міністерством оборони та
Міністерством закордонних справ, а вона подає ці пропозиції на розгляд
Президентові Україні для прийняття відповідного рішення, яке потім
виноситься для схвалення Верховною Радою України.

Згідно з Законом підрозділи іноземних військ можуть бути допущені на
територію України тільки у тому разі, якщо метою їхнього перебування є :

участь у спільних зі Збройними силами України заходах щодо вдосконалення
бойової підготовки та обміну досвідом у рамках домовленостей про
військове співробітництво;

транзитне переміщення через територію України;

надання військової допомоги для відсічі збройної агресії з боку третіх
країн на прохання України чи надання допомоги з ліквідації наслідків
надзвичайних ситуацій;

обслуговування тимчасового розміщення іноземних військових частин та
об’єктів на території України відповідно до міжнародних договорів
України.

Вагомим є також обмеження, які накладає Закон на допуск іноземних
збройних формувань. Законом забороняється допуск на територію України
підрозділів збройних сил держав, які не визнали її незалежності та
територіальної цілісності або висувають до неї територіальні претензії.
Забороняється також допуск підрозділів, оснащених зброєю масового
ураження. Потенційні носії ядерної зброї допускаються тільки для
короткотермінового розміщення за умови їх належної реконструкції.

У Законі визначені також підстави для денонсації міжнародних договорів
щодо перебування на території України підрозділів збройних сил іноземних
держав:

втручання та загроза втручання підрозділів збройних сил іншої країни у
внутрішні справи України;

використання або загроза використання підрозділів збройних сил інших
держав, що перебувають на території України, проти третіх держав;

недотримання або порушення підрозділами збройних сил інших держав
міжнародних договорів України, цього Закону та інших нормативно-правових
актів.

У законі визначено механізм контролю за діяльністю підрозділів збройних
сил інших країн, який має здійснюватися у межах своїх повноважень
Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим
та Міністерством оборони.

Нині Закон України “Про порядок допуску та умови перебування підрозділів
збройних сил інших держав” безпосередньо стосується перебування на
території України сил Чорноморського флоту Російської Федерації, а також
підрозділів збройних сил інших держав, які беруть участь у заходах
Програми “Партнерство заради миру.” Порядок допуску та умови перебування
підрозділів збройних сил країн – учасниць ПЗМ на території України
додатково регламентовані Угодою між державами – учасницями
Північноатлантичного договору та іншими країнами, які беруть участь у
Програмі ПЗМ, щодо статусу їхніх збройних сил та Додатковим протоколом
до цієї Угоди, ратифікованим Верховною Радою України 2 березня 2000р.

Значно складнішою видається ситуація з перебуванням на території України
сил Чорноморського флоту Російської Федерації. З часів здобуття Україною
державного суверенітету проблема Чорноморського флоту залишається однією
з реальних загроз її воєнній безпеці. Проблема полягає в тому, що до
цього часу не визначена позиція України в тому випадку, якщо РФ вступить
у воєнний конфлікт з третьою країною. У такому разі Україна може
розглядатися як співучасник агресії й автоматично буде втягнута у війну.
Угод, які б передбачали право України на заборону застосування сил ЧФ РФ
зі своєї території проти тієї чи іншої держави, не існує.

Угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на
території України не відповідає багатьом вимогам, які ставляться до
міжнародного договору Законом України “Про порядок допуску та умови
перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України”.
В Угоді не передбачені і не визначені такі суттєві положення, як:

порядок застосування сил Чорноморського флоту РФ під час їхнього
перебування на території України, особливо в кризових ситуаціях;

розміри і порядок внесення плати за оренду земельних ділянок, окремих
об’єктів, а також за використання вод і повітряного простору України;

порядок здійснення контролю за діяльністю військових формувань РФ на
території України;

підстави для денонсації зазначеної Угоди;

умови і порядок дострокового виведення сил Чорноморського Флоту РФ з
території України.

Іншою проблемою, яка все більше починає турбувати українську
громадськість, є кінцеві терміни перебування сил ЧФ РФ на території
України. Згідно з Угодою, російське військове угрупування дислокуватиме
в Україні протягом 20 років.

Базування сил ЧФ РФ в Криму не є для Росії фінансово обтяжливим,
оскільки передбачає “оплату” за оренду тільки українськими боргами.
Росія взяла в оренду аеродром стратегічного призначення поблизу
Сімферополя, який дозволяє приймати військові літаки будь-якого класу,
включаючи і важкі військово-транспортні літальні апарати для перекидання
десанту. Росія нині володіє військовим гарнізоном у Феодосії – місці,
найуразливішому при вторгненні з моря і найзручнішому для висадження
морських десантів на територію Криму. Зрештою, Росія має у своєму
розпорядженні 90% усієї військової інфраструктури в м. Севастополі і
війська, чисельність яких значно перевищує там відповідну чисельність
українських військових формувань.

Військова присутність Росії в державах СНД покликана утримувати їх від
участі в союзах і блоках з іншими країнами й одночасно заохочувати
наміри держав-учасників Договору про колективну безпеку об’єднуватися в
оборонний союз на базі спільності інтересів і військово-політичних
цілей. Прямим призначенням присутності сил Чорноморського флоту
Російської Федерації на українській території в цьому контексті є
стримування України від набуття членства в НАТО.

З іншого боку, Росія зацікавлена в тому щоб ЧФ був повноцінною бойовою
оперативно-стратегічною структурою, яку в разі війни можна було б
застосовувати в повному обсязі. Тому Росія висуває пропозиції щодо
підписання нових угод, що ставить Україну перед необхідністю взяти на
себе союзницькі зобов’язання , а це автоматично виключає будь-яку
можливість її вступу в НАТО.

Перед Україною ж стоїть протилежне за змістом і цілями завдання,
пов’язане з виведенням сил Чорноморського флоту РФ з її території. Адже
очевидним є те , що російська військова присутність на українській
території і членство України в НАТО – речі несумісні, оскільки така
присутність суперечить принципу колективної оборони членів Альянсу.

Отже, процес набуття Україною членства в НАТО потребує розробки
конкретних механізмів, які б забезпечили безконф ліктний характер
виведення сил Чорноморського флоту РФ з території України. Такі
механізми мають бути впроваджені як на міжнародному рівні, так і на
рівні двосторонніх міждержав них відносин.

На національному рівні такі механізми передбачають передусім створення
внутрішніх юридичних, економічних і по літичних умов для ліквідації
російської військової присутності на території України. Створенню
юридичних передумов для вирішення цієї проблеми сприяли б такі заходи:

приведення діяльності сил Чорноморського флоту РФ у відповідність з
вимогами Закону України «Про порядок допус ку та умови перебування
підрозділів збройних сил інших дер жав на території України»;

упровадження моніторингу за порушеннями військовими формуваннями
Чорноморського флоту РФ законодавства Украї ни та угоди, що регламентує
їх діяльність на території України;

розробка та впровадження чітких механізмів контролю за діяльністю сил
Чорноморського флоту Російської Федерації на території України з боку
Верховної Ради України, Кабінету Мі ністрів України, Генеральної
прокуратури України, Міністерства оборони України, Міністерства
закордонних справ України, інших центральних та місцевих органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Щодо економічних передумов, то тут має бути розв’язано цілий комплекс
досить складних проблем.

По-перше, цілком зрозуміло, що Росія з геополітичних та геостратегічних
міркувань використовуватиме всі можливі, насамперед економічні, важелі,
щоб продовжити свою військо ву присутність на території України.
Найбільш дієвим з них є використання стратегічної залежності України від
Росії в по стачанні енергоносіїв. Отже, питання диверсифікації джерел
постачання енергоносіїв стає критично важливим у вирішенні проблеми
ліквідації російської військової присутності та набуття Україною
членства в НАТО.

По-друге, базування сил Чорноморського флоту РФ на території України
здійснюється на умовах оренди земельних ділянок, об’єктів берегової
інфраструктури, а також акваторії бухт, за що російська сторона
розраховується щорічно шляхом погашення частини українського державного
боргу в сумі 97,75 млн. дол. США. Загальна сума українського боргу на
момент підписання Угоди становила близько 2,2 млрд. дол. США.

За шість минулих років оренди російською стороною погашено близько 587
млн. дол. США. Відтак при достроково му виведенні сил ЧФ з території
України постає проблема дострокової сплати державних боргів у сумі
близько 1,5 млрд. дол. США, чого Україна без зарубіжної допомоги за
короткий термін зробити не зможе; вона потребуватиме прямої фінансової
допомоги з боку США та інших країн НАТО. Іншим шляхом погашення
українських боргів може бути купів ля їх у Росії країнами Заходу або
погашення російських боргів країнами НАТО в обмін на відповідну
ліквідацію українських боргів з боку Росії.

На національному рівні необхідно завершити інвентариза цію всіх об’єктів
нерухомого майна і деяких ділянок, переданих в оренду для потреб ЧФ РФ,
а також скласти перелік тих об’єктів та ділянок, які не увійшли в
Додаток Угоди, але вико ристовуються військовими формуваннями ЧФ РФ, і
укласти окремі угоди про їх оренду з відповідною сплатою вартості.

Потрібно заборонити передачу Чорноморським флотом РФ об’єктів і ділянок,
виділених Угодою для його потреб, у суборенду іншим комерційним
резидентам. У разі відмови російської сторони від сплати за додаткову
оренду вимагати від неї поступового вивільнення причалів, земельних
ділянок та окремих об’єктів для потреб міста Севастополь.

По-третє, після виведення сил ЧФ з території України по стане проблема
працевлаштування українських громадян, які обслуговували життєдіяльність
російських військових формувань. У Севастополі в системі обслуговування
базування сил ЧФ РФ задіяно близько 20% працездатного населення міста.
Отже, заходи щодо вирішення цієї проблеми мають бути заздалегідь
передбачені в Державній програмі економічного та соціального розвитку
Севастополя, реалізація якої має призвести до суттєвої демілітаризації
міста.

Нарешті, серед блоку економічних проблем, які необхідно буде
розв’язувати у зв’язку з ліквідацією російської військової присутності,
слід очікувати претензій російської сторони на компенсацію або посилання
на відсутність бюджетних коштів для перебазування сил ЧФ РФ з території
України на територію Російської Федерації. Отже, за дострокове виведення
своїх військових сил Росія, вірогідно, вимагатиме або додаткової
фінансової компенсації, або розтягнення процесу виведення своїх
формувань на довготривалий період, або те й інше.

Таким чином, вирішення цього складного комплексу проблем виведення сил
ЧФ РФ з української території в процесі набуття Україною членства в НАТО
потребуватиме їх винесення на тристоронній або багатосторонній рівень з
обо в’язковою участю провідних країн НАТО, передусім США.

Існує й інший шлях розв’язання проблеми — підписання тристоронньої угоди
між НАТО, Росією та Україною про збереження російської військової
присутності до закінчення терміну дії Угоди про статус та умови
перебування ЧФ РФ на території України з відповідними обопільними
воєнно-політич ними зобов’язаннями. Але навіть такий варіант вирішення
проблеми потребуватиме створення умов для виведення росій ських військ
та початку цього процесу вже принаймні з 2006 р.

Кордони посідають особливе місце серед вимог до країни-претендента на
вступ до Європейського Союзу та НАТО. Від кандидата очікується
досягнення певних результатів у політич ній сфері. Країна-претендент на
вступ як до Альянсу, так і до Європейського Союзу повинна мати визначені
та належним чином упорядковані відповідно до національного та міжнарод
ного права кордони. Саме їх наявність є первинним визначаль ним
показником спроможності держави захищати свій сувере нітет і робити
посильний внесок у безпеку Альянсу.

Західні сусіди України у зв’язку зі вступом до Європейсь кого Союзу
вживають практичних заходів щодо зміцнення прикордонної безпеки. Польща,
Угорщина, Словаччина та Ру мунія вдосконалюють свою систему
прикордонного та митного контролю. Практично на всіх ділянках західного
кордону України спостерігається посилення вимог до режиму його охо рони.
Змінюється режим перетину кордону. При цьому для українців він стає
безкоштовним візовим, а для громадян на ших західних сусідів (Польщі,
Угорщини) безвізовим. Незва жаючи на те, що державний кордон Польщі з
Україною та Білоруссю ще з часів СРСР був досить добре облаштованим, для
підготовки вступу Польщі до Європейського Союзу остан ній виділяє їй для
посилення охорони цієї 992-кілометрової ділянки 108 млн. євро (594 млн.
грн.). Для порівняння: у 2003 р. бюджетним планом України передбачалося
виділення 463,5 млн. грн. для охорони 7014 км її державного кордону.

Без юридичного оформлення державного кордону і відпо відного його
облаштування Україна не може бути прийнятою ні в ЄС, ні в НАТО.
Розв’язання проблеми кордонів, безумовно, потребує спільних зусиль
сусідніх держав, але за відсутності кон структивних дій сусіда питання
може вирішуватися в односто ронньому порядку, як це продемонстрував
досвід країн Балтії.

Договір про російсько-литовський державний кордон був укладений главами
двох держав ще в жовтні 1997 р., але він дотепер не ратифікований
Державною Думою Росії. Однак з огляду на те, що з Литвою за
посередництва ЄС уже вирішене питання про транзит громадян Росії в
Калінінградську область, можна сподіватися, що цей договір буде
ратифікований російсь кою стороною. У протилежному разі домовленості про
транзит через територію Литви будуть скасовані, а це не відповідає
національним інтересам Росії. Литва в такий спосіб отримала «важіль»
впливу на Росію з метою пришвидшення позитивного для неї вирішення
проблеми ділянки російсько-литовського державного кордону.

Естонія і Латвія в односторонньому порядку встановили «лінію захисту
державного кордону» на своїй території. Ця лі нія належним чином
охороняється. Таке рішення відповідає вимогам ЄС та НАТО.

Україна має спільну ділянку державного кордону з Росією, Білоруссю,
Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою. Загальна
протяжність державного кордону України становить 7014,2 км, з них:
сухопутної ділянки – 4247,9 км; річкової ділянки – 1414,7 км; морської
ділянки – 1351,6 км.

На цей час Україна повністю визначила лінію сухопутного кордону. На
заході, де кордони дістались у спадщину від ко лишнього СРСР, вони
встановлені угодами з Польщею, Сло ваччиною, Угорщиною та Румунією. На
сході ситуація дещо інша. Правовий статус кордонів СНД був визначений
Угодою про створення СНД від 8 грудня 1991 р., в статті 5 якого зазна
чено, що Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну
цілісність одна одної і недоторканність існуючих кордонів у рамках
Співдружності. 15 квітня 1994 р. було прий нято Декларацію про
дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності
кордонів держав СНД. У документі підтверджено, що держави
утримуватимуться від військової, політичної, економічної або будь-якої
іншої форми тиску, включаючи блокаду, від підтримки та використання се
паратизму проти територіальної цілісності та недоторканності, а також
політичної незалежності будь-якої держави СНД. Не зважаючи на те, що
Україна стала першою з країн СНД, яка провела делімітацію кордонів з
Росією, ще й дотепер проблеми кордонів між державами остаточно не
врегульовані. Така ситуа ція сприяє поширенню незаконної міграції,
злочинності, конт рабанди, обігу наркотиків і, головне, сприяє створенню
нега тивного іміджу України як нестабільної держави, неспроможної
вирішувати злободенні проблеми своєї національної безпеки. Проблемними
питаннями в цій сфері залишаються:

• делімітація морської ділянки українсько-російського кор дону в
Керченській протоці, визначення кордону в Азовському морі;

• демаркація сухопутних ділянок кордону з Білоруссю та Росією;

• демаркація державного кордону з Молдовою;

• розподіл континентального шельфу в Чорному морі між Україною та
Румунією.

З підписанням 17 червня 2003 р. Україною та Румунією Договору про режим
українсько-румунського державного кордону розв’язано давно наболілу
проблему, яка стримувала розвиток відносин між двома сусідніми країнами:
здійснено остаточне правове оформлення державного кордону на засадах
непорушності його лінії, успадкованої від колишнього СРСР. Договір про
кордон закладає певні принципи, які стосуються майбутньої угоди щодо
розподілу континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному
морі.

У вирішенні на західному кордоні проблеми, пов’язаної з розподілом
континентального шельфу та виключних економіч них зон у Чорному морі,
принципово важливим є статус україн ського острова Зміїний. Аргументація
румунської сторони зводилася до спроб довести, що Зміїний через малі
розміри під падає під пункт 3 статті 121 Конвенції 00Н з морського права
1982 р., тобто фактично є скелею, не придатною для життя людини чи
самостійної господарської діяльності, а тому його не потрібно брати до
уваги при визначенні меж виключної еконо мічної зони. На даний час
острів Зміїний належить до єдиного економічного комплексу Одеської
області і відіграє важливу роль у розвідці та видобутку вуглеводів на
континентальному шельфі. Ресурси Зміїного, який є демілітаризованою
територією України, забезпечують життєдіяльність його мешканців.

Українсько-російська ділянка кордону заслуговує на особли ву увагу.
Значні зміни в ситуацію навколо кордону вніс 2003 р., коли 28 січня під
час візиту президента РФ Володимира Путіна до Києва було підписано
Договір про держкордон між Україною та Російською Федерацією. Цей
Договір зафіксував сухопутну частину українсько-російського державного
кордону і підтвер див, що Азовське море і Керченська протока є
внутрішніми во дами кожної з країн. Договір ратифікований парламентами
обох держав і після того, як 23 квітня 2004 р. президенти двох країн
обмінялися ратифікаційними грамотами, набрав чинності.

Загальна довжина державного кордону України від Білорусі до Азовського
моря становить 1788 км. Обстановка на спільній ділянці державного
кордону ускладнюється діями організованих злочинних угруповань, які
контролюють процес нелегальної міграції. Канали переправлення
нелегальних мігрантів із країн Далекого, Південного та Близького Сходу
через українсько-російський кордон і далі в країни Західної Європи є
найбільш безпечними.

Наразі Росія на офіційному рівні категорично заперечує демаркацію
сухопутної ділянки і делімітацію морської ділянки кордону. Президент РФ
В.Путін вважає, що Росії не слід квапитися з облаштуванням кордонів із
колишніми союзними республіками. 8 липня 2002 р. в м. Саранську на
нараді з пи тань соціально-економічного розвитку Приволзького федераль
ного округу президент Росії заявив, що немає сенсу витрачати кошти на
облаштованість кордону між Росією і колишніми рес публіками СРСР, якщо в
межах Євразійського економічного співтовариства буде введено спільний
економічний простір. У своєму інтерв’ю від 29 серпня 2002 р. в м.
Междуреченську президент РФ зазначив, що побудова кордонів між Росією й
державами СНД може стати визнанням позбавлення Росії цих ринків.
Незмінність думки про необов’язковість демаркації Росією державного
кордону з країнами СНД підтверджує вис ловлена в березні 2003 р. на
нараді поблизу казахстанського кордону заступником директора Федеральної
прикордонної служби РФ М. Резниченком упевненість у тому, що «коли буде
створений єдиний економічний простір, то кордон на казах станському
напрямку Росії виявиться не потрібним».

Особливо складною поки що залишається проблема делімі тації морської
ділянки кордону. Позиції сторін щодо кордону в Азовському морі до
зустрічі президентів України та Росії 24 грудня 2003 р. принципово
розходились у тому, що Україна виступає за поділ моря (як дна, так і
водної поверхні) відповідно до Конвенції 00Н з морського права 1982 р.,
а Росія – проти поділу, обґрунтовуючи це «історичним» характером викорис
тання нею моря. Розбіжності набувають ваги у зв’язку зі знач ними
запасами нафти та газу на шельфі моря. До того ж Росія не визнає кордону
в Керченській протоці.

Адміністративний кордон у Керченській протоці було ви значено в СРСР і
нанесено на відповідні карти. Керч-Енікальський канал (КЕК), основна
транспортна артерія протоки, розташований в українській частині. Не
встановлюючи кордону в протоці, Росія порушує Договір про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р. Вона
наполягає на визначенні кордону по осі системи поділу руху через протоку
– осі КЕК. Україна відстоює ту позицію, що, відповідно до норм Договору
1997 р. та міжнародного права, розмежування Кер ченської протоки
здійснюється з урахуванням адміністративного кордону СРСР.
Керч-Енікальський канал є структурним під розділом Керченського порту.
Тому Україна вважає, що про блема цієї ділянки кордону вже врегульована
і надалі можуть обговорюватися тільки питання її уточнення.

Особливого значення українсько-російський кордон набув після подій
осені 2003 р., коли у вересні Росія розпочала будівництво греблі з метою
з’єднати Таманський півострів з ук раїнським островом Тузла.

Острів Коса Тузла розташований у Керченській протоці. Раніше він був
з’єднаний суходолом з Таманським півостровом, проте в 1925 р. після
сильного шторму утворилася промоїна і Коса Тузла стала островом. Згід но
з Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 7 січня 1941 р. острів Се
редня Коса (Тузли) був переданий з Темрюкського району Краснодарсь кого
краю РРФСР до складу тоді ще Кримської АРСР з підпорядкуванням в
адміністративно-господарському відношенні населеного пункту Середня Коса
Керченській міській Раді депутатів трудящих

У 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР Кримський пів острів було
передано до складу УРСР .

У 1972 р. на нових чергових топографічних картах, відповідно до норм
законодавства СРСР, у Керченській протоці було перевірено пра вильність
нанесення лінії кордону між УРСР та РРФСР, статус якої з юридичної точки
зору нічим не відрізнявся від лінії адміністративного кордону на
суходолі. Відповідні документи та карти розмежування були належним чином
підписані заступниками глав Кримської області та Краснодарського краю.
Ця лінія кордону була нанесена на всі географічні і топографічні карти
відповідного району, які видавалися в СРСР, вклю чаючи карти
Генерального штабу СРСР, Головного управління геодезії і картографії МВС
СРСР, атласи тощо.

У довіднику «Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ»у
розділі «Кримська область» зазначено, що селище Середня Коса,
розташоване на о. Коса Тузла, підпорядковане Кіровській райраді м.
Керчі.

«Географічна енциклопедія України» містить статтю такого змісту:
«Тузла, Тузлинська коса – смуга суходолу в середній частині Керченської
протоки, у межах Республіки Крим. До 1925 р. була з’єднана з Тамансь ким
півостровом, під час сильного шторму відокремилася від нього про моїною
завширшки близько 4 км. Довжина коси 8 км, ширина до 600 м., перевищення
над рівнем води 1-1,5 м. Складається з черепашкового піску. Пляжі. Має
катерне сполучення з м. Керчю».

Усі згадані нормативно-правові акти були прийняті легітимними органами
державної влади двох республік і СРСР, які мали відповідні повноваження
згідно з законодавством Союзу РСР, та оприлюднені згідно з установленою
процедурою.

Лінію українсько-російського кордону було неодноразово підтверджено
низкою двосторонніх договорів, починаючи з Договору між УРСР та
РРФСР від 19 листопада 1990 р. Ці зобов’язання були в подальшому
підтверджені в Договорі про подальший розвиток міждержавних відносин від
23 червня1992 р. і в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство
між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р.

У статті 3 Договору 1997 р. Україна і РФ взяли на себе зо бов’язання
«будувати відносини одна з одною на основі прин ципів взаємної поваги,
суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності
кордонів…»

Крім того, 1 квітня 1993 р. Верховною Радою РФ було ухва лено Закон «О
государственной границе Российской Федерации», у статті 2 якого було
визначено, що державним кордоном РФ є кордон РРФСР, закріплений чинними
міжнародними до говорами та законодавчими актами колишнього СРСР. Цим же
законом визначалося, що Російська Федерація при встановленні та зміні
проходження свого державного кордону, встановленні та підтримці відносин
з іноземними державами на державному кор доні, а також врегулюванні
правовідносин у прикордонних райо нах (акваторіях) керується принципами
взаємовигідного всебіч ного співробітництва з іноземними державами,
взаємної поваги суверенітету, територіальної цілісності держав та
непорушності державних кордонів, мирного вирішення прикордонних питань.

У Постанові Верховної Ради Росії № 4732-I від 1 квітня 1993 р. «О
порядке введення в действие Закона Российской Федерации «О
Государственной границе Российской Федерации» в пункті 2 було зазначено:
«До заключения договоров о прохождении Государственной границы
Российской Федерации с сопредельными государствами – бывшими союзними
республиками СССР придать границе с зтими государствами статус
Государственной границы Российской Федерации».

25 грудня 1998 р. міністр закордонних справ Російської Федерації під час
ратифікації Державною Думою Росії Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Ро сійською Федерацією зробив таку заяву:
«Как известно, Россия признала территориальную целостность Украйни й ее
границы в Договоре от 1990 года. И вновь подтвердила зто в Соглашении о
создании СНГ в декабре 1991 года, а также в Уставе СНГ. Эти договори
ратифицировани Думой й вступили в силу. Бывшие административые границы
между советскими республиками стали в нових реалиях межгосударственными
границами. Зтот факт признается всем мировьш сообществом. А Украина как
независимое й суверенное государство признано ООН, другими
международными организациями, подавляющим большинством государств мира.
Повторяю: зто реалии из сегодняшнего дня, с которыми ми не то что не
можем, а ми должны считаться, потому что Россия является постоянным
членом Совета безопасности ООН. Россия – держава, которая несет особую
ответственность за безопасность й стабильность в мире. Давайте називать
вещи своими именами. Выдвигать сегодня территориальные претензии к
Украине значит не только серьезно подрывать отношения с ней, надолго
поссорить наши наро ды, но й пойти вразрез с Хельсинским Заключительным
актом, другими международными обязательствами России, обострить
обстановку в Европе».

Отже, на сьогодні немає жодних сумнівів у тому, що існу ючий кордон у
Керченській протоці є легітимним і з точки зору міжнародного права та
двосторонніх українсько-російських зобов’язань, і з погляду внутрішнього
законодавства обох країн. У той же час після переговорів 24 жовтня 2003
р. прем’єр-міні стра України В. Януковича з прем’єр-міністром РФ
Касяновим останній заявив, що кордону в Керченській протоці не існує і
його потрібно визначати в процесі переговорів. Тим самим Ро сія, з
одного боку, задекларувала свій намір переглянути існую чий кордон у
Керченській протоці, з іншого – такі дії можна роз глядати як відмову
від укладених міжнародних домовленостей.

Разом із тим позиція України щодо Азовського моря узгод жується з
нормами міжнародного права, Конституції та законо давства України, а
позиція Росії стосовно «збереження статусу моря як внутрішніх вод двох
держав без їх розмежування» супе речить як Конституції Росії, так і
міжнародному праву. У ході переговорів Україна прагне досягнути угоди,
яка давала б мож ливість на взаємовигідній основі експлуатувати басейни
Азовсь кого моря і Керченської протоки і при цьому мати чітко визна чені
права та зобов’язання щодо певної частини її акваторії.

24 грудня 2003 р. відбулася зустріч президентів України і Росії у м.
Керчі, де серед інших обговорювалася проблема розподілу Азовського моря
та спільного використання Керч-Енекальського каналу, була підписана
Угода про співпрацю щодо використання Азовського моря та Керченської
протоки. Сторони домовилися про створення спільного підприємства з
експлуатації Керченської протоки. За результатами переговорів
повідомлялося, що досягнута принципова домовленість щодо розподілу
Азовського моря, встановлення лінії державного кор дону в Азовському
морі і Керченській протоці, а також про розмежування територіальних
морів, континентального шельфу і виняткових економічних зон Росії та
України в Чорному морі. З цього часу почався тривалий переговорний
процес на рівні заступників глав міністерств закордонних справ, у ході
якого потрібно узгодити широке коло проблем від лінії проходження
кордону до принципів співпраці у Керченській протоці та в Азовському
морі.

Події навколо острова Тузли свідчать про дотримання Ро сією принципів
силового тиску на суміжні країни для вирішен ня питань на свою користь.
На порядок денний висувається створення міжнародно-правової бази, яка
забезпечуватиме спри ятливі умови для захисту інтересів РФ та її
союзників, переду сім з питань делімітації територіального моря,
виключної (морської) економічної зони, закріплення за Азовським морем
статусу внутрішніх морських вод Росії та України, забезпечення повної
свободи діяльності РФ у Чорному та Азовському морях.

При цьому позиція РФ у питаннях делімітації територіаль ного моря
допускає «подвійний» стандарт. З одного боку, вона наполягає на
вирішенні цього питання в цілому, відокремленні виключної економічної
зони і континентального шельфу РФ, а з іншого – виступає за збереження
за Азовським морем статусу внутрішніх вод України та Росії без чіткого
визначення морських кордонів, виключної (морської) економічної зони і
континен тального шельфу. Така цілеспрямована політика РФ тривалий час
ставить під сумнів успішне завершення процесу делімітації та демаркації
кордонів України, зокрема морських, у найближчій перспективі. Варто
зауважити, що міжнародне морське право не передбачає такого поняття, як
«спільні внутрішні води».

Міжнародне право визначає, що жодна держава не має права поширювати свій
суверенітет за серединну лінію, якщо це не визначено спільною угодою чи
історичними обставинами. Однак це положення не застосовується, коли
через історично сформовані правові чи інші особливі обставини необхідно
роз межувати море в інший спосіб. Міжнародний суд у Гаазі ще в 1969 р. у
справі про Північне море визнав, що метод рівно-віддаленості – не єдиний
у міжнародному морському праві, і висунув правило рівноправних
принципів. Відхід від правила рівновіддаленості був допущений у справі
Тунісу – Лівії в 1982 р., у справі про затоку Мен між Канадою і США в
1984 р. тощо.

Намагання прикаспійських держав розподілити Каспійське море свідчить
про можливість досягнення компромісу, який базується на принципі
«розподіл дна, а вода спільна». Позиція Росії щодо поділу Каспію досить
принципова. По-перше, поверх ня і товща води повинна залишатися в
спільному користуванні, проводиться тільки поділ дна. По-друге, поділ
спірних родовищ повинен здійснюватися за принципом 50:50. Сторона, що
пре тендує, компенсує стороні, яка першою почала освоєння спір ного
родовища, половину витрат на розвідку та його освоєння, і після цього
має право взяти участь у подальших роботах. Залучення третіх країн не
допускається. По-третє, необхідно створити стратегічно-економічний
центр по Каспію, у рамках якого координувати спільну діяльність.

Такий підхід визначає поділ Каспійського моря в основно му на користь
Росії.

Досягнення принципової позиції щодо повного розподілу Азовського моря
обіцяє стати відправною точкою повного вирішення всіх прикордонних
проблем між Україною та Росією, а також прикладом урегулювання подібних
питань на всьому пострадянському просторі.

З 1991 р. українською стороною вживаються активні заходи щодо визначення
та нормативно-правового оформлення дер жавного кордону з Республікою
Молдова, протяжність якого становить 1222 км. Взаємовідносини між
Україною і Молдовою будуються на основі базового політичного Договору
про добросусідство, дружбу і співробітництво, а також на майже 60 нор
мативно-правових актах. З часу встановлення міждержавних стосунків
сторони значно просунулися на шляху максималь ного скорочення проблем
визначення державного кордону, досягли взаємовигідних домовленостей щодо
його проходжен ня в районі південних населених пунктів Басарабяска,
Джурджулешти і Паланка. Сьогодні на порядок денний винесено питання
демаркації кордону. Верховна Рада України розглядає «Положення про
демаркацію державного кордону між Украї ною і Республікою Молдова».

Разом із тим слід відзначити низку проблем, невирішеність яких негативно
впливає на стан охорони українсько-молдовсь кої ділянки державного
кордону, стримує подальший розвиток прикордонних стосунків. Серед цих
проблем привертають увагу передусім такі:

– неврегульованість проблеми статусу Придністров’я та від сутність на
ділянці українсько-молдовського державного кор дону (суміжного з
Придністров’ям) підрозділів прикордонних військ Республіки Молдова;

– відсутність механізму реалізації угод про приймання та передачу осіб
через спільну ділянку кордону та про організацію спільного контролю в
пунктах пропуску через українсько-мол довський державний кордон.

Більшість названих проблем спричинено складністю внут рішньої ситуації в
Молдові.

Делімітація українсько-білоруської ділянки кордону (1084,2 км)
завершена. Але Договір про державний кордон між Україною та Білорус сю,
підписаний у 1997 р., досі не ратифікований білоруським парламентом.
Білоруська сторона ставить його підписання та наступну демаркацію в
залежність від погашення Україною «боргу» перед Білоруссю, який
сформувався в 1992 р. У сторін склалися різні уявлення про суму цього
боргу. Після подій навколо острова Коса Тузла сторони дійшли принципової
угоди про врегулювання питання боргу, а також наступних дій щодо
остаточного вирішення прикордонних проблем.

Відносно стабільна оперативна обстановка на кордоні з Рес публікою
Білорусь обумовлена заходами, які вживаються обома сторонами для охорони
державного кордону, оптимізації та вдосконалення організаційно-штатної
структури прикордонних частин, а також застосуванням місцевими органами
влади додаткових заходів протидії організованій злочинності в при
кордонних районах та безпосередньо на державному кордоні. Характерним
для цієї ділянки державного кордону є те, що контрабандна діяльність має
переважно побутовий характер, практично немає випадків затримання
товарів у великих обсягах. За оцінкою фахівців, надалі можна очікувати
поступо вого зменшення контрабандної діяльності внаслідок упрова дження
відповідних заходів з обох сторін.

Важливо назвати ще одну проблему – вдосконалення всього комплексу
процедур перетину кордонів громадянами. Незважа ючи на те, що на
державному рівні ці процедури в основному врегульовані, для громадян, що
перетинають кордон, цей процес залишається непростим. Виняток становить
тільки перетин кордону повітряним шляхом, де ці процедури в цілому
відпові дають європейським стандартам. Відносно задовільними є вони при
перетині кордону потягом. Але особливу турботу виклика ють процедури
перетину кордону для громадян на автомобілях, автобусах, а також для
вантажного автотранспорту. Як правило, це вимагає значного часу
(наприклад, на українсько-польському кордоні з обох сторін як для
пасажирських автобусів, так і для приватних легкових автомобілів – від
2-х до 4-х, а часом і 6 го дин, існують черги навіть для громадян),
удосконалення інфра структури прикордонних та митних переходів. Поки що
не усунуто такі недоліки, як неввічливе ставлення до громадян з боку
персоналу, його низький рівень культури, особливо мов ної. Значний час
контролю, крім інших причин, обумовлюється і тим, що частина осіб, які
перетинають кордон, провозить контрабанду. Подолання цієї проблеми
потребує не лише значних позитивних соціально-економічних зрушень у
країні, а й змін у наших сусідів.

У вирішенні проблем кордону Україна може отримати певну допомогу з боку
Європейського Союзу. Протягом 2002 р. вона вже одержала від нього
техніку й устаткування для її охорони на суму близько 11 млн. євро.
Європейський Союз у 2003 р. виділив ще 8, 5 млн. євро на технічне
оснащення двох прикордонних загонів – Сумського і Харківського, а також
на облаштування придністровської ділянки українсько-молдовсь кого
кордону. Керівництво Держкомкордону веде переговори також зі США і НАТО
в рамках Програми «Партнерство заради миру» з метою одержання коштів на
облаштування своїх кор донів. Значною мірою мова йде про західні рубежі.

Отже, розв’язанню Україною проблеми облаштування кор донів перешкоджає
політична невирішеність цього питання між Україною та Росією, Україною
та Білоруссю. Остаточне оформлення державного кордону стало для нашої
країни одним з основних ще не вирішених завдань становлення державності.
Хоча порівняно з іншими державами СНД в Україні є здобутки в цьому
плані, необлаштованість кордонів стримує просування країни в
євроатлантичному напрямку.

Оцінюючи оперативну обстановку на державному кордоні України, слід
відзначити, що одним з головних чинників, який впливає на її стан, є
процес нелегальної міграції, що спостері гається практично на всіх
ділянках державного кордону. Добре обладнаний західний кордон України
дозволяє досить ефектив но затримувати всіх нелегальних мігрантів з
багатьох східних та південно-східних країн, що намагаються потрапити до
розви нутих країн Європи, але обмежені можливості щодо їх депор тації
призводять до того, що переважна більшість цих утікачів залишається в
Україні, яка вимушена витрачати значні кошти на повернення мігрантів.
Цьому сприяє також недосконале зако нодавство щодо біженців, які
незаконно потрапляють в Украї ну. Україна, перетворившись на своєрідний
захисний фільтр західних країн, поступово збирає на своїх теренах
представ ників усіх рас, віросповідань, націй. Це жодним чином не ста
білізує криміногенної обстановки як у прикордонних районах, так і в
Україні взагалі. Як свідчить практика, незахищеність біженців та
нелегальних мігрантів, відсутність постійного місця проживання та роботи
сприяє поширенню впливу на них кри мінальних авторитетів. Особи цієї
категорії поповнюють лави злочинних угруповань.

Вищезазначене дає підставу очікувати виникнення серйоз них проблем,
пов’язаних з концентрацією нелегальних мігрантів в окремих регіонах
України, включаючи і можливість виникнен ня збройних конфліктів між
кримінальними та правоохорон ними структурами в прикордонній зоні при
спробі останніх протидіяти незаконному переправленню нелегальних
мігрантів, наркотичної сировини, зброї та інших контрабандних товарів.

Отже, необлаштованість кордонів призводить до загострен ня такої
проблеми національної безпеки, як приплив нелегаль них мігрантів та
біженців в Україну.

Нелегальна міграція є одним із проявів диференціації світу за умовами
відтворення населення, зростання чисельності якого відбувається
переважно в країнах, рівень розвитку яких значно відстає від
високорозвинутих країн.

Цілком очевидно, що широкомасштабна імміграція іно земців, зокрема
нелегальна, призводить до серйозних проблем, сприяє зростанню
злочинності, інфекційних захворювань, міжетнічних протиріч та соціальних
конфліктів у країнах, де ці іммігранти накопичуються. Нелегали і біженці
– це тільки одна з кількох нових міграційних проблем, з якими довелося
на по чатку 90-х рр. зіткнутися країнам Центральної та Східної Європи
після падіння так званої «залізної завіси». Попри всю свою
багатоаспектність проблема нелегальної міграції і біженців може бути
окреслена у трьох вимірах: загальнодержавному, регіональному та
міжнародному.

Завдяки своєму геополітичному розташуванню Україна за минуле десятиліття
стала не тільки транзитною зоною на шляху міграційних потоків Схід –
Захід, Південь – Північ, а й посту пово перетворилася на країну
тривалого перебування нелегалів (живемо за принципом «усіх впускати,
нікого не випускати»). Звичайно, Україна не спроможна утримувати велику
кількість мігрантів, адже це призведе передусім до зменшення фінансу
вання заходів, спрямованих на протидію нелегальній міграції. Україна
належить до держав зі змішаними потоками нелегальних мігрантів: вона
виступає і як країна-постачальник, і як держава, що приймає нелегальних
мігрантів, її специфіка полягає в тому, що з неї, переважно в пошуках
заробітку, корінне населення виїжджає за кордон, перетворюючись згодом
на нелегалів, і ра зом із тим накопичуються іноземці, які нелегально
осідають в Україні з метою подальшого нелегального виїзду за її межі.

Крім того, гостро постають питання вивозу з України та тран зиту через
її територію жінок з метою торгівлі та сексуальної експлуатації .

За даними правоохоронних органів та численних публіка цій, плата за
переправку однієї особи з країни походження до країни призначення сягає
до 30 тисяч доларів США, а за проїзд територією України – від 3 до 5
тисяч доларів США. При таких розцінках діяльність декількох злочинних
угруповань, що організовують і контролюють нелегальну міграцію через
Україну, не може бути збитковою. І за межами України система перекидання
нелегальних мігрантів до Західної Європи діє на лагоджено, ціни на
послуги залишаються стабільними настільки (світові доходи від
контрабанди людьми оцінюються від 5-7 до 10-15 млрд. доларів на рік), що
організатори можуть собі доз волити переправляти нелегалів у кредит.

Варто відзначити, що останнім часом Україна досягла від чутного прогресу
в законодавчому врегулюванні проблеми нелегальної міграції та біженців.
Йдеться насамперед про прий няття нових редакцій Законів України «Про
громадянство», «Про біженців», «Про імміграцію» та цілої низки інших
законодавчих актів у сфері міграції, а в січні 2002 р. український
парламент ратифікував Конвенцію ООН від 1951 р. щодо захисту біженців.

У той же час ефективність застосування цих законів недо статня. Панує
різнобій в оцінках масштабів явища нелегальної міграції та прогнозів
його розвитку. На думку одних, нічого страшного не відбувається, все,
так би мовити, під контролем. Інші б’ють тривогу, оцінюючи теперішні
масштаби нелегальної міграції як реальну загрозу національній безпеці.
Через свою специфіку нелегальна міграція не може бути належним чином
відображена в офіційній статистиці. Діапазон коливань кіль кості
нелегальних мігрантів на теренах України становить від 70 до 600 тис.
осіб. Трапляються, правда, й припущення, що в Україні нелегально
проживає понад мільйон громадян інших держав. За свідченням деяких
експертів, Україна сьогодні є най більшою транзитною зоною в СНД, через
яку проходять близько 40 іммігрантських шляхів, а показник кількості
нелегалів, що осіли на території країни, перевищує загальновизнані євро
пейські норми у 20-25 разів.

Інші фахівці, посилаючись на дані Центру збору та обміну інформацією з
перетинання кордонів та міграції Євросоюзу, вважають, що з п’яти
основних маршрутів незакон ної міграції – балтійського, балканського,
південноафрикансь кого, південноамериканського, центральноєвропейського
-останній, до якого належить Україна, не становить великої загрози
країнам Західної Європи.

Хоча терміни «біженці» та «нелегальні мігранти» часто вживаються в
засобах масової інформації як синоніми, ці по няття не зовсім тотожні.
До «нелегальних мігрантів» належать суто економічні мігранти – це і
дешева робоча сила, яку неле гально використовують на Заході, а також
незаконне переве зення жінок з метою сексуальної експлуатації. Друга
група -потенційні біженці і шукачі притулку, які використовують канали
нелегальної міграції з метою отримання відповідного правового статусу в
одній з розвинутих європейських країн, оскільки іншої можливості, окрім
як нелегально, залишити територію своєї держави у них, як правило, не
існує. Звичайно, багатьох потенційних біженців спонукають до еміграції й
еконо мічні причини, але, на відміну від заробітчанських мігрантів, їм
загрожує при поверненні на батьківщину або небезпека пере слідування за
ознаками національної, етнічної належності, віросповідання, політичних
переконань, або перспектива знову опинитися в зоні збройного конфлікту.

У міжнародній практиці широко застосовується процедура реадмісії, тобто
повернення нелегальних мігрантів сусідній державі, з території якої
вони прибули. Так роблять, до речі, наші західні сусіди — Угорщина,
Словаччина, Польща та Руму нія, з якими Україна має відповідні угоди.
Застосувати таку практику стосовно Росії, з території якої прибуває
найбільша частина нелегальних мігрантів, ми не в змозі, оскільки на сьо
годні між Україною та Росією не укладено угоди про держав ний кордон, а
отже, не створено правових умов для врегулю вання процедури реадмісії.
За таких умов органи внутрішніх справ приймають рішення про видворення з
України в добро вільному порядку. Але добровільною може бути тільки
репат ріація (re patriatio – повернення на батьківщину), а процедура
видворення — це примусова дія, яка повинна застосовуватись як міра
адміністративного покарання. Користуючись цією си туацією, знаючи, що
реальна депортація їм майже не загрожує, нелегальні мігранти на довгий
час залишаються в Україні, не підмовляючись при цьому від повторних
намірів потрапити к Західну Європу.

Так званих економічних мігрантів Україна не може видво рити за браком
коштів, розв’язати цю проблему відразу не під силу навіть значно
багатшим країнам. Ще складніше депорту вати в країну громадянської
належності потенційних біженців, оскільки це суперечить нормам
міжнародного законодавства щодо прав людини, до яких приєдналася
Україна.

З вищенаведеного слід зробити принаймні три висновки.

Перший: нелегальна міграція як явище несе в собі небезпе ку і тісно
пов’язана з кримінальним міжнародним бізнесом (наркотики, зброя,
тероризм), і тому надання притулку не по винно перетворюватися на
інструмент сприяння нелегальній міграції.

Другий: краще вжити заходів, щоб не допустити нелегалів на територію
держави, ніж потім розв’язувати цілу низку про блем, пов’язаних зі
встановленням особи, утриманням, видво ренням та ін.

Третій: якщо нелегали вже допущені на територію держа ви, то слід чітко
розмежовувати категорії «нелегальний мігрант/ економічний мігрант», з
одного боку, «біженець/шукач притул ку» – з іншого, і залежно від цього
вирішувати подальшу долю людей, але неприпустимо проводити паралель між
злочином і притулком, між тероризмом і захистом біженців.

Серед окремих експертів побутує думка, що в найближчі роки саме Східна
Європа стане більш привабливою для потен ційних біженців з азійського
регіону, ніж Західна. На користь такого прогнозу свідчить і те, що всі
східноєвропейські країни вже мають законодавчу базу, регламентовану
міжнародними і національними актами, яка дозволяє приймати біженців і
осіб, котрі шукають притулку. По-друге, у зв’язку з розширенням кордонів
Євросоюзу та НАТО на Схід потрапити в західноєвро пейські країни буде
дедалі важче. Нарешті, у цих державах став лення до біженців з
мусульманських країн може стати куди ворожішим, ніж, наприклад, в
Україні, де християни й мусуль мани співіснують уже тисячоліття. Інші
вважають, що переваж на більшість біженців осідатиме в Пакистані, Індії,
Ірані, Туреч чині, а також у середньоазійських республіках
(Таджикистані, Узбекистані) та Росії.

Щодо регіонального виміру проблеми нелегальної міграції і біженців, то
слід сказати, що Закарпатська область є найбільш вигідним плацдармом на
шляху мігрантів до європейських країн. Кількість нелегальних мігрантів,
затриманих на території області за останні сім років, становила понад 22
тисячі. Найбільш напруженими напрямками залишаються ділянки
українсько-словацького та українсько-угорського кордонів. На прикладі
Закарпаття цілком очевидно, що подальша неврегульованість цієї проблеми
може призвести до поширення нетипових для України інфекційних та
особливо небезпечних карантинних захворювань, зміцнює організовані
кримінальні угруповання, що спеціалізуються на контрабандному перевезен
ні людей, породжує корупцію посадових осіб, створює «чорний ринок»
фальшивих документів, житла, транспорту та інших послуг. Тобто
нелегальна міграція виступає провокативним конфліктогенним фактором,
створює додаткові умови для конф ліктів між місцевим населенням та
нелегальними мігрантами, між нелегальними мігрантами та владою, між
представниками різних національно-етнічних груп мігрантів, усередині та
між злочинними угрупованнями. До речі, утримання на території
військового формування, до якого належить Мукачівський при кордонний
загін, цивільних людей, у тому числі жінок та дітей, суперечить
загальновизнаним міжнародним правовим нормам, шкодить авторитетові нашої
держави взагалі.

Для того, щоб суттєво зменшити обсяги нелегальної мігра ції, потрібно
ввести жорсткий контроль при в’їзді, переглянути візову політику держави
щодо країн, які поставляють нелегаль них мігрантів в Україну. Адже
значну частину нелегалів станов лять і ті, хто потрапив до нас на
законних підставах (туризм, так звані навчальні, транзитні,
бізнес-візи). До речі, упродовж трьох останніх років спостерігається
зменшення кількості затриманих нелегальних мігрантів – із 7,5 тис. у
1999 р. до 1,2 тис. у 2002 р. Якщо в 2001 р. найбільш чисельними були
групи нелегальних мігрантів з Афганістану, то в минулому – з Китаю та
Індії.

Чи утримається така позитивна тенденція – покаже час, але хочеться
сподіватися, що це результат поступового налаго дження адекватного
прикордонного контролю та охорони ук раїнського кордону передусім на
його північно-східній ділянці. Органами виконавчої влади та місцевого
самоврядування області спільно з правоохоронними органами вживаються
неві дкладні заходи щодо боротьби з нелегальною міграцією. Здій снюються
зокрема спільні цільові операції «Кордон», «Курорт», «Іноземець» та ін.
Проблеми боротьби з незаконною міграцією всебічно обговорюються на
робочих нарадах при голові обл держадміністрації за участю керівників
правоохоронних органів, голів райдержадміністрацій та
міськвиконкомів, командирів прикордонних підрозділів. З нашої
ініціативи рішенням облас ної ради від 12 квітня 2001 р. майно
колишнього військового містечка поблизу с. Павшино було передане
Мукачівському прикордонному загонові для облаштування на його базі
пункту збору незаконних мігрантів. За рахунок коштів обласного
бюджету для цього було виділено близько 300 тис. грн., що дало
можливість відкрити названий пункт у листопаді 2001 р. За до помогою
представництва УВКБ 00Н в Україні і благодійного міжнародного фонду
охорони здоров’я та навколишнього середовища «Регіон Карпат» в одному з
гуртожитків м. Мукачеве окремо обладнано пункт утримання нелегальних
мігрантів із числа жінок та дітей, розрахований на 50 осіб.

З метою більш ефективної протидії нелегальній міграції в області
створено позаштатні групи протидії нелегальній міг рації, що дозволяє
забезпечити більш повне і послідовне роз слідування обставин проникнення
та пересування в прикор донних регіонах груп нелегальних мігрантів,
встановлення та притягнення до відповідальності організаторів і
посібників неле гальної міграції. Цьому сприяло і вдосконалення
нормативно-правової бази: Кримінальний кодекс України з 1 вересня 2001
р. доповнено статтею 332 «Незаконне переправлення осіб через державний
кордон України», у якій зазначено, що організація незаконного
переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими
діями або сприяння їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів
або усуненням пере шкод карається позбавленням волі терміном від двох до
п’яти років, а ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою
групою осіб, – на строк від трьох до семи років.

Окремо слід вирішувати і питання біженців. Разом зі збіль шенням їх
кількості зростає і число правових, економічних, со ціальних,
етнокультурних, релігійних, психологічних проблем, які, на жаль,
розв’язуються дуже повільно. Незважаючи на до сягнутий прогрес у
законодавчому регулюванні проблем біжен ців, про який ішлося вище,
державі не вдалося до цього часу створити умови, які відповідали б
мінімальним стандартам пе ребування біженців і шукачів притулку, їх
тимчасової адаптації и українському суспільстві. Практика реалізації
законодавства про біженців (як попереднього, так і новоприйнятого)
пов’яза на з великими труднощами. По-перше, це відсутність матері альних
можливостей для реалізації прав біженців, передбачених законом
(тимчасове житло, працевлаштування, соціальна до помога тощо).
Зауважимо, що до цього часу в західному регіоні України не обладнано
жодного державного пункту тимчасового розміщення біженців, хоча
створення таких пунктів передбаче но чинним законодавством. Фактично
отримання статусу лише легітимізує правове становище цих людей в
Україні. Неспро можність держави реалізовувати власне законодавство щодо
бі женців породжує вкрай негативні наслідки, в тому числі при зводить до
збільшення кількості осіб з невизначеним правовим статусом, а відтак –
до зростання загрози незаконних дій сто совно цієї категорії іноземців з
боку правоохоронних органів.

Хоча правовий механізм застосування вказаного закону вже розроблений у
вигляді тимчасової інструкції, невизначеним до цього часу залишається
питання про територіальні органи міграційної служби, які повинні
підпорядковуватися спеціально уповноваженому центральному органові
виконавчої влади у справах міграції і мати відповідне фінансування для
здійснення всіх процедурних питань, пов’язаних із наданням статусу
біженця. Відділи у справах національностей та міграції як підрозділи
обласних державних адміністрацій не підпадають під цю норму Закону «Про
біженців».

У зв’язку з цим надзвичайно актуальною залишається про блема
інституційного забезпечення міграційної політики України. Для всіх
відомств, що мають повноваження у сфері міграції (МВС, Держкомкордон,
МЗС, Мінпраці, Держкомнацміграції), регулювання міграційних процесів не
є єдиним зміс том їхньої діяльності. Найбільш результативним виходом із
ситуації, на нашу думку, має бути створення окремого незалеж ного органу
виконавчої влади у сфері міграції, тобто Державної міграційної служби з
широким колом повноважень як контроль но-реєстраційного, так і
соціально-гуманітарного характеру. Проте для того, щоб дискусії з цього
приводу, які точаться вже понад сім років, нарешті припинилися, потрібне
політичне рі шення вищого керівництва держави. В іншому випадку дору
чення Президента України, що міститься у Програмі боротьби з незаконною
міграцією на 2001-2004 рр., яке зобов’язує Кабмін вжити заходів щодо
концентрації в одному органі всього комплексу міграційних питань, у
черговий раз перетво риться лише на міжвідомче листування, в якому різні
міністер ства, в цілому підтримуючи доцільність створення єдиної міг
раційної служби, висловлюють протилежні позиції про шляхи та строки
утворення цього органу, його завдання та повнова ження, умови
фінансування.

Протягом 1998—2001 рр. територіальним органом міграцій ної служби
розглянуто заяви про надання статусу біженця і прийнято відповідні
рішення стосовно 56 іноземців (в тому числі 27 дітей у віці до 16
років), що становить менше одного відсотка від загальної кількості
нелегальних мігрантів, виявлених на території області .

З часу впровадження правового механізму застосування но вого Закону
України «Про біженців» (липень 2002 р.) терито ріальною міграційною
службою в Закарпатській області розгля нуто 106 звернень про надання
статусу біженця, з яких 71 від хилено, 35 прийнято до розгляду. Станом
на 1 березня 2003 р. з указаних 35 осіб двом особам рішенням
Держкомнацміграції України відмовлено в наданні статусу біженця, решта
перебу вають в очікуванні остаточного рішення.

На нашу думку, було б доцільним на державному рівні розглянути також
питання і про запровадження притулку для тих шукачів, які не підпадають
під норми Закону України «Про біженців» ( в основному це так звані
«біженці війни»), зокрема норми тимчасової легалізації. За результатами
досліджень, здійснених за сприяння Міжнародної організації з міграції,
тільки 22% мігрантів, прибулих в Україну з гарячих точок, виявили
зацікавленість у поверненні на батьківщину. Подібна процедури
застосовується в багатьох країнах у вигляді тимчасової заборони
видворення з гуманних міркувань або так званої міграційної амністії.
Вона звичайно повинна передбачати чіткий облік, медичне обстеження та
тимчасову реєстрацію за міс цезнаходженням відповідної територіальної
міграційної служби та органу внутрішніх справ. Тимчасове вирішення
проблеми в такий спосіб набагато безпечніше, ніж подальше
неконтрольоване перебування цієї категорії іноземців у державі. Можливо,
краще один раз легалізувати, ніж увесь час боротись.

Що стосується визнаних біженців та осіб, чиї заяви роз глядаються, то
становище, в якому вони перебувають сьогодні в Україні, абсолютно не
вписується в правові міжнародні нор ми, не кажучи про чинне
законодавство України.

У зв’язку з цим неабияке значення для регіону має подаль ше
співробітництво з міжнародними інституціями. В умовах, коли держава не
може депортувати потенційних біженців із числа нелегальних мігрантів у
країну походження і в той же час неспроможна забезпечити мінімальні
умови тимчасового прожи вання на своїй території, пряме співробітництво
області з між народними організаціями та благодійними фондами, що спеці
алізуються з даної проблеми, є особливо актуальним. У регіоні
налагоджено ділові стосунки з представництвом Управління Верховного
Комісара 00Н у справах біженців в Україні, Між народної організації з
міграції, Міжнародним фондом охорони здоров’я та навколишнього
середовища «Регіон Карпат», Між народним та національним товариством
Червоного Хреста. У співпраці з УВКБ ООН та фондом «Регіон Карпат»
відкрито пункт розміщення осіб, які перебувають у процедурі визначен ня
статусу біженця в м. Мукачеве, та консультативний центр для біженців і
шукачів притулку в м. Ужгород.

У жовтні 2001 р. в Ужгороді з ініціативи обласної держ адміністрації та
за підтримки представництва УВКБ ООН в Україні відбулася регіональна
міжнародна зустріч з питань міг рації та притулку (Україна, Угорщина,
Словаччина) за участю представників європейських та міжнародних
структур. Вико нуючи попередні домовленості, у вересні 2002 р. в
Словаччині було організовано аналогічну зустріч з питань міжнародної
співпраці у сфері міграції та притулку, яка закріпила за собою офіційну
назву «Ужгородський процес». Метою цих зустрічей є привернення уваги
європейського співтовариства до міграцій них проблем, що мають місце на
перетині кордонів країн Кар патського регіону, розширення допомоги у
протидії нелегаль ній міграції та захист потенційних біженців у цьому
регіоні. Але, на жаль, рівень співробітництва та допомоги не відповідає
на сьогодні рівню існуючих проблем.

Міжнародна співпраця у сфері міграції повинна стати важ ливим елементом
діяльності держави, а ефективна протидія нелегальній міграції та захист
біженців потребує справді спільних скоординованих зусиль і національних
європейських урядів, і міжнародних інституцій. В основі регулювання цих
процесів має бути не тільки суверенне право кожної окремої країни прий
мати рішення про допущення іноземців на свою територію, а й норми
міжнародного законодавства щодо прав людини, зокрема Конвенції ООН 1951
р. про статус біженців і Прото колу до неї від 1967 р. Політика з питань
міграції та притулку, що здійснюється Європейським Союзом, не повинна
мати негативних наслідків для країн на сході Європи. Існує нагальна
потреба у виробленні стратегії справедливого розподілу тягаря між
країнами ЄС та державами, які впродовж наступних років будуть поза його
кордонами.

Нелегальні перетини кордонів вихідцями з азійських та аф риканських
країн – це власне проблема не тільки України і на ших найближчих сусідів
на Заході, вона виходить навіть за рамки українсько-російського кордону,
хоча саме з території Російської Федерації в Україну і далі на Захід
потрапляє основ на кількість нелегалів і шукачів притулку.

Ця проблема вже давно набула загальноєвропейських мас штабів. У
зв’язку з цим цілком логічним і зрозумілим є бажання європейських країн
поставити надійний заслін потоку незакон ної міграції. На нашу думку,
якщо країни Євросоюзу прагнуть зміцнити свої нові кордони на сході,
зокрема з Україною, то вони повинні б подбати і про те, як допомогти
Україні в розв’язанні проблем нелегальної міграції та шукачів притулку
на її території. Це й було б проявом спільної європейської
відповідальності про яку так часто говорять представники ЄС. Ідеться
насамперед про допомогу в зміцненні кордонів України з Ро сією та
Білоруссю, в утриманні нелегальних мігрантів у спеціальних установах та
розбудові пунктів тимчасового розміщення біженців тощо. Украй необхідним
видається також розвиток програм добровільного повернення мігрантів із
залученням до помоги європейських країн-донорів, зацікавлених у
зменшенні тиску нелегальної міграції на їхні кордони. Тому Україна
повинна бути зацікавлена в отриманні фінансової допомоги для утримання
біженців та протидії нелегальній міграції як від міжнародних організацій
(УВКБ ООН, МОМ та інших), так і від країн «великої сімки» та
Європейського Союзу.

Введення візового режиму з Чехією та Словаччиною вже призвело до змін у
міграційній політиці, а чергове розширення Євросоюзу на Схід поставило
перед Україною та її західними сусідами проблему введення ще більш
жорсткого прикордон ного режиму. Взагалі перед нашою державою постало
досить складне завдання – не тільки відстояти імідж України як фор посту
в боротьбі з незаконною міграцією на шляхах проникнення нелегалів у
країни європейського співтовариства, а й побудувати міграційні стосунки
з майбутніми членами ЄС з урахуванням своїх власних інтересів. І країни
ЄС, і Україна повинні бути зацікавлені в тому, щоб будувати свою
міграційну політику на основі сучасних підходів, сформованих з
урахуванням досвіду останніх десятиліть, а також змін, що відбулися в
міграційних процесах та ставленні до них.

Отже, питання біженців та нелегальної міграції потребують як
довготривалих, так і невідкладних заходів з боку держави і в жодному
разі не повинні вирішуватися тільки шляхом заборон і обмежень.

Очевидним є те , що російська військова присутність на українській
території і членство України в НАТО – речі несумісні, оскільки така
присутність суперечить принципу колективної оборони членів Альянсу.
Отже, процес набуття Україною членства в НАТО потребує розробки
конкретних механізмів, які б забезпечили безконф ліктний характер
виведення сил Чорноморського флоту РФ з території України. Такі
механізми мають бути впроваджені як на міжнародному рівні, так і на
рівні двосторонніх міждержав них відносин.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСІ НАБУТТЯ

ЧЛЕНСТВА В НАТО НА ПЕРСПЕКТИВУ

Окреслені вище проблеми та інтереси України, пов’язані з євроатлантичною
інтеграцією, логічно підводять до питання про шлях та процедури набуття
членства в НАТО. Відповідь на це питання потребує визначення умов
набуття членства в Альянсі, мотивів та потреб НАТО в приєднанні тих чи
інших нових членів.

Значною мірою розширення Альянсу обумовлюється логікою розвитку цієї
організації, трансформацією її функції та стратегічних пріоритетів. З
початку існування НАТО і дотепер його історія умовно поділяється на два
великі періоди. Перший історичний період існування цієї організації
припадає на часи «холодної війни», коли Альянс був надзвичайно важливим
структурним компонентом біполярного світу, вірніше – біполярного
протистояння. Саме ця логіка холодної війни визначала процедуру і мотиви
прийняття до НАТО нових членів: до нього в 1952 р. приєдналися Греція і
Туреччина, у 1955 р.- Федеративна Республіка Німеччина, у 1982 р. –
Іспанія.

Потреба Альянсу в прийнятті нових членів була обумовлена передусім
воєнно-стратегічними інтересами, мотивованими блоковим протистоянням з
Радянським Союзом та Організацією Варшавського договору. В цьому
контексті Греція і Туреччина становили передовий південно-східний фланг
НАТО. Геостратегічне розміщення цих країн значно обмежувало можливості
впливу Радянського Союзу на регіони Середземномор’я та Близького Сходу.
Іспанія також мала важливе воєнно-стратегічне значення з точки зору
базування передових сил НАТО.

Німеччина опинилася в епіцентрі військового протистояння, була його
переднім фронтом. Невипадково, що на її території було розміщено
найбільш розгалужену воєнну інфраструктуру, на якій базувалося найбільше
військове угруповання сил НАТО. За рахунок Бундесверу забезпечувалася
значна частка сумарного бойового потенціалу сил Альянсу.

Але поряд з воєнно-стратегічними інтересами приєднання кожної з країн
було обумовлено певними політичними потребами НАТО, основною з яких з
самого його започаткування була потреба в захисті демократичних
цінностей. У 50-ті рр. загроза авторитаризму повисла над Грецією.
Туреччині в ті часи загрожувало перетворення на теократичну ісламську
державу. Членство в НАТО дозволило закріпити в ній світський устрій і
утримувати її в фарватері європейських орієнтацій. Приєднання Німеччини
до Альянсу великою мірою було спричинене намаганням демократичних країн
Заходу унеможливити відновлення німецького реваншизму в цій державі.
Вступ Іспанії до НАТО був продиктований нелегким процесом звільнення від
спадщини тоталітарного режиму Франко. Молода іспанська демократія
потребувала політичної підтримки з боку Альянсу. Отже, названі мотиви та
логіка «холодної війни» обумовили процедуру вступу в НАТО, окреслену в
статтях 10, 11 Вашингтонського договору. В статті 10 зазначено, що
«Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього
Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати в життя
принципи цього Договору і сприяти безпеці в Північноатлантичному
регіоні. Будь-яка запрошена таким чином держава може стати стороною в
цьому Договорі шляхом передачі свого документа про приєднання на
збереження урядові Сполучених Штатів Америки. Уряд Сполучених Штатів
Америки повідомить кожну зі сторін про депонування в нього кожного
такого документа про приєднання».

Документом про приєднання, як зазначено в статті 11 Договору, має бути
ратифікаційна грамота, яка є свідченням того, що країна-кандидат
ратифікувала Договір. Отже, приєднання включає обов’язкову процедуру
його ратифікації в парламенті згідно з відповідними конституційними
процедурами.

Таким чином, базовими вимогами для запрошення країни на членство в НАТО
відповідно до Вашингтонського договору є:

• географічне розташування країни: вона має бути державою європейського
континенту;

• здатність втілювати в життя демократичні принципи, відданість їм;

• здатність робити внесок у колективну оборону і сприяти безпеці
Північноатлантичного регіону.

Обов’язковою процедурою приєднання до НАТО є ратифікація Договору
країною-кандидатом.

Другий історичний період існування Альянсу можна означити як
постбіполярний. Він характеризується трансформацією міжнародних відносин
від біполярної до монополярної системи. Саме під впливом цієї тенденції
НАТО змушений суттєво трансформуватися, що зумовлено передусім зниженням
традиційної для «холодної війни» воєнної загрози і появою нових «м’яких
загроз», окремі з яких, зокрема тероризм, набувають глобального
характеру. Такі зміни в міжнародному середовищі змушують НАТО зміщувати
акценти у своїй діяльності з суто оборонних питань на без пекові
проблеми.

У цей історичний період НАТО набуває нової ролі, що обумовлюється
непридатністю механізмів, які стояли на сторожі безпеки в епоху
біполярного світу, що викликає регіональну нестабільність і локальні
конфлікти. Внутрішня нестабільність нерідко призводить до відтворення
авторитарних режимів. Це є прямою загрозою демократичним цінностям, які
покликане захищати НАТО.

Головною потребою НАТО в цей постбіполярний період стає захист молодих
демократій у країнах Центрально-Східної Європи, які щойно звільнилися
від комуністичних авторитарних режимів. Ця потреба обумовлює логіку
розширення НАТО на Схід, особливість якого полягає в тому, що в
приєднанні до НАТО зацікавлені, перш за все, молоді демократії країн
колишнього соціалістичного табору, а не самі члени Альянсу. Ці нові
умови та потреби часу не могли не вплинути на процедуру прийняття до
НАТО.

Автори монографії «Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти» Т. Брежнєва, О. Їжак, А. Шевцов означають
сучасні модифіковані процедури набуття членства в НАТО як політику
«відчинених дверей». З таким формулюванням можна погодитись, оскільки в
ньому досить чітко проглядається філософія, яка обумовлює нову логіку
розширення НАТО. «Відчинені двері» вказують на те, що формально сюди
може ввійти кожен, хто дуже забажає бути присутнім у домі під назвою
«Північноатлантичний альянс». Іншими словами, відтепер ініціатива має
належати не членам, які можуть запросити, а країнам, що бажають
долучитися до членства в Альянсі. Ця ініціатива полягає в тому, що
країни, які побажають увійти у ці «відчинені двері», мають подати
письмову заяву про такі наміри. І лише після цього члени НАТО
розглянуть можливість запросити чи не запросити країну до Альянсу
залежно від того, настільки вона відповідає вимогам членства в цій
організації.

Унаслідок такої логіки процедура вступу стала більш розширеною в часі і
значно поглибленою за змістом. У ній стали чітко проглядатись, дві фази
запрошення – політична і юридична. Політична фаза передбачає
демонстрацію намірів країни приєднатися до НАТО у вигляді формальної
заявки, підкріпленої необхідною внутрішньою процедурою. Заявка є нічим
іншим, як політичним рішенням країни про приєднання до Альянсу, і не
передбачає ніяких зобов’язань. Разом з тим вона є необхідною передумовою
для переходу до другої фази приєднання – юридичної. Проходження
політичної фази має переконати членів Альянсу в готовності і
спроможності країни-претендента брати на себе юридичні зобов’язання щодо
членства в ньому.

Юридична фаза наступає з моменту надання Північноатлантичною радою
запрошення країні – претенденту на приєднання до НАТО. Вона включає:
підтвердження країною готовності приєднатися до Альянсу; підписання
Північноатлантичною радою протоколу про приєднання; ратифікацію
країнами-членами НАТО протоколу про приєднання; ратифікацію
Північноатлантичного договору країною, яка приєднується; передачу
ратифікаційних грамот урядові США.

Таким чином, логіка, закладена в цих процедурах, передбачає виконання
країнами-претендентами цілої низки вимог, викладених у таких документах,
як «Дослідження з питань розширення НАТО» та План дій щодо членства в
НАТО.

«Дослідження з питань розширення НАТО», оприлюднене і передане країнам –
претендентам на членство, стало, по суті, першим документом, який
окреслює умови набуття членства в Альянсі в постбіполярний період. У
ньому визначено й обгрунтовано основну потребу та мотивацію розширення
цієї організації. Процедура приєднання, визначена в Дослідженні,
базується на принципах статті 10 Вашингтонського договору. Разом з тим
до вимог з набуття членства було внесено позиції, що відбивали нові
умови постбіполярного періоду, ключовими з яких стали внутрішня
нестабільність і локальні конфлікти, а також заперечення Росії щодо
розширення НАТО. З урахуванням цих чинників у Дослідженні висуваються
такі додаткові вимоги з набуття членства в Альянсі:

– розв’язання міжетнічних конфліктів, зовнішніх територіальних спорів,
а також спорів щодо внутрішньої юрисдикції мирними засобами відповідно
до принципів ОБСЄ;

– спроможність зацікавлених країн робити свій військовий внесок не
тільки в колективну оборону, а й у підтримку миру та інші нові місії
Альянсу;

– відсутність права вето чи «права нагляду» щодо процесу розширення та
рішень, які приймаються з цього приводу, з боку країн, що перебувають за
межами Альянсу.

Рішення про запрошення нового члена до вступу в Альянс приймаються на
основі консенсусу, який базується на власній думці кожної країни-члена
щодо того, чи може конкретна держава-претендент зробити свій внесок у
безпеку та стабільність Північноатлантичного регіону. На підставі такої
процедури та вимог, викладених у Дослідженні, на Мадридському саміті
НАТО в липні 1997 р. до Альянсу були запрошені перші три країни
Центрально-Східної Європи: Польща, Угорщина, Чеська республіка.

У якості механізму, який би дав змогу членам Альянсу пересвідчитись у
спроможності країн-претендентів робити відповідний внесок, з ними
запроваджувався інтенсивний індивідуальний діалог, який стосувався
всього спектра політичних, військових, фінансових питань та аспектів
безпеки, пов’язаних із можливим членством у НАТО безвідносно до
будь-якого його остаточного рішення. Процес діалогу включає наради в
рамках РЄАП, а також періодичні зустрічі в межах постійних сесій
Північноатлантичної ради, міжнародних секретаріатів та інших органів
НАТО в разі необхідності. Цей процес перебуватиме під постійним
контролем з боку міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу.

Згодом на Вашингтонському саміті у квітні 1999 р. було ухвалено План
отримання членства «Мembership action plan» (МАР), який деталізує і
конкретизує процес підготовки зацікавлених країн до членства в Альянсі.
Виконання цього плану має передувати процедурі запрошення до членства.
Власне, саме запрошення надається залежно від результатів виконання
Плану. У такий спосіб участь у МАР дає можливість бажаючим країнам
краще підготуватися до вступу в НАТО завдяки наданню його членами
методичної та технічної допомоги, а також практичних порад. Щоправда,
участь у МАР не гарантує майбутнього членства в НАТО. На цьому етапі
жодна зі сторін не бере на себе ніяких юридичних зобов’язань.

МАР передбачає виконання широкого спектра заходів, які виходять за межі
відомчої відповідальності міністерства закордонних справ чи міністерства
оборони і стосуються загальнонаціонального рівня. Разом з тим країна,
яка долучається до МАР, має право сама вибирати ті елементи плану, які
найкраще відповідають її власним національним пріоритетам.

Участь у МАР здійснюється шляхом підготовки та виконання Щорічної
національної програми, в якій висвітлюються політичні, економічні,
ресурсні, правові та безпекові питання, кожне з яких містить цілу низку
вимог до країн-претендентів на членство в НАТО. Першочергове значення в
цій сфері надається політичним та економічним питанням. До
країн-претендентів висуваються такі вимоги: урегулювання будь-яких
міжнародних, етнічних або зовнішніх територіальних суперечок мирними
засобами; демонстрація відданості верховенству права та правам людини;
встановлення демократичного контролю над своїми збройними силами;
забезпечення стабільності й добробуту через економічну свободу,
соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля.

Оборонні й військові питання стосуються здатності країни робити свій
внесок у колективну оборону Альянсу та нові місії, що постають перед
ним. Широкомасштабна участь у ПЗМ є невід’ємним компонентом цього. Через
індивідуальні програми ПЗМ країни-претенденти можуть вирішувати важливі
питання, пов’язані з членством у НАТО. До цілей Партнерства для
країн-претендентів входять такі цілі планування, які мають найбільше
значення для держав, що претендують на членство в Альянсі.

Питання ресурсів зосереджені на необхідності виділення
країнами-претендентами таких коштів на оборону, які дадуть можливість їм
виконати свої колективні зобов’язання, пов’язані з майбутнім членством у
НАТО.

Питання безпеки стосуються впровадження в країнах-претендентах процедур,
необхідних для захисту таємної інформації.

Правові аспекти вимагають від країн-претендентів забезпечення
відповідності юридичних домовленостей і угод, якими регулюється
співпраця в НАТО, національному законодавству.

Окрім названих питань та вимог, у Щорічній програмі формуються цілі,
яких необхідно досягти для розв’язання цих питань, а також перелік
конкретних заходів, які потрібно здійснити для досягнення зазначених
цілей; визначаються робочі графіки та конкретні органи, що відповідають
за виконання вказаних заходів.

Уперше процедура МАР була застосована до дев’яти країн: Болгарії,
Албанії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словаччини, Словенії та
Естонії, які побажали стати членами НАТО в процесі другої «хвилі» його
розширення. В листопаді 2002 р. на Празькому саміті НАТО внаслідок
успішної реалізації МАР ці країни, за винятком Македонії та Албанії,
були запрошені до членства в НАТО.

Запрошення названих країн до членства значною мірою було зумовлене не
тільки успішною реалізацією Плану дій щодо членства, а й зміною
зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації США на чолі з президентом
Джорджем Бушем. Під час першого турне по Центральній Європі в червні
2001 р. Джордж Буш у своєму виступі у Варшаві зробив історичну заяву про
необхідність приєднання до НАТО всіх європейських країн, які
продемонструють бажання бути членом Альянсу і відданість його основним
принципам. Таке пом’якшення підходу до членства в НАТО з боку США було
зумовлене наслідками Балканської кризи та авторитарного режиму Слободана
Мілошовича, які продемонстрували потужний дестабілізуючий вплив на стан
європейської безпеки. Отже, розширення НАТО в цьому контексті знову
розглядалось як чинник зміцнення стабільності і безпеки на європейському
континенті.

Пізніше пріоритет захисту демократії (або в розумінні Джорджа Буша –
боротьба з авторитарним режимом) ще більше актуалізувався в зовнішній
політиці США, особливо в період війни з Іраком. Війна в Іраку
продемонструвала солідарність нових членів Альянсу, а також
країн-кандидатів з політикою США, що ще більше зміцнило переконання
американської адміністрації в подальшому розширенні Альянсу за рахунок
країн Центрально-Східної і Південно-Східної Європи, а також деяких країн
пострадянського простору.

Отже, третя хвиля розширення НАТО буде зумовлена передусім потребами
Альянсу в заповненні залишків вакууму безпеки, які утворилися після
закінчення холодної війни, шляхом приєднання країн Південно-Східної
Європи та пострадянського простору. Після освоєння Центрально-Східної
Європи пострадянський простір стає ключовим як для США, так і в цілому
для НАТО з точки зору їхніх геоекономічних, геополітичних,
геостратегічних та безпекових інтересів. Цей регіон набуває надзвичайно
важливого значення не тільки завдяки своїм енергоносіям та значним
сировинним ресурсам, а й через формування нової геополітичної
конфігурації, яка складається під впливом зіткнення інтересів
регіональних і глобальних геополітичних гравців.

Проте пострадянський простір є не тільки привабливою сферою реалізації
інтересів США і країн Заходу, а й певною загрозою їхнім цінностям.
Співдружність незалежних держав фактично перетворилася на співдружність
авторитарних режимів, які в кращому випадку прагнуть до самоізоляції, у
гіршому стають небезпечним дестабілізуючим чинником. Запобігти саме
такій песимістичній тенденції розвитку ситуації на цьому пострадянському
просторі – в інтересах міжнародної спільноти, у тому числі й НАТО, перед
яким таке завдання може постати вже внаслідок третьої фази його
розширення. Ключова роль при вирішенні цього завдання Альянсом
належатиме Україні.

Україна, як зазначено в попередніх розділах, завжди мала стабільні
партнерські відносини з Альянсом. Формула такого поглибленого
співробітництва була чітко окреслена і зафіксована в Хартії про особливе
партнерство між Україною і НАТО, підписаній сторонами в 1997 р. в
Мадриді. Основою подальшого співробітництва України і НАТО було
поєднання спільних зусиль у зміцненні загальноєвропейської та
євроатлантичної безпеки. Така формула відносин проіснувала до Празького
(2002 р.) саміту НАТО.

Празький саміт відбувся в умовах кардинальної трансформації системи
міжнародних відносин, пов’язаної з актуалізацією таких глобальних
загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення,
дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому
Сході.

Результатом Празького саміту стала постановка перед Альянсом завдань
глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його
відповідальності, та початок другої хвилі його розширення шляхом
приєднання таких країн, як Болгарія, Румунія, Словенія, Словаччина,
Литва, Латвія і Естонія, а також розширення формату відносин
«Росія-НАТО».

Україна мала реагувати на такі кардинальні зміни. Формула звичайного чи
поглибленого співробітництва вже не відповідала вимогам часу, оскільки
наша держава має обмежені можливості в боротьбі з загрозами глобального
характеру, а тому не така цікава для США і НАТО, як, скажімо, Росія, для
якої спеціально відведено формат «20-ки». Відтак (здебільшого за
аналогією) Україна не могла претендувати на утворення формату, подібного
до російської «20-ки».

З іншого боку, вона не була готовою до членства, та й не мала наміру
приєднуватися до НАТО в короткотерміновій перспективі, (ї плани щодо
набуття членства мали суто декларативний характер, і тому поняття «вступ
до НАТО» було замінено терміном «євроатлантична інтеграція», під яким
малося на увазі звичайне співробітництво.

До того ж і НАТО не бажало сприймати Україну як свого потенційного
члена, оскільки на той час унаслідок обмеження свободи преси, «справи
Гонгадзе», «кольчужного» скандалу імідж України мав надзвичайно
непривабливий вигляд і ставлення до її керівництва з боку країн Заходу
було вкрай негативним.

У таких умовах було віднайдено проміжну формулу відносин з НАТО, яка
значно перевищує рівень відносин у рамках «20-ки», оскільки передбачає
внутрішні трансформації відповідно до вимог членства в НАТО, але не
ставить за мету набуття самого членства в короткотерміновій і
середньотерміновій перспективі. Такий воєнно-політичний курс України
стосовно НАТО був втілений у Стратегії України щодо Організації
Північноатлантичного договору, схвалений Радою національної безпеки і
оборони України 23 травня 2002 р.

Суть цього курсу було викладено тодішнім секретарем РНБО Євгеном
Марчуком, який стосовно дати вступу України в НАТО заявив: «Україна може
подати заявку після того, як: по-перше – виконає Цільовий план, потім
перейде до Плану дії щодо членства, потім інтенсифікований діалог, потім
внутрішню процедуру, потім – консенсус у себе вдома, підтримка населення
не нижче 51 відсотка і далі ще ціла низка процедур, тобто це
довгостроковий шлях».

Звісно, що при такій відповіді, де цілком чітко розписано послідовність
проходження процедур з набуття членства в НАТО, постає питання термінів
і тривалості цього шляху. Очевидно, що час нашого приєднання до НАТО та
історичний період, за який ми маємо пройти цей шлях, залежатиме від
відповідності України вимогам членства в НАТО та від правильно
визначених пріоритетів політики євроатлантичної інтеграції на
короткотермінову і середньотермінову перспективу.

Цей шлях руху до НАТО Україна розпочала з реалізації Плану дій Україна –
НАТО та Цільового плану Україна –НАТО, які за змістом аналогічні Плану
дій щодо членства в НАТО та Щорічній національній програмі. Але, на
відміну від ПДЧ, План дій Україна – НАТО не ставить за безпосередню мету
вступ країни в НАТО. Його метою, як зазначено в тексті, є чітке
визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для створення
стратегічних рамок існуючого і майбутнього співробітництва Україна –
НАТО відповідно до Хартії, а також для досягнення повної інтеграції в
євроатлантичні структури безпеки. Очевидно, що під «повною інтеграцією»
мається на увазі поглиблене співробітництво, яке має наблизити Україну
до політичних, економічних і військових стандартів членства в НАТО.
Іншими словами, реалізація Плану дій має сприяти внутрішнім
перетворенням у країні і наближенню її за стандартами до євроатлантичних
структур (НАТО).

Концепція Плану дій робить акцент на внутрішній трансформації країни, а
не на приєднанні до НАТО. Відтак термін юридичного набуття Україною
членства в НАТО розглядається як віддалена й неозначена перспектива. Як
справедливо зазначає відомий британський аналітик Джеймс Шерр, «сама по
собі військово-політична співпраця лише консервує статус-кво, визначений
у першій статті Плану дій Україна – НАТО, за якою Хартія про особливе
партнерство від 9 липня 1997 р, а не членство залишається основою
відносин Україна — НАТО».

З іншого боку, успішна реалізація Плану дій розглядається сторонами лише
як важлива передумова приєднання України до ПДЧ. Проте постає питання,
якою мірою Україні вдалося досягти цілей, задекларованих у Плані дій, як
їх досягненню сприяли заходи, передбачені в Цільовому плані Україна –
НАТО на 2003 р.?

У цілому План дій було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в
ньому проміжний «залік» для приєднання до Плану дій з набуття – членства
в НАТО, інші – довготривалу стратегію політики співробітництва України з
Альянсом, яка не потребує впровадження якихось термінових конкретних
заходів.

У той же час зобов’язання, взяті Україною в Плані дій Україна – НАТО і
Цільовому плані Україна – НАТО на 2003 р., були досить вагомі. Ці
документи передбачають, що Україна вживатиме заходів для боротьби з
корупцією, з відмиванням грошей, отриманих злочинним шляхом, а також
підвищуватиме рівень життя населення.

Серед важливих цілей Плану дій – введення мораторію на ініціювання
законопроектів про податкові пільги, створення умов для вступу в Світову
організацію торгівлі та диверсифікація джерел енергопостачання. Наша
держава взяла на себе зобов’язання значно просунутися шляхом
демократичних реформ, зокрема поліпшити ситуацію зі свободою слова та
засобів масової інформації.

Але, на жаль, після підписання цих важливих документів Уряд України не
усвідомив відповідальності взятих державою зобов’язань. Як зазначив
тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген
Марчук, «у більшості випадків робота органів виконавчої влади на даному
етапі виконується, можна сказати, формально, без чіткого бачення
перспектив і цілей».

Ці негативні чинники спричинили стурбованість щодо щирості намірів
набуття країною членства в Альянсі не тільки в українському суспільстві,
а й серед керівництва НАТО. Свідченням цього став лист тодішнього
Генерального секретаря Альянсу Джорджа Робертсона на ім’я
прем’єр-міністра України В.Януковича, в якому висловлювалася
стурбованість щодо гальмування виконання Україною взятих на себе
зобов’язань.

Слід відзначити позитивну реакцію на цей лист і Уряду України, і
Президента України. Важливу роль в інтенсифікації нашою державою
реалізації заходів, передбачених Цільовим планом, відіграли відповідні
розпорядження прем’єр-міністра України В. Януковича, а також рішення
Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції
України «Про дальші заходи у сфері європейської і євроатлантичної
інтеграції», в яких наголошувалося на необхідності вжити заходів щодо
посилення персональної відповідальності керівників відповідних
центральних органів виконавчої влади України, забезпечення своєчасного
виконання Цільового плану «Україна – НАТО» на 2003 р.

Виявлена політична воля та рішучість керівництва держави далися взнаки.
За перше півріччя були досить успішно проведені переговори з ЄС щодо
вступу України в СОТ, Верховна Рада прийняла Закони «Про боротьбу з
тероризмом», були введені в дію «Правила поведінки та забезпечення
охорони інформації НАТО з обмеженим доступом». В Україні створено
інституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному
рівні, основними складниками якого є Державна рада з питань європейської
та євроатлантичної інтеграції, яку очолює Президент України, а також
Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Державна
рада є основним координаційним органом роботи державних установ у сфері
євроатлантичної інтеграції. Національний центр здійснює оперативні
моніторинги, координацію і контроль за виконанням заходів Цільового
плану.

Та найбільш вагомим внеском України в реалізацію Плану дій, що
підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для
виконання завдань, які постають перед Альянсом, зокрема проведення
миротворчих та гуманітарних операцій під проводом НАТО, стало
направлення українського радіохімічного батальйону до Кувейту, а також
рішення про участь українського військового контингенту в
стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком України щодо підтримання
мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про надання
українських літаків АН-124 для використання країнами НАТО на умовах
лізингу.

У цілому за 2003 р. із 256 запланованих заходів Цільового плану виконано
230. Таке інтенсивне виконання заходів Цільового плану було позитивно
оцінене керівництвом НАТО на засіданнях спільної комісії Україна – НАТО.

Проте на засіданні комісії були визначені й недоліки у виконанні
Україною Плану дій Україна – НАТО та Цільового плану Україна – НАТО на
2003 р. Вони стосуються військових компонентів, зокрема недостатнього
виділення коштів, обмеженості кваліфікованих кадрів, незнання
військовими іноземної мови, повільне формування цивільних структур у
Міністерстві оборони України.

На подолання зазначених недоліків спрямовані Державна програма
підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері
європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. та
Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної
інтеграції України на 2004-2007 рр., затверджені Президентом України 2
грудня 2003 р.

Прийняття Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції
України на 2004-2007 рр. обумовлено необхідністю створення цілісної
ефективної системи підготовки висококваліфікованих управлінців,
удосконалення професійної підготовки фахівців з метою формування
кадрового потенціалу для забезпечення державної політики у сфері
євроатлантичної інтеграції та створення передумов для набуття членства в
ЄС і НАТО.

Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної
інтеграції України на 2004-2007 рр. спрямована на підвищення рівня
інформованості громадян України про євроатлантичні інтеграційні процеси
НАТО, його розвиток, переваги членства в цій організації, напрямки, стан
та перспективи співробітництва України з НАТО. Програма передбачає цілу
низку заходів, у яких має бути дано об’єктивну оцінку діяльності НАТО,
висвітлено його перспективу та переваги, які Україна зможе отримати від
членства в Альянсі.

Ці широкомасштабні програми доповнюються низкою заходів мовної
підготовки та збільшенням кількості штабних офіцерів ЗСУ на посадах у
штабних елементах ПЗМ, передбачених згідно з Цільовим планом дій на 2003
р. та Цільовим планом дій на 2004 р.

Разом з тим і План дій Україна – НАТО, і щорічні Цільові плани як на
2003, так і на 2004 рр. мають суттєві методологічні вади, на які вказує
зокрема Джеймс Шерр: «По-перше, він (План дій) не розрізняє перспективні
цілі та цілі, досяжні за нинішньої політичної та економічної ситуації.
Якщо останні не будуть визначені, то виникатиме спокуса відкласти всі
питання на майбутнє замість того, щоб зосереджувати зусилля на тих
напрямах, де можна і треба досягти прогресу. По-друге, подані у Плані
показники імплементації є механічними. Потрібні такі показники зрушень,
які б виключали хитрування з боку України чи НАТО.

Мова тут іде перш за все про такі чіткі параметри виконання заходів, як
термін, обсяг, зміст, відповідальні виконавці, ефективність. Окреслення
цих параметрів дало б змогу здійснювати чіткий контроль за їх виконанням
та оцінювати їх ефективність.

Переважна більшість заходів сформульована дуже абстрактно, що позбавляє
можливості давати об’єктивну оцінку досягнутого і дає підстави говорити
про декларативність заявлених цілей і заходів. Цілі Плану дій та заходи
цільових планів не збалансовані з реальними можливостями їх виконання.
Не визначені пріоритетні, довготермінові та короткотермінові цілі.

Така абстрактність, декларативність та неконкретність цілей та заходів
позбавляє критеріїв оцінки того, в чому Україна просунулася на шляху до
НАТО, в яких напрямках зрушення відсутні і де ситуація значно
погіршилася порівняно з попередньою.

Якщо під цим кутом зору проаналізувати Цільовий план Україна – НАТО на
2003 р., то виявиться, що найбільш просунутими до вимог НАТО напрямками
є зовнішня політика і політика в галузі безпеки, співробітництво з НАТО
та правові питання. У галузі зовнішньої політики та політики безпеки
оновлено Концепцію національної безпеки з урахуванням набуття Україною
членства в НАТО в майбутньому, підготовлено низку проектів та пропозицій
для внесення змін до законів України у сфері безпеки та зовнішньої
політики, розроблено систему практичних механізмів співробітництва з
НАТО, яка дозволяє формувати та реалізовувати стратегічні програмні
документи і заходи загальнодержавного рівня.

У той же час практично відсутні суттєві зрушення в таких напрямках, як
економічні та інформаційні питання, реформа в секторі оборони та
безпеки. Але найгірше те, що відбувається значне віддалення від вимог
НАТО в таких напрямках, як внутрішньополітичні питання та питання
ресурсів. Погіршилася ситуація зі свободою преси та інших засобів
масової інформації, велике занепокоєння міжнародних організацій викликає
виборча система та виборчий процес в Україні, зокрема питання його
прозорості та демократичності, а також проблеми захисту громадських
свобод. Саме ці внутрішньополітичні питання і є ключовими для Альянсу,
вирішальними для запрошення до нього тієї чи іншої країни.

Отже, для набуття членства в НАТО необхідно передусім змінити
концептуальні підходи в стратегії євроатлантичної інтеграції України.

Ці нові концептуальні підходи повинні базуватися на таких принципах:

1. Першочерговою метою у відносинах з Альянсом має стати вступ України в
НАТО, а не довготривала євроатлантична інтеграція з невизначеною
перспективою, яка ні до чого конкретного сторони не зобов’язує. Виходячи
з зазначеного пріоритету, необхідно відійти від філософії «особливого
партнерства» чи «поглибленого співробітництва», яка в нових історичних
рамках сьогодення вже себе вичерпала. Ця формула відносин має бути
змінена на стосунки, головною метою яких стане набуття Україною членства
в НАТО. Відповідно до цієї мети потрібно переробити всі керівні
документи, які регламентують реалізацію політики євроатлантичної
інтеграції України. Це стосується зокрема Цільового плану Україна – НАТО
на 2004 р.

Він, як і аналітичний Цільовий план на 2003 р., повторює структуру ПДЧ,
але за своїм змістом хибує на занадто велику абстрактність, механічний
набір цілей без визначення їх пріоритетності, хаотичне поповнення
заходами, які не завжди підпорядковані головній меті – вступу України в
НАТО. Так, з усього комплексу цілей та заходів тільки ціль II. А І.
«Реформування Збройних сил» (у підрозділі «Реформування в галузі безпеки
і оборони») поновлено більш-менш конкретними заходами, які відповідають
головній меті. Весь інший зміст Плану дій поновлено загальнодержавними
заходами, які зовсім не пов’язані з набуттям Україною членства в НАТО
або пов’язані опосередковано. Отже, хибність такого методологічного
підходу може бути виправлена селекцією цілей відповідно до головної
мети.

2. Визначення короткотермінових та середньотермінових цілей, які б
найбільшою мірою відповідали досягненню головної мети – вступу в НАТО.

На короткотермінову перспективу ці цілі мають забезпечити набуття
Україною статусу кандидата на членство в НАТО. Для цього необхідно,
по-перше, завоювати довіру з боку країн НАТО до України в її відданості
євроатлантичним цінностям та намірах стати членом Альянсу і, по-друге,
продемонструвати спроможність робити реальний внесок у колективну
оборону, підтримку миру та інші нові місії Альянсу. Відповідно до цих
двох вимог потрібно розробити відповідне дерево цілей, котрі необхідно
досягти.

Середньотермінова перспектива повинна передбачати набір таких цілей, які
б дали можливість успішно пройти юридичний етап набуття членства в НАТО.
На відміну від короткотермінових, пов’язаних переважно з військовою та
політико-дипломатичною площиною, середньотермінові цілі передбачають
трансформацію соціально-політичної, економічної, духовної сфери
суспільства і країни в цілому. Такі цілі не можуть бути досягнуті за
короткий час, оскільки вони передбачають більш глибинні зрушення,
наближення не тільки Збройних сил, а й усієї країни до стандартів
Альянсу. У військовій і політичній сферах це означає набуття спільного
мислення і спільної стратегічної культури, несумісної зі старим
радянським стереотипом. Реалізація такої мети – це процес звільнення від
пострадянськості (в його тоталітарному сенсі) в підходах до принципів
управління країною, світоглядних і політичних цінностей. Звісно, що цей
процес є досить тривалим. Що необхідно зробити для досягнення
поставленої мети? Потрібно передусім розробити низку заходів за
наступним третім принципом.

3. Відповідність заходів задекларованим короткотерміновим та
середньотерміновим цілям.

Аналіз заходів, що містяться в Цільовому плані Україна -НАТО на 2004 р.,
показує значні вади в методиці їх добору. Занадто велика абстрактність
формулювання не дає можливості оцінити відповідність цих заходів цілям,
на досягнення яких вони спрямовані. Більше того, в такому разі
втрачається критерій оцінки їх виконання та ефективності. Наприклад,
такі формулювання, як «удосконалення нормативно-правового регулювання
порядку реалізації конституційного права громадян», чи «удосконалення
структури та діяльності державних органів у сфері запобігання
легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», чи «сприяння прийняттю
законів, необхідних для забезпечення вступу України до СОТ» ні до чого
конкретного не зобов’язують і оцінити їх ефективність чи рівень
виконання надзвичайно важко.

Деякі заходи, внесені в Цільовий план на 2004 р., взагалі не належать до
сфери євроатлантичної інтеграції, наприклад, «розробка та прийняття в
установленому порядку нормативно-правових актів у сфері стандартизації з
метою мінімізації можливих негативних наслідків розширення ЄС для
українських експортерів».

Подібні приклади свідчать про те, що заходи, передбачені Цільовим планом
на 2004 р., значною мірою є неконкретними, нецілеспрямованими,
малоефективними. За своїм змістом вони мало впливають на реалізацію
поставленої мети. Отже, добір та формулювання заходів потрібно
здійснювати до відповідних вимог. Заходи мають бути:

– цілеспрямованими;

– конкретними;

– ефективними;

– реалістичними.

Щодо останніх вимог, то тут необхідно враховувати такі чинники, як
зовнішні та внутрішні умови, наявність відповідних ресурсів, політичної
волі та відповідних структур, часові терміни, а також персональну
спроможність здійснювати зазначені заходи.

4. Побудова та реалізація цілком вивіреної стратегії набуття членства в
НАТО на короткотермінову та середньотермінову перспективу.

Така стратегія повинна враховувати весь комплекс зовнішньополітичних та
внутрішньополітичних, об’єктивних і суб’єктивних умов, які складаються в
певний історичний проміжок часу.

Стратегія дій на короткотермінову перспективу має бути підпорядкована
досягненню головної мети, а також проміжних цілей. Головною метою на
короткотермінову перспективу є отримання запрошення від країн НАТО на
приєднання до Альянсу. Проміжні цілі мають бути спрямовані на досягнення
головної мети. Вони полягають у забезпеченні двох вимог з боку НАТО:
досягненню довіри до України і її здатності робити внесок у колективну
спроможність Альянсу, тобто спроможність виконувати відповідні
зобов’язання.

Досягнення довіри передбачає від України розв’язання таких завдань:

1. Відмову від проведення двовекторної політики в зовнішньополітичній і
воєнно-політичній сферах, що означає пере-підпорядкування відносин з
Росією інтересам, пов’язаним зі вступом України в Альянс. Дотепер
орієнтація на Росію у воєнно-політичній сфері гальмує рух України до
НАТО і підриває довіру до неї з боку Альянсу як до надійного партнера.

Наприклад, з одного боку, Україна планує приєднатися до Програми НАТО
щодо обміну даними про повітряну обстановку і в той же час ратифікує
Договір про забезпечення польотів авіації збройних сил держав СНД
аеронавігаційною інформацією, який був розроблений на підставі
міждержавної Угоди про використання повітряного простору від 15 травня
1992 р. Цей Договір є важливим складником Ташкентського договору з
колективної безпеки, до якого Україна не належить.

З одного боку, в Плані дій Україна – НАТО задекларовано мету створення
необхідних умов для вступу в СОТ та сприяння економічному
співробітництву між Україною та Альянсом, з іншого боку, Україна
ратифікує Договір про єдиний економічний простір, який фактично
перекреслює всі досягнення, здобуті на шляху набуття членства у Світовій
організації торгівлі, і відкладає перспективи набуття такого членства на
невизначений час.

2. Забезпечення свободи преси та громадських свобод шляхом упровадження
відповідних законодавчих, нормативно-правових актів,
адміністративно-організаційних та економічних заходів.

3. Поглиблення довіри у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. У
цьому контексті окреслилися певні позитивні зрушення, зокрема
імплементовано Угоду про безпеку між Урядом України та НАТО.

Далі потребують свого затвердження та бездоганного виконання Правила
поводження та забезпечення охорони інформації НАТО з обмеженим доступом.
Внутрішнє законодавство повинне бути сумісним з нормативною базою НАТО.
Має бути проведена велика робота щодо приведення у відповідність до
стандартів НАТО нормативної бази з питань захисту інформації з обмеженим
доступом, організації конфіденційного зв’язку з використанням обладнання
НАТО, модернізації державних систем телекомунікації та інформації, по
яких може передаватись інформація НАТО з обмеженим доступом.

Усі ці технічні питання, хоча й потребують певних фінансових витрат, не
обтяжені політичними передумовами, які стоять на заваді просування
України до членства в Альянсі. Для їх упровадження практично не існує
жодних політичних перешкод, пов’язаних з боротьбою за політичну владу в
країні.

4. Формування нової генерації урядовців та службовців, відданих ідеї
євроатлантичної інтеграції України, – своєрідної «євроатлантичної»
еліти, яка мала б авторитет і довіру в структурах НАТО. Це дасть змогу
сформувати з такої еліти певні команди, які б відповідали за практичне
втілення в ключових міністерствах і відомствах, задіяних у процесі
євроатлантичної інтеграції, курсу на вступ України в НАТО. Видається
доцільним паралельно з такими заходами кадрової політики запровадити
люстрацію у вищих органах виконавчої влади, особливо в силових
відомствах. Слід зазначити, що люстрація є однією з необхідних умов
кадрової політики для вступу в НАТО. Вона покликана підняти на ключові
керівні посади вищої і середньої ланки державного управління службовців,
фахівців, які спроможні втілювати в життя рішення, спрямовані на
євроатлантичну інтеграцію. До таких команд слід залучати
військовослужбовців та цивільних, які отримували освіту в навчальних
закладах країн НАТО, мають досвід роботи в міжнародних штабах, розуміють
стратегічну культуру НАТО. Саме такі кадри викликають довіру і розуміння
з боку представників країн НАТО.

5. Подачу письмової офіційної заяви про намір вступити в НАТО. Цей захід
є необхідною політико-юридичною умовою, яка дає підстави Альянсу
сприйняти наміри України як серйозні й вагомі для того, щоб дати їй
відповідь щодо залучення до ПДЧ, а потім і запрошення до Альянсу. Подачі
заяви має передувати інтенсивний діалог сторін з метою погодження умов і
процедур здійснення такого кроку.

6. Запровадження широкої програми політико-дипломатичних заходів у
країнах НАТО з метою формування позитивного іміджу країни і переконання
політикуму цих держав у необхідності приєднання України до НАТО.

Отже, довіра до України як необхідний чинник набуття членства в Альянсі
формується створенням відповідних об’єктивних та суб’єктивних передумов.
Важливою суб’єктивною передумовою вважається наявність нових яскравих
політичних лідерів та команд нової еліти, відданої ідеї євроатлантичної
інтеграції України.

Але не менш важливим чинником, який формує довіру і підвищує шанси на
вступ України в НАТО, є її спроможність робити внесок у виконання
Альянсом його функцій. Досягнення та демонстрація спроможності
виконувати зобов’язання члена Альянсу здійснюється завдяки розв’язанню
таких першочергових завдань:

1. Проведення Оборонного огляду та розробка цільових програм
реформування та розвитку Збройних сил України з урахуванням майбутнього
членства в НАТО.

Оборонний огляд, як відомо, здійснюється з метою перегляду і приведення
у відповідність структури збройних сил до ресурсної бази, яка
виділяється країною на потреби оборони. На основі аналізу викликів і
загроз воєнній безпеці держави та зобов’язань у сфері колективної
оборони визначаються вимоги щодо завдань та складу збройних сил, їх
оптимальна структура, яка б відповідала й фінансовим можливостям країни.

Проведення Оборонного огляду складається з декількох етапів. Перший із
них передбачає діагноз поточного стану збройних сил, відповідності
ресурсного забезпечення окресленим завданням та заданому рівню бойової
готовності. Далі визначається вартість створення необхідних структур,
які виконуватимуть поставлені завдання, у тому числі: вартість утримання
особового складу, вартість проведення модернізації та закупівлі
військової техніки й озброєння, необхідної інфраструктури за стандартами
НАТО, вартість соціальних програм.

Другий етап передбачає розробку середньо – та короткострокових планів
імплементації національних цілей військової реформи за напрямками
реформування і розвитку Збройних сил України, під які розробляються
відповідні національні програми. Вони всебічно обґрунтовуються за
пріоритетами, термінами виконання заходів та ресурсним забезпеченням, що
знаходить остаточне вираження і у Стратегічному оборонному бюлетені
України на період до 2015 р., який має бути розглянутий та затверджений
Урядом України.

Рішення про проведення такого Оборонного огляду для України вперше було
прийняте під час засідання Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів
оборони сторін, яке відбулося в штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі 7
червня 2002 р. Згідно з Планом дій Україна – НАТО на 2003 р. перший етап
Оборонного огляду мав завершитися до грудня 2003 р. Другий етап повинен
був тривати до березня 2004 р. й, очевидно, за логікою процесу вступу до
НАТО мав бути завершений до Стамбульського (2004 р.) саміту Альянсу, на
якому Україна могла б розраховувати на підключення до ПДЧ. Ситуація ще
більше ускладнюється тим, що Оборонним оглядом та реформуванням за
стандартами НАТО не охоплені інші силові відомства та їх військові
формування.

2. Проведення Оборонного огляду в інших складниках сектора безпеки,
зокрема в Державній прикордонній службі, МВС, військах цивільної
оборони. Проведення такого огляду в зазначених силових відомствах, з
одного боку, значно полегшується їх малою чисельністю, з іншого боку,
ускладнюється їх закритістю, відсутністю відповідного досвіду співпраці
зі структурами НАТО. Але реформування саме цих структур є найбільш
яскравим показником реальних демократичних зрушень в Україні.

3. Упровадження прозорої системи оборонного планування та процедур
укладання оборонного бюджету, перехід на систему НАТО щодо розробки
оборонних програм та їх фінансування.

4. Здійснення переходу на єдині з НАТО стандарти і систему управління
повітряним рухом, включаючи функціонування служб управління цим рухом та
контролю за повітряним простором.

5. Стандартизація засобів зв’язку, управління, штабних процедур з метою
досягнення оперативної сумісності між Збройними силами України та
Об’єднаними збройними силами НАТО. Це передбачає зокрема такі заходи, як
видання топографічних карт території України та складання електронних
карт геоінформаційної системи ЗСУ відповідно до стандартів НАТО,
впровадження системи кодифікації НАТО тощо.

6. Подальша участь підрозділів Збройних сил України у складі
багатонаціональних сил зі створення умов стабільності і безпеки в
республіці Ірак.

7. Подальша участь підрозділів Збройних сил України в багатонаціональних
миротворчих операція під проводом НАТО.

Важливим напрямком демонстрації спроможності України робити внесок у
виконання спільних з Альянсом місій і функцій є відповідне законодавче
забезпечення. Слід зазначити, що в цьому напрямі Україна вже зробила
певні кроки. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про порядок
допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на
території України», ратифікувала 2 березня 2003 р. Угоду між
державами-учасницями Північноатлантичного договору та іншими державами,
які беруть участь у Програмі «Партнерство заради миру» щодо статусу
їхніх збройних сил. 25 березня 2004 р. Верховна Рада ратифікувала
Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом міністрів України і
Верховним головнокомандуванням Об’єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці
та Верховним головнокомандуванням Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі
про забезпечення підтримки операцій Альянсу з боку України, який був
підписаний 9 липня 2002 р. З метою інвентаризації договірно-правової
бази створено Міжвідомчу робочу групу, до складу якої входять
представники секретаріату Комітету з питань європейської інтеграції та
Головного юридичного управління апарату Верховної Ради, секретаріату
Кабінету міністрів, апарату Ради Національної безпеки і оборони України
та інших урядових структур.

Але поряд із цим на законодавчому полі нерозв’язаними залишається
досить багато проблем, що накопичилися у сфері євроатлантичної
інтеграції, зокрема на момент підготовки до Стамбульського саміту (2004
р.) ще доопрацьовувався Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом
Міністрів України і Верховним головнокомандуванням Об’єднаних збройних
сил НАТО на Атлантиці та Верховним головнокомандуванням Об’єднаних
збройних сил НАТО в Європі щодо використання стратегічної транспортної
авіації України в операціях під егідою НАТО. Отже, з метою забезпечення
здатності України брати участь в операціях НАТО та отримувати від нього
підтримку потрібно вдосконалити відповідну частину українського
законодавства згідно з нормативними положеннями НАТО. Для цього
необхідно:

• ратифікувати меморандум про взаємопорозуміння між Кабінетом Міністрів
України і Верховним головнокомандуванням Об’єднаних збройних сил НАТО
про використання стратегічної транспортної авіації України в операціях
під егідою НАТО;

• покласти на Міжвідомчу робочу групу моніторингові завдання, які б
дозволяли запобігати прийняттю нормативно-правових актів, положення яких
перешкоджають процесу набуття Україною членства в НАТО.

Виконання цих завдань стало б вагомим підґрунтям для отримання Україною
запрошення НАТО до реалізації ПДЧ, яке необхідно було б одержати вже на
Стамбульському саміті з тим, щоб на саміті 2006 р. отримати запрошення
на приєднання до Альянсу.

2006 р. мав би стати роком завершення реалізації Стратегії дій України
щодо вступу в НАТО на короткотермінову перспективу. Але її реалізацію
ускладнювали дві обставини.

Перша з них пов’язана з президентськими виборами в Україні восени 2004
р., друга – з незавершеністю Оборонного огляду в секторі безпеки й
оборони до Стамбульського саміту НАТО.

Президентські вибори важливі для євроатлантичної інтеграції України з
тієї точки зору, що вони, по-перше, стали тестом на відданість
української влади і суспільства цінностям демократії, по-друге, привели
до влади нових лідерів і новий уряд, який визначатиме курс держави на
наступні 5 років.

Стратегія дій України щодо членства в НАТО на середньотермінову
перспективу має впроваджуватися після отримання офіційного запрошення на
приєднання до НАТО на саміті Альянсу 2006 р. за сприятливих
внутрішньополітичних і зовнішньополітичних умов.

Така стратегія дій покликана реалізувати передусім юридичну процедуру
приєднання до НАТО, яка зазвичай триває близько двох років. Отже,
найкраща перспектива, на яку ми можемо розраховувати, передбачає набуття
Україною членства в НАТО тільки у 2008 р., після чого розширення
Альянсу, очевидно, припиниться.

Ця юридична процедура передбачає виконання Україною таких
середньотермінових завдань:

1. Проведення прозорих парламентських виборів за новою пропорційною
системою.

2. Завершення економічних і політичних реформ, спроможних забезпечити
стабільність демократії та добробут народу.

3. Реалізація широкомасштабних програм у сфері інформаційної політики в
українському інформаційному середовищі щодо євроатлантичної інтеграції
України та позитивного іміджу НАТО.

4. Завершення впровадження демократичного контролю над Збройними силами
України і сектором безпеки.

5. Проведення реформ в оборонній промисловості, зорієнтованих на
адаптацію до євроатлантичних структур.

6. Досягнення необхідного рівня сумісності наявних та майбутніх зразків
озброєнь військової техніки та доктрини Збройних сил України для
виконання функцій та місій НАТО.

7. Здійснення законодавчих, нормативне-правових, організаційних процедур
у сфері захисту інформації, зокрема підписання та забезпечення
імплементації таких угод:

Угода НАТО про взаємне забезпечення гарантій захисту таємниць стосовно
винаходів у сфері оборони, на які подані заявки на патентування (Париж,
1960 р.);

Угода про передачу технічної інформації для оборонних цілей (Брюссель,
1970 р.);

Угода про співробітництво щодо інформації з питань атомної енергії та
адміністративні механізми реалізації Угоди;

Угода про захист інформації (Брюссель, 1997 р.).

8. Реалізація Державної програми інформування громадськості з питань
євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. та проведення
широкомасштабної загальнонаціональної інформаційної кампанії з метою
забезпечення підтримки громадянами України вступу країни в НАТО.

9. Проведення референдуму (загальнонаціонального опитування) щодо вступу
України в НАТО.

10. Імплементація правових актів здійснення законодавчих процесів з
набуття членства в НАТО, серед яких підписання та ратифікація:

Північноатлантичного договору (Вашингтон, 1949 р.);

Протоколу про статус міжнародного військового штабу;

Угоди про статус НАТО, національних представників та міжнародний
секретаріат (Оттава, 1951 р.);

Угоди про статус представників та місій третіх країн у НАТО (Брюссель,
1994 р.);

Угоди між сторонами Північноатлантичного договору про статус їхніх сил
(Лондон, 1951 р.).

Після цього Україна має підписати відповідний протокол про вступ до
Альянсу і передати його урядові США. Далі цей протокол повинен бути
ратифікований усіма членами Альянсу згідно з їхніми власними
національними процедурами. Ратифікаційні грамоти відповідно до статті 11
Північноатлантичного договору в найкоротший термін мають бути передані
на депонування урядові Сполучених Штатів Америки. Договір набуває
чинності для країни-кандидата одразу після депонування ратифікаційних
грамот більшості країн-членів Альянсу.

Отже, інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури є,
безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну
розглядають як “опору і генератор стабільності й безпеки в Європі”. У
ній вбачають стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і
Півднем, унікального стратегічного партнера Європейського Союзу та
особливого партнера НАТО.

Відносини України та Північноатлантичного Альянсу не є лише складником
концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на
інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратись на принципово нову
модель суспільно – політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх
перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної
ситуації.

ВИСНОВКИ

Розширення і трансформація Північноатлантичного альянсу є одним із
найбільш фундаментальних зрушень у міжнародній безпеці, пов’язаних з
формуванням нової постбіполярної системи міжнародних відносин. Цей
процес без перебільшення є доленосним для європейських країн, оскільки
він не тільки остаточно закріплює результати минулого біполярного
протистояння, а й окреслює контури єдиної європейської цивілізації в
межах євроатлантичного простору, належність до якої є прагненням
багатьох країн Європи, у тому числі й України.

Відтак постає питання про нову роль Альянсу в забезпеченні безпеки
євроатлантичного простору. Формування нової євроатлантичної архітектури
безпеки в майбутньому, вірогідно, здійснюватиметься шляхом зміцнення
таких її базових конструкцій, як:

• подальше розширення НАТО на Схід;

• поглиблення кооперативних зв’язків між НАТО і ЄС в галузі безпеки;

• залучення Росії до процесу зміцнення стабільності і миру в Європі;

• економічне і політичне освоєння пострадянського простору США і
країнами Заходу.

Подальше розширення НАТО на Схід є другим важливим складником нової
архітектури євроатлантичної безпеки. Приєднання країн другої хвилі до
Альянсу означає розширення основної зони відповідальності НАТО в Європі.
При цьому приєднання Словаччини і Словенії є заповненням «дір», що
утворилися всередині цієї зони. Однак головні проблеми можуть виникнути
не всередині неї, а на її периферії, на передньому краї розширення. У
такому випадку ключовим чинником, від якого визначальною мірою
залежатиме подальше розширення Альянсу, стає Україна. Вона буде межувати
з двома новими членами НАТО – Румунією і Словаччиною. При цьому
необхідно враховувати ті виклики і ризики, що можуть становити певну
загрозу всій цій конструкції євроатлантичної безпеки. До числа таких
можливих ризиків варто віднести.

Ослаблення присутності і впливу США в Європі.

Перетворення ЄС на самостійну геополітичну силу в Європі і послаблення
євроатлантичних зв’язків між США та західноєвропейськими країнами.

Реставрацію в Росії авторитарного режиму, що супроводжується поверненням
до політики геополітичного реваншу.

Якщо виходити з того, що ці ризики збережуться в найближче десятиліття,
то можна досить точно спрогнозувати, що найбільш імовірним сценарієм
розвитку ситуації навколо України після другої хвилі розширення НАТО
стане перетворення її на «буферну зону». Цей сценарій уже частково
реалізований. “Україна фактично виявилася затиснутою між НАТО і
Білорусько-російським військовим союзом. Друга хвиля розширення Альянсу
тільки підсилить риси і контури цієї «буферної зони». Такий сценарій
може бути прийнятний для Альянсу з військової точки зору, оскільки він
не вимагає додаткового розгортання сил на території нових членів і не
передбачає великих витрат на забезпечення їхньої оборони і безпеки, але
не може задовольняти НАТО з політичної точки зору. По-перше, він
консервує процес подальшого розширення Альянсу; по-друге, сприяє
посиленню авторитаризму і політичної нестабільності в Україні.

Отже, якщо Альянс мотивував своє розширення намірами забезпечити безпеку
і зміцнити паростки молодих демократій у країнах Східної Європи, то
реалізації цих намірів більш за все потребує Україна, оскільки відчуває
найбільший дефіцит і безпеки, і демократії.

Приєднання України до НАТО відповідало б інтересам обох сторін і
остаточно розв’язало б геостратегічну дилему в Європі. Це назавжди
позбавило б Росію її геополітичних амбіцій і дозволило б розвивати
справді партнерські відносини між усіма європейськими гравцями,
включаючи і США.

Для України вступ у НАТО дозволив би одномоментно вирішити її головне
стратегічне завдання – зберегти свій державний суверенітет та
інтегруватися в Європу, уникнувши при цьому тривалого і важкого шляху
приєднання до спільноти європейських держав .

Отже, друга хвиля розширення НАТО неминуче вимагатиме зміцнення і
посилення України як чинника стабільності Центрально-Східної Європи.
Завданнями, які постають перед нашою державою після другої хвилі
розширення НАТО, мають стати:

• ліквідація російської військової присутності на території України;

• успішне завершення економічної і військової реформ;

• переведення відносин між НАТО й Україною з партнерства в ранг «НАТО –
країна – кандидат».

Приєднання України до Альянсу в системі відносин «НАТО – країна –
кандидат», на думку деяких експертів, залежатиме від декількох умов.
По-перше, від ступеня стратегічної і політичної важливості України для
Альянсу. По-друге, від того, наскільки успішно Україна зможе
диверсифікувати свої економічні зв’язки з Росією. По-третє, від рівня
підтримки нових членів Альянсу і США.

Усі ці три умови зводяться до розуміння того, наскільки Україна є
вагомою для Заходу і США як форпост стабільності в Центральній Європі.
Значущість нашої держави багаторазово зростає з початком економічного і
політичного освоєння Заходом і США пострадянського простору. Україна
може виступати тут в якості основного плацдарму для такого освоєння. Але
вірогідність окресленого сценарію розвитку ситуації вирішальною мірою
залежить від самої України та її стратегічних інтересів щодо НАТО.

Приєднання до НАТО гарантує Україні зміцнення її державного
суверенітету, збереження незалежності і територіальної цілісності,
оскільки ні сам Альянс, ні його члени не зазіхають на ці базові
національні інтереси. Поглинання України Росією чи приєднання першої до
другої призведе до повної втрати цих головних цінностей української
нації і зникнення України як незалежної суверенної держави. Адже
перебування України в такому статусі суперечить життєво важливим
геополітичним інтересам Росії, пов’язаним з відтворенням її як
континентальної геополітичної потуги. Усвідомлення цієї перспективи
формує геополітичні інтереси України, пов’язані з приєднанням її до
Північноатлантичного альянсу.

Інший базовий стратегічний інтерес України до НАТО пов’язаний передусім
з тими сприятливими умовами, які надає членство в Альянсі для зміцнення
демократичних цінностей і розбудови громадянського суспільства в нашій
країні. Отже, вступ України в НАТО – це реалізація її цивілізаційних
інтересів. Він означатиме входження України в європейську цивілізацію.
Іншою альтернативою є євразійський напрямок, де нас очікує спільнота
країн Співдружності з авторитарними чи напівавторитарними режимами,
«тіньовою» економікою, маргіналізованим і духовно спустошеним
суспільством.

Членство в НАТО надає вагомі гарантії збереження національної
ідентичності та єдності української нації. Перебування в спільноті
цивілізованих демократичних країн – членів Альянсу сприяє формуванню
української національної еліти, орієнтованої на національні та
європейські цінності, розвиткові української національної культури та
культури національних меншин України.

У контексті реалізації зазначених національних інтересів чіткого
окреслення потребують безпекові проблеми, вирішення яких пов’язане з
процесом євроатлантичної інтеграції. У роботі зокрема здійснено
ідентифікацію нових загроз регіональній безпеці після другої хвилі
розширення НАТО та механізмів їх нейтралізації, дано оцінку балансу сили
в регіоні, висвітлено такі проблеми, як неврегульованість питання
кордонів, нелегальна міграція, територіальні питання та міжетнічні
суперечки.

Велику увагу слід приділити розв’язанню проблеми іноземної військової
присутності. Адже очевидним є те, що російська військова присутність на
українській території і членство України в НАТО – речі несумісні,
оскільки така присутність суперечить принципу колективної оборони членів
Альянсу.

Отже, процес набуття Україною членства в НАТО потребує розробки
конкретних механізмів, які б забезпечили безконфліктний характер
виведення сил Чорноморського флоту РФ з території України. Такі
механізми мають бути впроваджені як на міжнародному рівні, так і на
рівні двосторонніх міждержавних відносин.

На національному рівні такі механізми передбачають передусім створення
внутрішніх юридичних, економічних і політичних умов для ліквідації
російської військової присутності на території України.

Таким чином, вирішення цього складного комплексу проблем виведення сил
ЧФ РФ з української території в процесі набуття Україною членства в НАТО
потребуватиме їх винесення на тристоронній або багатосторонній рівень з
обов’язковою участю провідних країн НАТО, передусім США.

Важливим складником реалізації євроатлантичного курсу є оцінка
внутрішньої готовності України до набуття членства в НАТО, того,
наскільки вона відповідає політичним та військовим критеріям членства в
Альянсі і як українське суспільство ставиться до вступу України в
Альянс.

Громадська думка в Україні стосовно оцінок Північноатлантичного
альянсу відрізняється від аналогічних показників у країнах
Центральної-Східної Європи та Балтії. Основна відмінність — нижчий
відсоток підтримки вступу до НАТО порівняно з ідеєю вступу до ЄС. Так,
наприклад, рівень підтримки вступу до НАТО загалом по Україні за різними
даними коливається від 19 до 33 відсотків, тоді як підтримка вступу до
Євросоюзу – від 45 до 65 відсотків. У більшості країн ЦСЄ та Балтії,
навпаки, рівень підтримки НАТО загалом перевищує підтримку вступу до
Євросоюзу. Є два пояснення цього феномена: по-перше, більш глибока
вкоріненість в українській громадській думці стереотипів радянської доби
щодо ворожої та агресивної природи Альянсу, по-друге, практична
віддаленість України від вступу в ЄС, що робить неактуальними страхи та
побоювання.

У регіональному вимірі ситуація має такий вигляд. Жителі Західного та
Північного регіонів схильні вважати НАТО оборонним союзом; майже
поділилися оцінки між оборонним союзом та агресивним воєнним блоком у
Києві, Центральному, Північно-Західному та Південно-Східному регіонах.
Образ НАТО як агресивного воєнного блоку переважає в Криму, Східному,
Південному, Південно-Західному та Північно-Східному регіонах.

Втім, недостатню підтримку вступу до НАТО не слід пояснювати виключно
радянськими стереотипами, проросійськими чи антиамериканськими
настроями. Значною мірою НАТО- скептицизм обумовлений побоюванням
громадян щодо будь-якої «блоковості» як можливості втягнення у
військовий конфлікт. Значна частина населення вважає приєднання до НАТО
занадто дорогим для бідної держави проектом. Ефективний вплив на
громадську думку має бути зорієнтований на подолання цих стереотипів, що
випливають з низької обізнаності громадян країни щодо реальних
переваг членства в НАТО. Велику роль у подоланні зазначених стереотипів
відіграють засоби масової інформації.

Поряд із вирішенням проблем євроатлантичної інтеграції на
концептуальному рівні постає низка питань, пов’язаних із практичною
реалізацією євроатлантичного курсу України, процедурою набуття членства
в НАТО. Розв’язання цих питань потребує побудови та реалізації цілком
вивіреної стратегії набуття членства в НАТО на короткотермінову та
середньотермінову перспективу.

Така стратегія повинна враховувати весь комплекс зовнішньополітичних та
внутрішньополітичних, об’єктивних і суб’єктивних умов, які складаються в
певний історичний проміжок часу.

Стратегія дій на короткотермінову перспективу має бути підпорядкована
досягненню головної мети, а також проміжних цілей. Головною метою на
короткотермінову перспективу є отримання запрошення від країн НАТО на
приєднання до Альянсу. Проміжні цілі мають бути спрямовані на здійснення
головної мети. Вони полягають у забезпеченні двох вимог збоку НАТО:
досягнення довіри до України і її здатності робити внесок у колективну
спроможність Альянсу, тобто спроможність виконувати відповідні
зобов’язання.

Отже, довіра до України як необхідний чинник набуття членства в Альянсі
формується створенням відповідних об’єктивних та суб’єктивних передумов.
Але не менш важливим чинником, який формує довіру і підвищує шанси на
вступ України в НАТО, є її спроможність робити внесок у виконання
Альянсом його функцій.

Стратегія дій України щодо членства в НАТО на середньотермінову
перспективу має впроваджуватися після отримання офіційного запрошення на
приєднання до НАТО на саміті Альянсу 2006 р. за сприятливих
внутрішньополітичних і зовнішньополітичних умов.

Така стратегія дій покликана реалізувати передусім юридичну процедуру
приєднання до НАТО. Зазвичай вона триває близько двох років. Отже,
найкраща перспектива, на яку ми можемо розраховувати, передбачає набуття
Україною членства в НАТО щонайшвидше тільки у 2008 р. Реалізація цієї
перспективи залежить насамперед від України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
127-135

2. Поті Ласло. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи
нові імпульси до співпраці? Матеріали міжнародного “круглого столу
експертів” ( м. Ужгород, 7-9 листопада 2002 р.). – Ужгород, 2002. – С.
32-33

3. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 6 березня 2001 р.

http:// HYPERLINK “http://www.Kuchma.gov.ua” www.Kuchma.gov.ua

4. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 15 квітня 2003 р.
Доповідь “Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи”. http: //www.president.gov.ua

5. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору // Політика і час .- 1997. – № 8. – С.
85-88

6. Bukkwoll T. Ukraine and NATO. The Politics of Soft Cooperation //
Security Dialogue . – 1997. – vol. 28. – № 3. –P. 363-374.

7. Emily Lambert. Україна в “атласі зла” – наступний Ірак. HYPERLINK
“http://www.pravda.com” http://www.pravda.com . 19.03.2003

8. Popadiuk Roman. Ukraine : the Security Fulcrum of Europe? //
Strategic Forum. INSS Number 69, April. – 1996. – P. 3

9. Sherr James. The future of NATO – Ukraine cooperation: a Western
perspective // National security and Defense. – 2000. – № 8 – PP. 42-43

10. Udovenko G. European Stability and NATO Enlargement : Ukrain’s
Perspective // NATO Review. – № 6. – November. – 1995. – P. 12-16

11. Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний
національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. – №
9-10. –С.62-67

12. Альянс у Празі “поблагословив” усіх. А там буде видно… // Високий
замок. – № 274-275. – 28.11.2002

13. Бжезінський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі
// Політика і час. – 1997. – № 9. – С. 24-28

13. Горбулін В. Національна безпека України та міжнародна безпека //
Політична думка. – 1997. -№ 1. – С. 76-88

14. Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ : Пороги. – 2003. –
180с.

15. Будкін В. У рамках особливого партнерства // Політика і час. –
1998. -№ 9. – С. 23-28

16. Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических
Республик. – 1941. – 19 апреля. – № 16 (131). – С. 4

17. Географічна енциклопедія України. – К.: Українська енциклопедія ім.
М.П.Бажана, 1993. – С.310

18. Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах
трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис XXI. –
2002. – № 7-8. – С. 66

19. Дергачов О. Україна – НАТО: стартового етапу співпраці //
Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

20. Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18
лютого.

21. Дмитренко Н. Україну викинули з Європи // Україна молода. – 2003. –
14 березня

22. Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 8-9

23. Иванов И. Европа Регионов // Мировая экономика и международные
отношения. – 1997. – № 9. – С. 8

24. Камінський Є. На терезах європейської стабільності // Політика і
час. – 1996. –№ 2. – С.22-28

25. Кирпенко П. Лінія поділу на нових рубежах? // Політика і час. –
1996. -№ 7. – С. 33-40

26. Козин В. Кремль и НАТО: Перспективы взаимодействия // Международная
жизнь. – 2000. – № 4. – С. 97-104

27. Копняк І., Парипа П. Урок для українських правителів // Галичина. –
12.11.2002

28. Косевцев В. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України
// Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 36

29. Кузьо Т. Україна та розширення НАТО // Час. –1995. –20 жовтня

30. Кульмий Д. Строительство Европы в сфере обороны // Современная
Европа, Институт Европы РАН. – 2000. – № 3.- С. 50

31. Куць О. Відносини Україна – НАТО: міжрегіональний вимір // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 20-22

32. Ларраби Ф. Стивен. Сложная эквилибристика Украины // Survial, INSS,
Oxford University Press. – 1996. – Autumn. – P.69

33. Литвин М. Спільними зусиллями проти незаконної міграції // Урядовий
кур’єр . – 4 січня 2003. – № 2

34. Ліщинський Р. Україні бракує правдивої інформації про НАТО //
Універсум. – 1997. – № 11-12. – С.58

35. Лукін В. Україна –Росія –НАТО – хто перший встигне на потяг? //
Українське слово. – 1996. –26 грудня

36. Мельничук І. Перспективи українсько-російських відносин у контексті
розширення НАТО на Схід // Проблеми прикордонних регіонів у контексті
розширення НАТО. Матеріали науково-практичного семінару. – Чернівці,
2001. – С.58-66

37. Михайленко М. Проблема зовнішньополітичного вибору України в умовах
розширення НАТО // Проблеми прикордонних регіонів у контексті розширення
НАТО. Матеріали науково-практичного семінару. – Чернівці, 2001. –
С.105-107

38. Монаєнко А. Розширення ЄС на Схід: наслідки для України // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 24-25

39. Мостовая Ю. Осторожно: НАТО розширяется! Следующая станция –
Украина? // Зеркало недели. – 1997. – № 145. – 12-18 июля

40. Нантой О. Придністровський конфлікт і взаємини Молдови і України //
Контекст. – 2001. – № 10. – С. 21-29

41. Новік В. Державна політика і врегулювання імміграційних процесів в
Україні. – К.: Компанія ВАІТЕ, 1999. – С. 133

42. Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

43. Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО // Універсум. – 2003. –
№ 7-10. – С. 59

44. Пархалина Т. О новой архитектуре безопасности в Европе // Мировая
экономика и международные отношения. – 1997. – № 12. – С. 14-24

45. Політичний портрет України. Бюлетень Фонду “Демократичні
ініціативи”. – 1997. – № 8. – С. 53-121

46. Понуркевич Н. Український провал у Варшаві // Поступ. – 2002. –
17-23 жовтня. – № 155. – С. 4

47. Ратушний С. Міжнародне співробітництво у протидії торгівлі жінками
// Проблема міграції. – 1998. – № 3. – С. 13-22

48. Саєнко Ю. Українське суспільство 2002 // Універсум. – 2003. – №
1-2. – С. 33

49. Саміт у Празі. Потрійний вимір конференції НАТО // Високий замок. –
№ 270. – 23.11.2002

50. Сборник законов СССР 1938-1975 гг. – М., 1975. – С.104

51. Свідник Д.О. Американці наближаються до Збруча // Поступ. – 2003. –
1-2 лютого. – № 15. – С. 2

52. Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні // Універсам. –
2002. – № 7-8. – С. 29

53. Смішко І. Прага буде негостинною // Поступ. – № 174. – 2002. – 19-20
листопада

54. Сунгуровський М. Україна – НАТО: стратегічне партнерство
http:www.uceps.com.ua./ukr/publications/publicat/1028/ ukr.html

55. Транзитом через НАТО // Високий замок. – № 270. – 23.11.2002

56 Україна і Польща після розширення НАТО // Політика і час. – 2000. –
№ 3-4. – С. 56-71

57. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття
членства / За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – 407 с.

58. Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. Довідник. –
К.: Політвидав України, 1969. – С.223

59. Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

60. Уткин А.К. США – НАТО – ЕС // США: экономика, политика, идеология.-
1999. – № 10. – С. 15

61. Фонд “Демократичні ініціативи”. HYPERLINK
“http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip”
http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip

62. Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 76

SUMMARY

As one of the most crucial developments in the area of international
security, the enlargement and transformation of the North Atlantic
Alliance turns around the formation of the new post-bipolar system of
international relations. This process, without any exaggeration,
determines the destiny of European countries, because it does not only
consolidate the outcome of the bi-polar stand-off once and for all, but
also outlines the common European basic political values within the
borders of the Euro-Atlantic area, the affiliation to which is aspired
by many countries in Europe, including Ukraine.

Therefore, the issue of the new role of the Alliance in ensuring
security of the Euro-Atlantic area is high on the agenda. Shaping up of
the new Euro-Atlantic architecture of security in the future is most
likely to be realised through enhancing its basic structures, such as:

• further NATO enlargement to the east;

• deepening of co-operative relations between the NATO and the EU in the
area of security;

• involvement of Russia in the process of strengthening stability and
peace in Europe;

• the economic and political development of the post-Soviet area. The
influence by the USA and western european countries.

Further NATO enlargement to the east is an important component of the
new architecture of the Euro-Atlantic security. The second wave of
accession to the Alliance has meant the extension of the NATO main zone
of responsibility in Europe. The accession of Slovakia and Slovenia
meant filling in the «gaps» that existed within the zone. However, the
main problems may occur not inside the zone but on its periphery, on the
frontline of its enlargement. Under these conditions, Ukraine is
becoming a key factor, which will determine the further enlargement of
the Alliance. Ukraine has borders with Romania and Slovakia, the two new
NATO member-countries. In this connection, the challenges and risks that
may pose a certain

threat to all the structures of the Euro-Atlantic security should be
taken into account. The possible risks include the following, namely:

1. The EU transformation into an independent geopolitical power in
Europe and weakening of the Euro-Atlantic links between the USA and
western European countries.

2. Restoration of the authoritarian regime in Russia accompanied by the
return to the policy of geopolitical revenge.

Based on the assumption that risks will persist throughout the next
decade it is possible to forecast that the most plausible scenario of
the situation around Ukraine following the second wave of accession to
NATO will be its transformation into a «buffer» zone. This scenario has
been partially implemented. Ukraine has been actually squeezed between
NATO and Russia-Belarus military union. The second wave of enlargement
of the Alliance will only underline the features and contours of this
«buffer» zone. Such a scenario could be acceptable for the Alliance from
the military point of view since it does not require any additional
deployment of forces on the territory of new member-countries and does
not envisage high costs for ensuring their defence and security. But it
cannot satisfy NATO from a political standpoint. Firstly, it slows down
the process of the Alliance’s further enlargement; secondly, it
encourages the enhancement of authoritarian rule and political
instability in Ukraine.

The point is that, as a «buffer» zone, Ukraine can support the
Euro-Atlantic security only on condition of being a politically stable
country. The buffer role deprives Ukraine of external conditions, which
are necessary to ensure such stability. The uncertain situation of being
a «buffer zone» could provoke Russia to annex Ukraine back as its former
territory. Should Russia establish its military presence in Ukraine, it
will inevitably try to establish its total political and economic
domination. Should it all materialise, the «buffer zone» scenario will
be an intermediate stage for the Russian Federation to absorb Ukraine.

Therefore, if the Alliance has motivated its enlargement by its
intentions to ensure security and strengthen the roots of young
democracies in the countries of Eastern Europe, Ukraine needs the
implementation of these intentions to the utmost because it suffers from
the biggest shortage of security and democracy.

Integration of Ukraine with Russia will lead to a complete loss of these
basic values of the Ukrainian nation and disappearance of Ukraine as an
independent sovereign state. Moreover, the status of Ukraine as an
independent and sovereign state goes contrary to the essential
geopolitical interests of Russia in its aspirations to revive its
continental geopolitical power. The development of awareness of such
turn of events is shaping up the geopolitical interests of Ukraine in
the context of its aspirations towards the Euro-Atlantic alliance.

Another basic strategic interest of Ukraine vis-a-vis NATO is linked to
those favourable conditions, which membership in the Alliance ensures
for enhancing democratic values and development of civil society in our
country. Therefore, the accession of Ukraine to NATO means the
implementation of its civic interests. It means that Ukraine will join
the European civilisation. The alternative could be the Eurasian
direction, which presumes accession to the community of CIS countries
with authoritarian or half-authoritarian regimes, «shadow» economies,
marginalized and spiritually devastated societies.

The NATO membership provides strong guarantees of keeping the national
identity and integrity for the Ukrainian nation. Being part of the
community of civilised democratic member-nations will encourage
formation of the Ukrainian national elite oriented towards national
Ukrainian and European values as well as promotion of Ukrainian national
culture and culture of Ukraine minorities.

In the context of implementation of the above-mentioned national
interests the issues of security should be clearly specified since their
solution is linked to the process of Euro-Atlantic integration. This
paper specifically identifies new threats to regional security after the
second wave of the NATO enlargement and mechanisms for their
neutralisation; it evaluates the balance of forces in the region,
highlights the unresolved border issues, illegal migration, territorial
problems and inter-ethnic disputes.

Much attention should be paid to addressing the problem of foreign
military presence. It is evident that the Russian military on the
Ukrainian territory and the NATO membership of Ukraine are incompatible
options since such presence goes contrary to the principle of collective
defence of the Alliance. Therefore, the process of gaining the NATO
membership by Ukraine requires elaboration of specific mechanisms, which
could ensure the unchallenged withdrawal of the Russian Black Sea naval
fleet from the territory of Ukraine. These mechanisms should Ix-
implemented at both the international level and at the level of
bilateral inter-governmental relations.

At the national level these mechanisms envisage the establishment of
internal legal, economic and political conditions for the elimination of
the Russian military presence on the territory of Ukraine. The
introduction of the following measures could create the legal
pre-conditions, namely:

• bringing the activities of the Russian Black Sea naval fleet into
compliance with the requirements of the Law of Ukraine «0n the procedure
for admission and conditions of hosting the units of the armed forces of
other nations on the territory of Ukraine;

• introducing monitoring violations of I he laws of Ukraine and the
agreement that regulates the activities of the Russian Black Sea naval
fleet formations on the territory of Ukraine;

• elaborating and implementing clear cut control mechanisms over the
activities of the RF Black Sea naval fleet on the territory of Ukraine
by the Verkhovna Rada of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine,
the General Prosecutor’s Office of Ukraine, the Ministry of Defence of
Ukraine, the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, other central and
local bodies of executive power and local government.

As regards the economic pre-conditions, the whole range of challenging
problems should be addressed:

Firstly, it is clear that proceeding from geopolitical and geo-strategic
considerations Russia will use all possible leverage, in the first place
economic tools, to maintain its military presence on the territory of
Ukraine. One of the most effective levers in this respect is the use of
strategic dependence of Ukraine on energy supplies from Russia.
Therefore, the issue of diversification of energy sources is becoming
critically important in addressing the problem of elimination of the
Russian military presence and gaining the NATO membership by Ukraine.

Secondly, stationing of the RF Black Sea naval fleet on the territory of
Ukraine is realised on lease-holding conditions as regards the land
plots, facilities of coastal infrastructure and bay waters through
annual repayments of part of the Ukrainian debt in the amount of US$ 75
mln. The total Ukrainian debt at the time of signing the Agreement was
nearly US$ 2.2 bin. Over the past six years of lease holding the Russian
side repaid US$ 587 mln. In the case of early withdrawal of the Black
Sea naval fleet from the territory of Ukraine the issue of pre-scheduled
repayment of the Ukrainian debt in the amount of US$ 1.5 bin will arise.
Ukraine will not able to repay it within the short time-period without
foreign assistance; Ukraine will need direct financial support from the
USA and other NATO member-countries. Another way of repaying Ukrainian
debts can be realised in the form of purchasing such debts from Russia
by western countries or through repayment of Russian debts by NATO
nations in exchange for the relevant liquidation of Ukrainian debts to
Russia.

At the national level it is necessary to complete the inventory of all
real estate and some plots of land leased to the Russian Black Sea Navy
and to draw up a list of all those facilities and plots of land, which
have not been included into the Addendum to the Agreement, but are still
being used by the military units of the Russian Black Sea Navy.
Additional agreements should be made providing for their lease and
relevant lease-holding payments.

Sub-lease by the Russian Black Sea Navy of any facilities and plots of
land, provided for its own needs according to the Agreement, to whatever
profit-making businesses should be prohibited. In case of refusal by the
Russian side to pay for additional lease it is imperative to demand that
it should gradually release all the, docks, plots of land and other
similar facilities for the use by the city of Sevastopol.

Thirdly, following the withdrawal of the Russian Black Sea Navy from the
territory of Ukraine, the problem of providing jobs to those Ukrainian
citizens who had serviced the Russian military units will be high on the
agenda. Around 2% of the working population of the city of Sevastopol
are now employed in the area of servicing the Russian Black Sea Navy.
Therefore, early measures to address the problem of employment for these
people should be envisaged in the State programme for economic and
social development of the city of Sevastopol. The implementation of this
programme should bring about a significant demilitarisation of the city.

And last but not the least, among the economic problems that would arise
following the demise of the Russian military presence, we should expect
the Russian side to claim compensation and/or grievances allegedly due
to the lack of budget funds for re-deployment of the Russian Black Sea
Navy from the territory of Ukraine to the Russian Federation. Russia
will probably demand additional financial compensation or stretching out
the time frame allotted for pre-scheduled withdrawal of its military
units, or it will demand both.

Thus, the resolution of these very challenging issues related to the
withdrawal of the Black Sea Navy from the territory of Ukraine, as
Ukraine goes through the process of accession to NATO, will require
their discussion on a trilateral or multi-lateral basis with the
involvement of the leading NATO nations, first and foremost the USA.

There is another way of addressing this problem: through the signing of
a trilateral agreement between NATO, Russia and Ukraine on maintaining
the Russian military presence until the expiry of the Agreement about
the status, terms and conditions for the deployment of the Russian Black
Sea Navy on the territory of Ukraine, by stipulating all relevant
military and political commitments. But even this option would require
the establishment of conditions for the withdrawal of the Russian troops
and this process should start no later than from the year of 2006.

A very important component of Euro-Atlantic integration is the
assessment of Ukraine’s own readiness for NATO membership and the degree
of its compliance with political and military criteria for such
membership. In addition of how the Ukrainian public perceives Ukraine’s
accession to the Alliance.

The public opinion in Ukraine vis-a-vis the North Atlantic Alliance
differs from public perception of NATO in the countries of Central and
Eastern Europe and the Baltics. The main difference is the lower
support, percentagewise, for NATO membership as compared with the
support for accession to the EU. Thus, for instance, the level of
support for NATO membership in Ukraine, overall, varies between 19 and
33 percent while the support for accession to the EU is between 45 and
65 percent. By contrast with Ukraine, most countries of Central and
Eastern Europe and the Baltic countries show that the level of support
for NATO membership, overall, surpasses that for accession to the EU.
These findings can be explained by two factors. Firstly, the Ukrainian
public opinion has retained a deep-rooted stereotyped image of NATO as a
hostile and aggressive alliance, which goes back to the Soviet times,
and, secondly, Ukraine still has a long way to go in order to qualify
for accession to the EU and, therefore, fears and misgivings that
eurosceptics in Central and Eastern European countries are holding
vis-a-vis the EU, bear little relevance for Ukraine.

In the regional perspective the situation is as follows. The residents
of Western and Northern regions tend to regard NATO as a defensive
alliance. The perceptions of NATO as a defensive alliance and as an
aggressive military bloc are almost equally divided in Kyiv, central,
northwestern and southeastern regions. The perception of NATO as an
aggressive military bloc is predominant in the Crimea, Eastern,
Southern, south-western and north-eastern regions.

In accordance with these perceptions, the Western and Northern regions
have the biggest number of proponents of Ukraine’s accession to NATO
(33.7%) and the smallest number of opponents (21.5%). In the Central
region the proponents of NATO accession make up 22.1% and the opponents
39.5%. In the Eastern region these figures are 19.7% and 48.7%
respectively. In the Crimea 19.2% of the population are proponents and
44.4% are opponents.

The above-indicated data point to the ambivalence of the Ukrainian
public opinion and the big regional and age-related differences.
However, each region, just as each age and/or occupational group, has a
well-established core group of the population oriented towards the
European values and European integration. The majority of these people
support NATO membership. But insufficient support for Ukraine’s
accession to NATO cannot be explained only by Soviet stereotypes,
pro-Russian or anti-American sentiments. To a large degree, NATO
scepticism is due to people’s fear of belonging to whatever «bloc» that
may drag Ukraine into a military conflict. A significant part of
Ukraine’s population believes that accession to NATO is a much too
costly project for a poor country like Ukraine. An effective influence
on public opinion building should be exercised aiming at eliminating
such stereotypes of thinking, which have been shaped up as a result of
insufficient public awareness of the true benefits of NATO membership. A
decisive role in eliminating such stereotypes should be played by the
media.

In addition to theoretically addressing the problems of Euro-Atlantic
integration, a number of questions are related to practical
implementation of Ukraine’s Euro-Atlantic integration and to the
procedure for gaining NATO membership. Addressing such questions
requires structuring and implementation of a fully tested strategy for
gaining NATO membership in a short-term and medium-term perspective.

Such a strategy should take into account the whole range of foreign and
domestic policies, objective and subjective conditions, which have
emerged within a certain historical time period.

The Action Plan for a short-term perspective should be subordinated to
the task of reaching the overriding aim as well as intermediate goals.
The supreme aim for a short-term perspective is gaining invitation from
NATO for joining the Alliance. Intermediate goals should be tailored
towards reaching the overriding aim. They are about making sure that two
major NATO demands are met: Ukraine must ensure its credibility and be
able lo make its contribution into the collective capabilities of the
Alliance, i.e. the capacity to meet its relevant commitments.

Ensuring credibility means that Ukraine should accomplish the following
tasks:

1. Renouncing its twofold orientation in its foreign policy and
military-political field, which would mean rethinking of its
relationship with Russia in favour of its NATO accession interests. As
we stand today, orientation towards Russia in the military-political
field has impeded the move of Ukraine towards NATO and undermined its
credibility as a reliable partner in the eyes of the Alliance.

2. Ensuring transparency and fairness and freedom in the presidential
elections in the year of 2004, the parliamentary elections in the year
of 2006 and the elections to the local government.

3. Guaranteeing the freedom of media and civil liberties through
approval and enforcement of respective legislative and regulatory acts
and pursuance of required administrative, organisational and economic
policies.

4. Promoting trust in the area of protection of restricted information.

5. Raising of a new generation of government officials and civil
servants that shall be committed to the idea of Euro-Atlantic
integration. It must be a unique «euro-atlantic» elite that would enjoy
authority and trust within NATO structures. It would enable the
formation of core groups, which would be responsible for practical
implementation of Ukraine’s NATO accession idea in key ministries and
government departments involved in the process of Euro-Atlantic
integration.

6. Submitting an official written bid with a clearly spelled-out
intention to join NATO. This step is an indispensable political and
legal condition, which gives grounds to the Alliance to perceive the
intention of a nation as a serious and tangible one so that NATO can
respond to Ukraine by offering the Membership Action Plan and then
extending invitation to join the Alliance. An intensive dialogue between
both sides should precede the submission of the bid in order to agree on
terms and conditions for making such step and on procedural matters.

7. Launching a wide-ranging programme of political and diplomatic events
in NATO nations in order to form a positive image of Ukraine and
convince policy-makers in those countries of the benefits of Ukraine’s
joining NATO.

Thus, credibility of Ukraine, as a necessary prerequisite for gaining
NATO membership, can only be established by creating relevant objective
and subjective preconditions.

An important condition, which creates credibility and enhances chances
of Ukraine for joining NATO, is its capacity to make a tangible
contribution to the fulfilment by the Alliance of its functions.
Building up and demonstration of Ukraine’s capacity to meet its
commitments as a member of the Alliance can be ensured by addressing the
following priority tasks:

1. Conducting Defence Review and elaboration of goals and implementation
plans of the reform and development of the Armed Forces of Ukraine with
a view to ensure its NATO membership in the future.

2. Conducting Defence Review in the other elements of security sector,
such as State border guards, Ministry of Interior, civil emergencies
troops. On the other hand carrying out such a review in the said power
structures, is significantly easier due to their small numbers. But on
the other hand, it is also more complicated due to their closed nature
and their lack of experience of co-operation with NATO structures. But
the reform of these structures is the trustworthiest indicator of truly
democratic transformations in Ukraine.

3. Introduction of a transparent system of defence planning and
budget-making procedures, embracing NATO principles of elaboration of
defence programmes and their financing.

4. Transition to NATO standards in the air traffic control system,
including the functioning of the air traffic control services and
monitoring the air space.

5. Standardisation of means of communication, command and control and
staff procedures with a view to attain interoperability between the
Armed Forces of Ukraine and those of the Allied powers. This includes
such steps as publication of topographical maps of Ukraine’s territory
and drawing up of electronic maps of geo-informational system for the
Armed Forces of Ukraine in accordance with NATO standards, introduction
of NATO system of codes, etc. 6. Continued participation of units of the
Ukrainian Armed Forces in NATO-led multinational peacekeeping
operations.

Fulfilment of the said tasks should lay down strong grounds for Ukraine
gaining NATO invitation to implement the Membership Action Plan (MAP),
which is necessary to obtain as early as during the Istanbul summit so
that at the NATO summit of 2006 Ukraine could get invitation to join the
Alliance. The year of 2006 could become the year of completion of
Ukraine’s Action Plan aimed at joining NATO in the short-term
perspective.

Ukraine’s Action Plan aiming at joining NATO in the short-term
perspective will have to be implemented after receiving an official
invitation to join the Alliance at the NATO summit of 2006, given
favourable domestic environment within Ukraine and conducive
international situation.

Such Action Plan is expected to implement, first and foremost, the legal
procedure of accession to NATO. Normally, it takes about two years to
have it completed. Therefore, in the best-case scenario, we can expect
Ukraine to gain NATO membership no sooner than in the year of 2008.
Translating this opportunity into reality depends, above all, on Ukraine
itself.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
127-135

2. Поті Ласло. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи
нові імпульси до співпраці? Матеріали міжнародного “круглого столу
експертів” ( м. Ужгород, 7-9 листопада 2002 р.). – Ужгород, 2002. – С.
32-33

3. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 6 березня 2001 р.

http:// HYPERLINK “http://www.Kuchma.gov.ua” www.Kuchma.gov.ua

4. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 15 квітня 2003 р.
Доповідь “Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи”. http: //www.president.gov.ua

5. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору // Політика і час .- 1997. – № 8. – С.
85-88

6. Bukkwoll T. Ukraine and NATO. The Politics of Soft Cooperation //
Security Dialogue . – 1997. – vol. 28. – № 3. –P. 363-374.

7. Emily Lambert. Україна в “атласі зла” – наступний Ірак. HYPERLINK
“http://www.pravda.com” http://www.pravda.com . 19.03.2003

8. Popadiuk Roman. Ukraine : the Security Fulcrum of Europe? //
Strategic Forum. INSS Number 69, April. – 1996. – P. 3

9. Sherr James. The future of NATO – Ukraine cooperation: a Western
perspective // National security and Defense. – 2000. – № 8 – PP. 42-43

10. Udovenko G. European Stability and NATO Enlargement : Ukrain’s
Perspective // NATO Review. – № 6. – November. – 1995. – P. 12-16

11. Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний
національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. – №
9-10. –С.62-67

12. Альянс у Празі “поблагословив” усіх. А там буде видно… // Високий
замок. – № 274-275. – 28.11.2002

13. Бжезінський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі
// Політика і час. – 1997. – № 9. – С. 24-28

13. Горбулін В. Національна безпека України та міжнародна безпека //
Політична думка. – 1997. -№ 1. – С. 76-88

14. Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ : Пороги. – 2003. –
180с.

15. Будкін В. У рамках особливого партнерства // Політика і час. –
1998. -№ 9. – С. 23-28

16. Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических
Республик. – 1941. – 19 апреля. – № 16 (131). – С. 4

17. Географічна енциклопедія України. – К.: Українська енциклопедія ім.
М.П.Бажана, 1993. – С.310

18. Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах
трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис XXI. –
2002. – № 7-8. – С. 66

19. Дергачов О. Україна – НАТО: стартового етапу співпраці //
Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

20. Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18
лютого.

21. Дмитренко Н. Україну викинули з Європи // Україна молода. – 2003. –
14 березня

22. Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 8-9

23. Иванов И. Европа Регионов // Мировая экономика и международные
отношения. – 1997. – № 9. – С. 8

24. Камінський Є. На терезах європейської стабільності // Політика і
час. – 1996. –№ 2. – С.22-28

25. Кирпенко П. Лінія поділу на нових рубежах? // Політика і час. –
1996. -№ 7. – С. 33-40

26. Козин В. Кремль и НАТО: Перспективы взаимодействия // Международная
жизнь. – 2000. – № 4. – С. 97-104

27. Копняк І., Парипа П. Урок для українських правителів // Галичина. –
12.11.2002

28. Косевцев В. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України
// Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 36

29. Кузьо Т. Україна та розширення НАТО // Час. –1995. –20 жовтня

30. Кульмий Д. Строительство Европы в сфере обороны // Современная
Европа, Институт Европы РАН. – 2000. – № 3.- С. 50

31. Куць О. Відносини Україна – НАТО: міжрегіональний вимір // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 20-22

32. Ларраби Ф. Стивен. Сложная эквилибристика Украины // Survial, INSS,
Oxford University Press. – 1996. – Autumn. – P.69

33. Литвин М. Спільними зусиллями проти незаконної міграції // Урядовий
кур’єр . – 4 січня 2003. – № 2

34. Ліщинський Р. Україні бракує правдивої інформації про НАТО //
Універсум. – 1997. – № 11-12. – С.58

35. Лукін В. Україна –Росія –НАТО – хто перший встигне на потяг? //
Українське слово. – 1996. –26 грудня

36. Мельничук І. Перспективи українсько-російських відносин у контексті
розширення НАТО на Схід // Проблеми прикордонних регіонів у контексті
розширення НАТО. Матеріали науково-практичного семінару. – Чернівці,
2001. – С.58-66

37. Михайленко М. Проблема зовнішньополітичного вибору України в умовах
розширення НАТО // Проблеми прикордонних регіонів у контексті розширення
НАТО. Матеріали науково-практичного семінару. – Чернівці, 2001. –
С.105-107

38. Монаєнко А. Розширення ЄС на Схід: наслідки для України // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 24-25

39. Мостовая Ю. Осторожно: НАТО розширяется! Следующая станция –
Украина? // Зеркало недели. – 1997. – № 145. – 12-18 июля

40. Нантой О. Придністровський конфлікт і взаємини Молдови і України //
Контекст. – 2001. – № 10. – С. 21-29

41. Новік В. Державна політика і врегулювання імміграційних процесів в
Україні. – К.: Компанія ВАІТЕ, 1999. – С. 133

42. Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

43. Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО // Універсум. – 2003. –
№ 7-10. – С. 59

44. Пархалина Т. О новой архитектуре безопасности в Европе // Мировая
экономика и международные отношения. – 1997. – № 12. – С. 14-24

45. Політичний портрет України. Бюлетень Фонду “Демократичні
ініціативи”. – 1997. – № 8. – С. 53-121

46. Понуркевич Н. Український провал у Варшаві // Поступ. – 2002. –
17-23 жовтня. – № 155. – С. 4

47. Ратушний С. Міжнародне співробітництво у протидії торгівлі жінками
// Проблема міграції. – 1998. – № 3. – С. 13-22

48. Саєнко Ю. Українське суспільство 2002 // Універсум. – 2003. – №
1-2. – С. 33

49. Саміт у Празі. Потрійний вимір конференції НАТО // Високий замок. –
№ 270. – 23.11.2002

50. Сборник законов СССР 1938-1975 гг. – М., 1975. – С.104

51. Свідник Д.О. Американці наближаються до Збруча // Поступ. – 2003. –
1-2 лютого. – № 15. – С. 2

52. Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні // Універсам. –
2002. – № 7-8. – С. 29

53. Смішко І. Прага буде негостинною // Поступ. – № 174. – 2002. – 19-20
листопада

54. Сунгуровський М. Україна – НАТО: стратегічне партнерство
http:www.uceps.com.ua./ukr/publications/publicat/1028/ ukr.html

55. Транзитом через НАТО // Високий замок. – № 270. – 23.11.2002

56 Україна і Польща після розширення НАТО // Політика і час. – 2000. –
№ 3-4. – С. 56-71

57. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття
членства / За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – 407 с.

58. Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. Довідник. –
К.: Політвидав України, 1969. – С.223

59. Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

60. Уткин А.К. США – НАТО – ЕС // США: экономика, политика, идеология.-
1999. – № 10. – С. 15

61. Фонд “Демократичні ініціативи”. HYPERLINK
“http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip”
http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip

62. Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 76

SUMMARY

As one of the most crucial developments in the area of international
security, the enlargement and transformation of the North Atlantic
Alliance turns around the formation of the new post-bipolar system of
international relations. This process, without any exaggeration,
determines the destiny of European countries, because it does not only
consolidate the outcome of the bi-polar stand-off once and for all, but
also outlines the common European basic political values within the
borders of the Euro-Atlantic area, the affiliation to which is aspired
by many countries in Europe, including Ukraine.

Therefore, the issue of the new role of the Alliance in ensuring
security of the Euro-Atlantic area is high on the agenda. Shaping up of
the new Euro-Atlantic architecture of security in the future is most
likely to be realised through enhancing its basic structures, such as:

• further NATO enlargement to the east;

• deepening of co-operative relations between the NATO and the EU in the
area of security;

• involvement of Russia in the process of strengthening stability and
peace in Europe;

• the economic and political development of the post-Soviet area. The
influence by the USA and western european countries.

Further NATO enlargement to the east is an important component of the
new architecture of the Euro-Atlantic security. The second wave of
accession to the Alliance has meant the extension of the NATO main zone
of responsibility in Europe. The accession of Slovakia and Slovenia
meant filling in the «gaps» that existed within the zone. However, the
main problems may occur not inside the zone but on its periphery, on the
frontline of its enlargement. Under these conditions, Ukraine is
becoming a key factor, which will determine the further enlargement of
the Alliance. Ukraine has borders with Romania and Slovakia, the two new
NATO member-countries. In this connection, the challenges and risks that
may pose a certain

threat to all the structures of the Euro-Atlantic security should be
taken into account. The possible risks include the following, namely:

1. The EU transformation into an independent geopolitical power in
Europe and weakening of the Euro-Atlantic links between the USA and
western European countries.

2. Restoration of the authoritarian regime in Russia accompanied by the
return to the policy of geopolitical revenge.

Based on the assumption that risks will persist throughout the next
decade it is possible to forecast that the most plausible scenario of
the situation around Ukraine following the second wave of accession to
NATO will be its transformation into a «buffer» zone. This scenario has
been partially implemented. Ukraine has been actually squeezed between
NATO and Russia-Belarus military union. The second wave of enlargement
of the Alliance will only underline the features and contours of this
«buffer» zone. Such a scenario could be acceptable for the Alliance from
the military point of view since it does not require any additional
deployment of forces on the territory of new member-countries and does
not envisage high costs for ensuring their defence and security. But it
cannot satisfy NATO from a political standpoint. Firstly, it slows down
the process of the Alliance’s further enlargement; secondly, it
encourages the enhancement of authoritarian rule and political
instability in Ukraine.

The point is that, as a «buffer» zone, Ukraine can support the
Euro-Atlantic security only on condition of being a politically stable
country. The buffer role deprives Ukraine of external conditions, which
are necessary to ensure such stability. The uncertain situation of being
a «buffer zone» could provoke Russia to annex Ukraine back as its former
territory. Should Russia establish its military presence in Ukraine, it
will inevitably try to establish its total political and economic
domination. Should it all materialise, the «buffer zone» scenario will
be an intermediate stage for the Russian Federation to absorb Ukraine.

Therefore, if the Alliance has motivated its enlargement by its
intentions to ensure security and strengthen the roots of young
democracies in the countries of Eastern Europe, Ukraine needs the
implementation of these intentions to the utmost because it suffers from
the biggest shortage of security and democracy.

Integration of Ukraine with Russia will lead to a complete loss of these
basic values of the Ukrainian nation and disappearance of Ukraine as an
independent sovereign state. Moreover, the status of Ukraine as an
independent and sovereign state goes contrary to the essential
geopolitical interests of Russia in its aspirations to revive its
continental geopolitical power. The development of awareness of such
turn of events is shaping up the geopolitical interests of Ukraine in
the context of its aspirations towards the Euro-Atlantic alliance.

Another basic strategic interest of Ukraine vis-a-vis NATO is linked to
those favourable conditions, which membership in the Alliance ensures
for enhancing democratic values and development of civil society in our
country. Therefore, the accession of Ukraine to NATO means the
implementation of its civic interests. It means that Ukraine will join
the European civilisation. The alternative could be the Eurasian
direction, which presumes accession to the community of CIS countries
with authoritarian or half-authoritarian regimes, «shadow» economies,
marginalized and spiritually devastated societies.

The NATO membership provides strong guarantees of keeping the national
identity and integrity for the Ukrainian nation. Being part of the
community of civilised democratic member-nations will encourage
formation of the Ukrainian national elite oriented towards national
Ukrainian and European values as well as promotion of Ukrainian national
culture and culture of Ukraine minorities.

In the context of implementation of the above-mentioned national
interests the issues of security should be clearly specified since their
solution is linked to the process of Euro-Atlantic integration. This
paper specifically identifies new threats to regional security after the
second wave of the NATO enlargement and mechanisms for their
neutralisation; it evaluates the balance of forces in the region,
highlights the unresolved border issues, illegal migration, territorial
problems and inter-ethnic disputes.

Much attention should be paid to addressing the problem of foreign
military presence. It is evident that the Russian military on the
Ukrainian territory and the NATO membership of Ukraine are incompatible
options since such presence goes contrary to the principle of collective
defence of the Alliance. Therefore, the process of gaining the NATO
membership by Ukraine requires elaboration of specific mechanisms, which
could ensure the unchallenged withdrawal of the Russian Black Sea naval
fleet from the territory of Ukraine. These mechanisms should Ix-
implemented at both the international level and at the level of
bilateral inter-governmental relations.

At the national level these mechanisms envisage the establishment of
internal legal, economic and political conditions for the elimination of
the Russian military presence on the territory of Ukraine. The
introduction of the following measures could create the legal
pre-conditions, namely:

• bringing the activities of the Russian Black Sea naval fleet into
compliance with the requirements of the Law of Ukraine «0n the procedure
for admission and conditions of hosting the units of the armed forces of
other nations on the territory of Ukraine;

• introducing monitoring violations of I he laws of Ukraine and the
agreement that regulates the activities of the Russian Black Sea naval
fleet formations on the territory of Ukraine;

• elaborating and implementing clear cut control mechanisms over the
activities of the RF Black Sea naval fleet on the territory of Ukraine
by the Verkhovna Rada of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine,
the General Prosecutor’s Office of Ukraine, the Ministry of Defence of
Ukraine, the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, other central and
local bodies of executive power and local government.

As regards the economic pre-conditions, the whole range of challenging
problems should be addressed:

Firstly, it is clear that proceeding from geopolitical and geo-strategic
considerations Russia will use all possible leverage, in the first place
economic tools, to maintain its military presence on the territory of
Ukraine. One of the most effective levers in this respect is the use of
strategic dependence of Ukraine on energy supplies from Russia.
Therefore, the issue of diversification of energy sources is becoming
critically important in addressing the problem of elimination of the
Russian military presence and gaining the NATO membership by Ukraine.

Secondly, stationing of the RF Black Sea naval fleet on the territory of
Ukraine is realised on lease-holding conditions as regards the land
plots, facilities of coastal infrastructure and bay waters through
annual repayments of part of the Ukrainian debt in the amount of US$ 75
mln. The total Ukrainian debt at the time of signing the Agreement was
nearly US$ 2.2 bin. Over the past six years of lease holding the Russian
side repaid US$ 587 mln. In the case of early withdrawal of the Black
Sea naval fleet from the territory of Ukraine the issue of pre-scheduled
repayment of the Ukrainian debt in the amount of US$ 1.5 bin will arise.
Ukraine will not able to repay it within the short time-period without
foreign assistance; Ukraine will need direct financial support from the
USA and other NATO member-countries. Another way of repaying Ukrainian
debts can be realised in the form of purchasing such debts from Russia
by western countries or through repayment of Russian debts by NATO
nations in exchange for the relevant liquidation of Ukrainian debts to
Russia.

At the national level it is necessary to complete the inventory of all
real estate and some plots of land leased to the Russian Black Sea Navy
and to draw up a list of all those facilities and plots of land, which
have not been included into the Addendum to the Agreement, but are still
being used by the military units of the Russian Black Sea Navy.
Additional agreements should be made providing for their lease and
relevant lease-holding payments.

Sub-lease by the Russian Black Sea Navy of any facilities and plots of
land, provided for its own needs according to the Agreement, to whatever
profit-making businesses should be prohibited. In case of refusal by the
Russian side to pay for additional lease it is imperative to demand that
it should gradually release all the, docks, plots of land and other
similar facilities for the use by the city of Sevastopol.

Thirdly, following the withdrawal of the Russian Black Sea Navy from the
territory of Ukraine, the problem of providing jobs to those Ukrainian
citizens who had serviced the Russian military units will be high on the
agenda. Around 2% of the working population of the city of Sevastopol
are now employed in the area of servicing the Russian Black Sea Navy.
Therefore, early measures to address the problem of employment for these
people should be envisaged in the State programme for economic and
social development of the city of Sevastopol. The implementation of this
programme should bring about a significant demilitarisation of the city.

And last but not the least, among the economic problems that would arise
following the demise of the Russian military presence, we should expect
the Russian side to claim compensation and/or grievances allegedly due
to the lack of budget funds for re-deployment of the Russian Black Sea
Navy from the territory of Ukraine to the Russian Federation. Russia
will probably demand additional financial compensation or stretching out
the time frame allotted for pre-scheduled withdrawal of its military
units, or it will demand both.

Thus, the resolution of these very challenging issues related to the
withdrawal of the Black Sea Navy from the territory of Ukraine, as
Ukraine goes through the process of accession to NATO, will require
their discussion on a trilateral or multi-lateral basis with the
involvement of the leading NATO nations, first and foremost the USA.

There is another way of addressing this problem: through the signing of
a trilateral agreement between NATO, Russia and Ukraine on maintaining
the Russian military presence until the expiry of the Agreement about
the status, terms and conditions for the deployment of the Russian Black
Sea Navy on the territory of Ukraine, by stipulating all relevant
military and political commitments. But even this option would require
the establishment of conditions for the withdrawal of the Russian troops
and this process should start no later than from the year of 2006.

A very important component of Euro-Atlantic integration is the
assessment of Ukraine’s own readiness for NATO membership and the degree
of its compliance with political and military criteria for such
membership. In addition of how the Ukrainian public perceives Ukraine’s
accession to the Alliance.

The public opinion in Ukraine vis-a-vis the North Atlantic Alliance
differs from public perception of NATO in the countries of Central and
Eastern Europe and the Baltics. The main difference is the lower
support, percentagewise, for NATO membership as compared with the
support for accession to the EU. Thus, for instance, the level of
support for NATO membership in Ukraine, overall, varies between 19 and
33 percent while the support for accession to the EU is between 45 and
65 percent. By contrast with Ukraine, most countries of Central and
Eastern Europe and the Baltic countries show that the level of support
for NATO membership, overall, surpasses that for accession to the EU.
These findings can be explained by two factors. Firstly, the Ukrainian
public opinion has retained a deep-rooted stereotyped image of NATO as a
hostile and aggressive alliance, which goes back to the Soviet times,
and, secondly, Ukraine still has a long way to go in order to qualify
for accession to the EU and, therefore, fears and misgivings that
eurosceptics in Central and Eastern European countries are holding
vis-a-vis the EU, bear little relevance for Ukraine.

In the regional perspective the situation is as follows. The residents
of Western and Northern regions tend to regard NATO as a defensive
alliance. The perceptions of NATO as a defensive alliance and as an
aggressive military bloc are almost equally divided in Kyiv, central,
northwestern and southeastern regions. The perception of NATO as an
aggressive military bloc is predominant in the Crimea, Eastern,
Southern, south-western and north-eastern regions.

In accordance with these perceptions, the Western and Northern regions
have the biggest number of proponents of Ukraine’s accession to NATO
(33.7%) and the smallest number of opponents (21.5%). In the Central
region the proponents of NATO accession make up 22.1% and the opponents
39.5%. In the Eastern region these figures are 19.7% and 48.7%
respectively. In the Crimea 19.2% of the population are proponents and
44.4% are opponents.

The above-indicated data point to the ambivalence of the Ukrainian
public opinion and the big regional and age-related differences.
However, each region, just as each age and/or occupational group, has a
well-established core group of the population oriented towards the
European values and European integration. The majority of these people
support NATO membership. But insufficient support for Ukraine’s
accession to NATO cannot be explained only by Soviet stereotypes,
pro-Russian or anti-American sentiments. To a large degree, NATO
scepticism is due to people’s fear of belonging to whatever «bloc» that
may drag Ukraine into a military conflict. A significant part of
Ukraine’s population believes that accession to NATO is a much too
costly project for a poor country like Ukraine. An effective influence
on public opinion building should be exercised aiming at eliminating
such stereotypes of thinking, which have been shaped up as a result of
insufficient public awareness of the true benefits of NATO membership. A
decisive role in eliminating such stereotypes should be played by the
media.

In addition to theoretically addressing the problems of Euro-Atlantic
integration, a number of questions are related to practical
implementation of Ukraine’s Euro-Atlantic integration and to the
procedure for gaining NATO membership. Addressing such questions
requires structuring and implementation of a fully tested strategy for
gaining NATO membership in a short-term and medium-term perspective.

Such a strategy should take into account the whole range of foreign and
domestic policies, objective and subjective conditions, which have
emerged within a certain historical time period.

The Action Plan for a short-term perspective should be subordinated to
the task of reaching the overriding aim as well as intermediate goals.
The supreme aim for a short-term perspective is gaining invitation from
NATO for joining the Alliance. Intermediate goals should be tailored
towards reaching the overriding aim. They are about making sure that two
major NATO demands are met: Ukraine must ensure its credibility and be
able lo make its contribution into the collective capabilities of the
Alliance, i.e. the capacity to meet its relevant commitments.

Ensuring credibility means that Ukraine should accomplish the following
tasks:

1. Renouncing its twofold orientation in its foreign policy and
military-political field, which would mean rethinking of its
relationship with Russia in favour of its NATO accession interests. As
we stand today, orientation towards Russia in the military-political
field has impeded the move of Ukraine towards NATO and undermined its
credibility as a reliable partner in the eyes of the Alliance.

2. Ensuring transparency and fairness and freedom in the presidential
elections in the year of 2004, the parliamentary elections in the year
of 2006 and the elections to the local government.

3. Guaranteeing the freedom of media and civil liberties through
approval and enforcement of respective legislative and regulatory acts
and pursuance of required administrative, organisational and economic
policies.

4. Promoting trust in the area of protection of restricted information.

5. Raising of a new generation of government officials and civil
servants that shall be committed to the idea of Euro-Atlantic
integration. It must be a unique «euro-atlantic» elite that would enjoy
authority and trust within NATO structures. It would enable the
formation of core groups, which would be responsible for practical
implementation of Ukraine’s NATO accession idea in key ministries and
government departments involved in the process of Euro-Atlantic
integration.

6. Submitting an official written bid with a clearly spelled-out
intention to join NATO. This step is an indispensable political and
legal condition, which gives grounds to the Alliance to perceive the
intention of a nation as a serious and tangible one so that NATO can
respond to Ukraine by offering the Membership Action Plan and then
extending invitation to join the Alliance. An intensive dialogue between
both sides should precede the submission of the bid in order to agree on
terms and conditions for making such step and on procedural matters.

7. Launching a wide-ranging programme of political and diplomatic events
in NATO nations in order to form a positive image of Ukraine and
convince policy-makers in those countries of the benefits of Ukraine’s
joining NATO.

Thus, credibility of Ukraine, as a necessary prerequisite for gaining
NATO membership, can only be established by creating relevant objective
and subjective preconditions.

An important condition, which creates credibility and enhances chances
of Ukraine for joining NATO, is its capacity to make a tangible
contribution to the fulfilment by the Alliance of its functions.
Building up and demonstration of Ukraine’s capacity to meet its
commitments as a member of the Alliance can be ensured by addressing the
following priority tasks:

1. Conducting Defence Review and elaboration of goals and implementation
plans of the reform and development of the Armed Forces of Ukraine with
a view to ensure its NATO membership in the future.

2. Conducting Defence Review in the other elements of security sector,
such as State border guards, Ministry of Interior, civil emergencies
troops. On the other hand carrying out such a review in the said power
structures, is significantly easier due to their small numbers. But on
the other hand, it is also more complicated due to their closed nature
and their lack of experience of co-operation with NATO structures. But
the reform of these structures is the trustworthiest indicator of truly
democratic transformations in Ukraine.

3. Introduction of a transparent system of defence planning and
budget-making procedures, embracing NATO principles of elaboration of
defence programmes and their financing.

4. Transition to NATO standards in the air traffic control system,
including the functioning of the air traffic control services and
monitoring the air space.

5. Standardisation of means of communication, command and control and
staff procedures with a view to attain interoperability between the
Armed Forces of Ukraine and those of the Allied powers. This includes
such steps as publication of topographical maps of Ukraine’s territory
and drawing up of electronic maps of geo-informational system for the
Armed Forces of Ukraine in accordance with NATO standards, introduction
of NATO system of codes, etc. 6. Continued participation of units of the
Ukrainian Armed Forces in NATO-led multinational peacekeeping
operations.

Fulfilment of the said tasks should lay down strong grounds for Ukraine
gaining NATO invitation to implement the Membership Action Plan (MAP),
which is necessary to obtain as early as during the Istanbul summit so
that at the NATO summit of 2006 Ukraine could get invitation to join the
Alliance. The year of 2006 could become the year of completion of
Ukraine’s Action Plan aimed at joining NATO in the short-term
perspective.

Ukraine’s Action Plan aiming at joining NATO in the short-term
perspective will have to be implemented after receiving an official
invitation to join the Alliance at the NATO summit of 2006, given
favourable domestic environment within Ukraine and conducive
international situation.

Such Action Plan is expected to implement, first and foremost, the legal
procedure of accession to NATO. Normally, it takes about two years to
have it completed. Therefore, in the best-case scenario, we can expect
Ukraine to gain NATO membership no sooner than in the year of 2008.
Translating this opportunity into reality depends, above all, on Ukraine
itself.

SUMMARY

As one of the most crucial developments in the area of international
security, the enlargement and transformation of the North Atlantic
Alliance turns around the formation of the new post-bipolar system of
international relations. This process, without any exaggeration,
determines the destiny of European countries, because it does not only
consolidate the outcome of the bi-polar stand-off once and for all, but
also outlines the common European basic political values within the
borders of the Euro-Atlantic area, the affiliation to which is aspired
by many countries in Europe, including Ukraine.

Therefore, the issue of the new role of the Alliance in ensuring
security of the Euro-Atlantic area is high on the agenda. Shaping up of
the new Euro-Atlantic architecture of security in the future is most
likely to be realised through enhancing its basic structures, such as:

• further NATO enlargement to the east;

• deepening of co-operative relations between the NATO and the EU in the
area of security;

• involvement of Russia in the process of strengthening stability and
peace in Europe;

• the economic and political development of the post-Soviet area. The
influence by the USA and western european countries.

Further NATO enlargement to the east is an important component of the
new architecture of the Euro-Atlantic security. The second wave of
accession to the Alliance has meant the extension of the NATO main zone
of responsibility in Europe. The accession of Slovakia and Slovenia
meant filling in the «gaps» that existed within the zone. However, the
main problems may occur not inside the zone but on its periphery, on the
frontline of its enlargement. Under these conditions, Ukraine is
becoming a key factor, which will determine the further enlargement of
the Alliance. Ukraine has borders with Romania and Slovakia, the two new
NATO member-countries. In this connection, the challenges and risks that
may pose a certain

threat to all the structures of the Euro-Atlantic security should be
taken into account. The possible risks include the following, namely:

1. The EU transformation into an independent geopolitical power in
Europe and weakening of the Euro-Atlantic links between the USA and
western European countries.

2. Restoration of the authoritarian regime in Russia accompanied by the
return to the policy of geopolitical revenge.

Based on the assumption that risks will persist throughout the next
decade it is possible to forecast that the most plausible scenario of
the situation around Ukraine following the second wave of accession to
NATO will be its transformation into a «buffer» zone. This scenario has
been partially implemented. Ukraine has been actually squeezed between
NATO and Russia-Belarus military union. The second wave of enlargement
of the Alliance will only underline the features and contours of this
«buffer» zone. Such a scenario could be acceptable for the Alliance from
the military point of view since it does not require any additional
deployment of forces on the territory of new member-countries and does
not envisage high costs for ensuring their defence and security. But it
cannot satisfy NATO from a political standpoint. Firstly, it slows down
the process of the Alliance’s further enlargement; secondly, it
encourages the enhancement of authoritarian rule and political
instability in Ukraine.

The point is that, as a «buffer» zone, Ukraine can support the
Euro-Atlantic security only on condition of being a politically stable
country. The buffer role deprives Ukraine of external conditions, which
are necessary to ensure such stability. The uncertain situation of being
a «buffer zone» could provoke Russia to annex Ukraine back as its former
territory. Should Russia establish its military presence in Ukraine, it
will inevitably try to establish its total political and economic
domination. Should it all materialise, the «buffer zone» scenario will
be an intermediate stage for the Russian Federation to absorb Ukraine.

Therefore, if the Alliance has motivated its enlargement by its
intentions to ensure security and strengthen the roots of young
democracies in the countries of Eastern Europe, Ukraine needs the
implementation of these intentions to the utmost because it suffers from
the biggest shortage of security and democracy.

Integration of Ukraine with Russia will lead to a complete loss of these
basic values of the Ukrainian nation and disappearance of Ukraine as an
independent sovereign state. Moreover, the status of Ukraine as an
independent and sovereign state goes contrary to the essential
geopolitical interests of Russia in its aspirations to revive its
continental geopolitical power. The development of awareness of such
turn of events is shaping up the geopolitical interests of Ukraine in
the context of its aspirations towards the Euro-Atlantic alliance.

Another basic strategic interest of Ukraine vis-a-vis NATO is linked to
those favourable conditions, which membership in the Alliance ensures
for enhancing democratic values and development of civil society in our
country. Therefore, the accession of Ukraine to NATO means the
implementation of its civic interests. It means that Ukraine will join
the European civilisation. The alternative could be the Eurasian
direction, which presumes accession to the community of CIS countries
with authoritarian or half-authoritarian regimes, «shadow» economies,
marginalized and spiritually devastated societies.

The NATO membership provides strong guarantees of keeping the national
identity and integrity for the Ukrainian nation. Being part of the
community of civilised democratic member-nations will encourage
formation of the Ukrainian national elite oriented towards national
Ukrainian and European values as well as promotion of Ukrainian national
culture and culture of Ukraine minorities.

In the context of implementation of the above-mentioned national
interests the issues of security should be clearly specified since their
solution is linked to the process of Euro-Atlantic integration. This
paper specifically identifies new threats to regional security after the
second wave of the NATO enlargement and mechanisms for their
neutralisation; it evaluates the balance of forces in the region,
highlights the unresolved border issues, illegal migration, territorial
problems and inter-ethnic disputes.

Much attention should be paid to addressing the problem of foreign
military presence. It is evident that the Russian military on the
Ukrainian territory and the NATO membership of Ukraine are incompatible
options since such presence goes contrary to the principle of collective
defence of the Alliance. Therefore, the process of gaining the NATO
membership by Ukraine requires elaboration of specific mechanisms, which
could ensure the unchallenged withdrawal of the Russian Black Sea naval
fleet from the territory of Ukraine. These mechanisms should Ix-
implemented at both the international level and at the level of
bilateral inter-governmental relations.

At the national level these mechanisms envisage the establishment of
internal legal, economic and political conditions for the elimination of
the Russian military presence on the territory of Ukraine. The
introduction of the following measures could create the legal
pre-conditions, namely:

• bringing the activities of the Russian Black Sea naval fleet into
compliance with the requirements of the Law of Ukraine «0n the procedure
for admission and conditions of hosting the units of the armed forces of
other nations on the territory of Ukraine;

• introducing monitoring violations of I he laws of Ukraine and the
agreement that regulates the activities of the Russian Black Sea naval
fleet formations on the territory of Ukraine;

• elaborating and implementing clear cut control mechanisms over the
activities of the RF Black Sea naval fleet on the territory of Ukraine
by the Verkhovna Rada of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine,
the General Prosecutor’s Office of Ukraine, the Ministry of Defence of
Ukraine, the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, other central and
local bodies of executive power and local government.

As regards the economic pre-conditions, the whole range of challenging
problems should be addressed:

Firstly, it is clear that proceeding from geopolitical and geo-strategic
considerations Russia will use all possible leverage, in the first place
economic tools, to maintain its military presence on the territory of
Ukraine. One of the most effective levers in this respect is the use of
strategic dependence of Ukraine on energy supplies from Russia.
Therefore, the issue of diversification of energy sources is becoming
critically important in addressing the problem of elimination of the
Russian military presence and gaining the NATO membership by Ukraine.

Secondly, stationing of the RF Black Sea naval fleet on the territory of
Ukraine is realised on lease-holding conditions as regards the land
plots, facilities of coastal infrastructure and bay waters through
annual repayments of part of the Ukrainian debt in the amount of US$ 75
mln. The total Ukrainian debt at the time of signing the Agreement was
nearly US$ 2.2 bin. Over the past six years of lease holding the Russian
side repaid US$ 587 mln. In the case of early withdrawal of the Black
Sea naval fleet from the territory of Ukraine the issue of pre-scheduled
repayment of the Ukrainian debt in the amount of US$ 1.5 bin will arise.
Ukraine will not able to repay it within the short time-period without
foreign assistance; Ukraine will need direct financial support from the
USA and other NATO member-countries. Another way of repaying Ukrainian
debts can be realised in the form of purchasing such debts from Russia
by western countries or through repayment of Russian debts by NATO
nations in exchange for the relevant liquidation of Ukrainian debts to
Russia.

At the national level it is necessary to complete the inventory of all
real estate and some plots of land leased to the Russian Black Sea Navy
and to draw up a list of all those facilities and plots of land, which
have not been included into the Addendum to the Agreement, but are still
being used by the military units of the Russian Black Sea Navy.
Additional agreements should be made providing for their lease and
relevant lease-holding payments.

Sub-lease by the Russian Black Sea Navy of any facilities and plots of
land, provided for its own needs according to the Agreement, to whatever
profit-making businesses should be prohibited. In case of refusal by the
Russian side to pay for additional lease it is imperative to demand that
it should gradually release all the, docks, plots of land and other
similar facilities for the use by the city of Sevastopol.

Thirdly, following the withdrawal of the Russian Black Sea Navy from the
territory of Ukraine, the problem of providing jobs to those Ukrainian
citizens who had serviced the Russian military units will be high on the
agenda. Around 2% of the working population of the city of Sevastopol
are now employed in the area of servicing the Russian Black Sea Navy.
Therefore, early measures to address the problem of employment for these
people should be envisaged in the State programme for economic and
social development of the city of Sevastopol. The implementation of this
programme should bring about a significant demilitarisation of the city.

And last but not the least, among the economic problems that would arise
following the demise of the Russian military presence, we should expect
the Russian side to claim compensation and/or grievances allegedly due
to the lack of budget funds for re-deployment of the Russian Black Sea
Navy from the territory of Ukraine to the Russian Federation. Russia
will probably demand additional financial compensation or stretching out
the time frame allotted for pre-scheduled withdrawal of its military
units, or it will demand both.

Thus, the resolution of these very challenging issues related to the
withdrawal of the Black Sea Navy from the territory of Ukraine, as
Ukraine goes through the process of accession to NATO, will require
their discussion on a trilateral or multi-lateral basis with the
involvement of the leading NATO nations, first and foremost the USA.

There is another way of addressing this problem: through the signing of
a trilateral agreement between NATO, Russia and Ukraine on maintaining
the Russian military presence until the expiry of the Agreement about
the status, terms and conditions for the deployment of the Russian Black
Sea Navy on the territory of Ukraine, by stipulating all relevant
military and political commitments. But even this option would require
the establishment of conditions for the withdrawal of the Russian troops
and this process should start no later than from the year of 2006.

A very important component of Euro-Atlantic integration is the
assessment of Ukraine’s own readiness for NATO membership and the degree
of its compliance with political and military criteria for such
membership. In addition of how the Ukrainian public perceives Ukraine’s
accession to the Alliance.

The public opinion in Ukraine vis-a-vis the North Atlantic Alliance
differs from public perception of NATO in the countries of Central and
Eastern Europe and the Baltics. The main difference is the lower
support, percentagewise, for NATO membership as compared with the
support for accession to the EU. Thus, for instance, the level of
support for NATO membership in Ukraine, overall, varies between 19 and
33 percent while the support for accession to the EU is between 45 and
65 percent. By contrast with Ukraine, most countries of Central and
Eastern Europe and the Baltic countries show that the level of support
for NATO membership, overall, surpasses that for accession to the EU.
These findings can be explained by two factors. Firstly, the Ukrainian
public opinion has retained a deep-rooted stereotyped image of NATO as a
hostile and aggressive alliance, which goes back to the Soviet times,
and, secondly, Ukraine still has a long way to go in order to qualify
for accession to the EU and, therefore, fears and misgivings that
eurosceptics in Central and Eastern European countries are holding
vis-a-vis the EU, bear little relevance for Ukraine.

In the regional perspective the situation is as follows. The residents
of Western and Northern regions tend to regard NATO as a defensive
alliance. The perceptions of NATO as a defensive alliance and as an
aggressive military bloc are almost equally divided in Kyiv, central,
northwestern and southeastern regions. The perception of NATO as an
aggressive military bloc is predominant in the Crimea, Eastern,
Southern, south-western and north-eastern regions.

In accordance with these perceptions, the Western and Northern regions
have the biggest number of proponents of Ukraine’s accession to NATO
(33.7%) and the smallest number of opponents (21.5%). In the Central
region the proponents of NATO accession make up 22.1% and the opponents
39.5%. In the Eastern region these figures are 19.7% and 48.7%
respectively. In the Crimea 19.2% of the population are proponents and
44.4% are opponents.

The above-indicated data point to the ambivalence of the Ukrainian
public opinion and the big regional and age-related differences.
However, each region, just as each age and/or occupational group, has a
well-established core group of the population oriented towards the
European values and European integration. The majority of these people
support NATO membership. But insufficient support for Ukraine’s
accession to NATO cannot be explained only by Soviet stereotypes,
pro-Russian or anti-American sentiments. To a large degree, NATO
scepticism is due to people’s fear of belonging to whatever «bloc» that
may drag Ukraine into a military conflict. A significant part of
Ukraine’s population believes that accession to NATO is a much too
costly project for a poor country like Ukraine. An effective influence
on public opinion building should be exercised aiming at eliminating
such stereotypes of thinking, which have been shaped up as a result of
insufficient public awareness of the true benefits of NATO membership. A
decisive role in eliminating such stereotypes should be played by the
media.

In addition to theoretically addressing the problems of Euro-Atlantic
integration, a number of questions are related to practical
implementation of Ukraine’s Euro-Atlantic integration and to the
procedure for gaining NATO membership. Addressing such questions
requires structuring and implementation of a fully tested strategy for
gaining NATO membership in a short-term and medium-term perspective.

Such a strategy should take into account the whole range of foreign and
domestic policies, objective and subjective conditions, which have
emerged within a certain historical time period.

The Action Plan for a short-term perspective should be subordinated to
the task of reaching the overriding aim as well as intermediate goals.
The supreme aim for a short-term perspective is gaining invitation from
NATO for joining the Alliance. Intermediate goals should be tailored
towards reaching the overriding aim. They are about making sure that two
major NATO demands are met: Ukraine must ensure its credibility and be
able lo make its contribution into the collective capabilities of the
Alliance, i.e. the capacity to meet its relevant commitments.

Ensuring credibility means that Ukraine should accomplish the following
tasks:

1. Renouncing its twofold orientation in its foreign policy and
military-political field, which would mean rethinking of its
relationship with Russia in favour of its NATO accession interests. As
we stand today, orientation towards Russia in the military-political
field has impeded the move of Ukraine towards NATO and undermined its
credibility as a reliable partner in the eyes of the Alliance.

2. Ensuring transparency and fairness and freedom in the presidential
elections in the year of 2004, the parliamentary elections in the year
of 2006 and the elections to the local government.

3. Guaranteeing the freedom of media and civil liberties through
approval and enforcement of respective legislative and regulatory acts
and pursuance of required administrative, organisational and economic
policies.

4. Promoting trust in the area of protection of restricted information.

5. Raising of a new generation of government officials and civil
servants that shall be committed to the idea of Euro-Atlantic
integration. It must be a unique «euro-atlantic» elite that would enjoy
authority and trust within NATO structures. It would enable the
formation of core groups, which would be responsible for practical
implementation of Ukraine’s NATO accession idea in key ministries and
government departments involved in the process of Euro-Atlantic
integration.

6. Submitting an official written bid with a clearly spelled-out
intention to join NATO. This step is an indispensable political and
legal condition, which gives grounds to the Alliance to perceive the
intention of a nation as a serious and tangible one so that NATO can
respond to Ukraine by offering the Membership Action Plan and then
extending invitation to join the Alliance. An intensive dialogue between
both sides should precede the submission of the bid in order to agree on
terms and conditions for making such step and on procedural matters.

7. Launching a wide-ranging programme of political and diplomatic events
in NATO nations in order to form a positive image of Ukraine and
convince policy-makers in those countries of the benefits of Ukraine’s
joining NATO.

Thus, credibility of Ukraine, as a necessary prerequisite for gaining
NATO membership, can only be established by creating relevant objective
and subjective preconditions.

An important condition, which creates credibility and enhances chances
of Ukraine for joining NATO, is its capacity to make a tangible
contribution to the fulfilment by the Alliance of its functions.
Building up and demonstration of Ukraine’s capacity to meet its
commitments as a member of the Alliance can be ensured by addressing the
following priority tasks:

1. Conducting Defence Review and elaboration of goals and implementation
plans of the reform and development of the Armed Forces of Ukraine with
a view to ensure its NATO membership in the future.

2. Conducting Defence Review in the other elements of security sector,
such as State border guards, Ministry of Interior, civil emergencies
troops. On the other hand carrying out such a review in the said power
structures, is significantly easier due to their small numbers. But on
the other hand, it is also more complicated due to their closed nature
and their lack of experience of co-operation with NATO structures. But
the reform of these structures is the trustworthiest indicator of truly
democratic transformations in Ukraine.

3. Introduction of a transparent system of defence planning and
budget-making procedures, embracing NATO principles of elaboration of
defence programmes and their financing.

4. Transition to NATO standards in the air traffic control system,
including the functioning of the air traffic control services and
monitoring the air space.

5. Standardisation of means of communication, command and control and
staff procedures with a view to attain interoperability between the
Armed Forces of Ukraine and those of the Allied powers. This includes
such steps as publication of topographical maps of Ukraine’s territory
and drawing up of electronic maps of geo-informational system for the
Armed Forces of Ukraine in accordance with NATO standards, introduction
of NATO system of codes, etc. 6. Continued participation of units of the
Ukrainian Armed Forces in NATO-led multinational peacekeeping
operations.

Fulfilment of the said tasks should lay down strong grounds for Ukraine
gaining NATO invitation to implement the Membership Action Plan (MAP),
which is necessary to obtain as early as during the Istanbul summit so
that at the NATO summit of 2006 Ukraine could get invitation to join the
Alliance. The year of 2006 could become the year of completion of
Ukraine’s Action Plan aimed at joining NATO in the short-term
perspective.

Ukraine’s Action Plan aiming at joining NATO in the short-term
perspective will have to be implemented after receiving an official
invitation to join the Alliance at the NATO summit of 2006, given
favourable domestic environment within Ukraine and conducive
international situation.

Such Action Plan is expected to implement, first and foremost, the legal
procedure of accession to NATO. Normally, it takes about two years to
have it completed. Therefore, in the best-case scenario, we can expect
Ukraine to gain NATO membership no sooner than in the year of 2008.
Translating this opportunity into reality depends, above all, on Ukraine
itself.

Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору // Політика і час.- 1997. – № 8. – С.
85-88

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 15 квітня 2003 р.
Доповідь “Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи”. http://www.president.gov.uа

Поті Ласло. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи
нові імпульси до співпраці? Матеріали міжнародного “круглого столу
експертів” ( м. Ужгород, 7-9 листопада 2002 р.). – Ужгород, 2002. – С.
32-33

Політичний портрет України. Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. –
1997. – № 8. – С. 53-121

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.

http:// HYPERLINK
“http://www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive”
www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive .
shtml#top

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – 407 с.

Udovenko G. European Stability and NATO Enlargement : Ukrain’s
Perspective // NATO Review. – № 6. – November. – 1995. – P. 15

Sherr James. The future of NATO – Ukraine cooperation: a Western
perspective // National security and Defense. – 2000. – № 8 – PP. 42-43

Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні // Універсум. –
2002. – № 7-8. – С. 29

Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах
трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис XXI. –
2002. – № 7-8. – С. 66

Сунгуровський М.Україна–НАТО:стратегічне партнерство
http:www.uceps.com.ua./ukr/publications/publicat/1028/ ukr.html

Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО // Універсум. – 2003. – №
7-10. – С. 59

Горбулін В. Національна безпека України та міжнародна безпека //
Політична думка. – 1997. – № 1. – С. 76-88

Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18 лютого.

Дергачов О. Україна-НАТО: стартового етапу співпраці // Економічний
часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

Саєнко Ю. Українське суспільство 2002 // Універсум. – 2003. – № 1-2. –
С. 33

Куць О. Відносини Україна – НАТО: міжрегіональний вимір // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 20-22

Кульмий Д. Строительство Европы в сфере обороны // Современная Европа,
Институт Европы РАН. – 2000. – № 3.- С. 50

Иванов И. Европа Регионов // Мировая экономика и международные
отношения. – 1997. – № 9. – С. 8

Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ: Пороги. – 2003. – С. 80

Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний
національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. – №
9-10. – С.62-67

Нантой О. Придністровський конфлікт і взаємини Молдови і України //
Контекст. – 2001. – № 10. – С. 21-29

Ларраби Ф. Стивен. Сложная эквилибристика Украины // Survial, INSS,
Oxford University Press. – 1996. – Autumn. – P. 69

Уткин А.К. США-НАТО-ЕС // США: экономика, политика, идеология. – 1999.
– № 10. – С. 15

Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 8-9

Копняк І., Парипа П. Урок для українських правителів // Галичина. –
12.11.2002

Косевцев В. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України //
Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 36

Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

Литвин М. Спільними зусиллями проти незаконної міграції // Урядовий
кур’єр . – 4 січня 2003. – № 2

Ратушний С. Міжнародне співробітництво у протидії торгівлі жінками //
Проблема міграції. – 1998. – № 3. – С. 13-22

Михайленко М. Проблема зовнішньополітичного вибору України в умовах
розширення НАТО // Проблеми прикордонних регіонів у контексті розширення
НАТО. Матеріали науково-практичного семінару. – Чернівці, 2001. – С.
105-107

Бжезінський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі //
Політика і час. – 1997. – № 9. – С. 24

Горбулін В. Національна безпека Україна та міжнародна безпека //
Політична думка. – 1997. – № 1. – С. 77

Иванов И. Европа Регионов // Мировая экономика и международные
отношения. – 1997. – № 9. – С. 8

Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору // Політика і час. – 1997. – № 8. – С.
85-88

Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 8-9

Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 03. – № 7. – С. 8-9

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 173-174.

Там же. – С.174

Поті Ласло. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи
нові імпульси до співпраці? Матеріали міжнародного “круглого столу
експертів” ( м. Ужгород, 7-9 листопада 2002 р.). – Ужгород, 2002. – С.
32

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 6 березня 2001 р.

http:// HYPERLINK “http://www.Kuchma.gov.ua” www.Kuchma.gov.ua

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – C. 176

План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
127

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 15 квітня 2003 р.
Доповідь “Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи”. http: //www.president.gov.ua

План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
128

План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
129

Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО // Універсум. – 2003. – №
7-10. – С. 59

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 182

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 6 березня 2001 р. http://
HYPERLINK “http://www.Kuchma.gov.ua” www.Kuchma.gov.ua

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 15 квітня 2003 р.
Доповідь “Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи”. http: //www.president.gov.ua

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Косевцев В. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України //
Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 36

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Sherr James. The future of NATO – Ukraine cooperation: a Western
perspective // National security and Defense. – 2000. – № 8 – PP. 42-43

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.: Послання
Президента України до Верховної Ради України. 15 квітня 2003 р.
Доповідь “Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та
перспективи”. http: //www.president.gov.ua

Дергачов О. Україна-НАТО: стартового етапу співпраці // Економічний
часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

Політичний портрет України. Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. –
1997. – № 8. – С. 55

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 196-197

Там же. – С.197-198

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Там же

Фонд “Демократичні ініціативи”. HYPERLINK
“http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip”
http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Фонд “Демократичні ініціативи”. HYPERLINK
“http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip”
http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Фонд “Демократичні ініціативи”. HYPERLINK
“http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip”
http://www.dif.org.ua/data/zip/2012022038.zip

Там же

Український монітор // Центр миру, конверсії та зовнішньої політики
України. – Тижневик № 23. – 2003.http:
//www.foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/society/opinion/archive.shtml#to
p

Ліщинський Р. Україні бракує правдивої інформації про НАТО //
Універсум. – 1997. – № 11-12. – С.58

Косевцев В. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України //
Економічний часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 36

Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18 лютого.

Дергачов О. Україна-НАТО: стартового етапу співпраці // Економічний
часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах
трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис XXI. –
2002. – № 7-8. – С. 66

Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні // Універсам. –
2002. – № 7-8. – С. 29

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 214

Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18 лютого

Саєнко Ю. Українське суспільство 2002 // Універсум. – 2003. – № 1-2. –
С. 33

Там же.-С.33

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 217-218

Смішко І. Прага буде негостинною // Поступ. – № 174. – 2002. – 19-20
листопада

Понуркевич Н. Український провал у Варшаві // Поступ. – 2002. – 17-23
жовтня. – № 155. – С. 4

Свідник Д.О. Американці наближаються до Збруча // Поступ. – 2003. –
1-2 лютого. – № 15. – С. 2

Куць О. Відносини Україна – НАТО: міжрегіональний вимір // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 20-22

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства /
За ред. Г.М.Перепелиці. –

К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 225

Монаєнко А. Розширення ЄС на Схід: наслідки для України // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 24-25

Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 8-9

Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах
трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис XXI.
– 2002. – № 7-8. – С. 66

Дергачов О. Україна-НАТО: стартового етапу співпраці // Економічний
часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ: Пороги. – 2003. – С. 80

Дмитренко Н. Україну викинули з Європи // Україна молода. – 2003. – 14
березня

Пархалина Т. О новой архитектуре безопасности в Европе // Мировая
экономика и международные отношения. – 1997. – № 12. – С. 15

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 112

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 113

Козин В. Кремль и НАТО: Перспективы взаимодействия // Международная
жизнь. – 2000. – № 4. – С. 99

Горбулін В. Національна безпека України та міжнародна безпека //
Політична думка. – 1997. – № 1. – С. 79

Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний
національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. – №
9-10. – С. 63

Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні // Універсам. –
2002. – № 7-8. – С. 29

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С.127

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С.140

Україна і Польща після розширення НАТО // Політика і час. – 2000. – №
3-4. – С. 58

Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах
трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис XXI. –
2002. – № 7-8. – С. 66

Поті Ласло. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи
нові імпульси до співпраці? Матеріали міжнародного “круглого столу
експертів” ( м. Ужгород, 7-9 листопада 2002 р.). – Ужгород, 2002. – С.
32-33

Будкін В. У рамках особливого партнерства // Політика і час. – 1998. –
№ 9. – С. 23-28

Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 76

Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні // Універсам. –
2002. – № 7-8. – С. 29

Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик.
– 1941. – 19 апреля. – № 16 (131). – С. 4

Сборник законов СССР 1938-1975 гг. – М., 1975. – С.104

Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. Довідник. – К.:
Політвидав України, 1969. – С.223

Географічна енциклопедія України. – К.: Українська енциклопедія ім.
М.П.Бажана, 1993. – С.310

Кирпенко П. Лінія поділу на нових рубежах? // Політика і час. – 1996.
-№ 7. – С. 33-40

Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний
національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. – №
9-10. – С.62-67

Бжезінський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі //
Політика і час. – 1997. – № 9. – С. 24-28

Козин В. Кремль и НАТО: Перспективы взаимодействия // Международная
жизнь. – 2000. – № 4. – С. 97-104

Куць О. Відносини Україна – НАТО: міжрегіональний вимір // Молода
дипломатія. – 2002. – № 24. – С. 20-22

Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний
національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. – №
9-10. – С. 62-67

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 150

Нантой О. Придністровський конфлікт і взаємини Молдови і України //
Контекст. –2001. – №10. – С. 21-29

Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО // Універсум. – 2003. – №
7-10. – С. 59

Ратушний С. Міжнародне співробітництво у протидії торгівлі жінками //
Проблема міграції. – 1998. – № 3. – С. 15

Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

Новік В. Державна політика і врегулювання імміграційних процесів в
Україні. – К.: Компанія ВАІТЕ, 1999. – С. 133

Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

Литвин М. Спільними зусиллями проти незаконної міграції // Урядовий
кур’єр . – 4 січня 2003. – № 2

Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С.160-161

Новік В. Державна політика і врегулювання імміграційних процесів в
Україні. – К.: Компанія ВАІТЕ, 1999. – С. 133

Павлюх В. Не кожен нелегал дійде до Європи // Дзеркало тижня. – 29
березня 2002. – № 12 ( 387).

Там же

Литвин М. Спільними зусиллями проти незаконної міграції // Урядовий
кур’єр . – 4 січня 2003. – № 2

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С.165

Bukkwoll T. Ukraine and NATO. The Politics of Soft Cooperation //
Security Dialogue . – 1997. – vol. 28. – № 3. – P. 364.

Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ: Пороги. – 2003. – С. 80

Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ: Пороги. – 2003. – С.56

Мостовая Ю. Осторожно: НАТО розширяется! Следующая станция – Украина?
// Зеркало недели. – 1997. – № 145. – 12-18 июля

Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 76

Уткин А.К. США-НАТО-ЕС // США: экономика, политика, идеология.- 1999. –
№ 10. – С. 15

Саміт у Празі. Потрійний вимір конференції НАТО // Високий замок. – №
270. – 23.11.2002

Смішко І. Прага буде негостинною // Поступ. – № 174. – 2002. – 19-20
листопада

Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18 лютого.

План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
127-135

Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 76

Сунгуровський М. Україна – НАТО: стратегічне партнерство
http:www.uceps.com.ua./ukr/publications/publicat/1028/ ukr.html

Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО // Універсум. – 2003. – №
7-10. – С. 59

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 371

Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 77

Sherr James. The future of NATO – Ukraine cooperation: a Western
perspective // National security and Defense. – 2000. – № 8 – PP. 42-43

План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
127-135

Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України:
військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ: Пороги. – 2003. – С. 80

Иванов И. Европа Регионов // Мировая экономика и международные
отношения. – 1997. – № 9. – С. 8

Горбулін В. Національна безпека Україна та міжнародна безпека //
Політична думка. – 1997. – № 1. – С. 78

Дергачов О. Україна-НАТО: стартового етапу співпраці // Економічний
часопис XXI. – 2002. – № 7-8. – С. 33

План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. – № 2. – С.
130

Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства
/ За ред. Г.М.Перепелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2004. – С. 381

Зарубінський О. Законодавче забезпечення вступу України до НАТО //
Національна безпека і оборона. – 2003. – № 7. – С. 8-9

Копняк І., Парипа П. Урок для українських правителів // Галичина. –
12.11.2002

Сунгуровський М. Україна – НАТО: стратегічне партнерство
http:www.uceps.com.ua./ukr/publications/publicat/1028/ ukr.html

Udovenko G. European Stability and NATO Enlargement : Ukrain’s
Perspective // NATO Review. – № 6. – November. – 1995. – P. 12-16

PAGE

PAGE 177

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020