Правовий захист суб’єктів ЗЕД (реферат)

Реферат

на тему:

Правовий захист суб’єктів ЗЕД

Зміст

Вступ

Порядок розгляду спорів.

Способи правового захисту суб’єктів ЗЕД.

Порядок вибору компетентного суду.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Україна зобов’язана здійснювати захист прав та законних інтересів
суб’єктів ЗЕД за ЇЇ межами згідно з нормами міжнародного права. Такий
захист здійснюється за зверненням цих суб’єктів через дипломатичні,
консульські та інші установи, які представляють інтереси України.

Особливу роль відіграють торговельно-економічні місії у складі
дипломатичних представництв України за кордоном. Вони були утворені
замість колишніх торговельних представництв відповідно до Указу
Президента України від 30 квітня 1994 р. № 200/94, яким було також
затверджено Положення про торговельно-економічну місію у складі
дипломатичного представництва України за кордоном (зі змінами і
доповненнями за Указом Президента від 22 вересня 2000 р.), яке визначило
їх правовий статус. Це — спеціальний орган, який представляє і захищає у
державі перебування інтереси України в галузі зовнішньоекономічної
діяльності.

Відповідно до ст. 29 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» Україна
як держава має право вживати заходів у відповідь на дискримінаційні
та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних
угруповань. Передбачено, що у разі, коли є відомості, що інші держави,
митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних
прав та інтересів суб’єктів ЗЕД України, органи державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності відповідно до їх компетенції мають право
застосувати адекватні заходи у відповідь на такі дії. Якщо
дискримінаційні дії завдають шкоди або створюють загрозу її заподіяння
державі та/або суб’єктам ЗЕД, зазначені заходи можуть передбачати її
відшкодування.

Обмежувальні заходи, яких вимушена вжити держава, у міжнародному
приватному праві, носять назву реторсій. Вони спрямовані на відновлення
принципу взаємності і є правомірними, з точки зору міжнародного права,
примусовими діями держави у відповідь на дискримінаційні дії іншої
держави.

За Законом обмежувальними заходами у відповідь є:

• застосування повної заборони (повного ембарго) на торгівлю;

• застосування часткової заборони (часткового ембарго) на торгівлю;

• позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального
режиму;

• запровадження спеціального мита;

• запровадження режиму ліцензування та/або квотування
зовнішньоекономічних операцій;

• встановлення квот (контингентів);

• запровадження комбінованого режиму квот і контингентів;

• запровадження індикативних цін щодо імпорту та/або експорту товарів;

• інші заходи, передбачені законами та міжнародними договорами України.

У Законі визначено органи, яким надано право запроваджувати конкретні
заходи у відповідь на дискримінаційні дії. Так, Верховна Рада України
приймає рішення про позбавлення режиму найбільшого сприяння або
пільгового спеціального режиму та застосування повного ембарго. Кабінет
Міністрів України застосовує часткове ембарго, здійснює заходи тарифного
регулювання щодо імпорту та/або експорту товарів, запроваджує режим
ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції вправі
прийняти рішення про здійснення заходів нетарифного регулювання
експортно-імпортних операцій, про ліцензування та реєстрацію окремих
видів контрактів, запровадження індикативних цін та застосування інших
обмежувальних заходів.

Механізм встановлення фактів обмежувальних дій визначено Кабінетом
Міністрів України, який постановою від 22 листопада 1999 р. № 2120
затвердив Порядок проведення розслідувань з метою встановлення фактів
дискримінаційних та/або недружніх дій з боку інших держав, митних союзів
чи економічних угруповань щодо законних прав та інтересів суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності України ‘. Згідно з цим Порядком під
дискримінаційними діями розуміються такі, що ставлять суб’єктів ЗЕД
України у гірше становище порівняно з іноземними суб’єктами
господарювання.

Порядком визначено, що таке розслідування проводиться Мінекономіки та з
питань європейської інтеграції на підставі заяви, що подається суб’єктом
ЗЕД, або інформації, що надійшла від торговельно-економічних місій у
складі дипломатичних представництв України за кордоном.

У Порядку наведено перелік документів, які додаються до заяви
(інформації), та встановлено, що міністерство перевіряє наведені в заяві
дані щодо дискримінаційних дій протягом 45 календарних днів.

У разі прийняття рішення про провадження розслідування відповідна
інформація публікується у газеті «Урядовий кур’єр». Крім цього,
матеріали та проект звернення до іноземного компетентного органу з
конкретними пропозиціями щодо врегулювання спірного питання передається
до Міністерства закордонних справ, яке надсилає їх до іноземного
компетентного органу.

Після отримання позитивної відповіді від іноземного компетентного органу
обидва міністерства узгоджують із суб’єктом ЗЕД у письмовій формі
спільну позицію стосовно проведення та здійснення переговорів. У разі
негативної відповіді або у випадку, коли протягом двох місяців відповідь
не надійшла, чи на проведених переговорах не досягнуто взаємоприйнятної
домовленості, готується спільний звіт та пропозиції стосовно вжиття
заходів у відповідь на дискримінаційні дії. Усі матеріали розслідування,
звіт та пропозиції передаються до Міжвідомчої комісії міжнародної
торгівлі для прийняття відповідного рішення.

1.Порядок розгляду спорів.

Рішення про застосування відповідних заходів може бути оскаржене в
судовому порядку протягом місяця від дати їх запровадження.

Акти Мінекономіки та з питань європейської інтеграції про врегулювання
спору та застосування заходів у відповідь на дискримінаційні дії є
обов’язковими для виконання органами виконавчої влади в Україні,
суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності.

Застосування обмежувальних заходів припиняється у разі відміни
дискримінаційних дій, підписання відповідної угоди та/або відшкодування
шкоди.

Україна має також право застосовувати заходи проти недобросовісної
конкуренції та зростаючого імпорту при здійсненні зовнішньоекономічної
діяльності (ст. 31 Закону), які були розглянуті при висвітлені питань
державного регулювання ЗЕД.

Провідне місце у системі засобів правового захисту прав і законних
інтересів суб’єктів ЗЕД належить судовим органам.

За Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між
суб’єктами ЗЕД, іноземними суб’єктами господарської діяльності, можуть
розглядатися судами та господарськими судами України, а також, за згодою
сторін спору, — Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською
арбітражною комісією прн Торгово-промисловій палаті України, іншими
органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинному законодавству
або передбачено міжнародними договорами України (ст. 38). Отже,
передбачається можливість вибору процесуальної форми захисту прав. Поряд
з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду
справ — арбітражу (третейського суду).

Закон враховує також склад сторін спору і визначає, що будь-які спори
щодо застосування його положень та законів, прийнятих на його виконання,
можуть бути предметом розгляду:

• в органах суду України, якщо одна із сторін у справі — фізична особа
та/або держава;

• у господарських судах, якщо сторонами у справі виступають юридичні
особи.

При визначенні кола органів, уповноважених захищати права й інтереси
суб’єктів ЗЕД, слід враховувати, що зовнішньоекономічна діяльність може
бути пов’язана з іноземними інвестиціями (ст. 5 Закону).

Відповідно до ст. 26 Закону України від 19 березня 1996р. Кн 94/96-ВР
«Про режим іноземного інвестування», спори між іноземними інвесторами й
державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та
діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в
судах України, якщо інше не визначено її міжнародними договорами.

Усі інші спори підлягають розгляду в судах та/або господарських судах
України, або, за домовленістю сторін, — у третейських судах, у тому
числі за кордоном.

Ратифікація Україною Вашингтонської конвенції про порядок вирішення
інвестиційних спорів між державами та іноземними особами поширила
можливості захисту прав іноземних інвесторів в Україні й українських
інвесторів за кордоном. Конвенцією засновано Міжнародний центр із
врегулювання інвестиційних спорів, метою якого є забезпечення вирішення
через примирення і арбітраж інвестиційних спорів між Договірними
державами й інвесторами інших Договірних держав .

До компетенції Центру входить вирішення правових спорів, що виникають
безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями, за умови наявності
письмової згоди учасників спору про передачу його на вирішення Центру.
Наявність такої згоди означає її обов’язковість та відмову від
використання інших засобів вирішення спорів. Разом із тим, згідно з цією
Конвенцією будь-яка Договірна держава вправі вимагати попереднього
звернення до національних адміністративних або судових засобів вирішення
спорів як умови на згоду про передачу спору для арбітражного розгляду.

Способи правового захисту суб’єктів ЗЕД.

З метою забезпечення належного й ефективного захисту прав та інтересів
України під час розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ,
учасником яких вона є, Указом Президента України від 25 червня 2002 р. №
581/2002 був затверджений Порядок здійснення захисту прав та інтересів
України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах ‘.
Саме застосування механізмів вирішення інвестиційних спорів згідно з
Вашингтонською конвенцією безпосередньо пов’язано з участю в них України
як держави.

Захист прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів врегульовано
також іншими багато- й двосторонніми міжнародними договорами за участю
України. Так, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із
здійсненням господарської діяльності, від 20 березня 1992р. передбачає,
що господарюючі суб’єкти кожної з держав — учасниць СНД користуються на
території іншої держави-учасниці правовим і судовим захистом своїх
майнових прав і законних інтересів, однаковим з господарюючими
суб’єктами даної держави. Вони мають право безперешкодно звертатися до
судів, арбітражних, господарських, третейських судів та інших органів,
до компетенції яких належить вирішення справ, визначених цією Угодою,
можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та
вчиняти інші процесуальні дії (стаття 3) 2. Норми аналогічного змісту є
й у Конвенції про правову допомогу та правові відносини з цивільних,
сімейних та кримінальних справ (Кишинеу, 7 жовтня 2002 р.).

Господарський процесуальний кодекс України (у новій редакції згідно з
Законом України від 21 червня 2001 р. № 2539 — III)3 містить окрему
главу XI «Провадження у справах за участю іноземних підприємств і
організацій». Розділ X нового Цивільного процесуального кодексу України
та «Провадження у справах за участю іноземних осіб» створюють єдину
законодавчу базу основних засад захисту цивільних прав у сфері
підприємницької, у тому числі зовнішньоекономічної діяльності.

Іноземні підприємства й організації мають право звертатися до
господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та
охоронюваних законом інтересів. Встановлено їхню рівність стосовно
процесуальних прав і обов’язків з підприємствами і організаціями
України. Враховано можливість встановлення відповідних обмежень щодо
підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються
процесуальні права підприємств або організацій України. Тобто і в цьому
разі можуть бути застосовані заходи у відповідь на дискримінаційні акти
іншої держави, що порушують права та інтереси осіб держави, вимушеної
вдатися до так званих реторсій.

Слід звернути увагу на визначення компетенції господарських судів у
справах за участю іноземних підприємств і організацій. Основним
критерієм є місцезнаходження відповідача на території У країни.

Господарські суди мають право також розглядати справи за участю
іноземних підприємств і організацій, якщо:

1) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого
підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

2) іноземне підприємство чи організація має на території України
нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Важливим є поняття судового імунітету іноземної держави (ст. 125ГПК).

Найбільш поширеною формою захисту прав у сфері зовнішньоекономічної
діяльності є міжнародний комерційний арбітраж, який є основним способом
вирішення спорів між сторонами різних держав, тобто у правовідносинах з
іноземним елементом.

Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) — це недержавний
орган, який формується із осіб за вибором сторін або за призначенням у
порядку, встановленому законом.

Порядок вибору компетентного суду.

Організації і фірми різних країн, укладаючи контракти, зазвичай
вважають, що арбітражний розгляд спорів є кращим, ніж судовий.
Загальновідомі його переваги: відносна швидкість розгляду;
добровільність підпорядкування спору арбітражу; компетентність і
нейтральність арбітрів, а також можливість вибору сторонами таких
арбітрів, яких вони вважають найбільш кваліфікованими для розгляду
певного спору ; конфіденційність розгляду спорів; відносно невелика
вартість арбітражного розгляду порівняно із судовим. Відзначають також,
що арбітражне рішення с остаточним і може бути відмінене судом лише у
чітко визначених випадках, тобто оскарженню воно не підлягає. Важливо
також, що можливість примусового виконання арбітражного рішення існує
практично в усьому світі. Широко визнана Нью-Йоркська конвенція 1958 р.
надає можливість домогтися визнання й виконання іноземного арбітражного
рішення у більшості країн. Підстави для відмови у виконанні є нечисленні
і зводяться в основному до процесуальних порушень. І повторний розгляд
справи, по суті, не здійснюється.

Умовою арбітражного (третейського) порядку вирішення спору є угода
сторін про його передачу на розгляд арбітражу. Така угода може бути
включена в текст зовнішньоекономічного контракту і в цьому разі її
прийнято іменувати «арбітражним застереженням». Вона також може бути
укладена у вигляді окремої угоди, і тоді її називають арбітражною
угодою, підкреслюючи її відокремленість від контракту. Вживають і такі
назви: третейський запис або третейський компроміс.

Поняття арбітражної угоди міститься у ст. 7 Закону «Про міжнародний
комерційний арбітраж». Це — угода сторін про передачу до арбітражу всіх
або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з
будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони
договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладеною у
вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої
угоди.

Основною вимогою, що пред’являється до арбітражної угоди законодавством
більшості країн, у тому числі й України, є вимога про додержання
письмової форми. Обов’язковість письмової форми арбітражної угоди
передбачена і в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., ключовим поняттям у
якій є саме термін «письмова угода». За Конвенцією, кожна Договірна
держава визнає письмову угоду, яка включає арбітражне застереження в
договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, чи таку, що
міститься в обміні листами або телеграмами (ст. II).

Дещо іншого підходу стосовно вимог щодо форми арбітражної угоди
дотримується Європейська конвенція 1961 р. Поряд із вимогою щодо
письмової форми арбітражної угоди Конвенція допускає укладення її в
будь-якій іншій формі, враховуючи, що є держави, у яких жоден із законів
не потребує письмової форми для арбітражної угоди. Остання може бути
укладена у формі, дозволеній законами цих держав.

Наведене дає змогу зробити висновок, що вимога стосовно письмової форми
арбітражної угоди є суттєвою умовою її дійсності. Існування дійсної
арбітражної угоди є, насамперед, правовою підставою і джерелом набуття
третейським судом (арбітражем) своєї компетенції розглядати конкретний
спір, а, по-друге, є необхідною умовою дійсності і юридичної сили
арбітражного рішення, винесеного з цього спору.

Недодержання зазначеної вимоги може призвести до визнання арбітражної
угоди недійсною, наслідками чого можуть бути заперечення компетенції
арбітражного суду розглядати спір, скасування арбітражного рішення та
відмова у його визнанні та виконанні. Можливе також прийняття державним
судом спору до свого провадження у зв’язку з недійсністю арбітражної
угоди.

При розгляді питання про дійсність арбітражної угоди необхідно вирішити,
за законодавством якої країни мають бути визначені умови дійсності такої
арбітражної угоди.

Важливо знати, що особливість укладеної арбітражної угоди полягає у її
обов’язковості для сторін, які не можуть ухилитися від передачі спору
арбітражу.

Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) може бути утворений
спеціально для розгляду окремої справи, який прийнято називати
ізольованим, або як постійно діюча арбітражна установа (інституційний
арбітраж). Постійно діючі арбітражі створюються при торгових та
торгово-промислових палатах країн, при біржах, асоціаціях тощо. Серед
них розрізняють загальні арбітражі, що існують при торгових палатах
відповідних країн, і спеціальні, що розглядають певні справи з
урахуванням виду товару чи напряму діяльності .

В Україні третейськими судами є Міжнародний комерційний арбітражний суд
та Морська арбітражна комісія (МАК) при Торгово-промисловій палаті
України, які є самостійними постійно діючими арбітражними установами.
Вони здійснюють свою діяльність згідно з Законом України «Про
міжнародний комерційний арбітраж» і Положеннями про них, затвердженими
цим Законом.

Закон України застосовується до міжнародного комерційного арбітражу,
якщо місце арбітражу знаходиться на території України, за окремими
винятками, коли воно може знаходитись і за кордоном (ст. 1). Український
закон докладно регламентує, як вже зазначалося, арбітражну угоду,
компетенцію і склад третейського суду, правила арбітражного провадження,
винесення арбітражного рішення та порядок його оспорювання, припинення
арбітражного розгляду, а також визнання і виконання в Україні іноземних
арбітражних рішень.

Відповідно до Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при
Торгово-промисловій палаті України (Додаток № 1 до Закону), до цього
суду за угодою сторін можуть передаватись:

• спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають
при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних
економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із
сторін спору знаходиться за кордоном;

• спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та
організацій, створених на території України, між собою, спори між їх
учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також
спори, віднесені до його юрисдикції міжнародними договорами України.

Згідно із Законом, рішення іноземного суду визнається та виконується в
Україні, якщо його визнання та виконання передбачене міжнародними
договорами України або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з
іноземною державою, рішення суду якої має виконуватись в Україні.

Законом визначено компетентну владу, до якої необхідно звертатись особі,
яка пред’являє до визнання й виконання іноземне судове рішення. Це —
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні,
Київський та Севастопольський міські суди за місцем постійного чи
тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника.

Закон встановлює порядок подання клопотання про надання дозволу на
примусове виконання рішення іноземного суду. Воно може бути подано
стягувачем безпосередньо до відповідного суду України (ст. 4). Ці
питання вирішуються й міжнародними договорами України, які можуть
передбачати подання клопотання через органи державної влади України.
Визначено також порядок подання клопотання про визнання рішення
іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

Рішення іноземного суду може бути пред’явлене до примусового виконання в
Україні протягом трьох років від дня набрання ним законної сили, за
винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом терміну, що
перевищує три роки, яке може бути пред’явлене до примусового виконання
протягом усього терміну проведення стягнення, з погашенням
заборгованості за останні три роки.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на
його примусове виконання, що набрала законної сили, відповідний суд
видає виконавчий лист, який надсилається для виконання у порядку,
передбаченому Законом України від 21 квітня 1999р. №606-XIV «Про
виконавче провадження» (зі змінами за Законом від 28 листопада 2002 р. №
237-ІУ). Отже, визнане у судовому порядку іноземне судове рішення
прирівнюється до рішення національного суду, і його примусове виконання
здійснюється у загальному порядку.

Висновок.

Особливу роль відіграють торговельно-економічні місії у складі
дипломатичних представництв України за кордоном.

У багатьох країнах ще у дев”ятнадцятому столітті почали виникати
„приватні”, недержавні суди, які мали право вирішувати спори, передані
на їхній розгляд сторонами. Їх почали називати третейськими судами.

Після Другої світової війни практично в усіх країнах державні суди
визнають і виконують рішення „вітчизняних” третейських судів. Рішення ж
іноземних арбітражних судів, як правило, не виконуються в інших країнах
або ж їхнє виконання обумовлене цілим рядом обставин, які в різних
країнах не однакові. Такі рішення в більшості випадків здійснюються
тільки на основі взаємності, наприклад, відповідно до двостороннього
договору. Проблема в тому, що далеко не всі країни уклали такий
договір.

Список використаної літератури.

1. Коломацька С.П. Зовнішньоекономічна діяльність в Україні: правове
регулювання та гарантії здійснення. Навчальний посібник. – К.: ВД
„Професіонал”, 2004. – 288 с.

2. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів
(Відень 1980 р. ) //Международное частное право: Учеб. пособие. – Х.:
Консум. – 1998.

3. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів
(Нью-Йорк, 1974 р. з Віденським протоколом 1980 р.) //Там само.

4. Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень
(Нью-Йорк,1958 р.) //Там само.

5. Господарський процесуальний кодекс України //Офіційний вісник
України. – 2001. – №25. – Ст. 1148.

6. Цивільний кодекс України. – К.: Істина. – 2003.

7. Господарський кодекс України. – К.: Істина. – 2003.

PAGE 16

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter