Реферат на тему:
Система фізичного виховання. Основні завдання фізичного виховання
Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі
послідовних, тісно взаємопов’язаних завдань. У цьому контексті завдання
можна розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого
результату діяльності.
У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони
можуть бути умовно об’єднані у три групи: освітні, оздоровчі і виховні.
Освітні завдання
Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного
виховання, полягає в тому, щоб:
• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання,
нагромаджені у сфері фізичної культури;
• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових ‘
умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня
досконалості;
• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному
житті з метою самовдосконалення.
Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все,
шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями
певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням.
Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке
коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної
організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали
назву “здоровий спосіб життя”. Це знання про суть фізичної культури, її
значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального
використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є
необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування
навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та
фізкультурно-гігієнічні знання.
З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних
країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до
шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це “Навчання
здорового способу життя”, в Австралії — “Навчання раціональної
організації дозвілля”, у Фінляндії — “Формування навичок здорового
способу життя”. В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що
торкаються здоров’я І рухової активності. Серед них: “Особисте
здоров’я”, “Основи раціонального харчування”, “Основи знань у галузі
гігієни і самоконтролю” тощо. Обсяг знань з питань організації і
дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в
обов’язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від
загального обсягу часу, відведеного на предмет.
Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання
вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення
необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань
визначив автор вчення про “фізичну освіту” П.Ф.Лесгафт. Він
підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише
турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння
свідомо аналізувати окремі рухи,
порівнювати їх і об’єднувати в рухові дії та рухову діяльність, керувати
ними і пристосовувати до перешкод, спритно і наполегливо долаючи їх.
Іншими словами, необхідно навчатись з найменшими зусиллями і за
найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.
Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у
практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які
вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не
реалізувати їх у діяльності, пов’язавши з раціональними способами
виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи
управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими
реально проявлених рухових здібностей.
Природна послідовність у формуванні індивідуального фонду рухових умінь
і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей і елементарних
рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись,
трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності
набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення
нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.
Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань
на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших
етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування
вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба,
біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах
вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і
навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене
вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних
видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет
удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять
застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та
професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю,
але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для
вдосконалення фізичних здібностей.
Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на
одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку
їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров’я та творче
довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як
обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.
Оздоровчі завдання
Група оздоровчих завдань спрямована на:
• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і
на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. “Фізичними” прийнято
називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні
властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена)
активність,
• зміцнення і збереження здоров’я. Завдання із зміцнення здоров’я
вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення
властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких
призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей
організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров’я і
вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю
співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема,
завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового
способу житія мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація
передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;
• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі
поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного
розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови
тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій
організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси
тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й
естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм
виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане
інтересам всебічного розвитку особи, й основним життєво важливим якостям
і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м’язових
об’ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і
лікувальпо-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;
• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх
завдань.
В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі
фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні
завдання.
5.3. Виховні завдання
Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі фізичного
виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи,
виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його
інтереси.
Говорячи про якості вчителя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог
повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне
достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати учнів
своїм предметом.
Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про
гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні
часи та епохи.
Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання
Фур’є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично
розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук
і мистецтв.
Об’єктивною основою органічного взаємозв’язку всіх сторін виховання є
єдність фізичного і духовного розвитку людини.
Вирішення виховних завдань передбачає:
• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;
• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;
• виховання любові до праці;
• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.
5.3.1. Інтелектуальний розвиток учнів у процесі фізичного виховання
Вчені різних профілів не раз стверджували, що інтелектуальний розвиток
вимагає відповідного фізичного стану, а відомий український педагог В.
О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальне багатство особи (поряд
з моральним та естетичним) залежить від гармонії фізичного розвитку,
здоров’я і праці.
Зв’язки фізичного виховання з розумовим різнобічні. Насамперед,
роздумана шкільна система фізичного виховання може бути надійним
підґрунтям високого рівня розумової працездатності протягом всього
навчального дня. В перспективі систематичні заняття фізичними вправами
позитивно позначаються на творчому інтелектуальному довголітті.
система знань, що постійно розширюється в багаторічному процесі
фізичного виховання, набуває все більшого загальноосвітнього значення і
сприяє витку інтелекту учнів та збагаченню їх спеціальними
фізкультурними знаннями. Сучасна освічена, та й просто культурна людина
немислима без ґрунтовних фізкультурних знань.
Освітня суть фізичного виховання тісно пов’язана і з вихованням
пізнавальної активності і таких якостей розуму як допитливість,
динамічність, гнучкість і гострота, для чого у фізичному вихованні
немало можливостей. Реалізуючи ці можливості, необхідно поряд з
передачею знань оптимізувати пізнавальні процеси безпосередньо в ході
занять фізичними вправами, спонукаючи учнів до осмислення рухових
завдань, їх аналізу і корекції. При цьому використовуються наочні
посібники, тренажери, ТЗН, різні способи зворотної інформації,
моделювання параметрів рухів на макетах, прийоми взаємонавчання, ігровий
і змагальний методи. Активізуючи розумову діяльність учнів, слід
використовувати завдання, що вимагають самостійного пошуку шляхів їх
вирішення. Тут, зрозуміло, необхідно враховувати, що можливості
пізнавальної активності залежать від віку тих, хто займається, обсягу і
змісту засвоєних знань, досвіду практичного їх застосування і рухового
досвіду взагалі. Тому, вирішуючи завдання інтелектуального виховання у
процесі занять фізичними вправами, важливо поступово переходити від
репродуктивної діяльності до продуктивного творчого мислення учнів, яке
на вищих ступенях спортивної досконалості націлюється на пошук нових
шляхів перевершення абсолютних досягнень.
Специфіка практичної діяльності у процесі виконання фізичних вправ, ігор
і змагань дозволяє вдосконалювати такі інтелектуальні здібності учнів як
аналіз, порівняння і проектування своїх дій. Вона фактично відтворює
життєві ситуації, а тому має велике значення для розвитку дітей та
підлітків і, не випадково, називається педагогами “лабораторією
формування особистості”.
Сенсорна діяльність суттєво впливає на розвиток психічних процесів, що
лежать в основі мислення. В дошкільному віці фізичні вправи та ігри
допомагають дітям у вивченні рахунку, елементарних арифметичних дій,
засвоєнні віршів і речитативів. Під впливом занять фізичними вправами
розвивається рухова, слухова, зорова пам’ять, спостережливість і увага.
У свою чергу, інтелектуально розвинені учні досягають кращих результатів
у фізичній культурі та спорті. Більше того, однією з причин неуспішності
у фізичному вихованні школярів є відставання в інтелектуальному
розвитку.
Таким чином, у процесі занять фізичними вправами педагог і учень повинні
прагнути не до однобічного розвитку, а до гармонії розуму, душі і тіла.
Історичним прикладом переваг такого підходу до виховання є перемога Афін
над Спартою. Перші проповідували гармонію розвитку, другі — надавали
перевагу лише тілесному розвитку.
5.3.2. Моральне виховання учнів у процесі фізичного виховання
Великі можливості має навчально-рухова діяльність для вирішення завдань
морального виховання, що обумовлено її змістом, який включає в себе
розмаїття інтелектуальних, пізнавальних, емоційних і моральних
компонентів, та формами організації, в яких поведінка учня відкрита для
спостереження вчителем у різноманітних ситуаціях і емоційних станах
(часто на межі людських можливостей). При цьому, наявність постійних
тісних контактів і емоційність взаємовідносин відкривають перед
педагогом можливості для створення необхідних для виховання ситуацій.
Такі ситуації мають, наприклад, місце в умовах суперництва, що вимагає
дотримання певних правил, норм спортивної етики, поваги до суперника.
Методика формування моральної свідомості і поведінки повинна бути
звернена до духовної суті учнів. Сам зміст навчально-рухової діяльності
включає ситуації, які можна використовувати для виховання почуття поваги
до слабкого, почуття обов’язку і відданості, почуття відповідальності,
власної гідності, гордості, совісті, сором’язливості тощо.
Процес формування моральної поведінки і звичок пов’язаний з необхідністю
використання методів заохочення і покарання, привчання і вправляння, які
сприяють прояву і закріпленню необхідних і гідних способів поведінки.
У моральному вихованні не треба забувати, що кожен вік своєрідний і
вимагає вибору шляхів і засобів, що найкраще вплинуть на особу, яка
розвивається. Дотримання принципу індивідуального підходу передбачає
відповідність педагогічних впливів до життєвого досвіду, сил і
можливостей учнів. Діти, особливо підлітки, швидко стають дорослими.
Тому важливо не допускати ускладнення різноманітних завдань, доручень,
що вимагають максимальної відповідальності, напруження духовних,
вольових зусиль. Необхідно також пам’ятати, що в межах одного віку,
кожна особа неповторна. Вона має свої власні інтереси, захоплення,
потреби, оцінки. Саме тому виховний процес, ґрунтуючись на
індивідуальних особливостях учнів, повинен створювати можливості для
виникнення і прояву нових, цінніших інтересів і потреб.
Добре відоме значення у виховній роботі яскравого морального прикладу.
Тут важливий і власний приклад вихователя, і приклади високого прояву
моральних і вольових якостей кращих спортсменів на змаганнях, у творчій
праці та побуті. На жаль, у фізкультурно-спортивній діяльності немало
протилежних прикладів і фактів неетичної поведінки, розв’язаності,
грубощів та ін. Обов’язок учителя — використовувати їх як фактор
виховного впливу. Вирішальною умовою успіху при цьому є формування
єдиної творчої етичної позиції в колективі при оцінці конкретних форм
поведінки. Це накладає наспортивних педагогів додаткову відповідальність
за своє моральне обличчя та етичну бездоганність вчинків.
Учитель фізичної культури — це не професія, це спосіб життя. Істина
втілена в житті, сильніша від тієї, якої навчають словами. Отже, треба
жити істинами, яких навчаєш. От чому особистий приклад відіграє
вирішальну роль на певному етапі виховання.
Один із загальних висновків дослідження, яке було проведене у 1908-1909
рр. у міжнародному масштабі на тему: “Моральне навчання і моральне
тренування у школах”, проголошував, що вчитель, який здійснює виховання,
повинен бути молодим, або зберігати подобу молодої людини; бути
привабливим і цим притягувати дитину; бути морально чистим; відмовлятись
від особистих бажань, якщо вони не співпадають з бажаннями дітей; любити
їх більше від себе; бути справедливим; не оточувати себе фаворитами;
бути щирим і чесним.
Про можливість патріотичного виховання у процесі занять фізичними
вправами свідчить діяльність спортивнсн-просвітницьких товариств і
організацій Східної Галичини на початку XX століття (див. “Історія
фізичної культури”).
Пам’ятаймо, що якими б значними не були результати, досягнуті в
удосконаленні фізичних якостей і рухових можливостей особи, вони можуть
виявитись некорисними для суспільства, якщо їх власник не вихований
морально і якщо у нього немає активного прагнення прикласти свої сили на
користь суспільства.
5.3.3. Виховання волі в процесі занять фізичними вправами
Більшість з того, що розуміють під фізичним вихованням”, є одночасно і
вихованням волі. У процесі навчання рухів, удосконалення фізичних
здібностей обов’язково приводяться в дію, виявляються і розвиваються
вольові риси особи. Без цього немислима реалізація жодного завдання на
шляху до фізичної досконалості.
Серед вольових якостей, які найбільше піддаються впливові у процесі
фізичного виховання є: цілеспрямованість (підпорядкування всіх сил для
досягнення бажаного результату); наполегливість і впертість, що
проявляються при подоланні труднощів; витримка (здатність регулювати
власні почуття і настрої); рішучість і сміливість (здагність швидко
приймати рішення і діяти всупереч небезпеці); ініціативність (долання
труднощів нетрадиційними засобами і методами).
Специфічними “фактами” виховання вольових якостей є систематичне долання
постійно зростаючих труднощів. При цьому труднощі повинні відповідати
можливостям учнів. Тобто, логіка процесу фізичного виховання і логіка
виховання волі співпадають, тому що підпорядковані одним закономірностям
і принципам (систематичність, прогресування, доступність).
Окрім названого, для виховання волі використовують (особливо у спорті)
спеціальні завдання і установки, що вимагають подолання додаткових
труднощів.
У процесі занять фізичними вправами проявляються такі основні типи
вольових зусиль:
• вольові зусилля при концентрації уваги. Вони необхідні для подолання
відволікаючих факторів (суперники, публіка та ін.). Вольові зусилля
потрібні і для збереження уваги при втомі.
• вольові зусилля при інтенсивних м’язових напруженнях. М’язові
напруження, які проявляються у процесі виконання фізичних вправ,
зазвичай, перевищують рівень тих, що мають місце в побуті. Це особливо
виражено в ігровій та змагальній діяльності.
• вольові зусилля, пов’язані з необхідністю долати втому під час
тренувань і, особливо, змагань. У цих випадках вольові зусилля,
спрямовані на подолання труднощів, обумовлених функціональними
зрушеннями в організмі (небажання продовжувати роботу, біль, потреба
“терпіти”).
• вольові зусилля, пов’язані з подоланням негативних емоцій (страху,
невпевненості, розгубленості і т.п.), які виникають внаслідок психічних
травм, падінь, зустрічі з “незручними” суперниками і т.ін.
• вольові зусилля, пов’язані з дотриманням певного режиму життя,
тренування і харчування.
Оскільки процес фізичного виховання немислимий без прояву вольових
зусиль, то вже самі заняття фізичними вправами сприяють вихованню
вольових якостей.
Формування вольових якостей сприяє становленню учнів як суб’єктів
діяльності здатних вільно, в рамках усвідомленої необхідності, визначати
свою поведінку і діяльність та нести відповідальність за її результати.
Література
1. Бондаревский Е.Я., Кодетова А.В. О школьньїх программах по
физическойкультуревшколе. — 1987.— №3.— С.31; №4.— С. 32.
2. Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру.
-Мюнхен: “Авангард”, 1956. – 54 с.
3. Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді
засобами фізичної культури. — Київ, 1993.
4. Вьіготский Л.С. Собр.соч. в 6-ти т. Т.2. — М., 1982; Т.З. — М.,
1983; Т.6. — М., 1985.
5. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К.,
1995.
6. Гук Е.П. Профессионально-прикладная подготовка на уроках //
Физическая культура в школе, 1986. — № 10. — С. 21; № 11. С. 20; 1987 —
№3. — С. 22; №4. — С.19.
7. Деркач А.А., Исаев А.А. Педагогическое мастерство тренера. — М.:ФиС,
1981.
8. Завацький В.І., Маковецький В.І. До питання гуманізації навчання
спеціалістів фізичної культури в умовах вищого навчального закладу / /
Конференція: підготовка спеціалістів фізичної культури та спорту в
Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 447 –
449.
9. Курпан Ю.И. Знать й уметь // Физическая культура в школе, 1994.— № 1.
— С. 49.
10. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — Т.2. — М, 1952.
11. Матвеев А.П. Образовательная учебная программа // Физическая
культура в школе, 1996. — № 1. — С. 34-37.
12. Окопний А. Тіловиховання у творчій спадщині Григорія Ващенка // 36.
наукових праць “Фізичне виховання, спорт і культура здоров’я у сучасному
суспільстві”. — Луцьк, 1999. — С. 70-73.
13. ОсновьІ педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. — М.,
1989.
14. Петровская Е.К. Здоровий образ жизни // Физическая культура в школе,
1995. — № 2. — С. 74.
15. Станкин М.И. Спорт й воспитание подростков. — М.: ФиС, 1983.
16. Стельмакович М.Г. Українська народна педагогіка. — К., 1997. — 240
с.
17. Шаулин В.Н. Обучение двигательньш действиям с позиций гумманизации
// Физическая культура в школе, — 1994. — № 2. — С. 20.
18. Шиян О.А. Современньїе концепции гуманизации педагогического
сознания в США // Автореферат дис. на соискание ученой степени
канд.пед.наук. — М., 1996.
19. Ященко Л,Б. Закаливание — путь к здоровью // Физическая культура в
школе”, 1985. — № 5. — С. 59.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
