Реферат на тему:
Принципи побудови процесу фізичного виховання. Самоаналіз дій учнів
Другим напрямком реалізації принципу свідомості і активності є
стимулювання учнів до свідомого контролю й аналізу своїх дій.
З духовної точки зору всі зусилля спрямовані на самовдосконалення учень
повинен робити свідомо. Отже, в даному разі важливим завданням педагога
є пробудження в кожному учневі усвідомлення необхідності корекції та
цілеспрямованого розвитку фізичної сфери. Саме в цьому розумінні можна
використовувати термін “фізична культура”, який без фактора усвідомлення
перетворюється на механічний процес з невизначеною метою.
Велике значення для активізації цього процесу має визначення певного
(можливо тимчасового) ідеалу, зразкового прикладу з середовища відомих
спортсменів, гармонійно розвинених людей. При такому підході
пробуджується природна потреба учнів у самотворенні, яка і зумовлює
їхній інтерес та зацікавленість власним розвитком. Кожне заняття стає
кроком на обраному шляху, а отримані результати сприяють виникненню
почуття впевненості, природного натхнення від самореалізації у фізичній
сфері, що особливо важливо для учнів з низькими інтелектуальними
здібностями.
У процесі засвоєння вправ, передбачених навчальною програмою, вчитель
прагне сформувати стійкі навички з властивою для них автоматизацією
діяльності. Для цього слід не механічно повторювати вправи, а всемірно
прагнути до мобілізації свідомості. У протилежному випадку набуті
навички будуть непридатні для використання в житті, де дитина
зустрічається з різними, часто непередбаченими ситуаціями.
У зв’язку з цим виникає проблема підбору методів і прийомів, якими
повинен користуватися вчитель у процесі вивчення вправ.
Ці методи і прийоми повинні сприяти розвитку здатності до самоконтролю і
самооцінки своїх дій.
Аналіз передового досвіду вчителів показує, що на сучасному етапі
найбільш раціональними методичними прийомами, які сприяють стимулюванню
свідомого контролю своїх дій при навчанні на уроках, є наступні:
• навчання без попереднього показу (при вивченні простих вправ слід
використовувати вже в початкових класах);
• використання спеціальних тренажерів і звуколідерш, які допомагають
сформувати правильне відчуття рухів при вивченні нових рухових дій, їх
темп і ритм;
• використання прийомів ідеомоторного тренування, які дозволяють
створити попереднє уявлення про вправу, допомагають проникнути в суть
рухових дій, що вивчаються, створюючи передумови для самоконтролю і
самооцінки. Свідомий характер навчання знайшов своє яскраве втілення в
концепції про тренувальний вплив уявлення про рухові дії. Фізіологічний
механізм цього явища зв’язаний з ідеомоторними актами, тобто з мисленим
напруженням відповідно до програми дії, що подумки відтворюється учнями.
Ще на початку 30-х років нашого століття було виявлено, що відтворення
рухової діяльності подумки покращує виконання наступного завдання. Було
показано, що тренування шляхом уявлення дає значний ефект для розвитку
точності рухів, їх швидкості, темпу бігу на місці і сили кисті. Ще
більший ефект можна одержати тоді, коли попередня уява вправ що
розучується, поєднується з практичним її виконанням. При цьому
зменшується сумарне число спроб, необхідних для успішного вивчення
вправи, і навчання можна прискорити у 2 рази. В експерименті встановлено
також, що оптимальним поєднанням реального виконання і виконання подумки
спроб є: 75% — реальних спроб і 25% — спроб подумки;
• самостійний підбір вправ за завданням учителя для вирішення конкретних
завдань. Роздумуючи про поведінку учнів в школі, Я.Коменський закликає
їх соромитись мати вчених вчителів і вчені книги, а самому залишатись
невченим. І далі, звертаючись до них, радить вважати нещасним той день
чи час, в який не засвоєно нічого нового, і нічого не Додано до своєї
освіти;
• самооцінка і взаємооцінка якості виконаної вправи;
• колективне визначення помилок, які допустили учні при виконанні вправ;
• обговорення техніки виконання вправ, що вивчаються;
• велике значення для самоаналізу дій учнями має виконання вправ перед
Дзеркалом. Якщо дитина бачить себе то коректує свої дії за участю
свідомості;
• застосування швидкої об’єктивної інформації про якість вирішення
поставлених завдань. Це спонукає учнів до мобілізації додаткових зусиль,
Дає матеріал для аналізу особистих рухових дій, дозволяє оцінити ступінь
засвоєння вправ;
• використання предметних орієнтирів-стимулів, світлової та звукової
сигналізації;
• для того, щоб учні осмислювали і контролювали свої дії, необхідна
спеціальна рухова підготовка. Так, наприклад, перш ніж приступити до
вивчення вправ, пов’язаних з поворотами й обертаннями, спеціально
тренують вестибулярний апарат. Цей прийом широко використовується при
підготовці льотчиків, космонавтів;
• дуже важливо навчити дітей керувати своїми просторовими, силовими і
швидкісними проявами. Учням дають завдання не тільки для виявлення їх
максимальних можливостей, але для уміння виконати вправу (пробігти,
метнути) впівсили (швидкості), або подолати відстань за певний час чи з
певною кількістю кроків тощо;
• проникнути в суть фізичних вправ, встановити контроль за якістю їх
виконання і застосування зусиль, аналізувати свої дії допомагає музичний
супровід. Педагогічна дія музичного супроводу досягається при умові
вибору мелодій з урахуванням завдань і особливостей зміст}’ уроку, а
також характеру рухів, що вивчаються. Психофізіологічний ефект музики
полягає в її впливі на рухову активність, увагу та емоції учнів,
встановлення певного рівня вегетативних функцій організму (обмін
речовин, кровообіг, дихання тощо). Особливого значення музиці в системі
фізичного виховання школярів надає вчитель-новатор з с. Санжариха, що на
Черкащині А.Шулежко («Фізичне виховання в школі», 2000. №2. С.24.). Він
вважає музику засобом підвищення емоційного стану та естетичного
виховання учнів. В школі також стало традицією проводити уроки під
музичний супровід на свіжому повітрі, що сприяє оздоровленню дітей,
попередженню захворювань. Дослідження В.Іванова («Фізичне виховання в
школі», 2000. №3. С.18-21.) виявили позитивний вплив сприятливого
світло-музикального середовища при організації уроків на зростання
показників фізичної підготовленості, відвідування занять та дисципліну
учнів, їх ставлення до фізичного виховання, самоорганізацію та
самоуправління;
• свідомий підхід необхідний і при розвитку фізичних якостей. Робота з
максимальним навантаженням викликає в учнів неприємні відчуття,
позв’язані з утомою, кисневою недастатністю, великими фізичними
напруженнями. В подібних випадках посилити самовіддачу учнів можна
шляхом їх осмисленого підходу до вирішення завдань, що стоять перед
ними.
Виховання в учнів творчого ставлення до занять
Реалізуючи принцип свідомості й активності, слід виховувати в учнів
творче ставлення до процесу фізичного виховання, ініціативу і
самостійність. Це третій магістральний білях, який сприяє досягненню
високих результатів на кожному занятті і впровадженню фізичної культури
в побут.
на посилення прагнення учня досягти поставленої мети. З іншого боку,
задоволеність від досягнутого, яка триває довгий час, може привести до
самозаспокоєння і знизити активність учнів;
• активність учнів на заняттях і поза ними повинна бути усвідомленою.
Лише така активність сприяє досягненню мети – впровадження фізичної
культури в побут нації, виховання в учнів потреби до самовдосконалення.
Вищою формою її прояву є проведення учнями старших класів частин і цілих
занять, тобто перехід від активності до творчості. Така самостійність
учнів не протирічить педагогічній ролі вчителя, а навпаки — є свідченням
його високого професіоналізму.
Спонтанна активність, яка виникає переважно в учнів початкових класів у
присутності вчителя, або активність, яку можна викликати певними
“репресивними” діями з боку вчителя, зникає в той момент, коли
припиняється вплив учителя і не відповідає сучасним завданням фізичного
виховання. Низку прийомів активізації, що використовуються в практиці,
важко віднести до одного із названих шляхів. Вони в однаковій мірі мають
відношення до усвідомлення завдань занять, аналізу особистих дій і
виховання творчого ставлення до процесу занять фізичними вправами. До
них належить: використання достатньої кількості інвентаря, наочних і
технічних засобів навчання, нестандартного обладнання, музичного
супроводу; забезпечення зв’язку нового матеріалу з раніше вивченим,
оптимального темпу навчання для кожного учня; використання
різноманітності навчальної праці, навчального матеріалу; своєчасний
контроль і оцінка результатів діяльності учнів; постійне спонукання
учнів до самостійних занять у позаурочний час.
Конкретний вибір прийомів і засобів активізації діяльності учнів
обумовлюється завданнями уроку, етапом навчання, характером навчального
матеріалу, рівнем підготовленості учнів і здібностями педагога. Завдання
вчителя — в кожному конкретному випадку брати до уваги можливості учнів,
відкрити простір для прояву їх самостійності в навчанні, а також
передбачити раціональні форми керування їх навчальною діяльністю.
Отже, активізація у процесі фізичного виховання — це мобілізація
фізичних, психічних та інтелектуальних можливостей учнів, спрямована на
осмислення і вирішення навчальних завдань.
Характер діяльності вчителя й учнів визначають методи, які
використовують у заняттях. Найбільш успішному вирішенню намічених
навчальних завдань сприяє комплекс методів. Спочатку доцільно формувати
знання, вміння і навички шляхом репродуктивної діяльності. В міру
нагромадження школярами знань і рухового досвіду необхідно поступово
запроваджувати елементи творчої діяльності, а потім все ширше
практикувати самостійність і заохочувати ініціативу. Неможливо
підготувати учня до життя і самостійної фізкультурно-спортивної
діяльності, якщо у процесі проведення занять не будуть використовуватись
продуктивні методи роботи.
На уроках часто можна спостерігати ситуації, коли вчителем
використовуються прийоми активізації, а учні залишаються пасивними.
Пояснити таке становище можна двома причинами. Перша: прийоми
використовуються не систематично, а епізодично, і учні не привчені до
творчої діяльності. Це особливо важливо знати молодому вчителю, тому що
на його перші спроби активізувати учнів вони можуть не відповісти,
друга: при використанні прийомів активізації не дотримуються дидактичних
умов. Наприклад, не беруться до уваги вікові особливості учнів, рівень
їх підготовки тощо.
Принцип наочності
Процес пізнання розвивається за формулою “від живого бачення до
абстрактного мислення і від нього до практики”. Це положення лежить в
основі принципу наочності. Навчання вправи починається зі створення
певного уявлення про особливості її виконання. При цьому створення
уявлення повинно базуватися на зоровому, слуховому, тактильному і
м’язовому сприйнятті. Отже, наочність здійснюється не тільки за
допомогою бачення, але й шляхом мобілізації інших аналізаторів.
Емпірично застосовували наочність у навчанні ще Т.Мор і Т.Компанелла.
Теоретично її обгрунтував Я.А.Коменський. Він розумів наочність широко,
не лише як зорову, а як залучення до кращого і ясного сприймання речей і
явищ, всіх органів чуття. Досягають цього завдяки поєднанню різних
методів і, насамперед, методів слова і демонстрації. Співвідношення
методів і прийомів змінюється залежно від етапу засвоєння матеріалу,
його складності, підготовленості і віку учнів. У цьому контексті
виділяють три форми поєднання слова і наочності при навчанні фізичних
вправ:
1) коли основа — демонстрація, слово вчителя спрямовує учнів на пошук
шляхів вирішення рухового завдання;
2) коли основа — слово, вчитель описує спосіб вирішення рухового
завдання, а демонстрація ілюструє сказане;
3) основа — демонстрація, слово вчителя описує показане і інструктує
учнів про способи вирішення завдання.
Перша і друга форми дозволяють керувати діями учнів, одночасно
стимулюючи розвиток їх творчого мислення. В першій формі мобілізується
самостійне продуктивне мислення, а в другій — репродуктивне. Третя форма
не стимулює учнів до самостійного пошуку рішень, а тому в меншій мірі
розвиває їх творче мислення. На жаль, у практиці роботи вона є найбільш
поширеною, менше зустрічається друга форма, і рідко — перша. Вчителі
забувають, що дивитись — це одне, бачити те, на що дивишся — друге,
зрозуміти побачене — третє, навчитись, завдяки тому, що зрозумів — це
вже
зовсім інше. Але найважливіше полягає в тому, щоб чинити відповідно до
того чого навчився.
Захоплення демонстрацією і нехтування словом при навчанні рухових дій не
стимулює розвитку творчих здібностей учнів.
У практиці роботи розрізняють пряму й опосередковану наочність.
Пряма наочність реалізується шляхом демонстрації вправ учителем,
підготовленим і непідготовленим учнем, образним описом вправи, яка
вивчається.
Показ вправи вчителем використовується часто і вимагає особливого
розгляду. До нього ставлять багато вимог, які будуть розглянуті в
наступному розділі при характеристиці методу демонстрації.
Суть опосередкованої наочності полягає в тому, що образ вправи, яка
вивчається, передається учням за допомогою інших форм зображення
(кінограм, малюнків, таблиць, діаграм та ін.), або підбираються певні
засоби, які підказують темп і ритм виконання рухових дій. амплітуду
рухів тощо. З цією метою, наприклад, практикують пробігання по
визначеному “коридору” для привчання учнів до вузької постави ніг,
досягають ногою підвішений м’ячик при вивченні стрибків у висоту,
пробігають по визначених на доріжці лініях для засвоєння довжини кроку.
Такі зорові орієнтири у вигляді різноманітних предметів, розміток
спонукають дітей до діяльності, допомагають їм уточняти уявлення про
дію, оволодівати складними рухами, а також сприяють енергійнішому
виконанню вправ (вище стрибнути, збільшити амплітуду нахилу). За
допомогою світлової і звукової сигналізації можна засвоїти певний темп,
ритм і швидкість рухів.
Найбільш наближена до прямої наочності демонстрація кінофільмів і
моделей.
Всі перераховані методи прямої й опосередкованої наочності
використовуються як на початковому етапі навчання, так і на наступних,
оскільки наочність є не тільки передумовою успішного оволодіння
вправами, але й обов’язковою умовою їх удосконалення.
При вдосконаленні вправ використовується більше кінограм, слайдів,
зображення окремих рухів, що дозволяє активізувати розумову діяльність
учнів, акцентувати їх увагу на статичних положеннях.
Наочні посібники, які застосовуються на уроках, приносять більше користі
тоді, коли вони є не тільки простою ілюстрацією до змісту, але і
джерелом інформації, чому служать широко практиковані сьогодні у школах
навчальні картки.
Навчальні картки можуть виконувати різні функції. Це і комплекси вправ
для формування постави, і завдання для самостійної роботи з виховання
фізичних якостей, виконання підготовчих і підвідних вправ.
У картках розкривається зміст вправ, вказується послідовність (програма)
навчання і оптимальна кількість повторень.
У шкільній практиці використовується три види карток.
1 Картки-посібники. що розробляються для основних вправ шкільної
програми і є програмами навчання із завданнями для виховання фізичних
якостей і вивчення техніки. Вони розробляються на тривалий період.
2. Картки-завдання — це частина картки-посібника на конкретний урок або
іншу форму занять.
3. Картки контролю. В них представлені ілюстрації окремих вправ для
поточної і підсумкової перевірки знань учнів. Картки не мають
супроводжуючого тексту, щоб учні могли самі назвати вправу, дати
відповіді з техніки виконання вправ.
Учитель повинен прагнути до комплексного використання засобів наочності,
здатних мобілізувати всю сферу сприймань людини.
Література
1. Валик Б.В. Ребенок й физические нагрузки // Физическая культура в
школе. — 1990. —- № 3. — С.54.
2. Вишнева Л.В. Обучение должно бьіть развивающим // Физическая культура
в школе. — 1981.— № 1. — С.15.
3. Губа В.П., Дорохов Р.Н. Дифферешщированньш подход // Физическая
культура в школе. — 1986. — № 6. — С.4.
4. Должиков Й.Й. Личная карта ученика // Физическая культура в школе. —
1985. — № 2. — С.32.
5. Матвеев А.П. С учетом полового созревания // Физическая культура в
школе. — 1986. — № 12. — С.5.
6. Николаев В.Р. На занятиях школьницн // Физическая культура в школе. —
1990. — № 3. — С.2.
7. Новосельський В.Ф. Методика урока физической культуры в старших
классах. — К.: «Радянська школа», 1989. — 127с.
8. Семеренский В.И. Сотрудничество в обучении // Физическая культура в
школе. — 1994. — № 1. — С.15.
9. Шаулин В.Н. Приучать к самостоятельности с 1 -го класса // Физическая
культура в школе. — 1987. — № 1. — С.30.
10. Шаулин В.Н. От обучения к учению // Физическая культура в школе. —
1992. — № 1. — С. 18.
11. Шаулин В.Н. Развивающее обучение: истоки, понятия, содержание //
Физическая культура в школе. — 1994. — № 5. — С. 19; № 6. — С.8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
