.

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Рюриковичі. персональний склад (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 47603
Скачать документ

Пошукова робота

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад,
суспільна і політична роль.

Рюриковичі. персональний склад

РЮРИКОВИЧІ

Відомості про членів династії розміщені за принципом генеалогічних
таблиць. Генеалогічні таблиці розроблені за загальноприйнятою методикою
та згідно родового старшинства. Публіковані нами раніше таблиці за
розгорненою схемою (505) розширені і уточнені. Для певної компактності
(розгорнені таблиці на великих форматах швидко зношуються і виходять з
ужитку) ми звернулися до стовпчикових таблиць, які стають дедалі
популярнішими у генеалогічних публікаціях.

Цифра у лівій колонці таблиці означає порядковий номер особи. Цифра у
правій колонці таблиці означає порядковий номер батька. Особи розміщені
за родовим старшинством. Римськими цифрами позначені коліна, починаючи
від Рюрика, Гедиміна або родоначальника для інших.

Умовні позначення також загальноприйняті:

* дата народження

† дата смерті

~ шлюб або дата шлюбу

NN ім’я невідоме.

Першим іменем стоїть княже ім’я, другим — хрестильне (де воно відоме),
наприклад: Ярослав-Георгій, Корибут-Дмитро. Чернечі імена подані тільки
в коментарях. Якщо у князя було прізвисько («Віщий», Мудрий», «Косий» і
т.д.), то воно стоїть після імен. У такому порядку проставлені імена і в
алфавітному покажчику, поданому у кінці книги. Родові прізвиська та
подвійні (хрестильні) імена на алфавітний порядок покажчика не
впливають, хоча і наведені в ньому для окремих осіб.

У таблицях і в тексті вказані родоначальники і час відокремлення від
дерева Рюриковичів або Гедиміновичів окремих князівських, а потім і
дворянських родин. Наведені відомості про князівства й уділи, в яких
правили окремі князі. Основна увага приділена особам малознаним і вперше
введеним до подібних таблиць, а також дискусійним проблемам.

ДИНАСТІЯ РЮРИКОВИЧІВ

Таблиця 1

ДИНАСТІЯ РЮРИКОВИЧІВ

І

1. РЮРИК († 879)
…………………………………………………………….

Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести
його легендарність (2079; 565, с.382, 398-400, 416, 420-422, 602-624;
1477, с. 140-152; 395, с.215-270; 1143, с. 109-136, 343-379, 501-537;
2055; 2087, р.333-339; 2081, s.117-129; 1014, с.221-249; 1643; 1616;
923, с.42-53; 925, с.81-105; 1361, с.166-168; 1348, с.286; 961, с.214;
1508, с.20-21; 551, с.31-43; 1193, с.52-53; 500, с.15-17). Але, як
правильно помітив один з найбільших польських славістів Г. Ловмяньский,
«важко повірити, аби пануюча династія в XI ст. в Києві не пам’ятала діда
або прадіда Володимира І.» (1915, s.577). Правда, цей же історик,
аналізуючи «Похвалу Володимиру» митрополита Іларіона, який з предків
князя згадав тільки Святослава та Ігоря, відкинув зв’язок Рюрика з
київського династією (1015, c. 127). Цей висновок не виглядає
переконливо — Рюрик не правив у Києві, його наступник Олег певно був
тільки регентом, який узурпував владу, а крім того сам Іларіон не ставив
собі за мету викласти повну генеалогію князя Володимира.

Згідно з традицією, збереженою літописами, Рюрик був запрошений у 862 р.
в Ладогу, яка була тоді столицею князівства Славії. Новгород, про який
говорять літописи, в той час ще не існував, що переконливо доведено
археологічними дослідженнями останніх років. Тотальна пожежа Ладоги
бл.860 р., зафіксована археологами на стику горизонтів Е2 — Е1, була, як
вважають, результатом усобиці між слов’янськими та чудськими (фінськими)
племенами, які входили до складу Славії. Про цю усобицю напередодні
запрошення Рюрика, повідомляють літописи. Археологічні дослідження
підвищують довір’я до традиційних дат (801, с.27).

Останнім часом висловлюється припущення ніби Рюрик був ободричем з
поморського міста Реріка (1508, с.20-21). Ця версія тісно пов’язана з
версіями «західного» походження ільменських слов’ян, на підтвердження
яких немає переконливих археологічних матеріалів. Важко повірити, що
ободрицькі поселенці не залишили ніяких слідів на побережжі, а відразу
зайшли далеко в глибину території, заселеної фінськими племенами, і
перемогли їх, що без масового притоку з метрополії не було би можливим.

У Ладозі, на урочищі Плакун, за даними, уточненими з урахуванням
дендрохронології, проведеної М.Черних, у 850-925 рр. функціонувало
окреме варязьке (скандинавське) кладовище, де були і жіночі поховання.
Поховання скандинавських жінок на Русі виділяються по парних
лускоподібних фібулах, які скріпляли бретельки спідниці. Матеріали
кладовища на Плакуні більш ніж скромні і аж ніяк не відповідають
матеріалам багатої торговельної факторії. Зате вони перегукуються з
відомостями Никонівського літописного звенення, де говориться, що
варяги, які прийшли на запрошення словен і чуді, «едва избрашася».

Цілий ряд скандинавських саг з циклу «саг про давні часи» (Пергамен з
плоского острова, Сага про Хальвдана сина Естейна, Сага про Стурлауга
Працьовитого, Сага про Хрольва Пішохода, Сага про Тідрека Бернського),
«Пісня про Хюндла» з «Старшої Едди» і «Молодша Едда» Сноррі Стурлусона
(1361, с.69,85-88), напевно, відбивають реальну версію вдалого нападу на
Ладогу бл.860 р. або дещо раніше. У ньому брали участь вожді Хальвдан
Старий, його батько Естейн, тесть Еймунд, Стурлауг, його син Хрольв та
товариш Фрамар. Розповідь про ці події потрапила в сімейні легенди родів
Хальвдана і Стурлауга, чиї скальди виставили своїх героїв головними.
Пізніші обробки, при яких скальди отримували інформацію з двох різних
напрямків, остаточно її заплутали.

Завоювання Ладоги було пов’язане із загибеллю місцевого князя Слави. У
сагах Його ім’я передано як Хергейр-Хреггвід-Хертніт. У пізнішому
фальсифікаті Іоакимового літопису (котрий був складений першим
новгородським єпископом Іоакимом і, можливо, містив легендарну традицію
історії Славії), який дійшов до нас через В.Татищева, цей князь названий
Буривоєм, що досить правдоподібно. Вікінги захопили Ладогу між 850 р.,
коли було започатковане кладовище на Плакуні, та 860 р., коли відбулась
тотальна пожежа Ладоги. Згідно інформації, яку передали саги, бої за
Ладогу відбувались за межами міста. Конунг-переможець Хальвдан чи Фрамар
(може вони тотожні) спочатку «правив своїми володіннями, радячись з
кращими людьми в тій країні». Проте невдовзі небагаті вікінги почали
грабувати край, що привело до повстання, очоленого місцевим нобілем
Гостомислом, яке вимело пришельців з краю. Іоакимів літопис зв’язує
Гостомисла з попередньою династією, що зрештою не виключено.

Подальша боротьба за владу («воста род на род и бысть межи ими рать
велика и усобица») привела до тотальної пожежі бл.860 р. В такій
ситуації група Гостомисла, не маючи сили справитись з противниками,
могла запросити варязьку дружину, вождь якої був би ворожий Хальвдану та
його компанії, що могла би скористатись з ослаблення князівства.
Можливо, що землі, які раніше платили Славії данину, тепер перестали
визнавати зверхність Ладоги. Тому виникла необхідність поставити
гарнізони в Ізборську та на Білоозері, що і було зафіксовано в угоді з
Рюриком. Такими виглядають передумови появи Рюрика у Ладозі в 862р.

У зв’язку з цим по іншому виглядає здогадка Ф.Крузе, підтримана
А.Стендер-Петерсеном та ін., яку потім нещадно критикували (395,
с.235-260; 2055, s. 121-128). Він пропонував ототожнити Рюрика з відомим
датським вікінгом Роріком († бл.876 р.). Рорік володів узбережжям
Західної Ютландії’та Фрісландії, контролюючи шлях з Північного моря по
р. Айдер в Хедебю. У 850-х рр. він був ймовірним організатором блокади
Бірки (961, с.214). Як ворог шведських віїсшгів Рорик міг бути бажаним
кандидатом для ладозьких нобілів. Рорік відновив свою діяльність в
Ютландії у 870-73 рр., владнавши стосунки з Карлом Лисим та Людовіком
Німецьким. Саме за цей час його відсутності в Ладозі могла виступити
опозиція на чолі з Вадимом Хоробрим. Повернувшись, Рюрик мусив вступити
в боротьбу, яка заключилась загибеллю Вадима і втечею частини «мужів» в
інші землі. Така рухливість вікінга зовсім у дусі часу. Питання це
залишається дискусійним.

Традиція називає поряд з Рюриком двох братів. Довший час
загальноприйнятою була версія Б.Рибакова, ніби літописець не зрозумів
шведського тексту, де повідомлялось, що Рюрик прийшов із своїм домом
(сине-хус) та вірною дружиною (тру-вор) (1357, с.286). Проти
беззастережного прийняття цієї версії застерігав Г.Ловмяньский:
виходить, що перекладач двічі переклав фразу «з родом своїм і вірною
дружиною», один раз відповідно до її справжнього значення, а другий раз
(незрозуміле як) — прийнявши її за власні імена. Крім того, практично
неможливо утворити ім’я Трувор з thru varing (l 015, с.275). Цю
суперечливість намагався усунути М.Гриньов, допустивши, що текст угоди з
Рюриком був записаний рунами, які в XI ст. редактор не міг розібрати, що
і привело до помилки (551, с.31-43). Можливо, що він правий.

Етимологія імен Синеуса і Трувора не з’ясована. В околицях Ізборська
відомий курган, званий Труворою могилою, шіе це місце ніяк не
пов’язується ні з місцевим фольклором ні з псковськими літописами (1361,
с. 166-167). Білоозерська легенда, зафіксована в XVI ст., пов’язує
Синеуса не з Білоозером, а з Кістемою, що, на думку відомої дослідниці
скандинавських джерел О.Ридзевської, підвищує її історичність (1361, c.
168). Якщо врахувати трафаретність самої легенди, то цього буде замало,
щоби зачислити Трувора та Синеуса в число членів династії Рюриковичів.

Згідно традиції вони померли в 864 р. Це останнє дозволяє допускати ще
одну версію. Обидва могли бути просто командирами гарнізонів, які
загинули, відновлюючи ладозьке панування на територіях, які відділились
під час смути. Тоді етимологія імені Синеус може бути слов’янською — для
блондина-скандинава «синій вус» цілком ймовірне прізвисько. Конунги
практикували ставити на чолі загонів своїх родичів, отже обидва теж
могли бути родичами Рюрика. Проблема залишається відкритою.

Рюрик помер у 879 р. Звичайно, всі дати і події, пов’язані з Рюриком
дискусійні і потребують дальшого вивчення. Один з літописів, писаних
скорописом XVII ст., який має заголовок «Летописец о великих княжениях и
о битвах, како же побеждали князь князя и колько который князь княжил на
своем княжении», розповідає ніби Рюрик з Олегом воювали Лоп і Корелу і
що у 879 р. Рюрик помер в Корелі. В іншому літописі XVII ст. читаємо:
«Умре Рюрик в кореле в воине тамо положен бысть в городе Кореле». Про те
ж повідомляє і «Детальнійша історія Государів Россійських», опублікована
М.Новіковим у 1791 р. в його «Вівліофіці». В.Зіборов, вказуючи, що в
останньому випадку ім’я Рюрика пов’язане з іменем новгородського боярина
карельського походження Валіти, рід якого в XIV ст. займав високе
становище в Новгородській землі, дійшов до висновку, що Рюрик був
докомпонований до Валіта і Корели у 1592-1630 рр., коли російська
дипломатія шукала доказів древності входження карельських земель в
російські. Ми більше схильні до версії К.Бестужева-Рюміна, який не бачив
нічого неймовірного в повідомленні про загибель Рюрика в Корелі. Ім’я
Рюрика лише раз пов’язане з Валітою і то в досить непевній публікації.

Можна припускати, що смерть Рюрика була раптовою. Розповідь про передачу
влади Олегу дуже схожа на пісню скальда про те, як вмираючий від рани
вождь передає владу і сина родичеві і найближчому сподвижнику. Можливо,
що така пісня про загибель Рюрика в Карелії-Бярмїї ще існувала і у часи,
коли російська дипломатія чіплялась за Валіту та епічні свідчення
належності Корели до Новгорода.

Текст фальсифікату «Іоакимового літопису», напевно, спирався на багату
місцеву традицію. Свідчить про це хоча б розповідь про Бярмію, про яку
російський книжник XVII-XVIII ст. не міг нічого чути. Тому деякі
відомості його заслуговують уваги. Літопис повідомляє, що у Рюрика було
багато жінок, але «паче всіх любив Ефанду, доньку князя урманського і
коли та роди сина Інгоря, дасть її обіцяний при морі град з Іжарою в
віно…передаше княжіння і сина свого шурину своєму Ольгу варягу сущу,
князю урманському.» Скандинавське походження Олега і його родинні
стосунки з Рюриком підтверджують ПВЛ і Никонівське літописне зведення,
опускаючи подробиці. Г.-З. Баєр (1694-1738 рр.) ототожнював Урманію з
шведською областю Раумдалією.

Якщо навіть прийняти версію тотожності Рюрика з Торіком Ютландським, то
такі взаємини виглядають цілком логічними. Після розправи з Вадимом
Хоробрим, намагаючись не втратити ютландські та фрісландські землі, а
також залишитись у Славії, Рюрик мав бути зацікавленим в притоці свіжих
сил вікінгів. Союз з шведським обласним конунгом дозволяв вирішити ці
проблеми. Свояк Олег привів вікінгів, з якими Рюрик виступив в Корелу,
щоб військовим успіхом підкріпити свою популярність серед слов’янських
старійшин. У цьому поході він, можливо, отримав рану, від якої помер, і
вся влада перейшла до свояка Олега, проголошеного регентом при
племіннику.

Здогадки ніби матір’ю Ігоря була слов’янка з роду Гостомисла, ймовірні,
але не мають під собою ніякої основи.

2. ОЛЕГ († 912/922)
…………………………………………………………….

Літописи називають Олега родичем Рюрика (111, стб. 37; 120, c. 15).
О.Шахматов допускав, що у Зведенні 1093 р. Олег називався тільки
воєводою. Цілий ряд дослідників вважали його узурпатором. М.Грушевський
навіть допускав, що Олег міг правити у Києві до часів Аскольда, тобто до
860 р. За версією Г. Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його
зв’язок з Рюриком — пізніша комбінація (1015, c. 135-140). Є версія і
тмутараканського походження Олега. О. Лебедев висловив здогадку, що
родичем Рюрика міг бути представник місцевих нобілів (961, с.245). Однак
за етимологією ім’я Олег скандинавського походження. Тому ми не бачимо
серйозних аргументів, які б могли похитнути літописну версію.

Можливо, що Олег був одним з шведських вождів, який вступив у союз з
Рюриком, скріпивши його шлюбом Рюрика з своєю сестрою. Після загибелі
Рюрика він спочатку став регентом при малолітньому племіннику, а потім
фактично узурпував владу, усунувши Ігоря.

Вся політика Олега виглядає типовою для конунгів-вікінгів. Скорочення
східної торгівлі і початок занепаду Волго-Балтійського шляху грозили
обірвати процвітання Славії, перетворити її на другорядний лісовий край.
Торгівля стала основним джерелом збагачення князя. Лише повноцінний
обмін північних товарів і реекспорт східних товарів могли забезпечити
процвітання самої Ладоги і виживання жителів краю, так як місцеві
продовольчі ресурси були невеликими, а для закупки їх, у першу чергу
хліба, потрібні були кошти. І тоді Олег взявся оволодіти ключовими
позиціями вздовж шляху «з варяг в греки», котрий у EX ст. відтіснив
давній Волго-Балтійський шлях. Але головні пункти цього шляху
контролювала Куявія, князь якої носив претензійний титул кагана, щоби
показати свою рівність з правителем хазар, якому раніше платив данину.

Київський князь Аскольд, судячи з висновків останніх досліджень, був
діяльним і сильним правителем. Але запровадженя християнства, яке він
розпочав, наштовхнулось на опозицію частини знаті. Як сказано в
Іоакимовому літописі «Олег бе муж мудрый и воин храбрый, слыша от
киевлян жалобы на Оскольда…» Тобто противники християнства, напевно,
встановили зв’язки з Олегом, сподіваючись з його допомогою звалити
християнську партію при дворі кагана.

Окрім того не до кінця вивчені стосунки київського кагана з уграми. В
першій чверті IX ст. хазари пропустили угрів в Леведію. Леведія — це
скоріше всього область лісостепу на північ від Чорного моря по обох
берегах Дону, між Києвом та Воронежом. Угорська експансія на Доні
зупинила тут слов’янську колонізацію, що засвідчено археологічними
пам’ятками. На думку Я.Переньї, угорці брали данину з кривичів і
сіверян, а з полянами вели війну. Г.Вернадський довіряв плутаним
відомістям нотаря Аноніма і вважав можливим, що і Київ платив данину
уграм. Як аргумент він приводив ім’я боярина Ольма, яке виводив від
Алмаша. Г.Маргер, навпаки, бачив у цьому імені сліди угорсько-руського
союзу. В.Томсен та А.Соловйов вказували на етимологію імені Олма від
скандинавського Holmi. В Олмі бачили навіть самого угорського вождя
Алмаша, забуваючи, що він не міг бути християнином, а, значить, не міг
поставити церкви на могилі Аскольда. Традиція не зберігла ніяких слідів
залежності від угорців. В Леведії угорці самі були данниками хазарів,
крім того весь час відчували натиск печенігів. Бл.839 р. угорські загони
як союзники болгар з’являються на Дунаї. Крім того, вони брали участь в
хазарській усобиці. Напевно саме ця усобиця дозволила Куявії звільнитись
від хазарської залежності. Ставши ворогом хазар, київський каган ставав
і ворогом їх васалів угорців. Між серединою IX ст., коли в Леведії
склався союз семи угорських племен, очолених Джилою (Дюлою), та 889 р.,
коли Алмаш повів угрів і кабарів на Низ Дніпра, Бугу, Дністра, Пруту,
Серету і Дунаю, а потім за Карпати, вони мусили нападати на київські
землі. Ці напади угрів на слов’ян засвідчені ібн Русте і Гардізі. Сліди
цієї боротьби, яка підривала сили Аскольда, можна бачити в повідомленні
Никонівського зведення під 8 67 р. про війну Аскольда і Діра з
печенігами, яких тоді ще в українських степах не було. Тому дуже
правдоподібною виглядає здогадка Г.Маргера про союз Олега з уграми, який
забезпечив успіх його політики (1066, с. 76-87).

У 882 р. Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та
Любеч. У 883 р. Олег змусив платити данину древлян, у 884-85 рр. —
сіверян,у 885р. — вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому
допомагали угорці. Топоніми (с.Мажари в околицях Овруча, р.Кабарівка і
с.Кабаровце у Зборівському повіті), угорське поховання на Крилосі
свідчать скоріше, що перехід Арпада не був мирним, а у розповіді Аноніма
про війни з галицькими і волинськими князями є доля правди. Анонім
розповідає і про війну з Києвом. В ПВЛ під 898 р. сказано: «идоша Угри
мимо Кіевь горою, еже нынЂ зовется Угорское, и пришедше ко ДнЂпру сташа
вежами, быша бо ходяше яко и Половцы и пришедше отъ Востока и
устремишася чрезъ горы великія, иже прозвашася горы Угорскія и почаща
воевати на живущаа ту.» Отже, вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати
союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Об’єднавши землі вздовж шляху «з варяг в греки», Олег мусив зіткнутися з
Хазарським каганатом, котрий контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу
та Каспій.

У 909 р. 16 лодей (бл. 800 дружинників) прорвались через хазарські землі
в Каспійське море, підплили до о. Абесгуна в Табаристані і спалили
стоячий там торговельний флот. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. На думку
А.Новосильцева і В.Пашуто в такий спосіб Олег йшов на зближення з
Візантією і ослаблював позиції халіфату. На Кавказі в цей період йшла
важка боротьба. Цар Смбат І (892-914 рр.) з допомогою Візантії
сподівався відродити сильну незалежну Вірменію. Ішхани, очолені Гагіком
Арцруні, бачили вихід у вірній службі наміснику Ширвану і Вірменії Юсуфу
ібн Абу-с-Садж, який хоча і платив данину в Багдад, фактично залишався
незалежним володарем. Смбат І потерпів поразку, був схоплений через
зраду ішханів і страчений. Звичайно, навряд чи вірно шукати зв’язків між
походами русів на Каспій та політикою Смбата І, Візантії і Юсуфа. Так
само мало шансів зв’язати експедиції русів з політикою Ісмаїла Саманіда
(892-907), який володів Мавераннахром і Хорасаном, добився від халіфа
передачі собі Табаристану і простягав руки до Ширвану. Скоріше всього це
були просто спроби здобути якусь торгову факторію на Каспії, яка би
дозволила обминути і хазарське і булгарське посередництво у східній
торгівлі. Однак повне незнаня ситуації прирікало всі ці спроби на
невдачі.

У 912/13 р. за даними ал-Масуді руський флот на 500 лодях через
Керченську протоку ввійшов в Азовське море. Це був величезний ледунг в
15-20 тисдружинників. Хазари дозволили русам пройти через Дон, звідки
волоком лоді були перетягнені у Волгу і військо спустилося по ній у
Каспійське море. Каган саме воював з печенігами, крім того вожді русів
обіцяли йому половину здобичі. Результатом походу був розгром
мусульманської торгівлі на Каспії, хоча масштаби його дозволяють
припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портів і
перетворення його в руську факторію. Коли ескадра повертала назад, руси
погодились віддати половину здобичі кагану. Але мусульманська гвардія
кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардії, хоча
і попередив вождів русів. Битва тривала три дні і закінчилась перемогою
мусульман. Отже всі спроби Олега закріпитись на Каспії, якщо такі були,
результатів не дали.

Вершиною його політики вважають похід на Константинополь і угоду з
Візантією 911 р. М.Брайчевський, на основі реконструйованого ним
Аскольдового літопису, приписав цю угоду Аскольду. Така версія досить
вірогідна, хоча і дискусійна. Вона побіжно підтверджує належність Олега
до династії Рюриковичів, яка була зацікавлена приписати собі успіхи
попередників. Мовчання візантійських джерел стосовно походу русів 911 р.
(нереальність походу 907 р., на нашу думку, була переконливо доведена О.
Шахматовим) свідчить не на користь опонентів Брайчевського.

ПВЛ відносить смерть Олега до 912 р., вказуючи на його могилу на
Щекавиці (111, стб.39; 108, ч. 1, с.88-89). Там же наведено і відому
версію про смерть князя від укусу змії. За Новгородським Першим
літописом Олег помер 922 р. від укусу змії, але в околицях Ладоги, де і
був похований. Ще О.Шахматов звернув увагу, що літописець Нестор
пов’язав смерть Олега із поверненням з переможного походу та Києвом, а у
Початковому зведенні було написано як і в Новгородському Першому
літописі. Напевно все ж легенда про смерть Олега існувала у кількох
варіантах, а Нестор для свого зведеня просто вибрав найбільш багатий на
події варіант (1361, с.185). Літописець міг з політичних мотивш
перенести події на 10 років назад, на час найвищого піднесення Олега,
аби не показувати засновника Київської Русі у непривабливому для нього
світлі.

У листуванні кордовського міністра Хасдая ібн Шапрута з хазарським
каганом Йосифом є розповідь про спробу візантійського імператора Романа
Лакапіна (920-944 рр.) підбурити проти хазар «царя Русії» Хальгу. Але
останній ніби-то розпочав війну з Візантією, зазнав поразки і пішов
морем у Персію чи Фракію (835, с. 120). Це могла бути реакція на похід
Олега в 911 р.: успіхи противника виставлялися його поразкою. Це,
звичайно, при умові помилковості версії М.Брайчевського щодо
Аскольдового літопису. Але візантійські джерела свідчать, що Хельгу
зайняв Самцкерц Хазарський (за M. Артамоновим, це Тамань, на нашу
думку-Керч-Корчев), за що хазарських архонт Боспору захопив три
візантійські міста. Отже насправді хазари вважали Олега союзником
Візантії, що логічно випливало б з угоди 911 р. чи більш давньої угоди
Аскольда 874 р., порушувати яку Олегу не було потреби.

У той період Русь виступала союзником Візантії. У 912 р. Візантія почала
війну з болгарським каганом Симеоном. У 915 р. на кордонах Русі
з’явились печеніги, і з ними було укладено мир, спрямований проти
Симеона. Близько 921 р. Олег міг бути втягненим у війну з хазарами на
боці Візантії. Після перших перемог могли прийти поразки. А в Києві
опозиція могла привести до влади таємного християнина Ігоря, до того ж і
законного спадкоємця Рюрика. У результаті Олег міг закінчити своє життя
у Ладозі, забутий усіма, а у Києві волхви в угоду новому володарю могли
скласти легенду з традиційним мотивом вірності долі, можливо і не
позбавлену якихось реалій.

Цікаво, що у норвезькому епосі є сага про Орвара-Одда, якому чаклунка
пророкувала смерть від коня. Фінал саги однаковий з фіналом легенди про
смерть Олега. Оповідання саги заплутане, простіший варіант пропонують
норвезькі народні легенди (296, р.266). К.Тіандер з цього приводу
висловив припущення, що первинною була легенда про смерть Олега в
Ладозі: вона послужила матеріалом для літописця Нестора і для автора
саги. Тільки скальду довелося мати справу з уже обробленим і достатньо
заплутаним матеріалом, тоді як літописець мав під руками легенду у
чистому вигляді (1476, с.23 5-245). Зворотній вплив саги можна побачити
у версіях про від’їзд Олега за море. Взагалі-то смерть від власного
коня, з черепа якого виповзає гадюка, і понуре віщунство співзвучні з
мотивом відплати, з мотивом (однаково страшним як для вікінгів так і для
слов’ян, що поклонялися Перуну-Одину) смерті від власного меча (1360,
с.60-61). Так Ігор і його двір могли відплатити Олегу за те, що він
довго не допускав до управління державою законного спадкоємця Рюрика. А
заплутало все редагування літопису, за яким герой, що об’єднав землі
вздовж Дніпровського шляху, помер у зеніті слави після переможного
походу 911 р.

Питання про смерть Олега залишається дискусійним. Існує ще гіпотеза В.
Мавродіна нібито Хельгу — не Олег, а князь чи воєвода Причорноморської
Русі, який порвав з Києвом або взагалі не був з ним пов’язаний, а
новгородський літописець сплутав його з Олегом і переніс події до
близької йому Ладоги. Але ця надумана гіпотеза майже нічим не
підтверджується.

Ще одна подібна гіпотеза належить А.Лященку, який вважав, що «Віщий» —
це переклад скандінавського імені Олега. Вона породжена незнанням мов.
Нам здається, що прізвисько Олега чисто слов’янське: князь, якому
вдалося об’єднати землі вздовж Дніпровського шляху і кілька десятків
років правити ними, напевно, заслужив на таке прізвисько, навіть, якщо і
не ходив на Константинополь (1633, с.634,641,752-758; 2056,8.120-128;
2059,8.92-99; 1763,5.109-112; 1938,8.125-132; 799, с.54-59;
1570,с.281-299; 1476,с.235-245; 1422, с.626-628,631-632,635; 565,
с.235,383,405-406,409-411,418421,429-437,478-479,585,587; 835,
с.115-128; 1230,0.245-260; 1626, с.391-395; 2080; 765, с.386-387;
1043,с.274-276; 1044,с.3-23; 1111,с.59-69; 1359, с.471-479;
1201,с.75-85; 1237, s.170-175; 387, с.172-173; 1318, с.69;
1444,с.402-417; 1046,с.244-249; 1939, р.47-61; 1001, с. 162-165; 547,
с.449-450; 1402; 2086, р.216-221; 1138, с.112-118; 1259, s.9-24; 969,
с.101-129; 1219, с.145-155; 2035, р.123-129; 1348, с.178-179; 1747;
1291,с.17-21;926,с.330-337; 1398; 1359,с.176-179; 1400, с.80-89; 1188,
с.147-153;435;435,с.77-83;500,с.17-18).

II

3. ІГОР РЮРИКОВИЧ (* 877 ? † 945)
……………………………………………………………. 1

Народився у 865 р. згідно Никонівського зведення, що суперечить ПВЛ, де
сказано, що у 882 р. малого Ігоря несли на руках. В.Татищев датував його
народження 875 р. За будь-яких обставин син Рюрика не міг народитися
пізніше 879 р. М.Тихомиров на підставі хронології родинних відносин
Ігоря дійшов висновку, що він штучно пов’язаний з Рюриком (1496, с.35).
Це найпростіша спроба розв’язання протиріч ранньої хронології
Рюриковичів. Подібно, як і думки, що між Олегом та Ігорем у Києві правив
ще якийсь князь. Останнім часом що версію підтримав Г.Намдаров. У такому
разі більш доцільно говорити про двох Ігорів: сина Рюрика, якого Олег
відсунув від правління, та його тезку (можливо, внука Рюрика і сина
Ігоря Рюриковича), який дочекався свого часу по смерті Олега. Така
версія цілком пояснює пізнє народження Святослава.

Мають місце і версії про напівлегендарність Ігоря, хоча нічого
легендарного у його життєписі немає. Олег став регентом Славії при
дитині Ігорю. Утвердившись у Києві, він не захотів уступати першості
підростаючому родичеві. Навіть весілля Ігоря відбулося з ініціативи
Олега і його дружина на честь узурпатора була названа Ольгою.

До 912 чи 922 р. Ігор перебував у тіні Олега. «Хожаше по ОлзЂ и слушаше
его» (112, стб.42). Його походи проти Візантії (941,944 рр.) і на Каспій
(943 р.) не були успішними. Продовжувалося розширення кордонів держави
за рахунок приєднання племінних князівств древлян та уличів (644, c.
15-29; 565, с.239,383, 405-406,410-414,418, 424, 437-446, 585; 2020,
с.51-55; 1703, с.64-68; 1174, с.86-87; 1825,р.155-156; 1296, с.138-147;
1297, с.105-111; 1298, с.344-356; 1299,с.85-104; 1300, с.90-105;690,
с.157-162; 1249, с.99-103; 1656, с.201-208; 771, c.21-25; 1361,
c.186-194; 1399, c.210-223; 436, c.83-88; 500, c.18-19).

Ігор загинув у 945 p. під час повстання древлян. У Льва Диякона, який
завершив свою «Історію» бл.990 р., описана загибель князя: древляни
взяли Ігоря в полон, прив’язали до двох зігнутих дерев і відпустили їх.
Князь був розірваний навпіл (84, с.57). «И погребен был Игорь и есть его
могила у Искоростеня в деревской земле и до сего времени… [Ольга]
повеле людем своим насыпать великую могилу, и егда насыпали прикажи
свершить тризну.» (108, ч. 1, с.237; 112, стб.44)

Курган Ігоря ще у 1710 р. відвідав В.Татищев, коли його підрозділ з
Киева йшов на Коростень. Перерізаний траншеями курган, званий «Могила
князя Ігоря», бачив під час Першої світової війни відомий архітектор
В.Барановський. Від місцевих жителів він довідався, що під час риття
траншеї були знайдені останки та меч. Офіцер, який командував
підрозділом, наказав віднести останки у каплицю, а меч забрав із собою.
При огляді цих останків у каплиці с.Сингай В.Барановський знайшов
багатий наконечник з піхов із плетеним орнаментом, характерним для
оздоблення візантійської зброї (1541, с.243-244). Напевно, як
здогадувався Є.Голубовський, Ігор був таємним християнином, якого Ольга
поховала наполовину по-християнськи.

4. ОЛЬГА-ОЛЕНА (11.07.969)
…………………………………………………………….

Походження княгині Ольги належить до тих загадок нашої історії, які,
мабуть, так і залишаться нерозгаданними. Не кажучи вже про хронологію її
життя, де безперечною датою можна вважати тільки дату смерті,
зафіксовану церковним літописцем.

До 903 р. ПВЛ відносить шлюб Ольги та Ігоря. При цьому літописець не
знав її походження («от Плескова», «… Неци же глаголють, яко Олгови
дщи бе Ольга» (112, стб. 17). За Іоакимовим літописом Ольга була родом з
Ізборська з роду Гостомисла. Ім’я Ольга явно пов’язане з Олегом, тому
версія про те, що вона бул була його дочкою, не позбавлена вірогідності.

Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував
дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні
послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з
Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а
юного сина Святослава спадкоємцем. Отже Ольга не могла бути дочкою
посадника Пскова чи іншого боярина, навряд чи вона була дочкою
болгарського кагана Симеона, народженою бл.896 р. у Плісці, яка принесла
на Русь християнство і кириличне письмо. Стан відносин з Болгарією та
джерела не дають простору для такої гіпотези. Походження Ольги
залишається загадковим, хоча не виключено, що вона була останнім
нащадком Аскольда, чия сім’я могла бути вивезена у Псков (0727; 1063, с.
325-353; 971, с.І-VIII; 1624, с. 108- 118; 1733,с.31-51; 565,
с.424,445-458,467-469, 512-513; 159, с.24-41; 1284, с.283-288; 766,
с.56-57; 1768, с.6-8; 1045, с.320-336; 1439, с. 198-202; 685, с.222-234;
1212, р.1458-1473; 1395, с.191-197; 1406, с.283-286; 1361, с.196-209;
345, с. 113-124; 995, с. 173-183; 996, с.35-48; 997, с.71-92; 998,
с.49-57; 436, с.88-104; 500, с.19; 1169).

У 903 р. Ігор міг мати 25-26 років (при умові, що мужем Ольги був Ігор
Рюрикович, а не Ігор Ігорович). Ольга могла мати 8-10 років. Пізнє
народження Святослава цілком вірогідне (матері вашого покірного слуги
йшов сороковий рік, коли вона народила свого єдиного сина). Крім того у
Ігоря та Ольги могли бути і інші діти, які померли до 945 р. Хоча немає
переконливих доказів належності до Рюриковичів Гліба та Предслави, вони
могли бути зведеними братом і сестрою Святослава від інших дружин.
Навіть, якщо Ігор і став християнином, це могло трапитися не відразу.

Ольга померла 11.07.969 р.вже далеко не молодою (112, стб.56).Шануючи
волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм.
Ольга-Олена була канонізована церквою.

III

5. СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ († 972)
……………………………………………………………. 3

Судячи з того, що у 946 р. Святослав уже сидів на коні і, навіть,
пробував метнути списа, йому було тоді не менше 6-8 років. На Дунаї, за
описом Льва Диякона, у 971 р. Святослав виглядав як муж 30-35 років. Це
дає підстави припустити, що Святослав народився бл.938 р. (за
Т.Кострубою бл.934 р., М.Брайчевським — бл.935 р., Г. Литавріним —
бл.939-940 рр.). Упорядники Никонівського зведення по суті визнали, що
не знають дати народження князя: «и остался у него сын Цветославль мал
зело, а воєвода у него Свентелд» (120, с.28). Версія В.Татищева стосовно
920 р. суперечить Льву Диякону, недовіряти якому немає підстав. З тих
причин не можна погодитися із здогадками Г.Філіста (919 р.),
А.Новосильцева (920 р.), П.Толочка (930-932 рр.), М.Карамзіна (933 р.).

Діяльність Святослава Ігоревича добре вивчена (108, ч. l, с.43-56; 1633,
ч.З,с.480-484;264, lib.5,с.1-12; 238; 1596; 1294, т. l, с. 184-186;
1295, т.1,с.31-38; 526, т. 1, с. 139-154; 393; 352, с,2-29; 250,
р.534-555; 1018; 565, с.411-419; 728, т. 1,с.36-42; 713; 1624, с.
119-133; 648,т.1,с.331-344;639,с.82-97; 1461; 1462, с.141-144;
1231,с.53-94; 1238, с. 107-110; 712, с.569-639; 419; 420; 2011; 1148,
с.78-89; 1145, с. 193-195; 864, с.354; 388, с.91 -96; 962, с.46-59;
1534; 620, т. 1, с.196-248,т.2,с.14; 1705,с.470-473; 1762, р.315-316;
2088, р.44-46; 2089, р.273-277; 547, с.454-457; 1799, р.70-90; 1800;
783, с.53-61; 784, с.53-59; 785, с. 105-112; 786, с.96-104; 1948,
р.430-450; 969, с.251-290; 1641, с. 127-138; 2037; 2057; 2058; 346,
с.420-434; 369,840-856; 1348; 330, ч.2,с.82-89; 1130, с.16-34; 2025,
р.709-713; 1132; 1249,с.69-74, 90-94; 1491;2091; 517, с.59-68; 769,
с.155-157; 770, с.90-98; 415, С.87-89; 836; 995, с.179; 723, с.88-100;
724, с.74-80; 1399; 1508, с.44; 436, с.99-104,110-111;
1551,с.107-109;84; 1198; 500, с. 19). Після підписання миру з Візантією
у 971 р. князь мав зустріч з імператором Іоаном Цимісхієм. Цю зустріч
описали Лев Диякон та Скіліца. На мініатюрі мадрідського манускрипту
хроніки Скіліци обидва розмовляють без свити, сидячи напроти один
одного. Цимісхій в короні і з скіпетром, Святослав — простоволосий. Лев
Диякон писав, що князь приїхав на зустріч у простій вишитій сорочці і
без свити. Був то міцний широкоплечий русявий чоловік з сірими очима,
який носив оселедець та вуса, подібно до пізніших запорожців.

Останній вікінг на київському престолі загинув весною 972 р.,
повертаючися після невдалого балканського походу. Воєвода Свенелд
пропонував провести військо до Києва по суші через землі тиверців.
Святослав вирішив йти на лодях по Дунаю і Дніпру. Можливо вони
розділились на дві половини і тому Свенелд благополучно «приде Киеву къ
Ярополку.» Святослав поплив Дунаєм повз Переяславець, який він хотів
зробити своєю столицею і жителі якого, мстячи йому за репресії, послали
до печенігів, закликаючи їх напасти на київського князя.

Зиму 971/972 рр. Святослав провів у Білобережжі, де були руські
факторії, які згідно угоди 944 р. мали бути ліквідовані. З початком
війни з Візантією їх відновили, але запасів тут ще було мало і військо
голодувало.«. ..и не бЂ у них брашна уже, и бе гладъ великъ, яко по
полугривнЂ глава коняча, и зимова Святославъ ту. ВеснЂ же приспевши, в
лЂто 6480 (972 р.), поиде Святославъ в пороги. И нападе на нь Куря,
князь печенЂжьский и убиша Святослава, и взяша главу его, и во лбЂ
съделаша чашю, оковавше лобъ его, и пяху из него…» (108, ч. 1, с. 53).
Звичай цей був мав давню криваву традицію. У 567 р. король лангобардів
Альбоїн, розбивши короля гепідів Гунімуида і одружившись з його дочкою
Розамундою, теж зробив з черепа Гунімунда чашу, з якої змусив пити і
Розамунду.

Як язичник, Святослав мав гарем, але матерями його синів джерела
називають тільки двох жінок: матір Ярополка та, ймовірно, Олега, незнану
з імені та походження, і Малушу, дочку Марка Любечанина та ключницю
княгині Ольги, яка була матір’ю Володимира.

За В .Татищевим, перша була угорською принцесою і звали її Предславою
(1466, c. 118, 372). Стосовно імені, то це помилковий висновок з тексту
угоди 944 р. В іншому ж цілком вірогідно, що союз з Угорщиною міг бути
скріплений шлюбом з дочкою угорського князя Такшоня.

Малушу слідом за О.Шахматовим вважали донькою древлянського князя Мала,
ув’язненого чи посадженого в Любечі. Тотожність Мала і Марка Любечанина
більш ніж сумнівна. Як видно, з числа дітей Володимира Святославича,
діти від наложниць при визначенні спадкоємця престолу до уваги не
брались, престол успадковували тільки діти від офіційних дружин. Малуша
могла бути дочкою любецького династа, яка утримувалась як заложниця в
Києві при дворі Ольги. У IX-X ст. Любеч згадується в угодах як центр
леиу. Міг Володимир Святославич бути і бастардом, права якого признав
Святослав. Такі випадки у спадковому праві при Рюриковичах траплялися,
хоча не дуже і часто. Ми схиляємося до останньої версії.

IV

6. ЯРОПОЛК СВЯТОСЛАВИЧ († 11.06.980)
……………………………………………………………. 5

У 969 р., коли Святослав поставив Ярополка київським князем, йому було
не менше 10 років. Батько розглядав Київське князівство лише як уділ,
котрий мав коритися новій столиці у Переяславці на Дунаї. Польський
хроніст Длугош, який, можливо, використав пізніше втрачене Перемишльське
зведення, писав, що Святослав наказав кожному синові задовольнитись
своїм уділом і не втручатись у території сусіда. Цю версію приймали
М.Карамзін, Е.Перфецький, М.Тихомиров, Ю.Лимонов. Допускав її і
О.Шахматов. Рішуче відкидав таку можливість тільки К.Бестужев-Рюмін.

За вплив на Ярополка йшла боротьба між язичниками і християнами, які
складали давнє коло княгині Ольги, в якому виріс Ярополк. Юний київський
князь мусив балансувати між ними. В Іоакимовому літописі: «Ярополк же бе
муж кроткий и милостивый ко всем, любляще христианы и асче сам не
крестися народа ради, но никому не претяше.» Згідно повідомленнями
Ламберта Ашаффенбурзького у 973 р. в Кведлінбурзі при дворі імператора
Оттона І перебувало руське посольство з багатими дарами. Тривала
конфронтація з Візантією. У військових колах ще живою була версія
Святослава про християн як про візантійських шпигунів. Тому київські
християни мусили звертатися до противників Візантії. Але сама по собі
спроба повернутися до політики часів Ольги (навіть якщо це був просто
дипломатичний зондаж) симптоматична. З часом перевагу в оточенні князя
здобули Святославові ветерани на чолі з Свенелдом, які і підштовхнули
юного Ярополка до боротьби з братами за верховну владу.

О.Шахматов без достатніх основ відносив події 980 р. до 970 р. Зараз
немає необхідності доводити, що у даному випадку його реконструкція
невірна. Шкода, що і в новійших роботах іноді з’являється без будь-яких
застережень віднесення подій до 970 р. Після падіння Полоцька і загибелі
князя Рогволода, Ярополк спочатку зачинився у Києві, а потім з дружиною
втік до замку Родень у гирлі р.Рось (нині городище поблизу с.Пекарі
Канівського р-ну Черкаської обл.). Володимир обложив Родень. Воєвода
Блуд радив піти на переговори, другий боярин Варяжко, навпаки,
пропонував продовжувати боротьбу, спуститись по Дніпру і найняти
печенігів. Ярополк послухав Блуда. Обидва брати мали зустрітися, але по
дорозі на цю зустріч князь Ярополк був підступно вбитий. Сталося це
11.06.980 р. (261, 1.1, р.306-424; 407, с.89-105; 956, с.234-259; 684,
ч.1-2,с.1-39,ч.34,с.377-402; 1953,5.105-107; 1145, с.37-64;
1001,с.103-110; 805, с.187; 436, С.104-114; 500, с. 19-20).

Курган Х-ХІ ст. з князівським похованням за християнським обрядом,
розкопаний в урочищі Королевіно біля Таганчі (Канівський р-н) досить
вірогідно був могилою князя Ярополка (2017, s.232-296). Статтю про
перенесення останків Ярополка у Десятинну церкву міг дописати
благочестивий літописець у тому місці, де повідомлялось про перенесення
останків Олега. Ярополк був ініціатором братовбивчої війни, він
організував загибель Олега і не личило ховати його поряд з останнім.
Виступ Володимира проти Ярополка офіційно був пімстою за смерть Олега і
відновленням справедливості. Не дуже вірогідним виглядає перенесення
останків Ярополка і в часи Ярослава Мудрого. Ярослав був вихований тим
самим Блудом, який був одним з винуватців загибелі князя Ярополка.
Зрештою і гробниця Ярополка в Десятинній церкві, якщо вона там була,
могла бути просто кенотафом. Фіксація точної дати загибелі Ярополка,
майже без сумніву, зроблена сучасником — християнським літописцем, що є
побіжним свідченням хрещення самого Ярополка. Тому його могли таємно
похоронити за напівхристиянським звичаєм біля Таганчі в околицях Роденя.

Ярополк був одружений з грекинею «розстриженою черницею». Вбачати у ній
візантійську принцесу, як часом пропонують, принаймні абсурдно.
Святослав вивіз цю дівчину з якогось болгарського монастиря, зрозуміло,
не за її красу — вона, напевно, була зв’язана з якимось можновладним
родом, представники якого відігравали певну роль у планах Святослава по
організації дунайської імперії. Її видали за Ярополка, але цей шлюб
після загибелі Святослава втратив будь-який політичний сенс. Тому нічого
дивного немає і в тому, що велися переговори про його шлюб з Рогнедою.
Цей шлюб мав скріпити вигідний союз з Полоцьком напередодні вирішальної
сутички з Володимиром. Крім того відсутність спадкоємців у Ярополка не
могла не хвилювати його оточення.

7. ОЛЕГ СВЯТОСЛАВИЧ († 977)
……………………………………………………………. 5

Можливо, що Ярополк та Олег були синами Святослава від однієї дружини.
Олег був молодшим від Ярополка на рік-два. Князь древлянський (970-977
рр.) потрапив під вплив місцевої знаті, яка прагнула незалежності від
Києва. У 975 р. Олег захопив в своїх лісах Люта, сина Свенелда, який на
полюванні порушив кордони, а може, і справді провадив розвідку. Син
першого сановника Київської держави був страчений. Ця подія спричинилась
до усобиці в результаті якої загинув Олег. Його військо потерпіло
поразку під Овручем, а сам князь при відступі був скинений до рову і
розбився.

Версія О. Шахматова, який відносив діяльність Свенелда тільки до епохи
Ігоря і ототожнював князя Мала із Свенелдовим сином Мстишою, а
останнього з Лютом, має багато вразливих місць. Нині її ніхто не
приймає.

Спочатку Олег був похований в кургані поблизу Овруча, але за
християнським обрядом. У 1044 р. його останки були перезахованіу
Десятинній церкві в Києві (1624, с.99-105,173-175,340-379; 1625; 565,
с.478-479; 1048, с.451-455; 548, с.247, 372; 436, с.111-112; 500, с.20).

8. ВОЛОДИМИР-ВАСИЛЬ СВЯТОСЛАВИЧ († 15.07.1015)
……………………………………………………………. 5

(Володимир Великий, Володимир Святий, Святий рівноапостольний князь
Володимир, Володимир Красне Сонечко).

Народився не пізніше 963 р., бо близько 978-79 р. у нього вже була
дружина Олова. Походження його матері Малуші, дочки Марка Любечанина і
ключниці княгині Ольги залишається дискусійним. На нашу думку Володимир
був бастардом, права якого були визнані його батьком Святославом.

Його діяльності присвячена величезна література (525; 1053; 1378; 682;
683; 1437; 1438; 1558; 444; 1734,s.40-50; 1217, с.22-26; 963, с.27-33;
1451; 1452; 462, с.1-36; 1019; 1621; 1622; 1623; 1625; 402; 458; 565,
с.485-538; 1227; 1229; 1240; 1441, с.96-99; 1767, s. 157-167; 544; 1751;
1752; 1885, s.749-760; 1360; 386; 1323, с.112-136; 1146, s.55-85; 1913;
1935;968; 1901, s.310-312; 1801; 1873, s.165-168; 351; 1463; 1695; 1953;
105; 1147,8.90-98; 1960,5.370-379; 855, с.73-108; 745, с. 107-124; 1352;
1337, с. 140-141; 1896,8.33-118; 1806; 1598; 1599; 743, c. 156-170; 538;
1333; 424; 436, c. 115-205; 1510, c. 13-74; 881, c.69-83; 500, c.20-21).
Однак навколо численних шлюбів князя тривають дискусії. До прийняття
християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього
було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але літописці
фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них.

У 970 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені
управляв брат його матері Добриня. Останньому вдалося швидко
порозумітись з місцевою знаттю. Як свідчить «Хеймскрінгла» Сноррі
Сгурлусона, вікінг Сігурд Ейріксон, який був на службі у новгородського
князя Володимира, збирав для нього данину в землі естів. Повідомлення
про загибель Олега і ліквідацію Древлянського князівства застало Добриню
зненацька. Він втік з Володимиром у Швецію. Там він домовився про
підтримку з одним з варязьких вождів і скріпив цю угоду шлюбом його
доньки Олови з Володимиром. Перший шлюб Володимира можна датувати зимою
978/979 рр.

Зимою 980 р. після невдалих переговорів про союз з полоцьким князем,
котрий мав бути скріплений шлюбом Володимира з Рогнедою, Добриня
виступив проти Полоцького князівства. Полоцьк було взято. Сім’я
Рогволода була знищена, а Рогнеда, зґвалтована на очах у батька і
братів, стала дружиною Володимира. В такій спосіб було «узаконено»
приєднання Полоцького князівства. Володимир дав Рогнеді слов’янське ім’я
Горислава. Від неї у нього було кілька дітей. Після прийняття
християнства Рогнеда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона
виїхала з старшим сином Ізяславом в родинну Полоцьку землю, де стала
черницею під іменем Анастасії і померла близько 1000 р.

З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка
Святославича. Коли від цього зв’язку народився Святополк, супротивники
Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.»
Подальша доля «грекині» невідома.

У 981 р. «йде Володимер на Ляхи и взя грады их Перемышль, Червей и иныа
грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов’язаний також з тим, що
йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів. Про
це свідчить поява серед його дружин двох «чехинь» Малфріди та Аделі. Нам
здається, що Малфріда була дочкою туринського князя, нащадком
легендарного Тура, на що вказує скандинавська етимологія її імені.
Малфріда померлау 1002 р. Аделя, можливо, буладонькою перемишльського
князя. Нам здається, що найсильніше з хорватських князівств з центром у
Стольську в 981 р. було розгромлене, про що свідчить руйнування і
занепад цього центру. А землі на Середньому Дністрі та Пруті були
завойовані тільки у 993 р. Тому вірогідним союзником Володимира у поході
981 р. міг бути найскоріше перемишльський князь. Саме ім’я Адель
підходить перемишльській княжні, яка дійсно могла бути моравського чи
чеського походження.

У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна
тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир.
Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що «тогда не
буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель
погрязнути». Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом.

Головним же результатом Херсонеської війни (989 р.) було не тільки
прийняття християнства Русі, але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з
принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (959-963 рр.). Анна
народилася у 1063 р. і померла у 1011р.

У 1008 р. до Києва прибув монах-місіонер Бруно, близький до двору
германського кайзера. Окрім місії польського короля він мав доручення і
від Оттона III, чиїм духівником був довший час. З того часу і почалося
зближення у стосунках Володимира з Германською імперією. У 1012 р.
овдовілий Володимир Святославич одружився з дочкою графа Куно фон
Енгінген. Її мати Рошліта була дочкою кайзера Генріха II (198, р.688).
Остання дружина Володимира померла після 14.08.1018 р. (1249, с.534)
Мовчання літописів про цей шлюб можна пояснити пізнішою правкою у
візантійському православному дусі. Крім того літописне Зведення
Володимира за сам кінець X — початок XI ст. залишилося незакінченим.

Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні
монети. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості
візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня
монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою.
На зворотній стороні було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і
ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло».
Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали
тільки тризуб.

Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській
резиденції Берестові (112, стб. 113). Останки Володимира були вночі
таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у
збудованій ним Десятинній церкві. Саркофаг, за свідченням інформатора
Тітмара Мерзебурзького, який був у Києві в 1018 р., було встановлено
поруч з саркофагом княгині Анни. Гробниці Володимира і Анни були
зруйновані у 1240 р. разом з цим храмом.

V

9.ВИШЕСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.980 † бл.995?до 1010)
……………………………………………………………. 8

Народився не пізніше 980р. від першої дружини Володимира варяжки Олови.
Помер після 1010 р. в Новгороді. На новгородському престолі його замінив
Ярослав, що дозволяє віднести смерть Вишеслава до 1013-14 рр. Старші за
Ярослава брати, які могли замінити Вишеслава в Новгороді, з різних
причин були позбавлені цієї можливості: Ізяслав помер у 1001 р., а
Святополк після 1013 р. був переведений у Вишгород під нагляд батька.

Існує версія більш ранньої загибелі Вишеслава. Відповідно до розповідей
саг, вдова конунга Швеції Ейріка († 993 р.) Сігрід Гордячка відкинула
сватовство конунга з Гардаріки-Русі на ім’я Віссавальд і спалила його
самого зі свитою в лазні після бенкету на честь зустрічі. Трапилось це
бл.995 р. Ф.Браун ототожнив Віссавальда з Всеволодом Володимировичем.
Але Всеволод отримав Волинь, сватати йому могли хіба мазовецьку або
польську князівну. Крім того, у 995 р. йому було лише 11 років. На руку
Сігрід, якій було бл.20 років, більше міг претендувати Вишеслав, якому
тоді було 16-17 років і землі якого знаходилися по сусідству з Швецією.
Для династичного шлюбу, яким скріпляли угоди, різниця у віці не могла
бути перепоною. Але Сігрід, а можливо, її оточення, вибрали союз з
Данією скріплений шлюбом з конунгом Свейном Роздвоєна Борода († 1014р.).

Сігрід якийсь час правила від імені свого малолітнього сина Улофа. Союз
Швеції і Данії був спрямований проти Володимира, успіхи якого, напевно,
неоднозначно сприймалися сусідами. Приблизно у той же час ярл Ейрік, син
норвезького ярла Хакона, що знайшов притулок при шведському дворі,
захопив і спалив Ладогу. Щоправда, це було зроблено з ненависті до
короля Олафа, якого підтримував Володимир, але при підтримці шведів.
Отже, хронологічний збіг тут навряд чи випадковий.

Можливо, що разом з Вишеславом загинув Добриня Маркович, бо десь з того
часу його ім’я зникає з джерел. О.Ридзевська пов’язувала легенду про
Сігрід з впливом легенд про помсту Ольги і критично оцінювала її
історичність (1767, s.157-167; 1871; 1361, с. 197-200).

10. ІЗЯСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* 981 † 1001)
……………………………………………………………. 8

князі ОДИНЦЕВИЧІ, князі ГОЛЬЦОВСЬКІ, князі БАГРИНОВСЬКІ, князі ПЛАКСИЧІ
[?], князі ТЕТИ [?]

Незнаний предок князів Одинцевичів, Тет та Плаксичів.

Від Федора Одинцевича чи Одинця, який в числі прихильників Свидригайла
Ольгердовича у 1432 р. в битві під Ошмянами потрапив в полон до Зигмунта
Кейстутовича, пішли князі Одинцевичі. їх родовід досить заплутаний, одна
версія відбиває модний в пізньому середньовіччі варіант виходу роду «з
німець». Отчина Одинцевичів, які перейшли на московську службу,
с.Репухово знаходилась у Друцькому князівстві. У 1461 р. Одинцевичі
отримали с.Прихаби, давнє володіння князя Костянтина Бабич-Друцького.
Отже, походження Одинцевичів від друцьких князів не викликає великих
сумнівів. Вони могли походити від одного з молодших друцьких князів,
який жив на початку XIV ст. За Ю.Вольфом, Федір Одинець був сином князя
Андрія Михайловича і правнуком князя Івана (поз. 1) (2112, s.286-288).

У Федора Одинцевича були брат Олександр та сестра, яку видали за
Зигмунта Кейстутовича. Син Олександра — Григорій згадується у документі
1442 р. Князь Федір Одинцевич мав четверо синів (Дмитра, Івана, Богдана
і Григорія) та дочку Марію.

Дмитро Федорович († до 1508 р.) отримав невеличкий уділ з центром у
Гольцові на південний захід від Орші. Його сини Василь, Іван, Орехва та
Андрій (який від’їхав з Глинським у Москву у 1508 р.) писалися
ГОЛЬЦОВСЬКИМИ. Крім них Дмитро Федорович мав ще дочок Федьку й Анну (†
після 1527 р.).

Іван Федорович засвідчений у документах 1486-1499 рр. Напевно йому
належало невеличке Багриновське князівство, бо його нащадки писалися
БАГРИНОВСЬКИМИ. Григорій Іванович Багриновський († 1559 р.) у 1507 р.
одружився з Анною, походження якої незнане. Його брат Василь († 1555 р.)
зустрічається і документах від 1509 р. Нащадків у нього не було.
Григорій Іванович мав сина князя Івана Багриновського († до 1559 р.) та
двох дочок: Марину, видану за Яна Полуцького, та Аксинію, видану за
Богдана Шашкевича. У Івана Григоровича були сини Семен (згад. у 1559
р.), Дмитро (згад. у 1595 р.) та дочки Таміла і Богдана. Останьою у
родині князів БАГРИНОВСЬКИХ була Олександра Семенівна († 9.07.1622),
одружена з Павлом Унховським.

Богдан Федорович згадується у документах 1499-1528 рр. Його дружина була
дочкою Сенка Дашковича. Єдиний син Семен († 1542 р.) згадується з 1506
р. Він був одружений з княжною Анастасією Сангушко (* до 1510 † 1559).
їх син Андрій († 1566 р) був господарським маршалком. Крім того, у них
було дві дочки: Марія (видана за Лева Образцова), та Анна (видана за
князя Соломирецького, а потім вийшла за князя Федора Петровича
Головню-Острожецького).

Григорій Федорович згадується у документах 1486-1509 рр. Нащадків у
нього не було (2112, s.286,94).

Від друцьких князів, напевно, походили і князі ТЕТИ та ПЛАКСИЧІ. Іван
Тета брав участь у боротьбі Вітовта з Скіргайлом у 1390-91 рр. Його син
Юрій Іванович Кожюшно виступає як послух князя Корибута-Дмитра
Ольгердовича в документі 16.12.1388 р. (154, N 23, с.42-44), а також у
числі князів, які в 1392 р. ручилися за Гридка Костянтиновича князю
Скіргайлу (154, N 25, с.46-47). У списках князів Тети попереду
Плаксичів. Лев та Русан Плаксичі та їх сини Іван Львович та Іван Русанич
згадуються в літописах та актових документах (201, 1.1, N 9, s.8-9). їх
володіння, схоже, були на межах Друцької та Смоленської земель. У 1388
р. вони були васалами Корибута-Дмитра Ольгердовича, а в 1390-92 рр.
виступали на стороні Скіргайла Ольгердовича. Лев Плаксич у 1390 р.
потрапив у полон до хрестоносців при обороні Вільна.

XVII

4. ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ
……………………………………………………………. 2

Князь друцький. Жив у середині XIV ст. Старший брат князя Семена
Михайловича.

5. СЕМЕН МИХАЙЛОВИЧ († в бою з ординцями)
……………………………………………………………. 2

Князь друцький. Живу середині XIV ст. Напевно відомості легендарної
частини литовських літописів про загибель друцького князя Семена
Михайловича в боротьбі з ординцями відносяться саме до цього князя.
Просто події помилково віднесені до XIII ст. На підставі
Києво-Печерського пом’яника можна припускати, що хрестильним іменем
князя було Данило.

6. ГЛІБ [?] († після 1380)
……………………………………………………………. ?

У 1380 р. очолював друцьку дружину в битві на Куликовому полі (122, с.
58). Це може свідчити, що Друцьке князівство або його уділи на той час
продовжували залишатися незалежними, маневруючи між Литвою, Московською
і Тверською державами.

XVIII

7. ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ († після 1372)
……………………………………………………………. 4

Князь друцький. Був одружений з Анастасією, дочкою великого рязанського
князя Олега Івановича.

Як союзник тверського князя Михайла Олександровича взяв участь в
московсько-тверській війні у 1372 р. і підпалив Переяслав-Заліський
(122, с.49).

8. ДМИТРО СЕМЕНОВИЧ
……………………………………………………………. 5

Князь друцький. Реконструюється з родоводів. Спроби виводити його синів,
чия діяльність протікала на рубежі XIV-XV ст., від Бутава-Дмитра
Ольгердовича не підкріплені джерелами і не пов’язані з попередніми
друцькими князями. Залишається допускати, що у другій половині XIV ст. у
числі друцьких князів був і другий Дмитро — Семенович, син князя Семена
Михайловича. Записаний у Києво-Печерському пом’янику у числі родини
князя Дмитра Путятича.

9. ЛЕВ [?] († після 1384)
……………………………………………………………. ?

Князь друцький. Шурин литовського князя Вітовта Кейстутовича, тобто він
був одружений з незнаною Кейстутівною або ж сестрою першої дружини
Вітовта княжною Лукомською. У 1384 р. разом з Вітовтом перебував у
хрестоносців (2112, s.56; 2097, s.26). Спроби зробити з цього князя
Гедиміновича дуже слабкі (2077, s. 113-115). Єдиний поважний аргумент —
опис печатки на документі 1384 р., ніби-то схожої на «погоню», не
відповідає відомим гербовим знакам князів Друцьких. Напевно, печатка
Лева переплутана з печаткою князя Судемунта.

XIX

10. АНДРІЙ ДМИТРОВИЧ († 12.08.1399)
……………………………………………………………. 7

Князь друцький. Загинув у 12.08.1399 р. в битві на Ворсклі (131, с.65,71
-73). Його нащадки вигасли до 1411 р.

11. ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ
……………………………………………………………. 7

Князь друцький. Жив у першій половині XV ст.

12. СЕМЕН ДМИТРОВИЧ († після 1422)
……………………………………………………………. 8

Князь друцький. Васал великого князя Вітовта Кейстутовичау 1401-1422 рр.
Записаний у Києво-Печерському пом’янику у числі родини князя Дмитра
Путятича.

13. ІВАН ДМИТРОВИЧ († після 1398)
……………………………………………………………. 8

Князь друцький. У 1398 р. в числі інших васалів Вітовта Кейстутовича
підписав трактат Литви з Орденом (2112, s.56). Записаний у
Києво-Печерському пом’янику у числі родини князя Дмитра Путятича.

14. МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ († 12.08.1399)
……………………………………………………………. 8

Князь підберезький. Загинув 12.08.1399 р. у битві на р.Ворсклі (131,
с.65,71-73). На думку Ю.Вольфа був братом друцького князя Івана
Дмитровича. З ним можна погодитися, що Михайло і Олександр Підберезькі,
які загинули у 1399 р. в битві на Ворсклі, могли володіти Підберезою як
друцьким уділом, але не мають нічого спільного з
Ямонтовичами-Підберезькими (2112, s.61). Записаний у Києво-Печерському
пом’янику у числі родини князя Дмитра Путятича, що також підтверджує
версію Ю.Вольфа.

15. ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ († 12.08.1399)
……………………………………………………………. 8

Князь підберезький. Загинув 12.08.1399 р. у битві на р. Ворсклі (131,
с.97). Його належність до родини князів Друцьких досить вірогідна.
Записаний у Києво-Печерському пом’янику у числі родини князя Дмитра
Пугятича.

16. ОЛЕКСАНДРА ДМИТРІВНА († 1426)
……………………………………………………………. 8

Померла у 1426 р. Видана заміж за вязанського князя Андрія Івановича
Гольшанського з яким мала трьох доньок. По смерті мужа жила з дочками у
Друцьку. її середня дочка Софія у 1422 р. була видана за польського
короля Владислава Ягайла Старша дочка Василиса вийшла за князя Івана
Бельського,а молодша — за господаря Валахії Ілляша І.

XX

17. ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ († 1510)
…………………………………………………………….
11 > князі ДРУЦЬКІ (російська гілка)

Помер у 1510 р. Князь друцький. У 1508 р. старий князь Дмитро Васильович
з синами Василем, Богданом, Андрієм і Юрієм та внуком Дмитром Юрійовичем
присягнули великому князю московському, підтримавши повстання князя
Михайла Глинського. На допомогу їм прийшли козаки Остапа Д ашковича. Але
невдовзі Друцьк і його волості були повернені до складу Литовської
держави. Від Дмитра Юрійовича, який залишився у Московській державі,
пішла російська гілка князів Друцьких.

18. ІВАН СЕМЕНОВИЧ БАБА († після 1436)
…………………………………………………………….
12

Помер після 1436 р. Його діяльність фіксується актами 1422-1436 рр. У
1431 -1435 рр. підтримував Свидригайла Ольгердовича. Був одружений з
княжною Авдотією Андрієвною Мезецькою. Записаний у Києво-Печерський
пом’янику числі родини Дмитра Путятича.

19. ІВАН СЕМЕНОВИЧ ПУТЯТА († після 1440)
…………………………………………………………….
12

Князь Іван Путята у 1424 р. був посланий великим князем Вітовтом у числі
інших друцьких князів на допомогу московській раті проти ординців до
Одоєва (123, с. 197). З 1431 р. князь Іван Путята у числі близьких
соратників Свидригайла Ольгердовича. Помер після 1440 р. Записаний у
Києво-Печерський пом’яник.

20. ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ КРАСНИЙ († після 1448)
…………………………………………………………….
12 > князі КРАСНІ

Помер після 1448 р. Був одним з лідерів серед білоруських і українських
князів, які відстоювали незалежність від Польщі Великого Князівства
Литовського. Входив до панів-ради. Записаний у Києво-Печерський
пом’яник.

Одружений з незнаною з імені княжною Воротинською. Від цього шлюбу пішла
родина князів КРАСНИХ. Князі Красних вигасли із смертю онука Дмитра
близько 1507 р. Його батько князь Іван Васильович Красний помер після
1516 р.

21. ДМИТРО СЕМЕНОВИЧ СОКИРА († після 1432)
…………………………………………………………….
12 > князі СОКИРИ-ЗУБРЕВИЦЬКІ

Помер після 1432 р. Отримав уділ з центром у Зубревичах. На початку XV
ст. був державцем Остра. Сподвижник великого князя Свидригайла
Ольгердовича. Записаний у Києво-Печерський пом’яник. Від Дмитра Сокири
пішли князі СОКИРИ-ЗУБРЕВИЦЬКІ.

22. ГРИГОРІЙ СЕМЕНОВИЧ († після 1422)
…………………………………………………………….
12

Згаданий у джерелах під 1422 р. (2112, s.61) Записаний у
Києво-Печерському пом’янику.

XXI

23. ФЕДІР ІВАНОВИЧ († після 1446)
…………………………………………………………….
18

Князь друцький. Помер після 1446р.

24. ІВАН ІВАНОВИЧ († після 1476)
…………………………………………………………….
18

Князь друцький. Його діяльність засвідчена документами 1472-1476 рр.
Нащадків не мав (2112, s.62).

25. СЕМЕН ІВАНОВИЧ († 1455)
…………………………………………………………….
18

Князь друцький. Помер у 1455 р. без потомства (2112, s.63).

26. КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ († до 1442)
…………………………………………………………….
18 > князі ПРИХАБСЬКІ’

Помер до 1442 р. Отримав уділ з центром у Прихабах, тому почав писатися
Прихабським. Від нього пішла родина князів ПРИХАБСЬКИХ. На підставі
запису у Києво-Печерському пом’янику можна припускати, що його
хрестильним іменем було Михайло. Його син Андрій Костянтинович
Прихабський також був внесений до Києво-Печерського пом’яника у числі
родини князя Дмитра Путятича, що означає, що цей князь помер до 1506 р.

27. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ БАБИЧ († після 1485)
…………………………………………………………….
18 > князі БАБИЧ-ДРУЦЬКІ, князі БАБИЧЕВИ

Князь друцький. Помер після 1485 р. Його дочка вийшла за великого
рязанського князя Івана Васильовича (117, с.237; 123,с.117; 135, с.151).
Від Василя Бабича пішла родина князів БАБИЧ-ДРУЦЬКИХ. Бабич-Друцькі
перейшли на московську службу і стали називатися БАБИЧЕВИМИ.

28. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ПУТЯТИЧ
…………………………………………………………….
19 > князі ДРУЦЬКІ-ГОРСЬКІ, князі ГОРСЬКІ-ДУДАКОВСЬКІ, князі
ГОРСЬКІ-БУРНЕВЦІ

Помер до 1496 р. Записаний у Києво-Печерський пом’яник. Від нього пішла
родина князів ДРУЦЬКИХ-ГОРСЬКИХ. Столицею їx уділу були Гори. Князь
Василь Іванович мав чотирьох синів: Дмитра, Олелька і Михайла, згагадих
під 1499 р. та Івана († до 1528 р.). Олелько не мав нащадків. Єдиний син
Михайла — Федір востаннє згаданий під 1528 р. Князь Федір Дмитрович
Друцький-Горський (згад. у 1530 р.) був одружений з княжною
Анною-Василисою Андріївною Сангушко. Його сестра Марія у 1528 р. була
дружиною Федора Подбип’яти. Григорій Федорович згадується під 1541 р.,
його брат Авраам — під 1551 р. (дружину його звали Василисою), сестра
Олександра — під 1541 р. Григорій Федорович мав сина Федора (згад. під
1600 р.) та дочку Анну (у 1594 р. була дружиною Лаврина Ратомського). У
Авраама Федоровича була дочка Дорота (згад. під 1570 р.) та син Юрій (†
1609), овруцький замковий писар. Його дружиною була Богдана, дочка
Філона Кміти-Чорнобильського. Зі смертю князя Юрія ця гілка обірвалася
(2112, s.91).

Князь Іван Васильович носив прізвисько Дуда. Столицею його уділу були
Дудаковичі. ДУДАКОВСЬКИМИ писалися його вдова Анастасія та син Федір.
Нащадки Федора Дудаковського повернулися до старого прізвища і
іменувалися Друцькими-Горськими (2112, s.65). У Федора Івановича були
брати Володко (у 1515 р. намісник оршанський) та Іван (згад. під 1533
р.) та сестри Марина і Авдотія (видана за Богдана Хребтовича). Всі вони
писалися Друцькими-Горськими. Відгалуженням князів Друцьких-Горських
були і князі БУРНЕВЦІ (нащадки Івана Івановича).

29. ІВАН ІВАНОВИЧ ПУТЯТИЧ († після 1516)
…………………………………………………………….
19 > князі ПУТЯТИЧІ, князі ПУТЯТІНИ

Помер після 1516 р. Займав уряди луцького городничого (1474-1489),
луцького підстарости (1493 р.), луцького ключника (1496 р.) та
перемильського намісника (1506-1507). Від нього пішла родина князів
ПУТЯТИЧІВ. Ця родина обірвалася із смертю правнучки Івана Путяти —
княгині Анни Богданівни Путятич-Мосальської у 1576 р. Молодша гілка
ПУТЯТИЧІВ перейшла на російську службу і стала писатися ПУТЯТШИ. Нащадки
ПУТЯТІНИХ дожили до революції 1917 р.

30. ДМИТРО ІВАНОВИЧ ПУТЯТИЧ († 1505)
…………………………………………………………….
19

Помер у 1505 р. Був київським воєводою у 1492-1505 рр. По його смерті
розпорядник майна князь Михайло Глинський зробив вклади у
Києво-Печерському монастирі, де поховано князя Дмитра і частину його
родини, та інших монастирів і кафедральних соборів, у синодики яких було
вписано поминання родини Дмитра Путятича.

31. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ
…………………………………………………………….
19 > князі ТОЛОЧИНСЬКІ

Отримав уділ з центром у Толочиш. Від нього пішла родина князів
ДРУЦЬКИХ-ТОЛ ОЧИНСЬКИХ. Діяльність членів цієї родини протікала у
Білорусії в XVI-XVII ст. (2112, s. 350).

32. ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ († після 1466)
…………………………………………………………….
22

Його діяльність відбита в актах за 1450-1466 рр.

XXII

33. СЕМЕН ФЕДОРОВИЧ СОКОЛИНСЬКИЙ († після 1466)
…………………………………………………………….
23 > князі ДРУЦЬКІ-СОКОЛИНСЬКІ

Помер після 1466 р. Записаний у Києво-Печерський пом’яник. Столицею його
уділу була Сокольня. Від нього пішла відома князівська родина
ДРУЦЬКИХ-СОКОЛИНСЬКИХ (2112, s.322-325). Його син Михайло († до 1530 р.)
і дочка Юліанія, видана за нетитулованого вельможу, та її діти були
внесені до пом’яника Києво-Печерського монастиря.

34. ФЕДІР ФЕДОРОВИЧ КОНОПЛЯ († до 1475)
…………………………………………………………….
23 > князі ДРУЦЬКІ-КОНОПЛІ

Помер до 1475 р. Від нього пішли князі ДРУЦЬКІ-КОНОПЛІ. Федір Федорович
Конопля-Друцький, чия діяльність відноситься до 1495-1522 рр., був
одружений тричі. Друга його дружина була дочкою князя Василя
Лукомського. Федька Федорівна (* до 1475 † 1520) була дружиною Богдана
Сапєги. Від трьох дружин Федір Федорович мав численне потомство: Іван (†
молодим), Костянтин (діяльність протікала у 1506-1528 рр., був одружений
з кн. Анастасією Толочинською, яка † 1562 р.), Опранка [?] (згад. під
1546 р.), Марина, Лев († 1552 р.), Федір († молодим), NN († молодим) і
Єлизавета. Богдана Костяіггинівна Конопля-Друцька († 1584 р.) була
єдиною представницею наступного покоління, з чиєю смертю ця родина
вигасла (2112, s. 172).

35. ІВАН ФЕДОРОВИЧ ОЗЕРЕЦЬКИЙ († бл.1506)
…………………………………………………………….
23 > князі ОЗЕРЕЦЬКІ

Помер після 1509 р. (1700, с.289). Хоча його запис у пом’янику
Києво-Печерського монастиря дозволяє переглянути цю дату ближче до 1506
р. Центром його уділу були Озерці поблизу Толочина та Друцька. Від нього
пішли князі ОЗЕРЕЦЬКІ, головні володіння яких з XVI ст. були на Україні.
Андрій Федорович († 1558р.) мав брата Семена, діяльність якого
засвідчена актами 1522-1528 рр. Семен не мав нащадків. У Андрія були
сини Іван (згад. у 1548 р.), Василь († після 1562 р.), Богдан († бл.
1601 р.), Михайло († після 1561 р.) та дочка Марія († 1565 р.). Пізніші
князі ОЗЕРЕЦЬКІ — нащадки Василя Васильовича († 1607 р.) (2112,
s.360-364).

36. ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ ЩЕРБАТИЙ († після 1466)
…………………………………………………………….
23

Згаданий у 1466 р. Помер без нащадків.

37 БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ († після 1488)
…………………………………………………………….
32

Помер після 1488р. Нащадків не мав.

38. РОМАН ВАСИЛЬОВИЧ ЛЮБЕНЬКИЙ († після 1500)
…………………………………………………………….
32 > князі ДРУЦЬКІ-ЛЮБЕЦЬКІ, князі ВИДЕНИЦЬКІ-ЛЮБЕЦЬКІ, князі
ЗАГРОДСЬКІ-ЛЮБЕЦЬКІ

Помер після 1500 р. Його дружиною була Богдана Сапєга († 1541 р.). Від
цього шлюбу пішла родина князів ДРУЦЬКИХ-ЛЮБЕЦЬКИХ та її відгалуження
князі ВИДЕНИЦЬКІ-ЛЮБЕЦЬКІ та ЗАГРОДЦІ-ЛЮБЕЦЬКІ. Виденицькими першими
стали писатися другий син Романа Васильовича — Дмитро († 1558 р.) та
четвертий син — Іван († бл. 1567 р.). Виденицьким також писався їх
племінник Іван Богданович († 1558 р.). Його дружиною була кн. Василиса
Львівна Соломирецька. їх нащадки князі Друцькі-Любецькі дожили у
Білорусії до XIX ст. Князі Василь Романович († бл. 1536 р.) та Януш
Романович († 1548 р.) нащадків не мали. Внук Івана Романовича — князь
Павло Григорович Друцький-Любецький († після 1638 р.) був луцьким
гродським суддею (1616-1627 рр.) та луцьким підстаростою (1630-1638
рр.). Ця гілка обірвалася із смертю Івана Павловича († після 1653 р.)
(2112, s.202-212).

ЯРОСЛАВИЧІ. ПЕРША ГАЛИЦЬКА ДИНАСТІЯ

Таблиця 4

РЮРИКОВИЧІ. ЯРОСЛАВИЧІ

V

1. ЯРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ († 1054)

Див. HYPERLINK “http://litopys.narod.ru/dynasty/dyn23.htm” \l “poz13”
табл. 1 поз. 13

VI

2. ІЛЛЯ ЯРОСЛАВИЧ († 1020)
……………………………………………………………. 1

Помер у 1020 р. (776, с.200, 206). Князь новгородський (бл. 1019-1020).

3. ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧ (* 1020 † 4.10.1052)
……………………………………………………………. 1

Народився у 1020 р. Помер 4.10.1052 р. (111, стб.160; 112, стб.149; 120,
с.85). Похований у закладеному ним у 1044 р. новгородському соборі
св.Софії. Князь новгородський (1034-1052).

Відомо, що один з синів Ярослава одружився в 1043 р. з Одою, дочкою
графа Леопольда фон Штаде. Найпевніше, як і доводив М.Баумгартен (380,
с.95-102), це був Володимир Ярославич. Графи фон Штаде були одними з
найбільших імперських володарів. З 1056 р.вони стали спадковими
маркграфами Північної марки. 6.01.1043 р. Ярослав Мудрий запропонував
кайзеру Генріху III скріпити союз шлюбом з однією з його дочок.
Імператор відмовив. Він уже вибрав Агнесу де Пуатьє, шлюбз якою допоміг
йому приєднати Лотарінгію. Крім того, в Мерзебурзі були невдоволені
політикою Ярослава Мудрого, який фактично не дав імперії анексувати
Польщу. Отримавши відмову від кайзера, Ярослав заключив низку подібних
союзів з впливовими німецькими князями, скріплену шлюбами. Володимир був
найстаршим і, природньо, його шлюб мав би бути першим. Не виключено,
однак, що Ода була видана не за Володимира, а за Вячеслава Ярославича
(500, с.30-31).

4. ІЗЯСЛАВ-ДМИТРО ЯРОСЛАВИЧ (* 1024 † 3.10.1078)
……………………………………………………………. 1
князі СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКІ

Каштелян мінський (1649-1659). Одружений з кн. Доміцеллою Соломирецькою.

72. СТЕФАН СТЕФАНОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ († 1684)… 50 > князі
СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКІ

~ Регіна Кашовська

73. ПЕТРОНЕЛЛА СТЕФАШВНА ЧЕТВЕРТИНСЬКА († після 1655)
…………………………………………………………….
50

~ 1.) Адам Конєцпольський 2.) Ян Кашовський

74. ЗАХАРІАШ ГРИГОРОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ († 1649)
…………………………………………………………….
60 > князі СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКІ

Луцький підсудок (1644-1649 рр.). Одружений з Раїною Хринницькою.

75. ВАЦЛАВ ГРИГОРОВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ († 1694)
…………………………………………………………….
60 > князі ЧЕТВЕРТИНСЬКІ

~ Людовіка Война-Ясеницька

76. NN ГРИГОРІВНА ЧЕТВЕРТИНСЬКА
…………………………………………………………….
60

~ NN Патровський

77. МАР’ЯНА ГРИГОРІВНА ЧЕТВЕРТИНСЬКА († після 1654)
…………………………………………………………….
60

~ Андрій Кашовський

78. ОЛЕНА ГРИГОРІВНА ЧЕТВЕРТИНСЬКА († після 1654)
…………………………………………………………….
60

~ Зигмунт Вилежинський

79. ТЕОФІЛА ГРИГОРІВНА ЧЕТВЕРТИНСЬКА († після 1654)
…………………………………………………………….
60

~ Владислав Немирич

У наступних поколінь ця родина дала кілька відомих діячів:

Князь Гедеон Святополк-Четвертинський був луцьким і острозьким
православним єпископом, а у 1685-1690 рр. — київським митрополитом. Саме
він з гетьманом Іваном Самойловичем допомогли патріархові Іоакиму
підпорядкувати Київську митрополію Московському патріархату.

Сильвестр Святополк-Четвертинський († після 1710 р.) був єпископом
Білоруським з 1707 р. та намагався об’єднати всі православні осередки у
Білорусії і Литві після хаосу, котрий спичинився підпорядкуванням
митрополита київського Москві. Був останнім з князів Четвертинських,
який володів городком Стара Четвертня. При ньому ці володіння були
втрачені і перейшли до шляхтича Горайна. Сильвестр зберіг тільки право
патронату над чоловічим і жіночим монастирями у Старій Четвертні.

Основні володіння Четвертинських з XVI ст. були розташовані у Руському
воєводстві. Православна гілка роду, яка писалась
Святополк-Четвертинськими, вигасла на початку XVIII ст. Решта
Четвертинських злилася з польською знаттю. Брацлавський підкоморій
Олександр Четвертинський († 1769 р.) був одним з керівників Барської
конфедерації 1768 р., а перемишльський каштелян Антон Станіслав
Четвертинський († 1794 р.) — одним з організаторів Торговицької
конфедерації 1792 р.

3.6. СВЯТОСЛАВИЧІ. ЧЕРНІГІВСЬКІ, МУРОМСЬКІ І РЯЗАНСЬКІ КНЯЗІ

Нащадки Святослава Ярославича отримали Чернігівську землю і її колонію —
Муромо-Рязанську землю. З відділенням і розпадом останньої, розпалася і
династія Святославичів на три гілки.

Таблиця 7

РЮРИКОВИЧІ.СВЯТОСЛАВИЧІ ЧЕРНІГІВСЬКІ

VI

1. СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ († 1076)

див.табл 4. поз.6

VII

2. ГЛІБ СВЯТОСЛАВИЧ († 30.05.1078)
……………………………………………………………. 1

Загинув 30.05.1078 р. (97, с. 18, 161,201; 114, с.3; 116, с. 148; 118,
с.2). Князь тмутараканський (1060-1064, 1067-1069 рр.) і новгородський
(1069-1078 рр.). У 1792 р. на Таманському півострові було знайдено
камінь з написом: «В літо 6576 інтердикта 6 [1068 р.- Л.В.] Гліб князь
море по льоду від Тмутараканя до Корчева 14000 сажень.» (1448; 1450;
687, с.211-213; 1085).

3. РОМАН-БОРИС СВЯТОСЛАВИЧ († 2.08.1079)
……………………………………………………………. 1

Загинув 2.08.1079 р. (120, с. 109). Князь тмутараканський (1070-1079
рр.). Знаменитий скальд Боян, судячи з «Слова о полку Ігоревім»
оспівував тмутараканських князів «хороброго Мстислава Володимировича» і
«красного [тобто красивого — Л.В.] Романа Святославича».

4. ДАВИД СВЯТОСЛАВИЧ († 1123)
……………………………………………………………. 1

Помер 1123 р. (111, стб.293; 118, с.25). Князь смоленський (1093-1097
рр.) і чернігівський (1097-1123 рр.). Заданими Любецького синодика, його
дружину звали Феодосією (поз.9). Походження її незнане.

5. ОЛЕГ-МИХАЙЛО СВЯТОСЛАВИЧ († 1.08.1115)
……………………………………………………………. 1
САТІНИ-ШОКУРОВИ

Відомий з родоводів. Князь козельський (друга половина XIV ст.).
Родоначальник відомого дворянського роду Сатіних-Шокурових, представники
якого втратили княжий титул в XV ст.

20. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ЗАЗРПКА
……………………………………………………………. 9

Відомий з родоводів. Жив, можливо, на межі XIV-XV ст. Як князь
перемишльський записаний у Любецькому пом’янику (поз.95).

21. РОМАН ІВАНОВИЧ
……………………………………………………………. 9

Відомий з родоводів. Жив, можливо, на межі XIV-XV ст. Князь козельський
і Звенигородський.

Схоже, що після того як у 1408 р. Звенигородський князь Олександр
Федорович виїхав на московську службу, його князівство було передано
Романові Івановичу.

22. ФЕДІР ІВАНОВИЧ († 1395)
……………………………………………………………. 9
князі КЛУБКОВИ-МОСАЛЬСЬКІ > князі ГОРБАТІ-МОСАЛЬСЬКІ

Відомий з родоводів. Князь мосальський (перша половина XV ст.).
Родоначальник Клубкових-Мосальських. Його сини Андрій та Іван Семеновичі
у 1485 р. отримали в подарунок від короля Казиміра відповідно коня і
постав сукна. У 1496 р., по смерті Андрія Семеновича, його племінники
Дмитро та Семен Івановичі виступили з протестом, що дядько залишив весь
свій уділ їх братові Федорові, і спадщина Андрія Семеновича була
розділена на третини. Це рідкісний випадок, коли заповіт було порушено.
Можливо, що заповіт не було належно оформлено. Навесні 1500 р. Дмитро і
Семен Івановичі з князями Трубецькими, які на той час, напевно, були їх
сюзеренами, перейшли на московську службу. Дуже дрібні уділи
Клубкови-Мосальські ще зберігали в XVI ст. За заповітом Івана Грозного,
третина Мосальська переходила безпосередньо до його сина, але князі
Мосальські мали служити зі своїми вотчинами.

Від наймолодшого сина Семена Івановича Клубкова-Мосальського — Івана
Горбатого пішла родина князів Горбатих-Мосальських, яка обірвалася у
1607 р. Останній з нащадків Дмитра Івановича — Семен Васильович
Клубков-Мосальський помер у 1661 р. З ним обірвалась ця гілка родини
Мосальських.

27. ІВАН МСТИСЛАВИЧ ХОТЕТ
…………………………………………………………….
16 > князі ХОТЕТОВСЬКІ

Відомий з родоводів. Князь хотетовський (перша половина XV ст.).
Хотетовський уділ (столиця — Хотетово) у той час був васалом Литви.

28. ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ ОГОНЬ
…………………………………………………………….
18

Відомий з родоводів. Князь козельський (перша половина XV ст.).

29. ВОЛОДИМИР ТИТОВИЧ ПУЗИР
…………………………………………………………….
18

Відомий з родоводів. Князь козельський (перша половина XV ст.). За
версією П.Долгорукого -родоначальник княжої родини ПУЗИН (642, ч.1, NN
48-49). Ми схиляємося до версії Ю.Вольфа (2112, s.288,410) та
С.Пташицького (1330, с.9), яку приймали Г.Власьєв (483, т.1, в.1,
с.306-307), Н.Яковенко (1700, с.312) та інші, за якою Пузини (як і
Огінські) походили від Григорія Огня.

30. АНДРІЙ РОМАНОВИЧ
…………………………………………………………….
21

Відомий з родоводів. Князь перемишльський-козельський (кінець XIV —
початок XV ст.). Від нього походять князі ГОРЧАКОВИ.

31. ГРИГОРІЙ РОМАНОВИЧ
…………………………………………………………….
21

Відомий з родоводів. Князь перемишльський-козельський (кінець XIV —
початок XV ст.).

32. ГЛІБ ОЛЕКСАНДРОВИЧ († до 1408 ?)
…………………………………………………………….
23

Відомий з родоводів. Князь Звенигородський (кінець XIV — початок XV
ст.). У 1408 р., коли його батько і молодші брати виїхали на московську
службу, серед них Гліба не було. Його нащадки служили удільним тверським
князям, а Звенигородське князівство перейшло до Романа Івановича. Це
дозволяє припускати, що Гліб помер до 1408 р.

33. ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ КАТЛЕЧЕ († після 1408)
…………………………………………………………….
23

Разом з батьком у 1408 р. переїхав в Московську державу. Загинув в бою з
татарами згідно запису у Любецькому пом’янику (поз.99).

34. ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ († після 1466)
…………………………………………………………….
23

Помер після 1466 р. (135, с.111; 25, т.1, N 201, с.144; т.2, N496,
с.545). Московський боярин з 1447 р. За збірником Діонісія (який сам був
з родини Звенигородських князів) у Олександра було тільки двоє синів:
Гліб та Іван. У різних редакціях родоводу згадуються Іван Великий та
Іван Малий. У літописній редакції названі Гліб, Іван і Євлах (27, ч.2, N
2). У числі князів, які виїхали разом з Свидригайлом Ольгердовичем був
Федір Котлече (122, с.204; 133, с.237). О.Зимін у своїй версії родоводу
Звенигородських називав Федора Катлече Іваном Малим (711, с.57). Нам
здається, що Діонісій вніс до родоводу тільки тих синів Олександра
Федоровича, у яких були нащадки. Федір Котлече надійно засвідчений
літописом і записом у Любецькому пом’янику.

35. ЄВЛАХ ОЛЕКСАНДРОВИЧ [?]
…………………………………………………………….
23

Відомий з літописної редакції родоводу. Р.Зотов вирішив погодити всі
редакції, він вважав, що в Олександра Федоровича було 5 синів: Гліб,
Федір Катлече, Іван Великий, Іван Малий та Євлах. Можливо, що він був
правий. Частина з синів Звенигородського князя могли померти дітьми.

XVII

36. СЕМЕН ВАСИЛЬОВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ († після 1495)
…………………………………………………………….
25

Помер після 1495 р. Князь мосальський.

37. МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ († після 1495)
…………………………………………………………….
25

Помер після 1495 р. Князь мосальський. Його дружину звали Тетяною.
Згідно запису у Києво-Печерському пом’янику (поз.233) закінчив як
схимник Мисаїл.

38. ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ
…………………………………………………………….
25 > князі МОСАЛЬСЬКІ (Волинська гілка)

Помер після 1495 р. Князь мосальський. У нього було троє синів. Ім’я
старшого незнане. Василь († після 1493 р.) та Іван († після 1562 р.)
утримували свої частки в Мосальському князівстві. Після переходу частини
мосальських князів вони залишилися у Литві. Іван Федорович мав єдиного
сина Федора, який помер після 1583 р. без нащадків. Від Василя
Федоровича пішла Волинська гілка князів Мосальських. Вони вигасли у
XVIII ст.

39. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ ХОТЕТОВСЬКИЙ († після 1408)
…………………………………………………………….
27

Князь хотетовський (? — після 1408). Разом з Свидригайлом Ольгердовичем
виїхав у 1408 р. в Москву, де залишився.

40. ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ ГЛАЗИНЯ († після 1486)
…………………………………………………………….
28

Князь козельський (середина XV ст. — після 1486). Записаний у Любецькому
пом’янику (поз.98). Залишався у Литві.

41. ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ
…………………………………………………………….
30 > князі ГОРЧАКОВИ (1-а гілка)

Відомий з родоводів. Князь перемишль-козельський (перша половина XV
ст.). Від нього походить перша гілка князів ГОРЧАКОВИХ. Перемишльський
уділ разом з іншими частками Козельського князівства у 1494 р. увійшло
до складу Московської держави. Старшим з козельсько-перемишльських
князів був Іван Михайлович, який востаннє згаданий в 1503 р. Прізвище
«Горчакови» походить від його правнука Івана Федоровича Горчака (служив
у 1538-1564 рр.). Родовід Горчакових добре вивчений Г.Власьєвим (483, т.
1, в.2). Найвідомішими представниками цієї гілки родини, нащадки якої
живуть нині, були: генерал Іван Романович Горчаков (1716-1801 рр.),
командуючий військами на Дунаї та у Криму в часи Кримської війни генерал
від артилерії Михайло Дмитрович Горчаков (1793 -18.05.1861) та канцлер
Олександр Михайлович Горчаков (4.07.1798 — 27.02.1883), політик і
дипломат.

42. МОКІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
…………………………………………………………….
30 > князі ГОРЧАКОВИ (2-а гілка)

Відомий з родоводів. Князь перемишль-козельський (перша половина XV
ст.). Від нього походить друга гілка князів ГОРЧАКОВИХ. Горчаковими
нащадки Мокія Володимировича стали називатись від Юрія Івановича (межа
XVI-XVII ст.), слідом за старшою гілкою. Ь смертю дочок Федора Савича
Горчакова (1692-1740 рр.) ця гілка обірвалась.

43. ЄВСТАФІЙ АНДРІЙОВИЧ
…………………………………………………………….
30 князі ШИСТОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив у другій пол. XV ст. Служив дорогобузькому князеві на землях якого
мав якісь володіння, котрі зберегли його нащадки (27, ч.2, N 72).

47. ІВАН ІВАНОВИЧ ЗВЕНЕЦЬ († після 1496)
…………………………………………………………….
34 > князі ЗВЕНЦОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Помер після 1496 р. у Криму, куди був посланий з посольством. З 1468 р.
згадується в документах спочатку на військовій, а потім дипломатичній
службі у московського князя Івана Васильовича (711, с. 56). Від нього
пішли князі ЗВЕНЦОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ. Ця гілка обірвалася у XVI ст.

48. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ НОЗДРОВАТИЙ († після 1509)
…………………………………………………………….
34 > князі НОЗДРОВАТІ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Помер після 1509 р. Як і брат служив при дворі Івана Васильовича (з
березня 1484 р. згадується у документах). З 1509 р. окольничий (711,
с.56-57).

XVIII

49. ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ ЛИТВИН МОСАЛЬСЬКИЙ († після 1521)
…………………………………………………………….
37 князі МОСАЛЬСЬКІ (Перша Гродненська гілка)

Князь мосальський. Залишився у Литві. У битві на Ведроші в 1500 р.
потрапив у московський полон. Повернувся тільки у 1509 р. Був одружений
з Анастасією Язловецькою. Від нього пішла Перша Гродненська гілка князів
Мосальських (Мосальські на Олекшичах). Ця гілка вигасла у XIX ст.

53. БОРИС МИХАЙЛОВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ († після 1516)
…………………………………………………………….
37 > князі МОСАЛЬСЬКІ (Друга Гродненська гілка)

Помер після 1516 р. Князь мосальський. Залишався у Литві. Отримав
компенсацію за володіння, які відійшли до Москви. Від нього пішла Друга
Гродненська гілка князів Мосальських (Мосальські на Сапєжишках і
Рачках). У Бориса було двоє синів: Іван († 1577 р.) та Михайло († після
1554 р.). Іван був одружений з княжною Оленою Федорівною Сангушко. Серед
його нащадків кілька видатних діячів литовсько-білоруської історії:
Андрій Мосальський († 1651 р.) — брестський каштелян (1627 р.), мінський
(1643 р.) та брестський (1645 р.) воєвода; Михайло Йозеф Мосальський (†
1768 р.) — мстиславський воєвода (1737 р.), каштелян троцький (1742 р.),
каштелян віленський і гетьман польний литовський (1744 р.), гетьман
великий литовський (1762 р.). Останій з цієї гілки Мосальських —
Ксаверій Иосифович († 1787 р.). Нащадками Михайла Борисовича
Мосальського є нинішні князі Мосальські, які претендують на український
трон.

54. ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ХОТЕТОВСЬКИЙ
…………………………………………………………….
39 > князі ХОТЕТОВСЬКІ (старша гілка)

Відомий з родоводів. Жив у XV ст. Від нього пішла старша гілка князів
ХОТЕТОВСЬКИХ. Вона обірвалася у 1793 р. зі смертю Ірини Онисимівни, яка
вийшла за Наришкіна.

55. ДАНИЛО МИХАЙЛОВИЧ ХОТЕТОВСЬКИЙ
…………………………………………………………….
39 > князі ХОТЕТОВСЬКІ (молодша гілка)

Відомий з родоводів. Жив у XV ст. Від нього пішла молодша гілка князів
ХОТЕТОВСЬКИХ. Вона згасла зі смертю князя Федора Федоровича, який
згадується у 1676-1700 рр.

56. ЛАРІОН МИХАЙЛОВИЧ БУНАК (?)
…………………………………………………………….
39 > БУНАКОВИ

Відомий з родоводів. Жив в XV ст. У кінці XVII ст. дворяни БУНАКОВИ
представили в

Розрядний приказ до комісії князя В. Д. Довгорукого грамоту Василя
Темного Ларі Бунаку княж Михайлову сину Хотетовському від 9.10.1461 р.
на два села Вяземського повіту (26, N 15;25,т.З, N 179). Комісія
прийняла версію Бунакових щодо їх походження від князів Хотетовських.
Цієї ж версії дотримувались Р.Зотов, Г.Власьєв та ін. В.Кобрин вважав
грамоту вдалою підробкою на базі подібних автентичних грамот. Він
зауважив, що у 1461 р. Вяземське князівство належало до Литви, а
Можайськ, князів якого дозволялось «перезивати», навпаки входив у
володіння Василя Темного (821, с. 19-20). Однак ця аргументація обрина
теж не безперечна. У середині XV ст. прикордонні княжата часто змінювали
своїх сюзеренів, твердо говорити про межі не можна. Комісія
В.Д.Долгорукого була досить суворою, самі Бунакови в той період зазнали
переслідувань з боку глави уряду князя В.В.Голіцина. Тоді ще були живі
князі Іван Степанович, Онисим Іванович, Федір і Гаврило Федоровичі
Хотетовські. Ніхто з них не протестував проти грамоти Бунакових. Отже їх
походження від князів Хотетовських досить вірогідне.

57. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ГЛАЗИНИЧ († після 1494)
…………………………………………………………….
40

Помер після 1494 р. Князь козельський, тримав волость Мстиславець на
межі Смоленської землі (483, т. 1, в. 1, с.306). Перед 1492 р. покинув
Литву і переїхав на московську службу.

58. ОЛЕХНО ВАСИЛЬОВИЧ ГЛАЗИНЯ († після 1500)
…………………………………………………………….
40

Відзначився у війні з хрестоносцями у 1458 р. Помер після 1500 р. Князь
козельський (483, т. 1, в.1, с.306; 2112, s.93). Після переходу
Козельського князівства під зверхність Московської держави залишився у
Литві. Отримав володіння у Смоленській землі.

59. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ РЮМА
…………………………………………………………….
44 > князі РЮМІНИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив на межі XV-XVI ст. Служив молодшим князям московської династії. Мав
володіння найвірогідніше в Рузі. Від нього пішли князі
РЮМІНИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ. Ця гілка згасла після 1576 р. зі смертю князя
Івана Афанасійовича Рюміна-Звенигородського.

60. ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ
…………………………………………………………….
44 > князі ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив на межі XV-XVI ст. Мав невеликі володіння в Рузі. Його сини Григорій
Угрим, Василь, Іван Великий, Федір, Іван Менший та Григорій Голова були
дрібними вотчинниками. Від них пішли князі ЗВЕНИГОРОДСЬКІ, нащадки яких
вигасли у XVII ст.

61. СЕМЕН ВАСИЛЬОВИЧ ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ
…………………………………………………………….
44 > князі ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив на межі XV-XVI ст. Його нащадки вигасли до початку XIX ст.

62. ДАНИЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛУПА (в чернецтві Діонісій) († 1538)
…………………………………………………………….
44

Помер у 1538 р. Прийняв чернецтво у Волоколамському монастирі під іменем
Діонісія. Автор Збірника Діонісія — родоводу нащадків Михайла
Всеволодовича Чернігівського (414, с.74-77; 631, с.206-207).

63. ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ НЕЧИКА ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ († після 1510)
…………………………………………………………….
44

Помер після 1510 р. Князь рузько-волоцький.

64. ІВАН ІВАНОВИЧ БАРАНІ ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ
…………………………………………………………….
45 > князі

БАРАШОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив на межі XV-XVI ст. (27, ч. 1, N 30) Від нього пішли князі
БАРАШОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ, які вигасли на початку XVII ст. зі смертю його
внука Івана Недаша.

65. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ СПЛЯЧИЙ-ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ († після 1516)
…………………………………………………………….
45 > князі СПЛЯЧІ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Помер після 1516 р. (27, ч. 1, N 72). Від нього пішли князі
СПЛЯЧІ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ, від яких походять нині живучі Звенигородські.

66. ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ ШИСТОВ-ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ
…………………………………………………………….
46 > князі ШИСТОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив на початку XVI ст. Із смертю його сина Івана обірвалась гілка
ШИСТОВИХ-ЗВЕНИГОЮДСЬКИХ.

67. БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ ШИСТОВ-ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ
…………………………………………………………….
46

Відомий з родоводів. Жив на початку XVI ст.

68. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ТОКМАК
…………………………………………………………….
48 > князі ТОКМАКОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ

Жив на межі XV-XVI ст. Від нього пішли князі ТОКМАКОВИ-ЗВЕНИГОРОДСЬКІ
(711, с.57). Ця гілка обірвалась у 1590 р. зі смертю Юрія Івановича
Чорного.

69. ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ НОЗДРОВАТИЙ
…………………………………………………………….
48 князі ОГІНСЬКІ

Помер до 1510 р. Залишився в Литві після переходу Козельського
князівства до Москви. Згадується в актах 1468-1488 рр. Отримав від
великого князя Олександра привілей на Огінти у Жижморському повіті і
став писатися Огінським (2112, s.289). Діяльність його сина Богдана
Дмитровича Огінського відноситься до 1510-1549 рр. Від нього пішов
знаменита князівська родина ОГІНСЬКИХ. Видатну роль в
польсько-литовській історії зіграли такі представники роду як Богдан
Федорович († після 1601 р.), Богдан Матвійович († 1625 р.), Богдан
Григорович († 1658 р.), Олександр Богданович († 1667 р.), Михайло
Богданович († після 1712 р.). До молодшої гілки роду, яка втратила княже
достоїнство, належав відомий польський композитор М.К.Огінський
(1765-1833 рр.). З XVII ст. Огінські мали володіння в Україні.

73. ІВАН ІВАНОВИЧ ПУЗИНА († 1515)
…………………………………………………………….
57 князі ЛЬВОВИ (старша гілка), князі
БУДИНОВИ, князі ЛУГОВСЬКІ > князі Львови (молодша гілка)

Князь шексненський (перша половина XV ст.). Князі ЗУБАТІ — Лев Зубатий
та його троє синів: Дмитро Векоша (від нього походять князі ВЕКОШИНИ),
Василь (від’їхав у Литву, від нього походять князі БУДИНОВИ) та Андрій
Луганця (від нього походять князі ЛУГОВСЬКІ). Векошини та Луговські з
XVI ст. стали писатися як князі ЛЬВОВИ, утворивши дві гілки одного роду.
З них найбільш відомі Сергій Петрович (загинув у 1659 р. у битві під
Конотопом),- петрашевець Федір Миколайович (1823-1885 рр.), голова
перших двох кабінетів Тимчасового уряду Георгій Євгенович (1861-1925
рр.), лідер «прогресистів» і партії мирного оновленя в Думі Микола
Миколайович (1867-1944 рр.).

49. ВАСИЛЬ ДАНИЛОВИЧ
…………………………………………………………….
23 нязі ОХЛЯБІНІНИ, князі ХВОРОСТИНІНИ

Князь ухорський (перша половина XV ст.). Князі ОХЛЯБІНИ походили від
старшого сина Василя Ухорського Федора Охлябіна. Його уділ лежав по
р.Ухрі, лівій притоці р.Шексни. У XVI ст. Охлябіни стали писатися як
князі ОХЛЯБІНІНИ. Василь Ухорський мав ще четверо синів: Микиту,
Олександра, Ярослава та Михайла Хворостину. Від останнього походять
князі ХВОРОСТИНІНИ. Найбільш відомий з них Іван Андрійович († 1625 р.),
кравчий Лжедмитрія І, автор блискучих спогадів про Смутні часи та
церковно-полемічних трактатів.

XIX

50. ФЕДІР РОМАНОВИЧ († після 1478)
…………………………………………………………….
33

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020