.

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Джерела (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 22144
Скачать документ

Пошукова робота

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад,
суспільна і політична роль. Джерела

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Для дослідження князівської верстви у ІХ-ХVI ст., її персонального
складу та політичної активності використовувалися майже виключно писемні
джерела. На жаль, вони збереглися дуже нерівномірно. Особливо
фрагментарно збережені писемні джерела з другої половини XIII — першої
половини XIV ст. (1053). Усе це змушує дослідника історико-генеалогічних
проблем звертатися до таких джерел, якими дослідники інших проблем
можуть нехтувати.

Умовно за ступенем важливості та об’ємом використання всі джерела можна
розбити на такі групи: літописи і хроніки; грамоти й акти (з князівських
і монастирських архівів, дипломатичні акти і документи офіційної
переписки, духовні, майнові, судові, гродські і земські акти, акти з
Литовської, Коронної і Мазовецької метрик); сімейні родоводи і родовідні
книги; церковні пом’яники; гербівники; світська література ХІІ-ХVII ст.;
розрядні книги і шляхетські легітимації, військові та поборові реєстри;
житія, легенди і фальсифікати; граффіті, надгробки, епітафії і
некрологи; портрети, мініатюри, іконографічні матеріали і монети;
археологічні джерела.При надзвичайно великій важливості перших двох груп
джерел, обійтися без інших також ризиковано.

Другою проблемою залишається дослідження самих джерел, їх автентичності,
вірогідності інформації яку вони несуть, а також взаємної відповідності
різноманітних джерел. Щодо останнього, то ми дотримувалися правила
повної взаємоузгодженості між собою всіх джерел. У випадках відсутності
такої бралися під сумнів окремі повідомлення. Як причина вказувалося на
неузгодженість групи джерел.

Стосовно хронологічних, текстологічних та інших проблем, які виникали
при використанні того чи іншого джерела доводилося користуватися
відповідною літературою, присвяченою тій чи іншій пам’ятці. При
дискусійності інтерпретації ми завжди вказували існуючі думки і нашу
аргументацію на користь однієї або групи думок, зазначаючи переважно, що
дане питання залишається відкритим або дискусійним.

Зрозуміло, що вивчення джерел змусило нас звертатися до висвітлення
окремих суміжних проблем хронології, термінології, синодикології,
автентичності чи розшифрування інформації тих чи інших пам’яток.
Закономірно, що виникло ряд питань, які вимагають спеціального наукового
дослідження, а це виходить за рамки нашої праці. Все ж ми вважали
необхідним поставити дані питання як з метою комплексного вивчення
князівської верстви середньовічного періоду нашої історії, так і з метою
вироблення методики такого аналізу. Особливо це стосується таких джерел
як синодики, житія чи гербівники. Навіть відомі давно літописи та
хроніки іноді потребують перегляду усталених поглядів.

Ми також добре усвідомлюємо, що розглянуті нами джерела далеко не
вичерпні, а зроблені нами висновки не завжди безперечні. Давно назріла
необхідність видання повного корпусу джерел з середньовічної історії
України (з відповідними коментарями та покажчиками) на зразок Monumenta
Germaniae Historica (MGH), Monumenta Poloniae Historica (MPH) чи
подібних видань наших сусідів. Така Monumenta Ucrainae Historica (MUH)
частково реалізована у виданнях Українського Католицького Університету у
Римі. Продовження цього видання на базі систематичних публікацій
документів і пам’яток з українських, російських, польських і литовських
архівів, безперечно, звільнить наступні покоління дослідників від
титанічної праці по добуванню як самих текстів пам’яток, так і їх
досліджень, які є далеко не в усіх академічних бібліотеках, не кажучи
вже про університетські.

ЛІТОПИСИ І ХРОНІКИ

Головними джерелами, з яких можна почерпнути відомості про життя та
діяльність князів з династій Рюриковичів та Гедиміновичів, залишаються
літописи. Збір, збереження від знищення, систематизація, видання і
вивчення літописів розпочалося ще на початку XVIII ст. Тоді ж, працями
Г.З.Баєра (1694-1738 рр.) та А.Л. фон Шлецера (1735-1809 рр.) було
започатковано критичний підхід до самих текстів. У 1828-1834 рр. з
ініціативи П.М.Строєва (1796-1876 рр.) в Росії була організована
Археографічна експедиція. Строев, разом з Я. І.Бередніковим скурпульозно
оглянули більше 200 бібліотек та архівів, виявили бл. 4 тис. списків,
фрагментів та інших літописних документів (367). У 1834 р. було
організовано Археографічну комісію під керівництвом князя
П.Ширинського-Шахматова, на яку було покладено систематичне видання
літописів. У 1837 р. Я.І.Бередніков, якому першому належить думка, шо
найдавніші літописи, які збереглися, не є оригінальними, а представляють
собою пізніші зведення різних оригінальних літописів, приступив до
видання Повного зібрання руських літописів. Це монументальне видання
було призупинено в кінці 20-х років нашого століття. З 60-х років воно
було відновлено і продовжується досі РАН.

З літописних зведень найважливіші для нашої теми власне Лаврентіївське
(110; 111) та Іпатіївське (112; 113), Новгородські і Псковські літописи
(114; 115; 116; 117; 137), Воскресенський (118; 119) та Никонівський
(120; 121; 122; 123; 124; 125) літописи; Тверський літописний збірник,
який містить ростовські та московські літописи (127); Рогозький
літописець (знайдене М.П. Лихачовим, доведене до 1412 р. зведення
новгородських, білоруських, ростовських і тверських літописців) (126);
Симеонівський літопис (зведення за 1177-1493 рр., на думку О.Шахматова
до 1390 р. схоже з Московським Троїцьким літописом, який згорів у 1812
р.) (130); Львівський літопис (названий так від імені кн. М.А.Львова,
який з багатьма дефектами видав його у 1799 р., це зведення близьке до
Софійського літопису з використанням ростово-суздальських матеріалів)
(131); Типографський літопис (зведення, близьке до Лаврентіївського з
використанням оригінального ростовського літопису XV ст. та інших
джерел) (132); Московське літописне зведення 1479 р. (133);
Никанорівський літопис і скорочені літописні зведення кінця XV ст. (в
т.ч. Родовід російських князів по рукописах Бел. N 1512 та Арх. N 365)
(134); Радзивілівський літопис (142); Постниківський, Піскаревський,
Московський і Бельський літописи (139). У них містяться відомості про
народження, смерть, шлюби і діяльність князів, переважно Рюриковичів.

Події, пов’язані з діяльністю Гедиміновичів, знайшли відбиття в
основному в групі так званих білорусько-литовських літописів. Це, перш
за все, Супральський літопис. Точніше було б назвати його Коротким
київським літописом. Цей список (один з варіантом Хроніки великих князів
литовських, опублікованої у 1846 р. Ф.Нарбутом і безслідно загубленої)
знайдений у Супральському монастирі, заснованому у 1498 р. новогрудським
воєводою і маршалком Великого князівства Литовського О.І.Ходкевичем та
смоленським єпископом Иосифом Солтаном. Ходкевичі походили з київського
боярства. З іменем єпископа Солтана пов’язаний інший білоруський
літописний пам’ятник — літопис Аврамки. Перші супральські монахи були з
Києво-Печерського монастиря, що сприяло зв’язкам обох центрів. Літопис
складається з трьох основних частин: «Сказання про вірних святих князях
руських» (компіляція з київських, новгородського і московських
літописів, доведена до 1427 р.), «Літописець великих князів литовських»
за 1431 -1446 рр., присвячений діяльності Свидригайла Ольгердовича та
його противників, продовження за 1447-1505 рр., в якому автор виступає
сучасником подій. Літопис закінчений у 1519р. на замовлення князя Семена
Івановича Одинцевича, у зв’язку з чим у ньому приведений родовід князів
Одинцевичів. У цьому зведенні події часто переплутані. Так, невдала
коронація і смерть Вітовта, боротьба Свидригайла, поставлені перед
розповіддю про Кейстута та його синів. Уперше, дуже своєрідно, текст
літопису був виданий І.Даниловичем (латинськими буквами з надрядковим
перекладом незрозумілих слів та коментарями на базі Софіївського
зведення) (263). Видання літопису у т.35 ПСРЛ дуже близьке до оригіналу.

Подібний текст містить Никифорівський літопис. У групу
білорусько-литовських літописів входять також Слуцький літопис, Origo
regis Jagyllo et Witholdi ducum Lithuaniae, Віленський літопис, літопис
Археологічного товариства, Волинський короткий літопис, літописи
Рачинського, Красінського,

Ольшевський, Румянцовський, Євреїнівський, Баркулабівський та літопис
Аврамки (129; 140), а також -Хроніка Биховця (181) і «Литовська і
Жмоїтська хроніка» (138).

Методика наукової критики літописів розроблена у працях О.О.Шахматова
(1618, с. 161-175; 1624; 1627; 1628, с. 135-187; 1629, с. 87-96),
М.Д.Приселкова (1324; 1325, с.11-21; 1328, с.96-101), А.М.Насонова
(1175, с.26-40; 1176, с.416-462; 1177, с.466-494; 1178, с.350-385; 1179,
с.218-222; 1180, с.349-392; 1181,с.428-480; 1182), М.М.Тихомирова (1487;
1486; 1489; 1497; 1488,с.41-56),Д.С.Лихачова (999,с.201-224;
1001,1007,с.113-136; 1001; 1005), С.А.Левіної (965;966),Б.М.Клосса
(805),Я.С.Лур’є (1031, с.289-293; 1032, с.121-126; 1133, с.19-30) та ін.
(332, с.37-47; 548, с.413-428, 501-518; 630; 650, с.176-182; 661,
с.59-109; 667; 695; 896, с.18-27; 919, с.111-120; 920, с.55-70; 922;
923, с.42-53; 924, с. 104-109; 977, с.184-216; 978, с.146-149; 1208,
с.90-99; 1418, с.391-428; 1419, с. 166-172; 1591, с.101-110) Окремо слід
відзначити праці А.Генсьорського, присвячені вивченню
Галицько-Волинського літопису (521; 522, с. 16-26; 523; 524, с.
171-184), та Є.Перфецького, який пробував реставрувати перемишльське
літописання (1263; 1952).

Питання хронології літописів досліджувалося М.С.Грушевським, який також
займався і критикою літописних текстів (565, с.579-601; 566; 567; 568;
569; 572), М.Г.Бережковим та іншими (401; 772).

Білорусько-литовські літописи проаналізавані в працях О.М.Бодянського
(427, с.265-284), І.Даниловича (590; 591, с.70-114; 1785, s.13-62),
І.Шараневича (2062, s.351-423), С.Смольки (2032,s.1-55), А.Прохазки
(1968), І.А.Тихомирова (1480), О.О.Шахматова (1619; 1620), Б.А.Вахевич
(459), В.І.Пічети (1282), К.Ходиніцкого (1775, s.387-401), М.Ючаса
(1689, с.69-82), В.А.Чемярицького (1585,с.90-98; 1586; 1587; 1588,
с.344-345), Б.М.Флорі (1553, с.135-144), М.М.Улащика (1525; 1526; 1527,
с.203-214; 1528), Н.Т.Войтович (455) та ін. (341, с.49-67; 1065,
с.370-373).

Оригінальні літописи практично не збереглися, їх гіпотетичні
реконструкції на базі окремих фрагментів не завжди переконливі. Немає
сумнівів щодо існування літописання у Києві, Переяславі, Турові,
Пінську, Полоцьку чи Смоленську. Практично нічого не вціліло від
чернігівського та сіверського літописання. Гіпотетичним виглядає раннє
галицьке (перемишльське) літописання. Фрагментарні відомості про окремих
волинських єпископів (і то пов’язані з загальоруськими подіями), мнима
відсутність «волинської» інформації про волинських князів – все це
схилило більшість дослідників до того, що на Волині взагалі не було
літописання до того, як Василько Романович та його син Володимир не
взялися за продовження Галицького літопису. Сам по собі такий висновок
виглядає абсурдним. Чи міг стояти осторонь від літописання такий центр
як Володимир Волинський, де були і єпископська кафедра і князівський
престол, династія якого боролася за гегемонію у Київській Русі. Крім
того на Волині у той час працював і, напевно, помер такий визначний
книжник як Клим Смолятич. За ХІ-ХII ст. маємо тільки фрагменти
волинського літописання у київських зведеннях, але фрагменти виразні і
доволі детальні (точна дата смерті володимирського єпископа Стефана —
27.04.1094 р. «о шостій годині ночі», подробиці вбивства Нерадцем князя
Ярополка Ізяславича і похвала цьому князю, «Повість про осліплення
теребовельського князя Василька Ростиславича», епізоди боротьби за
Волинь Давида Ігоревича у 1098-1100 рр. з прихованою симпатією до цього
князя і осудом київського сюзерена, городенські епізоди, нарешті деталі
походів волинського війська на Київ у другій половині XII ст., особливо
опис збору союзного війська на Волині, лицарські турніри і таке інше).
Усі ці епізоди позбавлені моралізаторства і дихають реалізмом, за яким
відчуваються учасники подій. Можна відзначити таку особливість,
характерну для волинського літописання: воно носить підкреслено
світський прокнязівський характер.

В.Пашуто вважав, що у Романа Мстиславича не було власного літописця і
тому Галицький літопис починався з похвали цьому князю, а відомості про
нього випали з ворожого йому Київського літопису і, таким чином, не
потрапили до Іпатіївського зведення (762, с.610). Але не все так
однозначно. Звідки ж тоді взяв інформацію В.Татищев про «добрий порядок»
і опис зовнішності Романа та його манер, а польські хроністи — відомості
про репресії щодо галицьких бояр? «Похвала князю Роману», якою
завершувався Літописець Романа, ввійшла до Іпатіївського зведення і була
прилучена до Галицько-Волинського літопису. Вона не містить хоча б
побіжно подробиць діяльності князя, оскільки редактори цього не
потребували. Попередній текст, в якому розповідалося про походи на Київ,
на ятвягів і половців, про переговори з Константинополем і, можливо,
римським папою, передував цій похвалі. З різних причин названий текст не
потрапив до Іпатіївського зведення, але тільки з нього міг почерпнути
інформацію В .Татищев. Ні в Київському, ні в Чернігівському, ні в
Суздальському зведеннях цієї інформації просто не могло бути.

Такий складний і комплексний пам’ятник, як Галицько-Волинський літопис
(версія А.Ужанкова (1524, с.247-283) про цілісність і первозданність
літопису непереконлива і більшістю дослідників не приймається), на наш
погляд, можна вважати пам’яткою переважно волинською. Можна
погоджуватися з думкою, що пам’ятка складається із Галицького літопису
1246 р. печатника Кирила (1243, с.44,65-67, 91-92), який, можливо,
використав Літописець 1212 р. «премудрого книжника Тимофія», названий
Л.Черепніним Початковою Галицькою повістю (1589, с.243-244); Холмського
літописця 1261 р. єпископа Івана; Літописця 1269 р. Василька Романовича;
Короткого Холмського літописця Шварна Даниловича; Літописця 1289 р.
Володимира Васильковича, редактором якого, при участі самого князя, був
володимирський єпископ Євсігній (1243, с. 101 -1 ЗО), турівський єпископ
Марко (666, с. 102-117) або, скоріше всього, писець Федорця, якому князь
доручив написати своє «рукописание» — заповіт (521; 524, с. 171-184); а
також Волинський літописець 1292 р. князя Мстислава Даниловича, до якого
включені фрагменти з хронік Пінська і Степані (1552; 561, с.1-72;
1589,с.228-253; 1208,с.93-126; 1210,с.15-35). Щодо авторів чи,
правильніше, редакторів окремих частин пам’ятки, то повністю поділяємо
слушне зауваження М.Котляра, що факт праці над літописом єпископа Івана,
як і печатника Кирила, не можна вважати доведеним (882, с.75-76), як, до
речі, і інших авторів. Звідси можна зробити висновок, що більшість
літописів ще далеко не вивчені і дослідження їх текстів та використання
інформації у багатьох випадках вимагають перегляду.

Можна погодитися також з поправкою М.Котляра щодо датування першої
частини пам’ятки 1212, а не 1211 р. (882, с.76). Однак, незважаючи на
те, що перша частина пам’ятки створена у Галицькій землі, її характер,
інформатори, а може і сам редактор, чисто волинські. Галицьке боярство і
бюргерство у цій пам’ятці переважно трактується негативно. Тисяцькі
Дем’ян і Дмитро, пестун Мирослав, двірський Андрій, боярин В’ячеслав
Товстий — це волиняки-бояри, які прийшли у Галицьку землю з Романом і
залишилися вірними його синам. Відчуженість волинського елементу (якому
співчували редактори) в середовищі галицької еліти, відмінність його
менталітету відчутні мало не в кожному фрагменті. Волиняни-інформатори і
сам редактор, схоже, так і до кінця не зрозуміли мотивацію вчинків
галицької еліти.

Те ж саме можна сказати і про наступну частину пам’ятки — «Повість про
збирання Данилом волинської отчини у 1219-1228 рр.» (561, с. 15,20).
Добра половина відомостей цієї частини стосується волинських подій. Нам
здається, що версія В.Пашуто про Літописець Мстислава Удатного,
редактором якого був духівник князя Тимофій, що очолював місію у
Перемишль до бояр Жирослава, і був тотожний з книжником Тимофієм,
автором редакції 1212 р., (1243, с.32) виглядає непереконливо. Ця
волинська воїнська повість, як її охарактеризував М.Котляр (882, с.77),
не тільки висунула на перший план молодшого Данила Романовича, але й
досить критично оцінила особу Мстислава Удатного, яким літописці інших
земель захоплювалися. Такої оцінки вчинків князя Мстислава Удатного не
міг би дозволити собі літописець цього князя: на Калці Мстислав «через
зависть» не повідомив інших князів про початок атаки монгольського
війська, що привело до поразки; далі князь просто виступає іграшкою в
руках галицьких бояр та угорських політиків. Якщо ж такий Літописець
Мстислава Удатного і існував, то з нього, як і з • київських літописів,
для редакції 1246 р. взято тільки незначні фрагменти. Не виключено
також, що автор цієї волинської повісті користувався Літописцем луцького
князя Мстислава Німого, який закінчувався його заповітом (112, стб.752).

«Повість про битву на Калці», напевно, існувала як окремий твір, про що
висловлював здогад Д. Лихачев. Наявність волинської версії цього твору
цілком очевидна (661, с.59-109). Скоріше всього він був створений до
1227 р. при дворі Мстислава Німого і повністю включений у редакцію 1246
р. печатником Кирилом або іншим невідомим редактором. Останній додав
фрагменти, що стосуються Данила Романовича, можливо, з пісні його
придворного скальда. Така подія, як битва на Калці, була здатна
викликати не одну пісню серед скальдів тих князів, які уціліли після
походу. Зрозуміло, що кожна прославляла свого князя (929, с.779-782;
405, с.154-155; 566, с.346; 1589, с.243-246; 1423, с.137; 1002, c.23-24;
1490, c.86-87; 486; 661, c.69-90; 521, c. 19-20; 1403, c.141-144; 1382,
c.79-103). Оскільки не викликає сумніву, що обидва волинські скальди
були сучасниками подій і добре розбиралися у генеалогії волинських та
турово-пінських князів, можна зробити висновки, що шумський князь
Святослав був сином Інгвара Ярославича, а дубровицький князь Олександр,
янівський князь Святослав та несвізький князь Юрій були нащадками
турівського князя Юрія Ярославича, найпевніше внуками від молодших
синів, тоді як Андрій був внуком від найстаршого, так як саме він
успадкував турівський престол. Не може викликати сумніву і факт
існування Шумського, Дубровицького, Янівського і Несвізького князівств.

Від 1246 р. Галицько-Волинський літопис уже чисто волинська пам’ятка
(667, с.185-199). Дослідники навіть пов’язують це з еміграцією печатника
Кирила і близьких до нього книжників, невдоволених політикою зближення з
Римом, яку проводив Данило Романович (1006, с.219). Можна також досить
упевнено говорити про існування Володимирського, Луцького,
Городенського, Холмського і Степанського літописців. В.Пашуто відзначав
ще й сліди Новогрудського літописця у подробицях про литовських князів,
занесених у редакції 1289 та 1292 рр. Взагалі згадки про литовських
князів у волинському літописанні XIII ст. — найпевніше підтвердження їх
існування. Це головне джерело ранньої генеалогії литовських династів.

Наведені приклади показують, що багато фрагментів, пов’язаних з тими чи
іншими князями, потребують нового дослідження самого джерела. У тому ж
Іпатіївському зведенні в числі учасників походу Ігоря Святославича на
половців у 1184 р. названі князі «Андрея з Романом» (112, стб.628-629).
У В.Татищева — «Андрея з Романом Мстиславичем» (1468, с. 130-131).
Напевно так було у джерелі, а сам В.Татищев вважав обох Мстиславичами.
Цю версію прийняли без застереження. Однак Андрія Мстиславича інші
джерела не знають. Може Андрій — це турівський князь Андрій, який
загинув у битві на Калці у 1223 р.? Його батько Іван Юрійович згаданий
востаннє під 1170 р., отже у 1184 р. Андрій міг мати 15-16 років і брати
участь у поході. Не виключено, що це хтось інший з турово-пінських
князів. Останні брали участь у літньому поході 1184 р., очоленому
Святославом Всеволодовичем, наприклад пінський князь Ярослав Юрійович з
братом дубровицьким князем Глібом. У весняному поході, очоленому
молодшим з чернігівських князів Ігорем Святославичем, могли брати участь
дружини турівського і володимирського князів. Обидва були васалами
сюзеренів своїх земель, посланими відповідно Всеволодом Ярославичем
(який витіснив Інгваря з Луцька) та турівським князем Святополком
Юрійовичем. Неочікувано великий розлив рік перешкодив продовженню цього
походу після сутички на р. Херей (Хорол). Тому військо було розпущене. У
літньому поході ці дружини участі вже не брали, тому їх немає в переліку
учасників даного походу.

Інші князі з такими іменами (Андрій і Роман), які могли б узяти участь у
поході 1184 р., джерелам невідомі. Волинські і турівські князі, які
відгукнулися на заклик Святослава Всеволодовича влітку 1184 р., напевно;
без проблем могли зробити це весною 1184 р. Просто весною, зрозуміло, у
військо, яке не очолював сам київський князь, князі Турівської та
Волинської земель могли послати тільки своїх васалів. Аналіз цього
фрагменту дозволяє знову повернутися до запитання, чи міг Роман
Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р. (869, c. 117-120).

Ще більше проблем виникає при аналізі інформації т.з.
білорусько-литовських літописів. Узяти хоча б напівфантастичне
оповідання про похід Гедиміна на Київ і долю князя Станіслава (140,
с.95, 152, 180, 184, 201, 221). Багато дослідників поспішили зарахувати
князя Станіслава до істот міфічних (1390, c. 147-157). Існують сумніви і
в самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування.
Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також
згадка А.Кальнофойським у числі ктиторів Києво-Печерського монастиря
самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування київського
князя з таким іменем. Крім того важко повірити аби літописець міг
сплутати Мстислава з Станіславом. Надто рідке це ім’я для Рюриковичів.
Не все так просто і з Романом Брянським. Джерела не дозволяють з
упевненістю дати відповідь на запитання який князь займав брянський
престол у 1320-х роках. Так само не знані обставини смерті луцького
князя Лева Юрійовича. У світлі цих зауважень не виглядає неймовірним і
існування переяславського князя Олега. Адже у пом’яниках збереглося ім’я
переяславського князя Івана Дмитровича, який жив десь на початку XIV
ст., що означає що на той період саме князівство існувало.

При дослідженні біографій окремих князів до таких аналізів доводиться
вдаватися досить часто. На жаль, результати цих досліджень, приведені у
наступних розділах, не завжди однозначні. Уникнути гіпотез було
неможливо.

Польські, угорські, чеські та німецькі річники та хроніки часто містять
відомос-ті, пов’язані з Рюриковичами та Гедиміновичами, зокрема з їх
родинними зв’язками. З польських хронік з цього погляду найважливіші
хроніки Галла Аноніма, Вінцентія Кадлубка, Яна з Чарнкова, Яна Длугоша,
М.Кромера, М.Меховського, М.Стрийковського, М.Бєльського, Б.Ваповського,
Я.Гербурта. Усі вони опубліковані і досліджені (46; 208, s. 191-455;
252; 253; 252; 229, с.619-756; 230; 231; 232; 259; 260; 273; 274; 95;
293; 205; 301; 244). Крім численних праць польських істориків,
присвячених цим пам’яткам, можна виділити дослідження з проблем
використання польськими хроністами руських літописів (979, с. 76-81;
980, с.6-96; 1369). Певне значення мають також Хроніка Польші
познанського біскупа Богухвала († 1253 р.), Річники краківської
капітули, Аннали монастиря св. Хреста, «Велика хроніка» і Житіє святої
Кінги та інші (206, р.467-600; 191, s.779-816; 286, s.779-816; 41; 298,
s.678-726). Інтерпретація окремих відомостей, пов’язаних з княжими
родинами, потребує детального зіставлення з нашими літописами, а також
аналізу самих пам’яток і їх джерел. Це стосується перш за все хронік
Я.Длугоша і М.Стрийковського, які широко використовували літописи, в
тому числі і нині втрачені.

З угорських хронік найбільшу цікавість викликають Хроніка Аноніма; G?sta
Ungarorum; т.з. кодекс Прая-копія Пожоньських (Братіславських) анналів,
складених в XIII ст. в Паннонгальмському монастирі св.Мартина;
генеалогія королівської сім’ї, складена пілішськими цистеріанцями; праця
магістра Акоша; Варадський регеструм; праця клірика Яноша Кетьї; а також
інші праці, використані у зведеній хроніці Марка Кальті (1358р.) та
хроніці ЯношаТуроці (199, р.33-117; 215, р.284-351; 193, р.125-127; 209,
р.13-51; 210, р.284-287, 290, 310-311, 460-471; 211, р.203-215, 212,
р.143-167; 213, р.239-243; 214, p. 165-170). Подібно до польських
джерел, угорські джерела опубліковані і добре вивчені завдяки працям
Г.Дьєрфі, Ш.Домановського, Г.Коршаї, Б.Ховмана, Я.Хорвата-молодшого,
Е.Малюстаін. (1831; 1791, 21-341.; 1875; 1848; 1849; 1924).

З чеських хрокік у нашому дослідженні використані хроніки Козьми
Празького, Вінцентія Празького та Празькі аннали (79; 297, р.91-139;
197, р. 169-181).

Відомості про зв’язки Рюриковичів з німецькими династіями, часом не
зовсім певні, розкидані по численних хроніках та анналах, з яких
найважливіші: Генеалогія Вельфів; Апологія Генріха IV; Хроніка
Альберіка, монаха з монастиря Трьох джерел, за 626-1240 рр.; Хроніка
Саксонського анналіста за 741 -1139 рр; Кведлінбургські аннали;
Магдебургські аннали; Хроніка графів Штаде; Хроніка Арнольда з Любека;
Хроніка Ортліба Цвіфальтенського; Діяння Фрідріха І, написані
фрейзенгемським єпископом, тощо (237, р.733-734; 200; 207, р.631-950;
198, р.542-777; 194, р.22-90; 192, р.105-196; 196, р.271-279; 202,
р.101-2501; 281, р.64-92; 282, р.83-301). Усі ці джерела опубліковані і
добре вивчені німецькою історіографією. Цінні дослідження німецьких
джерел належать А.Назаренкові та М.Свердлову.

Із скандинавських хронік найбільш цікаві Сігтунські аннали, Житіє
св.Олафа, Саксон Граматик та Хроніка Петра Олая (195, р.1-6; 299; р.
123-144; 288; 285, р.68-148). Близькими до хронік є матеріалів саг,
опрацьовані О.О.Ридзевськоюта Т.Н.Джаксон (157; 158, с.1-34; 69; 1361;
622, с.5-169). Англійські і орденські (пруські) джерела досліджені
В.Матузовою (1071, с. 130-140; 1172; 1073, с.152-169; 1074. с.34-35;
1075, с.63-66; 1076, с.281-286; 1077, с.63-75; 1078, с.43-44),
візантійські -М.Бібіковим (416, р.47-52; 417, с.27-42, 418, с.68-77).

КНЯЗІВСЬКІ ТА МОНАСТИРСЬКІ АРХІВИ. ДИПЛОМАТИЧНІ АКТИ І ЛИСТУВАННЯ

Княжий двір у часи Київської Русі і в наступний період аж до ліквідації
удільних князівств, поєднував одночасно функціі державноїканцеляріїз
функціями приватної резиденції правителя (567, с.23Г). Зрештою подібне
поєднання характерне практично для всіх, навіть надрібніших,
синьйоральних дворів феодальної Європи (див., наприклад,: 2082; 1787;
2007; 1813). У княжому дворі, як правило, засідала боярська рада,
відбувалися прийоми іноземних послів і послів сусідніх князівств,
складалися дипломатичні документи, князівські статутні грамоти і грамоти
про надання земельних та інших майнових прав чи імунітетів. Рівночасно
тут велася вся документація, пов’язана з господарською діяльністю
князівської скарбниці і приватного доменального господарства. Уже
перелічені функції вимагають наявності писарського апарату, архіву,
бібліотеки, а у окремих центрах — і, можливо, скрипторію.

У землях Київської Русі князівських дворів на середину XIII ст. було
більше сотні. До кінця XIII ст. їх число скоротилося, але з XIV ст.
значно виросло. До кінця XV ст. тільки в тодішніх українських землях їх
було більше шістдесяти. Якщо брати всі території, де знаходилися уділи
Рюриковичів та Гедиміновичів, то таких центрів можна нарахувати не менше
300.

Поява у князівських дворах (не лише у центрах земель, але й в удільних
столицях) князівських канцелярій була пов’язана, перш за все, постійними
зовнішньополітичними контактами, які супроводжувалися угодами та іншими
юридичними документами. Сліди таких угод, які мали можливість бачити
літописці, збереглися в текстах самих літописів .Можна сперечатися про
їх число і стосовно конкретних гіпотез (1684, с. 189-193), але щодо їх
наявності сумнівів немає. В окремих випадках (на жаль дуже рідко)
збереглася пряма вказівка літописця на таку угоду («обіт»): «єго же за
множеством весь не списахом» (894, с.69). З рубежа XIІ-ХІІІ ст.
збільшилася необхідність захисту раніше наданих земельних і
адміністративно-господарських прав та привілеїв з допомогою правових
документів, зросло число актів, княжих статутів та інших правових
постанов.

Очолював князівську канцелярію хранитель «великої печатки» – печатник,
функції якого були схожими з функціями канцлера у сусідніх Угорщині,
Мазовії та інших землях. Уперше уряд печатника з’явився у Галицькій
землі на початку XIII ст. Печатник-канцлер князя Данила Романовича –
Кирило († бл. 1281 р.) з 1247 р. зайняв престол київського митрополита.
Більшість вірогідних печатників також були духовними особами. Відомості
про шалу печатку» дозволяють припускати, по аналогії з сусідніми
країнами, також наявність уряду віце-канцлера. До князівської канцелярії
повніші були входити перекладачі, писарі, які складали чернетки угод та
документів, копіїсти та архіваріуси. Розвиток державного документу в
Галичині та па Волині у XIII-XIV ст. випереджав аналогічні процеси в
інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з
сусідніми угорськими та польськими землями, південнослов’янськими
державами і Візантією, але й з австрійськими, саксонськими та іншими
більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі
писемні традиції (932, с.44-108). Починаючи з часів Юрія Львовича, чия
печатка мала латинські легенди: «† S. DOMINI GEORGIREGIS RUSIE» (« †
володар Юрій король Руси») та «† S. DOMINI GEORG1DUCIS LADOMERIE» («†
володар Юрій князь Володимирщини»), можна стверджувати, що, принаймні,
зовнішньополітичні документи для європейських країн видавалися
латинською мовою. Аналізуючи латинські грамоти князя Юрія-Болеслава
Тройденовича, О.Купчинський дійшов висновку, що жоден з формулярів, що
використовувався придворною канцелярією, не має прямого відповідника у
пам’ятках західної дипломатики. У творчості канцелярії Юрія-Болеслава
відбивалися різні дипломатичні традиції (932,с.103).

Діяльності князівських канцелярій в Галицько-Волинських землях у
ХІІІ-ХІV ст. присвячене ґрунтовне дослідження О.Купчинського. Для інших
регіонів і періодів подібні дослідження відсутні. Тим не менше літописи
зберегли немало слідів діяльності князівських канцелярій в інших землях.
Вони відбиті також у князівських грамотах XV — першої половини XVI ст.,
яких збереглося значно більше. Цікаво, що грамота даровизни земель
церкві у Дубочинах, надана кобринським князем Іваном Семеновичем
26.01.1487 р. (23, т. 1, № 230, с.295), відбиває подальший розвиток
української дипломатики, основи якої було закладено ще в XIII ст.
Подібне можна сказати про грамоти київського князя Семена Олельковича та
інших князів. Ця традиція продовжувалася ще якийсь час навіть після
ліквідації самих уділів.

Давньоросійські території, які з середини XIII ст. перебувати під
значним ординським впливом, зазнали впливу ординського діловодства, яке,
до речі, відзначалося високим рівнем, базуючись на досягненнях
уйгурської та китайської традицій (1531, с. 293-296).

Договірні, уставні та духовні грамоти, які зберігалися у князівських
архівах, для нашого дослідження є джерелами найбільшої ваги. Окрім
титулатури, підписів, дати надання, в числі свідків вони часто містять
перелік осіб, що належали до обох династій, а в інших документах їхні
імена не збереглися. На жаль від більшості князівських архівів вціліли
тільки фрагменти у вигляді окремих документів. Ці документи в основному
видані (168; 53; 37; 153; 154; 66; 64; 606, с.9-20; 524, с. 171-184; 54;
61). Стосовно автентичності частини з них триває дискусія (1267,
с.81-95,145-147,191-192; 1016; 562, с. 1-22; 563, с.268-283; 989.
с.80-102; 1067, с.23-29; 609, с. 133-139; 734, с.60-68).

Вивчення самих феодальних архівів, у тому числі спроби реставрації їх
складу, не залишають сумнівів щодо існування таких архівів не тільки у
великих столицях (1590; 1593; 1082; 1083; 1617, с.213-228; 1634,
с.20-44). У XVI ст. хранителями князівських архівів були, напевно,
канцлери-печатники (1634, c. 152-168). Можна припускати, що така
практика склалася з самого початку функціонування князівських
канцелярій. Цікаво також, що поряд з іншими документами у цих архівах
(«хранила княжі» ?) зберігалися і літописи (1634, с.47).

Видано також подібні литовські і польські джерела, частина яких
торкається нашої теми, зокрема дипломатичне листування з архіву великих
князів литовських (222; 221;218; 188; 304; 223; 225; 224;246; 186; 300).
Сюди відноситься і видання актів унії Литви з Польщею (189; 190).
Опубліковані також уцілілі грамоти з архіву Арпадовичів, які були
пов’язані з Рюриковичами родинними зв’язками (216; 226). Важливе
значення мають публікації грамот угорських королів, особливо Бели IV,
Карла Роберта, Людовіка Анжуйського і Сігізмунда Люксембурга.

Князівські родини, які походять від Рюриковичів та Гедиміновичів, також
мали свої архіви. В частині з них зберігалися документи більш давніх
періодів. Величезні архіви князів Острозьких, Вишневеньких, Сангушків,
Чорторийських, у яких були зібрані багаті майнові матеріали, грамоти
різних князів, угоди та юридичні документи, частково втрачені, а
частково розкидані по архівних збірках різних країн. Тільки незначна
частина цих документів опублікована. Зрозуміло, що рівень публікацій
окремих документів далеко не однаковий, що в багатьох вирадках ускладнює
проблему автентичності.

Найбільш об’ємна публікація зібрання князівських архівів була здійснена
під керівництвом відомого польського архівіста З.Радзімінського за
участю П.Скобельського та Б.Горчака у 1886-1910 рр. Вони працювали у
Славуті над архівом князів Сангушків (201). Це був один з найбільших
приватних князівських архівів. Сангушки перевезли його з Славути до
Гумниськ поблизу Тарнова, зберігши від пограбування. Нині документи
архіву зберігаються у Воєводському архіві в Кракові (1926). Вони ще
чекають на комплексне дослідження з боку спеціалістів, у першу чергу
українських.

У складі зібрання Сангушків, найстаріші документи якого сягали середини
XIV ст., зберігся цілий комплекс документів, які стосуються родини
князів Острозьких. Копії різноманітних привілеїв, купчих та майнових
документів родини за період від останньої чверті XIV ст. до 1539 р. були
переписані староукраїнською мовою в окрему книгу на 460 стр. (Munimenta
Ducum in Ostrog). Ця книга фактично видрукувана у 1,3 та 4 томах видання
«Архіву князів Сангушків» з помітками на належність документу до
Munimenta. У їх числі копія угоди Дмитра-Любарта Гедиміновича з
Казимиром III (1366 р.), на якій як свідок підписався князь Данило
Острозький; дарча грамота тестя Федора Острозького Чюрила Бродовського
(8.04.1385 р.); грамоти князю Федору на Острог та інші володіння на
васальному праві із зобов’язанням виконувати ту ж саму службу, яку він
виконував при Любарті; підтвердження попередніх надань та інші документи
бурхливого періоду 1386-1396 рр.

Але публікація охопила тільки незначну частину архіву Сангушків, про що
можна судити з каталогу рукописів цього архіву, опублікованого
Б.Горчаком у 1902 р. (251) Тільки з документів родини Острозьких крім
Munimenta в архіві зберігалися чотири томи листів князя Олександра
Острозького (поз.66 каталогу); рукописне зібрання на 187 сторінках усіх
прав і привілеїв Острозьких за 1386-1587 рр. (поз.88); зібрання
документів за 1519-1741 рр. (список 1762 р.), які стосувалися кордонів
Заславського князівства з володіннями Острозьких, в числі яких 26 карт
(поз. 1006); зібрання документів по розмежуванню з Острозькими за
1519-1760 pp. з 28 картами (поз. 1007) та інші документи.

Поряд з документами родини Сангушків та Острозьких у Славутському архіві
містилися значні зібрання документів князів Заславських (під поз.64
значаться Інвентарі міста Заславля і цілого князівства Заславського за
1603-1700 рр., під поз.65 — реєстр всіх аренд князівства Заславського за
1623 р.), Корецьких (під поз.66 значаться купецькі рахунки князів
Корецьких за 1604-1609 рр.), а також інших родин, пов’язаних з Волинню.

На жаль, більшість документів з князівських архівів, які збереглися,
стосуються переважно май ювих питань. Цікаво однак, що всі ті володіння,
які більшість дослідників продовжують трактувати як приватні, в
документах фігурують як князівства. Зрештою так трактували їх сучасники.

Багато цікавих матеріалів волинських князівських родин зберігається в
Архіві Чорторийських у Краковіта Архіві Несвізьких Радзивилів у Варшаві,
а також у різних рукописних зібраннях в архівах і бібліотеках Польщі
(283; 306). Менша частина цих матеріалів розкидана по різних фондах ЦДІА
України у Києві (див.: 2, де до архіву родини Замойських доручені
документи XVI ст., що стосуються волинських родин зовсім не пов’язаних з
Замойськими; 3; 4; 1) та Львові (5; 6; 7; 8). У Львівський науковій
бібліотеці ім.В.Стефаника цінні зібрання містить відділ рукописів, це
особливо рукописні матеріали бібліотек і архівів Оссолінських (див.: 13,
де зібрані генеалогії родин князів Борятинських, Четвертинських,
Воронецьких, Збаразьких -№ 4257/III, документи родини князів Острозьких
і Вишневецьких — № 7640/1,8084/ІІ; див. також: 248; 828, с.25-34; 1670,
р. 195-229; 1674, р.500-570), Радзимінських (див.: 14, дезнаходяться
списки Волинської і Белзької шляхти, гербівник Руліковського,
генеалогічні таблиці, документи родин Четвертинських, Заславських і
Збаразьких) і Сапєг (див.: 15, де зібрані дипломи з ХV-XVII ст.,
кореспонденція,починаючи з 1574 р., та документи Чорторийських і
Замойських).

У Московській державі також кожна князівська родина зберігала документи,
які стосувалися її походження. Заслуги предків, реальні або надумані,
були підставами не тільки для підняття престижу, претензій на певні
володіння, але й були визначальними для службової кар’єри. Система
місництва проіснувала до 1682 р. У цьому році була створена комісія,
очолена князем В.Д.Долгоруким, завданням якої було видання офіційної
родовідної книги — т.з. Бархатної книги. Представники князівських і
дворянських родин подавали в комісію грамоти із своїх родинних архівів.
Частина цих документів послужила підґрунтям для видання Бархатної книги.
Інша частина видана М.П. Лихачовим та А.І.Юшковим (89; 26). Архів
комісії князя В.Д.Долгорукого частково згорів, а частково розкиданий по
різних збірках і нині втрачений. Те ж саме можна сказати і про долю
документів, які були опубліковані в ряді інших видань (24; 21). Із 35
томів «Архива Юго-Западной России», виданого в 1859-1914 рр., де у
четвертій частині спеціально зосереджені документи про походження
шляхетських родин, майже у кожному томі можна знайти матеріали які
пов’язані з певними князівськими родинами і дозволяють уточнити їх давні
родові володіння, походження чи зв’язки (31).

Потреба у власних архівах була і у великих монастирів. Серед майнових
документів у монастирських архівах зберігалися князівські дарчі і
статутні грамоти, привілеї. Масове нищення монастирських архівів
почалося у XIX ст. і досягло кульмінації у перші роки радянської влади.
Тому краще вціліли документи з архівів волинських монастирів. Найбагатші
матеріали зберігалися у Дерманському, Жидичинському, Загорівському та
ін. Нині ці колекції у фондах ЦДІА у Києві (див.: фонди 2070-2074, 2078,
2097, 2099). З київських — Видубицького Михайлівського монастиря (див.:
фонд 130, а також у відділі рукопису ЦНБ ім. В.І.Вернадського ПАН
України).

У 1843 p. при канцелярії генерал-губернатора в Києві була організована
Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Комісія провела величезну
роботу, переглянула масу архівів, переважно монастирських і приватних.
Весь розшуканий матеріал ліг в основу Київського центрального архіву,
організованого у 1852 р. В комісії працювали такі відомі вчені як М.
О.Максимович, М.І.Костомаров.МД.Іванишев, В.С.Іконніков, І.М.Каманін,
В.Б.Антонович, М.Ф.Владимирський-Буданов, М.В.Довнар-Запольський,
Ф.Г.Лебединцев, О.М. Лазаревський, О.І. Левицький та ін. Головним
виданням комісії був,уже згадуваний 35-томний «Архив Юго-Западной
России». Подібні комісії були організовані у Санкт-Петербурзі та Вільні
(Вільнюсі). До їх видань включено багато документів з монастирських
архівів, серед яких є цікаві джерела до князівської генеалогії. Зокрема
«Акты, относящиеся к истории Западной России» (документа з архівів
Київської духовної академії, колишнього Могилянського колегіуму,
Полоцького, Могильовського, Мінського та ін. Єпархіальних архівів,
перший том охоплює 1340-1506 рр., другий-1506-1544 рр., третій-1544-1587
рр.) (22). Перші два томи 15-томного видання «Актов, относящихся к
истории Южной и Западной России» містять грамоти удільних князів, надані
переважно монастирям, церквам і містам. Окремі документи, які
відносяться до нашої тематики, можна знайти і у 3-9 томах цього видання
(23). Багаті й цінні видання Віленської комісії (19; 30). Ми проглянули
також виписки з архівів Вітебської і Могильовської губерній та опис
документів давнього Віденського архіву Н.Строгіса (70; 102).

Частина документів з монастирських архівів, особливо російських
монастирів, опинилася в колекціях місцевих архівів і бібліотек. Для
широкого кола дослідників вона недоступна. Зрідка з’являються описи і
публікації окремих матеріалів (90; 91; 651, c. 183-185). Ця категорія
джерел, серед яких трапляються і генеалогічні матеріали (зокрема про
ярославських і ростовських князів), ще дуже мало вивчена.

ПРИВАТНІ ГРАМОТИ І АКТИ (МАЙНОВІ, СУДОВІ, ГРОДСЬКІ І ЗЕМСЬКІ)

Збереглося більше десятка тисяч актів, більшість яких торкається
майнових і судових справ. Ці документи зберігалися поза межами
князівських і монастирських архівів. Позаяк Рюриковичі та Гедиміновичі
також виступали як позивачі, відповідачі та свідки, то, особливо для
XV-XVI ст., ця категорія джерел залишається однією з основних.
Безсистемна публікація цих документів, розкиданих по різних архівах
почалася ще з XVIII ст. Враховуючи, що частина з опублікованих
документів уже втрачена, а інша недоступна з різних причин, дослідник
змушений користуватися всією масою цих публікацій. Давно назріла
необхідність видання корпусу «Acta Historica Ukraniae» та «Acta
Historica Rusiae». Ще на початку XX ст. В.Ключевський з цієї нагоди
писав: «Археографічна комісія, яка почала видавати акти в 1830-х роках,
видавала їх без усякої системи, і тепер позбиралося їх настільки багато,
що розібратися в них надзвичайно важко; додайте до цього численні акти,
видані в журналах, окремих працях і в працях архівних комісій різних
губерній. Слідкувати за всіма цими виданнями стає неможливо; очевидно,
все це викликає необхідність розібрати видані і невидані джерела і
накопичений матеріал видати по плану в якому-небудь систематичному
порядку.» (809, c. 17) Через більше ніж 90 років доводиться повторювати
те ж саме. Кількість видань збільшилася, особливо за останні роки,
повторів — теж, причому не в усіх виданнях вказані ці повтори. До цього
треба додати і численні польські та литовські видання. Разом з тим
найбільш цінні видання давно стали бібліографічною рідкістю.

До багатших збірок актів, які містять окремі матеріали з генеалогії
княжих родин, відноситься публікація знахідок П.Строєва з бібліотек та
архівів північних регіонів. Правда, це видання надто архаїчне, крім того
здійснене церковно-слов’янським шрифтом (24). Те ж саме можна віднести
до першої спроби зведеної публікації джерел з російської історії,
здійсненої М.І.Новіковим у 1788-1791 рр., т.з. «Вівліофіка» (63). У 20
томах другого видання опубліковані ярлики ординських ханів, договірні
грамоти між різними князями, документи литовських, смоленських,
рязанських і тверських князів, генеалогічні матеріали і родоводи. Значна
частина пам’яток вціліла тільки у цьому зібранні. Багато подібних
матеріалів зібрані у 5-томному виданні «Акты исторические» і 12 томах
«Дополнений…», в яких опубліковані знахідки в іноземних архівах та
бібліотеках — документи з середньовічної історії переважно російських
земель за XIV-XVII ст. (20). Сюди можна віднести видання актів міст
Вільна (Вільнюса), Ковна (Каунаса) і Трок (Тракаю) (169), смоленських
(167), полоцьких (143), рязанських грамот (62), тверських (185) та
углицьких актів (179), видання В.Берха частини грамот удільного періоду
(35), окремих унікальних пам’яток цієї епохи в «Достопам’ятностях»
Московського університету (156), перше зібрання білоруських давніх актів
(в їх числі і грамот Гедиміновичів та Рюриковичів) (33), опис
О.Х.Востокова давніх грамот і актів найбільшого з тогочасних зібрань ?
Румянцовського, яке містило 473 рукописи, частина яких втрачена (45).

Нами було проглянуто також 39 томів «Російської історичної бібліотеки»,
яка також містить ряд матеріалів з історії княжих родин (не враховуючи
публікацій з Литовської метрики у 20, 27, 30 і 33 томах) (155).

Зустрічаються цікаві матеріали і серед гродських, земських актів та
актів підкоморських судів, незначна частина яких опублікована (187; 101;
76).

Путівником серед цієї маси джерел є дослідження М.П.Ковальського (828;
829, с.25-34; 829) та С.Макарчука (1056).

Пошуки серед величезної кількості розкиданого по різних збірниках
актового матеріалу необхідні. Часом вони дають досить несподівані
результати. Так, в «пописі границь» Великого Князівства Литовського з
коронними землями, складеному у 1546 р., знаходимо одне з небагатьох
свідчень про збаразького князя Миколу. Цей документ опублікований у
першому томі Археографічного збірника Віденського учбового округу (30,
т. 1 , док 31, с.90). До перегляду цього збірника нас підштовхнула
стаття Г.Боряка (431, с.89-90). Сьогодні дослідження з історії княжих
родин вимагає перегляду практично всіх публікацій актових матеріалів,
незважаючи на їх якість.

МЕТРИКИ ЛИТОВСЬКА, МАЗОВЕЦЬКА І КОРОННА

Канцелярія Великого князівства Литовського, принаймні з часів Вітовта
Кейстутовича, вела записи у спеціальні книги копій вихідних документів —
дипломатичного листування, угод з сусідніми державами, інструкцій
послам, різних надань, привілеїв до господарських і судових документів.
Усі ці записи містять сотні імен представників династій Гедиміновичів і
Рюриковичів, причому вони датовані і немає сумнівів у їх автентичності.
Цей архів канцелярії Великого Князівства Литовського — т.з. Литовська
метрика зберігся відносно непогано. За XIV-XVIII ст. залишилося майже
600 томів. Спочатку канцелярія і архів перебували у Тракайському замку,
потім були перевезені у Вільнюс. Після анексії Литви архів було вивезено
у Санкт-Петербург, ау 1887 р. — у Москву. Зараз ці документи
зберігаються у РДАДА (ф. З 89). Менша частина документів зберігається у
Головному Архіві давніх актів Польської Республіки (AGAD).

Нам були доступними лише опубліковані частини цього архіву. Хоча з майже
600 книг видано не так багато, і при цьому вибирались документи
переважно пов’язані з діяльністю великокнязівського уряду і його зносин
з сусідніми державами, в число цих публікацій увійшли документи XIV-XVI
ст., тобто того періоду, який для нашого дослідження найбільш цікавий
(85; 57; 92; 155, т.20, 27, 30, 33; 256; 266; 267; 272, с.159-199).
3роблено також описи і дослідження цієї пам’ятки (145; 146; 400; 1872;
1579, с.69-94; 1581, с.11-31; 1580; 830; 832, с.7-9; 1877; 1878,
s.55-85; 432, с. 12-15; 610, c. 158-184). З цих досліджень основний
напрямок пошуків ми визначили завдяки праць С.Пташицького, М.Бережкова,
М.Ковальського та Г.Боряка. Нами використані переважно Посольські книги,
Книги данин і Книги переписів, менше Книги записів, судових справ і
публічних справ. Частина з них вивчалася за мікрофотокопіями ЦДІА
України у Києві (ф. КМФ-36). Волинська частина (найдавнішого з тих, що
збереглися) перепису війська Великого Князівства Литовського з 1528 р.
опублікована також.у «Архіві Сангушків» з іншого документу (201, t.3,
s.323-325). Ця публікація збігається з публікацією С.Пташицького у РИБ
(155, т.ЗЗ, стб. 183-188).У цілому, як генеалогічне джерело, ця пам’ятка
вивчена дуже слабо і, майбутні пошуки, напевно, приведуть до багатьох
уточнень.

Видана також частина архіву канцелярій мазовецьких князів-т.з.
Мазовецька метрика. Ми користувалися першими двома томами цього видання
(книги 333-334 за 1417-1433 рр.), яке також містить матеріали з
генеалогії литовських князів (270; 271). На наш погляд, подальше
вивчення мазовецьких документів дозволить внести не тільки окремі
уточнення в біографії Гедиміновичів, але і розкриє таку слабо вивчену
проблему, як план розділу українсько-білоруських земель між короною,
Михайлом Зигмунтовичем та мазовецькими князями, який виник у середині XV
ст.

З другої половини XIV ст. збереглися записи т.з. Коронної метрики, тобто
книги копій вихідних документів королівських канцелярій. Найдавніша
книга походить з 1447 р. За своїм складом ці книги схожі на книги
Литовської і Мазовецької метрик. Коронна метрика багата матеріалами, що
стосуються українських земель. Причому матеріали, пов’язані з територією
Руського, Белзького і Подільського воєводств охоплюють період з середини
XV ст., Волинського, Брацлавського і Київського воєводств – з 1569 р.,
Чернігівського – з 1618 р. У відповідності з Люблінською унією на
території інкорпорованих у 1569 р. земель, мало діяти русько-литовське
право і офіційною мовою залишалася українська (руська) мова. Це і
зумовило виділення в коронній канцелярії спеціального «руського»
відділення. Усі відомості по названих територіях вноси/шея в окремі
книги, які склали т.з. Руську (Волинську) метрику. Більшість матеріалів
Коронної метрики зберігається в AGAD. 28 книг з складу Руської метрики
зберігаються в РДАДА у складі фонду Литовської метрики (ф.389,
кн.191-220). Мікрофільми цих книг також є у ЦДІА України у Києві
(ф.КМФ-36). Щеодна книга, яка охоплює період за 1609-1611 рр.,
знаходиться у Куршкській бібліотеці Польської АН. Поактовий опис перших
п’яти книг Руської метрики виданий Г.Боряком та В.Страшком під редакцією
М.Ковальського (94). Загальний огляд 28 книг, що зберігаються у РДАДА,
зроблений С.Пташицьким (145, с.27-28,108-111). Комплексне вивчення
Руської метрики та засади підготовки до її видання розроблені
П.Кеннеді-Грімстед (1879, р.487-520; 1881, р.7-83; 794, с. 118-137; 795,
с.52-62).

Матеріали власне Коронної метрики з огляду уточнення князівських
біографій не менш цікаві. Особливо Книги посольств (Libri legationum) та
Книги записів (Libri inscriptionum). На жаль, вони були для нас і менш
доступними. Ми користувалися реєстром документів і описами за 1447-1548
рр. та, частково за 548-1572 рр. за поблікаціями Е.Вєжбовського,
І.Сулковської-Курасьової та В.Возьнякової (269; 42; 43; 247).

Недостатнє використання матеріалів усіх названих метрик, на жаль, не
могло не відбитися і на повноті самих досліджень. Автор залишає на
майбутнє можливість доопрацювати своє дослідження на базі цих матеріалів

РОДОВІДНІ КНИГИ. СІМЕЙНІ РОДОВОДИ

У середньовічносу суспільстві походження людини визначало її належність
до стану, а звідси і місце у суспільстві, потенційні можливості
політичної чи службової кар’єри. Кожна князівська родина зберігала
пам’ять про свого родоначальника. Крім того, зберігалися документи, які
підтверджували її походження. Навіть якщо ті документи в силу різних
причин, перш за все пожеж і воєн, зникали або нищилися, пам’ять про
засновника роду залишалася. Усні родовідні легенди навіть у примітивних
народів зберігаються століттями. Нам здаються надуманими версії окремих
дослідників буцімто князі не пам’ятали навіть свого династійного
походження: Рюриковичі вони чи Гедиміновичі. Так само надумано виглядає
спроба доводити, що окремі Гедиміновичі хотіли представити себе
Рюриковичами і навпаки. Ніколи належність до тої чи іншої династії не
була ганебною ні в Польсько-Литовській, ні вМосковській державі.
Фальсифікати, які почали виготовлятися з XVI ст., були спрямовані на то,
щоб у число князівських родів ввести окремі шляхетські роди. Таких спроб
були десятки як у Польсько-Литовській так і в Московській державах.
Ю.Вольф установив, що всі князі, які носили цей титул на початку XV ст.,
належали до Рюриковичів або Гедиміновичів. Йому вдалося також встановити
фальсифікацію княжого походження у більше як 250 родин литовської,
української і білоруської шляхти (2112).

У Московській державі, де існування місництва до 1682 р. вимагало від
усіх служилих родин, і не лише князівських, ведення детальних записів
про всіх родичів і зберігання відповідних документів, було немислимим не
знати свого предка. Від нього починалися всі родоводи. Це було
визначальним для службової кар’єри. Причому жоден з Гедиміновичів
жодного разу не намагався стати Рюриковичем. Імена багатьох князів,
особливо тих, які померли молодими, рано прийняли чернецтво або чия
діяльність з інших причин не знайшла відбитку у літописах, хроніках чи
актах, збереглися тільки в цих родовідних розписах.

У XV ст. ці записи почали оформлятися у книги, які мали практичне
значення при формуванні командного складу полків, посольств та інших
призначень. Бл. 1555 р. родовідні розписи були зведені І.Циплятєвим та
О.Адашевим в книгу «Государів родословець». Ця перша родовідна книга
мала початково 42-45 розділів. Пізніше, коли в 1682 р. було скасовано
місництво, родовідні розписи складались вже з 81 розділу. Більшість з
них увійшла до т.з. Бархатної книги. Матеріали ще 5 книг, запланованих
до видання, переважно втрачені. Більшість їх згоріло. Лише частина
ввійшла до видань М. Лихачева та А.Юшкова, про які згадувалося вище.
Родовідні книги були видані у 1851 р. (151). Нове видання пам’ятки
здійснене М.Є.Бичковою (152). їй належать дослідження джерел, складу,
редакції та інших сторін цих пам’яток (408, с.475-480; 409; 410; 414).
Окрім окремих помилок, з яких ще не всі виявлені і досліджені, офіційні
родовідні книги є досить надійним джерелом генеалогічних досліджень. У
випадку, коли не було підтверджень про існування тих чи інших осіб, ми
приймали версію родовідних книг. Версія родовідних книг відкидалася
тільки у випадках, коли з допомогою інших джерел, чия автентичність була
безперечною, можна було довести її сумнівність.

Родоводи окремих князівських гілок та родин, наприклад смоленських чи
Одинцевичів, збереглися у різних літописах і вже давно привернули увагу
істориків (451; 1528, с.29-32). Деякі з них збереглися в складі
рукописних збірників та інших пам’яток, як відомий Збірник Діонісія,
автором якого був князь Данило Васильович Лупа († 1538 р.), який прийняв
чернецтво у Волоколамському монастирі під іменем Діонісія. Його прадід
Звенигородський князь Олександр Федорович у 1408 р. приїхав у Москву в
свиті Свидригайла Ольгердовича, дід служив великим тверським князям, а
батько перейшов на московську службу. Розпис нащадків чернігівського
князя Михайла Всеволодовича із Збірника Діонісія добре демонструє
наскільки великої ваги надавали своїм родоводам навіть дуже дрібні князі
і наскільки ці родоводи були близькими до дійсності (16, ф. 113, д.661,
л.364-366 об., 453-458 об.). Родовідні фрагменти із Збірника Діонісія
опубліковані М.Бичковою (414, с. 74-77).

У Литовській державі родоводи не мали такого практичного значенім, тому
вони почали з’являтися лише з XVI ст. і рівень їх вірогідності значно
нижчий. Досить порівняти варіанти родоводів князів Одинцевичів або
проаналізувати Генеалогію князів Сангушків, написану в 1640 р.
смоленським біскупом Єронімом Сангушком, щоб переконатися, що в частині
цих пам’яток немало незбігів та помилок. Однак і ці родоводи зберігають
свою цінність, так як попри хронологічні неузгодження і перекручення
певних місць містять пласт фактичного матеріалу. Фантастичними їх
назвати не можна. Тому ми аналізували всі відомі нам пам’ятки такого
роду.

До цієї групи джерел ми включаємо і такі пам’ятки, як Тисячна книга 1550
р., Двірцевий зошит 50-х рр. XVI ст., Боярські списки у Московській
державі та інші подібні документи (178; 40).

ПОМ’ЯНИКИ ЯК ДЖЕРЕЛА З ГЕНЕАЛОГІЇ КНЯЖИХ РОДИН. ЛЮБЕЦЬКИЙ ПОМ’ЯНИК.
СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Літописи, хроніки і актовий матеріал, порівняно з родоводами, зберегли
малу частку княжих імен. Однак тенденційність цієї групи пам’яток цілком
очевидна. З усіх інших джерел найбільшу кількість імен князів і княгинь
зберегли пом’яники-церковні синодики, суботники, диптихи, куди
записувалися імена померлих родичів для церковного поминання. Початково
це були невеликі пергаментні грамоти або сувої чи записи у церковних
книгах. Пізніше з’явилися спеціальні книги-пом’яники (1121, с.49).

Такі синодики велися у всіх престижних монастирях, некрополі яких часто
служили усипальницями певних родин. На поминання душі вносилися вклади,
а до монастирського синодика записувалися й інші померлі родичі. Так як
призначення пом’яників було надзвичайно важливим (йшлося про спасіння
душі померлого родича), то помилки у записах могли бути зробленими
тільки при переписуванні і носять випадковий характер. Жодної свідомої
фальсифікації тут не могло бути. У Києво-Печерському пом’янику стерті
записи імен великого князя Вітовта-Олександра Кейстутовича, який покинув
православ’я і перейшов у католицьку релігію, та митрополита Ісидора,
який прийняв Флорентійську унію 1439 р., але це було зроблено, напевно,
під час загострення релігійної боротьби на межі XVI-XVII ст. Можна з
дуже великою вірогідністю припускати; що запис про того чи іншого князя
у пом’янику є свідченням його автентичності. Але, за рідкісним винятком,
оригінали пом’яників не збереглися. До нас дійшли тільки копії,
переписані переважно у кінці XVII ст. і пізніше.

На перший погляд пом’яники належать до тих пам’яток, розшифрування яких
практично неможливе. Князівські родини записані туди поряд з іншими
родинами без вказівок на вік, час і місце поховання. Вказівки на родинні
стосунки досить рідкі, у більшості випадків йде просто перелік імен.
Окрім можливих помилок при переписуванні, додають складності хрестильні
та чернечі імена окремих князів. При відсутності згадок у літописах чи в
актовому матеріалі, ідентифікація таких імен практично не можлива.

Найбільш цікаві і повні пом’яники були опубліковані у минулому столітті:
Любецький (714, с.24-29), Києво-Печерський (52, с.І-IX, 1-88),
Супральський (176, с.454-459), Дерманського монастиря (104, с.107-109),
Дубнівської замкової церкви Воскресения і Миколая (104, c. 109-107).
Окремі пом’яники збереглися у виписках А.Петрушевича (Львівська наукова
б-ка ім. В.Стефаника, відділ рукописів, АСП-266). На жаль, ці пам’ятки
майже не досліджувалися. Виняток складає хіба що Любецький пом’яник,
вивченням якого займалися М.Квашнш-Самарш (792), митрополит Філарет
[Гумилевський] (1544, т.5, с.34-75), та Р.Зотов (714). З досліджень
інших пом’яників можна згадати докладну працю Є. Де Вітте (619), Після
публікації книги Р.Зотова, яка досі не втратила свого значення,
М.Грушевський вважав необхідними публікацію і спеціальні дослідження
пом’яників. Однак історики зверталися до них лише для того, щоб
підтвердити або заперечити ту чи іншу версії. Довший час ці джерела
майже не цікавили істориків. Тільки останнім часом до них почали
звертатися (841, с.3-45; 683А, с.8-11). Першими успіхами у вивченні цих
складних пам’яток можна вважати дослідження І.Мицька (1119, с.7; 1120,
с.51-53; 1121, с.49-56). Він опублікував найдавніші пом’яники, в їх
числі пом’яник князя Лева Даниловича, дослідив за пом’яниками походження
князя Федора Любартовича, родини князів Острозьких. З більшістю його
висновків ми погоджуємося, окремі з них піддаємо сумнівам. Більш
детально про це в наступному параграфі. І.З.Мицько звернув нашу увагу на
текст фрагментів Холмського пом’яника, і підказав, на наш погляд, вірний
варіант реставрації первинного тексту, пов’язаного з родиною Острозьких
(504, с. 124-125,131; 506, с.358-360).

Спостереження за князівськими іменами, внесеними у різні пом’яники,
дозволяють помітити наступні закономірності:

1. Практично в уса пом’яниках належність до княжої родини виділяється
особливим зазначенням титулу.

2. Наявність у числі родини нетитул ованих осіб слід відносиш до числа
дітей тих князівень і княгинь, які виходили заміж за нетитулованих
вельмож, а також до цих самих вельмож. Останні в окремих випадках
титулуються як «пан» чи «пані».

3. Немає сумніву, що в число тої чи іншої родини у пом’яниках записані
різні родичі: свати, зяті і невістки, пасинки, а також діти, які померли
немовлятами чи у ранньому віці. Так у Дерманському пом’янику

записано аж 131 князів Острозьких, 169 князів Луцьких, 112 князів
Слуцьких, 66 князів Соломирецьких і 246 князів Гольшанських. Подібне
зустрічаємо і у Києво-Печерському чи Супральському пом’яниках.

4. Хронологія, принаймні там, де княжі родини окремо не виділені, не
дотримується. Так у Києво-Печерському пом’янику серед великих князів
Скіргайло-Іван Ольгердович, який правив у Києві в 1395-1396 рр.,
записаний попереду Володимира Ольгердовича, який займав київський
престол у 1362-1393 рр. та Ольгіманта-Михайла Гольшанського, який
вірогідно перебував на київському княжінні бл. 1324-до 1331 рр. Подібне
можна помітити і в записах Любецькогопом’яника та інших пам’яток.

5. У більшості пом’яників присутні повтори, які свідчать про поступове
складання цих пам’яток. Так у Києво-Печерському пом’янику двічі записані
князі Острозькі і князі Крошенські та Трубецькі. Схоже, що так само
двічі Острозькі записані і у Супральському пом’янику.

6. Окрім того, імена окремих князів, записаних до одної родини,
зустрічаються у складі іншої родини, з якою той чи інший князь був
пов’язаний через дружину.

Виходячи з цих спостережень, ми і проводили дослідження пом’яників.
Публікуючи тексти або фрагменти текстів пом’яників, ми нумерували рядки
з князівськими іменами для зручності самого дослідження через велику
кількість імен. Так як філологічні аспекти проблеми істотно не впливають
на наше дослідження, то для зручності і імена князів та княгинь
приводяться у сучасній орфографії.

Найбільш доступним для дослідників залишається Любецький пом’яник. У
ньому в більшості випадків є не тільки вказівки на родинні стосунки, але
й на престоли, які займав той чи інший князь. Сама пам’ятка, яка
датується 1693 р., дійшла до нас у зошиті, переписаному у 1886 р.

ЛЮБЕЦЬКИЙ ПОМЯНИК публікується за книгою Р.Зотова (714, с.24-29).

[I] в.кн. Костянтина Мстиславича і княгиню його Анастасію,

[2] в.кн. Миколу Святослава Чернігівського і княгиню Киликію,

[3] кн. Михайла Чернігівського і княгиню Феофанію,

[4] кн. Георгія Київського в іпоцех Гавртла Всеволода,

[5] кн. Олександра Київського,

[6] кн. Романа Київського,

[7] кн. Димитрія,

[8] кн. Василя Всеволода,

[9] кн. Давида Чернігівського і княгиню Феодосію,

[10] кн. Миколу Святослава і княгиню Анну,

[11] кн. Святослава в іноцех Гавртла і княгиню Катерину,

[12] кн. Ярослава в іпоцех Василя і княгиню Ірину,

[13] кн. Феодосія і княгиню Євфросинію,

[14] кн. Всеволода Даниїла Святослава і Анастасія,

[15] кн. Костянтина і синів його Давида, Гліба, Олександра,

[16] кн. Пахомія Гліба і Анастасія,

[17] кн. Михайла Всеволодовича, Святославова внука і боярина Федора
убієнних,

[18] кн. Михайла і княгиню Олену,

[19] кн. Пантелеймона Мстислава і княгиню Марію,

[20] кн. Бориса Володимира Святославича і княгиню Марію,

[21] кн. Бориса Святослава Ольговича і княгиню Євдокію,

[22] кн. Гавртла Ярополка Ярославича і княгиню Василису,

[23] кн. Антонія Володимира Ігоревича,

[24] кн. Святослава Всеволодовича і княгиню Марію і сипа Бориса,

[25] кн. Федора Мстислава Глібовича,

[26] кн. Филипа Володимировича і княгиню Агафію,

[27] кн. Лаврептія Всеволода Ярополчича і княгиню Анастасію,

[28] кн. Василя і княгиню Феклу,

[29] кн. Семена Всеволода і сина Федора Святослава, вбитого у Литві, і
княгиню Євфимію,

[30] кн. Романа Старого і княгиню Анну і сипа Олега Романовича Леонтія в
іноцех Василя,

[31] інока Феодосія,

[32] кн. Бориса,

[33] кн. Давида,

[34] кн. Андрія,

[35] кн. Дмитрія Святослава,

[36] кн. Володимира,

[37] кн. Аитоиія Глібовича,

[38] кн. Михайла,

[39] кн. Анікема,

[40] кн. Романа,

[41] кн. Івана,

[42] кн. Дмитра, вбитого татарами і княгиню Мамелу,

[43] кн. Михаила Дмитровича і княгиню Марфу,

[44] кн. Федора Дмитровича,

[45 ] кн. Василя Козельського, вбитого татарами,

[46] кн. Андрія Рильського і княгиню Олену,

[47] кн. Михаила Олександровича,

[48] кн. Романа Михайловича, убитого у князя Юрія Смоленського і сина
Симеона Романовича і княгиню Марію Корчевську,

[49] ки. Георгія Курського і сина Георгія,

[50] кн. Федора Мстиславича Новгородського і княгиню Мотрону,

[51] кн. Костянтина Давидовича Новгородського і сина Тимофія,

[52] кн. Івана Романовича Путивльського,

[53] кн. Костянтина Романовича,

[54] кн. Михайла Романовича, вбитого у Литві,

[55] кн. Олександра,

[56] Василя Чорноризця,

[57] кн. Михайла Глухівського і сина Семена,

[58] кн. Олександра Новосильського, вбитого татарами,

[59] кн. Семена Олександровича,

[60] кн. Михайла Всеволодовича,

[61] кн. Сергія Олександровича, вбитого татарами,

[62] кн. Дмитра Курського і княгиню Феодору і сина Василя, вбитого
татарами, і Анастасія,

[63] кн. Дмитра Новгородського і княгиню Марію,

[64] кн. Андрія Всеволодовича і княгиню Феодору,

[65] кн. Івана Путивльського, вбитого татарами,

[66] кн. Івана Резанського і княгиню Василису,

[67] кн. Михайла Андрійовича Трубецького,

[68] кн. Юрія Туровського,

[69] кн. Костянтина Оболенського, вбитого Литвою,

[70] кн. Михайла Олександра Пронського, вбитого у брата,

[71] кн. Патрикія Давида Стародубського і княгиню Олену і сина Івана,

[72] кн. Бориса Михайловича Тверського,

[73] кн. Василя Рильського,

[74] кн. Івана Глинського,

[75] кн. Федора Звенигородського і княгиню Софію і сина Олега,

[76] кн. Дмитра Чернігівського і брата Івана,

[77] кн. Івана Скіргайла,

[78] кн. Михайла Євнутійовича,

[79] кн. Давида Остиковича і Олександру чорноризців,

[80] кн. Івана Козельського, інока, і княгиню Агрипину,

[81] кн. Семена Юрійовича Туровського,

[82] кн. Дмитра Ольгердовича і княгиню Анну і синів кн. Михаила, кн.
Івана,

[83] кн. Івана Ольгімантовича і княгиню Агрипину,

[84] кн. Андрія Оболонсъкого,

[85] кн. Семена Трубецького,

[86] кн. Давида Дмитровича Городелъсъкого і княгиню Марію,

[87] кн. Дмитра Волховського і княгиню Анастасію і Василя,

[88] кн. Івана Мстислава і княгиню Софію,

[89] кн. Андрія Всеволодовича і княгиню Євпраксію,

[90] кн. Семена Крошинського,

[91] кн. Івана Станіславича,

[92] кн. Семена Вяземського і тещу Анастасію,

[93] кн. Івана Любартовича і княгиню Марію,

[94] кн. Івана Михайловича Трубецького,

[95] кн. Василя Перемишельського,

[96] кн. Василя Соломирецького,

[97] кн. Онисима Ярослава, убитого у Литві,

[98] кн. Василя Ковельського,

[99] кн. Федора Олександровича Звенигородського, убитого татарами,

[100] кн. Дмитра Орлкаго і княгиню Євдокію,

[101] кн. Івана Сонського, інока, і княгиню Євпраксію.

Багато імен відносно легко піддаються ідентифікації, що було зроблено ще
Р.Зотовим, інші залишаються спірними.

[1] Серед великих князів київських ми не зможемо знайти князя Костянтина
Мстиславича. Однак ні Ізяслав-Пантелеймон Мстиславич, ні його рідні
брати Ростислав-Михайло та Володимир-Дмитро, які займали київський стіл,
ворогуючи з Ольговичами, ні, звичайно, внук Ізяслава-Пантелеймона
Роман-Федір Мстиславич, не могли відкривати пом’яник чернігівських
Ольговичів. Не міг його відкрити і незначний представник смоленської
гілки Мономаховичів Ізяслав Мстиславич, який двічі сидів у Києві
(05.1235 -бл. 03.1236, 10.04.1236 — 05.1236) (500, с95). Залишається
припустити, що під час переписування пом’яника була допущена помилка і в
оригіналі читалося як Костянтин Мстислав, а не Костянтин Мстиславич.
Тоді Костянтин — хрестильне ім’я князя Мстислава Володимировича, сина
Володимира Мстиславича від Аделі. Після битви під Листвином (1023 р.)
цей тмутараканський князь фактично розділив державу з Ярославом Мудрим,
обравши своєю столицею Чернігів. Він був першим чернігівським князем з
династії Рюриковичів, помер у Чернігові у 1036 р. і був похований там у
заложеному ним соборі св.Спаса (111, стб. 150; 112, стб. 138). Саме з
цього князя і мали починатися князівські пом’яники у Чернігівській
землі. Княгиня Анастасія з інших джерел невідома, але відомо, що у
Мстислава був син Євстафій, який помер у 1033 р. (116, c. 136:121, с.
70). Отже Любецький синодик дає підстави визначити ім’я дружини
Мстислава Володимировича як Анастасії. Це приймав також Л.Махновець (87,
с.85). Вірогідно, що вона була аланкою за походженням (504, с.41).

[2] Святослав-Микола Ярославич був першим чернігівським князем, який
займав київський престол (22.03.1073 — 27.12.1076). Він помер раптово у
Києві від невдало зробленої операції по видаленню гною із звичайного
фурункула. Його тіло було відвезене до Чернігова і поховане у соборі
св.Спаса. Микола-Святослав був родоначальником обох чернігівських
династій — Давидовичів і Ольговичів, а також Ярославичів, які правили у
чернігівських колоніях Муромі та Рязані. Відомо, що він був одружений з
дочкою графа Етелера, сестрою трірського архієпископа Бурхарда (1750,
р.9). На підставі Любецького пом’яника можна вважати, що її ім’я було
Киликія.

[3] Князь Михайла Чернігівський і княгиня Феофанія-це, безперечно,
Олег-Михайло Святославич, родоначальник династії Ольговичів, який помер
1.08.1115 р., і його дружина візантійська аристократка Феофано Музалон
(1714).

[4] 3 усіх відомих нам київських князів, окрім Ярослава Мудрого,
присутність якого у пом’янику Ольговичів була би недоречною, тим більше
після його сина Миколи-Святослава (поз.2), був лише один князь з іменем
Георгій. Ним був союзник Ольговичів князь Юрій Довгорукий. Цей союз був
скріплений у

1150 p. шлюбом дочки Юрія з сином сіверського князя Олегом Святославичем
(714, с.269). Як союзник і родич Ольговичів, Юрій Довгорукий міг бути
включеним до пом’яника Ольговичів. Як відомо, Юрій Довгорукий помер
15.05.1157 р., на п’ятий день після бенкету у осьменика Петрила (112,
стб.304; 115, с. 10), де його, вірогідно, було отруєно. Любецький
пом’яник дає підстави стверджувати, що перед смертю, як тоді було
прийнято, князь Юрій став ченцем під іменем Гавриїла.

У тексті пом’яника поряд з іменем Гавриїла записано ім’я Всеволода. Нам
здається, що при пізніших переписуваннях було допущено помилку.
Початково могло найвірогідніше стояти «Всеволодович», тобто вказівка, що
Юрій належав до іншого відгалуження Рюриковичів — Всеволодовичів. Не
можна виключати, що при переписуваннях випало «і сина єго». Тобто у
пом’яник був внесений син Юрія князь Всеволод Велике Гніздо († 12 чи
14.04.1212). Замолоду цей князь був союзником Ольговичів. Крім того його
сини Юрій та Володимир були одружені з чернігівськими князівнами.
Правда, князь Всеволод Велике Гніздо конфліктував і навіть воював з
Ольговичами, тому ми схиляємося більше на користь першої версії.

[5] Жоден з київських князів не носив імені Олександра. Але це, напевно,
хрестильне ім’я, яке не було зафіксоване джерелами. У другій пол. XII
ст. два князі з Чернігівських Святославичів були на київському
престолі-Ізяслав-Микола Давидович та Святослав-Михайло Всеволодович.
Мономаховичі, які займали цей престол, були в основному противниками
Ольговичів і не було підстав для включення їх у пом’яник. З усіх
київських князів цього періоду туди міг бути включеним тільки один
Мономахович — Гліб Юрійович, який двічі княжив у Києві (12.03.1169 —
20.02.1170, 13.04.1170 — 20.01.1171). Він був також союзником
Святославичів. Друга його дружина була дочкою Ізяслава Давидовича. Перша
дружина, якапомерладо 1154 р., найвірогідніше теж походила з
чернігівської династії. Принаймні такий альянс найбільше відповідав
вимогам тодішньої політичної кон’юнкури. Отже, на підставі Л юбецького
пом’яника можемо стверджувати, що хрестильним іменем Гліба Юрійовича,
напевне, було Олександр.

[6] Ідентифікація князя Романа Київського труднощів не викликає. Ним міг
бути тільки представник смоленської гілки Мономаховичів Роман
Ростиславич, який займав київський престол двічі (1.07.1171 -середина
02.1173, кінець 1174 — бл. 19.07.1176). Роман Ростиславич 9.01.1149 р.
одружився з дочкою Святослава Ольговича (118, c. 15; 126, с.212), що і
дало підставу включити його до цього пом’яника.

[7] Після київських князів з інших династій, які потрапили до пом’яника,
починається перелік в основному нащадків Святослава Ярославича. Так як
серед них ми не знаємо князя Дмитрія, а поз.9 вказує на князя Давида
Святославича, то логічно, що біля нього варто шукати його сучасників.
Старшими за Давида були Гліб та Роман-Борис Святославичі. Хрестильне
ім’я Гліба невідоме. Ним могло бути і Дмитрій. Гліб Святославич княжив у
Новгороді (1069-1078 рр.). Після смерті батька він не погодився з
позбавленням престолу на користь Святополка Ізяславича і втік у
Заволочську Чудь, де і загинув 30.05.1078 р. (114, с.З; 116,
с.148;118,с.2).

[8] Князем Василем Всеволодом був, напевно, син Давида Святославича
князь Всеволод, хрестильне ім’я якого невідоме. У 1116 р. цей князь узяв
участь у поході на половців. По смерті батька у 1123 р., коли його
дядько Ярослав Святославич переїхав до Чернігова, Всеволод отримав
Муромське князівство. У наступному році, як перший серед спадкоємців
чернігівського престолу, одружився з дочкою краківського князя Болеслава
Кривоустого (112, стб.286). Дальша доля його невідома. Позаяк він не
брав участі у чернігівській усобиці 1129 р. можна припускати, що він
помер невдовзі після шлюбу. На підставі Любенького пом’яника можна
вважати, що хрестильним іменем Всеволода було Василь.

[9] Князь Давид Чернігівський — це Давид Святославич, який княжив у
Чернігові у 1097-1123 рр. Любецький пом’яник дозволяє встановити ім’я
його дружини — Феодосія. Такої ж думки був Р.Зотов (714, с.24).

[10] Князь Микола Святослав і княгиня Анна- це старший син Давида
Святославича князь Святослав, який займав престоли у Луцьку (1099-1100
рр.) та Городці-Остерському (1106 р.), а потім став ченцем у
Києво-Печерському монастирі, де і помер 14.10.1143 р., ввійшовши у
історію як подвижник Микола Святоша. Анна, його дружина, померла після
1136 р. Вона була дочкою київського князя Святополка Ізяславича (374).

[11] Тут було записано князя Святослава-Миколу Ольговича, який тримав
Сіверське (1146-1157 рр.) та Чернігівське князівства (1157-1164 рр.), і
його другу дружину княгиню Катерину, дочку новгородського посадника
Петрила, з якою він одружився у 1136р. (1468, с. 142). З пом’яника
випливає, що перед смертю князь прийняв чернецтво під іменем Гавриїла.

[12] Р.Зотов вважав, що тут було записано князя Ярослава-Прокопія
Всеволодовича, який займав чернігівський престол у 1180-1198 рр., та
його дружину княгиню Ірину, незнану з інших джерел (714, с.267-268). З
цим можна цілком погодитися.

[13] На думку Р.Зотова, під іменем князя Феодосія тут записано головного
героя “Слова” князя Ігоря Святославича та його дружину Євфросинію (714,
с.27). Стосовно імені Ярославни, то воно підтверджується як пізнішими
джерелами, так побіжно, і тим фактом, що під іменем Євфросинії прийняла
чернецтво її мати Ольга Юріївна (87, с.345). Хрестильним іменем Ігоря
Святославича, який народився 2.04.1151 р., було Георгій (112, стб.416).
Тоді Феодосій — чернече ім’я. Перед смертю Ігор Святославич, напевно,
прийняв чернецтво.

[14] У заплутаному записі “Всеволода Даниїла Святослава і Анастасія”
Р.Зотов бачив спотворення запису імені князя Всеволода-Данила
Святославича Чермного, який помер у 1212 р. (118, с.118) чи у вересні
1215 р. (1468, с. 192), та його дружини Анастасії (714, с.272). У 1179
р. Всеволод Чермний одружився з дочкою краківського князя Казиміра
Справедливого (1739, s.258). Польські джерела імені княгині не
повідомляють. Л .Махновець звернув увагу, що у Густинському літописі та
у В.Татищева дружина Всеволода Чермного названа Марією. Але на його
думку у літописі дружина Всеволода Святославича поєднана з Марією,
дружиною Всеволода Ольговича, про смерть якої повідомляється через два
абзаци (87, с. 326). Ця здогадка не виглядає переконливою, так як, за
В.Татищевим, дочку Мстислава Володимировича звали не Марією, а Агафією.
Зрештою і сам Л .Махновець не був до кінця впевненим, прийнявши
компромісний варіант імені княгині — Марія-Анастасія. Ми вважаємо цей
варіант за найбільш прийнятний. Стосовно імен пом’яники точніші за інші
джерела.

[15] Князя Костянтина і його синів Давида, Гліба, Олександра
ідентифікувати досить важко. Не викликає поважних застережень думка, що
йдеться про князів з династії Ольговичів, сучасників Всеволода Чермного.
Тоді, найпевніше Костянтин — хрестильне ім’я брата Всеволода Чермного —
Олега Святославича, який помер у 1204 р. (121,с.37). Ім’я Костянтин
зустрічається серед його нащадків. Син Давид зафіксований джерелами.
Востаннє він згадується під 1196 р. (112, стб.668; 118, с. 105).
Інші-сини Олега невідомі, але це не значить, що їх не було. Інших
князів, яких можна було би ототожнити з Костянтином серед Ольговичів,
сучасників Всеволода Чермного немає.

[16] Р.Зотов реконструював цей рядок як згадку про князя Пахомія-Гліба
Святославича (714, с.272). Гліб Святославич займав чернігівський престол
(1206-1208,1212/15 -1216 рр.). Його хрестильне ім’я невідоме. У 1182 р.
цей князь одружився з дочкою овруцького князя Рюрика Росгиславича.
Напевно її звали Анастасія.

[17] У цьому рядку записаний князь Михайла Всеволодович, внук Святослава
Всеволодовича і його боярин Федір, з яким вони загинули в Орді
30.09.1246 р. (116, c. 182-185)

[18] Князем Михайлом, записаним у цьому рядку найвірогідніше був
пронський князь Михайло Всеволодович, якого вбили на снемі рязанських
князів в Ісадах у1217р. (111, стб.440). Михайло був одружений з дочкою
Всеволода Чермного, яку за В.Татищевим звали Вірою (1468, с.259).
Напевно Олена — хрестильне ім’я княгині.

[19] Ми погоджуємося з Р.Зотовим стосовно ототожнення князя Пантелеймона
Мстислава з Мстиславом Святославичем, який займав чернігівський престол
у 1216-1223 рр. і загинув у нещасливій битві на Калці 1.06.1223 р. У
1182 р. він одружився з аланською княжною, свояченицею суздальського
князя Всеволода Велике Гніздо (714, с.273-274). Судячи з пом’яиика,
княгиню звали Марією.

[20] Ототожнення Р.Зотовим князя Бориса з незнаним з інших джерел сином
Володимира Святославича (714. С.278), викликає сумнів. Нам здається
вірогіднішим бачити тут самого Володимира Святославича, який помер у
1201 р. (111, стб.416) і міг мати хрестильне ім’я Борис, що не виключав
і Р.Зотов. Цей князь, напевно, тримав Вщизьке князівство (504, с.71). У
1178 р. він одружився з дочкою суздальського князя Михайла Юрійовича.
Виходячи з інформації Любецького пом’яника княгиню звали Марією.

[21] Ми не приймаємо версію Р.Зотова про те, що у Святослава
Всеволодовича був син князь Борис (714, с.273-274; 504, с. 52). На наш
погляд у пом’янику записано рильського князя Святослава-Бориса Ольговича
(† 1196 р.). На підставі цього джерела можна прийняти, що дружину його
звали Євдокією.

[22] Не викликає заперечень ототожнення князя Ярополка Гавриїла
Ярославича з сином чернігівського князя Ярослава Всеволодовича, який з
старшим братом Ростиславом тримав Вишгород у 1210-1214 рр. (714, с.275)
Його дружина княгиня Василиса з інших джерел незнана.

[23] Хрестильним іменем путивльського князя Володимира Ігоревича, який
народився 8.10.1171 р. було Петро (112, стб.562). Напевно, Антоній —
чернече ім’я цього князя. Він помер після 1211 р. і до 1223 р. за
обставин, які не відомі. Можливо, що після трагедії Ігоревичів у 1211 р.
Володимир став ченцем.

[24] У цьому записі можна бачити князя Святослава Всеволодовича, який
займав чернігівський і київський престоли, одного з героїв «Слова», його
дружину княгиню Марію, дочку полоцького князя Василька Святославича і
молодшого сина Бориса (поз.21). Але у такому разі це був би повтор,
причому нелогічний, так як усі сини Святослава Всеволодовича записані
попереду батька. Не мотивованим виглядає і згадка лише про одного
Бориса. І хоча таке у синодиках трапляється, нам здається більш
мотивованою ототожнення Святослава Всеволодовича з однойменним
трубчевським князем, сином героя «Слова» Всеволода Святославича, який
згаданий під 1232 р. (114, с.48; 127, с.359). Напевне його дружину звали
Марією, а сина Борисом. Князь Андрій, який у середині XIII ст. займав
трубчевський престол і за віком міг бути сином Святослава Всеволодовича
(714, с.283), також міг мати хрестильне ім’я Борис.

[25] Князь Мстислав-Федір Глібович загинув у 1239 р. (112, стб.782). Цей
князь, напевно, тримав Сіверське князівство (1212-1239) (504, с.68-69).
Р.Зотов помилково вважав, що Мстислав Глібович був чернігівським князем
у 1235-1239 рр. (714, с.280), він тільки прийшов на допомогу обложеному
монголами Чернігову.

[26] Князь Филип (Пилип) Володимирович і княгиня Агафія, поза сумнівами
— старший син і невістка князя Володимира Святославича. Пилип, очевидно,
— хрестильне ім’я. Цей князь, напевно, у 1201 р. отримав Вщизьке
князівство і помер раніше за братів.

[27] Князь Всеволод-Лаврентій Ярополкович, дружину якого звали
Анастасією, відомий тільки з Любецького пом’яника. Р.Зотов помилково
вважав, що він був батьком Андрія Всеволодовича, який займав
чернігівський престол у 1246-1263 рр. і за якого Василько Романович
видав свою дочку Ольгу (714, с.281). Зрозуміло, що нащадок сновських
князів не міг претендувати на головний престол у Чернігівській землі, в
той час коли живими були численні нащадки Святослава Всеволодовича.

[28] Князя Василя і його дружина княгиня Фекла належали до ровесників
князя Михайла Всеволодовича. Можна припускати, як це робив Р.Зотов,
виходячи з місця запису, що вони були з молодшої гілки Ольговичів.

[29] Немає підстав піддавати сумніву ідентифікацію Р.Зотова, за якою
князь Всеволод-Семен — син Володимира Ігоревича, який залишився у
Путивлі в 1206 р., коли Ігоревичі вирушили завойовувати Галицьку
спадщину (112, стб.723). Його син Святослав-Федір, дружину якого звали
Євфимія, загинув у війні з литовцями, напевно, у 1236 р., коли похід
проти них організував київський князь Ярослав Всеволодович.

[30] Князь РоманСтарий займав чернігівський престолу 1263-1288 рр. За
родоводами і збірником Діонісія він був сином чернігівського князя
Михайла Всеволодовича (414, с.74-77). Версія М.Баумгартена про те, що
цей князь був нащадком Всеволода Чермного неясного походження,
непереконлива. Пом’яник подає інформацію, що його дружину звали Анною.
Його син Олег-Леонтій Романович тримав Брянське князівство (після 1264 —
після 1274 рр.), а пізніше прийняв чернецтво під іменем Василя (714,
с.280).

[31] Хто з Ольговичів став шоком Феодосієм довідатися навряд чи
пощастить.

[32] [33] [34] [35] Р.Зотов пропонував вважати князів Бориса, Давида,
Андрія і Святослава-Дмитрія, синами Володимира Святославича (714,
с.278). Він виходив з засади, що вони були записані попереду Володимира
[поз. 36] і Антонія Глібовича, тобто були синами старшого за Гліба
Святославича брата. Іншу інтерпретацію важко запропонувати, тому це було
прийнято нами (505, табл.8). Напевно ця гілка після снему !206 р.
утримала за собою Вщизьке князівство, яке було вщент зруйноване
монголами у 1239 р. При його обороні нащадки Володимира Святославича
вигинули.

[36] Князя Володимира Р.Зотов вважав сином Давида Ольговича (714,
с.284). У наших таблицях ми прийняли цю версію, хоча і відзначаємо її
непевність. Володимир міг бути і сином Володимира Святославича.

[37] Антоній — хрестильне ім’я молодшого сина Гліба Святославича.

[38] [39] [40] [41] Князів Михайла, Анікема, Романа і Івана Р.Зотов
вважав синами Бориса Святославича (714, с.281). Реконструкція ця
непевна. Про самого Бориса і його потомство з інших джерел невідомо. Ми
переконані, що такого князя не існувало взагалі, а у пом’янику було
записано рильського князя Святослава-Бориса Ольговича († 1196 р.).
Враховуючи, що ці князі записані після Антонія і перед Дмитром
(найпевніше сином Мстислава Святославича), можна вважати їх синами Гліба
Святославича.

Зрозуміло, що реконструкція ця гіпотетична. З впевненістю можна сказати
тільки одне — ці князі були внуками Святослава Всеволодовича і жили у
першій половині XIII ст. Нам незнані подробиці завоювання монголами
Чернігівської землі. Багато князів могло загинути. Крім того існує
вірогідність утримання якоюсь гілкою Ольговичів Тмутаракані, як
васального князівства у складі Візантійської імперії, яке бл. 1221 р.
могло знову відродити певну самостійність. І монети, які вважаються
монетами Олега-Михаила Святославича могли бути монетами князя Михайла.
Тільки тмутараканський князь міг бути тим «маліком русів», який виступив
на допомогу Судаку у 1221 р. (504, с.67).

[42] Князя Дмитра, вбитого татарами, і княгиню Мамелу Р.Зотов вважав
сином і невісткою чернігівського князя Мстислава Святославича. Син
Мстислава загинув на Калці у 1223 р. За В.Татищевим його звали
Васильком. Напевно Дмитро-хрестильне ім’я.

[43] Князь Михайло Дмитрович був старшим сином Василька-Дмитра
Мстиславича. Княгиня Марфа була його дружиною. В інших джерелах про них
відомостей немає. Р.Зотов відносив їх життя до рубежу XIII-XIV ст. (714,
с.287). Напевно скоріше можна говорити про середину або першу половину
XIII ст. Козельське князівство, яке, вірогідно, отримав Василько-Дмитро
Мстиславич після того як його батько перейшов до Чернігова, по загибелі
князя Василька-Дмитра перейшло до молодшого брата. У 1238 р. Козельськ
захищав племінник князя Михайла Дмитровича. Це могло означати, що самого
князя вже не було в живих.

[44] Федір Дмитрович — молодший брат Михайла Дмитровича, який теж
вірогідно помер до 1238 р.

[45] Козельський князь Василь, який весною 1238 р. сім тижнів обороняв
Козельськ від монголів, був дуже юним. На думку Р.Зотова він був сином
Івана Мстиславича (714, с.287,281). Все це дуже гіпотетично. Згідно
реконструкції цього дослідника у Мстислава були сини Дмитро
(Василько-Дмитро), Андрій, Іван і Гавриїл. Після загибелі на Калці
старшого Василька-Дмитра Козельське князівство мало перейти до Андрія.
За М.Карамзіним, цей князь був убитий у 1245 р., сіле це скоріше
помилка, бо у цьому році, згідно повідомлення Плано Карпіні, був убитий
Андрій Мстиславич, син Мстислава Глібовича (504, с.53). Отже, якщо
Андрій Мстиславич справді існував, то він помер скоріше всього до 1223
р. Тоді Козельське князівство тримав Іван Мстиславич, який помер
невдовзі перед приходом монголів. Те, що на престолі опинився його малий
син, може свідчити, що молодший брат Гаври’ш і старші племінники Михайло
та Федір Дмитровичі померли. Гавриїл-скоріше чернече ім’я, тож молодший
брат міг піти у монастир. Але всі ці реконструкції дуже гіпотетичні, на
що звернув увагу і Л.Махновець (87, с.394).

[46] Рильський князь Андрій, про якого інші джерела не знають, міг бути
тільки сином рильського князя Мстислава Святославича (до 1206 -1241).
Згідно пом’яника дружину князя Андрія звали Оленою. Можливо, що Андрій
успадкував Рильське князівство у 1241 р., а його молодший брат Олег (†
1285р.) спочатку отримав Воргольський уділ. Отже тут пом’яиик дозволяє
уточнити ще один епізод з історії Рильського князівства.

[47] Р.Зотов вважав князя Михайла Олександровича сином князя Олександра
Костянтиновича (поз. 15 пом’янника). Виходячи з цього, за нашими
уточненнями це мав би бути молодший внук князя Олега-Костянтина
Святославича. Так само це міг бути і син липицького князя Олександра (†
після 1285 р.). Але цей князь Михайло Олександрович у першій половині
XIV ст. княжив у Чернігові. А у Чернігові, виходячи з практики
успадкування престолів, яка була прийнята у 1206 р. (504, с.48), княжили
нащадки Михайла Всеволодовича. Після Андрія Всеволодовича, молодшого
брата Михайла, чернігівський престол зайняв Роман Михайлович, записаний
у пом’янику як Роман Старий (поз. 30). Джерелами зафіксрвані два його
сини — Михайло і Олег. Михайло помер при житті батька, бо його
наступники зберегли тільке Осовицьке князівство, яке було волостю
Брянського князівства, в якому правив Михайло. Олег закінчив дні у
монастирі. Найбільш вірогідно, що у Романа був ще один син Олександр,
який успадкував у 1288 р. чернігівський престол і залишив його своєму
синові Михайлові (504, c. 165).

[48] Чернігівський князь Роман Михайлович добре відомий джерелам. У
своєму листі великий князь литовський Вітовт титулував Романа
Михайловича великим князем чернігівським (126, стб.471). Використовуючи
суперництво Чернігова і Смоленська за Брянське князівство, Вітовт
поставив його намісником у Смоленськ. У 1401 р. князь Роман загинув під
час виступу смолян у підтримку їх законного князя Юрія Святославича
(140, с.52, 72, 121). Про сина чернігівського князя Семена Романовича і
його дружину княгиню Марію Корчевську відомо тільки з пом’яника. Семен
Романович, напевно, помер при житті батька, бо по смерті Романа
Михайловича князівство перейшло до Гедиміновичів. Княгиня Марія,
напевно, була не Корчевською, а Карачевською, скоріше всього дочкою
карачевського князя Святослава Титовича, незнаноною з інших джерел.
Такий альянс був би дуже вигідним. Карачевське князівство на той час
було одним з найсильніших на Чернігівщині.

[49] Про курського князя Георгія (Юрія), який міг бути сином Олега
Святославича, і його сина Георгія відомо тільки з пом’яника. Князь Юрій
Ольгович тримав Курське князівство у середині XIII ст.

[50] У 1245 р. за свідченням Плано Карпіні в Орді загинули сини
Мстислава-Федора Глібовича князь Андрій Мстиславич з незнаним з імені
молодшим братом. Разом з ними, схоже, обірвалася гілка Гліба
Святославича, яка тримала після 1206 p. Сіверське князівство. Незнаний з
імені син Мстислава Глібовича не міг бути князем Федором Мстиславичем
Новгородським, бо в останнього була дружина княгиня Мотрона. Р.Зотов
пропонував читати запис у пом’янику як подвійне ім’я Федір-Мстислав
(тобто Федір -хрестильне ім’я, а Мстислав — князівське) і ототожнив
цього князя з Мстиславом, сином Давида Ольговича, який народився у 1193
р. (714, с.284). До цього князя справді у 1245 р., після загибелі Андрія
Мстиславича, могло перейти Сіверське князівство.

[51] Костянтин Давидович, напевно, успадкував Новгород-Сіверське
князівство після смерті старшого брата Мстислава-Федора. Про нього і
його сина Тимофія відомості збереглися тільки у пом’янику. Тимофій
Костянтинович теж, напевно, правив у Новгороді-Сіверському у другій пол.
XIII ст.

[52] Путивльський князь Іван Романович, судячи з пом’яника, був старшим
сином нещасливого Романа Ігоревича, повішеного галицькими боярами у 1211
р. Путивльське князівство він міг успадкувати у 1223 р. після смерті
Ізяслава Володимировича, який, ймовірно, загинув на Калці (118, с.236).

[53] Костянтин Романович, звичайно, брат Івана Романовича, з інших
джерел невідомий.

[54] Михайло Романович, який загинув у битві з литовцями, напевно у
другій половині XIII ст., коли у джерелах відбита конфронтація Литви з
волинськими і чернігівськими князями, був молодшим братом двох
попередніх князів. Можливо, що вони володіли Путивльським князівством по
частках.

[55] Джерелам відомий тільки один князь Олександр, який жив у цей період
і тримав Липицьке князівство. Олександр належав до молодшої гілки
Ольговичів. У 1285 р. з допомогою ординців він розправився з рильським
князем Олегом Мстиславичем і його синами, помстившись за смерть свого
брата Святослава.

[56] Хто з Ольговичів перебуває під іменем Василя Чорноризця встановити
неможливо. Нам, однак здається, що можна поз.55 об’єднати з поз.56. Тоді
б це могло означати, що липицький князь після свого злочину пішов у
монастир під іменем Василя Чорноризця.

[57] Михайло Глухівський і його син Семен відомі з родоводів. На їх
підставі можна судити, що тут записані нащадки Михайла Всеволодовича:
його внук глухівський князь Михайло Семенович (друга пол. XIII — поч.
XIV ст.) і правнук глухівський князь Семен Михайлович (перша пол. XIV
ст. — до 1375) (504, c. 169).

[58] Молодший брат глухівського князя Михайла Семеновича новосильський
князь Олександр Семенович був убитий в Орді 15.08.1326 р. (121 ,с.205).

[59] Князь Семен Олександрович, син Олександра Семеновича, відомий також
з родоводів, був новосильським князем (1326-до 1371).

[60] Устівський князь Михайло Всеволодович був сином Всеволода
Семеновича, молодшого брата Михайла та Олександра Семеновичів (714,
с.291,297). Його діяльність можна віднести ло першої половини ХІV ст.

[61] Новосильський князь Сергій Олександрович був убитий ординцями до
1371р., після цього Новосильське князівсьво відійшло до старшої гілки,
яка княжила у Глухові. Напевно після загибелі Сергія ця гілка
обірвалася.

[62] На підставі цього запису можна вважати, що після Георгія (Юрія)
Ольговича престол Курського князівства займав його брат Дмитро, дружину
якого звали Феодорою. Йому успадкував син Василь, убитий ординцями.
Дружина Василя мала ім’я Анастасія. Після нього в останні десятиріччя
XIII ст. у Курську вже не було князя, його тримав баскак Ахмат (504, c.
183).

[63] Р.Зотов вважав князя Дмитра сином Мстислава Давидовича (714,
с.290), з чим можна погодитися. Пом’яник також зафіксував його дружину
княгиню Марію. Дмитро Мстиславич княжив у Новгороді-Сіверському у другій
половині XIII ст.

[64] Можна припускати, що під цією позицією записано незнаного з інших
джерел сина сновського князя Всеволода Ярополковича. Андрій Всеволодович
та його дружина Феодора були сучасниками князів, записаних під поз.63 та
65.

[65] Путивльський князь Іван, як і вважав Р.Зотов, скоріше всього був
сином Івана Романовича. Ординці вбивали переважно сильніших князів, яким
вдавалося стабілізувати становище у своїх володіннях і розширювати їх.
Саме таке піднесення Путивльського князівства відбулося у другій
половині XIII ст. Синам Івана Івановича вдалося при допомозі ординців
опанувати Київську землю (504, c. 178).

[66] Чому потрапили у пом’яник сіверських князів великий князь
рязанський Іван Федорович (1402-1408, 1409-1427 рр.) та його сестра
Василиса, видана за серпуховського князя Івана Володимировича, сказати
важко, їх батько був одружений з Софією, дочкою великого володимирського
і московського князя Дмитра Івановича. З близьких родичів лише тітка
Агрипина була одружена з Ольговичем — козельським князем Іваном
Титовичем (504, с. 158).

[67] Трубчевський князь Михайло Андрійович, з інших пам’яток незнаний,
на думку Р.Зотова, належав до нащадків героя «Слова» Всеволода
Святославича. Його батько був сином Святослава Всеволодовича, тому
діяльність Михайла Андрійовича можна віднести до другої половини XIII
ст. (505, табл. 13) 3 цим висновком важко не погодитися.

[68] Турівський князь Юрій потрапив у пом’яник, напевно, як родич
Ольговичів по дружині або по дочці. Можна тільки здогадуватися, що його
діяльність відносилася до другої половини XIII ст. і він походив з
однієї з старших гілок нащадків Юрія Ярославича, можливо був внуком
князя Андрія, який загинув на Калці.

[69] Оболенський князь Костянтин Іванович, нащадок наймолодшого сина
Михайла Всеволодовича — Юрія, був убитий у своїй столиці у 1363 р. під
час війни з Ольгердом Гедиміновичем (122, c. 11). Як ми вже звертали
увагу раніше (500, с. 68), у Никонівському зведенні князь Костянтин
Іванович переплутаний з своїм дідом Костянтином Юрійовичем, якому б на
той час було не менше 120-130 років. Ця помилка перенесена у схеми
О.Зиміна та інших.

[70] Пронський князь Олександр Михайлович у 1339 р. спробував установити
з Ордою прямі стосунки за спиною у свого сюзерена двоюрідного брата
рязанського князя Івана Коротопола. Останній перехопив і пограбував його
обоз, а самого Олександра Михайловича привів у Переяслав-Рязанський і
наказав убити (115, с.235). Напевно дружина пронського князя була з
Ольговичів і через це його ім’я було занесене у пом’яник.

[71] Хотимський і карачевський князь Патрикій Наримунтович († 1408 р.)
відомий з різних джерел. Від нього походять родини князів Патрикеєвих,
Булгакових, Голіциних, Куракіних, Щенятєвих, Хованських і Корецьких.
Однак пом’яник уточнює хрестильне ім’я князя — Давид, ім’я його дружини
Олени, а також те, що князь Патрикій тримав Стародубське князівство і
передав його сину Федору чи Дмитру (обидва загинули у битві на Ворсклі
12.08.1399 р.), від яких це князівство перейшло до Олександра. Крім цих
трьох синів у Патрикія-Давида був ще син Юрій. Син Іван іншими джерелами
не засвідчений. Нам здається, що Іван -хрестильне ім’я одного з
стародубських князів, скоріше Федора.

[72] Єдиний князь з тверської династії, який називався Борисом
Михайловичем, помер 19.07.1395 р. Він тримав Кашинське князівство
(1389-1395 рр.). Його дружиною була дочка смоленського князя Святослава
Івановича. Єдиний син Іван теж займав кашинський престол. До Ольговичів
цей князь не міг мати жодного відношення, отже і не міг бути вписаним у
Любецький пом’яник.

Серед князів тверської династії був князь Борис Олександрович, який був
великим князем тверським (1426-1461 рр.). Він був одружений двічі, обох
дружин звали Анастасіями, перша була сестрою можайського князя Івана
Андрійовича, друга — дочкою суздальського князя Олександра Васильовича.
Родиних зв’язків з Ольговичами або сіверськими князями з інших династій
у нього не було. Але цей князь видав свою двоюрідну сестру Анну Іванівну
за Свидригайла і активно допомагав останньому у війні проти Зигмунта
Кейстутовича. Отже він міг бути внесеним у Любецький пом’яник.

Інший князь з цієї династії Борис Олександрович († до 1477 р.) займав
микулинський престол, не стикався з сіверськими князями і не мав підстав
для внесення у Любецький пом’яник.

Міг бути внесений у пом’яник і останній великий князь тверський Михайло
Борисович (1461-1486 рр.). Він був одружений з дочкою київського князя
Семена Олельковича. Втративши тверський престол, Михайло Борисович
емігрував у Литву, де і помер після 1505 р. (660, с.507-512, 530-534).
Не виключено, що він певний час перебував на Чернігівщині.

[73] Під іменем князя Василя Рильського у пом’янику, найвірогідніше,
записаний Василь Іванович Шемячич, наймолодший син Івана Дмитровича
Шемякіна, батько якого претендував на московський престол. Емігрувавши у
Литву, Іван Дмитрович отримав у 1454 р. майже всю Сіверщину і
Чернігівщину. Василь Іванович спочатку тримав Рильське князівство, а
потім об’єднав у своїх руках всю землю. У1500 р. він із своїми землями
перейшов під московську протекцію. Незважаючи на його вірну службу, у
Москві не були зацікавлені в існуванні такого потужного васала. У 1517
р. його заарештували перший раз. Він зумів оправдатися. У 1523 р. його
схопили, і він помер в ув’язненні у 1529 р., а князівство було
анексоване Москвою.

Не виключено, однак, що у першій половині XIV ст. у Рильському
князівстві ще правив син або внук Федора Андрійовича на ім’я Василь.

[74] Князь Іван Олександрович Глинський († після 1399 р.) був внуком
знаменитого Мамая. Його дружиною була Анастасія Данилівна Острозька
(2112, s.92). У Любецький пом’яник він потрапив через те, що мав
володіння на Чернігівщині.

[75] Звенигородський князь Федір Андріянович у 1377 р. згадується як
литовський васал. Він походив з карачевської гілки Ольговичів, тобто
належав до нащадків Михайла Всеволодовича. Згідно пом’яника княгиню
звали Софія, а сина — Олег. Джерелам відомий один син Федора
Андріяновича — Олександр. У 1408р. у свиті Свидригайла Ольгердовича він
виїхав у Москву, де і залишився (133, с.237). Можливо, що Олександр —
хрестильне ім’я Олега.

[76] В особі князя Дмитра Чернігівського і його брата Івана Р.Зотов
бачив Дмитра-Корибута Ольгердовича і його брата Івана-Скіргайла
Ольгердовича (714, с.96). Як сюзерен Чернігівщини сіверський князь
Дмитро-Корибут міг носити титул князя чернігівського. Окрім того не
виключено, що цей князь міг тримати Чернігів після смерті Романа
Михайловича у 1401-1405 рр. (504, с. 165). Ф.Шабульдо пропонував
ототожнити Дмитра Чернігівського з Дмитром-Бутавом Ольгердовичем, який
до 1380 р. володів Брянським і Чернігівським князівствами, а після
переходу під московську зверхність, втратив їх обидва (1605, с.88-89).
Така інтерпретація також можлива.

[77] Князь Іван-Скіргайло Ольгердович займав троцький (1382-1387 рр.),
полоцький (1387 р.) престоли, був намісником Ягайла у Великому
князівстві Литовському у 1387-1392 рр. і київським князем у 1395-1396рр.

[78] Іжеславський князь Михайло Євнутійович загинув у битві на р.Ворсклі
у 1399 р. (140, с.46,52). У Любецький пом’яник його могли занести як
близького родича чернігівських князів, напевно з боку дружини.

[79] Боярська родина Остиків і у XVI ст. вступала у шлюбні зв’язки з
княжими родинами. Так Микола Юрійович Остик був одружений з княжною
Ганною Романівною Друцькою-Любецькою († 1571р.), а його дочка Анна була
видана за князя Лева Олександровича Сангушка-Каширського (1700,
с.291,295). Напевно Давид Остикович був боярином, який одружився з
княжною Олександрою, дочкою одного з князів, які тримали якесь
князівство у Чернігівській землі на рубежі XIV-XV ст.

[80] Р.Зотов вважав, що тут записано ковельського князя Івана Титовича,
який у 1371 р. згадується як васал Ольгерда Гедиміновича. Цей князь у
1377 р. одружився з дочкою великого рязанського князя Олега Івановича
Агрипиною (714, с.297). Сумнівів ця гіпотеза не викликає. Серед
ковельських князів цього періоду був ще один Іван — князь Іван Федорович
Шокур (друга пол. XIV ст.), але він тримав якусь дрібну частку
князівства і його нащадки втратили князівський титул і писалися Сатіни-
Шокурови. Крім того про його дружину нічого не відомо.

[81] Про князя Семена Юрійовича Турівського відомо тільки з Любецького
пом’яника. Очевидно він був сином князя Юрія, записаного під поз.68 у
цьому пом’янику. Тоді його діяльність можна віднести до кінця XIII —
початку XIV ст.

[82] Безперечно, що мова йде про Дмитра-Бутава Ольгердовича, який
загинув у 1399 р. у битві на р.Ворсклі. Свого часу він тримав
Трубчевське і Брянське князівства, а до 1380 р. був сюзереном усієї
Чернігівської землі. Другий Дмитро Ольгердович — Дмитро-Корибут був
одружений з Анастасією, дочкою великого князя рязанського Олега
Івановича (23, т.2, N 67, c. 104). Ім’я дружини Дмитра-Бутава з інших
джерел незнане. На підставі Любецького пом’яника можна стверджувати, що
її звали Анною. Обидва сини Дмитра-Бутава та Анни — Михайло і Іван
Кіндир відомі з інших джерел. Іван Кіндир загинув з батьком на р.Ворсклі
у 1399 р. (140, с.52,73,139,161,187,208), а Михайло успадкував
Трубчевське князівство (1034, с.45). Те, що під поз.82 записаний
Дмитро-Бутав, підвищує ступінь вірогідності здогадки Р.Зотова стосовно
того, що запис під поз. 76 відноситься до Дмитра-Корибута.

[83] Князь Іван Ольгімантович займав київський престол у 1396 — після
1401 рр. Стосовно особи Івана Ольгімантовича і версій навколо київського
князя Івана Борисовича, який загинув у 1399 р., ми вже писали раніше
(504, с. 161 -162). Про княгиню Агрипину відомо тільки з Любецького
пом’яника.

[84] Тут записано оболенського князя Андрія Костянтиновича, який
успадкував престол після свого батька у 1363 р.

[86] Князь Давид Дмитрович тримав Городецьке князівство (до 1388-до
1399рр.) і був одружений з княгинею Марією Ольгердівною. До кінця немає
впевненості, про який Городець (турівський чи мінський) йде мова.
Скоріше про перший. Не виключено також, що Давид був одним з синів
Дмитра-Любарта і мав уділ з центром у Давид-городку. У нього були і
якісь володіння у Сіверській землі, бо він згадується на першому місці в
числі васалів Дмитра-Корибута у грамоті від 26.04.1388 р. (201,1.1, N 9,
s.8-9).

[87] Князі Волховські походять від Івана Болха, молодшого сина
Звенигородського князя Андріяна Мстиславича, який тримав свій уділ до
1339 р. (504, c. 175). Серед його нащадків ім’я Дмитро зустрічається аж
у 1566 р. У цього князя Дмитра Івановича був старший брат Василь і
двоюрідний брат Василь Юрійович. Внесення цих князів у Любецький
пом’яник невірогідно. Вони були московськими служилими дворянами, які
давно втратили удільні володіння і ніяк не були пов’язаними з
Чернігівською землею. Отже залишається припускати, що Дмитро — одне з
імен перших болохівських удільних князів, найбільш вірогідно Олександра
Івановича, внука Івана Андріяновича, який правив на рубежі XIV-XV ст. і
мав сина Василя. Якщо ця здогадка правильна, то дружину його звали
Анастасією.

[88] Р.Зотов вважав князя Івана-Мстислава, який загинув у Куликовській
битві у 1380 р., сином оболенського князя Івана Костянтиновича (714, с.
304). У родоводі князів Волконських цей князь записаний як син Івана
Юрійовича на прізвисько Товста Голова. Іван Менший Юрійович Товста
Голова отримав Волконське князівство. Його син Федір, який загинув на
Куликовському полі у 1380 р., названий у джерелах князем таруським,
очевидно тому, що він був старшим з таруських удільних князів, які брали
участь у цій битві. Іван-Мстислав був князем спаським. Спаський уділ
виділився з канінського. Канінське князівство належало нащадкам Семена
Юрійовича, старшого синатаруського князя Юрія Михайловича. Напевно
Іван-Мстислав був його нащадком. Але, можливо, що ця гілка вимерла і
Спаське князівство перейшло до молодшої гілки — нащадків Івана Товстої
Голови. Тоді князь Іван-Мстислав був сином Федора Івановича і тому у
списку загиблих таруських князів стоїть позаду нього. Дружину спаського
князя звали Софією.

[89] Мезецький князь Андрій Всеволодович на прізвисько Шутиха у 1422 р.
разом з братом виступив на допомогу Одоєвському князівству проти
ординців. Його дочка Аксинія була видана за князя Федора Одинцевича, а
друга дочка Авдотія — за князя Івана Семеновича Бабу-Друцького (504, c.
177). Ім’я дружини княгині Євпраксії знане тільки з Любецького
пом’яника.

[90] Крошинське князівство виділилося з Новогрудського. Першим
крошинським князем був, ймовірно, Іван — син новогрудського князя
Войдата Кейстутовича (після 1362 р.?). Потомство Крошинських, серед яких
ім’я Семена не зустрічається, можна прослідкувати від Івана Романовича
(1446-1450 рр.). У пом’янику монастиря св.Трійці у Вільні (перша пол.ХV
ст.) записані Роман, Петро, Флор і Суран Крошинські (504, c. 193).
Напевно, що Роман був старшим сином Івана Войдатовича. Семен Крошинський
міг бути його молодшим братом, записаним у пом’яник помилково як Суран.

[91] Присутність у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, який у
другій половині XIV ст., напевно, тримав якесь князівство у Київській
землі або княжив у Путивлі, підтверджує історичність київського князя
Станіслава з династії путивльських Ольговичів. За легендарною частиною
литовських літописів цей князь у 1321 р. був розбитий на р.Ірпені і
прогнаний з Києва. Слідом за Ф.Шабульдо ми відносимо цей епізод до 1324
р. Ми ототожнюємо князя Станіслава з князем Терентієм Івановичем,
погоджуючися з версією Р.Зотова (504, c. 159).

[92] Перший з вяземських князів, відомий джерелам, який носив ім’я
Семен, жив у першій половині XVI ст., коли князівство вже було
анексоване Московською державою. Вяземські на той час були московськими
дворянами середньої руки. Племінник князя Семена Андрійовича був
опричником. Отже цей князь не міг мати тещу Анастасію з чернігівських
князів і не міг бути включеним у Любецький пом’яник. Тож залишається
припускати, що Семен — хрестильне ім’я одного з вяземських князів, який
жив у другій половині XIV ст. — на початку XV ст. У той час різними
уділами Вяземського князівства володіли Іван Михайлович, Данило
Михайлович, Олександр Михайлович, Тимофій Михайлович, другий Данило
Михайлович та Іван Іванович. Котрийсь з них мав друге ім’я Семен і був
зятем княгині Анастасії з Чернігівської землі.

[93] Князь Федір Любартович займав сіверський престол у 1393-1405 рр.
Його брат князь Іван Любартович міг зберегти за собою якійсь уділ у цій
землі або взяти звідси за дружину княгиню Марію, яка походила з місцевої
династії. Ми сумніваємося у правильності версії Ф.Шабульдо стосовно
того, що син Дмитра-Любарта міг ще за життя батька у 60-х роках XIV ст.
отримати якійсь уділ на Сіверщині (1605, с.63).

[94] Серед князів Трубецьких, нащадків Бутава-Дмитра Ольгердовича, князя
Івана Михайловича не було. Отже, скоріше всього, це останній з нащадків
Всеволода Святославича, син Михайла Михайловича, який княжив у середині
XIV ст., десь до 1360-х років.

[95] Серед відомих князів Перемишль-Козельського та
Перемишль-Воротинського князівств, які могли бути записані до Любецького
пом’яника, Василя немає. Але старший брат родоначальника
перемишль-козельських князів, від яких походять князі Горчакови, Романа
Івановича називався Василь Зазрпка. Його діяльність можна віднести до
другої половини XIV — початку XV ст. Нащадків у нього не було. Судячи з
запису у пом’янику Перемишль-Козельське князівство спочатку було
виділено йому або по частках з Романом Івановичем.

[96] Соломирецькі князі походили від Івана Дмитровича Шаха, внука Гліба
Святославича, який у 1395 р. був великим князем смоленським. Залишившись
литовськими васалами нащадки Гліба отримали уділ у мінській волості з
центром у с.Соломірце над р.Соломеречою, притокою Вячи. Серед князів
Соломирецьких першим, хто мав ім’я Василь був внук Івана Шаха Василь
Татищ. Відомий дворянський рід Татищевих вважав його своїм
родоначальником (2112, s.493). Останнє далеко не безперечне (1469).
Василь Юрійович Татищ жив у другій половині XV ст.

[97] Городенський князь Ярослав-Онисим Олександрович, син великого
тверського князя Олександра Івановича був убитий у Литві в 1435 р.,
очолюючи тверську дружину, яка прийшла на допомогу Свидригайлові
Ольгердовичу.

[98] Напевно тут записано козельського князя Василя Григоровича Глазиню,
діяльність якого відноситься до періоду середини XV ст. — після 1486 р.

[99] Звенигородський князь Федір Олександрович Котлече у 1408 р. разом з
батьком виїхав у Москву, звідки не повернувся. З Любецького пом’яника
стає відомим, що його убили татари.

[100] Важко ідентифікувати особи князя Дмитра «Орлкаго» і княгині
Євдокії. Серед князів, які тримали у цей період уділи у Чернігівській
землі таке ім’я носили лише три князі. Воротинський князь Дмитро
Федорович (після 1455 — після 1496 рр.) був одружений з Анною
Костянтинівною Бабич-Друцькою. Отже, зостаються козельський князь Дмитро
Іванович Глушаков (після 1494 — до 1505 рр.) і мосальський князь Дмитро
Іванович (до 1496 — після 1513 рр.).

[101] Ідентифікувати князя Івана Сонського, інока, і княгиню Євпраксію
ще важче. Надто багато подібних імен серед потомків Ольговичів у кінці
XV ст. Крім того Іван Сонський може бути чернече ім’я і прізвисько.

Таким чином, підводячи короткий підсумок нашої перевірки дослідження
Р.Зотова, можна стверджувати, що Любецький пом’яник є унікальним і
надзвичайно цінним джерелом, яке дає багато достовірної інформації
стосовно князів і їх родин. Більшість князів, записаних у пом’янику,
відомі з інших джерел, що підвищує довіру до пам’ятки. Значна частина
гіпотез і припущень Р.Зотова вірогідні та актуальні і зараз. Деякі наші
уточнення, сподіваємось, просунули трохи вивчення пам’ятки, яке в
жодному разі не можна вважати вичерпним.

ХОЛМСЬКИЙ ПОМ’ЯНИК. СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Холмський пом’яник втрачений, можливо назавжди. Бл. 1720-х рр.
греко-католицький митрополит Лев Кішка заніс виписку з цього пом’яника,
яка стосувалася князівських та магнатських родин, до свого рукопису на
сторінку 287. Сам пом’яник, на думку Л .Кішки, був написаний бл. 1650 р.
Рукопис митрополита, який зберігався у бібліотеці греко-католицького
капітулу у Перемишлі, був загублений між двома світовими війнами. Разомз
І.Мицьком ми намагалися його знайти, але це вдалося В.Александровичу.
Рукопис Л.Кішки зберігається нині у Львові в Науковій бібліотеці
ім.В.Стефаника. Цим рукописом користувався А.Петрушевич, який і
опублікував виписку з Холмського пом’яника (1270, с.589). Цю виписку,
уточнену за оригіналом Л.Кішки, ми приводимо нижче з урахуванням версії
І.Мицька стосовно запису родини Острозьких, яка не викликає заперечень
(504, с. 124-125). В оригіналі цей фрагмент має вигляд: «De domo
Ostrosiorum: Anna religiosa et filius ejus Patritius Olgimantoram
Ozarius Skimnik Eufhemius Basilius.»

Fnerunt ante actis temporibus in Monasterio Chelmensi de domo
principorum religiosi.

[I] De domo Ostrosiorum: Anna religiosa et filius ejus Patritius

[2] [De domo] Olgimontorum: Ozarius Skimnik, Euphemius, Basileus

[3] De domo Belzensiorum: Anna, Theodosius, Georgius, Jana, Parascevia,
Marta

[4] De domo Koriatoviciorum: Basilius, Michael

[5] De domo Kobrinensium: Julianna et Agata Skimnicae

[6] De domo Sanguszkorum: Borys, Anna Skinmica, Alexander, Agata,
Sylvester, Gennadius, Alexius filius Alexander Sanctus, Anastasia et
Basilissa Skimnice

[7] De domo Bohovitinoviciorum: Timotheus Skimnik, Sophia Skimnica,
Leonida, Irena, Anastassia, Domnicia Skimnice, Arsenius, Timotheus,
Salomea, Timotheus, Dominicius, Arsenius

[8] De domo Sosnowsciorum: principissa Agata, Marianna, Joannes,
Charlampius, A thanasius, Anna, Theodora

[9] De domo Kruszynsciorum: principum Pelagia, Euphracia Skimnice,

[10] De domo Zbarazciorum: Jonas, Nicaephorus, Auxentius Skimnik, Jonas

[11] De domo Conradus: Timotheus, Theodotia, Euphemia, Agrippina,
Hilarion, Gabriel

[12] De domo Trabensium: principum Michael

[13] De domo Olizarorum: Michael, Marianna, Julianna

[14] De domo Hlebovic????????????????????????????????????????????????

[15] De domo Krupsciorum: principum Marta, Michael, Misael, Махітus,
Artemius

[16] De domo Raieckae: Justina, Joannes, Catharina, Anna, Nicolaus
Skimnici

[17] De domo Uhrowiecki: Agata, Gerasimus, Sclamea Skimnica

Спробуємо ідентифікувати осіб, записаних у цьому пом’янику:

[1] Ми залишаємося при раніше висловленій нами думці, що у цьому
фрагменті записано княгиню Анну Васильківну з Острозьких, яка була
дружиною пінського князя Наримунта Гедиміновича і матір’ю його
наймолодшого сина хотимського і карачевського князя Патрикія, який у
1408 р. виїхав з Свидригайлом Ольгердовичем до Москви і від якого пішли
родини князів Патрикеєвих, Булгакових, Голіциних, Куракіних, Щенятєвих,
Хованських і Корецьких. Ймовірно, що Анна Васильківна першим шлюбом була
одружена з останнім пінським князем з династії Турівських Ізяславичів і
через шлюб з нею Наримунт-Гліб Гедимінович отримав Пінське князівство,
Анна Васильківна була другою дружиною Наримунта і від цього шлюбу
народився тільки один Патрикій, який був наймолодшим сином Наримунта. У
Холмі правив брат Анни- Данило, отже, зрозуміло, чому саме вона
відкриває список княжих імен у цьому пом’янику. Вона могла бути
похованою там (504, с. 125-126; 506, с.356-360).

[2] Ольгімантовичі-Гольшанські були нащадками жемайтського князя
Римунта-Романа і старшою гілкою жемайтської династії з якої походили
Тройден, Вітень і Гедимін. Ольгімант-Михайло Міїадовгович займав
київський престол (1324 — до 1331). З трьох князів Гольшанських,
записаних до пом’яника, джерелам відомий князь Василь Юрійович, який
помер до 1481 р. Його батько княжив у Дубровиці. Озарій Схимник,
безперечно, був справжнім ченцем, а не прийняв постриг на смертному
одрі, як це робила більшість князів. З усіх Гольшанських ним найпевніше
міг бути Олександр Іванович на прізвисько Нелюб, син київського князя
Івана Ольгімантовича. Цей князь першим з литовських князів у 1403 р.
виїхав до Москви і отримав Переяслав-Заліський. У 1408 р. це князівство
вже було передано Свидригайлові Ольгердовичу. Доля Олександра Нелюба
залишилася невідомою (500, c. 139). Можливо, що, розчарувавшись у
перспективах служби в Московському князівстві, Олександр Нелюб
повернувся назад, вступив в монастир у Холмі, де і помер десь на початку
XV ст. Тоді Євфимій — це чернече ім’я котрогось з Гольшанських, який
помер пізніше за Олександра Івановича, але раніше за Василя Юрійовича.
Це відразу виключає старших братів Олександра — Михайла та Семена Лютого
і синів Семена — Данила, Михайла Болобана і Семена, бо вони загинули в
бою або в ув’язненні. Відпадає, напевно, і найстарший з синів Івана
Ольгімантовича, батько королеви Софії -князь Андрій Іванович, який не
був пов’язаний з Волинню. Брати Василя Юрійовича померли після нього.
Отже залишаються сини Семена Лютого: Андрій, Юрій, Гліб і Олександр.
Кожен з них міг перед смертю прийняти чернецтво під іменем Євфимія. А
Гліб та Олександр могли навіть бути справжніми ченцями і жити у Холмі.

[3] Серед белзьких князів найбільш відомий Georgius, тобто Юрій
Наримунтович, який тримав це князівство у 1352-1377, 1383-1387 рр. У
1392 р. він разом з Іваном Ольгімантовичем допоміг Вітовту здобути
Вільно. Його син Іван чи Ян, бо дуже вірогідно, що він перейшов у
католицьку релігію, загинув у 1399 р. У пом’янику він, можливо,
помилково записаний як «Jana.» Тоді Parascevia i Marta, мабуть, сестри
Івана Юрійовича і дочки Юрія Наримунтовича. Хто ж такий Theodosius?
Безперечно, що це старший брат Юрія Наримунтовича. Раз він записаний до
белзьких князів, то, можливо, був попередником Юрія. У 1349 р. разом з
Коріатом Гедиміновичем в Орду був посланий свислоцький князь Семен,
якого Ю. Вольф пропонував вважати сином Наримунта. Можливо, що у 1350 р.
Семен Наримунтович прийшов на допомогу Любарту-Дмитру Гедиміновичу і
отримав від нього Белз. У 1352 р. після важкого поранення князь Семен
міг померти, прийнявши перед цим чернецтво під іменем Феодосія. Тому
Белз під час облоги угорського війська обороняв вже воєвода Дрозд. У
тому ж 1352 р. князівство відійшло до брата Семена-Юрія, який перед цим
тримав Кременець (500, c. 118-119). Anna, яка записана першою, напевне
була матір’ю Семена та Юрія. Так як Белзькі записані окремо від
Острозьких, а Юрій Наримунтович був суперником Данила Васильковича і
його нащадків за Холмське князівство, то можна припустити, що першу
дружину Наримунта Гедиміновича теж звали Анною. Можлива ще одна версія.
Як відомо, після втрати Белза Юрій Наримунтович та Іван Юрійович
продовжували писатися Белзькими, підкреслюючи свої права на це
князівство. Можливо і Анна не випадково записана першою серед князів
Белзьких. Дочка останнього белзького князя з Волинських Мономаховичів
Гремислава- Агнешка Всеволодівна (* після 1284 † після 1302) вийшла за
опольського князя Болеслава Владиславича, діда Владислава Опольського,
який титулувався «дідичом» Галицької землі. У Гремислави Всеволодівни
була внучка Анна Болеславівна, яка померла у 1365 р. в монастирі
кларисок у Вроцлаві. Опольські князі були чеськими васалами і їх союзні
відносини з волинськими князями цілком мотивовані. Анна Болеславна могла
бути дружиною Семена Наримунтовича (у 1350-1352 рр. їй було більше 20
років), після смерті якого повернулася до Вроцлава (ії мати Євфимія була
дочкою вроцлавського князя Генріха IV) і вступила до монастиря кларисок.
Шлюб з правнучкою белзького князя попередньої династії закріпляв надання
Любарта-Дмитра і легітимність прав спадкоємців Семена Наримунтовича на
Белзьке князівство.

[4] На нашу думку Василь Корятович — це наймолодший син Коріата
Гедиміновича, який тримав бузький уділ в Подільському князівстві до 1393
— після 1405 рр. Михайло Корятович — це його племінник Михайло
Костянтинович, князь ольшанський і буремльський, родоначальник
Курцевичів, який помер після 1452 р. (500, c. 113). Обидва Корятовичі
могли бути пов’язані з Холмом.

[5] Кобринське князівство утримали за собою нащадки ратненського князя
Федора Ольгердовича. Julianna це, безперечно, княгиня Уляна, вдова князя
Семена Романовича, яка була регентшею при малолітніх синах Івані та
Романі. Відомі її грамоти з 1463 та 1465 рр. Agata Skimnicae, напевно,
її дочка Анна, остання удільна княгиня кобринська, яка померла у 1519 р.
(500, c. 139). Останні роки Анна-Агата могла провести у монастирі.
Кобрин як приватне володіння залишився за її чоловіком Венцлавом
Костелевичем, після смерті якого перейшов до королеви Бони. Родина
Кобринських обірвалася з смертю Анни Семенівни. Якби під іменем Агати
чернецтво приняла котрась з невісток Уляни, то скоріше всього у пом’яник
був би внесений її чоловік. Крім того вдова князя Івана Семеновича,
брата Анни, яка успадкувала третину уділу, звалася Феодорою-Софією. Одне
з цих імен також чернече.

[6] Борис як син Дмитра Сангушка згадується в Уневському помянику. І там
він також поставлений попереду Олександра. Ми вважали, що Борис — це
хрестильне ім’я Івашка Сангушковича, який помер до 1475 р. (500, с. 138)
і не бачимо підстав для перегляду цього припущення. Anna Skimnica-
незнана з інших джерел сестра Івашка та Олександра або дружина
Івашка-Бориса. Олександр Сангушко помер після 1491 р. Він тримав
Каширське князівство і займав уряди володимирського старости та
кременецького намісника. Agata, певно, його дружина. Sylvester та
Gennadius — чернечі імена братів, які померли після нього. В Уневському
пом’янику записано аж сім синів Дмитра Сангушка. Більш певно можемо
говорити про п’ятьох. З них пізніше Олександра помер тільки Михайло (†
після 1511 р.), який тримав Ковельське князівство. Аіехіш filius
Alexander Sanctus це скоріше старший з синів Олександра
Сангушковича-Михайло, який помер до 1501 р., ніж його брат Андрій (†
1534 р.). Anastasia — дочка Михайла-Олексія Олександровича. Вона була
одружена з князем Семеном Богдановичем Одинцевичем і померла у 1559 p.
Basilissa Skimnice — її сестра Василиса Андріївна, яка померла бл. 1577
р. Вона була одружена з князем Андрієм Семеновичем Соколинським, але це
не виключає, що останні роки Василиса могла провести у монастирі в
Холмі.

[7] Родина волинських магнатів Боговитинів фіксується в джерелах з 1431
р. (1700, c. 137) Так як предметом нашого дослідження залишаються
виключно князівські родини, то тут ми можемо тільки зауважити, що до
пом’яника внесені лише ті Боговитини, які мали стосунки з холмськими
храмами або були монахами у тутешніх монастирях (Timotheus Skimnik,
Sophia Skimnica, Domnicia Skimnice; Arsenius, Timotheus, Dominicius
-теж, скоріше, чернечі імена).

[8] Відома магнатська родина Сосновців у XV чи XVI ст. мала у своєму
складі невістку князівського роду (principissa Agata), походження якої
локалізувати навряд чи можливо.

[9] Княгиня Пелагія Крошинська зафіксована в документах між 1581 -1582
рр. Вона була дочкою князя Василя Івановича (1212, s. 193). Крошинські,
як удільні новогрудські князі, могли бути пов’язаними з Холмом.
Euphracia Skimnice, це, можливо, племінниця Пелагії — Олександра
Іванівна, яка померла у 1579 р.

[10] Ідентифікувати князів Збаразьких, внесених до пом’яника дуже важко.
Якщо Jonas тотожний Янушу, тоді тут записано Януша Миколайовича († 1608
р.) та Януша Юрійовича († після 1580 р.). Тоді Nicaephorus та Auxentius
Skimnik — чернечі імена інших Збаразьких, які померли між 1580-1608 рр.
Але обидва Януші були католиками і їх включення до Холмського пом’яника
дуже проблематичне. Можливо, тут записані чернечі імена перших
збаразьких князів, починаючи від Семена Васильовича Старшого († після
1482 р.). Авксентієм Схимником міг бути Семен Васильович Малий.

[11] Родина Конрадів це, напевно, нащадки німецьких колоністів,
спроваджених ще першими холмськими князями, які злилися з місцевою
елітою і перейшли на православ’я. У XVI ст. в актовому матеріалі Волині
Конрадів нами не виявлено. Можливо, що рід до цього часу вигас.

[12] Трабським князівством володів Семен Семенович Гольшанський, який
помер після 1455 р. Єдиним principum Trabensium з іменем Michael міг
бути його старший брат Михайло Болобан, який загинув у 1435 р.

[13] [14] [15] [16] [17] У пом’яник внесені відомі волинські та
білоруські магнатські родини Олізарів (Олізаровичів), Глібовичів
(нащадків Монвіда Гедиміновича, які втратили княжий титул), Крупських
(холмських нобілів, серед яких була principum Marta, встановити з яким
княжим родом вона пов’язана, навряд чи можливо), Раїв (Раєвичів) та
Угровецьких. Усі вони були пов’язані з святинями Холму. Представники цих
родин були ченцями в холмських монастирях.

Таким чином, незважаючи на локальний характер Холмського пом’яника, ця
пам’ятка теж додає немало відомостей, невідомих з інших джерел, які
стосуються княжих родин. Цікава також популярність холмських монастирів
серед княжих та магнатських родин у XIV-XVI ст., що певною мірою
підтверджує думку, що Холм залишався княжою столицею до кінця останньої
чверті XIV ст. і за традицією зберігав свій високий статус ще принаймні
протягом XV ст.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПОМ’ЯНИК. СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Києво-Печерський пом’яник один з небагатьох, який зберігся в оригіналі
(див. Республіканська історична бібліотека України. Відділ стародруків.
Ч. 13672). Ця величезна книга на 288 листах, з яких 215 списані іменами,
була розпочата у 1483р. (1530, с.28). За висновками С.Голубєва, який
першим опублікував пам’ятку, вона була закінчена у 1526 р. (52, с.ІХ) 3
останнім не можна погодитися: записи пам’яті князя Костянтина Івановича
Острозького, який помер у 1530 р., та княгині Анни Крошинської, яка
померла не раніше 1531 р., дозволяють верхню межу формування пам’ятки
продовжити до 1531 р.

Києво-Печерський монастир був головною святинею для українських,
білоруських та литовських князівських і магнатських родин. Зрозуміло, що
кожен, хто міг, вносив відповідні пожертвування і записував свою родину
до пом’яника цього монастиря. Навіть московські та інші російські князі
робили такі пожертвування і записи. Безперечно, що при створенні
пом’яника використовували і більш ранні синодики, які були в монастирі
на час складання пам’ятки. Ми приводимо текст пом’яника за публікацією
С. Голу бєва, виділивши тільки князівські родини (52, с.І-ІХ, 1-88).
Помічені помилки зазначені при аналізі тексту. Комплексне дослідження
пам’ятки вимагає окремої праці. Величезна кількість імен, розміщених без
дотримання хронології і додаткових вказівок, часто об’єднаних зовсім
випадково в одну групу, повтори цих імен в інших місцях дуже ускладнюють
дослідження цього пом’яника у порівнянні з двома попередніми.

[с. 6] Рід князя Михайла Івановича Деревипського:

[1] кн. Дмитра,

[2] кн. Івана… [далі імена без титулів-Л. В.]

[с. 6-7] Помяни князі наші великі:

[3] кн. великого Володимира, нареченого у хрещенні Василем,

[4] кн. великого Ольгерда, нареченого у хрещенні Дмитром,

[5] кн. великого Вітовта, нареченного у хрещенні Олександром, [рядок
підчищений — Л.В.]

[6] кн. великого Семена,

[7] великого князя Данила,

[8] великого князя Івана,

[9] великого князя Дмитра,

[10] великого князя Василя,

[11] великого князя Василя,

[12] великого князя Василя,

[13] великого князя Семена,

[14] великого князя Федора,

[15] великого князя Івана,

[16] великого князя Семена,

[17] великого князя Олександра,

[18] великого князя Дмитра,

[19] великого князя Скіргайла, нареченого у святім хрещенні Івана,

[20] великого князя Володимира Київського і сина його Олександра
Київського, нареченого в іноцех Алексій і сина його князя Семена
Київського,

[21] князя Василя,

[22] князя Івана,

[23] князя Андрія,

[24] князя Івана,

[25] князя Гліба,

[26] князя Ольгіианта, нареченого в святім хрещенні Михайла в іноцех
Євфімія,

[27] князя Ольгімонтовича Івана і сина його Андрія,

[28] князя Семена Івановича,

[29] князя Семена і сина його князя Юрія і сина його князя Василя,

[30] князя Івана,

[31] князя Данила,

[32] князя Гліба,

[33] князя Андрія,

[34] князя Семена,

[35] князя Дмитра,

[36] князя Давида,

[37] князя Дмитра,

[38] князя Володимира,

[39] князя Андрія,

[40] князя Василя,

[41] князя Івана,

[42] князя Михайла,

[43] князя Федора,

[44] князя Романа,

[45] князя Семена,

[46] князя Василя,

[47] князя Івана,

[48] князя Семена [кін., дописано Акілой-Л. В.]

[с. 7] Рід княгині Юліани Юр ‘свої:

[49] великого князя Володимира Київського,

[50] князя Олександра,

[51] князя Семена,

[52] пом ‘яни убієнни князя Михайла Олександри,

[53] князя Івана Юрійовича,

[54] князя Івана Ольгімантовича,

[55] князя Семена,

[56] князя Юрія, сина его

[57] князя Василя, князя Семена Юрісви, княгиню Анастасію і сина їх
князя Лева,

[58] князя Юрія,

[59] княгиню Феодосію,

[60] княгиню Анастасію,

[61] княгиню Авдотію,

[62] княгиню Агрипину,

[63] княгиню Василису іноку Оулиту,

[64] архімандрита Іоасафа,

[65] архімандрита Варлаама,

[66] іноку Феодору,

[67] княгиню Марію,

[68] князя Федора,

[69] княгиню Марію,

[70] князя Івана,

[71] княгиню Апастасію,

[72] князя Василя,

[73] княгиню Анну,

[74] князя Івана,

[ 75] князя Юрія,

[76] князя Олександра,

[77] князя Гліба,

[ 78] князя Григорія,

[79] княгиню Марію,

[80] князя Семена, [далі імена без титулів -Л.В.]

[с.10-11] Рід князя Дмитра Одинцевича…

Се рід княгині Феодосії Буйницької…

Рід князя Василя О строка [Острозького ?-Л.В.]

[81] князя Данила,

[82] князя Федора,

[83] князя Олександра,

[83 А] князя Івана,

[84] князя Алексія,

[85] князя Андрія,

[86] князя Івана,

[87] князя Семена,

[88] князя Івана,

[89] князя Олександра,

[90] князя Івана,

[91] княгиню Анну,

[92] княгиню Василису,

[93] в іночеському чині княгиню Агафію,

[94] княгиню Феодору, Івана, Семена, Анну, Івана, Гервасія, Азарію

[с. 11] А се рід князя Івана Семеновича Кобринського: князя Федора,
Романа князя… князя Гліба, князя Данила, князя Данила, князя Андрія,
князя Семена, Кондрата [с. 11] Рід князів Корецьких:

[95] князя Гліба,

[96] князя Патрикія,

[97] князя Иосифа,

[98] князя Василя,

[99] князя Федора,

[100] князя Михайла,

[101] князя Олександра,

[102] князя Лева,

[103] князя Івана,

[104] Євлашка,

[105] князя Федора,

[106] князя Миколу,

[107] князя Василя,

[108] князя Василя,

[109] князя Лева,

[110] князя Семена,

[111 ] князя Івана,

[112] князя Андрія,

[113] княгиню Авдотію, Василя, Василя, Прокопа, Василя, Кузьму, Івана,
Івана, [114] князя Семена, Петра, Вокла, Івана, Івана, Зиновія…

Рід князя Трубецького…

[с. 12] Рід князя Івана Козловського:

[115] князя Івана,

[116] княгиню Оуліти [?],

[117] князя Івана,

[118] княгиню Христину,

[119] князя Андрія,

[120] князя Василя,

[121] Миколу, княгиню Софію, Макарія

Рід князя Буйницького:

[122] князя Івана,

[123 ] князя Лева, Корнила,

[124] князя Івана

[с. 14] Рід князя Мизайла Дмитровича Вяземського…

[с. 23] Рід князя Юр’єво Святополка…

Рід князя Сангушки Федорови:

[125] князя Іоакима,

[126] князя Василя,

[127] князя Ананія, [далі імена без титулів Л.В. ]

[с.25]

[128] Рід князя Семена Олександровича Київського і княгині его Марії і
сина його князя Василя Семеновича,

[129] князя Олександра,

[130] князя Андрія,

[131] князя Іллю,

[132] князя Володимира інока,

[133] князя Олександра,

[134] князя Семена,

[135] князя Михайла,

[136] князя Івана,

[137] князя Романа,

[138] князя Олександра,

[139] князя Михайла,

[140] князя Петра,

[141] князя Іллю,

[142] князя Семена,

[143] князя Владислава,

[144] князя Петра,

[145] князя Стефана,

[146] князя Михайла,

[147] княгиню Анну,

[148] княгиню Олександру,

[149] княгиню іноку Марину,

[150] княгиню іноку Анастасію,

[151] княгиню велику Софію,

[152] княгиню іноку Анастасію,

[153] княгиню Софію,

[154] княгиню Марію,

[155] княгиню Василису,

[156] княгиню Анну,

[157] княгиню Воїну,

[158] княгиню Авдотію,

[159] княгиню Марію,

[160] княгиню іноку Анну,

[161] княгиню Анастасію,

[162] княгиню Марину,

[163] княгиню Євфросинію,

[164] княгиню Федору, митрополита Григорія, архімандрита Миколу, Івана,
Мисаїла, інока Ігнатія, інока Герасима, інока Германа, інока Іону,
архімандрита Іосафа,

[165] княгиню Анастасію, Агафію, Апастасію, Ірину, Василя, Юліанну,
Стефаниду, Лукіяна, Фестинію,

[166] князя Фому, Феодосію, Федора, Василя, Агафію, Семена, Івана

[с. 26] Рід князів Мосальських…

[с. 29] Рід князів Полубенських:

[167] князя Федора

[с. 30-31] князь великий Іван Васильович Московський вписав…,

[с. 31] Рід князя Воротинського:

[168] князя Федора,

[169] княгиню Марію,

[170] князя Василя, Феодосію, Василя, Ісидора, Кіндрата, Євладія, Мокія,
Василя, Анну, Андрія, Івана, Никифора, Фофана, Федора, Парасковію,
Авдотію, Якова, Пеланію,

[171] князя Данила,

[172] князя Федора, Івана, Акулину, Марію, Давида, Лукіана, Андрія,
Анну, Лукіана, Павла, Мамелфу, Івана, Романа

[с. 31-32] Рід князя Дмитра Івановича Путятича:

[173] князя Дмитра,

[174] князя Данила Друцького,

[175] князя Михайла,

[176] князя Михайла,

[177/ князя Семена,

[178] князя Івана

[179] князя Олександра,

[180] князя Гліба

[181] князя Івана,

[182] князя Григорія,

[183] князя Івана,

[184] князя Василя,

[185] князя Дмитра,

[186] князя Василя,

[187] князя Андрія,

[188] князя Михайла,

[189] князя Федора,

[190] князя Михайла,

[191] князя Івана,

[192] князя Василя,

[193] князя Івана,

[194] князя Федора,

[195] княгиню Марію,

[196] княгиню Фетинію,

[197] княгиню Марію,

[198] княгиню Анну,

[199] княжну Соломонію,

[200] княгиню Марію,

[201] княгиню Юліанну,

[202] князя Дмитра,

[203] княгиню Марію,

[с. 32] Рід князів Трубецьких…

[с. 34] Рід князя Василя Мамая Львовича: [204] князя Льва,

[205] інокиню Агафію, Федора, Андрія.

[с. 35] Рід княгині Юліани:

[206] князя сїЮріяЛугвенісвича,

[207] князя Ольгерда,

[208] князя Семена Лугвенія,

[209] князя Івана,

[210] князя Діонісія інока,

[211] княгиню Юліаиу Схимницю,

[212] Митрофана інока, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с.37] Рідкнязя Олександра Сенгоукови [Сангушка-Л.В.], віноцех Алексія:

[213] князя Мануїла,

[214] князя Семена [далі імена без титулів-Л. В. ].

[с. 39] Рід князя Костянтина Крошенського, казначея смоленського, мати
єго і син єго:

[215] княгиню іноку Євфросинію,

[216] князя Феодосія, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с. 40] Рід князя Василеви Семена Ромодановського…

Рід князя Івана Юрійовича Трубецького…

[с.54] Рід князя Матвія Микитинича:

[217] князя Федора,

[218] князя Дмитра,

[219] князя Федора,

[220] князя Івана,

[221] князя Микиту,

[222] княгиню Євдокію,

[223] іноку княгиню Євфросинію,

[224] княгиню Анастасію, Семена, Дмитра,

[225] князя Льва,

[226] Феодосію,

[227] княгиню Анастасію,

[228] княгиню Мелаю,

[229] князя Василя,

[230] князя Михайла,

[231] князя Петра,

[232] Юліану Схимницю, Якова, Семена, Алексія, Фотія, Пилипа, Авдонія.

[с. 55] Рід князя Василя Мосальського:

[233] інока схимника князя Мисаїла,

[234] князя Петра,

[235] князя Петра, Івана, Пелагію, Івана, Омеляна, іноку Наталію.

[с. 56] Рід князя Василя Семеновича Можайського:

[236] князя Семена,

[237] князя Семена,

[238] княгиню Софію,

[239] княгиню Марію, Авдотію.

[с. 67] Княгині і князя ЮріяДубровицького:

[240] княгиню Уляну, Євдокію, Осія, Олену, Марію, Максима,

[с. 69] Рід князя Федора Ярославича:

[241] князя Федора,

[242] княгиню Олену, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с. 70] Рід князя інока Іони Соколинського…

Рід князя Костянтина Крошенського з Смоленська:

[243] князя Романа,

[244] князя Івана,

[245] княгиню Іванну, Євпраксію,

[246] князя Федора, Юліанну,

[247] князя Костянтина,

[248] княгиню Анну,

[249] князя Василя, Юліанну.

[с. 72] Рід княгині Мосальської:

[250] іноку Феодосію, іноку Євдокію, Євфимію, іноку схимницю Євфросинію
[далі імена без титулів-Л.В.].

[с. 75- 76] Рід князів Крошенських:

[251] князя Івана,

[252] княгиню Євпраксію, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с. 77] Рід князя Вишневецького:

[253] князя Михайла,

[254] княгиню Агафію,

[255] князя Василя,

[256] княжну Марію,

[257] князя Михайла,

[258] княжну Марію,

[259] князя Єрофея, Авдотію.

[с. 79] Пом ‘яни князя Костянтина Івановича, воєводи троцького,
преосвященного архієпископа митрополита Иосифа, преосвященного
архієпископа митрополита Іони, смиренного єпископа вассіана, смиренного
інока ім ‘ярек, смиренного інока архімандрита Ісайю, смиренного інока
архімандрита їм ‘я рек, смиренного інока архімандрита Мисаїла,

[260] велику королеву Олену,

[261] князя Георгія,

[262] князя Дмитра,

[263] князя Тимофія,

[264] князя Данила,

[265] князя Івана,

[266] князя Федора в іноцех Феодосія,

[267] князя Семена,

[268] князя Олександра в іноцех Олексія,

[269] князя Андрія,

[2 70] князя Василя,

[271] князя Данила,

[272] князя Івана,

[273] князя Георгія,

[2 74] князя Івана,

[275] князя Семена,

[276] князя Івана,

[277] князя Федора,

[278] князя Семена,

[279] князя Федора,

[280] князя Пилипа,

[281] князя Василя,

[282] князя Романа, Андрія, Семена, Івана,

[283] князя Семена,

[284] князя Георгія,

[285] князя Семена,

[286] князя Михайла,

[287] князя Семена,

[288] князя Михаила,

[289] князя Івана [?]

[290] князя Георгія,

[291] князя Василя,

[292] князя Федора,

[293] князя Федора,

[294] князя Георгія,

[295] князя Льва,

[296] князя Івана,

[297] князя Сергія,

[298] князя Иосифа,

[299] князя Родіола,

[300] князя Льва,

[301] князя Олександра,

[302] князя Дмитра, Петра, Ісремїї, Данила, священноінока Никифора,
Фрола, Миколи, Івана, Ілії, Пилипа, Онисифора, Боніфатія, Онисима,
Федора, Петра, Никифора, Лукіана,

[303] інокиню княгиню Єлизавету,

[304] княгиню Феодору,

[305] княгиню Агафію в іноцех Агрипину,

[306] княгиню Феодору,

[307] княгиню Тетяну,

[308] схимницю Марфу,

[309] княгиню Анну,

[310] княгиню Анастасію,

[311] княгиню Федору,

[312] княгиню Марію,

[313] княгиню Юліанію,

[314] княгиню Анастасію,

[315] княгиню Юліанію,

[316] княгиню Мавру,

[317] княгиню Анастасію,

[318] княгиню Марію,

[319] княгиню Софію,

[320] княгиню Євфросинію, Марію, Тарасія, Микиту, Федора, Григорія,
Марію,…, Василя.

[с. 82] Рід князів Соколинських з Волині:

[321] князя Михайла,

[322] княгиню Юліанію, Марію, Василя, Семена.

[с. 84] Рід князя Михайла Васильовича Ромодановського:

[323] інока князя Мисаїла,

[324] інока князя Вассіана,

[325] княгиню Євфимію [далі імена без титулів].

Першим до Києво-Печерського пом’яника внесений рід князя Михайла
Івановича Деревинського, що є, звичайно, випадковим. Князь Михайло жив у
кінці XV — на початку XVI ст. Походження цієї волинської князівської
родини незнане. Можливо, що вони були нащадками болохівських князів, їх
прізвище могло походити від болохівського міста Деревич, вперше
згаданого під 1241 р.

[1] [2] Напевно князь Дмитро був дідом, а князь Іван батьком князя
Михайла Деревинського. З інших джерел вони незнані. Наявність у списку
імен без титулів може бути свідченням, що ця дрібна князівська родина на
початку XVI ст. злилася з земянами та шляхтою, втративши князівське
достоїнство.

У групу, об’єднану титлом «Пом’яни князі наші великі» потрапили князі з
різних періодів та династій, у тому числі і не пов’язані з Києвом. Ця
частина пом’яника, напевно, компонувалася редакторами з різночасових
записів, при цьому, можливо, закреслювалися імена одних князів, а
вставлялися імена інших.

[3] Великий князь Володимир, названий у хрещенні Василем († 1015 р.),
напевно, був записаний попереду у всіх найдавніших київських пом’яниках.

[4] Не підлягає сумніву, що Ольгерд Гедимінович († 1377 р.) був
православним. На підставі Києво-Печерського пом’яника можна
стверджувати, що його хрестильне ім’я Дмитрій.

[5] Вітовт-Олександр Кейстутович († 1430 р.) був внесений у пом’яник
разом з іншими великими князями литовськими. Цей рядок був підчищений
уже після складання пом’яника, коли настала епоха релігійного
протистояння і Вітовтові «пригадали» його перехід у католицьку релігію.

[6] У мініблоці великих литовських князів міг бути записаний Семен
Євнутович, син великого князя Євнута Гедиміновича, усуненого з престолу
Ольгердом. Цей князь востаннє засвідчений підписом під миром з Орденом у
1411 р. (500, с. 147). Можливо також, що це один із записів київського
князя Семена Олельковича († 1471 р.), який титулувався «з ласки Божої
великий князь київський».

[7] Як великий князь Данило міг бути записаний московський князь Данило
Олександрович († 1303 р.). Великим князем він не титулувався, але в
даному контексті відкриває мініблок московських князів. Напевно вони
були внесені у пом’яник після великого пожертвування на користь
монастиря у часи Василя Івановича на початку XVI ст.

[8] Тут записаний московський князь Іван Данилович Калита († 1340 р.)
або його син Іван Іванович Красний († 1359 р.).

[9] Тут записано великого московського князя Дмитра Івановича Донського
(† 1389 р.).

[10] Під цією позицією записано великого московського князя Василя
Дмитровича († 1425 р.).

[11] Великий князь московський Василь Васильович Темний († 1462 р.) був
внуком Вітовта Кейстутовича по материнській лінії.

[12] Тут, очевидно, записано московського князя Василя Івановича († 1533
р.).

[13] Великий князь Семен Гордий († 1352 р.), напевно, мав бути вписаним
після Івана Калити (поз.8).

[14] Як великий князь Федір міг бути записаний хіба родич московських
князів Федір Васильович († 1503 р.), який претендував на престол великих
князів рязанських.

[15] Тут записано великого князя московського Івана Васильовича († 1505
р.)

[16] Тут, схоже, знову записано Семена Гордого (поз. 13).

До наступного блоку печерський книжник включив князів різних гілок, які
носили титул великих князів володимирських або боролися за нього.
Напевно, ці князі у різні часи були вписані до пом’яника, а тільки
пізніше об’єднані в один мініблок.

[17] Як великий князь Олександр, можливо, записаний великий князь
тверський Олександр Іванович († 1425 р.).

[18] Під іменем великого князя Дмитра, напевно, був записаний Дмитро
Юрійович Шемяка († 1453 р.), який займав престол великих князів
володимирських у 1446-1447 рр.

[19] Скіргайло-Іван Ольгердович займав київський престол у 1395-1396 рр.
Цим записом починається блок, пов’язаний з київськими князями. Розміщені
вони без дотримання хронології. Певна закономірність стосується хіба що
родинних зв’язків.

[20] Володимир Ольгердович княжив у Києві у 1362-1393 рр. Його син
Олександр (Олелько) займав київський престол у 1440-1455 рр., про те, що
цей князь перед смертю став ченцем під іменем Алексія, з інших джерел не
відомо. Його син Семен Олелькович був київським князем у 1455-1470 рр.

[21] Найбільш правдоподібно, що під іменем князя Василя у пом’яник був
внесений князь Василь Андрійович, який у першій половині XIV ст. тримав
Путивльське князівство (500, с.55). У цьому блоці записані князі з
путивльської гілки Ольговичів, які правили у Києві у першій половині XIV
ст.

[22] Нам здається, що тут записано князя Володимира-Івана Івановича з
путивльської гілки Ольговичів, який правив у Києві (бл. 1300/1301 — ?).
Ця версія, вперше висунута М.Квашніним-Самаріним і підтримана Р.Зотовим,
отримала додаткову аргументацію в дослідженням О.Русиної і наших, і може
бути прийнятою (504, c. 158).

[23] Князь Андрій Іванович — брат Володимира-Івана Івановича та батько
путивльського князя Василя Андрійовича, займав овруцький престол на
початку XIV ст. (504, c. 159-160).

[24] Під іменем князя Івана, напевно, записаний батько Володимира-Івана
та Андрія путивльський князь Іван Іванович, який загинув від рук
ординців десь у середині — другій половині XIII ст. (504, c. 158).

[25] Князя Гліба серед путивльських Ольговичів, пов’язаних з Києвом не
було. Однак це ім’я дуже характерне для Ольговичів. У цьому блоку не
вистачає двох Ольговичів, які княжили у Києві: Станіслава-Терентія
Івановича (? -1324) та Федора Івановича (до 1331 -1362). Гліб — може
бути одним з імен Федора Івановича. У такому складі путивльський блок
був би практично заповненим.

[26] Князь Ольгімант-Михайло Міндовгович Гольшанський займав київський
престол у 1324 — до 1331 рр. Пом’яник дозволяє уточнити його хрестильне
ім’я (не Борис, а Михайло), що виключає тотожність Івана Борисовича,
який загинув на Ворсклі у 1399 р., з Іваном Ольгімантовичем. З пом’яника
також стає відомим, що Ольгімант-Михайло закінчив життя як чернець
Євфимій. З цього запису починається блок, пов’язаний з князями
Гольшанськими.

[27] Князь Іван Ольгімантович княжив у Києві у 1396 — після 1401 рр.,
його син Андрій († після 1422 р.) тримав В’язанське і, можливо, Київське
князівство (? — до 1422 р.). З дочкою Андрія Івановича Софією одружився
король Владислав-Ягайло.

[28] Князь Семен Іванович на прізвисько Лютий, син Івана Ольгімантовича,
загинув у 1433 р.

[29] Під іменем князя Семена ще раз записаний князь Семен Іванович
Лютий. (Тут, можливо, маємо приклад «кухні» печерського книжника, який
групував різні записи, часом не завжди вдало). Його син князь Юрій
Семенович († 1457 р.) тримав Степанське і Дубровицьке князівства. Внук
Семена князь Василь Юрійович помер до 1481 р.

[30] Князь Іван, напевно, старший брат Василя Юрійовича — гольшанський і
дубровицький князь Іван Юрійович († 1481 р.).

[31] Тут записано князя Данила Семеновича Гольшанського († 1435 р.).

[32] Тут записано князя Гліба Семеновича Гольшанського († до 1455 р.).

[33] Тут записано князя Андрія Семеновича Гольшанського († після 1457
р.).

[34] Це, поза сумнівами, трабський князь Семен Семенович Гольшанський (†
1455 р.).

[35] [36] [37] У цьому мініблоці, на наш погляд, зібрано городецьких
князів з династії Турівських Ізяславичів: князя Дмитра, його сина Давида
Дмитровича († до 1399 р.) та внука — князя Дмитра (Митька) Давидовича (†
після 1427 р.) (504, c. 187). Городецькі князі мали ще якісь володіння і
в Чернігівській землі (недаремно Давид Дмитрович ручився за
Корибута-Дмитра Ольгердовича), можливо, тому їх родина була внесена у
Печерський пом’яиик.

Наступний блок з десяти князів, схоже, об’єднує нащадків Володимира
Ольгердовича і їх родичів, які були претендентами на київський престол у
XV ст. Тому цей блок знову відкриває Володимир Ольгердович [38], який
уже записаний у пом’нику під поз.20.

[39] Це, напевно, наймолодший син Володимира Ольгердовича —
могильовський князь Андрій Володимирович († після 1455 р.).

[40] Тут міг бути записаний зять Володимира Ольгердовича — кашинський
князь Василь Михайлович († 1382 р.).

[41] Тут записано сина Володимира Ольгердовича бельського князя Івана
Володимировича († після 1446 р.).

[42] Тут записаний слуцький князь Михайло Олелькович, внук Володимира
Ольгердовича, який претендував на київський престол і був страчений у
1481 р.

[43] Тут записано іншого учасника змови 1481 р. бельського князя Федора
Івановича, який помер після 1503 р.

[44] Князя Романа серед нащадків Володимира Ольгердовича джерела не
знають, але це могло бути одне з імен могильовського князя Гліба
Андрійовича († після 1455 р.). Ім’я Романа міг носити і незнаний з інших
джерел син Івана Володимировича.

[45] Під іменем князя Семена, напевно, записано наймолодшого з Бельських
— князя Семена Івановича († після 1520/до 1522р.).

[46] Під іменем князя Василя записаний син Семена Олельковича пінський
князь Василь Семенович († 1496 р.), який теж претендував на Київ.

[47] Під іменем князя Івана до пом’яника внесено бельського князя Івана
Івановича († до 1476 р.).

[48] Під іменем князя Семена, напевно, записано слуцького князя Семена
Михайловича († 1503 р.),

який теж залишався претендентом на київський престол. Дописане чернече
ім’я Акілой вказує на те, що Семен Михайлович, який мав хрестильне ім’я
Прохор, перед смертю прийняв чернецтво.

Наступний блок включає родину княгині Юліани Юр’євої, тобто Юліанни
Юріївни Гольшанської, яка померла у 16-річному віці і була похована у
монастирі на Ближніх печерах, а пізніше канонізована.

[49] Як великий князь Володимир Київський записаний київський князь
Володимир Ольгердович (1362-1393).

[50] Як князь Олександр — його син київський князь Олександр (Олелько)
Володимирович (1440-1455рр.).

[51] Як князь Семен — внук, київський князь Семен Олелькович
(1455-1471).

[52] Запис «пом’яни убієнни князя Михайла Олександри», відноситься до
молодшого брата Семена слуцького князя Михайла Олельковича, який
претендував на київський престол і після невдалої змови був страчений у
1481 р. Напевно гілка київських Ольгердовичів була родиною Юліани по
материнській лінії. Можливо, що її мати, яку теж звали Юліаною, була
сестрою Семена і Михайла Олельковичів, незнаною з інших джерел.

[53] Князь Іван Юрійович, безперечно, старший брат Юліани, князь
гольшанський і дубровицький, який загинув на ешафоті у 1481 р. разом з
Михайлом Олельковичем.

[54] Князь Іван Ольгімантович займав київський престол у 1396 — після
1401 рр.

[55] Князь Семен Лютий, син Івана Ольгімантовича, загинув у 1433 р. Він
був дідом Юліани.

[56] Князь Юрій, син Семена Лютого, помер у 1457 р. Він був батьком
Юліани.

[57] Князі Василь та Семен Юрійовичі — це молодші брати Юліани. Василь
помер до 1481 р., а Семен — у 1505 р. Княгиня Анастасія Семенівна
Збаразька була дружиною Семена Юрійовича. Про їх сина князя Лева з інших
джерел невідомо.

[58] Під іменем князя Юрія, напевно, записано ще одного брата Юліани,
який помер до 1481 р.

[59] Княгиня Феодосія, скоріше всього, дружина князя Юрія Юрійовича
Гольшанського.

[60] Княгиня Анастасія, очевидно, племінниця Юліани — остання степанська
княгиня Анастасія Семенівна, яка померла до 1511 р.

[61] [62] [63] Княгині Авдотія, Агрипина і Василиса, яка стала черницею
під іменем шоки Оулити, можливо, племінниці Юліани, які померли у першій
чверті XVI ст.

[64] [65] Архімандрити Іоасаф та Варлаам, напевно, потрапили у цей блок
випадково, їх родинне відношення до Гольшанських можна виключити.

[66] Хто така інока Феодора теж, навряд, чи пощастить вияснити. Взагалі
жіноча половина князівських родин у інших джерелах крім пом’яників
відбита дуже фрагментарно.

[67] Так само важко виявити, хто саме записаний як княгиня Марія, може
це тітка Юліани, дружина трабського князя Семена Семеновича, дочка князя
Дмитра Сокири-Зубревицького.

[68] Під іменем князя Федора міг бути записаним Федір Іванович
Бельський, який брав участь у змові Михайла Олельковича та Івана
Гольшанського. Його мати Василиса була дочкою Андрія Івановича
Гольшанського, а, отже, князь Федір доводився Юліані троюрідним братом.

[69] Княгиня Марія, можливо, сестра Федора Бельського, яка була видана
за Івана Ходасевича. Ім’я її з джерел невідоме.

[70] Як князь Іван, напевно, записаний старший син Юліани (Уляни)
Семенівної Гольшанської та кобринського князя Семена Романовича. Князь
Іван Семенович доводився Юліані Юріївні двоюрідним братом. Він помер у
1490 р.

[71] Княгиня Анастасія це, напевно, незнана з інших джерел сестра князя
Семена Романовича.

[72] Князь Василь, можливо, чернече ім’я молодшого брата Івана
Семеновича — кобринського князя Романа Семеновича, який помер після 1465
р. за незнаних обставин.

[73] Якщо попередні здогадки правильні, то як княгиню Анну записано
сестру Івана та Романа-Василя Семеновичів. Вона померла у 1519р.

[74] [75] Князі Іван та Юрій, напевно, якісь родичі Гольшанських по
жіночій лінії, які жили у XV — на початку XVI ст. Нам не пощастило їх
ідентифікувати.

[76] Як князь Олександр, можливо, записаний дядько Юліани – князь
Олександр Семенович Гольшанський, який помер після 1456 р.

[77] Князь Гліб, скоріше всього, його брат князь Гліб Семенович
Гольшанський, який помер до 1455р.

[78] Як князь Григорій, можливо, записаний князь Григорій Іванович
Лукомський, який помер після 1506 р. Він міг бути теж якось пов’язаний з
Гольшанськими по жіночій лінії.

[79] [80] Ідентифікувати княгиню Марію та князя Семена, які теж,
очевидно, були родичами Гольшанських по жіночій лінії, нам не вдалося. У
XV-XVI ст. ці імена були дуже поширеними.

У Києво-Печерському пом’янику є два блоки, пов’язані з родиною князів
Острозьких. «Старший» з цих блоків був сформований у середині XV ст. при
житті князя Василя Федоровича Острозького († 1446/ 1450 р.), бо сам цей
князь до переліку не включений. Виходячи з цього, і спробуємо
розшифрувати цей блок, пам’ятаючи, що від Данила до Івана Острозького
якраз засвідчено дев’ять безперечних представників чоловічої половини
родини (включаючи двох зятів, імена яких збігаються з іменами у
пам’ятці), як і у пом’янику (звісно за винятком батька Василя князя
Федора Даниловича, який на час формування запису міг бути ще живим, і
його брата Федора-Вацлава, який народився і жив у Чехії, крім того не
був православним і на час формування запису, безперечно був живим, бо
його смерть сталася після 1459 р.). Поза сумнівами і те, що у
приведеному списку хрестильні імена перемішані з княжими. Ми, зрозуміло,
у своїх міркуваннях, спираємося на дослідження І.З.Мицька (1121,
с.49-56) та наші попередні розвідки (505, табл. 18; 506, с. 12),
усвідомлюючи, що вивчення проблеми далеко не вичерпане і залишається
дискусійним.

[81] Таким чином, виходячи з вищенаведених міркувань, ми пропонуємо
ототожнити князя Данила, записаного під цією позицією з Данилом
Васильковичем, який, вірогідно, був князем острозьким (до 1340 — після
1366/1370 рр.) та холмським (до 1352 — бл. 1366 рр.). І.Мицько, пропонує
вважати цього князя сином Данила Мстиславича, тобто нащадком луцького, а
потім і володимирського князя Мстислава Даниловича (1121, с.49-50). Він
справедливо вказує на то, що пізніші володіння Острозьких належали до
князівства Мстислава Даниловича. Так, але те, що король Юрій Львович
титулувався ще і володимирським князем, практично виключає наявність
живих нащадків Мстислава Даниловича після 1301 р. Вони б по прямій лінії
«по мечу» віддідичили Волинь і без війни Юрію би не вдалося опанувати
Володимир і Луцьк. А про таку війну згадали б польські, литовські або
орденські джерела. І не мав Юрій Львович династичних підстав для такої
війни. Згадаймо, як він уступив Мстиславу Даниловичу зайняте Берестя у
1288 р. Крім того традиція Острозьких вказувала на князя Романа
Даниловича як родоначальника. Мстислав Данилович був його рідним братом.
Може тому і з’явилася маргіналія у Хлєбніковському списку
Галицько-Волинського літопису, на яку вказує І.Мицько. Однак ця приписка
не може служити аргументом проти традиції і спадкового права (стосовно
нащадків Данила Мстиславича). Ізяслав-Пантелеймон Мстиславич був
пращуром всіх нащадків Данила Галицького. Тому і зрозуміла особлива
пошана св.Пантелеймона волинськими Мономаховичами. А Острог та Дубно
могли бути наданими ще Василькові Романовичу після втрати Слонімського
князівства тим же Мстиславом Даниловичем.

[82] Князь Федір — острозький князь Федір Данилович († після 1437 р.),
син попереднього князя.

[83] Князь Олександр — один з синів Данила Васильковича, ім’я якого
зустрічається у багатьох пом’яниках (Олександр, в чернецтві Олексій). Ми
погоджуємося із здогадкою І.Мицька (1121, с.50, 55), що у цьому
фрагменті блоку Острозьких в тексті пом’яника світське ім’я Олександра
відділене від його чернечого імені Олексія (поз.84) іменем князя Івана
(поз.83 А), яке тут випадкове і дублює наступний запис (поз.86).

[85] Андрій, напевно, хрестильне ім’я холмського князя Юрія Даниловича,
який загинув або помер близько 1377 р.

[86] Князь Іван, напевно, — князь Іван Юрійович Острозькими, який
загинув у 1399 р.

[87] Князь Семен — його рідний брат Семен Юрійович, який помер у 1376 р.
в Холмі.

[88] Як князь Іван міг бути записаним князь Іван Олександрович
Глинський, який одружився з Анастасією Данилівною Острозькою. Цей князь
помер після 1399 р.

[89] На думку І.Мицька князь Олександр, записаний під поз.83, це князь
Олександр Четвертинський (1121, с.54), тобто знаний з документу 1388 р.
князь Олександр Четвертня. Олександра, записаного під поз.89 він не
ідентифікує. Походження Четвертинських від Острозьких не підтверджується
традицією роду, яка виводила їх від турово-пінських князів. Походження
від Острозьких, тобто від Данила Галицького було б більш почесним і
Четвертинські, напевно, це б підкреслили. Крім того мали би місце
претензії на спадщину Острозьких. Стосовно пінських князів, родинні
зв’язки з якими Волинських Мономаховичів безсумнівні і відбиті не тільки
у синодиках, ми зупинимося нижче. На нашу думку, князь Олександр
Четвертая міг бути записаним під поз.89 як зять Федора Даниловича і муж
княгині Феодори, племінниці князя Олександра Даниловича, записаної у
цьому блоці під поз.94.

[90] Як князь Іван міг бути записаним князь Іван Семенович
Путята-Друцький, муж Анастасії Федорівни. Він помер після 1440 р., тобто
приблизно якраз перед формуванням запису.

[91] Як княгиню Анну записано, очевидно, старшу сестру Данила
Васильковича († бл. 1345 р.). Саме її було внесено до Холмського
пом’яника, про який мова йшла вище.

[92] Княгиня Василиса-дружина Данила Васильковича.

[93] Агафія Чурилівна Бродовська була дружиною Федора Даниловича
Острозького і матір’ю князя Василя Федоровича.

[94] Феодора, напевно, була дочкою Федора Даниловича, незнаною з інших
джерел, ідружиною Олександра Четвертні, записаного під поз.89.

Єдина родина некняжого походження, з якою на той період Острозькі були
пов’язані родинними зв’язками, була родина Бродовських, звідки походила
мати Василя Федоровича княгиня Агафія. Тому, напевно, особи без княжих
титулів, записані в числі родини князя Василя, належали до Бродовських.
З великою долею вірогідності можна припускати, що Анна — мати княгині
Агафії, Іван — хрестильне ім’я її діда, а Семен — батька Чурила,
Гервасій — брат княгині Агафії, який помер до 8.04.1385 р., тобто до
дарчого запису, яким Чурило заповідав село Бродово зятеві князю Федору і
його нащадкам (201,1.1, N 2, s.2), Азарія — напевно сестра Агафії, яка,
схоже, стала черницею.

Наступний блок родини Івана Семеновича Кобринського († після 1491 р.)
трохи заплутаний. Цей князь походив від Федора Ольгердовича, яким
відкривається блок, та його сина Романа, який йому доводився дідом. А
далі, помилково, на думку І. Мицька (1121,51), записані князі Гліб,
Данило, Данило, Андрій, Семен та Кондрат (без титулу). Він вважає, що це
князі Гліб-Мстислав Данилович, Данило Мстиславич, Данило Данилович,
Андрій Данилович (тобто давніша частина блоку Острозьких) та Семен
Андрійович, якого він відділяє від холмського князя Семена, і відносить
до пінських князів. Нам здається, що для такого висновку підстав
недостатньо. Князі Гліб, Данило, Андрій і Семен, напевно, Гольшанські,
сини Семена Лютого і рідні брати Юліани, бабусі князя Івана Семеновича
Кобринського. Можливо, що, згаданий останнім Семен -ратненський і
кобринський князь Семен Романович, батько Івана Семеновича, який помер
після 1455 р., а Кондратій-ім’я його тестя князя, батька княгині
Феодори. Іншим Данилом, записаним у цьому блоці міг бути князь Дашко
Федорович Острозький. Ім’я його дружини незнане. У нашому пом’янику в
блоці Гольшанських під поз.71 записана княгиня Анастасія, яка вірогідно
була сестрою Семена Романовича, її мужем міг бути Дашко Федорович, який
помер до 1420 р., отже міг бути записаним серед Гольшанських, які
померли пізніше. Втім, хронологія у пом’яниках витримується дуже
приблизно. Ми залишаємо цю проблему відкритою.

Наступний блок присвячений родині князів Корецьких. Зрозуміло, що в цей
блок могли потрапити тільки ці князі Корецькі, які померли до 1532 р.,
тобто до остаточного завершення формування тексту Києво-Печерського
пом’яника.

[95] Як князь Гліб записаний Наримунт-Гліб Гедимінович († 1348 р.).

[96] Князь Патрикій Наримунтович († після 1408 р.), був наймолодшим
сином Гліба-Наримунта.

[97] Иосиф, поза сумнівами, хрестильне або чернече ім’я стародубського і
першого корецького князя Олександра Патрикійовича († після 1406 р.). З
інших джерел про це невідомо.

[98] Під цією позицією записано корецького князя Василя Олександровича,
який помер після 1443 р.

[99] Федор, дуже вірогідно, хрестильне ім’я князя Богуша Васильовича
Корецького, який помер після 1483 р.

[100] Михайло, напевно, друге ім’я Івана Васильовича Корецького, який
помер до 1502 р.

[101] Князь Олександр Іванович Корецький помер у 1519 р.

[102] Князь Лев Іванович Корецький помер у 1519 р.

[103] Князь Іван Іванович Корецький помер у 1517 р.

[104] Княжна Анна Іванівна була видана за Михайла Зброховича-Гулевича.
Напевно він записаний у пом’янику як Євлашко. Інших нетитулованих
родичів Корецьких просто неможливо відшукати.

[105] Князь Федір Іванович Корецький помер у 1522р.

[106] Князя Миколу Корецького джерела не знають. Можливо, однак, що у
котрогось з п’яти братів був син Микола, який помер малим і через це не
потрапив у інші джерела.

[107] Князь Василь Іванович Корецький помер у 1519 р.

Більше князів Корецьких, відомих джерелам, не було, отже, наступні
князі, записані у пом’яник, належали до інших родин, пов’язаних з
Корецькими родинними зв’язками. Це перш за все князі Лизиноси та
Жижемські. З Василисою Глібівною Лизинос був одружений Іван Васильович
Корецький, з Анною Михайлівною Жижемською — його син Федір. Походження
інших дружин князів Корецьких невідоме. Але з родоводу Л изиносів відомі
тільки батько княгині Василиси Гліб та її діл Лизинос. Брати Анни
Михайлівної Жижемської по віку на момент сформування тексту пом’яника
були ще живі. Отже вони не могли бути включені до нього. Тому можна
стверджувати, що імена, записані під поз. 108-113, належать родичам
Корецьких з інших князівських і боярських родин, які невідомі. Ці імена
поширені, так що простою версифікацією їх не ідентифікувати. Так навіть
відносно рідкісне ім’я Лев могло належати князеві Леву Борисовичу
Глинському чи князеві Леву Федоровичу Козечичу. Тому ми відносимо поз.
[108], [109], [110], [111], [112], [113], [114] до тих, які не
піддаються ідентифікації.

Блок, пов’язаний з родиною князя Івана Козловського, заповнений іменами,
які відсутні у родоводі князів Козловських. Козловське князівство було
одним з уділів Березуйсько-Фомінського князівства, утвореного внаслідок
роздроблення Великого Смоленського князівства. Першим козловським князем
був Василь Федорович, старший син березуйського князя Федора Меншого
Костянтиновича. Син Василя Федоровича козловський князь Іван Васильович
мав двох синів Романа та Лева, які померли після 1495 р. У Романа було
двоє синів Іван та Федір, у Лева теж двоє синів — Юрій та Семен, їх
діяльність відноситься до кінця XV — першої чверті XVI ст. Іван
Романович перейшов на московську службу, але уже у 1494 р. Москва
вимагала у литовської сторони його видачі. Правда, у 1508 р. він знову
виїхав туди разом з князями Глинськими (2112, s. 184). Отже, до
Києво-Печерського пом’яника була записана родина Івана Романовича
Козловського.

[115] Як князь Іван записаний, напевно, козловський князь Іван
Васильович (середина XV ст.).

[116] Княгиня Оуліта, у такому випадку, очевидно, його дружина.

[117] Як князя Івана записано Івана Романовича, а як княгиню Христину,
під позицією [118] записано його дружину.

[119] Князь Андрій, можливо, друге ім’я князя Романа Івановича, батька
Івана Романовича.

[120] Василь, можливо, друге ім’я брата Івана Романовича-Федора.

[121] Мождиво, що у князів Івана та Федора-Василя Романовичів була
сестра княгиня Софія, з інших джерел незнана. Тоді Микола — ім’я її
мужа, який був некнязівського походження, а Макарієм звали їх сина.

Блок, пов’язаний з родиною князів Буйницьких, теж досить унікальний.
Буйницьке князівство було невеличким уділом Могильовського князівства.
Походження князів Буйницьких незнане, їх родоначальник князь Юрій
Толочко згаданий у сумнівному привілеї Вітовта віденському каноніку з
1395 р. (2112, s. 12-13) У Юрія Толочка було два сини. Старшого звали
Федором, імені молодшого джерела не зберегли. Можна припускати, що під
позицією [122] записано саме молодшого сина Юрія Толочка князя Івана.

[123] Лев був внуком Юрія Толочка і сином його молодшого сина, тобто
Івана, записаного під попередньою позицією. Корнило, можливо, його друге
ім’я.

[124] Як князя Івана могли записати зятя Лева Івановича князя Івана
Крошинського, який був одружений з Ганною Львівною і помер після 1450 р.

Наступний невеликий блок пов’язаний з родиною князя Дмитра-Сангушка
Федоровича, який помер 1455 р. З усіх трьох князів, згаданих у переліку,
напевно, безперечно ідентифікується його син Василь, який помер до
1475р. Князь Василь записаний під позицією [126]. Прийнявши таку версію,
можна припускати, що цід позицією [125] як князь Іоаким записаний сам
Дмитро-Сангушко (у такому випадку це могло бути його чернече ім’я) або
його старший син. Останнє менш вірогідне, оскільки якщо князь
Павло-Кароль Сангушкович існував, як ми раніше пропонували вважати (504,
c. 137-138), то він був католиком і його внесення у Печерський пом’яник
малоймовірне. Під позицією [127] як князь Ананія міг бути записаним
князь Івашко Сангушкович, який помер до 1475 р. У такому випадку це його
чернече ім’я.

[128] У наступному блоці знову записано київського князя князя Семена
Олександровича (Олельковича), який помер у 1471 р. Його дружина княгиня
Марія була дочкою відомого литовського

магната Івана Гаштольда.

[129] Як князь Олександр записаний Олелько Володимирович († 1454 р.).

[130] Князь Андрій Володимирович, молодший брат Олелька, тримав
Могильовське князівство. Він помер після 1455 р.

[131] Ілля, напевно, хрестильне ім’я князя Івана Володимировича, іншого
брата Олелька, який помер після 1446 р.

[132] Як князя Володимира, безперечно, записано Володимира Ольгердовича.
Те, що цей князь, похований у Києво-Печерському монастирі, перед смертю
став ченцем, з інших джерел невідомо.

[133] Під цією позицією знову записаний князь Олександр (Олелько)
Володимирович. Інше пояснення важко знайти, бо нижче записано під
позицією [134] князя Семена Олельковича, а під позицією [135] його брата
князя Михайла Олельковича, страченого у 1481 р.

[136] Як князя Івана, напевно, записано бельського князя Івана
Івановича, який помер до 1476 р.

[137] Князь Роман у Києво-Печерському пом”янику вже зустрічався серед
Володимировичів під позицією 44. Найвірогідніше — це незнаний з інших
джерел син Івана Володимировича.

Як видно з вищерозглянутого блоку, пов’язаного з князями Гольшанськими,
останні були близькими родичами нащадків Володимира Ольгердовича. Тому
після списку Володимировичів-Олельковичів логічно шукати перетик
Гольшанських.

[138] Як князь Олександр, можливо, записаний князь Олександр Семенович
Гольшанський, який помер після 1456 р. Він міг бути мужем княгині
Євдокії Андріївни (згадана 10.06.1440 р.). Цей князь уже був внесений у
пом’яник під позицією 76.

[139] Князь Михайло Іванович Гольшанський помер у 1433 р.

Під позиціями [140], [141], [142] теж, напевно, записані Гольшанські.
При цьому Петро та Ілля, скоріше всього, хрестильні імена Івана
Ольгімантовича та його сина Андрія, а під іменем князя Семена записано
Семена Лютого, брата Андрія і сина Івана Ольгімантовича.

[143] Як князь Владислав міг бути записаним тільки король Владислав
Ягайло, якого Володимир Ольгердович та його нащадки вважали узурпатором,
чиї права були меншими за їхні, що, зрештою і відповідало істині. Саме
тому у пом’янику король міг бути записаним просто як князь Владислав.
Гольшанським він доводився зятем. Велика княгиня Софія, яка записана
далі, напевно, його дружина Софія Гольшанська, яка також спершу була
православною, як і сам король Ягайло-Яків-Владислав.

[144] [145] [146] Імена князів Петра, Стефана, Михайла належать родичам
Олельковичів з інших князівських родин, з якими вони могли бути
пов’язаними через дружин. Ми віднесли їх до тих, кого ідентифікувати
практично неможливо.

Жіноча половина блоку, звичайно, починається з дружин та сестер
Володимировичів. Так як позиції 151,150 та 149 відносно легко
ідентифікуються, оскільки їх імена і родинні стосунки відомі з інших
джерел, то під поз. [147], як княгиня Анна, могла бути записаною тільки
дружина Володимира Ольгердовича, ім’я якої з інших джерел невідоме. Тоді
під позицією [148] як княгиня Олександра записана дочка Володимира
Ольгердовича, яка була видана за кашинського князя Василя Михайловича і
померла у 1396 р. її ім’я з інших джерел також невідоме.

[149] Княгиня Марина, очевидно, дружина могильовського князя Андрія
Володимировича, брата Олелька Володимировича.

[150] Під іменем княгині Анастасії в пом’яник внесено Анастасію
Московку, дочку великого князя володимирського і московського Василя
Дмитровича, яка була дружиною Олелька Володимировича.

[151] Як велика княгиня Софія записана королева Софія Андріївна, дружина
Владислава Ягайла і дочка Андрія Івановича Гольшанського.

На нашу думку, під позиціями [152] та [153] повторно записано княгиню
Анастасію Московку та королеву Софію, а далі за ними йдуть сестри Софії
— під позицією [154] княгиня Марія Андріївна, дружина господаря Молдови
Ілляша І, а під позицією [155] їх сестра княгиня Василиса Андріївна,
дружина бельського князя Івана Володимировича.

У числі княгинь, записаних під позиціями [156], [157], [158], [159],
[160], [161], [162], [163], [164], [165] записані дружини і дочки
Олельковичів і Бельських. Серед них, майже безперечно, дружина Семена
Олельковича — Марія (під поз. 159), його сестра Євдокія, дружина
господаря Молдови Стефана III (під поз. 158) і дружина Михайла
Олельковича (можливо, черниця Анна, записана під поз. 160) та незнана з
імені дочка Івана Володимировича Бельського, яка була видана за Івана
Ходкевича (можливо під поз. 165 як княгиня Анастасія, після якої
перелічені імена без титулів).

Митрополит Григорій, архімандрит Микола та інші ченці внесеш сюди з
іншого блоку. Ідентифікувати запис під позицією [166] навряд чи
пощастить. Фома — хрестильне ім’я якогось родича Олельковичів з княжим
титулом, решта, напевно, діти Феодосії, але до якої родини вони належали
сказати важко.

[167] У блоці родини князів Полубенських записано одну титуловану особу
князя Федора. Важко сказати, котрий князь Федір Полубенський був
внесеницй у пом’янику. Скоріше всього це перший князь, який отримав уділ
з центром у Полубенську під Лідою — Федір Федорович (перша половина XV
ст.), хоча міг бути записаним його молодший син Федір (кін. XV ст.).

Поки Воротинське князівство зберігало суверенітет, маневруючи між Литвою
і Москвою, родина князів Воротинських традиційно підтримувала зв’язки з
Києво-Печерським монастирем. Після переходу Воротинського князівства і,
споріднених з ним Одоєвського та Новосильського, під московський
протекторат, у Литві залишилися боярські родини, пов’язані з ними
родинними зв’язками. Напевно представники цих родин і сформували цей
блок записів у пом’янику. Більшість записів цього блоку легко
розшифровуються (504. С.170; 505, табл.9; 1190, с.118-128).

[168] Князь Федір Львовичтримав Воротинське князівство до 1442-після
1455рр.,віднього походили наступні воротинські князі.

[169] Княгиня Марія, дружина Федора Львовича, була дочкою
Корибута-Дмитра Ольгердовича.

[170] Князь Василь Львович, старший брат Федора, вірогідно тримав
Воротинське князівство бл. 1427 р. Його потомство джерелам незнане.
Напевно у нього була дочка Феодосія, яка була видана за боярина Василя і
наступні особи без титулів, перелічені у помянику (Ісидор, Кіндрат,
Євладій, Мокій, Василь, Анна, Андрій, Іван, Никифор, Фофан, Федір,
Парасковія, Авдотія, Яків, Пеланія), — їх діти, зяті, невістки і внуки.

[171] Князь Данило Романович, який тримав Новосильське князівство (після
1404 — ?), доводився дядьком Федору та Василю Львовичам.

[172] Під цією позицією могли бути записаними одоєвські князі Федір
Юрійович (до 1424 — ?) або Федір Іванович (1459-1497). Обидва не мали
синів. Отож Іван, напевно, зять князя Федора, Акулина — його дочка.
Мождиво також, що Марія — теж дочка князя Федора, а Давид — її муж. Інші
особи, перелічені у пом’янику (Лукіан, Андрій, Анна, Лукіан, Павло,
Мамелфа, Іван, Роман) діти попередніх пар.

Дуже цікавим для дослідження, на наш погляд, виглядає наступний блок,
пов’язаний з родиною київського воєводи князя Дмитра Івановича Путятича
(† 1505 р.). Родина князів Путятичів була відгалуженням удільних
друцьких князів. Дмитро Іванович помер бездітним і доручив розпорядитися
своїм майном князю Михайлові Глинському, який і зробив цей запис і
відповідні вклади до Києво-Печерського монастиря, про що зберігся
документ: «побачивши, що небіжчик князь Дмитро, відходячи з цього світу,
не зробив тестаменту і не вчинив ніякої пам’яти по своїй душі й по душі
батьків своїх, що лежать в Печерськім монастирі Пречистої в Києві, де й
його тіло лежить, і були йому вручені та мали на нього надію, що він
задовольнить пам’ять їх душ, він [тобто князь Михайло Глинський — Л .В.]
з огляду на смерть його і його батьків без усякої пам’ятки, записує
різні жертви. Монастиреві Печерському половину данників, а другу
половину на катедру у Вільні і десять кіп на вічний впис до
митрополичого синодика. Так само по десять кіп на впис до синодиків
єпископських — до всіх православних катедр Великого Князівства
Литовського і до монастирів і церков числом 20″ (570, с.307). Тобто блок
записів родини Путятичів у Києво-Печерському пом’янику сформований у
1506 р., коли було складено цитований вище документ. Останніми до блоку
дописані сам князь Дмитро і його дружина Марія. Отже всі князі,
перелічені у блоці, померли до 1506 р.

[173] Як князь Дмитро записаний, напевно, прадід Дмитра Івановича
Путятича друцький князь Дмитро Семенович, діяльність якого можна
віднести до другої половини XIV ст. (505, табл. 3).

[174] Князя Данила Друцького інші джерела не називають, нам здається
можливим допустити, що це друге ім’я батька попереднього князя — Семена
Михайловича, який загинув в бою з ординцями.

[175] Друцький князяь Михайло, чия діяльність могла відноситися до
першої половини XIV ст., відомий тільки з родоводів як батько Семена
Михайловича.

[176] Підберезький князь Михайло Дмитрович загинув у битві на Ворсклі у
1399 р. Ю.Вольф, відносячи Михайла та Олександра до друцьких князів,
підкреслював, що вони, напевно, володіли Підберезою, але ніяк не
пов’язані з наступними підберезькими князями — Ямонтовичами (2112,
s.64). Запис у Києво-Печерському пом’янику обох Підберезьких, поряд з
Семеном на Іваном Дмитровичами, підтверджує правильність гіпотези
Вольфа.

[177] Друцький князь Семен Дмитрович помер після 1422 р., його
діяльність зафіксована у джерелах, починаючиз 1401 р.

[178] Князь Іван Дмитрович був братом двох попередніх князів.

[179] Підберезький князяь Олександр Дмитрович загинув у 1399 р.

[180] Друцький князь Гліб брав участь у Куликовській битві у 1380 р.,
Можливо, він був братом Дмитра Семеновича (504, c. 191).

[181] Під цією позицією, напевно, записано князя Івана Бабу Семеновича,
який помер після 1436 р.

[182] Князь Григорій Семенович, брат Івана Баби, помер після 1422 р.

[183] Князь Іван Путята Семенович, брат Івана Баби і Григорія, батько
воєводи Дмитра Івановича, помер після 1440р.

[184] Князь Василь Семенович Красний, брат трьох попередніх князів,
помер після 1448 р.

[185] Князь Дмитро Семенович Сокира, брат чотирьох попередніх князів,
помер після 1432 р.

[186] Князь Василь Іванович Путятич-Друцький, старший брат воєводи
Дмитра Путятича, помер до 1496р.

[187] Єдиний князь з династії Друцьких, який носив ім’я Андрій, це
двоюрідний племінник Дмитра Путятича — прихабський князь Андрій
Костянтинович. Ввважалося, що він помер до 1515 р. (1700). На підставі
цього фрагменту пом’яника можна вважати, що він помер до 1506 р.

[188] Князь Михайло Іванович, молодший брат Дмитра Путятича, теж помер
до 1506 р., виходячи з того, що він записаний у цьому блоці.

[ 189] Князь Федір Іванович Бабич Молодший, який доводився Дмитру
Путятичу двоюрідним братом, помер після 1450 р.

[190] Князь Михайло, напевно, — друге ім’я Костянтина Івановича Бабича,
брата Федора Івановича. Цей князь помер до 1442 р.

[191] Під іменем князя Івана записано, очевидно, старшого з братів
Бабичів — Івана Івановича Бабич-Друцького, який помер після 1476 р.

[192] Князь Василь Іванович Бабич помер після 1485 р.

[193] Під іменем князя Івана, можливо, записаний двоюрідний племінник
Дмитра Путятича озерецький князь Іван Федорович. Сумнів викликає тільки
датування його смерті часом після 1509 р. (1700, с.289), напевно дату
смерті Івана Федоровича слід переглянути ближче до 1506 р.

[194] Князь Федір Федорович, двоюрідний племінник Дмитра Путятича, помер
до 1475 р.

[195], [196], [197], [198], [199], [200], [201] Ідентифікація жіночих
імен завжди пов’язана з певними труднощами, особливо якщо ці імена не
зафіксовані в інших джерелах. Княгині Марія, Фетинія, Марія, Анна і
Юліана, безперечно, дружини Путятичів, серед яких одна — бабуся Дмитра
Путятича, а інша — його иати. Встановити, котра саме, просто неможливо.
Мати князя Дмитра Путятича — Анастасія Федорівна з роду Острозьких могла
мати друге ім’я Юліани або Фетинії. Княжна Соломонія, майже без сумніву,
його сестра, незнана з інших джерел. Очевидно вона померла маленькою
дівчинкою. Княгиня Марія Дмитрівна Сокира-Зубревицька, двоюрідна сестра
Дмитра Путятича, померла бл. 1496 р.

[202] Під цією позицією записано самого князя Дмитра Путятича.

[203] Княгиня Марія, напевно, була його дружиною, яка померла раніше за
мужа.

Наступний мініблок являє собою запис вкладу князя Василя Львовича
Глинського Сліпого Мамая, який помер до 1522 р.

[204] Князь Лев Борисович Сліпий, його батько, який жив у другій
половині XV ст.

[205] Під іменем інокині Агафіїнапевно записана тітка князя Василя —
Федька Борисівна, якапомерла після 1491 р. Вона була дружиною Олександра
Дрождча (1700, с. 326-327). Федір і Андрій, записані у пом’янику без
титулів, — її діти.

Блок, під заголовком «Рід княгині Юліани», пов’язаний з нащадками
мстиславського князя Лугвенія-Семена Ольгердовича.

[206] Князь Юрій Лугвенієвич помер після 1447 р. Судячи з наступних
записів, він був дідом, а не мужем Юліани. У родині мстиславських князів
відомо дві Юліани — дружина князя Івана Юрійовича та його дочка, яка
вийшла за князя Михайла Івановича Іжеславського. Саме з останньою і
пов’язане формування цього запису. Можливо при перемисуванні випало
слово «дід», тобто «князя єї діда».

[207] Цей повторний запис у київському пом’янику великого князя
литовського Ольгерда Гедиміновича, який доводився прапрадідом княгигі
Юліані, ще раз підтверджує, що князь Ольгерд був православним.

[208] Князь Лугвеній-Семен Ольгердович, прадід Юліани, тримав
Мстиславське князівство (до 1379-після 1431рр.).

[209] Князь Іван Юрійович, батько Юліани, помер між 1490-1495 рр.

[210] Князя Діонісія інока інші джерела не знають, напевно це брат князя
Івана Юрійовича і дядько Юліани.

[211] Княгиня Юліана вийшла заміж у 1499 р. Дальша доля її невідома. На
підставі пом’яника можна припускати, що вона померла до 1531 р. як
схимниця. Не виключено, що у цьому записі йдеться про матір Юліани
Іванівни, походження якої незнане.

[212] Митрофан інок, атакож інші імена без титулів, могли належати
родичам княгині Юліани, матері Юліани Іванівни.

Другий у пом’янику блок родини князів Сангушків сформований при вкладі
князя Олександра Сенгукшовича (Сангушковича), в чернецтві Алексія, який
помер після 1491р.

[213] Любартовичі-Сангушковичі, як видно з попереднього блоку родини у
цьому пом’янику (поз. 125-127) та інших джерел, вживали як хрестильні чи
чернечі біблейські імена типу Іоаким (можливо сам Дмитро Сангушко),
Ананія чи Лазар. У цей ряд вписується ім’я Мануїла. Можливо Мануїл —
хрестильне або чернече ім’я Федора Любартовича.

[214] Під іменем князя Семена записано, напевно князя Семена
Любартовича, відомого з грамоти Федора Любартовича князю Федору
Острозькому (201,1.1, N 8, s.8). Наведені далі імена без титулів
належать нетитулованій родині з жіночого боку.

Другий у пом’янику запис родини князів Крошинських, вписаний з вкладом
на пам’ять князя Костянтина Федоровича, казначея смоленського, чия
діяльність протікала у 1482-1513 рр. Вклад внесли його дочки, чия
нетитулована родина перелічена після князя Феодосія.

[215] Ім’я матері князя Костянтина Федоровича з інших джерел невідоме.
На підставі пом’яника можна вважати, що княгиня прийняла чернецтво як
інока Євфросинія.

[216] Син Костянтина Федоровича князь Феодосій з інших джерел незнаний,
напевно він помер малим, бо ця гілка князів Крошинських обірвалася.
Феодосій — хрестильне або чернече ім’я.

Записи родин князя Семена Васильовича Ромодановського († після 1502 р.)
та князя Івана Юрійовича Трубецького († 15.01.1520 р.) проблем не
викликають.

Блок під заголовком «Рід князя Матвія Микитинича» був сформований при
вкладі головчинського князя Матвія Микитовича, діяльність якого
протікала у 1502-1539 рр. Тобто блок був сформований десь у 1520-1531
рр. Князь Матвій Микитович прибув у Литву з великою княгинею Оленою
Іванівною і отримав володіння з центром у Головчині. Походження цього
князя незнане. У XVII ст. князі Головчинські писалися Рапаловськими
(2112, s. 131), що, можливо, вказує на їх спорідненість з стародубськими
(ряполовськими) князями. Під поз.221 записаний батько князя Матвія —
Микита, що може означати, що попереду записані його предки. Спробуємо
відшукати їх серед стародубських князів.

[217] Можливо тут записано стародубського князя Федора Андрійовича, який
помер після 1410 р. (947,с.245-252).

[218] Князь Дмитро, це, можливо, Дмитро Іванович Ряполовський, який
помер бл. 1463 р. (1735, p. 116).

[219] Скоріше всього тут записано стародубського князя Федора
Федоровича, двоюрідного брата Дмитра, чию діяльність можна віднести до
першої половшій XV ст.

[220] Князь Іван, це, напевно, брат Дмитра Івановича Ряполовського князь
Іван Іванович Ряполовський, який помер після 1446 р.

[221] Якщо наші версії розшифрування поз. 217-220 правильні, то стосовно
князя Микити можна стверджувати, що він походить від стародубських
князів, і припускати, що Дмитро та Іван його рідні брати. Князь Микита
Іванович не потрапив у родоводи можливо через це, що його син Матвій
залишився у Литві.

Це могло б означати, що князі Головчинські були гілкою Ряполовських.

[222] Ідентифікувати княгиню Євдокію немає можливості.

[223] Як інока княгиня Євфросинія, можливо, записана перша дружина князя
Матвія Микитовича, яку Й.Вольф називає Фетинією, що померла після 1509
р. (2112, s. 131).

[224] Анастасія, можливо, хрестильне ім’я другої дружини Матвія
Микитовича Людмили Духнич. Тоді Семен і Дмитро — її нетитуловані родичі.

[225] Лев, можливо, княже ім’я Петра Михайловича Мосальського († 1495
р.), зятя Матвія Микитовича.

[226] Феодосія, напевно, незнана з імені дочка Матвія Микитовича, яка
була дружиною князя Петра Мосальського.

[227] Княгиня Анастасія — одна з дочок Матвія Микитовича (2112,5.131).

[228] Княгиню Мелая, можливо, хрестильне ім’я іншої дочки Матвія
Микитовича — Добрухни або однієї з двох, які носили ім’я Анни.

[229], [230], [231] Від трьох дружин у князя Матвія Микитовича було
багато дітей. Серед них відомо трьох синів: Іван помер немовлям, Ярослав
та Остап померли після 1531 р., тобто не могли бути внесеними до
Києво-Печерського пом’яника. Але могли існувати ще князі Василь, Михайло
і Петро, які теж померли дітьми і не потрапили до джерел. Крім того одне
з цих імен могло бути хрестильним іменем Івана.

[232] Юліана схимниця, можливо, одна з дочок Матвія Микитовича Феодора
або Анна. Обидві були видані за нетитулованих осіб. Яків, Семен,
Олексій, Фотій, Філіп, Авдоній — родина та діти.

Блок родини князя Василя Мосальського записаний на початку XVI ст., коли
князь Василь Михайлович ще не перейшов на московську службу. Тоді ще
були живими брати Василя, окрім Петра.

[233] Інок схимник князь Мисаїл, це, напевно, батько князя Василя —
князь Михайло Васильвич († після 1495 р.).

[234] Князь Петро Михайлович Мосальський, брат Василя, помер у 1496 р.

[235] Другого князя Петра, який би жив у цей період, у родині
Мосальських не було. Можливо це його дід по матері, батько княгині
Татяни, дружини князя Михайла Васильовича. Пеланія певно її сестра, яка
була видана за боярина Івана. Іван, Омелян та інока Наталя — їх діти.

Князь Василь Семенович Можайський, який тримав Стародубське князівство,
був у 1517 р. прогнаний з свого уділу близьким родичем сіверським князем
Василем Шемячичем з яким він ворогував, що було використано московським
урядом, зацікавленим у ліквідації обох князівств. Вклад у
Києво-Печерський монастир і пов’язаний з ним запис було зроблено після
1517 р., коли Василь Семенович повернувся у Литву.

[236] Князь Семен Іванович († після 1508 р.) був батьком князя Василя.

[237] Під цією позицією, напевно, записано двоюрідного брата Василя
Семеновича сіверського князя Семена Івановича († до 1499 р.). Можливо,
що обидва були родичами через дружин, що і стало причиною суперництва
Василя Семеновича з Василем Шемячичем.

[238] Княгиня Софія, напевно, дружина Василя Семеновича.

[239] Княгиню Марія, можливо, сестра Василя Семеновича, видана за
нетитулованого вельможу, а Авдотія — її дочка.

Ще один запис сім’ї князів Гольшанських. Цей запис пов’язаний з вкладом
дубровицького князя Юрія Семеновича († 1457 р.) по його дружині, яка
померла, очевидно, раніше мужа.

[240] Княгиня Уляна, дружина Юрія Семеновича, походила з родини князів
Боровських, вона була дочкою князя Івана Васильовича. Євдокія, можливо,
одна з її дочок, незнаних з інших джерел. Осій — її муж, а Олена, Марія,
Максим — родичі мужа або їх діти.

Рід князя Федора Ярославича і сам цей князь джерелам невідомі. Нам
здається, що цей блок пов’язаний з вкладом родини князів Боровських,
яких ще називали Ярославичами, від їх родоначальника боровського князя
Ярослава Володимировича († 1426 р.). Його син Василь був змушений
емігрувати у Литву. Його внук Федір Іванович († 1521 р.) через одруження
з Олександрою, дочкою Семена Олельковича, успадкував Турівське і Пінське
князівства (1495-1521). Сам Федір Іванович записаний під поз. [241].

[242] Княгиня Олена, це, напевно друге ім’я його дружини Олександри
Семенівни. Напевно у Федора та Олександри-Олени були дочки, видані за
нетитулованих осіб, чиї родичі записані далі.

Записи князів Крошинських у пом’янику повторюються найчастіше. Повторний
запис Костянтина Крошинського сформований після 1513 р., тоді як перший
запис (поз.215-216) відноситься до часу, коли князь Костянтин Федорович
ще був живим.

[243] Князь Роман Іванович, який жив у першій половині XV ст., доводився
князю Костянтину прадідом.

[244] Крошинський князь Іван Романович, чия діяльність відноситься до
1446-1450 рр., був дідом князя Костянтина.

[245] Княгиня Іванна, очевидно, дружина князя Івана Романовича і бабуся
князя Костянтина. Євпраксія, можливо, її дочка або це хрестильне ім’я
княгині Іванни.

[246] Князь Федір Іванович Крошинський був батьком князя Костянтина.
Юліана — його дружина. У цьому пом’янику вона вже записана під поз.215
як черниця Євфросинія. Отже, Юліана (Уляна) — її княже або хрестильне
ім’я.

[247] Князь Костянтин Федорович помер після 1513 р.

[248] Князь Костянтин Федорович був одружений з Анною Кішкою. Його
старшу дочку також звали Анною. Але Анна Костянтинівна згадується у
документах 1513-1533 р., отже вона не могла бути внесеною до пом’яника.
Залишається, таким чином, дружина Костянтина Федоровича — Анна Кішка,
востаннє згадана під 1531 р. (2112, s. 193). Смерть княгині Анни
Крошенської-Кішки можна віднести до часу бл. 1531р.

[249] Василь, напевно, друге ім’я князя Пилипа Івановича, дядька
Костянтина Крошенського, який помер після 1496 р. Юліана — його дружина.

Розшифрувати записи блоку княгинь Мосальських (поз.250) з одними
чернечими іменами, які не відбиті в інших джерелах, практично неможливо.

Черговий запис родини князів Крошинських пов’язаний, на нашу думку, з
вкладом нетитулованих родичів.

[251] Під цією позицією записано князя Івана Романовича († після
1450р.).

[252] На наш погляд, цей запис дозволяє уточнити запис підпоз.245.
Княгиня Євпраксія, безперечно, дочка князя Івана Романовича, яка була
видана за нетитулованого вельможу. Родина її мужа і записана далі без
титулів.

Блок записів родини князів Вишневецьких сформований у 1517-1531 рр.,
ближче до першої дати, тобто до часу смерті Михайла Васильовича.

[253] Несвіцький князь Михайло Іванович, який помер після 1478 р.,
доводився Михайлу Васильовичу дядьком.

[254] Княгиня Агафія, очевидно, дружина князя Михайла.

[255] Збаразький князь Василь Васильович, який помер у 1474 р., був
батьком князя Михайла.

[256] Княжна Марія, напевно, сестра князя Василя Васильовича і тітка
князя Михайла.

[257] Вишневецький князь Михайло Васильович помер бл. 1517 р.

[258] Марія Василівна була сестрою князя Михайла (2112, s.619).

[259] Князя Єрофея джерела не знають. Єрофей, напевно, княже ім’я одного
з братів князя Михайла, найпевніше порицького князя Федора, який
востаннє згадується під 1514 р. Федір-Єрофей Васильович міг померти бл.
1517 р. відразу після князя Михайла. Інші брати померли ще у XV ст.
Авдотія — дружина князя Єрофея.

Другий блок записів родини князів Острозьких найскладніший для
розшифрування від усіх частин Києво-Печерського пом’яника. Він був
сформований при внесенні вкладу в пам’ять про князя Костянтина Івановича
Острозького, який помер у 1530 р. і був похований в Успенському соборі
монастиря. Цей блок на час завершення формування пом’яника був чи не
найголовнішою його частиною. Туди записали всіх близьких і далеких
родичів родини князів Острозьких, яка на той час перебувала у зеніті
своєї слави. Поряд з князями до блоку було занесено і ієрархів, близьких
до родини. Створювався грандіозний пам’ятник роду Острозьких, для
формування якого, безперечно, використовувалися родинні архіви.

Дослідженням цієї частини помяника займався М.Максимович (1059. С. 1-7;
1060). Ототожнивши князя Георгія (поз.261) з пінським князем Юрієм
Володимировичем, який помер у 1290 р., М.Максимович виводив князів
Острозьких від Турівських Рюриковичів. Ми вже зупинялися на вразливих
місцях цієї версії, а також інших версій походження князів Острозьких як
у наших попередніх дослідженнях (504, c. 122-132; 505, табл. 18; 506,
с.355-367), так і при розгляді першого блоку записів родини Острозьких.
При розгляді цієї частини пом’яника ми спираємося на ці дослідження та
наші висновки при аналізі фрагменту Холмського помяника і попереднього
запису родини Острозьких за князя Василя Федоровича.

З 42 чоловічих імен з князівським титулом, які записані у цій частині
помяника, лише 15 могли належати князям Острозьким (починаючи від
Василька Романовича і закінчуючи Костянтином Івановичом). Сюди можна
додати ще князів Заславських, які померли до 1531 р. Решта княжих імен
припаде на зятів, сватів та прямих родичів, які жили пізніше Василька
Романовича. Тільки, вилучивши з переліку 15 імен, які безперечно
належали князям Острозьким, і два імені їх найближчих родичів
Заславських, знаних з інших джерел, можна пробувати розгадувати решту
записів, добираючи варіанти, синхронні в часі.

[260] Ця позиція, на наш погляд, є ключовою при розшифруванні цієї
частини пом’яника. Під великою королевою Оленою пропонували бачити,
навіть, матір імператора Костянтина (306-337 рр.), при якому
християнство стало офіційною релігією Римської імперії, чи княгиню
Ольгу, яка пробувала запровадити християнство у Київській Русі. Цього,
звичайно, прийняти не можна. При всій помпезності даного фрагменту — це
перш за все пом’яник, куди записували членів родини. Ніяка фантасмагонія
туди не могла потрапити. Перед лицем Господа амбіції та гординя втрачали
сенс. Отже представниця королівського роду мусила бути у числі прямих
предків родини Острозьких. Титул «велика королева» дозволяє припускати,
що мова може йти про імператорську родину. Зрештою всі Гедиміновичі були
у певних родинних стосунках з королями з династії Ягеллонів. Корятовичі
були родиною з угорськими королями. Тому особливої потреби підкреслювати
свої родинні зв’язки з королевою такій відомій родині як Острозькі не
було потреби. Але з усіх князівських родин Рюриковичів і Гедиміновичів,
які існували на момент складання запису до пом’яника, лише прямі нащадки
галицько-волинського князя Романа Мстиславича могли гордитися наявністю
серед своїх предків представника імператорської родини. Ми вже
аргументували нашу підтримку версії, згідно якої друга дружина Романа
Мстиславича була дочкою імператора Ісаака II Ангела (504, с. 30, 33) та
угорської королівни Маргарити-Марії, дочки Бели III. Саме тому що
княгиню можна порівняти хіба що з св.Ольгою, стосовно становища, яка
вона займала, її визнавали як володарку не лише полководці покійного
мужа і волинське боярство, але угорські королі і польські князі, які теж
претендували на Галицьку спадщину. Ім’я дружини Романа встановлено як
Анна на тій підставі, що внук Мстислав спорудив на її могилі
капличку-ротонду в честь святих Іоакима та Анни. Останнє зовсім не
суперечить ототожненню королеви Олени з дружиною Романа. Як відомо,
вдова Романа закінчила свої дні у монастирі. Отже, Анна — це, скоріше,
її чернече ім’я.

[261 ] Ми виходимо з того, що слідом за королевою Оленою до пом’яника
міг бути внесеним тільки хтось з відомих князів, чиє ім’я нагадувало би
про давність і славу родини. Найбільше сюди підходив би князь Роман
Мстиславич, якого на Волині пам’ятали завжди. Хрестильне ім’я князя
Романа встановлено як Борис на підставі печатки цього князя на якій
зображено святих Бориса і Гліба. З іншого боку печатки зображено святого
воїна із списом та щитом. У Львові один з найдавніших монастирів, у
якому, можливо, було навіть своє літописання, носив ім’я св.Юрія
(Георгія). Львівський хроніст Б.Зіморович пов’язував його виникнення з
князем Васильком, який ніби-то там прийняв чернецтво. Але це неймовірно,
виходячи з конфронтації, яка мала місце між Левом Даниловичем і
волинськими князями після смерті короля Данила. Це ім’я носив
спадкоємець Лева — король Юрій. Після королеви Олени до пом’яника було
внесено її правнука Юрія (Георгія) Львовича, який носив королівський
титул.

[262] Князя Дмитра ідентифікувати важко. У пом’янику князя Лева
Даниловича після Георгія стоїть також Дмитро (1119, с.7). Можливо, це
хрестильне ім’я Романа Даниловича, брата князя Лева?

[263] Тимофій — може бути хрестильним іменем сина Романа Даниловича —
князя Василька Романовича.

[264] Данило Василькович у попередньому блоці записаний під поз.81

[265] Князь Іван міг бути незнаним з інших джерел братом Данила
Васильковича. Якщо він помер молодим, то його діяльність могла не знайти
відбитку у джерелах.

[266] Князь Федір Данилович у попередньому блоці записаний під поз.82.
Його чернечим іменем було Феодосій, яке помилково приписане князеві
Семенові у наступній позиції (1121, с.50).

[267] Князь Семен Юрійович у попередньому блоці записаний під поз.87.

[268] Князь Олександр-Олексій Данилович у попередньому блоці записаний
під поз.83.

[269] Андрій, виходячи з попередніх розшифрувань, — Юрій-Андрій
Данилович, згаданий у попередньому блоці під поз.85.

[270] Це острозький князь Василь Федорович († 1446/1450 р.).

[271] Це острозький князь Дашко Федорович († бл. 1420 р.).

[272] Князь Іван Олександрович Глинський, муж Анастасії Данилівни. У
попередньому блоці Острозькиї він записаний під поз. 85.

[273] Скоріше всього окремого князя Георгія (Юрія) не існувало, а просто
помилково ім’я Юрія-Андрія Даниловича записано двічі.

[274] Князь Іван Семенович Путятич-Друцький у попередньому блоці
записаний під поз.90.

[275] Князь Семен Юрійович помер у 1376 р., він був сином холмського
князя Юрія-Андрія Даниловича. У попередньому блоці Острозьких він
поміщений під поз. 87.

[276] Князь Іван Юрійович, брат Семена, загинув у 1399 р. Раніше він
записаним під поз.88.

[277] Острозький князь Федір Данилович помер після 1437 р. У цьому блоці
він уже був записаний під поз.266, у попередньому — під поз.82.

[278] Під цією позицією можливо записано свата князя Федора — друцького
князя Семена Дмитровича († після 1422р.).

[279] Напевно це син Анастасії Данилівни та Івана Олександровича
Глинського — князь Федір Іванович Глинський, який помер у середині XV
ст., не залишивши нащадків.

[280] Пилип, можливо, хрестильне ім’я другого Глинського r князя Бориса
Івановича († після 1451 р.).

[281] Mожливо тут знову записано Острозького князя Василя Федоровича (†
1446/1450 р.), який вже значиться під поз.270. Схоже, що цей мініблок
(поз.277-283) вписаний з іншого пом’яника, пов’язаного з Федором
Даниловичом і його сестрами.

[282] Запис під цією позицією досить загадковий. Невідомо, чому після
князя Романа стоять імена без титулів (Андрій, Семен, Іван). Скоріше
всього, це помилка переписувача. Нетитуловані імена тут просто не могли
бути поміщеними. Найбільш правдоподібно, що тут записано кобринського і
ратненського князя Романа Федоровича († після 1416 р.), який міг бути
одруженим з однією з Острозьких, незнаною з інших джерел сестрою Федора
Даниловича. Андрій — це його хрестильне ім’я, а Семен-Іван — його син
Семен Романович.

[283] Як князь Семен, напевно, записаний третій з синів Анастасії
Данилівни і Івана Олександровича Глинського — князь Семен-Довмонт
Іванович († після 1448 р.),

[284] Князь Георгій (Юрій) Васильович († бл. 1500 р.) був молодшим сином
Острозького князя Василя Федоровича.

Враховуючи те, що джерела навряд чи відбили більше третини жіночого
складу князівських родин, позиції 285-287 можна пробувати розшифровувати
хіба що методом версифікації, прекрасно усвідомлюючи непевність таких
методів.

[285] Тут міг бути записаним звягольський князь Семен Борисович († після
1446 р.). Походження його дружини невідоме. Володіння Острозьких були
поруч, крім того обидві родини походили з Волинських Мономаховичів, отже
такий шлюб цілком був можливим.

[286] Князь Михайло, можливо, слуцький князь Михайло Олелькович († 1481
р.). Він доводився дідом княгині Олександри — другої дружини князя
Костянтина Острозького.

[287] Князь Семен — син Михайла Олельковича і батько княгині Олександри
Острозької, який помер 14.11.1503р.

[288] Князь Михайло, напевно, острозький князь Михайло Іванович, старший
брат Костянтина, який помер у 1501 р.

[289] Майже без сумніву тут записано Острозького князя Івана Васильовича
(† після 1465 р.), батька князя Костянтина Острозького.

[290] Георгій, можливо, хрестильне ім’я сина Михайла Івановича
Острозького князя Романа, який загинув у 1519 р. згідно Острозького
літопису. Імена близьких родичів звично записані поряд.

[291 ] Можливо тут записаний збаразький князь Василь Васильович († 1474
р.), який міг бути

спорідненим з Острозькими через іншу родину, наприклад Гольшанських.

[292] Князь Федір, це, можливо, його син порицький князь Федір
Васильович († після 1514 р.).

[293] Можливо це князь Федір Федорович Полубинський (кінець XV ст.).

[294], [295], [296], [297], [298], [299], [ЗОЇ] У другій редакції
Дерманського синодика записано поминання дітей Георгія князя, княгині
Варвари і чадъ їх князів… Івана, Сергія, Иосифа, Родіона, Олександра,
Льва, Дмимитрія, Георгія. У цьому ж пом’янику серед загиблих від татар
під Острицею та Сокалем у 1519 р. вказано князів Івана, Сергія, Родіона,
Льва, Димитрія, Григорія (?). Княгиня Варвара записана як княгиня
Суровська (скоріше Туровська). І.Мицько вважає, що йдеться про князя
Юрія Семеновича, який правив у Пінську та Турові у 1452-1471 рр., та
його дружину Варвару (1121, с.54). З цим ми не можемо погодитися. Якби у
Юрія Семеновича залишалося стільки спадкоємців, то Пінське князівство у
1471 р. не міг би отримати Василь Семенович, син київського князя Семена
Олельковича. Його тітка Федка Олельківна була дружиною князя Семена
Юрійовича, якого Й.Вольф не зміг ідентифікувати (2112, s.328). Семен
Юрійович був батьком пінського князя Юрія Семеновича. Він міг тримати
Пінське князівство у 1443-1452 рр. як син Юрія Носа. Після смерті його
сина Юрія, який не залишив потемків, право на Пінську спадщину «по
кужелю» отримав Василь Семенович. Його позбавили Києва, але не стали
позбавляти Пінського князівства, де він уже не був таким небезпечним.
Тому нам здається, що згадані тут і у Дерманському помянику діти князя
Георгія і княгині Варвари були дітьми першого заславського князя Юрія
Васильовича Острозького і його дружини Варвари, яка, схоже, була дочкою
пінського князя Юрія Семеновича. Отже, Георгій (поз.294), Лев (поз.295),
Іван (поз.296), Сергій (поз.297), Иосиф (поз.298) Родіон (поз.299) і
Олександр (поз.301) були згаданими у Дерманському пом’янику синами Юрія
Васильовича, які загинули у боях з татарами у 1519 р. Враховуючи
швидкість ординських випадів і стан сполучення Волині з Пінськом,
пінські князі не могли брати участі у цих боях.

[300] Якщо ім’я Лева Юрійовича не записане помилково двічі, то тут,
можливо, записаний князь Лев Федорович Курцевич-Буремльський, який міг
бути спорідненим з Острозькими через Сангушків, Гольшанських або
Слуцьких. Цей князь помер після 1528 р. близько часу складання
пом’яника.

[302] Під цією позицією записані усі нетитуловані родичі Острозьких,
єдиний князь Дмитро, можливо київський воєвода Дмитро Іванович
Путятич-Друцький († 1505 р.) або Дмитро Семенович Домонт-Глинський.

Розглядаючи жіночу частину блоку князів Острозьких, можна спробувати
виділити відомі з інших джерел імена. Для решти імен — дуже важко
відшукати навіть більш-менш вірогідну версію. Привертає до себе увагу,
що початок запису практично збігається з записом попереднього блоку
князів Острозьких.

[303] Інокиня княгиня Єлизавета — це, напевно, чернече ім’я княгині Анни
Васильківни Острозької, дружини Наримунта-Гліба Гедиміновича, яка була
записана у Холмському пом’янику і у попередньому блоці цього помяника
(під поз.91).

[304] Княгиня Василиса, дружина Данила Васильковича, вже булазаписана
під поз.92.

[305] Княгиня Агафія Чурилівна Бродовська-Острозька теж була записана
під поз.93. У попередньому блоці вона була записана як черниця. З даного
запису випливає, що чернече ім’я княгині було Агрипина.

[306] Феодора Данилівна була дружиною князя Олександра Четвертні. У
попередньому блоці вона записана під поз.94.

[307] Княгиня Тетяна Семенівна Гольшанська, яка померла у 1522 р. була
першою дружиною Костянтина Івановича Острозького.

З інших княгинь можна розглядати хіба що вірогідність тотожності:
княгині Анни [309] з Ганкою Іванівною Ямонтовичівною-Підберезькою, яка
була дружиною Василя Федоровича Острозького; княгині Анастасії [310] з
Анастасією Федорівною Острозькою, яка була дружиною князя Івана
Семеновича Путяти-Друцького та княгині Марії [312] з Марією Іванівною
Острозькою († після 1506 р.), яка була дружиною князя Андрія
Олександровича Сангушка. У світлі цих здогадок, виходячи з порядку
записів, можна з досить високою долею впевненості вважати, що княгиня
Марфа [308] — це дружина Дашка Федоровича, а княгиня Федора [311] —
дружина Михайла Івановича, старшого брата Костянтина Івановича
Острозького. Княгиня Анастасія [314] — дружина князя Дашка Федоровича,
дочка кобринського князя Романа Федоровича. У блоці князів Гольшанських
вона записана під поз.71.

У числі наступних княгинь, безперечно, записані імена матері князя
Костянтина, дружини його батька Івана Васильовича, та тітки, дружини
першого заславського князя Юрія Васильовича. Нам здається, що ці княгині
записані під поз.318 і 319 (Марія і Софія). На користь такої версії
можуть свідчити дві обставини. Як видно з попередніх спостережень у
середині кожного блоку записи групуються мініблоками, пов’язаними з
синхронністю в часі, послідовністю або одним рівнем родинних відносин.
Під поз.320 записана княгиня Євфросинія, за якою йдуть імена без
титулів, причому жіночі імена перемішані з чоловічими. З усіх
Острозьких, які могли бути вписаними до пом’яника, лише
Агрипина-Катерина Василівна тричі віддавалася за нетитулованих вельмож:
Івана Кгойчевича, Михайла Нацовича і Войтеха Яновича. Тому Євфросинія-
це чернече ім’я Агрипини-Катерини, а після неї перелічені християнські
імена її дітей та мужів. Таким чином міпіблок 318, 319, 320 об’єднує
дочку і невісток Василя Федоровича Острозького. Друга обставина це ім’я
дочки Івана Васильовича — Марія, дане, напевно, на честь її матері.

Чотири імені, що залишилися: Юліанія [313], Юліанія [315], Мавра [316] і
Анастасія [317]), можливо належать дружинам відомих князів з старшого
покоління родини Острозьких: Юрія, Михайла і Дмитра Даниловича, старших
братів Федора Даниловича та його сестрі Аиастасії Глинській (вже
записаній під поз.306та93).

Наступний запис княжої родини пов’язаний з родиною князів Соколинських з
Волині, тобто гілкою князів Друцьких, молодшим відгалуженням потемків
Івана Баби.

[321] Князь Михайло Семенович Друцький-Соколинський помер до 1530 р.

[322] Княгиня Юліанія, напевно, його сестра, видана за нетитулованого
вельможу, а Марія, Василь і Семен — її діти.

Останньою з князівських родин записана родина князя Михайла Васильовича
Ромодановського. Перший блок, пов’язаний з вкладом брата князя Михайла
Семена Васильовича Ромодановського, записаний у пом’янику вище. Можливо,
що його брати закінчили життя в монастирі, а діти сестри Євфимії,
записаної під поз. 325, яка могла вийти за українського чи литовського
нетитулованого магната, внесли вклад десь бл.1531р.

[323] Як інок князь Мисаїл записаний, напевно, князь Михайло Васильович
Ромодановський, який востаннє згаданий у 1500 р. серед гостей на весіллі
князя В.Д.Холмського. Відомо також, що він помер бездітним
(711,с.38-40).

[324] Як інок князь Вассіан, можливо записаїшй його старший брат Василь
Васильович Ромодаиовський, який помер після 1509 р. У 1499 р. він був
схоплений у зв’язку з справою Патрикеєвих-Ряполовських, а в наступному
році був у Литві, можливо шукаючи притулку у родини сестри Євфимії.
Однак уже в 1501 р. у поході на Литву він командував сторожовим полком.

Розгляд Києво-Печерського пом’яника був би неповним, якби ми не згадали
його молодшу редакцію, яка не збереглася, або з різних причин не була
закінченою. Про роботу над такою редакцією можна судити з трактату
Афанасія Кальнофойського «Teraturgema або чуда Печерського монастиря»,
виданого польською мовою у Києві в 1638 р., у якому поміщені виписки,
вірніше конспект з монастирського пом’яника (295, p. 168-170). Цінність
цього фрагменту полягає в тому, що у конспект А.Кальнофойського був
зроблений з версії пом’яника початку XVII ст., створеної після 1608 р.
(тобто після смерті князя Василя-Костянтина Острозького, внесеного у
пом’яник) і до 1638 р. (появи книги). Сама версія не збереглася, що
збільшує вартість конспекта. В останньому вказані сторінки пом’яника, з
яких були зроблені виписки. Вони також не збігаються з старшою редакцією
пам’ятки.

На сторінці 6 були записані наступники великого князя київського
Володимира Святославича, на стор.10 — родина князя Василя-Костянтина
Острозького, стор.21 -родина князів Сангушків. Настор.23був вписаний
київський князь Семен Олександрович († 1471 р.), а перед ним на стор.22
— князь Іванович Володимирович. Напевно мався на увазі бельський князь
Іван Іванович, внук Володимира Ольгердовича і дядько Семена
Олександровича, або його рідний брат Михайло. Обидва померли до 1476 р.

На стор.30 записаний Олександр Сангушко в чернецтві Олексій. Враховуючи,
що князь Андрій Сангушкович записаний пізніше (на стор.90), ми вважаємо
за можливе ідентифікувати його з Олександром Дмитровичом Саигушком (†
після 1491 р.). Про те, що цей князь перед смертю прийняв чернецтво під
іменем Олексія з інших джерел невідомо.

На стор.65 внесений князь Федір Іванович Ярославич-Боровський († 1521
р.), записаний як Федір

Ярославич. У старшій редакції Київського пом’яника цей князь був
записаний під поз.241.

На стор.72 була внесена родина князя Івана Вишневенького, очевидно Івана
Михайловича († 1542 р.).

Під поз.73 записана родина князя Костянтина Івановича Острозького (†
1530 р.). Але, якщо виписка А.Кальнофойського була повною, цей блок був
меншим за блок у старшій редакції пом’яника.

Далі на стор.79 і 80 записані Іван Васильович та Василь Іванович, князі
«прунські». Крім того трохи далі на стр. 122 записана родина княжат
Прунських, тобто Пронських, нащадків великих князів пронських, які
виїхали у Литву після анексії їхнього князівства Москвою. Князі Василь
Іванович Нелюб (середина XV ст.) та його син Іван Васильович Шемяка (†
після 1549 р.) належали до середньої гілки пронської династії, яка
перейшла на московську службу. Тому вони внесені у пом’яник окремо.

На стор.90 був записаний князь Андрій Сангушкович. Це скоріше каширський
Андрій Михайлович († 1560 р.) ніж його дядько князь Андрій Олександрович
(† 1534 р.). Бо на стор.75 був записаний князь Андрій Сангушко, який
очевидно і був дядьком князя Андрія, записаного на стор.90.

На стор. 100 записаний Микола, князь Збаразький, адміністратор
Київського воєводства. Поза сумнівами це збаразький князь і староста
кременецький Микола Андрійович († 1574 р.).

На стор.101 «Костянтина князя Острозького дочка княжна Марія вписана».
Ризикнемо припустити, що це, незнана з інших джерел, дочка князя
Василя-Костянтина Острозького, яка померла дитиною і була вписана в
пом’яник окремо від родини.

На стор. 189 були записані княжата Огінські, на стор.77 — Наримунтовичі
Ружинські, на стор. 66 -Іонас, кн. Друцький-Соколинський, на стор. 103 —
князь Лев Григорович Соколинський.

На стор. 111 записана княжна Олександрова Кошерська. Це могла бути
незнана з імені друшина каширського князя Олександра Дмитровича
Сангушковича, вдова по Антонію Волотовичу, або одна з дружин його
правнука каширського князя Олександра Андрійовича (княжна Анна Василівна
Полубенська або княжна Анастасія Василівна Жилінська).

Далі, роблячи виписки з пом’яника, А.Кальнофойський знову повернувся до
його початку і записав, що на стор. 1 були вписані князі Ковельські
(Сангушки-Ковельські) з Волині. На стор. З записаний князь Іван
Кулинський (Kulinski). Це, напевно, помилка. Мова йшла про Івана
Михайловича Сангушка-Ковельського († бл.1516р.).

На стор.6 записаний князь Іван Трубецький. Це скоріше Іван Іванович (†
1538р.) ніж його батько Іван Семенович († до 1499 р.).

На стор.9 записано князя Дмитра Одиневича. Це, напевно, описка самого
А.Кальнофойського: мало бути Дмитра Одинцевича. На цій же сторінці була
вписана і княгиня Теодозія Буйницька. Теодозія була дружиною князя Льва
Буйницького, внука Юрія Толочка (2112, s. 12-13). її муж записаний трохи
нижче настор.И.

На стор. 10 було записано Івана Семеновича Горинського (Gorinski) (?).
Це скоріше всього помилка у прізвищі відомого князя Івана Семеновича
Глинського († 1504р.), який мав володіння на Київщині.

Після нього на цій же сторінці був записаний князь Іван Козловський (†
після 1508 р.). Він був васалом князів Глинських, отже близькість їх
записів цілком об’єктивна.

Із стор. 13 виписано князя Михайла Дмитровича Вяземського († після 1492
р.). Цей удільний смоленський князь помер у засланні на Північній Двині
«в залізі», куди його спровадили після приєднання уділів Вяземського
князівства до Московської держави (504, c. 195).

На стор. 13 була записана і княгиня Марія Семенівна Трабінська. Мова
очевидно йде про Марію († 1466 р.), дружину трабського князя Семена
Семеновича Гольшанського († 1455 р.). Вона була дочкою князя Дмитра
Сокири Друцького-Зубревицького (2112, s. 115).

На стор.22 була записана княжна Юліана. Без сумніву це печерська свята
княжна Юліана Юріївна Гольшанська.

На стор.30 був внесений князь Іван Васильович Москаль (очевидно Іван
III), на цій же сторінці -князь Воротинський без зазначення імені.

На стор.31 був записаний князь Юрій «Півський» (напевно «Пінський»).
Тоді це Юрій Семенович († 1471 р.), а не Юрій Ніс († до 1410 р.).

На стор.34 було записано Василя Мамая Львовича. Це князь Василь Львович
Глинський на прізвисько Сліпий Мамай († до 1522 р.) (1700, с.327).

Із стор.36 було виписано князя Івана Юрійовича Лугвенійовича. Це
мстиславський князь Іван Юрійович († 1490/1495 р.), внук Лугвенія-Семена
Ольгердовича.

Виписка із стор.39: «Юрійович Москаль». Нам здається, що там було
вписано знаменитого суперника Василя Темного — галицького і великого
московського князя Дмитра Юрійовича Шемяку († 1453 р.), сини якого
отримали значні володіння у Сіверській землі.

Із стор.40 виписано князя Семена Васильовича Ромодановського, а із
стор.41 — його родича князя Семена Ряполовського з зазначенням:
«Москаль». Із стор.79 виписаний князь Михайло Васильович Ромодановський.

На стор.42 був записаний князь Олександр Сангушкович († після 1491 р.).
Цей князь, схоже, був записаний у пом’янику двічі (на стор. 30 і 41),
але такі повтори взагалі характерні для Печерського пом’яника, який
редагувався на підставі різночасових записів про вклади на помин душі.

На стор.54 був записаний Матфей Микитич. Це, без сумніву, князь Матвій
Микитович († після 1539 р.) від якого походили князі Головчинські.

На стор.56 було записано князя Солтана. Це, напевно, вишневецький князь
Солтан Федорович († 1472 р.) (505, табл.44, поз. 11). На цій же сторінці
записаний князь Василь Семенович Можайський. Це внук можайського князя з
московської гілки Мономаховичів, який тримав Стародубське князівство
(після 1508-1517рр.).

На стор.68 було записано князя Юрія Семеновича Мосальського. На стор.64
— дубровицького князя Юрія Семеновича Гольшанського († 1457 р.), на
стор.67 — крошинського (в тексті помилково «кротинський») князя
Костянтина († після 1513р.), чий вклад у Печерський монастир відомий з
старшої редакції Печерського пом’яника, яка містить кілька блоків з його
записами, на стор.68-озерецького князя Семена Івановича († після 1528
р.).

На стор.76 було записано князя Андрія Сангушка (в тексті помилково
«Сендушка»). Як було вже сказано вище, це каширський князь Андрій
Олександрович († 1534 р.).

На стор. 52 було внесено Івана Коркодина. Це правнук смоленського князя
Гліба Святославича, князь Іван Юрійович Коркодин († після 1514 р.),
нащадки якого родина князів Коркодинових перейшла на російську службу
(2112, s. 179-180).

Далі у А.Кальнофойського виписка із стор.62, під якою значиться Микита
Васильович Оболенський. Цей нащадок чернігівських удільних князів зробив
кар’єру при московському дворі. Після арешту Василя Шемячича і анексії
Сіверського князівства він з лютого 1524 до літа 1530 р. був намісником
у Новгороді-Сіверському, а з лютого 1534 р. — намісником Смоленського
князівства. У 1534 р. отримав чин боярина. Князь Микита Хромий помер
після 1540 р. (711, с.45-48). Чому його занесли у Печерський пом’яник,
сказати важко. Може, у період перебування в Сіверській землі він вносив
вклади у цей монастир.

За М.В.Оболенським із стор.51 виписаний Василь Іванович Крошинський (†
після 1534 р.). Із стор. 53 виписано: «Глинські вписані від пана
Герасима Галицького.» Останній запис, певно, слід розуміти, що родина
князів Глинських вписана після Герасима Галицького. Хто була ця людина,
сказати важко. Титул «пан» виключає церковного ієрарха. Під 1528 р. у
переписі русько-литовського війська серед волинської шляхти згадуються
якісь князі Іван та Григорій Галичинські (1700, с.99,333). Ці князі
незнаного походження могли спочатку писатися як Галичанські або Галицькі
і бути гілкою загадкових князів Рогатинських, внесених до Уневського
помяника (1117, с.88-90). Один з них Герасим міг жити у кінці XV ст. і
бути внесеним у Печерський пом’яник.

Під поз. 105 записаний Семен Трубецький. Це міг бути Семен Іванович на
прізвисько Перський († 1566 р.) або його двоюрідний брат Семен-Богдан
Олександрович († бл. 1543 р.). Обоє з 1520 р. володіли частками
Трубчевського князівства.

На стор. 100 запитаний Адам Ростовський. У розгалужених родинах нащадків
ростовських князів не було жодного Адама. Взагалі ростовські князі
зовсім не були пов’язані з Києво-Печерським монастирем. Але скоріше за
інших сюди міг потрапити князь Іван Васильович Менший
Голенін-Ростовський († після 1527 р.), який був пов’язаний з князями
Глинськими (168, ч. 1, N 155, с.428).

На стор. 117 записаний Володимир Путивльський. Спокусливо було би бачити
під цим записом першого представника путивльської династії І Іа
київському престолі Володимира-Івана Івановича († після 1301? р.), однак
це поза сумнівами князь Володимир Богданович Глинський Путивльський (†
після 1540 р.) (1700, с.329).

Із стор. 101 знову виписаний князь Андрій Сангушкович (як
«Сендушкович»). Якщо він не тотожній одному з князів, які були записані
на стор.75 і 90, то це Андрій Федорович Сангушкович († після 1547 р.).

Після цього запису йдуть магнатські та шляхетські родини і їх окремі
представники з Київщини та Волині, більшість з яких добре відомі з інших
джерел. Молодша редакція, можливо, була повнішою і більш
диференційованою стосовно родин, але немає впевненості, що робота над
нею була завершена.

Києво-Печерський пом’яник, незважаючи на складність його дослідження,
залишається одним з найважливіших джерел з генеалогії Рюриковичів та
Гедиміновичів. Це джерело потребує дуже глибокого і комплексного
дослідженім.

ПОМ’ЯНИК СУПРАЛЬСЬКОГО МОНАСТИРЯ. СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Супральський монастир виник у 1498 р. як фундація новогрудського воєводи
Олександра Івановича Ходкевича. Протягом XVI-XVII ст. це був один з
найбільших церковних і культурних осередків Білорусі. Першими ченцями у
монастирі були вихідці з Києво-Печерського монастиря, з яким
Супральський монастир не розривав зв’язків. Тому і Пом’яник
Супральського монастиря, переписаний у 1631 р. Стефаном Коханевичем з
більш давнього пом’яника, складеного бл. 1500 р., (1370, с.321 -328) і
доповнений пізнішими записами, у деяких частинах близький до
Києво-Печерського пом’яника. Окремі вклади і записи могли бути
одночасними. Але у Супральському помянику більше волинських і
білоруських князівських родин, для яких Супраль була ближче ніж Київ. Ми
публікуємо СУПРАЛЬСЬКИЙ ПОМ’ЯНИК за вільнюським виданням 1870р. (176,
с.454-459). Сьогодні пам’ятка зберігається у відділі рукописів
Національної бібліотеки Литви у Вільнюсі.

[с.456] Помяни Господи душі усопших рабів твоїх:

[I] королеву Олену,

[2] князя Ярослава,

[3] князя Василя,

[4] князя Федора,

[5] князя Івана,

[6] князя Михайла,

[7] князя Петра,

[8] князя Григорія,

[9] князя Михайла,

[10] княгиню -Марію,

[11] княгиню Василису,

[12] княгиню Олену,

[13] княгиню Юліапну,

[14] княгиню Марію,

[15] княжну Анну,

[16] княжну Софію, Марію, Івоїла, Іона, Олексія, Василя, Леона, Варвару,
іноку Анну, Парасковію, Анну, Ірину, Григорія, Стефана, Стефана,
Євфимію, Катерину, Юліанну, Афанасію, Пелагію,

[17] князя Федора,

[18] княгині Парасковії,

[19] княгині Олександри (Романової).

[с.457] Рід князя Юрія Семеновича Слуцького:

[20] князя Семена, нареченого у святому хрещенні Прохора,

[21] схимниці княгині Анастасії,

[22] князя Юрія, Стефана, Пелагію.

Рід князя Глазини і брата його князя Івана Пузини…

Рід князя Василя Полубенського:

[23] князя Елевферія,

[24] княгиню Анну,

[25] княгиню Ксенію, Марію,

[26] князя Василя.

Рід Сендюшковича [Сангушка-Л.В.]:

[2 7] князя Якова,

[28] княжни Федори,

[29] княжни Марії,

[30] княгині Анастасії,

[31] князя Федора,

[32] княгині Ольги,

[33] князя Іоакима,

[34] княгині Фетинії,

[35] князя Елевферія схимника,

[36] княгині Василиси, Марії, Данила, Анни, Семена, Ірини, Пелагії.

Рід князя Костянтина Крошенського:

[37] князя Романа,

[38] князя Івана,

[39] інокипю княгиню Євфросинію, Уляну,

[40] князя Костянтина,

[41] княгиню Анну,

[42] князя Василя,

[43] князя Феодосія, Уляну,

[44] князя Василя,

[45] князя Івана,

[46] князя Дмитра [далі імена без титулів Л.В.]

Рід Острожського княжати:

[47] князя Костянтина,

[48] Іоанш.

Рід князя Матвія Микитовича: помяни Господи душі усопших рабів твоїх

[49] князя Матвія,

[50] князя Петра,

[51] князя Михайла,

[52] князя Івана,

[53] княгиню Фетинію,

[54] княгиню Вассу.

Рід князя Федора Андрійовича Сангушковича:

[55] князя Дмитра,

[56] князя Федора,

[57] князя Іоакима Схимника,

[58] князя Романа,

[59] князя Семена,

[60] князя Івана,

[61] князя Івана,

[62] княжну Анну,

[63] князя Олександра Схимника,

[64] князя Льва,

[65] князя Василя,

[66] князя Пилипа,

[67] княжну Марію,

[68] князя Андрія,

[69] княгиню Ксенію,

[70] князя Романа,

[71] князя Олександра,

[72] князя Івана,

[73] князя Михайла,

[74] княжну Катерину,

[75] князя Мануїла, Єпифапія,

[76] князя Михаила,

[77] княжну Марію,

[78] княжну Анастасію,

[79] княгиню Василису,

[80] княгиню Огрофену,

[81] княгиню Феодосію, пана Якова, паню Анастасію, Павла,

[82] князя Данила,

[83] князя Федора,

[84] князя Василя,

[85] князя Івана,

[86] князя Івана,

[87] князя Костянтина,

[88] князя Іллю,

[89] княжну Марію, паню Анастасію,

[90] княгиню Софію,

[91] князя Федора,

[92] княгиню Анну, архіспископа Іону, архієпископа Иосифа, архієпископа
Иосифа, епископа Пафнутія, єпископа Кирила, епископа Вассіана, епископа
Арсенія, Іону Схимника, Якова,

[93] князя Федора.

Рід князів Полубенських…

[с. 458] Рід його милості князя Капусти, каштеляна брацлавського,
старости овруцького:

[94] князя Андрія,

[95] княгиню Євдокію (Капустина),

[96] князя Євдокима (Вишневецький),

[97] княгиню Олену (Вишневецьку),

[98] князь Андрій Hеледеиський.

Рід їх милості князів Mосальських:

[99] князя Федора,

[100] княгиніАнастасії,

[101] князя Івана,

[102] княгині Феодосії,

[103] князя Романа,

[104] князя Климента,

[105] князь Мосалъсъкий архімандрит супралъсъкий Іларіон, Іойля [?],
Артемона,

[106] княгині Євдокії [далі імена без титулів].

Перший блок Супральського пом’яника починається з королеви Олени, що
наштовхує на думку, що він якимсь чином пов’язаний з блоком князів
Острозьких, алогічним такому ж блоку у Києво-Печерському пом’янику. Ця,
найбільш знаменита у Великому князівстві і короні, родина могла
відкривати список князівських родин і у Супральському пом’янику. Але це
тільки на перший погляд. Список князів і княгинь цього блоку абсолютно
відрізняється від блоку князів Острозьких у Києво-Печерському пом’янику.
Отже потрібно шукати князівську родину серед Рюриковичів або
Гедиміновичів чиєю родичкою могла бути королева Олена, звичайно, за
умови, що мова йде не про матір імператора Костянтина, а про реальну
родичку, якою була Олена-Анна, друга дружина Романа Мстиславича, яка
записана і у Києво-Печерському пом’янику. Такою родиною могли бути
нащадки городненсько-новогрудських та волковисько-слонімських князів,
чия родичка Олена Глібівна була дружиною внука королеви Олени князя
Романа Даниловича. Але від цього князя пішла родина Острозьких, а про
інших нащадків Всеволодка Давидовича нічого невідомо. У XIII ст. на їх
престолах вже сиділи литовські князі. Крім того тоді би у пом’янику був
обов’язково записаний князь Роман Данилович. Отже залишаються нащадки
турово-пінських князів, чиї гілки Четвертинські та Сокольські були
близькими до Супральського монастиря і чий вклад у цьому монастирі був
би цілком природнім. Зберігши дуже незначні володіння, князі
Четвертинські, а тим більше ix молодше відгалуженім князі Сокольські,
ніколи не забували, що вони походять від найстаршої гілки Ярославичів і
за родовим рахунком стоять вище Ольговичів та Мономаховичів. Не маючи
змоги суперничати у славі з Острозькими, ця родина могла дозволити собі
нагадати, що вони також родичі королеви Олени. Ще природніше такий запис
був би для нетитулованих нащадків Четвертинських або Сокольських.

Зробити подібний запис у пом’янику, пам’ятаючи, що обман перед лицем
Господа неможливий, було допустимо тільки, якби такий родинний зв’язок
існував насправді і спогади про нього збереглися в родинному архіві або
у традиції князів Четвертинських чи Сокольських. Між тим у Романа
Даниловича та Олени Глібівни могла бути дочка Марія (яка виведена першою
у жіночій половині блоку під поз. 10). Його дочка від Гертруда Бабенберг
мала ім’я Марія, але цей шлюб було визнано недійсним, а крім того дочка
від другого шлюбу могла теж мати хрестильне ім’я Марія. Шлюб Марії
Романівни з одним з пінських князів, сусідів і союзників слонімських та
волинських князів, в умовах конфронтації з литовськими князями у кінці
XIII — на початку XIV ст., був мотивованим і природнім. Нам здається, що
таке пояснення логічне і дозволяє спробувати розшифрувати записи цього
блоку.

[1] Королева Олена-Анна, дочка візантійського імператора, друга дружина
галицько-волинського князя Романа Мстиславича, прабабуся пінської
княгині Марії Романівни, від якої пішли князі Четвертинські.

[2] Пінський князь Ярослав (кін.XIII ст. — початок XIV ст.), муж Марії
Романівни, напевно був одним з синів пінського князя Юрія
Володимировича, про якого згадано у Іпатіївському зведенні під 1290 р.
як про малого хлопця без імені. Ім’я Ярослав характерне для Турівських
Ізяславичів у ХІІ-ХIII ст. Так звали, наприклад, сина несвізького
князяЯрослава Юрійовича, який загинув на Калці у 1223 р. (112, стб.862).

[3] Пінський князь Василь (середина XIII ст.), про якого з інших джерел
нічого не відомо, напевно був сином князя Ярослава Юрійовича і батьком
четвертинського князя Олександра.

[4] Федір, напевно, хрестильне ім’я першого четвертинського князя
Олександра, згаданого під 1388 p. (201, t.l, N 11, s. 11). Це ім’я теж
характерне для Турівських Ізяславичів у XIII-XIV cт.

[5] Під цією позицією, схоже, записано князя Івана Олександровича
Четвертинського, який помер після 1451 р.

[6] Михайло Олександрович Четвертинський, молодший брат попереднього
князя.

[7] Петро, можливо, хрестильне ім’я несвізького князя Юрія, сучасника і
близького родича четвертинського князя Олександра.

[8] Несвізький князь Григорій, брат Юрія, схоже був останнім несвізьким
князем з династії Рюриковичів (504, c. 188). Подібне ім’я для даного
періоду серед інших князівських родин не зустрічається.

[9] Князь Михайло Михайлович, який жив у другій половині XV ст., був
сином князя Михайла Олександровича і першим князем Сокольським.

[10] Як ми допустили вище, це Марія Романівна, дочка Романа Даниловича і
дружина пінського князя Ярослава Юрійовича.

Можна допустити, що наступні княгині були дружинами послідовно записаних
вище пінських і Четвертинських князів, хоча впевненості у цьому бути не
може. Тоді княгиня Василиса [11] — дружина пінського князя Василя
Ярославича (поз.З), княгиня Олена [12] -дружина четвертинського князя
Олександра-Федора Васильовича (поз.4), княгиня Юліана [13] — дружина
Івана Олександровича Четвертинського (поз. 5), княгиня Марія [14] —
дружина його брата Михайла Олександровича Четвертинського (поз.6),
княжна Анна [15] — дочка Михайла Олександровича, яка померла
незаміжньою, а Софія [16] — її сестра, яка вийшла за нетитулованого
вельможу, чия родина і здійснила вклад у Супральський монастир і
записана за нею без титулів. Судячи з чисельності імен вклад і запис
було зроблено у XVII ст.

[17] Князь Федір Михайлович Вишковський-Четвертанський, згаданий у 1488
р., був братом Михайла Михайловича (поз.9) і сином Михайла
Олександровича (поз.6).

[18] Княгиня Парасковія, напевно, дружина Федора Михайловича (поз. 17).

[19] Княгиня Олександра, скоріше всього, сестра Федора, Михайла, Анни і
Софії Михайловичів. Мужа її звали Романом. До якої князівської родини
він належав, установити практично неможливо.

Наступний запис пов’язаний з вкладом в пам’ять слуцького князя Юрія
Семеновича. Олельковичі-Слуцькі були нащадками Володимира Ольгердовича.
Незважаючи на легкість розшифрування записів, вони цікаві тим, що дають
багато інформації, невідомої з інших джерел.

[20] Семен Михайлович, батько князя Юрія, помер 14.11.1503 р. Те, що
його хрестильне ім’я було Прохор, з інших джерел невідомо.

[21 ] Княгиня Анастасія, дочка мстиславського князя Івана Юрійовича,
була дружиною Семена Михайловича і матір’ю Юрія Семеновича. Пом’яник
свідчить, що княгиня закінчила як схимниця.

[22] Слуцький князь Юрій Семенович помер 17.04.1542 р. Після Юрія в
пом’янику записані ще два імені без титулів: Стефан і Пелагія. Таких
імен серед Олельковичів немає, як немає серед них і шлюбів з
нетитулованою знаттю. Спадкоємці київського престолу за цим слідкували
аж до загибелі князя Семена Юрійовича у 1560 р. Дружиною Юрія Семеновича
була Олена Миколаївна Радзивіл. її батько отримав князівський титул у
1518 р. Залишається припускати, що дружина Юрія Семеновича, вносячи
вклад у пам’ять мужа і родини, записала і своїх нетитулованих родичів.
Батько і мати княгині Олени практично виключаються, бо вони вже померли
особами титулованими. Залишається дід і бабуся по матері Олени
-Єлизаветі Сакович, чия родина була православною.

Запис родини князя Василя Полубинського теж додає немало цікавої
інформації.

[23] Елевферій, майже без сумнівів, чернече ім’я батька князя Василя —
Андрія Федоровича, який помер після 1485р.

[24] Дружина князя Андрія Федоровича була з родини Боговитіних. Ім’я її
в джерелах не збереглося. Пом’яник дає підставу вважати, що княгиню
звали Анною.

[25] Першою дружиною князя Василя Андрійовича була княгиня Аксинія
Іванівна Іжеславська. Немає сумнівів, що саме вона записана як княгиня
Ксенія. Слідом за нею без титулу записана Марія. Можливо це хрестильне
ім’я княгині, а можливо тут записана друга дружина князя Василя.
Походження її невідоме. Звали її Софія Павлівна. Марія могло бути її
другим іменем. А діти, які вносили вклад по князеві Василю, могли
записати мачуху без титулу, враховуючи її некнязівське походження. Ми
схильні вважати, що більш реальною є перша версія.

[26] Князь Василь Андрійович Полубинський помер у 1550 р. Він займав
високий уряд господарського маршалка у Великому Князівстві Литовському.

Перший блок родини князів Сангушковичів містить лише одне чоловіче
князівське ім’я — князя Федора. Але, судячи з численних жіночих імен,
можна стверджувати, що мова йде про маршалка Волинської землі князя
Федора Андрійовича. У кінці запису присутні ряд імен нетитулованих осіб.
Це наштовхує на думку, що запис міг бути пов’язаний з вкладом
нетитулованої родини Сангушків, нащадків Федори Андріївни, сестри князя
Федора Андрійовича, яка вийшла за Богуша Боговитина. Виходячи з
сказаного, можна спробувати розшифрувати інші імена.

[27] Яків, майже без сумніву, хрестильне ім’я батька князя Федора, князя
Андрія Олександровича Сангушковича-Каширського, який помер у 1534 р.

[28] Федора Андріївна Сангушківна померла після 1557 р., вона була
видана за Богуша Боговитина.

[29] Марія Андріївна Сангушківна померла після 1551 р., вона була
дружиною князя Юрія Івановича Гольшанського-Дубровицького.

[30] Анастасія, напевно, ім’я сестри Федори та Марії, чиє ім’я незнане з
інших джерел. Ця княгиня померла до 1547 р. Вона була дружиною князя
Федора Михайловича Чорторийського. Анастасія — поширене ім’я серед
Сангушківен. Так звали і двоюрідну сестру цих князівен, дочку Михайла
Олександровича.

[31] Федір Андрійович Сангушкович помер у 1547 р.

[32] Ольга, напевно, хрестильне ім’я молодшої сестри попередніх князів
Олени Андріївни, яка померла після 1551 р. Вона двічі виходила заміж —
за князя Петра Тимофійовича Мосальського та за Станіслава Скопа.

[33] Як князь Іоаким, записаний, напевно, брат вищеназваних князівен і
князя Федора — Роман Андрійович Сангушкович. Він помер у 1517 р. Іоаким
могло бути його чернечим іменем. Таке ім’я, схоже, прийняв його прадід
Дмитро-Сангушко (так він записаний у Києво-Печерському помянику, див.
поз. 125).

[34] Фетинія — хрестильне ім’я княгині Софії Андріївни Сангушківни, яка
померла у 1540 р. (всі інші Андріївни записані у цьому блоці). Вона була
дружиною князя Федора Івановича Заславського.

[35] Князь Елевферій схимник, напевне, незнаний з інших джерел
Сангушкович, рідний брат вищеперечислених, який замолоду вступив до
монастиря і там помер.

[36] Василиса Андріївна Сангушківна померла близько 1577 р., пізніше від
усіх інших дітей Андрія Олександровича. Вона була дружиною князя Андрія
Семеновича Соколинського. Після неї записані, очевидно, Боговитини,
родичі по мужу її сестри Федори: Марія, Данило, Анна, Семен, Ірина і
Пелагія.

Блок родини князя Костянтина Крошинського необхідно порівняти з
відповідними записами у Києво-Печерському пом’янику. Це значно спрощує
розшифрування записів блоку.

[37] Роман Іванович (перша пол. XV ст.), прадід князя Костянтина, був
записаний у Києво-Печерському пом’янику під поз.243.

[38] Іван Романович († після 1450 р.), дід князя Костянтина, записаний у
Києво-Печерському пом’янику під поз.244.

[39] Інокиня княгиня Євфросинія (княже ім’я Уляна чи Юліана) — це мати
князя Костянтина, яка записана у Києво-Печерському пом’янику двічі під
поз.215 та 246.

[40] Костянтин Федорович помер після 1513 р. У Києво-Печерському
пом’янику він теж записаний кілька разів.

[41 ] Анна Кішка († бл. 1531 р.) була дружиною князя Костянтина. У
пом’янику Києво-Печерського монастиря вона записана під поз.248.

[42] Василь-Пилип Іванович († після 1496 р.), дядько князя Костянтина, у
Києво-Печерському пом’янику записаний під поз.249.

[43] Уляна чи Юліана — дружина князя Василя-Пилипа Івановича, у
пом’янику Києво-Печерського монастиря була записана під поз.249. Запис у
Супральському помянику дозволяє уточнити її хрестильне ім’я – Феодосія.

[44] Василь Іванович Крошинський († після 1533 р.) доводився князеві
Костянтину племінником, він був внуком князя Василя-Пилипа Івановича.

[45] Іван Пилипович Крошинський († після 1525 р.), батько попереднього
князя і двоюрідний брат князя Костянтина.

[46] Дмитро, напевно, княже ім’я Тимофія Пилиповича Крошинського (†
після 1540 р.), двоюрідного брата князя Костянтина.

Супральський блок родини Крошинських розширено, порівняно до
найповнішого з блоків цієї родини у Києво-Печерському пом’янику, за
рахунок нащадків Василя-Пилипа Івановича. Напевно він початково був
пов’язаний з вкладом у пам’ять князя Костянтина, а потім розширений
через вклад сестер або дочок його племінника Василя Івановича.

Запис пам’яті князя Костянтина Острозького дуже скромний. До нього
входять сам князь Костянтин [47] та його батько Іван [48].

Блок родини князя Матвія Микитовича має аналог у Києво-Печерському
пом’янику. Але блок Супральського пом’яника є коротшим і крім того він
складений після смерті Матвія Микитовича.

[49] Матвій Микитович († після 1539 р.), перший головчинський князь,
походив, правдоподібно, з князів Ряполовських. У Києво-Печерському
пом’янику його родина записана під поз. 217-232.

[50] Князь Петро-Лев Михайлович Мосальський († 1496 р.) був зятем князя
Матвія Микитовича. У Києво-Печерському пом’янику він записаний під
поз.225. Інший князь Петро був записаний у цьому пом’янику під поз.231.
Можливо це один з синів Матвія Микитовича, який помер молодим до 1531 р.
і відомий тільки з цих двох пом’яників.

[51] Михайло згадується у Києво-Печерському пом’янику під поз.230, що
означає, що він помер до 1531 р. Тобто ім’я Михайло не може бути
хрестильним іменем старшого сина Матвія Микитовича, князя Ярослава
Головчинського († 1567 р.) чи його брата Остапа († 1557 р.). Отже
залишається припускати, що під цим іменем міг бути записаним тільки
незнаний син Матвія Микитовича, який помер до 1531 р.

[52] Іван Матвійович Головчинський помер молодим.

[53] Княгиня Євфросинія-Фетинія була першою дружиною князя Матвія.

[54] Хто така княгиня Васса сказати важко. Можливо, це хрестильне ім’я
його дочки Анастасії.

Найбільший князівський блок у Супральському пом’янику належить родині
князя Федора Андрійовича Сангушковича. Цій же родині присвячено запис у
цьому пом’янику під поз.27-36.

[55] Нам здається, що тут записано родоначальника князів Саигушків
волинського князя Дмитра-Лїобарта Гедиміновича, який помер у 1384р.

[56] Син Дмитра-Любарта князь Федір помер у 1431 p. (1120, с.51-53).

[57] Цей запис може слугувати підтвердженням нашої здогадки, що старший
син Федора Любартовича луцький, а потім ратненський і каширський князь
Дмитро-Сангушко закінчив свої дні

глибоким старцем як Іоаким Схимник († 1455 р.). За даними К.Несецького
він був похований у Луцьку. Коялович-Віюк вважав його сином Любарта. Це
далеко не виключено (500, c. 173).

[58] Роман, можливо, хрестильне ім’я князя Лазаря Л юбартовича,
згаданого у грамоті князю Федору Острозькому бл. 1386 р. (201,1.1 ,N 7,
s.7-8).

[59] Семен Любартович згаданий у тій самій грамоті поряд з Федором та
Лазаром.

[60] Іван Любартович згаданий у Любецькому пом’янику.

[61] Як князь Іван, напевно, записаний Івашко-Борис Сангушкович († до
1475 р.), який записаний також у Києво-Печерському пом’янику під поз.
127. як чернець Ананія.

[62] Княжна Анна, напевно, дочка Дмитра-Сангушка, яка померла черницею.
У Холмському пом’янику вона записана як Анна Схимниця.

[63] Як князя Олександра Схимника записано каширського князя Олександра
Сангушковича († після 1491 р.). З Києво-Печерського пом’яника відомо, що
його чернече ім’я було Алексій.

[64] Лев, це князівське ім’я одного з синів Дмитра-Сангушка. За
пом’яником Уневського монастиря, який ніби-то датувався 1400 р., у
Дмитра-Сангушка було 7 синів. Групування записів, напевно, було
довільним (1120, с.52). Документально можна підтвердити лише чотирьох
(504, с.138), з великими застереженнями можна говорити про п’ятого. Лев
— правдоподібно шостий син Дмитра-Сангушка.

[65] Ратненський князь Василь Сангушкович помер до 1475р.

[66] Пилип, напевно, хрестильне ім’я наймолодшого
Сангушковича-ковельського князя Михайла († після 1511р.).

[67] Княжна Марія — ще одна дочка Дмитра-Сангушка. До речі, в Уневському
пом’янику в числі його дітей також згадана Марія.

[68] Князь Андрій-Яків Олександрович Сангушкович помер у 1534 р. У
першому блоці Сангушків він записаний під поз.27.

[69] Дружину князя Андрія Олександровича звали Марією. Вона була дочкою
князя Івана Васильовича Острозького. На підставі цього запису можна
вважати, що Марія-хрестильне ім’я, а княжим іменем було Ксенія.

[70] Старший син князя Андрія Олександровича Роман-Іоаким помер у 1517
р. У попередньому блоці він записаний під поз.33.

[71] Тут, здається записано краснічинського князя Олександра Гурковича
(† після 1433 р.), який доводився двоюрідним братом Олександрові
Сангушковичу.

[72] Князь Іван Гуркович († після 1465 р.) теж був двоюрідним братом
Олександра Сангушковича.

[73] Князь Михайло Олександрович († після 1490/до 1501 р.), був старшим
сином Олександра Сангушковича і рідним братом Андрія Олександровича.

[74] Княжна Катерина, очевидно, сестра Михайла та Андрія
Олександровичів, з інших джерел незнана.

[75] У другому блоці Києво-Печерського пом’яника записано князя Мануїла
(поз.213). Там він записаний поряд з князем Семеном. Тому ми ризикігули
припустити, що це чернече або хрестильне ім’я Федора Любартовича. Тоді
Єпифаній, записаний поряд без титулу, міг би бути відповідником князя
Семена. Однак запис під поз.75 ні в якому разі не можна пов’язати як з
Федором Любартовичем, так і з жодним князем Сангушковичем, який міг жити
між часами Олександра Сангушковича і його внука Федора. Не виключено, що
це хрестильне і чернече імена якогось одного князя. Це міг бути син
Олександра Сангушковича, який у молоді роки пішов в ченці, і через це
його життя не знайшло відбиття в інших . джерелах.

[76] Князя Михайла немає пі серед синів та зятів Михайла і Андрія
Олександровичів, ні серед родин відомих княгинь Сангушківен. Немає його
і у попередньому блоці, який включає всіх дітей Андрія Олександровича.
Тому залишається припустити, що Михайло — світське ім’я Елевферія
схимника, записаного у попередньому блоці під поз.35.

[77] Це сестра князя Федора Марія Андріївна Сангушківна († після 1551
р.), вона записана у попередньому блоці під поз.29.

[78] Це інша сестра князя Федора Анастасія Андріївна Сангушківиа, за
чоловіком Чорторийська († до 1547 р.). У попередньому блоці вона була
записана під поз.30.

[79] Ще одна сестра князя Федора княгиня Василиса Андріївна Сангушківна
(† бл. 1577 р.). У попередньому блоці вона записана під поз.36.

[80] Княгиня Огрофена з інших джерел незнана. Напевно це друге ім’я
двоюрідної сестри вищеперелічених княгинь Анастасії Михайлівни, яка
померла у 1559 р. Бо, як випливає з Холмського пом’яника, її сестра
Невидана мала хрестильне ім’я Василиса.

[81] Феодосія, можливо, хрестильне ім’я АІши Андріївни Сангушківни (†
1561 р.), яка була дружиною Івана Богдановича Сапєги. Після неї
перелічені пан Яків, пані Анастасія і Павло. Павло Іванович Сапєга помер
у 1580 р., раніше за інших дітей Анни Андріївни. Тоді Яків — хрестильне
ім’я Івана Богдановича, а Анастасія — хрестильне ім’я їх дочки Софії,
яка, напевно, померла до 1580 р.

[82] Князь Данило, можливо, княже ім’я Дмитра Федоровича Сангушка,
нещасного мужа Гальшки Острозької, вбитого у 1554 р.

[83] Князь Федір Андрійович Сангушкович († 1547 р.), у попередньому
блоці записаний під поз.31.

[84] [85] Хто такі князі Василь та Іван сказати важко. Таких імен немає
навіть серед зятів Андрія Олександровича чи Федора Андрійовича. Хіба
тільки Василікос Деспот, батько Анни, дружини Федора Андрійовича, міг
бути записаним у цьому блоці як князь Василь. Тоді князь Іван — це його
син, який займав молдовський престал як Іван II Василікос Гераклідес
Деспот († 1563 р.).

[86] [87] [88] 3 огляду на певну рідкість імен, послідовно записаних у
цьому мініблоці (Іван, Костянтин, Ілля), нам здається, що вони належать
родині Острозьких, з якими Сангушки були пов’язані двічі (князь Андрій
Олександрович і князь Дмитро Федорович). Тому князь Іван — це Іван
Васильович Острозький, тесть Андрія Олександровича і дід Федора
Андрійовича. Костянтин — його син князь К.І.Острозький, а Ілля — син
Костянтина, батько Гальшки, тесть Дмитра Федоровича.

[89] Марія (Марина) Федорівна Сангушківна померла після 1547 р., пані
Анастасія, очевидно її дочка від нетитулованого чоловіка.

[90] Княгиня Софія Андріївна Сангушківна, по чоловікові Заславська (†
1540 р.), у попередньому блоці записана під поз.34 під хрестильним або
чернечим іменем Фетинії.

[91] Напевно тут записано чоловіка Софії князя Федора Івановича
Заславського.

[92] Княгиня Анна, очевидно, дружина князя Федора Андрійовича Анна
Деспота. Після неї перелічено церковних ієрархів, до яких родина князів
Сангушків відчувала шану.

[93] Хрестильне або княже ім’я Федір було обов’язково присутнім у
кожному поколінні Любартовичів. Напевно це друге ім’я Андрія Федоровича
(† після 1547 р.), який помер раніше за своїх братів Романа та Ярослава.

Дослідження блоків родини Сангушків у Києво-Печерському та Супральському
пом’яниках підтримує аргументацію І.Мицька (1120, с.51 -53) і нашу (504,
c. 137-139) на захист версії про походження князів Сангушків від
Любарта-Гедиміновича Гедиміновича.

Походження родини князів Капуста незнане, їх діяльність також
представлена у джерелах фрагментарно. Ці записи у невеликому блоці теж
містять ряд загадок і незнаних фактів.

[94] Князь Андрій Тимофійович Капуста помер у 1571 р. Він був справді
Овруцьким старостою (з 1546 р.) та брацлавським каштеляном (з 1566 р.).

[95] Ім’я і походження його першої дружини були невідомі. Цей запис
дозволяє стверджувати, що княгиню звали Євдокією.

[96] На підставі цього запису можна твердо вважати, що хрестильним
іменем зятя Андрія Капусти князя Олександра Олександровича Вишневецького
було Євдоким.

[97] Дочку князя Андрія Капусти, княгиню Вишневецьку, дружину Олександра
Олександровича, звали Олександрою. Значить Олена її друге ім’я. Вона
померла бл. 1603 р.

[98] Хто такий князь Андрій Неледенський невідомо. Нам здається, що це
старший син князя Андрія Капусти, відомий як Пилип (1700, с. 331).

Останній князівський блок пов’язаний з родиною князів Мосальських. Він
теж містить немало унікальних відомостей.

[99] Як князь Федір записаний, очевидно, князь Федір Михайлович, який
помер після 1509 р. Від нього пішла гілка Мосальських на Олекшичах, так
звана Перша Гродненська гілка. Ця родина була тісно зв’язана з
Супральським монастирем.

[100] Княгиня Анастасія, дружина Федора Михайловича, походила з
Язловецьких.

Далі записані представники цієї гілки: син князя Федора Іван (поз. 101),
його дружина княгиня Феодосія (поз. 102) та внуки Роман, Климент,
Іларіон (супральський архімандрит) та Євдокія.

Супральський пом’яник, як і інші пом’яники, містить у собі дуже багато
цінного матеріалу. Розшифрування потребують і нетитуловані родини. І ця
пам’ятка теж заслуговує на комплексне дослідження.

Інші пом’яники ми використовували тільки побіжно. Дослідження синодиків
лише починається. Тут можливі нові знахідки. Напевно, буде віднайдено
Полоцький синодик, який у 1912 р. бачив В. Лястовський. Цей синодик мав
більше сотні пергамінових листів, у ньому були імена полоцьких,
мінських, логойських, вітебських і друцьких князів.

ГЕРБІВНИКИ ЯК ДЖЕРЕЛО З ГЕНЕАЛОГІЇ КНЯЖИХ РОДИН

Князівські тамги, як родові знаки, що ставилися на межах, предметах і,
навіть, на пряжках дружинників, відомі з X ст. Ті ж знаки зображувалися
на монетах і печатках. З них розвинулися князівські герби, які вже
фіксуються з початку XIV сг. (1954, s. 199-204; 957, с.241-244; 1748,
s.99-130; 1986, s.41-82;2004, s.142-145; 2033, s. 118-119; 1715, т. 1).
Герби Рюриковичів розвивалися на базі різновидів «тризуба» з доданням
«хрестиків» та на базі зображень святих патронів (Юрія Змієборця, Федора
Стратілата, Архістратига Михаїла). Герби Гедиміновичів були розвитком
«колюмни» та «погоні». Дальший їх розвиток привів до появи «ліхтарів»,
«підков» та інших зображень, які могли бути різновидом як «тризуба» так
і «колюмни». Змішання родин привело до змішання гербів. Правила їх
творення, на зразок західноєвропейських, вступили в силу тільки десь з
ХУІст. До цих пір, починаючи від Городельської унії 1413 р., яка дала
поштовх герботворенню, взаємовпливи не підпорядковувалися ніяким нормам.
Розв’язання цих проблем, тобто взаємозалежності «ліхтарів» і «острог» з
«тризубом» та «колюмною» (яка також могла бути різновидом «тризуба»)
могло б допомогти у вирішенні питання походження тої чи іншої
князівської родини. Пробував це зробити Ю Лузина, але надто тенденційно.

Із включенням більшості князівств колишньої Володимиро-Суздальської та
Рязанської земель до складу Московської держави, розвиток гербів у цих
землях припинився. Інше спостерігалося у Великому Князівстві Литовському
і коронних землях. Гербові братства з 1413 р. почала утворювати середня,
а потім і дрібна шляхта. У XVI ст. з’явилася необхідність у спеціальних
гербівниках. Перші впорядники гербівників поряд з відомостями про герби
кожної родини вносили туди і відомості про саму родину, її походження, в
тому числі і родові легенди. При критичному підході всі ці збірники
зберігають неабияку цінність як джерела з князівської генеалогії.

Ми користувалися гербівниками Б.Папроцького (бл. 1543-1614 рр.) (284),
С.Окольського (1580-1653 рр.) (280), А.Кожовича-Віюка (1609-1677рр.)
(257), К.Несецького (1682-1744 рр.) (278) і В.Вєльондка (1744-1822 рр.)
(303). Незважаючи на цілий ряд помилок і неточностей, у цих довідниках
міститься немало оргигінальних відомостей, які почерпнуті з втрачених
нині джерел. На вищому науковому рівні виконаний рукописний гербівник
Вацлава Руліковського (друга половина XIX ст.), у якому зібрані
матеріали з генеалогії київської шляхти (13,7444/II, ч. 1-4).

Переважно на таких матеріалах грунтуються популярні польські довідники і
енциклопедії з генеалогії князівських і шляхетських родів (249; 2133;
2134; 1984; 2063; 2083).

«Teraturgema» АФАНАСІЯ КАЛЬНОФОЙСЬКОГО ЯК ДЖЕРЕЛО З ГЕНЕАЛОГІЇ
КНЯЗІВСЬКИХ РОДИН.

У числі джерел, які не використовувалися для генеалогічних студій, є
трактат Афанасія Кальнофойського «Teraturgema або чуда Печерського
монастиря», виданий польською мовою у Києві в 1638 р. Афанасій
Кальнофойський був ченцем Києво-Печерської лаври і належав до кола
митрополита Петра Могили. Трактат був розрахований на освітленого
польського читача і поряд з описами 64 чудес, які відбувалися у
Києво-Печерському монастирі у 1594-1638 рр., містив вірш на герб князів
Святополк-Четвертинських, їх генеалогічне дерево, опис цього дерева, 31
епітафію з надгробків відомих осіб, похованих у монастирі, перелік
ктиторів і опікунів монастиря печерського та виписки з монастирського
пом’яника. Досі дослідників цікавили саме видання, подані плани Києва і
Печерського монастиря, передмова. Окремо були видані також поетичні
епітафії з трактату (65). Між тим як самі епітафії та окремі відомості,
наведені в їх тексті, так і список ктиторів значною мірою може служити
підтвердженням історичності існування тої чи іншої особи. Список
Печерського пом’яника, з якого черпав відомості А.Кальнофойський,
пізніший за відомий список, який зберігся. І вже це вартує окремого
розгляду. Меншу цікавість являє собою генеалогічне дерево князів
Святополк-Четвертинських та його опис, які відбивають генеалогічну
традицію цієї волинської князівської родини у середині XVII ст. Названі
фрагменти з книги Афанасія Кальнофойського як генеалогічне джерело в
історіографії ще не розглядалися. Ми користувалися новим факсимільним
виданням книги Гарвардського університету (295, p. 119-328).

Генеалогічне дерево князів Святополк-Четвертинських має 33 відгалуження
(імена) від стовбура (князя Святослава Ігоревича, батька Володимира)
(295, р. 120). Останнім в ряду князів під поз.34 виступає сучасник
автора королівський ротмістр князь Ілля (Геліаш) Стефанович
Святополк-Четвертинський (* 1606 † 1638) (1700, с.314). У середині XVII
ст. сім’я Святополк-Четвертинських залишалася однією з небагатьох
князівських родин, які зберігали вірність православ’ю. Сам князь Ілля
був ктитором Києво-Печерського монастиря і на його погребі Іпіатій
Оксенович-Старушич, книжник з кола митрополита Могили, виголосив
проповідь, яку лаврська друкарня видала окремою книгою у 1641 р. (900,
с.244-271).

Генеалогічне дерево князів Святополк-Четвертинських, наведене у книзі,
показує наскільки неповними, а часом і невірними є подібні джерела,
більшість яких створена на раніше середини XVI -початку XVII ст., коли
інтерес до власної генеалогії мав уже не практичний, а
престижно-політичний характер. Родова традиція виводила родину князів
Четвертинських від великого князя київського Святополка Ізяславовича,
звідки і прийняття прізвища Святополк-Четвертинських. Це не викликає
заперечень і в сучасних дослідників (504, с. 188). Але у їх
генеалогічному дереві дуже багато пропусків. Причому ці пропуски
характерні не тільки для давнішої частини родоводу, але й для сучасного
книзі Кальнофойського періоду. Так з чотирьох рідних братів князя Іллі у
родословному дереві під поз. 32 та 33 присутні тільки молодші брати Януш
(† 1648 р.) та Микола († 1659 р.), хоча про старшого брата Олександра
сказано в тексті опису генеалогічного дерева, що він загинув у Прусах
(князь Олександр загинув у 1628 р.). Те ж саме можна сказати і про
двоюрідних братів князя Іллі, з яких тільки Захаріаш та Василь
згадуються у тексті як «нині живі», а на генеалогічному дереві пагінці
решти князів Четвертинських з цього покоління відсутні (295, р.125).

Але на цьому дереві немає фантастичних побудов, що доволяє припускати,
що воно було складене, мабуть, на підставі літописів і документів
сімейного архіву, відомості яких за різні періоди були різними. Щодо
гілок роду, не пов’язаних безпосередньо з князем Іллею, то вони
наводилися тільки в тому випадку,, коли могли піднести родинний престиж.

Під поз.2 на дереві поміщено великого князя Володимира Святославича, під
поз.3 — його сини Борис і Гліб, під поз.4 — князь Ярослав Мудрий. Це
мало підкреслювати, що пращурами князів Четвертинських були
найславетніші володарі Київської Русі, а також святі Борис і Гліб.

Під поз.5 записано князя Ізяслава. Це родоначальник турівської династії
великий князь Ізяслав Ярославич († 1076 р.), від якого, зрештою, і
походили князі Четвертинські. Але під поз.6 записано князя Всеволода. Це
молодший брат Ізяслава. Далі під поз.7 йде князь Володимир. Це син
Всеволода Ярославича — Володимир Мономах. До турівської династії і
Четвертинських він уже мав віддалене відношення, але в історії Київської
Русі це була фігура, родинні зв’язки з якою вартувало афішувати.

Під поз.8 записаний князь Мстислав. Текст опису свідчить, що це син
Володимира Мономаха великий князь Мстислав Володимирович († 1132 р.).
Під поз.9 записано його сина Ізяслава († 1154 р.), теж великого князя
київського. Далі, згідно тексту, під поз. 10, 11, 12 йдуть сини Ізяслава
— Всеволод, Ярослав і Святослав. Від них виводяться князі Ярополк (поз.
13) і Святополк (поз. 14). І тут ми вперше зустрічаємося з плутаниною,
внесеною укладачами родовідного дерева або Афанасієм Кальнофойським. Річ
у тому, що у великого князя київського Ізяслава Мстиславича не було
синів Всеволода та Святослава, а волинський князь Ярослав Ізяславич (†
1180 р.) не мав підстав потрапити у цей родовід.

Нам здається, що використовуючи більш давнє дерево, вкладачі
генеалогічного дерева Іллі Четвертинського або ж сам Кальнофойський,
просто невірно приписали Всеволода, Ярослава і Святослава як синів
Ізяслава Мстиславича і тим самим віднесли Четвертинських до
Мономаховичів. Скоріше всього, Всеволод (поз. 10) та Святослав (поз.
12)-це найвидатніші з Ольговичів на київському престолі Всеволод
Ольгович († 1146р.) та його син Святослав Всеволодович († 1194 р.),
родинну спорідненість з якими було престижно підкреслити. Під поз. 11
записано прямого пращура Четвертинських Ярослава Святополковича, якого
просто поміняли місцями. Він повинен був бути між Святополком (поз. 14)
та Юрієм (поз. 15). Якщо ж цю версію відкинути, то доведеться
припускати, що не знаючи справжнього походження князів Четвертинських,
вкладачі вдалися до свідомої фантазії. Останнє дуже мало ймовірно при
наявності як сімейної традиції, так архівів і літописів. Принаймні
Ф.Софонович та І.Гізель, які писали свої праці на 30-40 років пізніше,
користуючись хронікою Стрийковського і літописами з бібліотеки
монастиря, досить добре знали генеалогію XII ст.

Під поз. 13 записано князя Ярополка Ізяславича († 1086 р.), який був
старшим братом Святополка Ізяславича, чиє ім’я старша гілка
Четвертинських з часів князя Іллі приєднала до свого родового прізвища.
Причому це було зроблено з повним правом. Князь Святополк († 1113 р.)
був великим князем київським, добре відомим літописам. Кальнофойський
цілком правильно повідомляє польського читача, що дочка Святополка
Збислава була дружиною Болеслава III Кривоустого (295, p. 125). Син
Святополка — Ярослав († 1123р.)помилково на родовідному дереві
розміщений під поз.11.

Під поз. 15 записаний князь Юрій Ярославич († після 1166/до 1168 р.),
який був внуком, а не сином Святополка, як записав А.Кальнофойський
(295, р. 125). Під поз. 16 записаний Михайло, якого автор вважав сином
Юрія і батьком Олександра Четвертенського († після 1388 р.). Зрозуміло,
що такий хронологічний розрив неможливий. Серед синів турівського князя
Юрія Ярославича немає князя Михайла. Правда, це могло бути хрестильним
іменем. Однак, якщо припустити, що при складанні родоводу, укладачі
користувалися сімейним архівом, то може до їх рук потрапила грамота
пінського князя Михайла († після 1247 р.), який був правнуком Юрія
Ярославича і, правдоподібно, належав до прямих предків Четвертинських.
Але, якщо глянути на дальші пагінці родовідного дерева, то стане
зрозумілим, що князь Михайло це не батько, а син Олександра
Четвертинського і їх просто поміняли місцями. Можливо, що архів
турівських князів був знищений у середині XIV ст. У будь-якому разі
молодша гілка турівських князів, до якої належали Четвертинські, не
володіла документами за XIII-XIV ст., а з літописів почерпнути відомості
стосовно своєї родини теж було важко. У розпорядженні була тільки
традиція, яка виводила рід від князя Святополка, та документи з рубежу
XIV-XV ст. Якщо першу частину можна було підкоректувати за допомогою
літописів, то лакуну від Юрія Ярославича до Олександра Четветні не було
чим заповнити.

Князь Олександр Четветня (поз. 17) відомий на підставі грамоти від
10.10.1388 р. (201, t.l, N l l, s.l 1). У нього було двоє синів: Іван
(поз. 18) та Михайло (505, табл.6). Кальнофойський записав, що подальше
потомство Четвертинських йде від Іванового сина Федора, що є помилкою.
Старші Четвертинські походять від Федора, який був сином Михайла,
записаного під поз. 16. Михайло Олександрович був молодшим братомівана.
Іван мав також сина Федора, який у 1492-1497 рр. був брацлавським
намісником. Але цей князь помер бл. 1507 р. не залишивши нащадків (1700,
с.313). Під поз. 19 записаний вишковський князь Федір Михайлович (†
після 1488 р.), від якого пішла старша гілка Четвертинських. Князі
Василь (поз.20), Андрій (поз.21) та Федір (поз.22) — його старші сини.
Крім них було ще двоє синів (Олександр та Семен) і дві дочки. Але вони в
родовідному дереві опущені.

Під поз.23 поміщено князя Матвія. Син Василя Федоровича, справця
Луцького староства князь Матвій Васильович Четвертинський († 1563 р.)
занесений на родовідне дерево разом з дочкою Анною (поз.24) тільки тому,
що його дочка вийшла за князя Януша Збаразького, що теж підносило
авторитет роду.

Під поз.25 поміщено наймолодшого з синів Андрія Федоровича князя Остафія
Андрійовича († після 1586 р.), який віддідичив уділ на Старій Четвертні.
Під поз.26 записано його сина Григорія († 1651 р.), а під поз.27 і 28
відповідно Захаріаша Григоровича († 1649 р.) та Василя Григоровича (†
1694 р.). В тексті зазначено, що князь Григорій опікується монахами чину
св.Василія, а його сини «і нині живі». Такий порядок записів дозволяє
зрозуміти звідки взялися помилки, пов’язані з перестановкою місцями
князів, які невірно витлумачив А.Кальнофойський.

Під поз.29 поміщено Яцька Андрійовича, який у 1580 р. брав участь у
поході на Московію під командою князя Януша Збаразького, як свідчить
запис А.Кальнофойського (295, p. 125). Запис дозволяє віднести смерть
цього князя до часів після 1580р., тоді як раніше вважалося, що він
помер після 1569 р. (1700, с.314) Також незрозуміле, чому на родовідному
дереві попереду поставлено потомство його молодшого брата Остафія, тоді
як інші брати (Василь, Яків та Лев) опущені.

Під поз.30 записано Федора Яцьковича († 1664 р.), який був молодшим
братом Стефана Яцьковича († 1665 р.), записаного під поз.31. Князь
Стефан був батьком Миколи (поз.32), Януша (поз.ЗЗ) та Іллі (поз.34)
Святополк-Четвертинських.

Спостереження над генеалогічним деревом князів Святополк-Четвертинських
дозволяють певною мірою стверджувати, що подібного роду пам’ятки
створювалися на базі традиції роду, яка безперечно знала родоначальника,
підкріпленої відомостями літописів та документами родинного архіву. Там,
де тих документів бракувало, а з літописів неможна було почерпнути
відповідну інформацію, автори все ж не йшли на пряму фальсифікацію,
вигадуючи неіснуючих князів. Можливо також, що основою для генеалогічних
дерев, створених у XVI-XVII ст. служили більш давні родоводи, створені
на підставі записів у пом’яниках або інших джерелах, які не завжди можна
було пояснити. Записуючи до таких родоводів «престижних» родичів, також,
керувалися фактами, а не чистим домислом. Очевидно, що в цю епоху не так
уже просто, як нам здається, можна було виготовити фальсифікат. Кожна
князівська родина мала свій архів і могла похвалитися знаннями з
генеалогії, якщо не такими як у князя Андрія Курбського, то все ж
достатньо глибокими.

Поміщаючи у своїй книзі поетичні епітафії до надгробків з
Києво-Печерської лаври, А.Кальнофойський подав і написи на надгробках,
які, напевно, ще читалися в його часи. Уже це дає достатню гарантію в
існуванні цих осіб, більшість з яких належала до князівського стану, і
дозволяє розглядати ці фрагменти книги як важливе генеалогічне джерело.

Перший надгробок належить св.Феодосію Печерському (* бл. 1036 †
3.05.1074). У його голові була похована, як свідчить напис, скопійований
А.Кальнофойським (295, р. 152), дочка князя Ярополка Ізяславича, дружина
київського князя Гліба Всеславича, яка померла через сорок літ після
мужа і покладена поряд з ним 3.01.1159 р. Дочку волинського князя звали
Анастасією. Вона народилася 1074 р. і померла 3.01.1159 р. її чоловік
займав престол Мінського князівства, але прагнув значно більшого і
врешті помер у київській темниці 13.09.1119р. Він був похований у
Печерському монастирі, куди дружина внесла руту-100 гривен срібла і 50
золота. Княгиню Анастасію могли записати дружиною князя київського, тим
більше, що батько Гліба займав цей престол у 1068-1069 рр. (500, с.25).
Отже, немає сумнівів в автентичності напису на другому надгробку.

Вносить певні корективи у загальноприйняті дати і напис на третьому
надгробку: «У році 6979 померлому по християнськи Симеонові
Олександровичу, Дідичному Панові Землі Київської, Князеві Слуцькому,
Відбудовникові Святої Церкви Печерської, яку відновив при королю
Казимирі і при в.о. архімандриті Івані р. 6978 грудня 3.» (296, р. 152).
Більшість дослідників відносять смерть Семена Олельковича до кінця 1470
р. Точно відомо, що, довідавшися про смерть брата Михайло Олелькович
покинув Новгород Великий 15.03.1471 р. (117, с. 192-193). Зважаючи на
віддаль між Новгородом і Києвом, швидкість руху гінця, неординарність
самої події, смерть князя цілком можна віднести до початку 1471 р. (6979
р. відповідає 1471/ 1472 р.). Тоді дата 3.12.1470 р. відноситься, як
випливає з тексту, до закінчення реставрації храму.

Четвертий надгробок належав «побожно померлому Василю Семеновичу
Олександровичу Олельковичу, котрий пішов з світу цього року 7003,
індикта 13, червня, д.4». Родичі не забули дописати, що покійний був
«дідичний пан Київської землі і князь слуцький» (295, p. 152), хоча він
був позбавлений Київського князівства, а взамін отримав тільки Пінське
князівство. Про його поховання у Печерському монастирі згадує
С.Окольський. Точну дату смерті цього князя дозволяє уточнити тільки
копія надпису на надгробку А.Кальнофойського: індикт 13 припадає на 1495
р., тобто князь помер 4.06.1495р.

Напис на п’ятому надгробку скопійований неточно: «Юрій Юрійович
Олелькович, князь слуцький, дідичний пан Землі Київської, помер року
1579 квітня 12 і тут є покладений» (295, p. 152). Юрій Юрійович помер
9.11.1578 р., а похований у монастирі 12.04.1579 р.

Шостий надгробок, з незвичним для Печерського монастиря латинським
написом, належав останній з родини Олельковичів Софії Юрієвні, яка
вийшла за Януша Радзивіла і померла 9.03.1612р. (295, p. 153). Всі
відомості, приведені в написі, відомі з інших джерел.

Сьомий надгробок належав батькові Софії. Його повний напис: «В році
божому 1586, місяця травня, дня 6, маючи років двадцять шість, місяців
вісім, днів дев’ятьнадцять ЮРІЙ КНЯЗЬ СЛУЦЬКИЙ, з давної і знаної
Ягеллової родини, Юрія Олельковича, князя слуцького, і Катерини, графині
з Тенчина, син первородний, не проживший й року з дружиною своєю
Катериною Кішкою, котру собі був взяв, з цього світу з великим для
матері, братів, приятелів, слуг і підданих своїх жалем є покликаним».
Цей напис дозволяє підтвердити дату народження князя Юрія III Юрійовича
(17.08.1559), а також не залишає сумнівів, що він був найстаршим з синів
Юрія II Юрійовича.

Восьмий надгробок належав волинському феодалові Гаврилові Меновичу
Богдану Госцькому (Гойському), який помер 20.03.7035 (1527) р. (295, p.
153).

На дев’ятому надгробку був напис князя Василя Андрійовича Полубенського
(† 1550 р.), який у 1505-1507 рр. був володимирським намісником. Поряд з
ним під десятим надгробком в Успенському храмі лежав його син князь Лев
Васильвович Полубенській († до 1544 р.). Ці написи не вносять нічого
свіжого з того, що було відомо про обох князів Полубенських. На жаль на
них не було вказано точних дат смерті.

Одинадцятий надгробок належав київському князеві Олександрові (Олельку)
Володимировичу, який титулований як «князь і дідичний пан Землі
Київської». Дата смерті князя 6992 (1484 р.), була скопійована
А.Кальнофойським невірно (295, р. 154). Повинно було бути 6962 (1454
р.).

Дванадцятим у книгу А.Кальнофойського записаний надгробок князя
Костянтина Івановича Осгрозького († 1530 р.). У написі було відзначено,
що покійний полководець здобув 63 перемоги. Поряд з ним похована дружина
княгиня Тетяна Семенівна Гольшанська-Острозька, чий надгробок записаний
під .тринадцятим номером.

Чотирнадцятий надгробок належав відомому київському бояринові «Іванові
Гуріну Скуминовичу Львовичу Тишкевичу, господарському маршалкові та
чорнобильському державцеві», який помер у 7071 (1563 р.). Іван
Звір-Тишкевич був сином Звіра Львовича. Як Скуминовичі відомі його
двоюрідні брати, сини Скумина Львовича Тишкевича (1700, c. 165). Цей
напис дозволяє уточнити повне ім’я і дату смерті цього діяча, незнані з
інших джерел.

П’ятнадцятого надгробку в часи А.Кальнофойського вже не було.
Присвячуючи віршовану епітафію св.Юліані, княжні
Гольшанській-Дубровицькій, він склав і надгробний напис, який, звичайно,
не подає ніяких нових відомостей.

Шістнадцятий надгробок належав Анні Шимківні, княгині Капусті, дружині
брацлавського каштеляна князя Андрія Тимофійовича Капусти († 1572 р.),
яка померла 19.07.1577 р., проживши 54 роки, 4 місяці і 19 днів (295, р.
157), тобто народилася 28.02.1503 р. Обидві дати з інших джерел незнані.

Напис на сімнадцятому надгробку повідомляв про смерть князя Михайла
(Олександровича) Корибутовича Вишневецького, яка наступила 16.10.1584 р.
о другій годині ночі з понеділка на вівторок (295, p. 157). Це теж
свідчення незнане з інших джерел.

Напис на вісімнадцятому надгробку належить князеві Федору Івановичу
Ярославичу († 1521 р.), нащадкові боровських князів з молодшої гілки
московських Мономаховичів. Одружившись з Олександрою, дочкою київського
князя Семена Олельковича, він успадкував по її братові Пінське
князівство. На жаль напис на надгробку не мав жодних додаткових
відомостей, незнаних з інших джерел.

Напис на дев’ятнадцятому надгробку повідомляв, що похований тут князь
Олександр Олександрович Корибутович Вишневецький помер 3 квітня 1577 р.
о шостій годині ночі з вівтірка на середу, проживши 33 роки і 4 місяці
(295, р. 158), тобто народився 1543 р. Це теж унікальне повідомлення,
незнане з інших джерел.

Під двадцятим надгробком був похований князь Богуш Корецький. Напис
уточнює його повне ім’я Євфимій Богуш Федорович і точну дату смерті
19.08.1576 р., незнані з інших джерел (295, p. 158).

Під двадцять першим надгробком лежала черниця Євпраксія
(Пракседа-Адельгейда), дочка князя Всеволода, яка померла 9.07.6617
(1109 р.) (295, p. 158). Це була дочка Всеволода Ярославича і сестра
Володимира Мономаха, яка була дружиною маркграфа Генріха Довгого фон
Штаде та германського імператора Генріха IV.

Під двадцять другим надгробком похований королівський маршалок Ісидор
Копець, під двадцять третім — київські нобілі Ян та Дмитро Єльці. Під
двадцяць четвертим надгробком похований князь Семен Іванович Лико (†
1621 р.). Під наступними надгробками лежали відомі київські діячі
Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький, Тарас Земка, Памво Беринда,
хорунжий брацлавський Микола Шашкевич і могильовський бурмістр Василь
Якимович.

Таким чином, написи надгробків з поховань у Печерському монастирі,
збережені у книзі А.Кальнофойського, дозволяють уточнити ряд дат і імен,
невідомих з інших джерел.

Каталог «добродіїв і опікунів святого монастиря печерського» у передачі
А. Кальнофойського відкривається св. Андрієм Первозванним, за яким
слідують св.Антоній і Феодосій Печерські та інші святі, в числі яких
княгиня Ольга, князь Володимир і його сини Борис та Гліб. Всі особи,
внесені у каталог, пронумеровані (295, p. 164-168).

Від поз. 16, під якою значиться князь Ярослав Мудрий (причому
приводяться його заслуги в побудові собору св .Софії і патрональних
храмів св.Юрія та св. Ірини), починається список реальних ктиторів
монастиря і його храмів. Цікаво, що під поз. 17 значиться княжна Анна.
Це могла бути тільки дочка Ярослава Мудрого, пізніша королева Франції (†
після 1075 р.). Вона покинула Київ у 1051 р., а до цього часу могла
підтримувати св. Антонія Печерського і його братію, що і знайшло своє
відбиття у монастирській традиції. Без підстав записувати мало знану
княжну в ктитори не було змісту. Навряд чи міг довідатися
А.Кальнофойський про княжну Анну з доступних йому літописів. Отже тут ми
зустрічаємося з унікальним свідченням якоїсь благодійницької діяльності
Анни Ярославни ще до того як вона покинула Київ. поз. 18. Святослав
Ярославич († 1076 р.) був ктитором монастиря і засновником Успенського
собору, про що добре відомо з інших джерел/Його присутність у списку
цілком закономірна. Зрештою і як його брата Всеволода (поз. 19).
Намагалися завоювати прихильність печерських монахів, вносячи свої
вклади в монастир, і володимиро-суздальські князі Всеволод Велике Гніздо
(поз.20) та Андрій Боголюбський (поз.21). Перший сидів у Києві короткий
час (18.02-23.03.1173), а другий періодично перебував тут з батьком під
час боротьби за київський престол у 1149-1151 рр. Великі князі Володимир
Мономах (поз.22), Святополк Ізяславич (поз.23) і Всеволод Святославич
(тобто Ольгович, внук Святослава Ярославича) (поз.24), чиї заслуги
підкреслені в тексті, теж закономірно внесені в цей каталог,

Під поз.25-26 записані чернігівський князь Михайло Всеволодович і його
боярин Федір, який загинув разом з ним в Орді 30.09.1246 р. На перший
погляд може здатися, що печерські монахи свідомо внесли до списку
ктиторів монастиря святих, досить популярних у середніх віках. Однак не
можна забувати, що князь МихайлокняживуКиєві
(бл.03.1238-бл.07/08Л239),апотімживдовшийчасуКиєві після 1241 р. Його
близький соратник Федір напевно перебував з ним. У цей період часу або
напередодні виклику до Орди обидва могли внести значні пожертвування для
монастиря, що знайшло якийсь відбиток в традиції або навіть і у
монастирському архіві. !

Під поз.27 записаний князь Мстислав. Це міг бути князь Мстислав
Ізяславич († 1069 р.), який залишив по собі недобру пам’ять у киян, чия
присутність у списку підвищувала би загальну достовірність цього
джерела. Але, з огляду на те, що у списку ктиторів цей князь поставлений
після Михайла Всеволодовича, це скоріше був карачевський князь Мстислав
Михайлович (середина XIII ст.).

Під поз.28-29 записані князі Євстафій і Станіслав. Це рідкісні імена
серед князів. Князь Станіслав згадується у легендарній частині
литовських літописів як київський князь, який у 1321 р. був розбитий
Гедиміном на р.Ірпені (140, с.95, 152, 180, 184, 201, 221). Значна
частина дослідників вважають його легендарною особою (1390, с. 147-157).
Однак присутність у Любецькому синодику князя Івана Станіславича (714,
с.29) переконала нас в історичності особи князя Станіслава, який належав
до путивльської династії, яка у першій половині XIV ст. займала
київський престіл (494, с.63; 499, с. 149-150; 500, с.54-55).
Хрестильним іменем цього князя, схоже, було ім’я Терентій. Присутність
князя Станіслава-Терентія у списку А.Кальнофойського ще одне поважне
свідчення його історичності. Важко сказати звідки взялися у князів з
путивльської династії такі імена як Станіслав і Євстафій. Немає
відомостей щодо шлюбу котроїсь з П’ястівн з Ольговичем на рубежі
XIII-XIV ст. Але матір’ю цих князів могла бути і особа некнязівського
походження, дочка нобіля, який з певних причин виїхав до Києва з Польщі
або Чехії. З братів Станіслава джерелам знані Володимир-Іван та Федір.
Останній довший час займав київський стіл і міг внести вклади на
підтримку монастиря. Але його у перелік ктиторів не внесено. Отже, не
виключено, що князь Євстафій був старшим братом і попередником
Станіслава на київському престолі, незнаним з інших джерел. Вигадувати
фантастичних неіснуючих князів-ктиторів печерським монахам не було
потреби.

Під 30 та 31 поз. записані великий князь московський Іван Васильович та
його син Іван. Поскільки Іван Іванович титулується великим князем
московським і всієї Русі, а титули «цар великий» і «цар» записані у
дужках, то мова йде про Івана III Васильовича († 1505 р.) та його сина
Івана Молодого († 1490 р.), який певний час був співправителем батька.
Сам Іван III після розпаду Великої Орди в окремих випадках вживав
царський титул.

Під поз. 32-35 записані ктитори з родини князів Гольшанських: Юрій,
Марш, Володимир і Борис, їх син. Дубровицький князь Юрій Іванович
Гольшанський († 1536 р.), його син Володимир Юрійович († 1545 р.) мав
дружину княжну Марію Василівну Соломирецьку. їх син Борис з інших джерел
незнаний. Очевидно він помер малим і від його імені батьки внесли вклад
у монастир.

Наступною записана родина князів Острозьких: Іван (поз.36), Костянтин
(поз.37), Ілля (поз.38), Костянтин Іванович (поз.39), Олександр
(поз.40), Татьяна, воєводина троцька (поз.41), княжна Мавра (поз.42),
княжна Євдосія (поз.43) і княжна Пелагія (поз.44). Князь Іван Васильович
Острозький († після 1465 р.), його син Костянтин († 1530 р.), похований
у Печерському монастирі (у списку А.Кальнофойського він помилково
записаний двічі під поз.37 і 39), та старший внук Ілля († 1539 р.), були
значними ктиторами монастиря. Підтримував монастир і Олександр
Костянтинович Острозький († 1603 р.), син Василя-Костянтина
Костянтиновича. Якщо чоловічих представників родини легко
ідентифікувати, то з жіночими іменами набагато складніше. Лише дружина
Костянтина Івановича княгиня Тетяна Семенівна Гольшанська-Острозька (†
1522 р.) не викликає сумнівів. Мавра, Євдосія і Пелагія-це хрестильні
імена князівен, які, напевно, були молодшими за княгиню Тетяну, бо
записані після неї. Оскільки за часом життя вони були близькі до часів
А.Кальнофойського, а родина надто відома, то практично можна виключити
можливість перестановки їх місцями. Дочки Януша Острозького були ревними
католичками, теж саме можна сказати і про дочок Олександра, особливо про
Анну-Алоїзу, яка до того ж була гонителькою на православних. Отже запис
їх в число ктиторів монастиря, куди не потрапив навіть князь
Василь-Костянтин, виключений. Крім них відомі ще чотири представниці
родини, молодші за Тетяну, які були хрещені як православні: Софія
Костянтинівна († після 1531 р.), Гальшка Іллівна († 1582 р.), Єлизавета
Костянтинівна († 1599 р.) та Катерина Костянтинівна († 1579 р.). Софія
померла юною, але від її імені міг бути внесений вклад у монастир.
Гальшка перебувала під опікою матері-католички, потім в ув’язненні у
мужа Лукаша Гурка і, втративши розум, під опікою дядька
Василя-Костянтина. Він міг від її імені вносити вклади у монастир.
Єлизавета і Катерина перейшли у католицьку віру у молодому віці. Але від
імені Єлизавети, яка до шлюбу з Криштофом Радзивілом (1593 р.),
залишалася православною, міг бути внесений вклад на підтримку монастиря.
Тоді можна припускати, що Мавра — хрестильне ім’я Софії, Євдосія —
Гальшки, а Пелагія — Єлизавети. Залишається також вірогідність того, що
Євдосія і Пелагія незнані з інших джерел сестри Софії, які померли
малими і від імені яких було зроблено вклади, або діти
Василя-Костянтина.

Наступний блок родини князів Корецьких містить кілька унікальних
записів. Під поз.45 записаний князь Теодор, під поз.46 — його син
Євфімій, воєвода волинський, староста луцький, брацлавський, вінницький
і Звенигородський, під поз.47 — Юрій, під поз.48 — Анна, у схимі
Анастасія, під поз.49 — Серафима, у схимі ігуменя Єлена (Олена). З усіх
князів Корецьких волинським воєводою був тільки князь Богуш Федорович (†
1576 р.). З напису на його надгробку, приведеному вище, вже відомо, що
хрестильним іменем князя Богуша було — Євфимій. Тоді Теодор — це князь
Федір Іванович Корецький († 1522 р.). Юрій Богушович († до 1576 р.) —
син Богуша Федоровича. Анна Іванівна Корецька († 1532 р.) була видана за
князя Івана Васильовича Мосальського. Те, що вона прийняла чернецтво під
іменем Анастасії з інших джерел теж невідомо. Загадковою залишається
постать Серафими-Олени. Серафима, без сумніву, хрестильне ім’я. Молодший
брат Юрія Богушовича Іоахим був вихований в католицькому дусі, і все
його потомство було католиками. Отже княжна Серафима була або старшою
сестрою Юрія або сестрою його батька (рідною чи двоюрідною), незнаною з
інших джерел, яка прийняла чернецтво і була ігуменею в монастирі у
Корці.

Під поз.50-54 записані князі Олександр († 1565р.), Боніфацій, Олександр
(† 1577р.), Михайло († 1584 р.) і Адам († 1622 р.) Вишневецькі. Позаяк у
цьому списку занесені послідовно нащадки Олександра Михайловича
Вишневецького, які відзначалися підтримкою монастиря і більшість яких
похована тут, то майже не викликає сумнівів, що Боніфацій-хрестильне
ім’я Максима Олександровича Вишневецького, який помер раніше за братів
(† 1565 р.) і тому записаний перед ними. Це свідчення теж унікальне і
невідоме з інших джерел.

Окремо також винесена під поз.55-58 родина князівСангушків: Федір (†
1547 р.), Андрій († 1560 р.), Аксинія і Олександр († 1565 р.). Виходячи
з порядку записів, можна припускати, що Аксинія ? це хрестильне ім’я
Анни Андріївної († після 1546 р.), яка другим шлюбом була одружена з
князем Богушом Федоровичем Корецьким.

Отже, список ктиторів Печерського монастиря, складений А.Кальнофойським,
містить цілий ряд унікальних свідчень, сумніватися у достовірності яких
підстав немає, особливо враховуючи правильність решти записів, що
підтверджується іншими джерелами.

Крім цього пам’ятка містить виписки з молодшої редакції
Києво-Печерського пом’яника, про яку була мова вище. В цілому книга
А.Кальнофойського може розглядатися як поважне і достовірне джерело з
генеалогії князівських родин, у першу чергу волинських.

НАРАТИВНІ ТВОРИ XII-XVII СТ. ВИКОРИСТАНІ ЯК ДЖЕРЕЛА З ГЕНЕАЛОГІЇ КНЯЖИХ
РОДИН

Окрім праці А.Кальнофойського, розглянутої у попередньому параграфі,
існує маса різноманітної світської і духовної літератури, особливо за
період XVI-XVII ст., у якій згадуються князівські імена або навіть цілі
фрагменти князівських генеалогій. Однак окрім Густинського літопису,
Хроніки М.Стрийковського та деяких інших пізніших польських хроністів
(які згадувалися у параграфі 1.2), подібні пам’ятки для вивчення історії
князівських родів залучалися спонтанно. Нехтувати такими джерелами не
можна, незважаючи на те, що охопити весь цей масив також навряд чи
можливо. Ми також змогли скористатися з дуже незначної кількості цієї
літератури. У майбутньому сподіваємося надолужити цю прогалину. Тут
можливі знахідки ще незнаних імен.

Головною пам’яткою, яка збереглася від літератури Київської Русі,
залишається «Слово о полку Ігоревім» (625; 164; 165; 166; 88). Ми не
торкаємося дискусії,започаткованої шанованим нами О.Зиміним, щодо
фабрикації цього твору у XVIII ст., яка нині має досить прихильників,
особливо серед російських дослідників. .Ця пам’ятка містить багато
князівських імен. Вона досить добре вивчена, хоча цей процес і триває
(1207, див.: підтвердження гіпотези М.Карамзіна, що автор походив з
Галича — с.28-31; 1537; 1079, с.39-42; 913, с.49-60; 548, с.428-439;
1366, с.3-17; 1003, с.132-160; 869, с.117-120; 870, с.104-109; 1353,
с.573-639; 1355; 701, с.135-152; 924, с.104-109; 1559, с.77-93; 1430;
1431; 308, с.154-163 — версія про авторство Євфросинії Ярославни). У
процесі вивчення «Слова» досліджено немало проблем, пов’язаних з
генеалогією Рюриковичів. З цієї точки зору ми б виділили дослідження
М.Грушевського (571, с.159-221, 244-258), Б.Яценка (1727, с.114-118;
1728, с.296-304; 1729, с.108-109; 1730, с.53-56; 1731, с.31-42; 1732,
с.38-57) та інших (667; 1005).

Збереглася також незначна частина епосу цих часів (36; 72; 73). З його
досліджень (1346; 1348; 1615, с. 14-22 та ін.) виділяються
фундаментальні розвідки М.Грушевського (571, с. 124-158,242-243; 573,
бібл. див.: 307-327).

Князь Андрій Михайлович Курбський (бл. 1528-1583 рр.), один з найближчих
співробітників Івана Грозного, раннього періоду його діяльності,
змушений був емігрувати у Велике князівство Литовське, де отримав у 1564
р. Ковельське князівство. У Волині кипуча енергія цього князя вилилася
не стільки у політичну, скільки у літературну діяльність. Тут написані
знамениті послання до Івана Грозного і «История о великом князе
Московском», релігійні твори на підтримку православ’я, переклади Івана
Дамаскіна, а також листування з К.Острозьким, Чорторийськими та іншими
волинськими князями (81; 82; 83; 107; 720; 331; 370, с.65-85; 348,
с.1-166; 1640, с.17-20; 1571, с.237-276; 559; 1427; 1738, р.78-92; 1523,
с.315-317; 396, c. 115-136). Князь Курбський був прекрасним знавцем
генеалогії Рюриковичів, тому практично всі його твори містять ті чи інші
вказівки на родинні зв’язки.

Нам здається, що такі знання були обов’язковою частиною освіти в княжих
родинах, причому частиною важливішою. І не тільки у сфері впливу
Московської держави, де існувало місництво. І у Великому князівстві
Литовському та короні князі прекрасно знали своїх предків і родичів.
У1442 р. могильовський князь Андрій Володимирович спеціально приїхав до
Києво-Печерського монастиря вклонитися могилі батька Володимира
Ольгердовича, дядька Скіргайла Ольгердовича та інших родичів, які були
там поховані та склав у монастирі свій тестамент (22, т.1, с.46; 574,
с.209-210). Шанування предків і пам’ять про їх достоїнства і звитяги
залишалися частиною князівського менталітету протягом усього періоду,
який ми вивчаємо.

До кола цих пам’яток ми залучаємо «Хроніку з літописців стародавніх»
Феодосія Софоновича, ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого
монастиря (1655-1672 рр.) та ректора Києво-Могилянської колегії (170).
Пам’ятка складається з трьох частин: «Кройніка о Русі» (починається від
племінних князівств, доведена до кінця XIII ст. і обривається на
повідомленнях Галицько-Волинського літопису), «Кройніка о початку і
назвиску Литви» (починається з від легендарних литовських князів і
закінчується смертю князя Костянтина Івановича Острозького, яка
помилково датована 1533 р.), «Кройніка о земли Польской» (від
легендарного Лєха до часів автора). Друга і третя частини містять також
відомості про українські землі. Праця написана з використанням різних
літописів. Містить також і оригінальні відомості, в т.ч. про різних
князів (1114, с.37-51). Пам’ятка досліджена досить добре (1372; 389, с.
ЮІ-104; 1113, с.129-136; 170, с.5-37).

До кола цих пам’яток належать перший друкований підручник з вітчизняної
історії — «Синопсис» (160; 1459; 1070; 665; 1277), перша російська
наукова праця з генеалогії “Родословная царей российских”, автором якої
був один з найосвідченіших для свого часу людей дипломат Посольського
приказу М.Г.Мілеску-Спафарій (1636-1708 рр.).

Один із рукописних списків українського Хронографа ієромонаха Леонтія
Боболинського († 1717 р.) містить у додатку, складений префектом
Чернігівської семінарії Іваном Л евицьким «Реєстр князям чернігівським і
іншим деяким похованим в Чернігові с показом часу їх поховання і місць,
де поховані». Цей реєстр складений як на підставі вказівок самого
Хронографа Боболинського, так і з урахуваням друкованих праць князя
М.Щербатова, на що є вказівки у самому тексті (16, Ерм. N 320, л.1-3;
71, с.48; 344, с.87-88).

У XVIII ст. в Росії видано ряд книг з подібними родовідними матеріалами,
які можна розглядати як джерела (1123, с.275-298; 1124, с.399-403; 1125,
с.1-50, 99-158, 195-240, 291-323; 93; 77; 664; 951; 487; 488; 1186;
1449). До числа цих пам’яток ми відносимо дослідження Г.Міллера, самої
імператриці Катерини II та її секретарів, Є.Кушелевої та ін.

Не менш важливими є книги польських та західноєвропейських авторів, у
першу чергу “Notaty heraldyczne” Яна Замойського.

Берестейський шляхтич, учасник Хотинської війни Шимон Старовольський
(1588-1656 рр.) написав 72 книги історичного змісту, в їх числі «Історію
Сигізмунда І» (Краків, 1616), «Польщу» (Кельн, 1632) та «Полководців
сарматів». Серед 133 біографій польських полководців біографії
Володимира Святославича, Вітовта, Зигмунта Кейстутовича, Костянтина
Івановича і Костянтина Костянтиновича Острозьких, Романа Острозького
(незнаного з інших джерел окрім Острозького літописця), Михайла
Глинського, Івана Борятинського, Романа Сангушка, Михайла і Дмитра
Вишневеньких, Януша Збаразького, Романа Ружинського і Самійла Корецького
(292).

Карінтійський шляхтич, який знав слов’янські мови, лицар і дипломат
цісаря Максиміліана Сігізмунд Герберштейн (1486-1566 рр.) залишив цікаві
«Записки про московітські справи» (50; 51). У них відбиті не тільки
враження автора від двох поїздок до великого князя Василя Івановича
(1517 р., 1526 р.), але й викладена історія на підставі літописів та
інформації окремих вельмож, зокрема удільних князів. Деякі його
розповіді і характеристики досить оригінальні. Наприклад, про
путивльського князя Дмитра, сучасника Василя Шемячича. Не випадково
заданими С.Герберштейна і Воротинське князівство виглядає так солідно,
уступаючи хіба Сіверському князівству (1356, c. 101-104). З праць,
присвячених дослідженню цього джерела, найбільш ґрунтовна належить Ю.
Лимонову (1424; 1562; 981, c. 149-167).

Син франконського шляхтича і польки, вихованець Падуанського
университету Рейнгольд Гейденштейн (1553-1620 рр.), секретар Стефана
Баторія, гуманіст близький до кола канцлера Я.Замойського, написав
історію Речі Посполитої кінця XVI ст., біографію канцлера та історію
походів Баторію на Московську державу (48). Крім архівних документів,
він використовував давні літописи (у «Записках про Московську війну»
подана історія від Рюрика до Івана Грозного), критично підходив до
джерел, не довіряючи простій компіляції з польських хроністів (982, c.
168-199).

Ми використали також коротку хроніку Польщі італійського ландскнехта з
Верони Олександре Гваньїньї (Гвагнина) (1534-1614 рр.), учасника
Лівонської війни, який черпав з праць М.Кромера та М.Стрийковського
(239; 240; 241; 47; 8276 с. 108-115) та ще деякі книги інших авторів
(29,184). Цілком зрозуміло, що все це надзвичайно мізерна частина
літератури, у якій можна відшукати відомості про окремих князів або
князівські родини. За межами дослідження залишилися і численні
панегірики, частина яких містять навіть цілі генеалогії. Джерела цього
типу ще здатні подарувати цікаві знахідки.

РОЗРЯДНІ КНИГИ. ВІЙСЬКОВІ І УРЯДОВІ РЕЄСТРИ. ШЛЯХЕТСЬКІ ЛЕГІТИМАЦІЇ

У Московській державі записи про призначення на військову та цивільну
службу заносилися великокнязівськими дяками у спеціальні книги, які
отримали назву «розрядних». З середини XVI ст. був організований
спеціальний Розрядний приказ, який відав військовими призначеннями.
Канцелярія цього приказу вела офіційні розрядні книги. На базі даних
записів було створено вибіркові зведення — «Государеві розряди» у
1566,1584,1585,1604-1605, та у 1613-1700 рр. Ці зведення, які служили
базою для суперечок «за місця», після відміни місництва у 1682 р. були
знищені. Збереглися приватні списки розрядів з фамільними вставками (за
1613-1636 рр.), пов’язані з розписами військ на Степовому кордоні;
коротка редакція 1636 р. (з текстом за 1550-1636 рр.). Ці важливі
джерела містять детальні відомості про службу княжих родин у Московській
державі.

Видання розрядних книг розпочалося з публікації І.Д.Беляєвим розрядної
книги за 7123 рік (1615 р.) (34). У 1850-55 рр. імператорська канцелярія
видала чотири томи і окремий том доповнення до третього тому Двірцевих
розрядів (56; 60). Як виявилося, назва не відповідала дійсності, так як
видані записи були складені не у Приказі Великого двірця, а у Розрядному
приказі. Вони охоплюють розрядні книги за 1612-1700 рр. Це ж відомство
розпочало видання решти збережених розрядних книг. Але було видано
всього два томи і видання залишилося незавершеним (78). До цих видань
примикають описи розрядного архіву і виписки П.Іванова (67). Дальші
розшуки дозволили видати розрядні книги за 1475-1605рр. (148; 149).
Д.Альшиц опублікував тексти розрядів XIV ст. (329, с.130-151).

Дослідженням цих пам’яток займалися П.Мілюков (1126; 1127; 1128),
М.Лихачов (1008), С.Веселовський (463) та В.Буганов (445, с.152-219;
446, с.90-101; 447, с.88-101; 448, с.167-174; 449, с.270-279; 450), чиї
праці залишаються ключовими.

Подібні до розрядних книг російського військового відомства були різні
військові реєстри Литви та Польші, про які частково вже говорилося вище
(106; 235). Хоча спеціальних реєстрів різноманітних урядів у Великому
князівстві Литовському та воєводствах не велося, це зробили дослідники.
Список сенаторів і інших урядовців Великого князівства Литовського за
1386-1795 рр., складений ще Ю.Вольфом (2110), довго залишався цінним і
поважним джерелом. Тепер маємо новий уточнений список, який опрацювали
Г. Люлєвіч та А.Рахуля (2084А). Опубліковані подібні списки по Руському,
Белзському і Подільському воєводствах (1755, 5.173-180; 2034, 5.8-24;
1923; 1979; 1980, 2084; 2084Б).

Це стосується і шляхетських легітимацій, які складалися в українських і
білоруських землях у кінці XVIII ст., коли ці землі були приєднані до
Росії. Представники шляхетських родин, в т.ч. і дрібних князівських або
тих, які втратили цей титул, мусили довести належність до шляхетського
стану. На базі документів, пов’язаних з цими справами, вийшло кілька
видань, головним чином списків шляхти різних провінцій (174; 171;243;
173; 172; 258; 1912). За даними списками можна віднайти окремих
представників князівських родин, що ще залишилися в цих землях (вони
записувалися окремо, складаючи п’яту частину таких списків, які ділилися
на шість частин). Значно цікавішими документами за ці списки є податкові
реєстри, однак вони стосуються переважно шляхти, тому ми їх у цьому
дослідженні не використували

ЖИТІЯ ТА ЛЕГЕНДИ.

За браком інформації у вирішенні різних проблем генеалогії князівських
родин можуть допомогти і такі, на перший погляд ненадійні, джерела як
житія, легенди, перекази і фальсифікати (підробки давніх документів).

Окремі князі були удостоєні церковної канонізації. Житія таких князів,
подібно до житій інших святих, включалися у відповідні збірники та
мінеї. Ці джерела були зібрані і досліджені М.Серебрянським (159),
В.Ключевським (807) та М.Барсуковим (368). Більшість з них написані
сучасниками або за свіжими переказами. Використання таких джерел
(особливо першої частини, яка містить життєпис святого) у співставленні
з іншими матеріалами цілком допустиме (1257).

Найбільш цікаві з огляду на подану інформацію житія тверських князів
Михайла Ярославича (807, с.71-74, 170-171; 159, с.250-257; 944; 1213, с.
16-27), та Михайла Олександровича (807, с. 177-180; 1479, с. 179-282;
1172, с.724-751; 731, с.22-30), чернігівського князя Михайла
Всеволодовича та його боярина Федора (807, с. 128,146-147;
159,с.49-86,108-141; 161, с. 228-235; 1220. с. 58-61), ярославського
князя Федора Ростиславича Чорного (807, с. 171 -174; 159,
с.90-99,222-234), муромського князя Костянтина і його синів Михайла та
Федора (807, с.286-288; 159, с. 100-107,237-247; 1131, c. l -130).
Загадка останнього житія залишається відкритою. Святих канонізовано на
соборі 1547 р., житіє складено у середині XVI ст. Події віднесені до
1223 р., але князі з такими іменами джерелам невідомі. Поштовхом до
самої канонізації послужила знахідка у монастирі великої кам’яної плити
з їх іменами (ця плита була показана Івану Грозному, який відвідав
монастир у 1552 р. під час підготовки походу на Казань). Згідно житія
князь Костянтин з дітьми прибув до Мурома з Києва. Тут він відзначився
спорудженням храму Благовіщення і наверненням язичників. Це не так вже
фантастично. Дуже мало відомо про Муромське князівство у XIII ст. Так
само мало відомо про молодших Ольговичів, серед яких зустрічаються імена
Костянтина, Михайла та Федора. З пом’яників Ольговичів відомий князь
Костянтин Романович (714, с.287), який по віку міг померти у першій
половині XIII ст. У нього могли бути сини Михайло та Федір. Цей князь
міг залишитися без володінь (Ігоревичі тримали невелике Путивльське
князівство) і емігрувати у Муром разом з дітьми… Сказане підтверджує
наскільки важкою є реставрація персонального складу обох династій.

Крім княжих житій цікаву для нас інформацію містять і інші житія святих,
які жили у XIV-XVI ст. (626).

Генеалогічні легенди збереглися переважно у гербівниках. Ми називаємо це
традицією роду. Синтезувати елементи об’єктивної інформації можна і в
цих легендах. Обгрунтування давності роду того чи іншого правителя було
одним з істотних мотивів створення таких легенд. Автори легенд, однак,
не просто виконували замовлення того чи іншого князя, але й
використовували всі доступні джерела. Критичний аналіз легенд певною
мірою дозволяє відокремити свідому фальсифікацію від вірогідної
інформації. Звичайно, уникнути при цьому гіпотетичних міркувань, навряд,
чи можливо. Частину історичних легенд, які не ввійшли до гербівників,
зібрано й опубліковано В.Соколовою (1442).

Джерелом для вивчення князівських родин можуть служити і фальсифікати,
куди ми відносимо свідомі підробки давніх документів. Більшість таких
фальсифікатів творилося у XVI-XVII ст. і мали за мету обгрунтувати
майнові або амбіційні претензії тих чи інших князівських родин. Позаяк
існувало багато автечничних документів, які були у розпорядженні
більшості князівських родин, а саме знання генеалогії та історії роду
було частиною князівського менталітету, виготовлення фальсифікату
вимагало високої кваліфікації. Такі спеціалісти були і серед вищих
церковних достойників. У випадку виявлення фальсифікату їх чекало
покарання, як архімандрита Московського Чудова монастиря за підробку
(фальсифікат) грамоти князя Андрія Меншого у 1488 р. Довільні фантазії
не мали жодних шансів. Тому при формуванні таких фальсифікатів
використовували справжні документи, літописи або їх фрагменти,
вставляючи тільки потрібні імена або назви чи підправляючи їх.

До найцікавіших фальсифікатів належить переважна більшість грамот князя
Лева Даниловича, про які ми говорили вище. Сюди ми відносимо фальсифікат
Іоакимового літопису (1466, с.50-53, 107-119; 1607), складеного у XVII
ст. з використанням справжніх давніх літописів, в т.ч., мабуть, і
літопису першого новгородського єпископа Якима Корсунянина, який
використав епос та історичну традицію Славії. Це

джерело залишається важливим при дослідженні походження династії
Рюриковичів і її можливих зв’язків з туземною династією Славії. На базі
історичної традиції і фолькльору створено легендарну історію литовських
князів до Гедиміна. У цьому фальсифікаті XVI ст. дуже важко відшукати
раціональне зерно. Тому і наші спроби не можна вважати задовільними
(500, c. 131 -137). Дослідження легендарної частини литовських літописів
залишається проблематичним.

Прикладом іншої фальсифікації є «Сказання про князів володимирських» —
політична програма московських князів, генеалогічні мотивації не тільки
до претензій на спадщину по Київській Русі (через «перенесення столиці з
Києва у Володимир на Клязьмі»), але й до європейської гегемонії (через
«походження Рюрика від Августа» та «передачу царського вінця» Володимиру
Мономаху візантійським імператором Костянтином ЕХ Мономахом (628; 629;
632, с.217-230; 535, с.204-216). Цей фальсифікат, який прийняли за
основу провідні російські історики (окрім походження Рюрика від
Августа), донині має своїх прихильникш. Починаючи з Феофана Прокоповича
у цьому дусі почали формуватися родоводи московських князів (1133).
Вичленення раціональної частини з фальсифікатів, сформованих у XV-XVI
ст., залишається актуальним у генеалогічних дослідженнях

ГРАФФІТІ. НАДГРОБКИ. ЕПІТАФІЇ. НЕКРОЛОГИ

При звуженій базі досліджень, особливо за XIII-XIV ст. і більш давні
періоди, в уточненні окремих проблем дуже несподівані результати
приносять вивчення граффіті-написів і рисунків, зроблених у древності на
стінах архітектурних пам’ятників. Дослідження граффіті С. Висоцьким у
київському соборі св.Софії дозволили закрити дискусію навколо датування
смерті.Ярослава Мудрого, уточнити походження дружини дорогобузького
князя Володимира Андрійовича (що, у свою чергу, дозволило зрозуміти
деякі аспекти поведінки цього князя і його політичні симпатії),
підкріпити аргументацію щодо інших дискусійних проблем (468, с,273-275;
469, с. 139-146; 470, с. 147-182; 471, с.228-232; 472, c. 103-106; 473,
с.41 -42; 474; 476; 477; 478, с.200-217; 479; 480, с. 130-134). Сумніви
у правильності окремих, висновків С.Висоцького (1205, с. 124-132)
здаються нам не досить аргументованими. Ми користувалися також працями
В.Щепкіна (1670) та А.Мединцевої (1084) з дослідження новгородських
граффіті.

Важливу інформацію можна почерпнути з надгробків. Так надгробки з
Троїцького собору у Трубчевську дозволили уточнити дати смерті цілої
групи князів Трубецьких (964). Дальші знахідки князівських надгробків ще
можливі на Волині та в інших місцях. Теж саме відноситься до епітафій та
некрологів, які розкидані по різних книгах, виданих у XVII ст. (типу вже
згадуваних книг А.Кальнофойського та Ш.Старовольського), а також
збереглися на стінах соборів та костьолів. Більшість останніх зіпсуті
пізнішими реставраціями. Використання цієї групи джерел не можна вважати
повним. Епітафії та некрологи ще можуть бути виявлені як у книжках так і
на стінах, особливо у костьолах. Ми використовували всі відомі нам з
публікацій пам’ятки такого типу. Особливу цікавість складають надгробки
і епітафії магнатських родин серед яких трапляються особи князівського
походження (дружини) про яких немає відомостей у інших джерелах або ці
відомості дуже заплутані (наприклад про шлюб княгині Софії
Головчинської, вдови по князю Григорію Сангушку-Каширському, та
сандомирського воєводи Юрія Мнішка).

ПОРТРЕТИ. МІНІАТЮРИ. ІКОНОГРАФІЧНІ МАТЕРІАЛИ. МОНЕТИ. ПЕЧАТКИ

Портрети, мініатюри, іконографічні матеріали, як і легенди та написи до
парадних портретів чи житійних ікон, за браком інших джерел, також
служать поважним аргументом при розв’язанні окремих проблем. Найдавніші
зображення княжої родини — відома ктиторська фреска з св.Софії у Києві
(1495, с.239-245; 779, с. 175-178; 475, с.41-45; 953, с.28-39; 1755,
s.20-28; 1187, с.237-244). Думка Н.Никитенко про те, що на фресці
зображено сім’ю Володимира Святославича, здається нам не достатньо
аргументованою.

Якщо взяти до уваги копії А. ван Вестерфельда (1651 р.),
характеристики-описи окремих князів, які збереглися у В.Татищева та
окремих літописах, то існує можливість приблизної реставрації
(враховуючи ступінь подібності) облич перших поколінь Рюриковичів (і
порівняння отриманих результатів з скульптурно-антропологічними
реставраціями, приміром М.Герасимова). При всій схематичності зображень
князівських сімейств і окремих осіб на відомих мініатюрах «Ізборника
Святослава» (1073 р.) чи Трірського псалтиря загальні риси обличчя
схоплені (842). Іконографічні традиції зображення Володимира
Святославича прослідковуються, наприклад, від новгородської ікони,
фрески XVII ст., скопійованої А. ван Вестерфельдом, до ілюстрації у
київському «Синопсисі» (1680 р.) (477, с.75-78).

Ця група джерел зібрана і вивчена досить фрагментарно. Крім портретів
Острозьких, Романа Сангушка, Дмитра Вишневецького (?) та ще кількох
князів, які ми мали оглянути збереглося багато портретів Сангушків,
Вишневецьких, Збаразьких, Чорторийських та інших князів, які розкидані
по польських збірках та музеях. Більшість з них не публікувалися і були
нам недоступними. Вивчення цих колекцій, а також, можливо, запасників
українських музеїв, зображень на мініатюрах, іконах, їх класифікація та
співставлення ще чекають на своїх дослідників.

До цієї групи ми відносимо й окремі зображення з монет та печаток (князь
Юрій Львович чи Владислав Опольський (1274), наприклад).

Взагалі пам’ятки нумізматики дозволяють уточнити багато аспектів,
особливо стосовно князів, чиї уділи були па території колишньої
Володимиро-Суздальської землі (1206; 729; 730; 1109; 1110, с.4-29; 1089;
1538). Так, приміром, перші старицькі князі відомі тільки з монет.

Українська нумізматика цього періоду представлена дослідженнями
М.Котляра (866; 868; 867; 872; 873; 874). Іконографією руських монет ще,
практично, не займалися.

Крім монет важливими джерелами є печатки, атрибутація частини з яких
залишається дискусійною. Публікація і дослідження цих пам’яток здійснена
В.Яніним (1715) та Н.Соболєвою (1436). Враховуючи, що мазовецькі П’ясти
в кінці XIV-XV ст. володіли Белзьким і періодами Дорогичинським і
Жидачівським князівствами, а також вживали в титулатурі окрім назви цих
земель ще й «dux Russie», певний інтерес для нас викликають дослідження
їх печаток С.Кучинського (1898) та спостереження над руською титулатурою
мазовецьких князів А.Свєжавського (2060).

АРХЕОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА

Археологічні знахідки не так уже й рідко збагачують джерельну базу
досліджень з історії князівської версти. Наведемо тільки кілька
прикладів археологічних джерел, використаних у нашому дослідженні.

В урочищі Королевіно поблизу с.Таганчі Канівського р-ну Черкаської обл.
було розкопано курган з ранньохристиянським князівським похованням.У
дерев’яній домовині знаходилися скелет з рештками золототканного одягу,
срібний медальйон із зображенням Христа, булава-берло з срібною кулею на
кінці (можлива інсигнія князівської влади), срібна чара, залізний
визолочений нашийник, шолом з наносником (який носили у Х ст.), шабля у
дерев’яній піхві, оздобленій срібною бляхою, стріли, срібні бляхи від
щита, мідні посріблені бляхи від сагайдака, золота бляха від налуччя,
бронзовий кістень. Поряд з домовиною був знайдений скелет коня, залізні
стремена та вуздечка. Змішаний християнський та язичеський тип
поховання, знайдені предмети дозволяють датувати поховання кінцем X ст.
З усіх знаних нам Рюриковичів (а склад знахідок поховального комплексу і
місце поховання практично виключають незнаних племінних князів чи
представника кочової знаті) це могло бути поховання тільки Ярополка
Святославича, який загинув у 980 р. в місті Родень (2017, s.232-296).
Напевно князь був похований поблизу місця загибелі, а у Десятинній
церкві знаходився його кенотаф, як і кенотаф древлянського князя Олега.
Тоді знахідка підгримує здогадки істориків, що князь Ярополк був
християнином. Цікаві результати могли б дати антропологічні дослідження
скелету.

На жаль упущена можливість антропологічного дослідження іншого скелета,
який належав князеві Святославові Володимировичу, похованому в кургані
над р.Опором поблизу Сколе у передгір’ї Карпат, де він загинув у 1015 р.
Інвентар у цьому похованні близький до інвентаря у Королевіно. Його
чисто християнський характер показує швидкий прогрес нової релігії,
принаймні у середовищі знаті.

У 1937 р. серед фундаментів Успенського собору у Галичі Я.Пастернак
знайшов саркофаг з скелетом, який, на його думку, належав галицькому
князю Ярославу Осмомислу. Результати цього дослідження були опубліковані
вченим у 1944 р. (1241, с.134-140). Самі останки були захоронені ним у
крипті собору св.Юрія у Львові з відповідною супровідною запискою. Це
поховання було віднайдене археологічною комісією НТШ у складі Р.Сулика,
М.Бандрівського, Ю. Лукомського, І.Подоляк у 1991 р. (356, с.400-405).
Поряд з похованням в саркофазі було виявлено поховання молодої жінки з
золотим чільцем та візантійським посудом, яке дослідник умовно назвав
похованням незнаної княжни. Череп з цього поховання знаходиться у фондах
історичного музею, рештки скелету Я.Пастернак заховав разом з скелетом
князя. Ґрунтовні дослідження кісток обох скелетів, проведені
С.О.Горбенком, дозволили, на наш погляд переконливо, довести належність
скелетів саме Ярославу Осмомислу та його дочці, дружині Мстислава
Ростиславича, матері Мстислава Мстиславича Удатного. Крім того вчений
прослідкував генетичний вплив хвороби Пертеса (асептичний некроз головки
стегнової кістки) від матері Ярослава Мудрого Рогнеди до початку XIII
ст., включаючи угорську і польську гілки (537). Звичайно з деякими
гіпотезами автора можна сперечатися, що не ставить під сумнів основні
висновки цього вченого. Приміром, волинський князь Давид Ігоревич мало
подібний на враженого хворобою Пертеса, надто активний спосіб життя був
у цього князя. Останнє можна було перевірити дослідивши поховання біля
храму в дітинці Давидгородка, знайдені у 1937-38 рр. й інтерпретовані як
князівські. Серед інвентарю фрагменти багатого одягу, дерев’яна булава з
спіральними канавками для срібної або золотої бляхи оздоблення. Саме
городище датовано ХІ-ХПІ ст. (1861, s.272; 1859, s. 152), що могло би
означати, що там були поховання родини Давида Ігоревича.

Князівські поховання, або такі які могли бути князівськими (наприклад,
вірогідне поховання Володимирка Володаревича, виявлене О.Іоаннісяном у
1981 р. в Галичі під підлогою церкви Спаса; дитяче поховання в кам’яному
саркофазі, виявлене в цьому ж храмі у 1882 р. Л. Лаврецьким; окремі
знахідки, виявлені в Галичі за останні роки Ю. Лукомським (1516,
с.50-52; 1517, с. 19-22; 1518, с. 127-132); деякі волинські знахідки)
потребують таких старанних і послідовних дослідників як С.Горбенко.
Вартувало б також провести дослідження саркофагів з католицьких
комгшексів, які функціонували в Галичі у XII-XIII ст. (1022,1023,
с.570-598). Князівські поховання (або вірогідно князівські) знайдено і в
інших місцях (1142). Ще більше цікавого можуть дати археологічні
дослідження князівських поховань у російських храмах та монастирях
(звичайно, ми маємо на увазі зруйновані храми та комплекси). Така робота
вже ведеться багато років у Новгороді Великому (1724). Так лабораторне
дослідження фрагментів останків князя Дмитра Шемяки в основному
підтвердило версію отруєння цього князя миш’яком.

Велике значення мають узагальнення досліджень археологів по окремих
регіонах, зокрема праці М.Кучинка по Волинській землі (935, с.98-105;
936, с.77-83; 937, с.22-30; 938; 939; 940; 941).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020