Реферат на тему:
Етнічне, національне, загальнолюдське у мистецтві
Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності.
Етнічне, національне і загальнолюдське становлять його сутнісну основу,
відбивають історію та характер зв’язку спільності людей і типи їх
художньої самосвідомості.
Етнічне (від грец. еіппікоз) – це те. що пов’язане з належністю до
певного народу. Поняття етнос у найбільш усталеному значенні
перекладається як «народ», хоч в процесі еволюційного розвитку ще з
гомерівських часів в нього вкладався різний зміст. У нинішній час увага
до етносу, етнічних ознак в народонаселенні планети надзвичайно велика,
оскільки нових форм набуває рівень міжетнічних відносин. Конфліктні
ситуації і спалахи суперечностей, що час від часу виникають на
міжетнічній основі, змушують людство спільними зусиллями шукати шляхи
взаємоприйнятних рішень як локальних, так і глобальних, проблем, аби
зберегти наявне і створити умови для подальшого примноження цінностей
загальнолюдської культури.
Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаментальною клітиною в
аналізі таких спільностей, як плем’я, народність, нація, виявився не
лише самий зміст цього поняття, а й діалектичність переходу до більш
загальних категорій – міжетнічних, міжнаціональних зв’язків у
загальнолюдській єдності. Двом взаємозалежним полюсам – етнічному і
вселюдському можна надати животворної сили, динамічності розквіту, а
можна за необережності звести справу до згубних наслідків у взаємному
антагоністичному протистоянні.
Кожен етнос і кожна нація в загальносвітовому людському потоці творення
життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє призначення.
Тому й не послаблюється загальний інтерес до етносу, зумовленого
мовними, природженими особливостями, набутим нормативним досвідом і
психологією звичаїв, традицій, а також породженим у їхньому лоні
естетичним та художнім сві-товідношенням.
Вчені відзначають здатність етносу не лише до консолідації сил, набуття
глибинного енергетичного потенціалу у самовизначенні себе як певного
народу, а й до утворення пограниччя людських спільностей, їх
диференційованості. З одного боку, в етносі як замкненій в собі
одиничності вбачається цілісність, з іншого – у ньому наявний
типологізм, взаємовідмінності. Серед багатьох властивостей, притаманних
різним людським спільностям, слід назвати передусім диференціюючі, що
характеризуються стійкістю. Саме вона, стійкість, а також тенденція до
витривалості за будь-яких несприятливих умов, асимілятивних впливів,
нищівних бур і війн є сутнісною основою етносу. До того ж стійкість не
лише у розумінні протиставлення утискам, вироблення своєрідного
етнічного «інстинкту» самозбереження природних родових ознак, мови,
традицій, народних джерел художнього світосприйняття, моральних звичаїв,
любові до рідної землі. А стійкість (що е чи не найголовнішим) у
розумінні здатності етносу вбирати в себе і перетворювати в неповторну
цінність органічний сплав естетичного досвіду своїх поколінь й інших
племен, націй, народів. У збереженні автох-тонності, самовідповідності
зі своєю основою неабияку роль, окрім природних чинників, відіграє
етнокультура.
Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження
художнього генія, художніх прагнень народу. Воно також обов’язково має
відповідний культурно-історичний грунт, на якому завдяки зусиллям
творців проростають зерна нових надбань і досягнень. Саме через це
мистецтво зберігає в собі ознаки етногенезу, служить образом і органом
цілісності етносистеми. Водночас власною ж сутністю воно руйнує етнічну
замкненість, бо за здатністю впливу належить до ме-таетнічної
загальнолюдської системи культур. Етнічне не уникає взаємодії з ним, бо
не є чимось обмеженим і локальним, навпаки, воно несе в собі ту
філософічність вселюдського, яку можна охарактеризувати як начало буття
в мистецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в
тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які
пройшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй
самород-ності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів
і жанрів, що нерідко паралельно йдуть з видами і жанрами професійного
мистецтва, найкращим чином підтверджує цю думку. Водночас враховуючи те,
що кожен народ так чи інакше був включений у загальносвітову систему
фольклоре- і міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного
синкретизму послужить одним з найпереконливіших підтверджень того, як
етнічне, перебуваючи в постійному русі і навіть змінах, зберігає себе в
контексті загальнолюдських спільнот. Етнічне і фольклор настільки ж
наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного –
того, що є колективною творчістю певної групи людей в мові, одязі,
звичаях, обрядовості тощо, не кажучи вже про пряме чи опосередковане
перенесення народного художнього світосприймання в ужиткове мистецтво,
архітектуру, в ритуал святковості.
Народну художню творчість деякі з дослідників-етнографів включають в
одну із підсистем етносу. Як правило, звертається увага на спільність
естетичних побутово-практичних функцій, особливо у сфері художніх
промислів. Етнічний момент у художніх промислах (гончарство, ткацтво,
художня обробка металу і дерева тощо) допомагає виокремити саме те, що
вони пов’язані з стійкістю і своєрідністю, завдяки яким новим поколінням
передаються у спадок досвід та розуміння знаковості, як, наприклад,
орнамент на посуді, рушниках, одязі, розмальовуванні стін та ін.
На терені України, всупереч руйнівним стихіям і віддаленості часу,
зберігаються неоціненні пам’ятки історії, здатні утримувати в собі
інформацію етногенезу культури. В них закарбовані найбільш вірогідні
уявлення про естетичні уподобання, ієрархічні відносини роду, про
ошатний одяг знатних осіб. Маються тут на увазі статуя
скіфсько-сарматського часу, знаменита скіфська пектораль, стели-обеліски
Кімерійського періоду, середньовічні кам’яні баби степових кочівників,
багатоликий збруцький ідол з гори Богит, зрештою, все те, що потребує
свого всебічного осмислення, включаючи етнокультурне і естетичне,
знахідки, що є здобутком Трипільської доби. Звертає на себе увагу
величезна насиченість інформативністю у справі вивчення не лише етнічних
процесів, а й художніх навичок, пов’язаних з міфологічною
світоглядністю. Зіставлення фольклорних зображень, що йдуть з глибин
народного уміння в їх етнічній самовизначеності, орнаментальних
повторень та стійкості їхніх значень дає підстави зробити висновок про
факт синтезу фольклорних традицій з мотивами міфології.
Прадавня міфологічна культура на території України, яка увібрала ознаки
перехрестя і міжетнічні впливи культур, виявилася настільки стійко», що
її риси не втратили своєї сугестивної сили, чуттєвості язичницьких
символів і краси. Міфологізація українського фольклору очевидна, хоч,
звичайно, вона потребує спеціальних етнолінгвістич-них, етнологічних,
археологічних та інших досліджень. Орнаменти в кольорах і знаках,
зображення-символи побутово-ритуального, обрядово-часового змісту,
образи усної поетичної творчості є надбанням не тільки трансформаційного
бачення у фольклорі, а й міфологічного та естетично-художнього
осмислення їх. Псевдонародна стилізація у мистецтві не враховує саме
цього правічного «голосу» глибинних міфологічних мотивів, до яких
схильний і передати які спроможний лише особливий талант. Такими
унікальними українськими майстрами є, наприклад, прославлені митці
народної творчості Катерина Білокур, Марія та Федір Примаченки, Ганна
Собачко-Шостак та інші.
У загальній системі культурно-естетичних відносин українські міфологія і
фольклор безпосередньо пов’язані з глибинністю історії і народного
життя. Вони стали системою світогляду і уяви, фантастичного і реального,
космології і земного буття. Міфологія і фольклор мають спільні корені,
що пов’язані їхньою давниною, світоглядністю, автохтонними етнічними
особливостями. Овіяні красою народної поезії та пам’яті, Іони утримують
нашарування близьких і далеких у часі етносів і культур. Порідненість
міфологізму і фольклорності спостерігається в мистецтві Трипільської
доби з властивими йому яскраво вираженими елементами умовності,
стилізації, передачі динаміки і простору, кольорової барвистості
природних символів. Праці О. Потебні, І. Нечуя-Левицького, І. Огі-єнка,
В. Петрова, сучасних дослідників допомагають скласти чітке уявлення про
міфологію, яка має безпосереднє відношення до праслов’янських етнічних
культур. У передмові до наукових розвідок видатного українського
письменника І.-Нечуя-Левицькоіго, за словами якого міфологія –
«всеобіймаюче око України», сучасний дослідник О. Мишанич вказує на те,
що це одна з ланок загальнослов’янської і світової міфологій. Корінням
своїм, за словами вченого, вона сягає у сиву давнину, в далекі
доісторичні і дохристиянські часи. В основі українських міфів, як і
міфів більшості народів, лежать анімалізм та одухотворення природних
явищ – земних і космічних, віра в їхню могутню чарівну силу. Про
українські міфи, що прийшли з давнини, І. Нечуй-Левицький писав так:
«Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних,
велетенських міфічних образів». Фантазія і міра народу не любить
переступати «за границі ненатуральних форм і вона любить правду і
естетичність» ‘.
У спеціальній літературі мало уваги зверталось на те, що один із
засновників так званого супрематичного напряму в мистецтві, учень М.
Пимоненка (особливо сильне враження, за визнанням самого
художника-авангардиста, справив на яього пимоненківський «Гопак»)
Казимір Малевич, живучи в Україні, додав до свого мистецького арсеналу
народні мотиви художнього світосприймання, а також велику любов до
чистоти людського (сільського) співжиття з природою. Лише кілька штрихів
з автобіографії К. Малевича. Він «з великою насолодою» прислухався до
пісень, «спостерігаючи українське небо, в якому, як свічки, мигтіли
зорі». Список використаної літератури:
Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг.
ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.
Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина.
К.., 1989.
Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.
Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.
Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української
міфології. К., 1992. С. 14, 6.
Горбачов Дмитро, Найден Олександр. Малевич мужицький // Хроніка-2000.
К., 1993. № 3-4 (5-6). С. 221–222.
Степан В. С., Гусейнов А. А., Межуев В. М., Толстых В. Й. От классовых
приоритетов к общечеловеческим ценностям // Квинтэссенция: Философский
альманах. М., 1992. С. 15.
Бойчук М. Думки про мистецтво // Живописна Україна. 1992-№ 1-2. С. 42.
Ясперс К,- Смысл и назначение истории. М., 1991. С. 368–369.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
