Реферат на тему:
Категорія «естетичне»
То є найбільш загальна категорія естетики, яка характеризує специфіку
всіх форм естетичної діяльності, що й відрізняє їх від усіх форм
людської діяльності. Відразу ж наголосимо, що категорія естетичне
сформувалася пізніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що
прекрасне – найдавніша естетична категорія, і довгий час саме вона
визначала сутність естетичних явищ. Та починаючи із середини XVIII ст.,
коли німецький філософ Баумгартен увів термін «естетика» як загальний,
що об’єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення,
розвиток науки дав можливість теоретично обгрунтувати й визначити межі
естетичних явищ; вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.
Сутність естетичних явищ, про що говорилось у попередніх розділах,
вдалося з’ясувати лише на грунті більш розвиненого філософського методу
діалектики і матеріалізму. Адже правильне розуміння сутності естетичного
можливе тільки тоді, коли людину, її сутнісні сили розглядати в умовах
життєвих обставин, які їх оточують і роблять тим, чим вони є насправді.
Крім того, потрібне і розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності
індивідів – його невід’ємних складників й активних перетворювачів.
Отже, зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і
систематизації конкретних об’єктів естетичного сприйняття, а через
відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною
дійсності, через розуміння того, як ці закони обумовлюють ту особливу
структуру людського пізнання, яка і робить можливим та необхідним
естетичне відношення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему
дослідження практичних і духовних передумов, які історично виникають в
ході розвитку людської спільноти.
Естетичне сприйняття завжди акцентується саме на суспільну значущість
речі, явища, вчинку. В акті естетичного відношення довколишній світ
цікавить людину не сам по собі, а у тісному зв’язку з її діяльністю і
змістом життя. Саме це дає змогу індивідові в акті чуттєвого сприйняття
водночас і пізнавати суспільну сутність явища, оцінювати його з погляду
того найвищого інтересу, що ґрунтується на всій сукупності суспільних
характеристик людини. Ось що писав з цього приводу відомий український
вчений А. Канарський у праці, присвяченій цій проблемі: «Сама по собі
речова, природна сторона предмета або явища не становить змісту феномена
чуттєвого: чисто предметного, природного відношення людини до
навколишнього, до природи не існує. Воно завжди відбиває ставлення
людини до іншої людини, до суспільства, до класу людей, в кінцевому
підсумку – через відношення її до самої себе. Тому і немає такої речі,
яка в дії тільки одного відчуття визначала б чуттєвий стан людини».
До естетики як філософської науки, що визначила свій предмет, вже
Баумгартен пред’являв вимоги бути водночас і теорією чуттєвого пізнання,
і теорією художньої діяльності, мистецтва. І справді, вона не могла
обмежитися лише вивченням чуттєвого пізнання, бо загубила б своє
самостійне значення, перетворилася просто в розділ філософської теорії
пізнання. Та якщо естетиці обмежитися тільки теорією мистецтва, вона
загубить свій зв’язок з філософією, втратить логіко-гносеологічну
основу, яка так необхідна для розуміння природи мистецтва, естетичної
діяльності людини взагалі. У такому випадку. вона стала б чисто
емпіричним описом різних видів мистецтва або ж їхньою історією. Ось чому
перед естетикою стоїть нині завдання органічно зв’язати ці два різних
моменти і створити або таку теорію пізнання, яка б стала теорією
мистецтва, або таку теорію пізнання і художньої діяльності, яка була б і
її теорією пізнання і логікою. Так писав у 70-і роки відомий наш філософ
П. Копнін.
Вітчизняна естетична наука, спираючись на досягнення світової естетичної
думки, проводила у 60–80-х роках послідовне комплексне дослідження
природи естетичного, відчутно наближаючись до істинного розуміння його
сутності. Ці дослідження були представлені різними школами і напрямами –
«природниками», «суспільниками», представниками так званої трудової
концепції і «діяльнісного» підходу. Однак при всій розмаїтості підходів
до вирішення проблеми естетичного таких різних вчених, якими були М.
Ліфшиць та Г. Поспелов, Г. Недошивін та Е. Ільєнков, В. Толстих та С.
Гольдентрихт, В. Іванов та А. Канарський, створена ними теорія значно
розширила предмет естетики, вивела естетику за межі філософії мистецтва.
Врешті-решт сформувалося стійке і теоретично обґрунтоване уявлення про
естетичне як специфічне духовне, чуттєве відношення людини до світу.
Найважливішою характеристикою такого відношення є здатність людини
самореалізуватися цілісно і всебічно.
Народжуючись разом з практичною, утилітарною потребою, естетична потреба
росте і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності
її від оточуючого середовища, від природної необхідності. Світ
естетичного і краси – це світ, де людина є вільною від повсякденної
практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного відношення
до дійсності безпосе^ редньо пов’язаний із зростанням матеріальної
могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої
практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом. Для надто
зголоднілої людини не існує людської форми їжі, бо вона думає про їжу як
про існування і самий процес прийняття її мало чим відрізняється від
поглинання їжі твариною. Ось чому засмучена турботами, зморена
постійними нестатками людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого
видовища.
Отже, естетичне відношення до предмета відрізняється від однобічного,
утилітарно-практичного тим, що відбиває міру досягнутого людством
багатства всебічності і цілісності суспільної практики й, відповідно,
багатства і всебічності людського ставлення до світу. В естетичному
відношенні людина, що е вільною від вузькоегоїстичного інтересу і
вигоди, піднімається до безкорисливого, справді людського відношення до
предмета. Саме тому естетичне відношення є водночас духовним – воно
розвиває духовний світ людини. Проте це аж ніяк не дає підстав забувати,
що духовне відношення виростає на основі добре розвиненої людської
чуттєвості. Буденна свідомість здебільшого розглядає чуттєве задоволення
як грубе, обмежене і прямо протилежне духовному. Духовне ж розуміється
на цьому рівні мислення як умоглядне, побудоване на аскетичному
запереченні чуттєвого задоволення.
В історії світової культури у відповідності з такою уявою створювались
два основних стереотипи людей: перші схильні до задоволень і в зв’язку з
цим деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих потреб
аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім’я духовного
вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обмежену можливість
для людини гармонійно розвиватися, не абсолютизуючи в ній природні
потреби і суспільні якості. Естетичний розвиток суспільства якраз і є
історичною мірою такої чудової гармонії природного і соціального, коли
чуттєва потреба людини може бути задоволена без обов’язкового фізичного
володіння предметом. У цьому значенні естетична потреба є вільною від
вузькокорисливої, однобічної потреби, яка ґрунтується на якійсь
частковій, хиткій основі і не може зумовлювати цілісності людини в
кожному частковому ставленні її до світу.
Як бачимо, процес всесвітньо-історичного розвитку суспільства збігається
з естетичним розвитком, оскільки передбачає послідовний рух суспільства
від жорсткої необхідності в його діяльності, що диктується матеріальними
потребами, до відносної свободи, де головним завданням є не виробництво
матеріальних благ як самоціль, а розвиток творчих здібностей людини у
всіх сферах життя, універсальний і гармонійний розвиток людських
сутнісних сил. При цьому слід пам’ятати, що така свобода здобувається
лише завдяки всебічному розвитку виробничих сил суспільства і самої
людини. Таким чином, категорія естетичного є визначальним поняттям, що
характеризує специфічно людський чуттєвий аспект всесвітньо-історичної
практики, яка знімає протиріччя свободи і необхідності людської праці.
В категорії естетичне, як вона розуміється у сучасній естетиці,
закладені фундаментальні ідеї: 1) про діалектичну єдність універсального
розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2) про
взаємозв’язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства
людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку індивіда,
а отже, і його духовного світу від універсального його практичного
відношення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах
«царства необхідності» і «царства свободи».
Таке розуміння сутності естетичного дає змогу по-новому підійти до
вирішення багатьох теоретичних питань, зокрема таких, як природа творчих
здібностей людини, сутність творчості, походження мистецтва, його
зв’язок з продуктивною працею, відношення мистецтва до дійсності, його
соціальні функції та завдання естетичного виховання.
Слід також відзначити, що сучасна естетична наука проявляє особливий
інтерес до категоріального апарату естетики. Запропонований нами ряд
естетичних категорій навряд чи вичерпує їх арсенал і може бути суттєво
доповнений. Однак складність полягає в тому, що вчені багато в чому
розходяться в питаннях розуміння і тлумачення принципів- обгрунтування
категоріального статусу понять.
Список використаної літератури:
Редакція літератури з історії, права, економіки Редактори:
П.М.Гвоздецький, Н.М.Шевченко Левчук Л. Т. та ін.
Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг.
ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.
Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина.
К.., 1989.
Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
