Реферат на тему:
Людина, природа і суспільні відносини як об’єкти естетичної діяльності
Життя людини і суспільства не обмежується однією лише працею. Воно
різноманітне і всі його процеси такою ж мірою підпорядковані законам
доцільності і соціалізації. Сама людина, її тіло, її зовнішність,
наприклад, з прадавніх часів були предметом естетичної діяльності.
Здавалося б, зовнішність людини є природним даром, проте в кінцевому
підсумку тіло людини формувалось і під впливом трудової діяльності, а
також суспільного способу життя. Пря-моходження, спеціалізація кінцівок,
розвиток мови і здатного до її сприйняття слуху, людський нюх, смак і
дотик, обличчя, що світиться розумом,– усе це є здебільшого результатом
специфічної для людини форми життєдіяльності. Процеси вдосконалення
людської форми і сутності проходили об’єктивно, несвідомо для самої
людини. Проте виразність людського вигляду, зовнішності, здатність через
інтонацію, жести, міміку передавати складні духовні, емоційні процеси її
внутрішнього світу мали вирішальне значення у розвитку суспільних форм
життя.
Вивчаючи історичні людські спільності, що перебували на первісному рівні
розвитку, етнографи звернули увагу на важливу роль, яку відігравали
татуювання, деякі інші прикрашення людського тіла. Виявляється, що з
самого початку використання вони були соціальними знаками, за допомогою
яких певна соціальна якість людини ставала очевидною для іншого,
підсилювала соціальну репрезентацію носія прикрас.
Поява найпростішого одягу, який насамперед задовольняв потребу захисту
від несприятливого впливу середовища, а також у зв’язку з певними
морально-етичними набутками, теж зазнала значного розвитку, дедалі
більшою мірою стаючи явищем естетичним. Уся багатовікова історія
свідчить, що одяг ніколи не зводився тільки до функціонального його
призначення. Адже в ньому, як правило,– точна соціальна характеристика
людини, ознака її суспільного статусу, характеру суспільних відносин, до
яких дана особа включена. Все це забезпечило історії людського одягу
важливе місце в культурі.
Удосконалення самого тіла людини, що посилює його красу, міць і
вправність, використання одягу, косметичних засобів і прикрас для
демонстрування соціальних якостей людей заклали основи для такого
різновиду естетичної діяльності, як мода. Слід зазначити, що розвиток її
і зміни напрочуд дивні. Що є рушієм моди, виявити дуже важко. Однак
немає сумніву в тому, що вимоги до тіла людини, одягу, косметики і
прикрас тісно пов’язані із змінами способу життя і рухаються в єдиному
ритмі зі всім навколишнім предметним світом людини, підпорядковуючись
провідним формам, які визначають стиль епохи.
Та все ж у розвитку моди можна виділити дві тенденції. Одна з них
полягає в тому, що людське тіло, його пропорції і природні форми є
домінуючими. З огляду на це суспільство більшою мірою зацікавлене в
гармонійному фізичному розвиткові людського тіла за допомогою спорту;
одяг та прикраси орієнтовані на природні людські форми. Що ж до іншої
тенденції, то вона полягає в штучному, нерідко спотвореному посиленні
стилізації людської статури з допомогою одягу, використання усіляких
перук і надмірної косметики. В такі періоди вимоги до фізичного стану
людського тіла помітно знижуються.
В історії світової моди мали практичний сплеск як перша, так і друга
тенденції. Що стосується сьогоднішньої ситуації, то суспільство XX ст.,
очевидно таки, знайшло нарешті можливість гармонійного поєднання вимог
як до людського тіла, так і до одягу, прикрас і косметики, що доповнюють
природну красу людини. Масовий спорт, турботи суспільства про здоров’я і
фізичну досконалість своїх членів є важливим естетичним надбанням
людства, оскільки за всім цим стоїть високе загальнолюдське гуманістичне
завдання – подовжити активне, здорове, радісне життя кожної людини, де б
фізична досконалість стала запорукою повноцінного соціального життя.
Разом з тим мистецтво косметики й одягу дає змогу в разі необхідності
приховувати, підправляти недоліки зовнішності.
Зовнішній вигляд людини, вміння її через зовнішність передати свій
внутрішній світ або, навпаки, приховати його, продемонструвати свою
індивідуальність або, навпаки, створити потрібний імідж є сьогодні
важливим елементом естетичної культури особистості. Слід при цьому
пам’ятати, що зовнішність людини не є її особистою справою, що це
передусім умова обопільного спілкування та взаєморозуміння, що вимагає
поваги до суспільних норм і правил, людської гідності взагалі.
Відомий італійський філософ Антоніо Банфі так оцінює естетичну вагомість
одягу (як і того, за допомогою чого людина формує свою зовнішність): «У
широкому діапазоні значень: від міфічно-символічного до
народно-орнаментального, від декоративного, пов’язаного з безпосереднім
проявом характеру особистості, до практично-функціонального – одяг
відрізняється тисячею відтінків, в яких проявляються найтонші нюанси
самосвідомості і особистого світу індивіда. Одяг завжди є важливим
елементом особистості, дзеркалом того, що в людині є природного і
риторичного або фальшивого, колективного чи індивідуального, манерного
чи справжнього. Саме тому історія костюма – це історія самої людини» 2.
Створення особистого стилю через формування зовнішності є, на наш
погляд, важливою сферою естетичної діяльності людини. Звичайно, кожен з
нас від природи наділений обличчям і статурою, ми не самі шиємо собі
одяг і взуття, проте це не знімає відповідальності людини за свій
вигляд. Адже ніхто краще не знає нас і наші властивості та якості, ніж
ми самі, ніхто крім нас самих не може розвинути власне тіло, міміку,
жести, багатство інтонацій, відшліфувати манери поведінки. Але для цього
кожна людина має стати художником, здатним створити гармонійну єдність
внутрішнього світу й індивідуальної зовнішності.
Навряд чи можна знехтувати народним спостереженням про те, що людину
характеризує зовнішній її вигляд («видно пана по халявах»). Вказується
на те, що вигляд людини повинен найбільшою мірою відповідати її
особистості, а не суперечити їй. Головними помічниками у вирішенні цього
завдання мають бути естетичний розвиток людини, її смак, мистецтво і
спорт.
Естетичний досвід особи реалізується не тільки через створення власної
зовнішності, а й через усю систему суспільних відносин, які утвердилися
і діють, та до яких причетна людина. Це відносини моральні і юридичні,
економічні і політичні, релігійні й ідеологічні. Вони регулюються
моральними і правовими нормами, релігійними догматами, конституційними
або відомчими нормативними актами. Але ж ці відносини можуть бути й
об’єктом естетичної діяльності людини і суспільства. Іншими словами:
будь-яка людська діяльність, оскільки вона призводить до встановлення
типових соціальних відносин, що вже самостійно розвиваються в межах
існуючих звичаїв з особливим моральним змістом, створює для себе певний
осередок, який з часом на основі існуючих естетичних уявлень
перетворюється на специфічну суспільну діючу силу, що стає ніби символом
цінності і гарантії спадкоємності суспільного життя або якогось її
прояву, символом, який активно впливає на душі учасників, сприяє
обмінові думок, викликає емоції і закріплює, таким чином, дух
колективізму і загальної єдності. Як прояв абсолютного і всезагального
суспільного життя, ця сила не тільки його супроводить, придає ритм і
гарантує його спадкоємність, а й лежить в основі різноманітних явищ у
сфері культури. Згадаймо, наприклад, ритуал, яким супроводжується
будь-яка магічна дія: церковну літургію, яка своєю естетичністю захоплює
і невіруючу людину, або військовий парад, політичну маніфестацію чи
карнавальну процесію.
На початковому етапі свого розвитку суспільство в цілому може бути
видовищем для самого себе. Це виникає в ситуації, коли воно звільняється
від внутрішніх ієрархічних умовностей, пов’язаних як з практичною
функціональністю суспільних відносин, так і з ізольованістю окремих
виробників. Іншими словами, коли суспільство виступає єдиним у всьому
його багатстві, свободі і різноманітності своїх відносин. Народні свята,
карнавальні ігри, ярмарки, спортивні змагання є видовищними дійствами,
що символічно уособлюють цей вільний суспільний взаємозв’язок. У цих
видовищах колективна участь людей носить відкритий і безпосередній
характер. Кожен учасник несе в собі колективну свідомість і почувається
частиною єдиного цілого.
Інший, дещо складніший різновид естетичного оформлення суспільного
зв’язку виникає там, де момент єдності і спадкоємності формується в
залежності від конкретного культурного змісту, який визначає водночас
цінність і конкретну естетичну форму самої дії. Практично всі
найважливіші етапи людського життя, такі як народження, досягнення
повноліття, шлюб, похорони, є колективною дією, якою забезпечується
свідомість суспільної єдності і взаємозв’язку, а також суспільної
цінності окремої людської істоти. У більш складних формах суспільного
взаємозв’язку, таких як релігійний ритуал, політичні або військові
церемонії, форми дії встановлюються інституціонально, зміст їх стає
загальнішим, але в той же час виникає момент розриву між діючими особами
та глядачами, хоч останні ще активно беруть участь у дії, щоправда як
другорядна особа, зате як представник спільноти, виразник її суспільних
інтересів.
Що ж до міжособових взаємин, які регулюються конкретно-історичними
принципами моралі, то їхньою естетичною формою виступає етикет, як
усталена система норм поведінки і спілкування; водночас вона має
тенденції історичного розвитку. Довершеність етикетних форм міжособових
взаємин забезпечує додержання моральних норм, взаєморозуміння, виховання
через їх засвоєння моральної самосвідомості людини.
На наш погляд, слід відновити в правах етикет, який відійшов на другий
план ще у першій половині бурхливого XX ст. і нині здається багатьом тим
елементом естетичної культури, якому вже нема місця в сучасному житті
демократичного суспільства. Про нього згадують лише тоді, коли виникає
потреба ведення дипломатичного протоколу, відвідання англійської
королеви чи японського імператора. Між тим, етикет живе в наших
повсякденних буднях у правилах «хорошого тону» – необхідності
поступитися місцем жінці або літньому чоловікові, привітати або
відповісти на привітання, піднятись, вітаючи вчителя, і т. ін.
Іноді доводиться чути, що, мовляв, додержання етикету маскує справжнє
ставлення людини до людини, веде до лицемірства. Такий погляд не
враховує того факту, що додержання норм етикету підсвідоме впливає на
моральний стан людини, пом’якшує і навіть знімає агресивність,
нетерпимість, нечутливість до іншої людини, змінює внутрішній настрій,
моральні установки, не створює підґрунтя для конфлікту чи непорозуміння.
Отже, зовнішня форма поведінки, що виступає спочатку як вимушена
необхідність додержання етикетних правил, переходить у внутрішній стан
людини, змінює її морально.
Людство в ході історичної практики вдосконалює суспільні відносини,
прагне їх гармонізувати, зробити по-справжньому людяними, гуманними. У
цій сфері естетичне поєднане з моральним настільки органічно, наскільки
у сфері предметної діяльності поєднані естетичне і утилітарне. Саме тому
людство, створюючи ідеал особистості, передбачає розвиток в ньому
фізичної досконалості, високих моральних якостей та розвинутої
естетичної свідомості. Ще антична естетика виробила свого часу таку ж
спрямованість людського розвитку, визначивши її словом калакогатія,
тобто гармонія зовнішнього і внутрішнього, що є умовою краси людини.
Цілісність людської особистості, велич її душі, висока культура
поведінки лишаються і сьогодні ідеалом гармонійного благородства, тим
орієнтиром самовдосконалення, до якого має прагнути кожна людина.
Природа в структурі естетичної діяльності
Наша уява про естетичну діяльність суб’єкта суспільної практики була б
неповною, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та
міжособових відносин. Існує ще одна, дуже велика сфера естетичної
діяльності і водночас предмет естетичної насолоди – природа. Ставлення
до неї внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до
свого загального культурного розвитку все більше звертається до природи
як джерела естетичних переживань і естетичних цінностей, з іншого –
своєю діяльністю наносить непоправну шкоду природі, створюючи загрозу
екологічної кризи і тим самим загрозу власному існуванню. Вихід з такого
протиріччя лежить на шляху переходу від вузькоутилітарного до суто
естетичного, духовного ставлення до природи як естетичної норми для
людського суспільства.
Людство у своїй історії пережило різні форми взаємодії з природою.
Значний відрізок часу займав період культури збирання і полювання, коли
людство цілком залежало від природи, яка давала йому засоби для
існування. Цей стан характеризується відносною гармонією, хоч вона і не
була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається
усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування.
Спостереження природи, рослинного і тваринного світу, їх взаємозв’язку
породжує спроби людини опанувати навколишню красу, багатства і процеси,
передати їхню суть у перших формах образотворчої діяльності. Зображення
тварин, рослин, спроби використання природних форм для створення
предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних
танцях – все це свідчить про поступове духовне і практичне оволодіння
творчими силами живої природи, які ставали силою людини і забезпечували
їй подальший матеріальний і духовний розвиток.
Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину природи.
Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні посіви і
насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських
тварин… Такий, суто сільськогосподарський характер діяльності створює
умови для дисгармонії. Перші землеробські цивілізації лишили після себе
пустелі.
Та все ж протягом багатьох віків між природою і людиною існувала
рівновага. Саме цим обумовлено особливе місце природи в естетичному
досвіді людини та в її художній творчості. Взаємодіючи з природою,
людина може гармонійно з нею співіснувати, вносити в цей храм певний
естетичний аспект.
Закони природи і закони людського співжиття вимагають взаємної поваги.
Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяльністю
людини, що створювала відповідний для себе просторово-природний
осередок, та природи, здатної пластично злитися з формами культури і в
певному розумінні задати їй параметри. Це справедливо щодо будь-якого
національного ландшафту, водночас, це пояснює особливу цінність рідної
природи взагалі. Природа і культура, так би мовити, «підправляють» одна
одну і створюють своєрідну поєднаність людяності і привілля. Саме тому,
очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил – природної і
соціальної – становить у певному смислі зразок для людини, етичну й
естетичну норму здорового і істинного в житті суспільства та в художній
творчості.
Що ж до цілеспрямованого естетичного впливу на природу, то тут
спостерігаємо відбиток конкретно-історичних уявлень про красу, яка
творилася предметно-практичною діяльністю людини і мистецтвом.
Безсумнівно одне: чим могутнішою відчувала себе людина, тим більшою
мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина
постійно впливає на світ природи, включаючи її в систему відносин певної
конкретної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність
постає абсолютно незалежною від людини. Подив і навіть відчуття грізної
неперевершеності викликає в нас вигляд льодовика, безмежної пустелі або
океанської далі. Це й є те відчуття світу, який нам абсолютно чужий.
Людина почала наближати природу до свого житла спочатку у формі садів і
парків. Причому натуральна природа була ще дуже складною для естетичного
сприймання, отже, людина, створюючи сади і парки, придавала їм форми, що
притаманні предметам культури: прямі алеї, рівні чагарники, підстрижені
газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк статуями,
фонтанами, бесідками. Отже, природний куточок створювався практично
людиною. Потрібно було кілька тисячоліть, щоб людина стала’здатною
бачити красу натурального природного ландшафту, де володарюють складніші
закони співжиття ґрунту, рослин, тварин,- річок та озер, найскладніший
геобіоценоз.
Пейзаж на картинах художників з’явився порівняно пізно, власне кажучи,
лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не бачила природу
раніше,– просто вона ще не стала для людини предметом естетичної
насолоди. В пейзажі природа ніби застигла і лишилась на самоті. У ній,
зануреній в тишу і залишеній людиною, мовби пробуджується мовчазне
таємниче життя, чуже і деколи вороже до людини, а відтак поетичне, бо
відкриває безмежність і демонізм реального. Лише романтизм зміг
перемогти самодостатній характер природи в пейзажі, олюднивши його за
рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж
відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало
зафіксованим виявом певних емоційних станів людини-печалі, піднесення,
тривоги тощо.
Отже, потрібні були сторіччя культурного розвитку, аби людина виявила,
що природа – то є унікальне талановитий творець, і людина тільки починає
у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми ні в якому разі не
володарюємо над природою так, як завойовник володарює над чужим народом.
Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми на відміну від усіх
інших істот вміємо пізнавати її закони і правильно їх застосовувати.
Проте такий оптимістичний погляд на можливості людини поки що не
виправдався. Наша здібність правильно використовувати набуті знання
виявилась недостатньою, що й призвело людство до екологічної кризи. Ф.
Достоєвський покладав надії на те, що «краса врятує світ». Можна
приєднатися до таких сподівань з умовою, що людство нарешті усвідомить:
час утилітарного ставлення до природи давно минув, отже, лишився єдиний
шлях до виживання – виховання мудрої, естетичної взаємодії з природою.
Уява про неї як про середовище для життя людини повинна змінитись
усвідомленням їх єдності і спорідненості.
Список використаної літератури:
Редакція літератури з історії, права, економіки Редактори:
П.М.Гвоздецький, Н.М.Шевченко Левчук Л. Т. та ін.
Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг.
ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.
Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина.
К.., 1989.
Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
