.

Теоретико-методологічні основи соціально-педагогічної діяльності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
352 5480
Скачать документ

Реферат на тему:

Теоретико-методологічні основи соціально-педагогічної діяльності

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (Гриньова В.М.)

Мета та функції соціально-педагогічної діяльності

Діяльність – це специфічна форма відношення людини до навколишнього
середовища, зміст якої полягає у цілеспрямованому його перетворенні.
Крім того, діяльністю можна назвати сукупність дій людини, що спрямована
на бажану зміну будь-якого предмету. Існує економічна, політична,
правова, культурна, технічна, наукова та інші види діяльності. До
особливого виду діяльності відносимо соціальну роботу. Соціальна робота
– діяльність, що спрямована на здійснення допомоги людям, які її
потребують, бо не здатні самостійно вирішити життєві проблеми: діти,
пенсіонери, інваліди, хворі, біженці, безробітні і т.ін. Кожний є
особистістю із своїм неповторним складом мислення, психіки, досить
складною біографією. Це вимагає від соціального працівника або педагога
доброти, тактовності, проникнення у долю людини, співчуття,
різноманітних знань та умінь, великого терпіння, самовідданості та ін.,
оскільки необхідно у процесі бесіди зняти психологічний стрес, допомогти
увійти в нормальний ритм життя, надати допомогу людині хворій, прикутій
до ліжка, допомогти батькам знайти “спільну мову” з дитиною та ін. Тому
і виникає особлива потреба в діяльності сімейного соціального педагога
[4, с.63-64]. Вона ґрунтується на концепції взаємодії особистості, сім’ї
та суспільства, що віддає пріоритет сім’ї та сфері внутрісімейних і
міжсімейних відносин перед суспільством. Сім’я, будинок, община,
сімейно-сусідська спільність розглядається як сфера, де головним чином
здійснюється соціальна політика та соціальна допомога.

Соціальний педагог є посередником між особистістю та соціумом, впливаючи
на формування гуманних, виховуючих, морально і фізично здорових відносин
у соціальному середовищі, сім’ї, сімейно-сусідському оточенні, між
дорослими та дітьми. Його клієнтами є сім’я та її близьке оточення за
місцем проживання. Він перший вступає в етично допустимій формі в
контакт з членами сім’ї, ставлячи “соціальний діагноз”: вивчає
мікросоціум, інтереси, уподобання, коло спілкування, моральну атмосферу,
умови життя, психологічні та вікові особливості, здібності членів сім’ї,
виявляє позитивні та негативні впливи й проблеми (психологічні, етичні,
правові, медичні та ін.) з метою надання подальшої допомоги. У процесі
“діагностики” соціальний педагог диференціює клієнтів, встановлює, з
яким спеціалістом його треба зв’язати у відповідності з виявленою
проблемою (з службою психічного чи фізичного здоров’я, правового чи
економічного захисту, культурного дозвілля і педагогічної анімації та
ін.).

Професійних соціальних працівників, зокрема педагогів, в Україні зовсім
небагато. В основному їх функції виконують так звані волонтери, які за
покликанням займаються даною діяльністю. Отже, соціально-педагогічна
діяльність – це вид професійної або волонтерської діяльності,
спрямований на створення умов у соціумі для духовного розвитку людини
або групи людей, гуманізації їх відносин, надання людині психологічної,
моральної, фізичної, медичної та інших видів допомоги з метою
гармонізації її життя.

Соціально-педагогічна діяльність спрямована на розвиток та саморозвиток
особистості, створення умов найбільшого сприяння та психологічного
комфорту. Соціальний педагог допомагає людям у їх повсякденному житті,
забезпечує консолідацію всіх сил і можливостей суспільства щодо
конкретного громадянина, розвиваючи його активність як суб’єкта цього
процесу. Отже, соціальна допомога повинна мати активний характер і
сприяти залученню до соціальної роботи як самих клієнтів, так і
соціальних працівників, зокрема соціальних педагогів. Вона спрямована на
поступове створення своєрідного механізму саморозвитку, що сприяє
виявленню взаємної турботи і взаємодопомоги, милосердю, послабленню
соціального і міжнаціонального напруження, формуванню сприятливого
мікроклімату в соціумі. Основним предметом турботи має бути сім’я.
Контакти між конкретною сім’єю та соціальним педагогом будуються на
основі врахування особливостей кожної конкретної сім’ї, закономірностей
процесу спілкування у сфері життєдіяльності людей.

Отже, залежно від характеру роботи соціального педагога визначають такі
види його діяльності:

правоохоронна (попередження правопорушень, соціальна підтримка різних
категорій населення, соціально-реабілітаційна діяльність);

психологічна (консультативно-посередницька, охорона здоров’я та
пропаганда здорового способу життя, медико-реабі-літаційна діяльність);

культурно-дозвіллєва (організація діяльності дітей, молоді,
сімейно-сусідських спільнот, культурно-освітня робота за місцем
проживання, організація фізкультурно-оздоровчого та культурного
відпочинку, соціальна анімація) [4, с.67].

Становлення, розвиток і реалізація духовності людини, гармонізація та
демократизація відносин людини та суспільства складають основну мету
соціально-педагогічної діяльності.

Таким чином, на відміну від звичайного педагога, який працює в
навчальному закладі і виконує, перш за все, освітньо-навчальну та
виховну функції, соціальний педагог повинен реалізувати в першу чергу
функцію соціальної допомоги і захисту.

Крім того, функціями соціального педагога є:

організаторська, яка включає організацію тієї чи Іншої діяльності,
здійснює вплив на зміст дозвілля; допомогу у працевлаштуванні,
професійній орієнтації та адаптації, координує дальність підліткових і
молодіжних об’єднань, взаємодіє з медичними, освітніми, культурними,
спортивними, правовими закладами, товариствами і благодійними
організаціями.

прогностична, яка визначає та вивчає ознаки, які характеризують стан
розвитку (перш за все духовного) людини, групи, мікро-середовища та
визначає можливості перспективи їх розвитку при збереженні даної
сукупності соціальних впливів.

попереджувально-профілактична та соціально-терапевтична. Соціальний
педагог передбачає і приводить у дію механізм попередження і подолання
негативних впливів у соціально-правовому, юридичному та психологічному
плані, організовують соціо-терапевтичну допомогу, забезпечують захист
прав у суспільстві, допомагають підліткам і молоді в період соціального
і професійного визначення.

комунікативна полягає у встановленні контактів з тими, хто потребує
допомоги та підтримки, організації обміну інформацією, залученні
добровільних помічників і населення мікрорайону до соціальної праці та
відпочинку, ділових та особистісних контактів, зосередження інформації і
налагодження взаємодії між різними соціальними інститутами в роботі з
клієнтами.

правозахисна використовує арсенал правових норм для захисту прав та
інтересів клієнтів, для їх підтримки сприяє застосуванню заходів
державного примусу та реалізації юридичної відповідальності щодо осіб,
які допускають прямі або опосередковані протиправні дії.

У відповідності з соціально-педагогічною функцією соціальний педагог
повинен встановлювати інтереси та потреби людей у різноманітних видах
діяльності (культурно-дрзвіллєвій, спор-тивно-оздоровчій, технічної та
художньої творчості, туризму) та залучати до роботи з ними різні
установи, організації, суспільні, творчі спілки, спеціалістів і
організаторів культурно-досвіллєвої діяльності.

Психологічна функція передбачає різноманітні види консультування та
корекції міжособистісних відносин, допомогу в соціальній реабілітації
всім тим, хто цього потребує, повинна сприяти соціальній адаптації
особистості.

Реалізація соціально-медичної функції передбачає організацію роботи з
профілактики здоров’я, надання першої медичної допомоги, роботу з питань
культури харчування, санітарно-гігієнічних норм, по плануванню родини,
формування відповідального ставлення до репродуктивної та сексуальної
поведінки, сприяння підготовці молоді до сімейного життя та формуванню
здорового способу життя.

Морально-гуманістична функція є інтегральною, вона поєднує риси всіх
попередніх функцій, надає соціально-педагогічній діяльності
гуманістичної спрямованості, створює умови для гідного функціонування
людини, групи людей у суспільстві.

Загальна характеристика сфер діяльності соціального педагога

Сферою соціально-педагогічної діяльності має бути все суспільство,
оскільки немає в ньому такого елементу, який не впливав би на соціальне
формування людини, не відбивався б на розвитку соціуму.

Об ‘єктами професійної діяльності соціального педагога є:

освітні заклади (загальноосвітні школи, гімназії та ліцеї,
школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки
дорослих, будинки для дітей-інвалідів);

позашкільні установи;

комісії у справах неповнолітніх;

соціальні служби для молоді;

центри працевлаштування;

будинки для людей похилого віку;

спеціалізовані служби різного відомчого підпорядкування.

Залежно від профілю спеціалізації місцем роботи соціального педагога
можуть бути житлові будинки або спеціалізовані заклади (відділення
соціальної допомоги на дому, центр реабілітації, соціальний притулок,
медико-психологічна консультація, біржа зайнятості); школа, дошкільні
заклади, окремі клієнти, підприємства, творчі або громадські організації
та ін. Проте в будь-якому випадку – це фахівці вищої кваліфікації, люди
особливої делікатної професії.

Змістом соціально-педагогічної діяльності соціального педагога є:

діагностування соціальної вихованості особистості та соціальних впливів
на розвиток особистості й суспільства;

організація взаємодії позитивного виховного впливу: традиційного (через
сім’ю), стилізованого (через вікову субку-льтуру), інтитуціонального
(через виховні інституції), між-особового (через значущих осіб),
рефлективного (через усвідомлення індивідуального пережитого), їх
взаємодія, координація, нейтралізація та корекція негативного впливу цих
факторів та їх наслідків;

управління процесом соціального виховання [6, с.35].

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА

Захист та охорона дитинства. Конвенція ООН про права дитини

Основною метою діяльності соціального педагога є захист прав людини на
життя та розвиток. Особливо це стосується дитини. Проблема захисту її
прав має досить тривалу історію. Перш за все, необхідно зазначити, що 20
листопада 1959 року Генеральною Асамблеєю Організації Об ‘єднаних Націй
була проголошена Декларація прав дитини. Наводимо у трохи скороченому
вигляді її головні ідеї.

ПРЕАМБУЛА

Беручи до уваги,

що народи Об’єднаних Націй знову підтвердили в Статуті свою віру в
основні права людини і в гідність та цінність людської особи і сповнені
рішучості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя при
більшій свободі;

що Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини
проголосила, що кожна людина повинна володіти всіма зазначеними в ній
правами і свободами без будь-яких відмінностей за такими ознаками, як
раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші переконання,
національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інша
обставина;

що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує
спеціальної охорони і піклування, включаючи і належний правовий захист
як до, так і після народження;

що людство зобов’язане давати дитині краще, що воно має,

Генеральна Асамблея проголошує цю ДЕКЛАРАЦІЮ ПРАВ ДИТИНИ з метою
забезпечити дітям щасливе дитинство і користування, для їх власного
добра і блага суспільства, правами і свободами, які тут передбачені, і
закликає батьків, чоловіків і жінок як окремих осіб, а також добровільні
організації, місцеву владу і національні уряди до того, щоб вони визнали
і намагалися дотримуватися цих прав шляхом законодавчих та інших
заходів, поступово застосовуваних відповідно до таких принципів:

Принцип 1. Дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права.
Ці права мають визначатися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без
відмінностей чи дискримінацій за ознакою раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або
соціального походження, майнового стану, народження або іншої обставини,
що стосуються самої дитини чи її сім’ї.

Принцип 2. Дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпечений
спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які
дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та у
соціальному відношенні здоровим і нормальним шляхом і в умовах свободи
та гідності. При виданні з цією метою законів головним міркуванням має
бути найкраще забезпечення інтересів дитини.

Принцип З. Дитині має належати від її народження право на ім’я і
громадянство.

Принцип 4. Дитина повинна користуватись благами соціального
забезпечення, їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з
цією метою спеціальний догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй,
так і її матері, включно з належним допологовим і післяпологовим
доглядом. Дитині має належати право на відповідне харчування, житло,
розваги і медичне обслуговування.

Принцип 5. Дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або
соціальному відношенні, повинні забезпечуватися спеціальні режим, освіта
і піклування, необхідні з огляду на її особливий стан.

Принцип 6. Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує
любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і
відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і
моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім
тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір’ю. На
суспільстві і на органах публічної влади повинен лежати обов’язок
здійснювати особливе піклування про дітей, що не мають сім’ї, і про
дітей, що не мають достатніх засобів для існування. Бажано, щоб
багатодітним сім’ям надавалась державна або інша допомога на утримання
дітей.

Принцип 7. Дитина має право на здобуття освіти, яка має бути
безкоштовною і обов’язковою, в усякому разі на початкових стадіях, їй
має даватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвиткові
і завдяки якій вона могла б на основі рівності можливостей розвинути
свої здібності і власне мислення, а також усвідомлення моральної і
соціальної відповідальності, і стати корисним членом суспільства. Як
найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для
тих, хто відповідає за освіту і навчання; ця відповідальність лежить
насамперед на її батьках.

Принцип 8. Дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першими
одержують захист і допомогу.

Принцип 9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого
ставлення, жорстокості й експлуатації. Вона не повинна бути об’єктом
торгівлі в будь-якій формі. Дитину не слід брати на роботу до досягнення
належного вікового мінімуму; їй ні в якому разі не повинні доручатися чи
дозволятися роботи або заняття, які були б шкідливі для її здоров’я чи
освіти або перешкоджати її фізичному, розумовому чи моральному
розвиткові.

Принцип 10. Дитина має бути захищена від практики, яка може заохочувати
расову, релігійну або будь-яку іншу форму дискримінації. Вона повинна
виховуватись в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами,
миру і загального братерства, а також у повному усвідомленні, що енергія
та здібності мають бути присвячені служінню на користь інших людей.

Аналізуючи вказану Декларацію, можна зробити висновок про те, що,
по-перше, будь-яка дитина визнається часткою людства і тому виключається
дискримінація її з будь-яких мотивів. Діти, відповідно до свого віку
(від 0 до 18 років), мають можливість і право висловлювати свою думку
щодо реалізації на практиці їх прав.

По-друге, визначається пріоритет інтересів дитини перед потребами сім’ї,
суспільства, релігії. Згідно до цього принципу, дитині для розвитку
інтелектуальних, духовних здібностей необхідно надавати в першу чергу
безпечне, здорове навколишнє середовище, відповідні норми харчування,
одягу, житла, забезпечити охорону здоров’я та умови для позитивного
розвитку.

Загалом положення Декларації мають забезпечити права дітей на:

1) виживання;

2) розвиток;

3) захист від жорстокості;

4) активну участь у громадському житті.

Особливого захисту потребують сироти, інваліди, правопорушники, біженці
та ін. Декларація забезпечує більшу увагу до дитини, ніж це було раніше.
Проте вона проголошує права людини щодо дитини, а не право дитини робити
все, що їй заманеться.

Реалізація Декларації в Україні передбачає:

розробку національної політики, котра враховує інтереси дітей, молоді,
вдосконалення вітчизняного законодавства, підготовку довгострокових
програм. Політика держави стосовно дітей та молоді визначена в
національній програмі “Діти України” (1996) та в “Декларації про
загальні засади молодіжної політики в Україні”. Прийнята низка законів
та законодавчих актів: “Про освіту” (1991, ред. 1996), “Про державну
допомогу сім’ям з дітьми” (1992), “Закон України про сприяння
соціальному розвитку молоді в Україні” (1993), “Про органи і служби у
справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх” (1995),
“Про поліпшення виховання, навчання, соціальне та матеріальне
забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків”
(1995) тощо;

створення системи соціальних служб, що забезпечують захист та охорону
прав дитини. Відповідно до Постанови Кабміну України “Про соціальні
служби для молоді” (1993) в нашій країні діє система відповідних служб
на місцевому, обласному, державному (Державний центр соціальних служб
для молоді) рівнях. Керівним органом є Міністерство у справах сім’ї та
молоді. Аналогічна система існує і у справах неповнолітніх;

підготовка відповідних фахівців. Здійснюється освіта соціальних
педагогів, соціальних працівників на базі університетів та інститутів
(педагогічних, юридичних, медичних, внутрішніх справ, культури).

Основні напрями і форми захисту прав дитини в Україні [б, с.44-45]

Охоронний напрям – захист дітей, які відчули на собі жорстокість,
насильство; неповнолітніх з відхиленнями в поведінці і тих, що
повернулися з місць позбавлення волі; роз’яснення пільг молодим сім’ям,
жінкам, неповнолітнім, молоді, соціально-правова, психолого-педагогічна
підтримка дітей з неповних родин, формування правового ставлення до
батьківських функцій у розведених осіб і батьків, які не були в шлюбі;
надання соціально-правової допомоги сиротам, інвалідам, сім’ям
інвалідів, що мають неповнолітніх дітей, малозабезпеченим сім’ям групи
ризику, дітям, які потрапили в екстремальну ситуацію.

Захист прав дітей здійснюється через забезпечення інформацією та
консультування дітей, дорослих у соціально-педагогічних
інформащйно-консультативних пунктах щодо взаємних прав і обов’язків
дітей і дорослих. Через телефон “Довіри” (ТД), які можуть бути
підрозділами соціальних служб, або самостійними спеціалізованими
службами. Завданням цих телефонів є негайна кваліфікована допомога
дітям, молоді, що перебувають у кризовому стані, консультування
вчителів, батьків з проблем соціалізації, допомога у встановленні
зв’язків абонентів з іншими соціальними службами, фахівцями. Інший вид
захисту надає притулок-сховище для неповнолітніх. Він забезпечує
тимчасові умови життєдіяльності дітям, що об’єктивно чи суб’єктивно є
знедоленими, не мають умов для життя та розвитку особистості в сім’ї, у
виховних закладах. Комплексні форми захисту надає Територіальний центр
соціальної допомоги сім’ї та дітям.

Профілактично-виховний напрям.

Ґрунтується та виявленні несприятливих психо-біологічних,
психолого-педагогічних факторів, які зумовлюють відхилення в
психологічному та соціальному розвитку дітей, молоді. Здійснюються
організаційно-педагогічні заходи зі створення виховуючого середовища за
місцем проживання дітей, з залучення різних соціальних інститутів у
процес виховання, розв’язуються проблеми зайнятості та працевлаштування
неповнолітніх, надається допомога в організації дозвілля дітей,
залученню їх до різного роду установ культури, спорту.

Загальноосвітній напрям.

Створюються умови для інтелектуального розвитку особистості, професійної
підготовки підлітків, перепідготовки молоді, поглиблюються наукові
знання про суспільство, особу, сім’ю, сфери життєдіяльності завдяки
розгортанню мережі дитячих, підліткових молодіжних об’єднань, шкіл,
курсів, клубів за інтересами, секцій; через розвиток служб
соціально-педагогічної допомоги здійснюється підтримка дитячих і
молодіжних ініціатив.

Територіальний центр соціальної допомоги сім ‘ям та дітям

Територіальний центр соціальної допомоги сім’ї і дітям створюється
органами місцевих виконкомів. Його метою є надання своєчасної та
кваліфікованої допомоги різним категоріям населення, які живуть на даній
території.

Види допомоги, які надає центр: психологічна, соціально-педагогічна,
медико-соціальна, юридична, соціально-побутова тощо.

Основними завданнями є:

сприяння підтримці та зміцненню сім’ї, підвищенню її виховного
потенціалу, загальної культури, формуванню у населення здорового образу
життя, раціональному плануванню сім’ї, розвитку сімейного
підприємництва;

вивчення, аналіз і практичне вирішення проблем соціального
неблагополуччя сімей та дітей, здійснення їх соціального патронажу;

реабілітація сімей громадян, які входять до “групи ризику”, а також
людей, що опинились у скрутних умовах;

прогнозування потреби в соціальній допомозі у різних груп населення і
підготовка пропозицій до планів розвитку соціальної сфери.

При виконанні завдань центр враховує: місцеві соціально-еко-номічні
умови, національні традиції і релігійні особливості; активно співпрацює
з державними, громадськими організаціями, рухами, благодійними фондами.

Об’єкти: сім’я з неблагополучними соціальними умовами
(соціально-демографічними, матеріально-житловими, медико-соціальни-ми,
психолого-педагогічними, соціально-правовими), діти і підлітки, дорослі
громадяни, люди похилого віку.

Структура, основні напрями та зміст діяльності. Відділ інформації
(інформаційна, методична, рекламно-пропагандистська і
аналітико-прогностична діяльність; усередині відділу телефон “гарячої
лінії” та “банк даних”). Відділ соціальної роботи
(соціально-терапевтична, медико-соціальна, соціально-педагогічна,
соціально-побутова діяльність; усередині відділу організовується центр
інтенсивного лікування від алкоголізму, наркоманії, паління, кабінет
тренажерів для людей, вага яких перевищує норму; денне відділення для
матері та дитини; соціальний притулок, громадська їдальня). Відділ
соціальної реабілітації: проведення реабілітаційної та профілактичної
роботи. Відділ консультативних послуг: медико-соціальне,
психолого-педагогічне, юридичне обслуговування; служба екстреної
психологічної допомоги (консультація, пошта та телефон довіри), кабінет
психологічного розвантаження, служба знайомств, відділ сімейного
підприємства: надання допомоги в організації сімейного бізнесу.

Соціально-педагогічна робота з сім’єю

Сім’я є тією школою, де людина навчається, як жити у суспільстві;
отримує досвід стосунків серед близьких людей, для яких вона є найвищою
цінністю. І тільки після цього особа готова до налагодження об’єктивних
стосунків з іншими людьми. Ця соціальна функція робить сім’ю стійкою.
Саме вона вводить людину в світ соціальних функцій. Але, на жаль, не
кожна сім’я готова та й у змозі виконати цю функцію. Часто їй необхідна
психологічна, моральна, правова, економічна, медична та інша допомога.

Найбільш поширеними проблемами, з якими стикається соціальний педагог у
роботі з сім’єю, є нестабільність шлюбу, нестійкість сім’ї, неповні
сім’ї, сім’ї неповнолітніх; руйнація традицій сімейного виховання,
розрив вікових, духовних та інших рівнів сім’ї; дефіцит чоловічого
впливу на виховання дітей, високий рівень завантаженості жінки;
педагогічна та психологічна неосвіченість дорослих; дестабілізуючий
вплив пияцтва та алкоголізму, цинізму та бездуховності на стійкість
сімейних стосунків, на формування сімейного мікроклімату; значне
скорочення міжсімейних, міжособистих, внутрісімейних контактів, зниження
здатності до комунікації; невміння організувати сімейне дозвілля.

У зв’язку з цим основними напрямами соціально-педагогічної роботи з
сім’єю є:

а) соціально-педагогічний захист сім’ї та її членів;

б) зміцнення, гармонізація та розвиток духовних (моральних,
психологічних, естетичних тощо) процесів життя сім’ї, внутрісімейних
стосунків, зв’язків з соціальним оточенням;

в) активізація педагогічної функції сім’ї, надання допомоги у вихованні
дітей, онуків тощо, нейтралізація негативного впливу сімейного
середовища на людину, в першу чергу, на дитину;

г) робота з сім’ями “соціального ризику”;

д) організація сімейної громадськості задля впливу на формування
державної політики стосовно сім’ї, для діяльності з підвищення ролі,
престижу і відповідальності родини у соціальному вихованні.

Серед форм роботи соціального педагога з сім’єю є сімейні (родинні)
клуби, батьківські школи, центри соціалізації, прогулочні групи,
дошкільні виховні центри мікрорайону та інші. Комплексну допомогу надає
територіальний центр допомоги сім’ї та дітям.

Соціально-педагогічна робота в школі

Школа є тим центром, який може надати кваліфікаційну та своєчасну
допомогу дитині. Це у змозі зробити соціальний педагог, заступник
директора з виховної роботи, психолог, класні керівники, керівники
гуртків, клубів, секцій, бібліотекар, медичний працівник представники
учнівського органу самоуправління, представники батьківського комітету.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи в школі:

захист та охорона прав дитини. Захист дитини від негуманного ставлення
вчителів, співробітників школи, від негуманних міжособових відносин
дітей у школі, захист дітей, що опинилися в кризовій ситуації.
Консультації для вчителів щодо їх прав стосовно дитини, розповсюдження
Декларації ООН про права дитини серед школярів, педагогів, батьків;
допомога в адаптації у школі;

організація виховного середовища в школі. Створення виховних взаємин у
навчально-виховному закладі через самоуправління школярів (“справедливі
товариства”, шкільні кооперативи тощо), через одухотворення шкільного
життя ідеями, що поєднали б учнів та вчителів (концепція “культурного
плюралізму”); контроль за відповідністю засобів навчання його меті;
створення системи позакласних клубів за інтересами, підтримка дитячих
ініціатив, як умова позитивної самореалізації особистості; розширення та
поглиблення соціального досвіду через участь дітей у походах по
історичним та культурним місцям регіону, через організацію допомоги
людям похилого віку, біженцям, хворим; допомога дітям в організації їх
змістовного дозвілля та їх участі в організації дозвілля малечі;
залучення батьків, громадських організацій, культурно-просвітницьких
закладів до виховного процесу школи;

профілактика девіантної поведінки.

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання спрямована на
організацію взаємодії у соціальному вихованні всіх факторів соціалізації
визначеного соціального середовища, на розкриття позитивного та
нейтралізацію негативного впливів факторів мікрорайону; на активізацію
виховного потенціалу сімейно-сусідських спільнот, їх моральної
відповідальності за умови життя та розвитку дитини, родини в даному
мікросоціумі.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи за місцем проживання:

а) організація громадськості на формування здорового образу життя та
усвідомленого виховання в мікрорайоні через застосування ідей народної,
козацької педагогіки, педагогічних інновацій стосовно соціального
виховання в умовах різних етнічних культур, через організацію
змістовного спілкування, через організацію сімейно-сусідської
взаємодопомоги;

б) організація громадськості на суспільно-корисну діяльність за місцем
проживання.

в) створення у мікросередовищі системи культурно-дозвіллєвих колективів,
закладів (можливо на громадських засадах) та координація їх діяльності
відповідно до потреб мікрорайону;

г) організація роботи з соціального виховання в канікулярний та літній
час.

Соціально-педагогічна робота з людьми, що мають психофізичні вади

Вона спрямована на надання, перш за все, психологічної та моральної
допомоги інваліду; підтримки його планів, бажання виконувати певну
роботу, відчуваючи себе членом мікро- та макросоціуму.

Особливість роботи соціального педагога з інвалідами полягає у створенні
таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому
управлінню інваліда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів
поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки,
ситуації, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не
може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти
особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від
зовнішнього впливу; навчити спиратися на себе, тобто допомогти
самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що при-мирюється зі
своїм становищем і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і
психічного здоров’я, стає соціальне повноцінною особистістю

Структура мережі соціальних служб в Україні

Соціальні служби – спеціально уповноважені державні, громадські, інші
соціальні установи, організації та спеціалізовані підрозділи, які
здійснюють будь-які види соціальної діяльності, спрямовані на допомогу
людям.

Система соціальних служб в Україні знаходиться у стані Інтенсивного
розвила; має багаторівневу, багатопрофільну інфраструктуру та
міжвідомчий, регіонально-орієнтований характер.

Принципи структурування:

територіальний – основний принцип структурування (мікрорайон – район –
місцевий – регіональний – національний);

фінансово-ресурсного забезпечення: бюджетні (державний,
республіканський, місцевий сектори), громадських організацій (благодійні
організації, добровільні товариства, асоціації), приватні (соціальні
відділи в приватних навчально-виховних закладах, притулки різних видів);

віковий: неповнолітні, молодь, дорослі, люди похилого віку;

об’єктовий: особистість, сім’я, група, сімейно-сусідська община;

повнота обслуговування: комплексні (територіальний центр допомоги сім’ї
і дітям), спеціальні (телефон довіри);

функціональний: діагностичні, реабілітаційні, консультативні, корекційні
та інші центри;

профільний: медию-психолого-педагогічні, соціально-педагогіч-ні,
медико-соціальні, соціально-правові, соціально-побутові,
профорієнтаційні (біржі труда, служби зайнятості) [6, с.35-36].

ПРОФЕСІЯ – СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ

Сучасні автори по-різному трактують поняття “соціальний педагог”, Так,
одні стверджують, що соціальний педагог забезпечує інтеграцію
цілеспрямованих і середовищних впливів на особистість, щороз-вивається,
а також стимулює розвиток суб’єктної позиції людини в цьому процесі, що
регулює взаємини в системі “особистість-сім’я-суспільство” [9,с.22].

Л.І.Міщик вважає, що соціальний педагог є професійним працівником
соціуму, фахівцем з виховної роботи з дітьми, їх батьками, дорослим
населенням у сімейно-побутовому мікросередовищі та його оточенні; з
підлітками, молодіжними групами та об’єднаннями, з організації
культурно-дозвіллєвої, фізкультурно-оздоровчої, трудової, ігрової та
інших видів діяльності, групового спілкування, технічного, художнього та
інших видів творчості дітей і дорослого населення в соціумі [5,с.59-60].

У понятійно-термінологічному словнику записано, що соціальний педагог –
спеціаліст, зайнятий у сфері соціальної роботи або освітньо-виховної
діяльності, здійснює посередницьку роль між освітніми закладами, сім’єю,
трудовими колективами, громадськістю, організовує їх взаємодію, об’єднує
зусилля з метою створення в соціальному середовищі умов для всебічного
розвитку дітей, підлітків, молоді як особистостей, їх благополуччя в
соціумі [10, с.92].

А.О.Малько зазначає, що соціальний педагог – фахівець з соціального
виховання, який здшснює посередницьку роль між людиною та соціальним
середовищем з метою їх духовного розвитку та гармонізації їх відносин на
особовому, міжособовому та надособовому рівнях [6, с.38].

Протягом багатьох століть в умовах тоталітаризму, який декларував
безпрецеденту в історії людства соціальну захищеність, вважалося
безглуздим створювати систему соціального захисту населення. Відсутність
же такої системи, забезпеченої науковою концепцією, державними
програмами і висококваліфікованими спеціалістами в сфері соціальної
роботи, призвела до парадоксальної ситуації. У колишньому СРСР, який
породив педагогіку середовища ще з 20-х років 20 століття, мав багатющі
народні, національні традиції, завжди відрізнявся самобутністю,
оригінальністю, гуманізмом і милосердям, невичерпними джерелами
практичного досвіду соціальної допомоги, соціальний педагог як професія
офіційно зареєстрована лише в квітні 1991 року. До тих пір функції
соціального педагога виконували представники яких завгодно професій –
фахівці закладів освіти, соціального забезпечення, спорту, культури,
працівники міліції, житлово-комунальних організацій тощо.

Вихід соціальної роботи на професійний рівень – явище значне, хоча це
скоріше можна назвати юридичним оформленням досвіду, нагромадженої
роботи, яка увібрала в себе усе найкраще, була сформована і продовжує
розвиватися як результат багаторічного науково-практичного пошуку, в
процесі якого вивчався та аналізувався вітчизняний і зарубіжний досвід,
виявлялося загальне і специфічне, створювалися найсприятливіші умови для
відпрацювання стандартів цієї професії. Значущість вивчення світової
теорії і практики соціальної роботи важко переоцінити. Рівень її
розвитку дозволив “вкласти” у модель соціального педагога багато з того,
що на етапі народження цієї професії (понад 100 років тому) було просто
неможливо передбачити. Так уже склалося, що особливістю процесу
становлення цієї професії було те, що попереду завжди йшли педагоги, і
для соціальної роботи з моменту її зародження і до нашого часу завжди
була характерна домінуюча роль соціальної педагогіки, що, між іншим,
дозволила певною мірою “скоротити” наше відставання в цих питаннях від
досвіду інших країн.

Те, що соціальні педагоги проклали дорогу професії соціального
працівника, є закономірним не лише тому, що базову основу професійної
компетентності будь-якого фахівця з соціальних питань становлять
психолого-педагогічні, етичні та моральні характеристики, а й тому, що
початком цього послужили прогресивні вітчизняні традиції педагогіки
середовища. Саме у педагогічній сфері ще в 60-70-ті роки були зроблені
перші спроби ввести спеціалістів, безпосередньо спрямованих на соціальну
роботу в мікрорайоні (організатори позакласної та позашкільної роботи,
педагоги-організатори житлово-комунальних служб, вихователі у клубах
тощо). Крім того, нагромаджений за останню чверть століття багатющий
досвід практичної роботи в соціумі дозволив сформувати нове розуміння
цієї професії.

Як відомо, професія “соціальний педагог” є складовою поняття “соціальна
робота”, однак тут існує широка палітра варіантів, підходів, характерних
для тієї чи іншої країни, до визначення сутності, функцій, змісту і
методів соціальної роботи. Але всі ці варіанти об’єднує уміння
соціального педагога розвивати взаємини, які сприяють успішній
професійній діяльності людей, уміння активізувати зусилля підлеглих
(окремих осіб, груп) по вирішенню їх власних проблем, добиватися їх
довіри та уміння бути посередником і налагоджувати відносини між
конфліктуючими особами, групами, забезпечувати міжінституційні зв’язки.

На цьому наголошують найавторитетніші довідники, енциклопедії, лексикони
провідних країн світу.

Педагогічна культура соціального педагога

Соціальний педагог має справу з людиною та її оточенням. Успішність
контактів та професійної діяльності прямо пропорційно залежить від рівня
сформованості його професійно-педагогічної культури.

Педагогічна культура соціального педагога є інтегральною єдністю знань,
умінь і особистісних якостей та цінностей, між яким існують певні
зв’язки та відношення, котрі формуються, реалізуються та вдосконалюється
у різноманітних видах соціально-педагогічної діяльності, визначаючи
характер останньої. Педагогічна культура містить професійний,
особистісний та соціальний компоненти (див.мал. 1).

Мол. 1. Модель педагогічної культури соціального педагога

Система знань: психологічні, педагогічні, соціальні, історичні,
культурологічні, правові

Система умінь: економічні, екологічні, валеологічні, комунікативні,
прогностичні, діагностичні

професійна компетентність, педагогічна майстерність, технологічна
різноманітність

Особистісні якості: організаційні, управлінські, 1,2,3,4групи якостей,
загальнолюдські, соціальні

Особистіші цінності: духовні, матеріальні, соціальна перцепція,
соціальна відповідальність, загострене почуття добра та справед ливості

вихованість, культура поведінки, педагогічний такт, самоствердження

Соціальний компонент: соціальна підтримка та захист, соціальна допомога,
милосердя, ввічливість, порядність, адекватна орієнтація в соціальних
умовах, обставинах, ситуаціях

Гуманістична педагогічна позиція: співпереживання, захист, піклування,
підтримка, допомога, повага, терпимість, порядність, педагогічний такт,
комунікативність, емпатійність, повага та любов до людини, сприйняття її
як найвищої цінності

Вказані компоненти визначають гуманістичну педагогічну позицію
соціального педагога.

Розглянемо більш детально вказані компоненти. Так, професійний компонент
включає систему знань та систему умінь соціального педагога. Розглянемо
спочатку систему знань, яка містить такі знання: психологічні,
педагогічні, соціологічні, методологічні, культурологічні, історичні,
економічні, правові, екологічні, валеологічні та інші.

Соціальний педагог повинен засвоїти методологічні, соціологічні,
політичні та історичні знання, а саме:

основні історичні факти, дати, події та імена історичних діячів;

типологію, основні джерела виникнення та розвитку масових соціальних
рухів, форм соціальних взаємодій, фактори соціального розвитку, типи та
структуру соціальних організацій, їх аналіз;

умови формування особи, її свободи, відповідальності за збереження
життя, природи, культури, розуміння ролі насильства та ненасильства в
історії та людській поведінці, моральних зобов’язань людини стосовно
себе та інших людей;

знати специфіку роботи в різноманітному соціальному середовищі;

мати наукове уявлення про соціологічний підхід до трактування
особистості, чинники її формування в процесі соціалізації;

основні закономірності та форми регуляції соціальної поведінки;

соціальні спільноти та соціальні групи.

На основі цих знань соціальний педагог повинен:

ознайомитись з основними вченнями в галузі соціальних, політичних,
історичних наук, на основі чого науково аналізувати соціальне значущі
проблеми та процеси, використовувати методи цих наук у різних видах
професійної та соціальної діяльності;

мати цілісне уявлення про процеси та явища, котрі відбуваються в
суспільстві та природі;

розуміти можливості сучасних наукових методів пізнання природи,
суспільства, особистості та володіти ними на рівні, необхідному для
вирішення завдань, що постають у процесі виконання професійних функцій;

висловлювати та обґрунтовувати свою позицію з питань ціннісного
ставлення до історичного минулого;

виділяти теоретичні та практичні, аксеологічні та інструментальні
компоненти в підготовці й обґрунтуванні політичних рішень, забезпеченні
особистого внеску в суспільно-політичне життя;

збирати, аналізувати, систематизувати інформацію про соціальні проблеми
дітей і молоді, людей похилого віку,

уміти прогнозувати напрями продуктивної діяльності дітей, молоді, людей
похилого віку;

уміти забезпечувати посередництво між особистістю та сім’єю, між
особистістю та різними суспільними і державними інституціями;

володіти методикою і технологією соціального прогнозування та
проектування;

володіти процедурою та методами соціальних інновацій, творчо
використовувати інновації в соціально-педагогічній діяльності;

володіти методами соціальної статистики;

уміти забезпечувати соціально-педагогічну діяльність з врахуванням
сучасної етнографічної та демографічної ситуації.

Культурологічні знання:

усвідомити, що таке феномен культури та її роль у людській
життєдіяльності;

оволодіти способами надбання, збереження та передачі соціального
досвіду, базисних цінностей культури;

знати форми та типи культури, основні культурно-історичні центри та
регіони світу, закономірності їх функціонування та розвитку;

історію України та її місце у системі світової культури та цивілізації.

На основі цих знань організовувати:

культурно-дозвільну діяльність учнів, їх батьків, інших громадян як у
сімейно-побутовому середовищі, так і в інших закладах (центрах дитячої
творчості, позашкільних закладах та ін);

оцінювати досягнення культури на основі історичного контексту їх
створення:

бути здатним до діалогу як способу ставлення до культури та суспільства;

набувати досвід опанування культурою;

застосовувати засоби ефективної організації творчої діяльності дітей і
молоді в навчально-виховному процесі школи, позашкільних закладів,
осередків соціальної роботи з різними категоріями населення;

розробляти заходи по організації вільного часу, науково-технічної та
художньої творчості.

Правові знання:

знати основи української правової системи та законодавства, організацію
та функціонування судових і правоохоронних органів;

мати уяву про права та свободи людини та громадянина, їх реалізацію у
різних сферах життєдіяльності;

знати правові та морально-етичні норми у сфері професійної діяльності;

усвідомити етичні та правові норми, що регулюють взаємини людини та
суспільства, людини та оточуючого середовища, і враховувати їх,
розробляючи екологічні та соціальні проекти;

знати норми сімейного, трудового, житлового законодавства та охорони
материнства і дитинства;

знати основні державні документи з питань розвитку освіти та виховання,
соціального захисту дітей, молоді, людей похилого віку, розвитку науки,
культури та міжнаціональних відносин (Конституція України як Основний
Закон; Закон України “Про освіту”, “Концепція про права людини” та інші
).

На основі цих знань:

використовувати та укладати нормативні та правові документи стосовно
майбутньої діяльності;

вживати необхідних заходів щодо відновлення порушених прав;

запобігати конфліктних ситуацій або вирішувати їх на правовій основі;

виявляти шляхи подолання міжособових конфліктів.

Економічні знання:

знати макропропорції та їх особливості, ситуації на макроеконо-мічному
рівні, суть фіскальної, грошово-кредитної, соціальної та інвестиційної
політики;

мати знання про основи виробничих відносин і принципів управління з
урахуванням технічних, фінансових та людських факторів.

На їх основі:

аналізувати в загальних рисах основні економічні події в своїй країні та
за її межами;

знаходити та використовувати інформацію, необхідну для орієнтування в
основних поточних проблемах економіки.

Екологічні знання:

знати особливості соціальної екології;

мати уяву про методи оцінки стану оточуючого середовища.

На їх основі:

володіти екологічною культурою.

Валеологічні знання:

мати наукове уявлення про здоровий спосіб життя та основи фізичної
культури.

На їх основі:

проводити фізкультурно-оздоровчу діяльність в школі, за місцем
проживання, сімейно-побутовому середовищі, позашкільних закладах і
центрах дитячої творчості;

володіти навичками фізичного самовдосконалення.

Психологічні знання передбачають усвідомлення;

основних закономірностей розвитку особистості;

основних психічних функцій та їх фізіологічних механізмів;

співвідношення природних і соціальних факторів у становленні психіки;

розуміння значення волі та емоцій, потреб і мотивів, а також підсвідомих
механізмів, у поведінці людини;

вікових та індивідуальних особливостей людини;

методів психолого-педагогічної діагностики розвитку дітей різного віку
та їх оточення;

На основі цих знань:

давати психологічну характеристику особи (її темпераменту, здібностей);

давати інтерпретацію власного психічного стану;

володіти найпростішими способами психічної саморегуляції;

надавати психологічну допомогу дітям і їх батькам;

здійснювати психо-корекційний вплив на дітей і молодь, які перебувають у
кризовому стані та конфліктних ситуаціях.

Педагогічні знання передбачають оволодіння;

основами загальної педагогіки (цілі, принципи, зміст, форми, методи,
засоби освітньо-виховної роботи у соціальну середовищі, школі, сім’ї);

формами, засобами та методами педагогічної діяльності;

сучасним станом і тенденціями розвитку дитячих і підліткових спілок,
рухів, організацій, їх вплив на особистість;

функціями, правами, системами державних установ, інститутів,
громадських, релігійних організацій у галузі освіти, навчання та
виховання підростаючого покоління;

основами педагогічної майстерності; « різними формами
соціально-педагогічного впливу на особистість, різні категорії дітей,
молоді, людей похилого віку;

основами родинної педагогіки, сімейного виховання;

інформацію про національні особливості побуту та родинного виховання,
народні традиції регіонів.

На основі цих знань:

застосовувати засоби ефективної організації творчої діяльності дітей і
молоді в навчально-виховному процесі школи, позашкільних закладів;

допомагати сім ям у розвитку Інтелектуальних, морально-естетичних,
фізичних якостей їх дітей;

здійснювати педагогічне керівництво процесом виховання дітей у родинах;

аналізувати навчально-виховні ситуації, визначати та розв’язувати
педагогічні задачі;

вести дослідницько-аналітичну, науково-педагогічну та практичну
діяльність на різних об’ єктах професійної діяльності.

На основі оволодіння вказаними видами знань соціальний педагог повинен:

вільно володіти державною мовою України;

на науковій основі організовувати свою справу;

володіти культурою мислення, знати її загальні закони; уміти в письмовій
чи усній формі логічно оформити свої думки;

володіти комп’ютерними методами збирання, зберігання та обробки
інформації, що застосовується у сфері його професійної діяльності;

користуватися правилами мовного етикету;

вести бесіду – діалог загального характеру іноземною мовою;

освоїти зміст підручників, програм для загальноосвітньої школи, методику
використання різних видів наочності, ТЗН, комп’ютера;

використовувати методи розв’язання завдань під час визначення
оптимальних співвідношень параметрів різних систем;

уміти на основі системного підходу будувати та використовувати моделі
для їх якісного та кількісного аналізу;

ставити мету й формулювати завдання, пов’язані з реалізацією професійних
функцій; використовувати для їх розв’язання методом вивчених наук;

уміти в умовах розвитку науки та мінливої соціальної практики робити
переоцінку нагромадженого досвіду, аналіз своїх можливостей, здобувати
нові знання, використовувати сучасні інформаційні освітянські
технології;

підвищувати кваліфікацію та рівень професіоналізму, вдосконалюватися в
соціально-педагогічній діяльності;

кооперуватися з колегами, колективом, ознайомлюватися з методами
управління; організовувати роботу виконавців, знаходити й приймати
управлінські рішення.

Система знань передбачає також сформованість системи умінь:
комунікативних, прогностичних, діагностичних, організаційних,
управлінських. Вони допомагають зробити знання дієвими, перевірити
важливість, необхідність, міцність знань, вільно орієнтуватися в
соціальних ситуаціях, приймаючи правильні рішення.

Професійні знання та уміння формуються при вивченні відповідних
дисциплін. Так, наприклад, плани зарубіжних коледжів і університетів
включають цілий блок дисциплін, метою яких є формування умінь
спілкуватися, діяти спільно, вести переговори та дебати, брати інтерв’ю,
готувати публічні виступи, виступати в різних аудиторіях і т.ін. У Росії
є така дисципліна як “Основи мовної комунікації”, котра допомагає
формувати у студентів уміння вислуховувати іншу людину (дитину, дорослу
людину), адекватно інтерпретувати текст її листа (заяви, прохання,
скарги та ін.) і складати відповідні документи з метою соціальної
підтримки, переконливо проводити бесіду з людиною або переговори з
чиновником по захисту соціальних прав.

Про сформованість професійного компоненту (системи знань і системи
умінь) свідчить професійна компетентність педагога, його педагогічна
майстерність і технологічна різноманітність при вирішення соціальних
конфліктів, завдань, ситуацій.

Особливо важливими є особистісний компонент педагогічної культури
соціального педагога, який дозволяє йому ефективно здійснювати свою
професійну діяльність. Цей компонент надає можливості:

бути поінформованим про різні соціальні групи населення та їх
особливості;

передбачати наслідки своїх дій;

уміти контактувати з різними категоріями людей (“важкими” підлітками,
дітьми сиротами, інвалідами, людьми похилого віку та ін.);

бути професійно тактовними (викликати симпатію у людей, їх довіру,
дотримуватися професійної таємниці, виявляти делікатність у інтимних
питаннях життя іншої людини та ін.);

мати емоційну стійкість при усіх колізіях, невдачах, складностях у
роботі, сумлінно виконувати свій обов’язок, проявляючи спокій,
доброзичливість, увага до людини.

Особистісні якості можна поділити на чотири групи.

До першої групи відносять ті, котрі висуваються професійною діяльністю
до:

психічних процесів (сприйняття, пам’ять, уява, мислення: гнучкість,
варіативність, самостійність, критичність, продуктивність);

психічних станів (втома, апатія, стрес, тривожність, депресія );

уваги як стану здоров’я;

емоційних характеристик (стриманість; індиферентність);

вольових характеристик (наполегливість, послідовність, імпульсивність).

Другу групу особистісних якостей представляють
індивідуально-психологічні якості:

стриманість;

вимогливість;

врівноваженість;

спостережливість;

толерантність.

Третя група – екстравертивні якості:

повага до людини;

комунікативність (уміння швидко встановлювати контакти з людьми);

доброзичливість;

справедливість;

альтруїзм;

емпатійність (співчуття).

Четверта група особистісних якостей включає:

готовність до самовдосконалення;

самоконтроль;

самокритичність;

самооцінку своїх вчинків;

стресостійкі якості (фізичну тренованість, самонавіювання, уміння
переключатися та керувати своїми емоціями).

Крім того, особистісний компонент має ціннісну складову, адже педагог є
носієм певних конкретних цінностей. Особистісні цінності – істотний
чинник соціальної регуляції взаємостосунків людей, поведінки індивіда,
побудови відносин. У зв’язку з тим, що педагог може безпосередньо
впливати на духовну сферу своїх вихованців, інших людей, його ціннісні
орієнтації особливо важливі. Адже останні є одним з стрижневих утворень,
які визначають цілісність, активну соціальну позицію особистості. Вони
формуються при засвоєнні соціального досвіду та мають прояв у цілях,
ідеалах, переконаннях, інтересах особистості. Чим багатша система
цінностей педагога, тим більше підстав для ціннісного обміну в
міжособистісних стосунках. Отже, система особистісних цінностей педагога
включає.цінності:

загальнолюдські (Істина, Краса, Справедливість), посеред яких
найважливішими є Людина, Щастя Людини, Свобода Людини;

соціальні (родина, нація, держава);

цінності духовного життя та культури (наукові знання, моральні й
естетичні цілі, уявлення, погляди);

матеріальні.

Необхідно зазначити також, що виховання на основі засвоєння певних
цінностей – головний напрям у формуванні особистості, її духовного світу
та духовної культури. Тому й необхідно приділяти особливу увагу
розвиткові цінностей майбутнього вчителя.

Таким чином, можна говорити про те, що особистісний компонент є
стрижневим у формуванні педагогічної культури вчителя, оскільки він
зумовлює його вихованість, високу культуру поведінки, педагогічний такт,
сприяє самоствердженню особистості, усвідомленню власного “Я”.

Необхідно також виділити соціальний компонент педагогічної культури
вчителя. У першу чергу виділяємо в ньому соціальну перцепцію професії,
сприйняття її суспільної значущості, престижу. Установки й стереотипи,
які сформувалися, мають вплив на формування педагогічної культури вже на
перших етапах її розвитку. Проте, враховуючи стійкість установок і
стереотипів, їх вплив на педагогічну культуру, має пролонгований
характер. І соціальні установки, і соціальні стереотипи мають
об’єктивний вплив на формування культури вчителя.

Говорячи про формування педагогічної культури, треба проаналізувати її
місце в низці таких понять як “статус” і “престиж”. Система статусів,
яких набуває особистість у соціумі, впорядковує і регулює її взаємодію з
іншими людьми. Престиж доповнює вплив особистості
соціально-психологічної підтримкою, але в той же час, оскільки
пов’язаний з психологічними явищами, може знижувати реальний стан
педагогічної культури соціального педагога. Існуюча тенденція відношення
суспільства до діяльності вчителя, розуміння її цінності, суспільного
статусу потенційно впливає на процес формування його відносин у вигляді
довіри до вчителя, котра змінюється зі зміною соціальної перцепції.

Крім того, соціальний компонент включає:

особисту та соціальну відповідальність;

загострене почуття добра та справедливості;

соціальна підтримка та захист;

соціальна допомога;

милосердя;

почуття власної гідності та поваги до іншої людини;

толерантність;

ввічливість;

порядність;

готовність зрозуміти інших і прийти їм на допомогу;

емоційну стійкість;

візуальність (зовнішня привабливість людини);

красномовність (уміння переконувати словом);

особисту адекватність за самооцінкою, рівним домагань і соціальної
адаптованості.

Вказані компоненти педагогічної культури визначають гуманістичну
педагогічну позицію соціального педагога, а саме:

співпереживання за іншу людину, її долю, взаємовідносини з іншими людьми
та суспільством;

захист прав людини, від посягання на іі гідність;

піклування про своїх клієнтів;

підтримку та допомогу в стресових, конфліктних ситуаціях (психологічна,
моральна, матеріальна, фізична), у працевлаштуванні та ін.;

повагу до людини, ставлення до неї як найвищої цінності;

терпимість у роботі з клієнтами;

порядність у стосунках з клієнтами та колегами;

педагогічний такт;

комунікативність (позитивний вплив на спілкування, стосунки між людьми,
на ситуацію в мікросоціумі, робота в умовах неформального спілкування та
ін.);

емпатійність (відчуття настрою людини, виявлення її установок і
сподівань, співпереживання її потребам).

Впливати на своїх підопічних, вирішувати професійні завдання можна лише
за умов:

набуття знань і досвіду соціальним педагогом;

його законними повноваженнями (посадою);

статусом (правами);

репутацією (думкою про достоїнство та недоліки людини);

харизматичними даними (виключними даними, талантом);

особистісною привабливістю.

Кодекс етики соціального педагога

Головне призначення Кодексу – бути керівництвом у повсякденній поведінці
соціального педагога. Він є стандартом етичної поведінки, але не
алгоритмом професійної діяльності; забезпечує базу для суджень про
етичні дії соціального педагога. Розглянемо вісім розділів кодексу:

1. Стиль

Співробітник соціальної служби має підтримувати високі моральні
стандарти своєї поведінки, повністю виключаючи нечесні дії; чітко
розрізняти заяви і дії, зроблені ним як приватною особою і представником
професії.

2.Компетентність і професійне вдосконалення

Соціальний педагог (працівник) мусить докласти всіх зусиль до того, щоб
бути і залишатися спеціалістом – експертом у професійній практиці та
виконанні професійних обов’язків. Він має право вести роботу лише у
межах своєї компетентності або тоді, коли має намір набути її.
Співробітник соціальної служби повинен нести персональну
відповідальність за якість роботи, яку виконує.

Соціальний педагог і працівник повинні діяти так, щоб попередити
можливості негуманної або дискримінаційної поведінки щодо особи або
груми людей

3. Чесність

Соціальний педагог і працівник повинні вимірювати свої вчинки за вищими
стандартами професійної чесності:

а) не піддаватися негативному впливові на шляху професійної діяльності,
бездоганно виконувати свої професійні обов’язки;

б) не використовувати свої професійні стосунки в особистих цілях.

4.Навчання і дослідницька робота

Спеціаліст у сфері соціальної роботи має постійно підвищувати професійні
знання, педагогічну майстерність, залучатися до системи навчання і
дослідницької роботи.

Він мусить:

а) чітко усвідомлювати, які наслідки може мати ця робота для людини;

б) обов’язково переконатися в тому, що всі учасники дослідження
об’єднані на основі добровільності, інформованості, з повним
додержуванням особистої свободи і гідності;

в) захищати учасників від незаконного фізичного або душевного
дискомфорту, розладу, небезпеки або приниження;

г) обговорювати дослідницьку, роботу лише з професійною метою і лише
стосовно тих, хто безпосередньо або професійно має до них відношення;

д) розглядати інформацію, отриману щодо учасника дослідження, як
конфіденційну;

є) приймати платню тільки за реально виконану роботу, яка стосується
наукових або дослідницьких результатів і лише таку, яка пропонується
добровільно і на законних підставах.

5.Права, прерогативи, першочерговість інтересів клієнтів

Соціальний педагог і працівник мають докласти максимум зусиль, щоб
виховати і розвинути самостійність клієнта. Основні вимоги до
соціального педагога і працівника стосовно клієнта:

а) не використовувати відносини з клієнтами у власних інтересах;

б) не практикувати, не сприяти або не брати участі у будь-яких формах
дискримінації, спрямованої на національність, сексуальні орієнтації,
вік, віросповідання, сімейний статус, політичну орієнтацію, розумові чи
фізичні вади або будь-які переваги, привілеї, персональні
характеристики; навпаки – всіма доступними засобами боротися з такою
дискримінацією;

в) уникати зв’язків або відносин, шкідливих для клієнтів;

г) не вступати в сексуальні стосунки з клієнтами за будь-яких обставин;

д) повідомляти клієнтів про ризик, права, можливості, обов’язки,
пов’язані для них із соціальною службою;

е) додержувати порад і консультацій колег і наставників, якщо ці поради
служать інтересам справи;

є) завершити роботу і професійні відносини з клієнтом, коли вони більше
не є необхідними і, більше того, не служать потребам та інтересам цієї
людини, сім’ї;

ж) мати справу з особою, офіційно призначеною виступати на захист
клієнта, причому виключно в інтересах клієнта;

з) не дозволяти схиляти себе до будь-яких дій, що применшують
громадянські та юридичні права клієнта, навіть якщо це робиться за
проханням самого клієнта;

і) забезпечувати активну суб’єктивну позицію самого клієнта, не
допускати приниження гідності особистості клієнта формами благодійної
допомоги, що йому надається.

6.Конфіденційність і збереження таємниці

Співробітник соціальної служби повинен поважати таємниці клієнта і не
розповсюджувати інформацію, отриману в ході професійної соціальної
допомоги:

а) може поділитися конфіденційною інформацією, яку він отримав від
клієнтів, без згоди на те клієнта за необхідних професійних обставин;

б) інформувати клієнтів про межі конфіденційності у даній ситуації, а
також про цілі, коли ця інформація може використовуватися;

в) забезпечити клієнтів будь-якими офіційними записами, що їх
стосуються;

г) додержувати конфіденційності іншої інформації, що міститься у
записах;

д) дістати згоду клієнтів, перед тим як друкувати, робити магнітофонні
записи або дозволити будь-якій третій інстанції спостерігати за його
роботою.

7. Гонорари

Співробітник соціальної служби повинен переконатися, що встановлені
гонорари за різні види соціальної допомоги справедливі, розумні,
тактовні, співвідносяться з видом соціальної допомоги і зі здатністю
клієнта платити.

Соціальний педагог і працівник не повинні приймати цінних подарунків за
виконану роботу.

8.Повага, чесність, ввічливість

Соціальний педагог (працівник) повинен ставитися до колег із повагою,
ввічливістю, довірою, бути делікатним і справедливим.

Він має:

а) звертатися до колег на основі професійних інтересів і переконань;

б) поважати довіру колег у професійних взаєминах і взаємодії;

в) створювати і підтримувати ситуації, що полегшують етичні професійні
дії колег;

г) детально і чесно надавати відомості про кваліфікацію, творчі знахідки
колег, використовувати необхідні канали для оцінки методів їх роботи;

д) заміщаючи колегу, діяти в інтересах того, кого він заміщає;

е) не використовувати конфлікт між колегами і керівництвом у своїх
інтересах, а також для зміцнення своєї професійної позиції;

є) шукати арбітраж або об’єктивне посередництво, коли професійні
конфлікти з колегами потребують термінового розв’язання;

ж) поширювати поважливе ставлення до колег, не пов’язаних безпосередньо
зі сферою його роботи;

з) виконуючи функції експерта, керівника, інспектора, наставника,
доброзичливо і спокійно доводити до їх відома умови спільної роботи і
взаємин.

Кваліфікаційні характеристики соціального педагога.

До кваліфікаційних характеристик відносимо: посадові обов’язки
соціального педагога, його знання, уміння та ціннісні орієнтації [6,
с.39-41].

Посадові обов’язки.

Соціальний педагог здійснює посередництво між освітніми установами,
сім’єю, трудовими колективами, громадськістю, організовує їх взаємодію,
об’єднує їх зусилля з метою створення у соціальному середовищі умов для
всебічного розвитку дітей, підлітків як особистостей, їх благополуччя в
мікросоціумі.

Він проводить соціальне необхідну роботу щодо організації спілкування
дітей, молоді, дорослих за місцем проживання, мікрорайоні,
сімейно-сусідських спільнотах. Сприяє участі вихованців у науковій,
технічній, художній творчості, спортивній, суспільно-корисній
діяльності, виявленню задатків, обдарувань, розкриттю здібностей,
талантів, дбає про професійне самовизначення та соціальну адаптацію
молоді. Залучає до культурно-освітньої, профілактично-виховної,
спортивно-оздоровчої, творчої роботи різні установи, громадські
організації, творчі спілки та окремих громадян. Впливає на подолання
особистих міжособистих, сімейних конфліктів, надає необхідну
консультативну, психолого-педагогічну допомогу дитячим, молодіжним
об’єднанням, угрупуванням соціального ризику, дітям, підліткам, які
потребують піклування.

Настановленням і особистим прикладом утверджує повагу до принципів
загальнолюдської моралі, правди, справедливості, гуманізму, доброти,
працелюбності, інших доброчинностей. Виховує повагу до батьків, жінки,
культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни
походження, дбайливе ставлення до навколишнього середовища, готує дітей,
підлітків до свідомого життя у дусі взаєморозуміння, миру, згоди між
усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Дотримується педагогічної етики, поважає гідність особистості дитини.
захищає її від будь-яких форм фізичного або психічного насильства,
запобігає вживанню ними алкоголю, наркотиків, інших шкідливих звичок,
пропагує здоровий спосіб життя. Займається профілактикою правопорушень
неповнолітніх, дитячого побутового, дорожньо-транспортного травматизму,
пожеж. Постійно підвищує свій професійний рівень, педагогічну
майстерність та педагогічну культуру.

Соціальний педагог повинен мати знання з багатьох дисциплін.

Соціальний педагог повинен уміти ефективно застосовувати професійні
знання в практичній діяльності.

Соціальний педагог повинен мати ціннісні орієнтації, спрямовані на
всебічний культурний, духовний розвиток людини як особистості та
найвищої цінності суспільства, творчо-педатогічну діяльність.

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОЦЕС УПРАВЛІННЯ (Яресько К.В.)

Управління – це така організація будь-якого процесу, яка спрямована на
досягнення певної наперед визначеної мети. Соціально-педагогічна
діяльність спрямована на гармонізацію відносин між людиною та соціальним
середовищем.

Управління відбувається за етапами:

1. Збір і аналіз інформації.

Відбувається аналіз ситуації, визначення протиріч, формулювання
проблеми. Суб’єкт соціально-педагогічної діяльності виконує прогностичну
функцію, оцінюючи, як буде розвиватися дана ситуація. Застосовуються
такі методи: бесіда, аналіз документації, тестування, анкетування тощо.

2. Цілеполягання. Розробка мети діяльності.

Мета є ідеальним уявленням про результат діяльності. Мета – складний
елемент, який має ієрархічну структуру. Визначається стратегічна мета,
вона, як правило, співпадає з загальною метою соціально-педагогічної
діяльності (гармонізація відносин між людиною та соціальним
середовищем). На її основі визначаються тактичні цілі. Для кожної
тактичної цілі вибирають оперативні цілі або задачі. Послідовно
вирішуючи ці задачі суб’єкт соціально-педагогічної діяльності має
досягнути стратегічної мети.

3. Проектування.

Розробка планів, програм соціально-педагогічної діяльності, а також
засобів її здійснення.

4. Реалізація, коригування, регулювання.

На цьому етапі суб’єкт соціально-педагогічної діяльності застосовує
розроблені на попередньому етапі засоби, оперативно контролюючи цей
процес.

5. Контроль.

Відбувається підведення підсумків діяльності. Застосовуються методи
організації зворотного зв’язку, які дозволяють зібрати інформацію
(бесіда, тестування, анкетування тощо). Отриманий результат діяльності
порівнюється з метою, що робить контур управління замкненим.
Визначаються перспективи подальшого розвитку даної ситуації.

ВИСНОВКИ

Соціально-педагогічна діяльність є видом професійної діяльності,
спрямованим на створення умов у соціумі для гармонійного розвитку
особистості, гуманізації її відносин з іншими людьми, надання людині
допомоги в той момент, коли вона цього потребує, бо не в змозі вирішити
самостійно свої проблеми.

За своїм призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля на виявленні
та подоланні негативних явищ в житті людини, відхилень у її поведінці.
Кваліфіковану допомогу може надати лише той соціальний педагог, який має
високий рівень сформованості педагогічної культури, котрий не тільки
знайомий з Кодексом етики, але й постійно спирається на його положення в
своїй професійній діяльності.

ЛІТЕРАТУРА:

І. Гриньова В.М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя
(теоретичний та методичний аспекти). – Харків, 1998.

2. Інформаційно-методичний бюлетень Української Асоціації соціальних
педагогів та спеціалістів із соціальної роботи. -Донецьк, 1992. -№1.

3. Кваліфікаційні характеристики соціального педагога // Освіта. – 1994.
– 26 січня.

4. Коваль Л.Г., Звєрева І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка /
Соціальна робота: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – 392 с.

5. Мищик Л.И. Профессиональная подготовка социального педагога
(педагогический, психологический й управленческий аспекти). – Запорожье,
1996.

6. Соціальна педагогіка.- Часті. Основи соціальної педагогіки / Уклад.
А.О.Малько. -Харків, 1998.

7. Социальная педагогика: теория, методика, опнт исследования. –
Свердловск, 1989.

8. Социальная работа (журнал АСПСР РФ). – №№ 1-5. – 1992- 1995.

9. Социальное воспитание учащихся (основнне теоретические положення). –
М., 1990.

10. Соціальна робота // Соціальна педагогіка: понятійно-термінологічний
словник/За заг.ред. Звєрєвої І.Д.-К.: Етносфера, 1994.

11. Права дитини: Збірник документів. – Львів, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020