.

Масова політична свідомість і поведінка як об\’єкт політико-психологічного вивчення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
497 3431
Скачать документ

Реферат на тему:

Масова політична свідомість і поведінка як об’єкт
політико-психологічного вивчення

Історичний ракурс

Феномен масової свiдомостi вивчався протягом багатьох століть i в рамках
рiзноманiтних свiтоглядних парадигм: еволюцiйно-органiчної (О.Конт,
Г.Спенсер), соцiал-дарвiнiстської (Л.Гумплович, А.Смолл, У.Семнер),
позитивiстської (соцiологiзм або соціальний реалiзм Е.Дюркгейма),
антипозитивiстської (нiмецька соцiологiчна школа: Ф.Тьоннiс, Г.Зiммель),
об’єктивiстської (загальна теорiя дiї Т.Парсонса, структурний
функцiоналiзм Р.Мертона, теорiї конфлiкту Л.Козера, Р.Дарендорфа,
Дж.Рекса, теорiї обмiну Дж.Гоманса, П.Блау), суб’єктивiстської
(символiчний iнтеракцiонiзм Дж.Мiда, Г.Блюмера, Е.Ґоффмана,
феноменологiя Е.Гуссерля, А.Шюца, П.Берґера i Т.Лукмана, Г.Ґарфiнкеля)
тощо.

  Кожного представника цiєї багатої iнтелектуальної плеяди тiльки з
великою часткою умовності може бути вiднесено саме до такої, а не
iнакшої пiзнавальної парадигми. Просто так зручнiше iсторикам психологiї
та соціології. У теорiях вищезгаданих учених можна знайти багато
суперечностей, якi виникають саме тому, що їхня свiдомiсть декларує один
логiчно вивiрений погляд, а iнтуїцiя, пiдсвiдоме, чуття вченого у
процесi аналiзу завжди виводять на значно ширшi i плідніші позицiї. Але
ж довiряти своїй iнтуїцiї вченi стали значно пiзнiше, коли, по-перше,
природничi науки досягли бiльш високого рiвня розвитку, тим самим
надавши простiр асоцiацiям та аналогiям представників iнших, спорiднених
дисциплiн, i, по-друге, нагромадився iсторичний культурно рiзноманiтний
матерiал, який дав змогу порiвнювати, а значить розширювати свої
уявлення про тi чи тi соцiальнi явища.

  Психологiчна свiтоглядна парадигма теж не нова. Вона виникла як
опозиція натуралiзмові в надрах самої еволюцiйно-органiчної парадигми.
Спроби пояснювати соцiальнi явища психологiчними чинниками i
використовувати психологiю для пiзнання соцiєтальних процесiв
здiйснювалися вже О.Контом i Г.Спенсером, а А.Смолл i У.Семнер звернули
увагу на ту обставину, що соцiальна взаємодiя людей породжує такi
специфiчнi форми колективної свiдомостi, як звичаї, традицiї. Саме з
констатування колективних, а не iндивiдуальних феноменiв психiчного
почала складатися психологiчна парадигма в гуманiтарних науках.

  За найвидатнішого представника психологiчного напряму в західнiй
соцiологiї вважається Ґ.Тард — французький соцiолог, засновник
соцiальної психологiї як науки. Тард дослiджував проблеми громадської
думки, психологiї натовпу, механiзми психологiчного наслiдування. Він
уважав, що саме наслiдування є головним механiзмом соцiальної поведiнки.
Суспiльство — це наслiдування, а наслiдування — це рід навiювання.
Окремi видатнi люди створюють щось нове, а всi iншi, тобто маси, це нове
наслiдують і закрiплюють. Соціальнi конфлiкти пояснюються Тардом рiзними
напрямами наслiдування. Загальнi закони соцiологiї охоплюють три
найважливiшi соцiальнi процеси: адаптацiю, повторення, опозицiю.
Наслiдування, за Тардом, iде вiд внутрiшнього до зовнiшнього i вiд
вищого до нижчого. Велику увагу Тард придiляв вивченню “психологiї
натовпу”. На його думку, будь-який натовп може бути описано за такими
параметрами: iррацiональнiсть, почуття, вiра, дiя, нелогiчнiсть,
нездатнiсть сприймати критику на свою адресу, вiдсутнiсть здатностi до
мислення, тобто вiдсутнiсть людини з ознаками iндивiдуальностi [51]. У
80 — 90-х роках минулого столiття дослiдження феномена натовпу було
однiєю з центральних проблем, якою займалися також спiввiтчизник Тарда
Г.Лебон, iталiєць С.Сiґеле, росiянин М.Михайловський та iн.

  Ґ.Лебон прогнозував наступ “ери мас”, тобто ери натовпiв, i наступний
за цим крах цивiлiзацiї. За Лебоном, унаслiдок промислової революцiї,
зростання мiст i поширення засобiв масової комунiкацiї сучасне життя
дедалі бiльше визначатиметься поведiнкою натовпу, який завжди є слiпою
руйнiвною силою. Адже в натовпi iндивiди втрачають почуття
вiдповiдальностi i опиняються пiд владою iррацiональних чуттiв,
догматизму, нетерпимостi, всемогутностi, бо ними керує закон “духовної
єдностi натовпу”. Лебон уважав, що вирiшальну роль у соцiальних процесах
відіграє не розум, а емоцiї. Вiн виступав проти iдеї соцiальної рiвностi
та демократiї, доводив, що всi досягнення цивiлiзацiї є результатом
дiяльностi елiт. Революцiю Лебон розцiнював як демонстрацiю масової
iстерiї [28].

  Психологiчну iнтерпретацiю суспiльного життя визнавали первинною також
американцi Л.Уорд та Ф. Ґiддiнґс. Як i Лебон, Уорд уважав почуття, а не
розум за найголовнiшого рушiя соцiального розвитку. Усi великi змiни в
iсторiї випереджаються та супроводжуються насамперед сильними почуттями.
Саме тi люди, почуття яких були найсильнiшими, чинили великий вплив на
спосiб життя i характер суспiльства. Уорд уважав, що чистого iнтелекту
завжди бракує, щоб зрушити з мiсця соцiальну бiльшiсть. Відтак головною
метою соцiального аналiзу повинна стати суть психологiчних мотивiв, якi
приводять суспiльство в рух [54].

  Визнання первинностi колективних форм психiчного бачимо у Ф.
Ґiддiнґса. Вихiдним принципом i первинним елементом його вчення виступає
поняття “колективна свiдомiсть роду”. Саме “свiдомiсть роду”, за
Ґiддiнґсом, є первинним соцiальним фактом, i вона завжди бiльша за
будь-яку iндивiдуальну свiдомiсть. Соцiальний розум продукує в
громадську думку i традицiї, колективнi настрої i бажання, соцiальнi
оцiнки й цiнностi. Справжнiм об’єднанням, асоцiацiєю є психічний процес,
у якому центральну роль виконує взаємодiя мiж iндивiдами. За головні
чинники соцiальної iнтеґрацiї Ґiддiнґс уважає наслiдування i симпатiю.
На його думку, суспiльство прагне до “етичного типу” як найбiльш високої
та мiцної форми соцiальної органiзацiї [8].

  У цей самий час в Iталiї створював свою соцiологiчну концепцiю
В.Парето — ще один вiдомий представник психологiчного напряму в
iнтерпретацiї проблем соцiальної динамiки суспiльства. Головною вартiстю
його концепцiї є її широкий антропологiчний пiдхiд до структури
суспiльства та суспiльної динамiки. На вiдмiну вiд багатьох
представникiв психологiчного напряму, якi вибудовували свої теорiї на
основi спекулятивного методу, на iдеях так званого суб’єктивного духу,
Парето створив логiко-експериментальний метод дослідження, який
базується на фактах зовнiшнього свiту та їх закономiрних повтореннях.
Iталiйський учений наполягав, що пiзнання дiйсної поведiнки людей може
виконати тiльки синтетична наука, якiй у плані вивчення пiдвладнi
будь-якi факти дiйсностi, якщо тiльки вони спроможнi довести —
безпосередньо чи опосередковано — деяку реґулярнiсть. Як i багато його
попередникiв, Парето вважав, що саме почуття людей — це найважливіший
елемент соцiального життя й поведiнки i саме ними повинна займатися
соцiологiя. У центрi уваги Парето — дiї “людських молекул”, велике
розмаїття яких вiн намагався впорядкувати й систематизувати. Людську
поведiнку вчений подiляв на два типи: логiчну, тобто таку, що
використовує адекватнi засоби для досягнення поставленої мети, i
нелогiчну — таку, якою керує не рацiональне знання про факти i зв’язок
мiж ними, а вiра, що тримається на почуттях та iнстинктах людей.

  Звернення до почуттiв, iнстинктiв, пiдсвiдомостi не є чимось новим для
науки того часу. Адже досить згадати iм’я З.Фрейда, у працях якого
почуття та iнстинкти було фундаментально проаналiзовано як глибиннi
першоджерела людської природи ще до теорiї Парето. Але Парето вони
цiкавили не самi по собi, а у зв’язку з тим, що саме вони здатнi
порушувати процеси логiчного мислення як на iндивiдному рiвнi, так i на
рiвнi соцiуму. На думку Парето, у загальнiй структурi соцiальної дiї
людей нелогiчна поведiнка посідає панівне становище. Це означає, що в
суспiльствi домiнує не рацiональна, а iррацiональна мотивацiя людських
учинкiв. Логiчнi дiї, рацiональна мотивацiя поширені в суспiльствi
недостатньо для того, щоб відігравати визначальну роль у суспiльному
розвитку. Таке спiввiдношення логiчних i нелогiчних дiй не є випадковим
для людського суспiльства. Воно є родовим для членiв соцiуму. Але вони
не визнають цього факту, i тому буденна свiдомiсть у соцiумі, як
правило, перевантажена рiзними “рацiоналiзацiями” нерацiональної
поведiнки. Головним у структурi логiчної поведiнки є логiчне мiркування,
а в структурi нелогiчної поведiнки — певний психiчний стан.

  Разом із тим, за Парето, суспiльство є не хаосом нелогiчних дiй, не
їхньою сумою, а системою, яка прагне до рiвноваги. Соцiальна свiдомiсть
i поведiнка залежать вiд певної структури суспiльства, постiйними
елементами якої є “резидуї” (вiд хiмiчного термiна residue — осад,
тверда речовина, матеріал), тобто константне утворення, базис
суспiльства; “деривацiї” (лiнгв.: утворення похідних слiв), тобто
нестабiльнi елементи, якi є похiдними вiд базисних якостей соцiуму;
“деривати” як результат узаємодiї базисного i похiдного елементiв. Усi
цi окремi частини утворюють антропологiчну реальнiсть, яка є автономною
щодо соцiальної системи i незалежною вiд її впливiв. Резидуї становлять
основу цiєї автономностi, антропологiчну психiчну основу соцiуму, на
якiй надбудовується друга важлива його частина — iдеологiчнi теорiї,
доктрини, вiрування тощо (деривацiї). Але недооцiнювати останнiх не
можна. Людям притаманна схильнiсть до вироблення iдеологiчних
“рацiоналiзацiй” майже всього. До деривацiй Парето вiдносить також мiфи,
леґенди, казки, полiтичнi програми, гасла, рiзного роду соцiальнi,
етичнi, теологiчнi теорiї, доктрини i т.п., якi аж нiяк не пов’язанi з
об’єктивною логiкою, а виконують роль псевдологiчного обґрунтування
iррацiональних резидуїв. Будучи засобом приховування iстинних мотивiв
людської поведiнки, деривацiї неприступні для сприймання рацiональної
критики та наукової арґументацiї.

Парето вважає, що рiзнi класи деривацiй вiдповiдають рiзним iсторичним
умовам, а в певних межах також і певним класам резидуїв. У цьому зв’язку
iдеологи й полiтики мають вельми обмежену свободу дiй. Домiнуюча в
соцiальних науках i полiтицi вiра у всесильнiсть iдеологiї в суспiльствi
вiдповiдає дiйсностi тiльки тодi, коли є збіг резидуїв i деривацiй.
Мистецтво полiтики полягає в тому, щоб вивчити сутнiсть резидуїв i
враховувати її, а не в тому, щоб її змiнити [44].

  За хрещеного батька сучасних психологiчних теорiй iнтеракцiй можна
вважати американця Ч.Кулi. На його думку, первинними фактами суспiльства
є уявлення, якi люди мають одне про одного, а особистiсть — це сума
психiчних реакцiй людини на думки оточуючих його людей. Суспiльство
складається зі взаємних психiчних реакцiй людей, а найбiльше значення
для розумiння соцiальної динамiки мають мiжiндивiдуальнi стосунки, якi
складаються в первинних групах. Первинна група — це фундаментальне
поняття, яке надалі дуже поширилося в соцiологiї та соцiальнiй
психологiї. Саме первиннi групи, за Кулi, є позаiсторичним,
унiверсальним утворенням, яке становить головний базис того, що є
спiльним у людськiй природi та людських iдеалах [26].

  Фундаментальнi теоретичнi розробки в рамках символiчного
iнтеракцiонiзму належать Дж.Мiдові, Г.Блюмерові, Е.Ґоффманові. Вони
здійснили масштабнi дослiдження масової поведiнки у громадських мiсцях,
чуток, панiки, механiзмiв поведiнки натовпу i великих груп людей.

  Дж.Мiд та його послiдовники привнесли новий пiдхiд до аналiзу
соцiальних i полiтичних процесiв у суспiльствi. Бiльшiсть соціологів,
починаючи з Конта, виходили з того, що люди живуть i дiють у свiтi
наперед iснуючих об’єктiв, а їхня поведiнка — лише реакцiя на цi
об’єкти. Iнтеракцiонiсти обстоюють iншу позицiю, згiдно з якою саме
спільне життя людей постає умовою розвитку свiдомостi, розуму,
виникнення свiту об’єктiв, особистостей та певної людської поведiнки.
Так, наприклад, соцiальнi iнститути формуються як результат певного
“колективного порядку”, який, своєю чергою, складається в процесi
сприймання “узагальненого iншого”, тобто тих поглядiв, що їх ми тримаємо
в собi вiдносно iнших. Соцiальний свiт виникає в ходi мiжiндивiдуальних
контактiв, i лише крiзь практику проходить шлях розвитку соцiального
органiзму та його функцiй. Але так само, як i багато попереднiх авторiв,
Мiд визнає iснування надiндивiдуальних базисних факторiв соцiальної
динамiки. У нього це — символи та символiзацiя, символiчна система
взагалi (як основний її компонент розглядається, наприклад, мова). Саме
через культурно-iсторичну символiку соцiуму виникає стихiйнiсть
iндивiдуальних дiй. Вплив соціалiзацiї розглядався Мiдом у його теорiї
гри, де вiн намагався проаналiзувати iнтеґральнi механiзми поєднання
iндивiдуальної стихійностi i колективного порядку. Прийняття членами
суспiльства правил даної гри i є розумiнням “узагальненого iншого”, з
огляду на яке здiйснюється iндивiдуальна поведiнка [32].

  У концепцiї Блюмера детермiнуюче значення надається свiдомостi людини,
а не культурним чинникам, якi складаються незалежно вiд неї [62]. А за
Ґоффманом поведiнка людей формується їхнiм бажанням залишити вiдповiдне
враження в тих, кого вони вважають за важливих для себе. Вiн фокусує
увагу на засобах, за допомогою яких соцiальнi дiячі манiпулюють
символами та жестами для справляння вiдповiдного враження на iнших [63].
Ще й досi прикладнi дослiдження в рамках символiчного iнтеракцiонiзму
зберiгають свою актуальнiсть при дослiдженнi колективних форм поведiнки
та соцiальної свiдомостi.

  Тема соцiальної структури та її впливу на соцiальну поведiнку була
основною в теоретизуваннi представникiв структурного функцiоналiзму.
Уведення ними таких нових понять, як функцiя та дисфункцiя, явна та
латентна функцiя, порядок і конфлiкт (як соцiальних процесiв, що можуть
виступати iнструментом формування, стандартизацiї та пiдтримання
соцiальної структури), збагатило метод соціального пізнання за рахунок
бiльш глибокого аналiзу емпiричних фактiв. Але радикального внеску в
розумiння системних факторiв, якi визначають полiтичну, економiчну,
культурну поведiнку людей у даному суспiльствi, цi теорiї не зробили
[31; 44].

  Дальше від них пiшли представники структуралiзму, якi подарували
свiтовi якiсно новий погляд на його сутнiснi таємницi. Погляд на
суспiльство, соцiум як явище, незалежне вiд особистостi, її дiяльностi
та поведiнки, детермiноване внутрiшньою структурою, яка й визначає
“поверхневi” явища, відкрив нову свiтоглядну парадигму. Тут, коли
йдеться про структуру соцiуму, передусім маються на увазi глибиннi,
внутрiшньо неявнi моделi свiту. Лiдерами структуралiстського методу були
й залишаються французькi дослiдники К.Левi-Строс (в антропологiї),
Л.Альтюссер (у соцiальній теорiї та фiлософiї), Ж.Лакан (у
психоаналiзі), М.Фуко (в iсторiї iдей), Ж.Деррiда (у фiлософiї) та iн.

  Окремо треба зупинитися на поглядах видатного швейцарського психiатра
і психолога К. Юнґа, а також теоретика Франкфуртської школи Ю.Габермаса,
якi якiсно змiнили сучаснi уявлення про витоки i чинники “соцiальної
характерологiї” (Ґ.Шпет), “народного духу” (Г.Штейнталь i М.Лацарус),
“тотального людського феномена” (Е.Дюркгейм, К.Левi-Строс, М.Фуко),
“психiчного складу”, “нацiонального характеру”, “менталiтету” та iнших
понять, які вiддзеркалюють таємничiсть i силу глибинних психiчних
реґуляторiв життя суспiльства.

  Цю можливiсть їм надали як природничi науки, проґрес яких на початку
ХХ ст. досяг свого iсторичного апогею, так i власнi емпiричнi та
теоретичнi дослiдження на основi нагромадженого наукового досвiду.
Суспiльство розглядається не як сума iндивiдiв, а як певна iнтеґрована
цiлiснiсть, система, що має як спiльнi з iндивiдом, так i специфiчнi
тiльки для цiлiсностi ознаки i властивостi. Останнi формуються в процесi
iсторико-культурного розвитку, закрiплюються в рiзноманiтних формах i
символах та несвiдомо впливають на iндивiдуальну і колективну поведiнку
людей.

  З моменту виходу у свiт 1900 р. “Тлумачення сновидiнь” З.Фрейда
уявлення про особистiсне несвiдоме зробилося вихiдним у
глибинно-психологiчному розумiннi багатьох явищ життя. У суспiльствах
західного типу поняття несвiдомого вже в 20-тi роки викликало дедалі
зростаючий iнтерес полiтикiв, якi намагалися його використовувати з
метою розв’язання малих i великих, внутрiшнiх i зовнiшнiх соцiальних
конфлiктiв.

  У 30-тi роки з’явилися першi праці К.Юнґа, присвяченi “колективному
несвiдомому” та його “архетипам”, а також роботи з типологiї психiчних
функцiй. У цих працях розглядалася як природа психiчного, так i вплив
архетипiчних енерґiй на людську психологiю, свiдомiсть і поведiнку. На
великiй емпiричнiй і теоретичнiй базi Юнґ “проявив” те, про що лише
здогадувалися соцiологи та соцiальнi психологи, коли задовго до нього
говорили про глибиннi структури соцiуму. Вiн довiв, що колективнi
психiчнi сили не можна осмислити i зрозумiти безпосередньо, що спочатку
потрiбно осягнути розумом тi архетипiчнi енерґiї, якi є мотивацiйним
ядром динамiки соцiуму, глибинною причиною iндивiдуальної або
колективної поведiнки. У кожному соцiумi — своє колективне пiдсвiдоме i
своє історико-культурне тлумачення унiверсальних архетипiв, що
вiдбивається в способi життя та мислення людей. Полiтики, якi не бажають
цього зрозумiти i не враховують глибинних пiдвалин буття свого
суспiльства, приреченi прискорювати процес змiни елiт навiть собi на
шкоду.

  Але Юнґ усіляко протестував і проти розчинення індивіда в колективному
несвідомому чи в рамках будь-якої колективності. У зв’язку з цим він
наголосив на великій небезпеці абсолютної держави, абсолютного
державного життєтворення в суспільстві, де людина може втратити
самоконтроль, моральність, порядність і врешті-решт — індивідуальність.
Багато думок Юнґа присвячено проблемі масовізації суспільства та
формування нового типу людини — людини масової.

  Юнґiвська теорiя колективного несвiдомого, а також його аналiтична
психологiя загалом і досi не сприйнята в належному обсязi в українському
суспiльствi, зокрема стосовно наукового осмислення полiтичних явищ, хоча
саме в кризовi перiоди iсторiї глибиннi юнґiвськi феномени “оживають” i
“правлять” свiтом людей.

  Народам i суспiльствам, так само як i окремим людям, притаманнi певнi
духовнi напрями, поведiнковi настанови, тобто певна соцiєтальна психiка
з усiм набором властивостей, функцiй i процесiв. Саме вона й постає
головним реґулятором подій у скрутнi перiоди iсторiї. Самоорганiзацiйнi
процеси, про якi дедалі частiше тепер згадують аналiтики, базуються саме
на соцiєтальнiй психiцi даного соцiуму. I що менше до цього феномена
прислуховуються, то тривалiшою є криза [18; 38; 59; 60].

  Феномени масового суспільства та масової людини хвилювали також розум
відомого іспанського філософа Хосе Ортеґи-і-Ґассета. У своїй всесвітньо
відомій роботі “Повстання мас” він аналізує культурно-історичну
ситуацію, яка склалася в Європі на початку ХХ ст., саме з огляду на
небезпеку появи на соціальній арені масової людини з усіма притаманними
їй неґативними рисами. І що є, на його погляд, найбільш небезпечним, то
це перетворення елітарних меншин на глуху, сліпу, інтелектуально тупу
егоїстичну частину суспільства, яка вже не здатна виконувати історичні
функції, покладені на неї минулим розвитком цивілізації. Адже
цивілізація, на думку Ґассета, не є даністю і не тримається на одному й
тому самому рівні сама собою. Вона є штучна і вимагає мистецтва та
майстерності управління. Маса ж, саме з якої утворюються нові й нові
елітарні групи, не бажає рахуватися із законами життя і не спроможна до
сприймання чогось нового, із чим вона не знайома. Розрив між рівнем
сучасних проблем і рівнем мислення сучасної еліти постійно зростає, і
саме  в цьому Ґассет убачає головну трагедію епохи. Сьогодні краху
зазнає сама людина, яка вже не здатна встигати за своєю цивілізацією.
Проблеми, які вона ставить, архіважкі. І дедалі менше людей, чий розум є
на висоті цих проблем [39].

  Друга половина ХХ ст. ознаменувалася величезними змiнами в життєвому
просторi людей. Революцiйнi перетворення в науцi й технологiях,
упровадження нових видiв комунiкацiї, iнформатики, джерел енерґiї
вiдбилися на способi життя людей та їхніх можливостях сприймати свiт.
Руйнацiя традицiйних цінностей, видiв працi, виробництва, торгiвлi,
полiтичної економiї, лiнiйного нагромадження знань, iснуючої системи
символiв; розвиток споживчого, гiперiндивiдуалiстичного i гедонiстичного
стилю життя; фраґментацiя економiчної, полiтичної та культурної сфер
життя, кожна з яких структурується за своїми цiнностями, що, як правило,
уже не збігаються; руйнування релiгiйних меж, рiзницi мiж високою i
низькою культурою, iлюзiями i реальнiстю тощо — усе це ознаки нової
епохи в земнiй цивiлiзацiї, усе це породило якiсно новi погляди на
державу, владу, полiтику.

Ю.Габермас намагається описати такi структури суспiльства, якi не мають
iнституцiйного оформлення, але iснують як реальний, невимушено
сконструйований “життєвий свiт”, що поряд із “системою” реґулює
полiтичну та iншу поведiнку людей. На думку Габермаса, змiнилася й
природа полiтичних криз, причини яких криються не так в економiчнiй, як
у соцiокультурнiй i психологiчнiй сферах. Основний сучасний конфлiкт —
це конфлiкт мiж управлiнням, яке виходить iз принципiв
виробничо-трудової рацiональностi, i реально iснуючою в суспiльствi
мотивацiєю людей. Тобто мова йде про конфлiкт мiж iнструментальною
(орiєнтованою на досягнення економiчного результату) i комунiкативною
(орiєнтованою на досягнення взаєморозумiння в суспiльствi) поведінкою.
Комунiкативна поведiнка дає змогу налагоджувати дiалог для розв’язання
полiтичних криз саме тодi, коли офiцiйнi iнституції вже не спроможнi
цього робити. За Габермасом, саме в суперечності мiж “життєвим свiтом” і
“системою” криються джерела основних типiв суспiльної кризи:
економiчної, “кризи рацiональностi” (або, на рiвнi соцiальної
iнтеґрацiї, “кризи леґiтимацiї”, коли влада, неспроможна запропонувати
стратегiю примирення конфліктних iнтересiв рiзних соцiальних груп,
руйнує власну леґітимнiсть в очах населення i її iснування як влади стає
проблематичним для широких мас), “мотивацiйної кризи” (це криза людської
мотивацiї, зацiкавленостi людини в соцiальнiй системi як такiй) [57].

  Багато цiкавих i корисних думок із приводу впливу сучасної
неординарної свiтової ситуацiї та, особливо, якiсно нового
iнформацiйного і культурного простору на свiдомiсть і поведiнку людей
можна почерпнути у постмодернiстiв А.Тойнбi, Ч.Мiллса, А.Етціонi,
Д.Белла, Ж.Бодрiйяра, Ж.-Ф.Лiотара тощо. Виходячи з попереднього
екскурсу, можна припустити, що бiльшiсть мислителiв, якi аналiзували
соцiум з урахуванням психологiчних чинникiв, визнає той факт, що
суспiльно-полiтичне життя в основних своїх параметрах розгортається на
рiвнi, далекому вiд безпосередньо усвiдомлених iнтересiв i розумiння
бiльшостi членiв суспiльства. Такий висновок навряд чи пiдтримають тi
дослiдники, якi пов’язують зміцнення в суспiльствi демократичних форм
правлiння із включенням дедалі бiльшої частки населення до процесу
управлiння поряд зi зменшенням формально правлячої пiрамiди.

  Ще П.Сорокiн, який мав змогу практично втрутитися в життя радикально
рiзних соцiумiв (на початку життя — у царській Росiї, пізніше — за
більшовицького режиму, а згодом — в американській “демократичній
iдилiї”), на величезному культурологiчному та статистичному матерiалi
довiв, що полiтична будiвля сучасних демократiй є така сама, як
полiтична будiвля багатьох недемократичних країн. Вiн не побачив у свiтi
народження жодних тенденцiй, якi б вели до полiтичної рiвностi, до
руйнування феодальних форм полiтичної стратифiкацiї. Тiльки в перехiднi,
тобто кризові, перiоди спостерiгається ніби сплощення правлячої пiрамiди
за рахунок стихiйного, iррацiонального примноження полiтичних груп i
їхніх лiдерiв. У цi перiоди загострюється одвiчний конфлiкт мiж силами
полiтичного вирiвнювання i силами полiтичної стратифiкацiї.
Iррацiонально-чуттєвий менталiтет цих перiодiв веде до вiдмови вiд
вiчних цiнностей, якi витiсняються тимчасовими, сьогоденними мотивами.
Вiдбувається деґрадацiя iстини, коли людина принижується до рiвня
тварини i за допомогою рiзноманiтних “iдеологiй” рацiоналiзовує свою
жадібнiсть, апетит, егоїзм. Влада в цi перiоди використовує “iстину” як
димову завiсу для виправдовування своїх “релiктiв” та iнших комплексiв
[49].

Протягом останнього півстоліття у працях західних дослідників
Т.Парсонса, У.Ростоу, Р.Мiллса, Г.Полсвелла, Д.Белла, Р.Мiхельса,
С.Лiпсета докладно аналiзувалися проблеми бюрократiї, елiти, полiтичних
партiй і груп тиску. Цим самим напрямом iдуть вiтчизнянi психологи й
соцiологи.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020