Реферат на тему:
Диспозиційна модель психологічного механізму політичної
самоідентифікації індивіда
Важливою умовою становлення громадянського суспільства є політична
активність індивіда. Людина може виступати одночасно як самостійний
суб’єкт політичного життя і як такий, що перебуває у складі колективних
та організованих суб’єктів політичного життя (груп, спільнот, рухів,
організацій). При цьому політичне функціонування індивіда в обох
випадках зумовлене як зовнішніми чинниками (чинниками політичного
середовища), так і внутрішніми, серед яких важливу роль відіграє його
політична самосвідомість – усвідомлення себе в системі політичних
відносин.
Вихідний момент політичної самосвідомості людини – її політична
самоідентифікація, що може бути визначена як процес ототожнення себе з
певним політичним суб’єктом, з його ідеологією чи символами або
уподібнення йому. По суті, це процес формування уявлення про себе як,
наприклад, члена, прихильника або противника певної політичної партії чи
руху, як опонента їх лідера, уявлення про власний статус у структурі
певного політичного інституту (держави або партійної чи виборчої
системи), уявлення про специфіку власної участі у політичних процесах у
селі, місті,
районі, області, регіоні, на теренах окремої частини світу чи планети,
усвідомлення власної прихильності чи антипатії до певних політичних
Ідеологій, цінностей, норм, традицій, звичаїв, символів – таких, як
прапор, герб, гімн, елементи одягу, жести тощо. Внаслідок цілої множини
такого роду ідентифікаційних процесів формується ряд політичних
ідентетів індивіда, тобто окремих уявлень про свою тотожність з певними
політичними феноменами, або її політична ідентичність, що розглядається
як сукупність таких уявлень людини.
Політичну самоідентифікацію доцільно розглядати як процес формування та
актуалізації вже сформованих соціальних установок людини стосовно себе
як суб’єкта політичних відносин. У доцільності саме такої інтерпретації
можна переконатись, звернувшись до ідей американських соціологів і
соціальних психологів М.Куна і Т.Макпартленда, які власне й
започаткували емпіричні дослідження феномена самоідентифікації
особистості в соціальних науках. На думку цих вчених, в основі
організації і спрямованості людської поведінки маємо наявні в індивіда
установки щодо самого себе або його суб’єктивні визначення власної
ідентичності [1]. Близьку позицію у цьому питанні посідає російський
учений Г.Ділігенський, котрий розглядає особливості соціально-політичних
установок. Як специфічний клас останніх він виокремлює установки на
ідентичність з макросоціальною спільнотою різних масштабів – від
родоплемінної до національне-державної, соціально-класової і
загальнолюдської, а також комплементарні (доповняльні) до цих аттітюдів
установки на “чужі” спільноти, які можуть мати позитивний, дружній,
негативний, ворожий, індиферентний або амбівалентний характер [2].
Аналогічні підходи поширені й у галузі електоральної соціології,
предметом якої виступають електоральні установки – сформоване на основі
попереднього досвіду і певної інформації про об’єкти виборчого процесу
ставлення виборців до участі у виборах та об’єктів вибору, що
виявляється в емоційних оцінках партій чи кандидатів та готовності
віддати за них голос [3, с. 214]. Йдеться насамперед про дві теорії
електоральної поведінки – соціологічну, що пояснює електоральний вибір
солідарністю з певними соціальними групами (класами), і
соціально-психологічну, яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з
певними партіями та ідеологіями [3, с. 154, 158]. Таким чином,
концептуалізація явища політичної самоідентифікації через залучення
теоретичних і методологічних напрацювань, набутих в ході досліджень
соціальних установок, достатньо усталена в науці. Проте слід зазначити,
що такий спосіб розв’язання даної наукової проблеми ще не вичерпав своїх
евристичних перспектив. Насамперед це стосується можливості розробки
комплексної моделі механізму політичної самоідентифікації, яка б
розкривала динамічні (процесуальні) й статичні (структурні) властивості
цього феномена, взаємозв’язок і взаємодію всіх чинників, що детермінують
його.
Не підлягає сумніву, що емпіричне дослідження політичної
самоідентифікації особистості має здійснюватися на основі відповідної
теоретико-концептуальної моделі даного феномена. Вищезгадана модель в
ході дослідницької діяльності виконує ряд важливих функцій:
теоретико-трансляцінну, емпірико-селекційну, дескриптивно-
репрезентативну, евристично-інноваційну, екстраполяційне-прогностичну,
змістовно-організаційну та наочно-ілюстративну [4]. Розробку вказаної
моделі необхідно здійснювати на основі теорії або концепції, аналітичні,
діагностичні та прогностичні можливості якої концептуально відповідають
особливостям, змісту і завданням даного дослідження. Бажані також
високий і стабільний статус теорії в науковому середовищі, її практична
апробованість при розв’язанні подібних наукових завдань.
У наукових джерелах, де розглядаються різні аспекти досліджень
соціальної самоідентифікації у пострадянському просторі, зокрема
теоретичне підґрунтя вказаних досліджень, неодноразово згадується й
використовується диспозиційна концепція В.Ядова [5]. Дана концепція в
цілому відповідає всім зазначеним вище умовам щодо використання її як
основи для розробки теоретико-концептуальної моделі політичної
самоідентифікації як процесу, заданого взаємодією цілої низки
різноманітних чинників. Окреслення концептуальних контурів даної моделі
доречно поєднати з одночасним аналізом ключових у даному контексті
положень диспозиційної концепції.
Одним із таких положень є постульоване В.Ядовим твердження про системний
характер усієї сукупності різноманітних відношень, у яких перебуває
людина. Ці відношення формуються на основі індивідуального життєвого
досвіду і являють себе у певній вибірковості й зорієнтованості у
сприйнятті зовнішніх стимулів та реагуванні на них. У концепції Ядова
вказані відношення мають назву “диспозиції”, що є похідною від
латинського слова “dispositio” (“розміщення”) і в даному випадку означає
схильності, налаштованості або, зрештою, ставлення. Завдяки аналізу
світового та радянського досвіду вивчення різних видів диспозицій та
проведеному під власним керівництвом аналітичному емпіричному
дослідженню Ядов виявив три ієрархічних рівні у диспозиційній структурі
особистості [6, с. 109-110]. На нижчому рівні знаходяться елементарні
фіксовані установки, що вивчалися грузинською психологічною школою –
неусвідомлювані й позбавлені модальності (переживань “за” і “проти”) та
пов’язані із задоволенням вітальних потреб у найбільше повторюваних
ситуаціях.
Середній рівень становлять соціальні фіксовані установки (аттітюди),
чинниками формування яких є соціальні потреби людини, пов’язані з
належністю (включенням) до мікросоціального середовища, та відповідні
соціальні ситуації, у яких можливе задоволення цих потреб. На основі
ідей М.Рокіча виокремлюють два різновиди аттітюдів: 1) аттітюди щодо
соціальних об’єктів та їх властивостей; 2) аттітюди щодо соціальних
ситуацій та їх властивостей. Оскільки об’єкти можуть мати різний ступінь
загальності, то й соціальні установки можуть бути більш чи менш
загальними. На відміну від елементарних установок нижчого рівня аттітюди
відповідно до концепції М.Б.Сміта структуровані на три компоненти: 1)
когнітивний, або розсудковий (усвідомлення об’єкта або ситуації); 2)
афективний, або емотивний (позитивна або негативна емоційна оцінка
об’єкта чи ситуації); 3) конативний, або поведінковий (певні наміри,
готовність до дій стосовно об’єкта чи ситуації).
Вищим рівнем диспозиційної структури особистості є система ціннісних
орієнтацій людини на цілі життєдіяльності та засоби досягнення цих
цілей, які детерміновані загальними соціальними умовами життя. На думку
Ядова, “система ціннісних орієнтацій, ідеологічна за своєю суттю,
формується на основі вищих соціальних потреб особистості (потреби
включені в дане соціальне середовище у широкому смислі як інтерпретація
загально-соціальних, соціально-класових умов діяльності) та
відповідності способу життя, що надає можливість реалізації певних
соціальних та індивідуальних цінностей” [6, с. 110]. Будова ціннісних
орієнтацій аналогічна будові соціальних установок, відмінність у цьому
разі полягає лише в домінуванні когнітивного компонента над афективним у
структурі перших і афективного компонента над когнітивним у структурі
других..
Спільна для диспозицій всіх рівнів модель їх формування ґрунтується на
теоретичній схемі установки Д.Узнадзе. Дану схему слід розуміти таким
чином: “у разі наявності будь-якої потреби та ситуації її задоволення у
суб’єкта виникає специфічний стан, який можна схарактеризувати як
готовність, як його установку щодо здійснення певної діяльності,
спрямованої на задоволення його певної потреби”[7]. Тільки у
диспозиційній концепції йдеться не про одну установку-диспозицію, а про
трирівневу ієрархію диспозицій, симетрично співвіднесену із трирівневими
ієрархіями потреб і ситуацій. Цей аспект концептуально відповідає
теоретичним узагальненням, зробленим на основі аналізу соціологічних та
соціальне-психологічних підходів до проблеми політичної
самоідентифікації. Причому концептуальна аналогія є правомірною, якщо
політичну самоідентифікацію людини розглядати як процес формування нею
соціальної установки щодо самої себе у контексті політичних відносин,
оскільки політична само-ідентифікація, подібно до процесу формування
диспозицій, теж спричинена: 1) потребою у включенні в політичні зв’язки
та самовизначення у системі політичних груп і спільнот; 2)
соціально-політичними нормами і рамками солідаризації у суспільстві,
тобто соціально-політичною ситуацією.
Отже, результат процесу політичної самоідентифікації – політична
самоідентичність як особливий різновид диспозицій особистості. Виникає
питання: як і які рівні диспозиційної структури причетні до цього
процесу? З огляду на когнітивний, осмислений характер політичної
самоідентифікації як процесу розглядати результуючу політичну
самоідентичність як неусвідомлювану і позбавлену модальності елементарну
фіксовану установку проблематично. Через механізм і властивості даного
диспозиційного утворення, мабуть, доцільним буде концептуалізувати
окремі випадки політичної самоідентифікації, коли вона має неосмислений
характер. Наприклад, неконтрольована поведінка людини у натовпі як форма
неусвідомлюваної самоідентифікації з оточуючими людьми, виявлення своєї
належності до них. Але це припущення потребує окремого обґрунтування, що
виходить за межі даного дослідження. Тому далі аспекти, пов’язані із
елементарними установками, не розглядатимуться. Домінуватиме
зорієнтованість на аналіз політичних самоідентичностей як соціальних
установок і ціннісних орієнтацій.
Упродовж останнього десятиліття В.Ядов схильний додатково диференціювати
соціальні установки ще на два окремих рівні диспозиційної ієрархії: 1)
нижчий – “активні соціальні установки”, які забезпечують відносну
гармонію “Я” (і саме тому є нестабільними, високодинамічними,
адаптивними) на відміну від диспозицій вищого рівня, є максимально
актуалізованими і регулюють соціальні вчинки в різних соціальних
ситуаціях за контекстом ситуації за відносного збереження самоповаги й
належної самооцінки “Я”; 2) вищий рівень – узагальнені соціальні
установки на типові соціальні ситуації та об’єкти [8]. Активні соціальні
установки мають ситуативний і мінливий характер, виконуючи адаптивні
функції. Правомірно припустити, що за певних обставин можливі випадки
виникнення ситуативної й несталої соціальної установки людини у
політичному контексті (тобто політичної самоідентифікації). Наприклад,
індивід, що є громадянином певної країни, але стало самоідентифікує себе
з іншою (або неіснуючою) країною, скажімо, в момент перемоги своєї
національної футбольної збірної одночасно з позитивними емоціями може
тимчасово відчути себе громадянином власної країни. Після згасання стану
ейфорії відновлюється звична попередня громадянська самоідентичність.
Потрібно багато різних і повторюваних ситуацій, внаслідок яких нова
громадянська установка – самоідентичність буде закріплена й усталена.
Ситуативність, зумовленість конкретними обставинами і контекстом
ситуації демонструють приклади політичної самоідентифікації українських
політиків кінця століття: “я не політик, я – ракетник” (Л.Кучма), “я не
перша, але недруга особа в державі” (О.Ткаченко), “я не політик, я –
хазяїн” (П.Лазаренко).
Зрозуміло, що більш усталений і визначений характер має політична
самоідентичність, яка за своєю природою є узагальненою соціальною
установкою особистості на себе як прихильника (противника) чи
представника типового суб’єкта або інституту політичної системи
суспільства, учасника певної типової ситуації в ході політичного процесу
в країні. Наприклад, коли людина визначає себе як прихильника або
противника певного політичного лідера, партії, руху, монархії,
президентської чи парламентської республіки, унітарного, федеративного
або конфедеративного устрою, правлячого режиму або опозиції.
Аналогічний характер має усвідомлення себе як учасника виборів,
референдуму, акції громадянської непокори, революції, громадянської
війни, потерпілим від певної політичної кризи. Політична
самоідентифікація саме такого типу становить найбільший науковий і
прикладний інтерес у сучасній політичній соціології, психології та
практиці.
Особливе місце серед політичних самоідентичностей особистості займають
ті, що мають ціннісний характер і за своєю природою є ціннісними
орієнтаціями. Коли людина надає перевагу певним політичним цінностям, то
цим вона самоідентифікує себе як їх прихильник. Під політичними
цінностями слід розуміти певні об’єкти реального або уявного характеру,
матеріальної або ідеальної природи, щодо яких суб’єкти політики
посідають позицію оцінювання, визнають за ними важливу роль у власній
життєдіяльності та вважають за необхідне наявність їх у себе. Серед
політичних цінностей можна виокремити такі, як свобода, рівність,
злагода, мир, права особи, влада, суверенітет, індивідуалізм,
колективізм тощо. По суті, будь-що може набути статусу політичної
цінності, щойно воно стає предметом політичних відносин і починає
визначати поведінку суб’єктів політики. Політичні цінності є ключовим
елементом політичної культури, яка, своєю чергою, детермінує побудову
громадянського суспільства. Система політичних цінностей, що уособлює
політичні інтереси певного суб’єкта політики, становить відповідну
політичну ідеологію. Отже, тут ідеться про особливий вид політичної
самоідентичності – ідеологічну самоідентичність. Особистість може
ідентифікуватися з цілою системою цінностей, тобто певною ідеологією в
цілому (“я – ліберал; консерватор; соціал-демократ; націоналіст”) або
лише з окремими цінностями (“я – за приватну власність”). Не є винятком
випадки, коли особистість одночасно самоідентифікується із окремими
несумісними цінностями антагоністичних ідеологій. Це залежить або від її
політичних знань, або від її інтересів.
Наступним ключовим положенням диспозиційної концепції є постулювання
наявності структурних і функціональних зв’язків між різними рівнями
диспозиційної структури особистості. На думку В.Ядова, когнітивні,
емотивні й конативні компоненти, зафіксовані в структурі кожної
диспозиції, одночасно належать до автономних і якісно однорідних
підсистем диспозиційної ієрархії: (1) когнітивної підсистеми, що охоплює
знання і досвід особистості (тобто належить до пізнавальної сфери), (2)
емотивної підсистеми (що становить сукупність всіх проявів емоційної
сфери особистості) і (3) поведінкової підсистеми (яка охоплює прояви
вольової сфери особистості) [6, с. 111]. Отже, диспозиційна ієрархія
ґрунтується на двох типах зв’язків між когнітивними, емотивними й
конативними компонентами диспозицій: (1) зв’язки між різнорідними
компонентами в межах окремих диспозицій і (2) зв’язки між однорідними
компонентами диспозицій в межах когнітивної, емотивної та поведінкової
підсистем. Зв’язки другого типу забезпечують домінування вищих рівнів
над нижчими. За логікою диспозиційної концепції, ціннісні орієнтації
детермінують зміст структурних компонентів соціальних установок,
насамперед тих, що мають узагальнений характер. Однак активні соціальні
установки, що мають більш мінливий і ситуативний характер, менше залежні
від ціннісних орієнтацій. Це “забезпечує гнучкість адаптації особистості
до умов діяльності, що змінюються, за збереження стабільності вищого
рівня диспозиційної системи” [9]. Але зрештою регуляція соціальної
поведінки людини здійснюється всією диспозиційною структурою
особистості. При цьому провідну регулятивну роль у кожному конкретному
випадку життєдіяльності відіграє відповідний з огляду на потребу та
ситуацію диспозиційний рівень (або диспозиція). Решта рівнів задіяні в
регуляції: 1) опосередковано (якщо вони є вищими щодо безпосередньо
регулятивного рівня); 2) підпорядковано, якщо вони нижчі щодо
безпосередньо регулятивного рівня.
Можна припустити, що самоідентифікація особистості з несумісними
цінностями антагоністичних Ідеологій являє “амбівалентність свідомості”,
на яку звертають увагу Є.Головаха та Н.Паніна [110]. Наприклад,
декларуючи прихильність до ринкової реформи, індивіди схильні також
сумувати за соціалізмом. У випадку, коли проринкова орієнтація належить
до вищого диспозиційного рівня – ідеологічної ідентичності, ностальгія
за плановою соціалістичною економікою, за суспільно-політичним устроєм,
в якому Україна й Росія входили до єдиного культурного та політичного
простору, належить до середнього рівня, а саме до узагальнених
політичних установок. Існує протилежна Ієрархія диспозицій індивіда:
соціалістичні цінності – ідеологічна ідентичність, бажання мати приватну
власність, що виявляється у підтримці відповідних партій – узагальнена
політична установка.
Переважання зв’язків між різнорідними компонентами (когнітивними,
емотивними, поведінковими) в межах окремих диспозицій визначатиме
пріоритет впливу на електоральну поведінку саме цієї диспозиції. Якщо ж
переважатимуть зв’язки між однорідними компонентами диспозицій у межах
когнітивної, емотивної та поведінкової підсистем, то домінуватиме вищий
рівень, у нашому випадку – ідеологічна ідентичність. Тому регуляція
електоральної поведінки здійснюється всією диспозиційною структурою,
детермінується пріоритетним рівнем диспозицій; провідну регулятивну роль
у випадку політичного вибору при цьому відіграє активна політична
установка, яка має актуалізуватися в момент вибору за ситуацією та за
потребою.
Наведена вище диференціація диспозицій подібна до положень щодо
багатогранності особистісної ідентифікації, які наводить М.Шульга [ 11
]. На його думку, для охоплення певного аспекту, зрізу особистісної
ідентичності існує поняття “ідентитет”. Ідентичність він виводить як
композицію ідентитетів – різноманітних їх видів – за сферами прояву і
спрямованостями, і пріоритетних, і менш значимих, і актуалізованих, і
латентних. Цілком припустимо, що політичні ідентитети є не що інше, як
диспозиційні компоненти, а також узагальнені та активні соціальні
установки [12].
Отже, логічно припустити, що політична самоідентифікація особистості –
це процес солідаризації індивіда з певною політичною спільнотою, змістом
та ідеологією соціальної групи, її політичними символами. Сформувавшись
під впливом політичної соціалізації, людина бере на себе певну політичну
роль з певним набором прав, привілеїв та обов’язків. У процесі
безпосередньої взаємодії, передусім із непересічними представниками
соціуму, індивід знаходить, а згодом відтворює політичні цінності,
погляди, ідеали, норми та установки, тобто формується його політична
само ідентичність, яка має системний, ієрархічно структурований
характер, її вершину становить ідеологічна самоідентичність або
сукупність політичних ціннісних ідентитетів. На середньому рівні
перебуває узагальнена політична самоідентичність, або сукупність
ідентитетів, які відповідають за самовизначення людини стосовно власного
становища у системі політичних відносин суспільства (у формі
узагальнених соціальних установок). Нижчий рівень утворює ситуативна
політична ідентифікація (у формі активних соціальних установок –
ідентитетів). Два вищих рівні мають більш-менш усталений характер, в той
час як нижчий – більш мінливий. Ступінь змістової відповідності між
вищим і середнім рівнями політичної самоідентичності більший, ніж між
вищим і нижчим або середнім І нижчим рівнями.
Таким чином, політична самоідентифікація є прогнозованою тоді, коли
існує змістова відповідність двох вищих диспозиційних рівнів в
ідеологічному смислі. У випадку розмитості одного із двох вищих рівнів
політичної самоідентичності або їх змістової невідповідності (в Україні
такий тип ідентифікації притаманний майже третині населення)
визначальною є мінлива ситуативна ідентифікація. Саме тут маємо поле
діяльності для політичних технологів, спеціалістів з РR.
Шляхом факторного аналізу ідеологічних цінностей і політичних орієнтацій
можна визначити пріоритетність впливу певного диспозиційного рівня на
електоральну поведінку.
Процес формування політичної самоідентичності безпосередньо пов’язаний
із процесом соціалізації: значною мірою, перший процес є складовою
другого. Тому для з’ясування динамічних аспектів політичної
само-ідентифікації (її генези й розпаду), на нашу думку, слід звернутися
до біографічного методу, який має релевантно виявити детермінанти
диспозиційних компонентів, визначити генезу та причинність зміни
політичних ідентичностей, а отже сприятиме цілісному вивченню
розглядуваного процесу.
Література
1. Кун М., Макпартлэнд Т. Эмпирическое исследование установок на
себя//Современная зарубежная психология. Тесты/Под ред.Г.М.Андреевой,
Н.Н.Богомоловой, Л.А.Петровской.-М., 1984.-С.180-187
2. Дигиленский Г.Г.Социально-политическая психология: Учебное пособие
для высших учебных заведений.-М.,1996.-С.163.
3. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорія, методи.-К.,
2000
4. Резнік В.С.Теоретико-концептуальне моделювання в маркетинговому
дослідженні: системно-методологічні аспекти// Соціологія: теорія,
методи, маркетинг. 1999.-№4.-С.85-96.
5. Злобіна О.Г., Тихонович В.О. Особистість сьогодні: адаптація до
суспілльної нестабільності.-Київ, 1996.-С.23;Cоциальные идентификации и
идентичности/С.А.Макеев, С.Н.Оксамитная, Е.В.Швачко.-К., 1996.-С.11;
Ядов В.А. Символические и примордиальные солидарности (социальные
идентификации личности) в условиях быстрых социальных перемен: Проблемы
теоретической социологии/Под ред.А.О.Бороноева.-СПб., 1994; Ядов В.А.
Социальная идентификация в кризисном обществе//Социологических
журнал.-1994.-№1.-С.40.
6. Ядов В.А. Диспозиционная концепция личности// Социальная психология.
История. Теория. Эмпирические исследования/Под ред. Е.С.Кузьмина,
В.Е.Семенова.-Л., 1979.
7. Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии
установки.-Тбилиси.-1961.-С.170.
8. Ядов В.А. Символические и примордиальные солидарности…С.182.
9. Хмелько В.Э. Диспозиційна концепція// Соціологія: короткий
енциклопедичний словник/ За заг.ред.В.І.Воловича.-К., 1998.-С.125-126.
10. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и
социальная практика.-К., 1994. – С.132-133.
11. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личнсти.-К.,
1996.-С.101-109.
12. Шульга М. Маргінальність як криза ідентичності// Соціологія: теория,
методи, маркетинг.-2000.-№3.-С.166-170.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
