.

Стратегічні напрями державної культурної політики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
437 2766
Скачать документ

Реферат на тему:

Стратегічні напрями державної культурної політики

 

Вступ. Проблеми, яким присвячена ця конференція, є дуже актуальними
і відображають сучасні світові тенденції розвитку культури. Це обумовлює
необхідність їх розгляду в широкому соціокультурному контексті.
По-перше, ми маємо загально цивілізаційні тенденції розвитку культури.
По-друге, нам треба вирішувати питання розвитку національної культури.
І, по-третє, оскільки йдеться про педагогічні й рекреаційні технології,
необхідно акцентувати увагу на культурно-педагогічних проблемах.

Цим обумовлена мета і структура даної статті. Спочатку буде зроблено
акцент на задачах і шляхах розвитку національної культури в Україні,
і на основі цього — перспективах розвитку вищої освіти.

1. Культура створює націю. Вона є вихідним елементом існування нації,
її самобутності, якщо хочете, елементом національної безпеки. Тому
культура потребує найпильнішої уваги з боку держави. Зміни в культурному
житті мають бути кардинальними, упереджаючими, з довгостроковим ефектом.
Я б сказав так: треба перейти від ідеології національно-оберігаючого
характеру до ідеології національно-наступаючого характеру. Вважаю,
що зараз необхідна інноваційна модель розвитку культури, комплексна
програма національної культурної політики — програма конкретних дій
з конкретними термінами і персональною відповідальністю.

2. Така програма базується на впровадженні національної ідеї в усі ланки
суспільного життя: економіку, політику, освіту. Я переконаний,
що не може бути позанаціональної економіки, позанаціонального
менеджменту, позанаціональної освіти, позанаціональної культури.
Є національна економіка, культура, освіта, політика, менеджмент.
Будь-які економічні моделі, соціально-культурні, освітні проекти можуть
розроблятися виключно на основі ментальності нації і регіональної
специфіки. Ми повинні виховувати національну інтелектуальну еліту, яка
буде спроможна утвердити Україну у світовому економічному, політичному,
культурному просторі як сильну, незалежну, економічно процвітаючу
державу.

3. Сучасні наукові дослідження показують, що всі процеси у суспільстві,
в тому числі економічні, мають культурну мотивацію і є складовими
«культурної екології». Існують американська, японська, французька,
турецька і інші економічні моделі. Можна навести багато прикладів, коли
ми запозичали певні «економічні зразки» на Заході, а у нас вони
не тільки не приживалися, а й давали зворотній ефект. Це є культурна
проблема, і в цьому плані ми кажемо про ментальність і національну
економіку. Культура є активною формою всіх відносин людей і соціальних
груп у суспільстві, «мотором» змін в суспільному житті.

4. Необхідні радикальні структурні зміни в національній культурі,
в культурному житті нації. Конче необхідно створити такі економічні,
соціальні, правові механізми підтримки культури, які можуть працювати
в «автоматичному» режимі. Ми повинні закласти довготривалий
ринково-демократичний ефект в функціонуванні і розвитку національної
культури, зробити культуру незалежною від суб’єктивного фактору — від
бажань якогось чиновника, зміни міністрів чи віце-прем’єрів…
Законотворення повинно грунтуватися на об’єктивному науковому аналізі
і моделюванні соціально-культурних процесів.

5. Фінансування повинно бути обгрунтованим, під конкретні культурні
програми, з прорахованим економічним ефектом. Гучні мистецькі акції, які
виснажують бюджет і не сприяють позитивним змінам в житті суспільства —
це не є культурною політикою, і я проти такої культурної політики.
В центрі уваги держави повинні бути культурні і освітні програми для
дітей та молоді, програми культурного будівництва на селі,
інформатизації культури, підтримки обдарованої молоді в галузі
мистецтва, науково-технічної творчості, програми розвитку внутрішнього
туризму, будівництва екологічно чистих зон відпочинку, рекреації,
парків. Такі програми повинні бути позбавлені декларативності, бути
конкретними і мати науково обгрунтований культурний ефект — тільки
у цьому випадку вони можуть фінансуватись. Результати мають бути
прозорими, з обгрунтуванням кожної затраченої копійки.

6. Головним інвестором, безумовно, повинна бути держава, хоча велике
значення надається іншим джерелам фінансування. Державна політика
європейських країн полягає у тому, що державне фінансування культури
збільшується, а наказове регулювання культури з боку держави
зменшується. Україна відстає від європейських країн світу за часткою
бюджетних асигнувань на культуру. Наприклад, у Швеції на культуру
виділяються 4,8%  бюджету, Данії — 4%, Франції — 3,3%, Латвії —
1,3%, Албанії — 0,8%, Україні — 0,3%. Крім того, якщо у країнах,
що розвиваються, частка бюджетних витрат на культуру має тенденцію
до збільшення відповідно до росту ВВП, то в Україні фінансування
культури здійснюється за залишковим принципом.

7. Державне регулювання полягає у розробці загальнополітичної лінії
культурної політики, правової, економічної підтримки культури,
координації дій, контролі і аналізі отриманих результатів, витрачених
коштів. Наприклад, в ряді європейських країн для кожного телеканалу
існують обов’язкові для виконання нормативи обов’язкового обсягу
ефірного часу, присвяченого культурі. Коли французький телеканал
TF-1 за весь 1995 рік «недобрав» всього 65 годин цього часу, він був
оштрафований Вищою радою телерадіомовлення Франції на 10 млн. долларів.
Держава повинна відстоювати свої позиції в культурі. Державна культурна
політика передбачає врахування самого широкого спектру факторів —
соціальних, економічних, політичних, правових відносно тих завдань, які
повинні бути вирішені в галузі культури.

8. Необхідно провести повну інвентаризацію ресурсної бази культури:
художні і культурні цінності, матеріальні об’єкти, інформаційна база,
кадри, асигнування на культуру, які йдуть з різних джерел. На цій основі
слід вибудувати пріоритети, визначити ефективні з точки зори культурних
цілей конкретні програми і здійснити їх цілеспрямоване фінансування.

9. Необхідно різноманітити джерела фінансування. Перш за все,
продуктивним вважається зробити ставку на такі три джерела:

збільшення долі бюджетних асигнувань на культуру, як на регіональному,
так і на місцевому рівнях;

благодійницькі надходження;

кошти від господарювання, звільнені від обов’язкових платежів.

10. Розробка нормативів бюджетних асигнувань повинна враховувати
не один, а декілька показників (кількість жителів, інфраструктура,
географічне положення, демографічний стан, регіональна специфіка,
історико-культурний потенціал та ін.). Ефективним вважається введення
в дію системи грантів, принципу програмно-цільового фінансування;
повноформатного бюджетного фінансування об’єктів базової інфраструктури
від місцевого до загальнодержавного рівня; розробка системи кредитування
у культурі, експериментальна перевірка нових моделей господарювання,
орендних відносин і т.д.

11. Роздержавлення об’єктів культурно призначення — це один з підходів,
який дає можливість покращити ситуацію в культурі, в тому числі
фінансово — але за умови зваженості, продуманості. В нинішніх
економічних умовах закриття, ліквідація чи перепрофілізація закладів
культури на складські приміщення, як це відбувається — не є позитивним
рішенням. Роздержавлення — передача частини об’єктів у недержавну
власність — дає можливість позабюджетного фінансування, зробити
культурне життя різноманітнішим, повноструктурним, впровадити нові форми
дозвілля, нові послуги, ідеї, проекти.

12. Роздержавлення повинно відповідати державним потребам в галузі
культури. Для цього необхідно:

визначити «базову інфраструктуру культури», яка б повністю утримувалась
за рахунок бюджету.

вирішити питання про гарантований «кошик мінімальних культурних потреб»
людей;

вирішити питання про податкові стимули для тих, хто надає культурні
послуги соціально незахищеним верствам населення (інваліди, пенсіонери,
безробітні та ін.);

перепрофілювати моно-функціональних об’єктів у багато-функціональні,
сприяння появі соціально-культурних комплексів (особливо в районних
центрах), які б виконували функцію культурного обслуговування села.

13. Інформатизація є стратегічним пріоритетом державної культурної
політики. Це означає:

будівництво глобальних комп’ютерних мереж; оснащення закладів культури
і мистецтв новою технікою;

створення веб-сайта у кожному «базовому» об’єкті культури;

обов’язкове бюджетне фінансування підписки нового переліку періодики
в бібліотеках та бібліотечних системах;

підтримка наукових досліджень у сфері інформатизації культури;
інтенсивні інформативно-культурні акції України в Інтернеті (в тому
числі інтерактивні міжнародні конференції, чати та ін.);

законодавчий захист авторського права у глобальних мережах.

14.Вирішення завдань розвитку культури передбачає розробку
і впровадження новітніх освітніх технологій. Освіта й культура настільки
тісно пов’язані, що розгляд одного не може біти здійснений без іншого.
Освіта є складової культури, і водночас — саме через освіту можливий
культурний розвиток. Успішне вирішення проблем освіти, на мій погляд,
потребує застосування сучасних технологій діагностики, моделювання
і вирішення складних соціальних проблем — у широкому розумінні
технологій управління проектами. Менеджмент проектів — це розуміння
природи проектів, планування проекту, контроль за проектами — і тільки
потім — визначення ролі та дій менеджера як особливого управлінського
ресурсу. Говорячи про національну освіту як проект, ми повинні, перш
за все, визначити місце освіти у контексті культурних, соціальних,
економічних процесів у державі, вибудувати стратегії і пріоритети,
визначити відповідні проблемні блоки, виявити природу проблем, розробити
інтегральну модель їх комплексного вирішення, інвентаризувати всі
ресурси — матеріальні, кадрові, інформаційні, обгрунтувати конкретну
програму дій з визначенням етапів, строків, джерел фінансування
і конкретних виконавців».

15. Є кілька чинників, які обумовлюють необхідність кардинальних змін
у національній освіті, переосмислення її парадигми в цілому. Це розвиток
мультимедіатехнологій навчання, доступність і постійне оновлення
інформації, зростання обсягу інформаційних потоків, перетворення
фізичної взаємодії між учасниками всіх процесів у суспільстві
на віртуальні. Сучасна освіта — це багатогранний процес, який містить
всю сукупність різноманітних впливів на людину, і для її результату
не має суттєвого значення спосіб і місце її здобуття. Це означає свободу
вибору засобів, методів, форм навчання, доступ до будь-яких видів
й типів освіти. Не диплом на все життя, а освіта протягом усього життя
стає необхідним атрибутом життя суспільства і людини».

16. Стратегія розвитку вищої освіти полягає у зміцненні національної
системи освіти, адаптації її до ринкових і демократичних перетворень,
вибудуванні інформаційної концепції освіти, входження освіти України
в європейський і світовий інформаційний простір. Пріоритетом освіти
є не власне передача знань студентам й навіть не «потреби народного
господарства», а розвиток особистості, здатної самостійно і вільно
мислити й діяти.

17. Ефективність освіти можна розглядати з точки зору потреб
як суспільних, так і особистісних. З першої точки зору вона визначається
внеском в економіку держави, впливом на продуктивність праці людини,
на рост добробуту нації. З другої — тим, як вона задовольняє освітні
потреби людини: маються на увазі спектр напрямків фахової підготовки,
зміст, якість, здатність працювати на перспективу, допомогти людині бути
успішною в інформаційному суспільстві».

18. Те, що освіта часто розглядається як затратна, неприбуткова сфера,
є, на мій погляд, неправильним. Відомо, що існує прямий зв’язок між
освітою і економічним зростанням суспільства. Але для того, щоб отримати
прибуток, треба спочатку зробити капіталовкладення. Це — бізнес.

Часто бізнес-освіту розуміють як процес підготовки менеджерів.
Це, на мій погляд, дуже вузько. В рамках концепції бізнес-освіти,
розробленої на базі національного університету культури і мистецтв,
бізнес розглядається у контексті управлінських технологій відповідно
до актуальних соціальних, культурних, економічних проблем суспільства.
Саме у цьому полягає відмінність між «цивілізованим» і «нецивілізованим»
бізнесом. Управління — це компетентність і культура, це вміння відчувати
потреби суспільства і бути потрібним суспільству. Це, по-перше,
розуміння того, що освіта є основою економічного розквіту країни;
по-друге, це створення нових престижних, конкурентноздатних
спеціальностей, які формують фахівця нового покоління, по-третє,
реформування вищої освіти відповідно до законів ринкової економіки,
по-четверте, наповнення змісту освіти найновітнішим матеріалом,
запровадження сучасних технологій навчання з високим рівнем
інформатизації навчального процесу; по-п’яте, ділові
зв’язки з замовником фахівців, бо у кінцевому варіанті і студент,
і викладач, і керівник вищого навчального закладу мають перебудувати
свою роботу відповідно до нових підходів до управління системою вищої
освіти, що базуються на ринкових засадах.

19. В умовах інформаційного суспільства актуальною стає підготовка
«менеджера знань» — спеціаліста, який вміє управляти інформаційними
потоками, здатен систематизувати, квантувати, структурувати інформацію
і адаптувати її до конкретних практичних проблем. Зараз не можна
навчитися чомусь один раз на все життя. Обсяги інформації зростають
у геометричній прогресії, знання швидко застарівають, а професійні
вимоги до фахівців швидко змінюються. Тому освіта повинна сформувати
у людини здатність оперативно опрацьовувати і засвоювати нові знання,
фахово змінюватися протягом всього життя, забезпечити можливості повного
доступу до найновітніших наукових розробок. Сучасні мультімедійні
технології дозволяють максимально індивідуалізувати навчання, здійснити
перехід до віртуально-тренінгової технології навчання, а навчальні
заклади перетворити на своєрідні віртуально-інформаційні центри.
Необхідна кардинальна транформація освіти, впровадження принципово нових
підходів і моделей.

20. Тут виникає, наприклад, проблема п’ятирічної підготовки спеціаліста,
адже ті знання, які студент засвоїв на першому курсі, застаріють, коли
він буде на п’ятому. Виникає проблема перепідготовки кадрів. Необхідна
кардинальна, корінна транформація освітянської практики. Хочу
підкреслити: не косметичний ремонт, а впровадження принципово нових
підходів і моделей. Думаю, треба кардинально змінювати й форми
освітянської практики, бо форма — річ консервативна, яка стримує
втілення нового змісту.

21. Один з недоліків в нашій освіті — її консервативність у плані
змісту, форм і технологій. Часто школярів і студентів вчать застарілим
знанням на застарілій матеріальній базі, застарілими методами. Освіта
повинна випереджати практику, працювати на перспективу. Наприклад, якщо
бізнес у сучасному суспільстві стає «електронним», то студентів треба
вчити саме електронному бізнесу. Якщо на ринку з’являються нові
програмні розробки для економістів, то треба їх відразу впроваджувати
у навчальний процес, а не вчити на програмах річної чи дворічної
давнини.

У Київському національному університеті культури і мистецтв ми постійно
шукаємо в цьому напрямі, і вже зараз готові запропонувати державі нові
підходи. Зараз університет культури — це потужна освітня корпорація, але
ми бачимо перспективи його розвитку також як інформаційної, віртуальної
освітньої корпорації.

22. Ми живемо у час, коли людям потрібна зведена інформація з усього
світу у зручний їм час, причому інформація, що оновлюється щодня.
Фізична природа взаємодії заміняється віртуальною у всіх ланках життя,
сучасний бізнес розвивається саме як віртуальний бізнес. Ділові
і навчальні операції здобувають форму інформаційних потоків у глобальній
мережі, і на це треба робити ставку в наданні освітніх послуг. Заклад
освіти повинен бути штурманом в морі інформації, а це принципово інша
модель освіти, яку ми впроваджуємо в діяльність університету культури
і мистецтв. Ми ввели нові дисципліни, які формують у студентів навички
менеджменту знань, зробили ставку на роботу студента в віртуальних
мультимедіацентрах університету, де студенти вчаться самостійному пошуку
і обробці інформації, віртуальному менеджменту і бізнесу.

23. Це, зрозуміло, змінює підходи і до кадрової політики в галузі
освіти. Ми живемо в епоху, коли підітки-користувачі Інтернет більш
освічені в інформаційних технологіях, ніж професори, середній вік яких
50 років. Вирішення кадрової проблеми вбачається у співпраці різних
поколінь викладачів, в омоложенні викладацького складу, у ставці
на молоде покоління, яке здатне приймати нові, сміливі рішення, бачить
можливості і механізми вирішення нестандартних ситуацій, більш
адаптоване до реалій сучасного життя.

24. Здорова конкуренція між навчальними закладами — умова підвищення
якості освіти. Студенти обирають той вуз, який найкраще проявив себе
на освітньому ринку з точки зору освітніх послуг,
професорсько-викладацького складу, інфомаційного і побутового сервісу.
Освітні послуги повинні бути надзвичайно якісними, забезпечувати
студенту максимум можливостей для розвитку і самореалізації. Ті освітні
заклади, які не встигають за темпами життя, які не в змозі витримати
вимоги часу і бути у постійному пошуку — виходять з гри. Думаю, що так
і повинно бути. Стратегія розвитку національної освіти полягає
в її інформатизації, спрямованості на потреби суспільства завтрашнього
дня і на потреби кожної конкретної особистості, подоланні стереотипів
мислення і пошуку принципово нових рішень. Тільки за таких умов
ми зможемо готувати фахівців нового покоління, здатних жити і творити
в умовах інформаційного суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

Державна національна програма «Освіта» / Україна XXI ст./. —
К.: Райдуга, 1994. — 61с.

Державна програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля» — К.: УЦКД,
1995. — 18с.

Дридзе Т.М., Орлова Э.А.  Основы социально-культурного проектирования —
М.: НИИК, 1996. — 196 с 

Ерасов Б.С. Социальная культурология: [Учеб. для вузов по направлениям
«Социология», «Культурология»]. — 3-е изд., перераб. и доп.. —
М.: Аспект Пресс, 2000. — 590с.

Журавський В. С. Вища освіта як фактор державотворення і культури
в Україні — К., 2003. — 416с.

Закон України про вищу освіту / Верховна Рада України. Інститут
законодавства. — К., 2002. — 96с.

Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти //
Початкова школа, 1996, №2. -С. 12 — 24.

Концепція естетичного виховання учнівської молоді в умовах відродження
національної культури // Інформ. зб. МО України. — 1992. — №5. — с.2–5

Концепція національного виховання // Освіта, 26 жовтня, 1994. — с.4–5.

Концепція позашкільної освіти та виховання // Освіта, 5 березня, 1997. —
с.3–4.

Концепція формування світогляду громадянина України // Освіта,
20 листопада, 1996. — с.8–9.

Охорона культурної спадщини в Україні: Зб. нормат. докум. К. : ХІК,
2003. — 112с.

Рубцов В.В.  и др. Коммуникативно-ориентированные образовательные среды.
Психология проектирования: Сб. ст. /Сост.: В.В.Рубцов, Н.И.Поливанова,
И.В.Ривина, И.М.Улановская, Е.В.Высоцкая, А.К.Зак; Под ред.
В.В.Рубцова.  — М., 1996. — 158 с.

Социальное проектирование в сфере культуры: Методологические проблемы.
Сб. науч. тр. НИИК. — М.:НИИК, 1986

Социальная коммуникация и социальное управление в экоантропоцентрической
и семиосоциопсихологической парадигмах: В 2-х кн. / РАН; Институт
социологии; Центр социального управления, коммуникации
и социально-проектных технологий /Т.М.  Дридзе (отв.ред.). — М. :
Издательство Института социологии РАН, 2000. — 156с.

Соціокультурні ідентичності та практики. — К.: НАН України, 2002. —
314с.

Українська культура: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ.
конф., присвяч. Року культури в Україні, 28 жовтня 2003р. — Х. : ХДНБ,
2004. — 89с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020