.

Документи на новітніх носіях інформації (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1421 27637
Скачать документ

Курсова робота

Документи на новітніх носіях інформації

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. МІКРОГРАФІЧНИЙ ДОКУМЕНТ

1.1. Загальна характеристика мікрографічного
документа………………….5

1.2.
Мікрофільм……………………………………………………..
………………………….8

1.3.Мікрофіша…………………………………………………..
………………………………9

1.4.Мікрокарта………………………………………………….
………………………………10

РОЗДІЛ 2. МАГНІТНИЙ ДОКУМЕНТ

2.1. Магнітна
стрічка………………………………………………………..
……………….11

2.2. Магнітна
карта………………………………………………………….
………………..13

2.3. Магнітний
диск…………………………………………………………..
………………13

РОЗДІЛ 3. ОПТИЧНИЙ ДОКУМЕНТ І ГОЛОГРАМА

3.1. Оптичний
диск…………………………………………………………..
……………….16

3.1.1.
Аудіо-компакт-диск………………………………………………
………………….18

3.1.2.
CD-ROM…………………………………………………………
………………………..21

3.1.3.
Відео-компакт-диск………………………………………………
………………….21

3.1.4.
DVD-диск……………………………………………………….
……………………….21

3.1.5. Магнітооптичний
диск…………………………………………………………..
…22

3.2. Голограма як вид
документа………………………………………………………
. 25

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………….39

СПИСОК
ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………………..
…………….40

ВСТУП

Інформатизація суспільства, бурхливий розвиток мікрографії, комп’ютерної
техніки і проникнення її в усі сфери людської діяльності визначили появу
документів на новітніх, нетрадиційних, тобто не паперових носіях
інформації.

Поняття «новітній» і «нетрадиційний» документ багато в чому умовні і
стосуються назви групи документів, що на відміну від традиційних, тобто
паперових, як правило, вимагають для відтворення інформації використання
технічних засобів. До цієї групи належать документи у вигляді фільмів,
мікрофіш, звукових магнітних записів, а також у вигляді дискретних
носіїв для комп’ютерного читання (дисків, дискет) і т.п. Отже, об’єктом
дослідження є всі новітні, нетрадиційні документи.

Предметом дослідження є вся система інформаційних комунікацій, в якій
існують і функціонують документи.

Мета роботи: дослідити документи на новітніх носіях інформації,
охарактеризувати та класифікувати їх.

Мета визначає завдання роботи:

дати загальну характеристику основних видів документів;

розкрити основні поняття документа;

дослідити історію створення документа.

Поставлені завдання допомагають послідовно вибудувати її структуру.
Робота складається зі Вступу, чотирьох розділів, Висновків, Списку
літератури.

У Вступі визначена мета, завдання та структура роботи. Подані основні
поняття документа.

У Розділі 1 “Перфорований документ” дано характеристику перфорованих
документів, історію розвитку і класифікацію.

У Розділі 2 “Мікрографічний документ” перераховується види документів
цього типу та подається їх загальна характеристика.

У Розділі 3 “Магнітний документ” розкриваються такі поняття як магнітна
стрічка, магнітна карта, магнітний диск. Описуються їх особливості.

У Розділі 4 “Оптичний документ і голограма” визначено необхідність
виділення оптичного документа як окремого виду. Визначено роль голограми
в сучасному світі.

Висновки підсумовують результати дослідження, визначають місце і функції
документів на новітніх носіях інформації в системі інформаційних
комунікацій.

Список літератури включає 13 найменувань.

Носії інформації на перфострічках, перфокартах, магнітних і оптичних
носіях, а також інші документи, призначені для перекладу на іншу мовну
систему, належать до групи матричних документів. Документи на новітніх
носіях інформації, як правило, не підлягають безпосередньому сприйняттю,
зчитуванню.

Інформація зберігається на машинних носіях, а частина документів
створюється і використовується безпосередньо в формі, пристосованій для
машинного прочитання.

За призначенням для сприйняття розглянуті документи належать до
машиночитаємих. Це документи, призначені для автоматичного відтворення
інформації, що знаходиться в них. Зміст таких документів цілком або
частково виражено знаками (перфорація, матричний магнітний запис,
матричне розташування знаків, цифр і т.п.), пристосованими для
автоматичного зчитування. Інформація записується на перфораційних картах
або стрічках, магнітних стрічках, картах, дискетах, спеціальних бланках
і подібних носіях.

Документи на новітніх носіях інформації належать до класу
технічно-кодувальних, утримуючий запис, доступний для відтворення тільки
за допомогою технічних засобів, у тому числі звуковідтворюючої,
проекційної апаратури або комп’ютера.

З усього масиву існуючих документів розглянута група виділяється за
способом запису і зчитування інформації. Відповідно до цієї ознаки
документи на новітніх носіях інформації поділяють на:

* документи на перфорованих носіях інформації (перфоровані документи),
до складу яких входять перфокарти, перфострічки, апертурні карти;

* документи на магнітних носіях інформації (магнітні документи), до
складу яких входять магнітні стрічки, магнітні карти, магнітні диски
гнучкі (дискети) і тверді, а також відео диски;

* документи на оптичних носіях інформації (оптичні документи), групу
яких складають мікрографічні документи (мікрофільми, мікродиски,
мікрокарти) і оптичні диски;

* документи на голографічних носіях інформації (голографічні документи).
До них відносять голограми.

За характером зв’язку документів з технологічними процесами в
автоматизованих системах розрізняють:

* машино-орієнтований документ, призначений для запису і зчитування
частини інформації, що утримується в ньому, засобами обчислювальної
техніки (заповнені спеціальні форми бланків, анкет і т.п.);

* машиночитаємий документ, придатний для автоматичного зчитування
інформації, що утримується в ньому, за допомогою сканера (текстові,
графічні й інші види запису, поштовий індекс);

* документ на машиночитаємому носію, створений засобами обчислювальної
техніки, записаний на машиночитаємий носій: магнітну стрічку (МС),
магнітний диск (МД), дискету, оптичний диск і т.п., і оформлений у
встановленому порядку;

* документ-машинограма (роздруківка), створений на паперовому носії за
допомогою засобів обчислювальної техніки й оформлений у встановленому
порядку;

* документ на екрані дисплея, створений засобами обчислювальної
техніки, відбитий на екрані дисплея (монітора) і оформлений у
встановленому порядку;

* електронний документ, що містить сукупність інформації в пам’яті
обчислювальної машини, призначений для сприйняття людиною за допомогою
відповідних програмних і апаратних засобів.

РОЗДІЛ 1

МІКРОГРАФІЧНИЙ ДОКУМЕНТ

1.1. Загальна характеристика мікрографічного документа

У масиві документів особливе місце займають носії інформації, що містять
одне або кілька мікрозображень, що одержали загальну назву
мікрографічних документів або мікроформ.

Мікрографічний (грец. мikros — малий, grapho — пишу) документ
виконується на мікроносії у вигляді мікрокопії або оригіналу
мікродокумента. Цей клас документів складають мікрофільми (МФ),
мікрофіші (МФШ) і мікрокарти (МК).

Мікрографічні документи або мікроформи виробляються в компактній формі
на фото-, кіно-, магнітострічці або оптичному диску. Їхніми відмінними
рисами є малі фізичні розміри і вага, значна інформаційна ємність,
компактність збереження інформації, необхідність спеціальної апаратури
для її зчитування. Прогнозований термін служби мікроформ — 500 і більш
років.

Мікрографічні документи є результатом репрографії, мікрографії або
мікрофільмування. Репрографія – узагальнена назва процесів копіювання
документів, не зв’язаних (на відміну від поліграфії) із застосуванням
друкованих форм (фотографування, світло- та електрофотокопіювання).
Мікрографія – напрямок репрографії, що включає способи виготовлення,
обробки, використання мікроформ. Мікрофільмування – фотографування
різних документів для одержання мікрофільмів.

Класифікація мікроформ – одна із суперечливих і недостатньо розроблених
у сучасному діловодстві. До основних ознак мікроформ, як правило,
відносять: походження, спосіб документування, спосіб запису інформації,
матеріальну основу документа, форму носія інформації, інформаційну і
ін.

За ознакою походження мікроформи поділяють на два види: оригінальні
мікродокументи і мікрокопії.

Першими за часом виникнення є мікрокопії (рукописів, книг, газет,
малюнків, креслень і т.п.), що зменшують розміри оригіналу в кілька
разів (10, 100 і більш). Мікрокопії завжди передує документ на паперовій
основі. Інтеграція процесів обчислювальної техніки і мікрографії
призвела до створення оригінальних мікродокументів, яким не передує
документ у традиційній друкованій формі. Інформація з ЕОМ виводиться
прямо на мікрофішу або мікрофільм, минаючи паперову основу. За способом
документування розрізняють фотографічні і поліграфічні мікроформи. З них
до відтворених фотографічним способом відносяться мікровідбитки на
прозорій основі (мікрофільм рулонний, у відрізку, прозора
мікрокарта-мікрофіша); мікровідбитки на непрозорій основі (мікрокартка
непрозора, на паперовій основі, мікрокард, мікролекс, мікротейп,
мікрострип); мікроформи, відтворені поліграфічним способом (мікрокарта,
мікропринт, мініатюрна офсетна печатка). Існують також магнітні,
лазерні, оптичні, голографічні та ін. мікроформи.

За способом запису інформації розрізняють мікроформи двох видів:
аналогові і дискретні.

В аналогових мікроформах мікрозображення натуральне (незакодоване),
зменшене за форматом. До них відносяться: МФ, МФШ, мікропринти та ін.
фотографічні і поліграфічні мікроформи. На дискретних мікроформах
інформація записана в закодованому, а не в натурально зменшеному
вигляді. До дискретних відносяться лазерні мікроформи (голографічні
мікроформи, оптичні диски), магнітні мікроформи (магнітооптичні диски,
магніто-відеодиски і класичні магнітоформи: магнітні стрічки, магнітні
карти, магнітні диски) і мікроформи електромеханічного запису (аналогові
відеоформи, грамплатівки).

В залежності від матеріальної основи мікроформи підрозділяють на прозорі
(аркушевий мікрофільм для швидкого здійснення інформаційного пошуку) і
непрозорі (мініатюрне факсиміле, мікрокадр, мікротейк і мікрострик,
мікрокрит, мікролено).

За матеріальною конструкцією розрізняють рулонні мікроформи з лінійним
розташуванням мікрозображень (рулонні МФ), плоскі носії з двомірним
розташуванням мікрозображень (МФШ, непрозорі МК), складені мікроформи
(клясерні карти типу «джекет», апертурні карти).

В залежності від інформаційної ємності розрізняють мікроформи великої
(рулонні МФ на котушках ємністю до 44 тис. кадрів, ультрафіши — до 3,2
тис. кадрів) і малої ємності (ФШ до 60-100 кадрів, непрозорі МК до 100
кадрів, апертурні карти до 8 кадрів). Мікроформи відносяться до
машиночитаємих документів, для їхнього створення і використання
потрібні спеціальні апарати (мікрофільміруючий читально-копіювальний або
читальний апарат).

Першу непрозору мікрокопію — прародительку сучасної фотографії —
виготовив Д. Даснер у 1839 р. (Франція). У 1852 р. йому вдалося
виготовити першу мікрокопію на прозорій основі. У 1853 р. А. Рослінг
зробив першу спробу мікрокопіювати друкований матеріал газети, а в 1854
р. X. Даймонд — рукопису. У 1860 р. Р. Дагрон виготовив перший апарат
для перегляду мініатюрних зображень. У 1870 р. Г. Скамоні експериментує
над виготовленням мікрокопій на непрозорій основі. Після 1905 р.
мікрокопіювання почали використовувати бібліотеки. У 1919 р. Бродлі А.
Фіске (США) запатентував перший апарат для читання мікрофільмів. У нашій
країні розвиток мікрофільмування почалося в 1929 р. З 1930-х років воно
розповсюджується й у країнах Західної Європи. Поступово розширюється
номенклатура мікроносіїв. Поряд з рулонним застосовується мікрофільм у
відрізку.

У 1939 р. з’явилися мікрофіши. Ф. Райдер (США) уперше запропонував
застосовувати мікрокопії для збереження документів у фондах бібліотек.

У середині 1950-х років у США вперше з’явилися оригінальні публікації на
мікрофішах, тобто аналогові МФШ. У цей же час виникли перші
автоматизовані мікрографічні системи.

У 1948 р. виникла мініатюрна офсетна печатка (ідею якої висунув А. Бонні
в 1930 р.). З 1950 р. мікропринти знайшли широке застосування у виданні
документів.

У 1960-х роках стали відомі ультрафіши зі зменшенням площі в 62500
разів. При такому зменшенні в пачці плівок форматом 75х125 мм і висотою
8 см можна розмістити 1 млн. сторінок тексту.

До кінця 1970-х років мікроформи вважали лише надійною формою збереження
інформації і використовували для створення страхових фондів документів.
На початку 1980-х років за рубежем з’явилися скануючі пристрої
мікрокопіювання і передачі мікрокопійованої інформації на відстань. Була
розроблена технологія корегування інформації на мікрофіші і перші
електрооптичні носії інформації.

З виникненням ЕОМ і лазера з’явився новий вид мікро форми – COM
(computer output microfilm – система виведення інформації з ЕОМ на
мікроносій) – мікроформа, якій не передує оригінальний документ.
Інформація з ЕОМ у формі електричних сигналів надходить на
електрооптичний перетворювач, звідки побуквенно виводиться на
світлочутливу плівку. Інформація в кодованій формі утримується в пам’яті
ЕОМ, а документ, як такий, створюється на основі цієї інформації тільки
при формуванні СОМ-мікроформи. Тому СОМ-мікроформа може бути прирівняна
до первинного документа, оригінала, а не до копії, одержання такої мікро
форми – реєструючий, а не копіювальний процес.

Наприкінці 1980-х років з’явилися системи CIM (computer input microfilm
– системи введення інформації з мікроносія в ЕОМ). Розроблено системи,
що з’єднують мікрографію й електронну обробку даних.

Пристрої СОМ дозволили впровадити в практику технологію прямого випуску
документів на мікроносіях, тобто оригінальних мікроформ. Пристрої CIM
змогли прискорити обробку інформації в 10-12 разів у порівнянні з
традиційними системами. Мікроформа стала невід’ємною частиною
електронних інформаційних систем. У той же час розробляються
автоматизовані мікрографічні системи й електронно-цифровий спосіб
кодування інформації на мікроформах.

У 1980-і роки для інформаційних цілей почали використовуватися оптичні і
відеодиски (у 1984 р. – КОД, у 1987 р. – WORM – Write Once Read Many і
DVI – Digital Video Interactive, а в 1988 р МОД – магнітно-оптичний
диск) – особливо об’ємні дискретні (що складаються з окремих частин)
мікроформи. На основі цих носіїв інформації були створені системи, що
інтегрувалися з аналого-мікрографічними і голографічними системами.

Мікроформи широко використовуються для збереження великих обсягів копій
документів і даних.

1.2. Мікрофільм

Мікрофільм (МФ) – зменшена копія документа, отримана фотографічним
способом. МФ містить одне або кілька текстових і графічних
мікрозображень, об’єднаних спільністю змісту.

За часом появи в зовнішньому середовищі МФ поділяються на два види:
мікрофільми-копії і мікрофільми-оригінали.

МФ-оригінал – це мікрофільм першого покоління, виготовлений у результаті
безпосереднього фотографування документа. Такий МФ використовується на
правах або замість оригіналу документа. МФ на правах оригіналу має
відмітний символ виду “п” (прописна буква українського алфавіту), що
розташовують на початку або наприкінці рулону, відповідно перед і після
контрольних кадрів. МФ-копія — це мікрофільм другого покоління,
виготовлений у результаті послідовного копіювання МФ першого покоління
n-ну кількість разів. На МФ-копії, отриманої з МФ-оригіналу, відмітний
символ мають отвори (перфорації), що визначають його порядковий номер:
дублікат 1-п, дублікат 2-п і т.д.

Розрізняють два основних види мікрофільмів: рулонний і мікрофільм.

Мікрофільм на рулонній плівці називається рулонним МФ. Він може
складатися з одного, декількох рулонів і на одному рулоні може бути
кілька мікрофільмів. Такі носії, інформація на які розміщається
послідовно по всій довжині рулону — сторінка за сторінкою, креслення за
кресленням, відносять до лінійних або безперервних мікрооригіналів.

Більшість рулонних МФ виробляється на стандартних фотоплівках шириною
16, 35 і 70 мм. Найбільш широко для мікрофільмування різних документів
(книг, журналів, архівних матеріалів) застосовується плівка шириною 35
мм. На плівці шириною 16 мм, як правило, копіюються машинописні
документи (ділові документи, звіти про НІІ і ОКР, дисертації). Великі за
форматом документи (карти, креслення, схеми) копіюють на плівці шириною
70 мм. Довжина рулону мікроплівки в основному складає 30-35 м. На рулоні
35 мм плівки міститься 750-860 кадрів, а на плівці шириною 70 мм —
240-280 кадрів.

МФ зберігають у касетах, металевих коробках, поміщених у сейфах.

За простотою і швидкостю виготовлення рулонні МФ перевершують всі інші.
За одна годину можна зняти до 30 000 сторінок при зйомці в апаратах з
автоматичною подачею сторінок оригіналу. Перевага рулонних мікроносіїв
полягає ще й у тім, що на них може бути знята велика кількість кадрів —
документів, при цьому виключається можливість утрати частини
сфотографованих документів. Рулонні МФ порівняно дешеві.

До недоліків рулонних МФ можна віднести: складність пошуку окремого
документа в їхньому масиві; трудомісткість внесення змін і доповнень;
підвищений знос плівки, оскільки при кожнім пошуку потрібен перегляд
усього рулону; неможливість прямого доступу до документа й ін.
Незважаючи на це, рулонні МФ широко використовуються як носії інформації
при виготовленні одиничних екземплярів мікрооригіналів, при створенні
архівних фондів, організації масивів документів одноразового
користування в НДІ, КБ, на підприємствах і ін.; при мікрофільмуванні
документів великих обсягів для мініатюризації бібліотечного і
довідково-інформаційного фонду, створення його страхової частини.

Мікрофільм у відрізку — МФ на рулонній плівці у вигляді відрізка
довжиною не більш 230 мм.

Відрізки МФ уперше були застосовані в 1950-х роках для збереження і
ручного пошуку мікрофільмів. При використанні даної системи рулонну
плівку після експонування й обробки розрізають на відрізки по 5-10
кадрів. Ці відрізки вкладаються потім у наклеєні на стандартні планшети
прозорі конверти. На одному планшеті кріпиться визначена кількість
конвертів. Планшети з відрізками МФ зберігаються в папці. Пошук
необхідної інформації здійснюється по змісту, у якому вказуються номер
планшета, а також координати кадру по вертикалі (номер конверта) і
горизонталі (номер кадру).

Відрізок МФ для ІПС має фіксовані розміри 35х160 мм. На ньому
розміщаються 8 інформаційних кадрів і один адресний. На інформаційних
кадрах може бути розміщене до 16 сторінок зброшурованого тексту при
кратності зменшення 11х. Адресний кадр містить пошукові ознаки:
порядковий номер касети, у якій зберігається даний відрізок, а також
п’ятизначний код для механізованого пошуку. Для правильного розміщення
відрізка в масиві передбачені пази, а для механізованого пошуку —
крайова перфорація, що відповідає значенню обраного коду.

1.3. Мікрофіша

Мікрофіша (МФШ) – плоска мікроформа з розташуванням мікрозображень у
формі сітки.

МФШ являє собою відрізок фото-, діазо- або везикулярної плівки
стандартного формату 75х125 мм, 105х148 мм, 180х240 мм, на якій у
заданій послідовності розташовується мікрозображення. Читати МФШ можна
на читальному апараті за допомогою діапроектора.

МФШ бувають оригіналами (з використанням систем ЕОМ) і копіями
документів.

У залежності від кратності зменшення зображення при зйомці і кількості
кадрів ФШ розділяють на:

• мікрофіши (кратність зменшення від 18х до 24х, кількість кадрів від 60
до 90);

• супермікрофіши (кратність зменшення від 50х до 60х, кількість кадрів
від 200 до 300);

• ультрамікрофіши (кратність зменшення від 100х до 150х, кількість
кадрів до 3200).

Інформаційне поле МФШ складається з поля заголовка і растрового поля.
Зверху розміщається людиночитаємий заголовок, що відбиває зміст
документа. Запис мікрозображень у растровому полі проводять послідовно в
горизонтальному і вертикальному напрямках; у рядку (ряду) — зліва на
право, у графі (колонку) — зверху вниз. Положення кожного кадру
однозначно визначається номером ряду і стовпця.

Мікрофіша в порівнянні з рулонним мікрофільмом має ряд переваг. Пошук
необхідної інформації, якщо відомо номер кадру, здійснюється більш
просто, чим у рулонних мікрофільмах. Менший механічний знос плівки, тому
що при пошуку проглядається лише одна мікрофіша, що містить потрібну
інформацію, а не весь документ; крім того, знаючи пошукові ознаки
(наприклад, номер мікрофіши і кадру), можна точно підвести потрібний
кадр під об’єктив читального апарата. Для збереження МФШ можна
використовувати каталожне устаткування, що випускається серійно, а
пересилати мікрофішу поштою так само просто, як і звичайний лист,
листівку і т.д.

1.4. Мікрокарта

Мікрокарта (МК) — носій інформації на фотоплівці, що вставляється в
апертурну або клясерну карту.

Мікрокарта — це документ, аналогічний мікрофіші, але виготовлений на
непрозорій основі (на відрізку фотографічного або звичайного папера, а
також на металевій основі). Читають МК на читальних апаратах за
допомогою епіпроектора (тобто у відбитому світлі). МК мають механічну
міцність, схожу з міцністю книг, журналів, фотокопій. Для МК характерні
всі переваги мікрофіш. Крім того, у мікрокарті можна використовувати і
лицьовий, і зворотний боки, розмістивши на одній стороні пошуковий образ
документа, бібліографічний опис, анотацію або реферат документа, а на
іншій — мікрозображення всього документа.

МК виготовляють двома способами:

1. Використовують негатив на рулонному носії, отриманий на плівці
звичайним способом. Після прояву плівку розрізають на смужки, що
монтують у ряди. Для одержання позитива монтаж копіюють контактним
способом на світлочутливому папері.

2. Оригінали фотографують безпосередньо на світлочутливому форматному
матеріалі. Зйомку роблять за допомогою спеціальної апаратури, у якій
світлочутливий матеріал автоматично переміщається.

Різновиди мікрокарт:

• мікрокард (відповідає стандартові каталожної картки 75х125 і 105х148
мм);

• мікролекс — 165х216 мм (два склеєних фотографічних відбитки, отриманих
з негативів форматної плівки);

• мікротейп — стандартний розмір; являє собою стандартну карту, на якій
наклеєні смужки мікрозображень;

• мікрострип — МК аналогічна мікротейпу, але на зворотній стороні смужки
нанесений не клейовий шар (як на мікротейпі), а особливий склад, що стає
липким тільки при зволоженні.

Мікрокарти з високою кратністю зменшення (100 – 200х) служать для
тривалого архівного збереження великих документних масивів у дуже малих
обсягах.

РОЗДІЛ 2

МАГНІТНИЙ ДОКУМЕНТ

У залежності від використовуваного способу запису і зчитування
інформації розрізняють магнітні, оптичні, магнітооптичні й інші види
документів.

До магнітних носіїв інформації відносять магнітну стрічку (МС), магнітну
карту (МК), магнітний диск (МД) (твердий і гнучкий).

Інформація на магнітних документах записується шляхом зміни залишкової
намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія.

На магнітний документ можна записати музику з грамплатівки, музичну або
будь-яку звукову передачу, почуту по радіоприймачу, телевізору.
Випускаються також магнітні стрічки, касети і диски з уже готовим
записом текстової, графічної й іншої інформації.

Магнітний звукозапис уперше здійснив у 1898 р. датський фізик В.
Паульсен. За допомогою апарата, названого телеграфоном, на сталевий дріт
був записаний звук. Перший промисловий магнітофон з використанням
магнітної стрічки був випущений у 1934 р. У 1970 р. були введені у
споживання гнучкі магнітні диски.

2.1. Магнітна стрічка

Магнітна стрічка — носій інформації у виді стрічки з гнучкої і прозорої
плівки з феромагнітним покриттям. МС несе звукову або цифрову
інформацію, закріплену електромагнітним способом. Використовується в
ЕОМ, аудіо- і відеотехніці.

Магнітна стрічка як вид документа з’явилася вперше в 1965 р. (США) і
використовувалася переважно як матеріал — носія звуку (голосу і музики).

Якість запису на МС залежить від швидкості руху стрічки в аудіотехніці і
відносній швидкості переміщення стрічки і магнітної голівки у
відеотехніці: чим швидкість більше, тим вище якість і менше
перекручувань. Наприклад, у студійних магнітофонах використовується
швидкість 38,1 див/з і 19,05 див/з; у побутових — 19,05, 9,53 див/з і
4,75 див/з; у портативних — 2,4 див/с. Крім магнітофонів, випускаються
магнітофонні приставки, які використовуються для запису і відтворення
звуку. Прослуховування робиться за схемою: приставка – підсилювач –
акустична система.

За рівнем узагальнення інформації стрічково-магнітні документи
поділяються на 2 види:

1) МС, що містять первинну інформацію;

2) МС, що містять вторинну інформацію.

До першого виду відносяться МС із записаної на них первинною
інформацією: тези доповідей, лекції, повідомлення, довідкові і
фактографічні дані. До другого виду відноситься МС із записаної на ній
вторинною інформацією у вигляді:

а) результатів централізованої каталогізації;

б) покажчиків імен, назв, скорочень, колективних авторів, видавців,
літератури, яка цитується і т.п.;

в) результатів бібліографічної обробки документів.

Основною структурною одиницею організації «тексту» МС є фізичний запис.
Розмір запису залежить від типу пишучого пристрою (ЕОМ, магнітофон) і
властивостей (характеру) записуваних даних.

Кожна МС характеризується сукупністю певних ознак:

а) порядком (розташуванням) логічних записів;

б) синтаксичною і семантичною структурою логічного запису;

в) предметним охопленням (тематикою, видами документів);

г) читацьким призначенням.

Магнітні стрічки мають немагнітну основу з пластику, ацетилцелюлози,
полівінілхлориду й інших немагнітних матеріалів, на поверхню якої
нанесений шар феромагнітного матеріалу товщиною 5-20 мкм. Ширина стрічки
4, 8, 16 мм. Довжина, число магнітних доріжок на стрічці можуть бути
різними. МС випускаються намотаними на котушки або в касетах, робочим
шаром або усередину, або назовні (у залежності від застосовуваної
техніки).

В ЕОМ магнітна стрічка являє собою вузьку пластикову стрічку з нанесеною
на неї речовиною, що легко намагнічується, призначену для оперативного
запису й архівного збереження значних масивів інформації. Котушка з
магнітними стрічками в сучасних ЕОМ конструктивно оформляється у вигляді
змінних касет — картриджей. У деяких випадках (наприклад, у домашніх
ПЕОМ) використовуються також магнітофонні аудіокасети.

Запис і зчитування інформації на МС виробляється за допомогою стримерів,
а також магнітофонів, з адаптерами, що узгоджують їх з ПЕОМ приставками.

Інформаційна ємність стримерів (стрічкових нагромаджувачів) складає від
десятків Мбайт до 16 Гбайт. Своє найменування вони одержали від
використовуваного виду інерційного стрічкопротягувального пристрою
(streaming tape fransport).

Стримери відрізняються один від іншого типом використовуваних
картриджів, магнітних голівок запису-читання інформації і технологією
стиску даних. Одними із самих ранніх видів картриджів для стримеров були
5,25-дюймові моделі стандарту QIC (QIC 5,25″) ємністю від 250 Мбайт до
0,5 Гбайт, що стали витіснятися з ринку 3,5-дюймовими моделями (QIC
3,5″) ємністю від 120 Мбайт до 4 Гбайт і картриджами наступних
стандартів для стримерів DDS, DDS-2 і DDS-3. Останні модифікації
стримерів являють собою 4 мм магнітну стрічку, ємністю відповідно — 2,4
і 8-12 Гбайт, що дає можливість прямого звертання до окремих файлів без
необхідності розгортання всього архіву на твердому диску, як це було
раніш.

В останні роки широко використовується цифрова аудіолента (DАТ) —
магнітна стрічка з записом аудіоінформації (музичні доробки, мова) у
цифровій формі. Касети цифрових аудіолент захищені від копіювання, мають
малі розміри (у два рази менше звичайних) і високу місткістю запису:
тривалість відтворення за обидва боки складає 4 години. До початку 90-х
років були створені DАТ ємністю до 2,5 Гбайт для запису комп’ютерної
інформації.

Цифрові аудіоленти були створені у Великобританії в 1987 році разом із
пристроями запису-відтворення, що мають конструкцію, подібну до
відеомагнітофонів.

2.2. Магнітна карта

Магнітна карта (МК) — носій інформації у виді гнучкої пластини з
магнітним покриттям.

МК являє собою невелику пластмасову тришарову карту на поліефірній
основі товщиною 12 мкм, на яку у вигляді окремих вузьких смуг наносять
робочий магнітний шар товщиною 12-17 мкм, що покривається потім захисним
шаром з поліефірної плівки товщиною 10-12 мкм.

Швидкість запису-читання (2х10 біт/сек) у 30-40 разів перевищує
швидкість самих швидкодіючих перфокарточних пристроїв. Наявність
захисної плівки охороняє карту від зносу, що забезпечує до 20 тисяч
циклів запису і читання. Ємність пам’яті однієї магнітної карти в 10
разів перевищує ємність звичайної перфокарти.

2.3. Магнітний диск

Магнітний диск (МД) — носій інформації у вигляді диска з феромагнітним
покриттям для запису.

Магнітні диски поділяються на тверді і гнучкі (дискети). Твердий
магнітний диск — це кругла плоска пластинка, виготовлена з твердого
матеріалу (металу), покритого феромагнітним шаром.

Гнучкий диск (флопі-диск) або дискета — це диск, виготовлений із
пластику, покритого феромагнітним шаром.

Магнітні диски вперше з’явилися в 1970, а до 1980 року їх випускало вже
більш 30 фірм.

Гнучкий магнітний диск

Гнучкий магнітний диск (floppy disk, diskette) широко використовується в
ПЕОМ і є змінним носієм інформації або програмного забезпечення. Він
зберігається поза комп’ютером і встановлюється в нагромаджувач у міру
необхідності. Найчастіше використовується для обміну програмними
продуктами і даними.

За діаметром носія дискети поділяють на стандартні (діаметр 203 мм),
міні-диски (діаметр 133 мм), мікродиски (діаметр 89; 82,5; 76,2 мм). В
даний час велика частина інформації поширюється на міні-дискетах і
мікродисках (стандартними для ПЕОМ є мікродиски з діаметром 89 мм).

Магнітні диски відрізняються за конструкцією і технічними
характеристиками. За конструкцією дискети поділяються на два види: 3,5″
і 5,25″ (відповідно — 89 і 133 мм). Основне значення для користувача має
ємність диска, тобто обсяг інформації, яку можна на ньому зберігати.

Ємність дискет залежить від двох параметрів: площі використовуваної
поверхні і припустимої для конкретної конструкції дискети щільності
запису. Для збільшення першого параметра в сучасних дискетах
використовується двосторонній запис (стандартне маркірування цих дискет
— DS) і відповідна конструкція дискети з двома магнітними голівками
запису-зчитування інформації. Спочатку використовувалися дискети з
однобічним записом. Їхнє маркірування — SS.

В залежності від якості магніточуттєвого шару і щільності запису
розрізняють дискети з одиничною щільністю — SD; з подвійною щільністю
—DD; з високою щільністю —HD; з надвисокою щільністю —VHD.

Стандартна ємність зазначених дискет складає:

для 5,25″ дискет DS DD – 360 Кбайт; DS HD – 720 Кбайт; DS HD – 1,2
Мбайт;

для 3,5″ дискет DS DD – 800 Кбайт; DS HD – 1,44 Мбайт; DS VHD – 2,88
Мбайт; 12 Мбайт і 21,3 Мбайт.

В даний час найчастіше використовуються дискети ємністю 1,44 Мбайт. Вони
дозволяють переносити документ і програми з одного комп’ютера на іншій,
зберігати інформацію, яка постійно не використовується в комп’ютері,
робити архівні копії інформації, що утримуються на твердих дисках.

Спочатку в ПЕОМ використовувався гнучкий диск діаметром 133 мм (5,25
дюйма), ємністю 360 Кбайт і 1,2 Мбайт, що представляє собою майларовий
диск товщиною 0,125 мм, на який нанесене феролакове покриття товщиною
3-5 мкм. Він постійно знаходиться в захисному чохлі (футлярі),
виготовленому з гнучкої пластмаси, і має форму квадрата.

У чохлі і диску є індексний отвір, який використовується для формування
сигналу про початок доріжки, і отвір для установки диска на шпинделі.
Для підведення магнітної голівки до диска в чохлі є виріз, також
передбачена світловідбиваюча етикетка (або виріз) для захисту від
запису. Центрування дискети при її закріпленні на шпинделі приводного
двигуна здійснюється за допомогою металевої втулки спеціальної
конструкції.

Інформація записується і зберігається на концентричних доріжках, що
поділяються на сектори.

В даний час у персональних комп’ютерах використовуються нагромаджувачі
на дисках розміром 89 мм (3,5 дюйми) і ємністю 0,72 і 1,44 Мбайта. Ці
дискети вкладені у твердий пластмасовий конверт, що значно підвищує їхню
довговічність і надійність. Вікно для зчитування інформації з диска в
неробочому стані закрито захисною засувкою й автоматично відкривається
лише при установці дискети в нагромаджувач.

Наприкінці 1995 р. почате виробництво 3,5″ дискет ємністю 120 Мбайт,
сумісних з дискетами ємністю 1,44 Мбайт. Очікується, що швидкість
передачі інформації збільшиться в 5 разів. Ведуться роботи по створенню
дискет ємністю в 240 Мбайт.

Малий час доступу за методом довільної вибірки (менш 1 сек) і велика
швидкість обміну даними з диском (250 000 біт/сек) дають істотні
переваги гнучкого диска в порівнянні з будь-якими стрічковими магнітними
носіями інформації. За даними фірм Lomega і SyQuest близько 28%
користувачів застосовують гнучкі диски для резервного копіювання
інформації, 22% — як заміну твердих дисків, 21% — для транспортування
даних і 13% — для забезпечення таємності.

Твердий магнітний диск

Крім гнучких існують і тверді магнітні диски, які називаються ще
вінчестерами. Вони призначені для постійного збереження інформації, яка
використовується при роботі з персональним комп’ютером і встановлюються
усередині нього.

Вінчестери значно перевершують гнучкі диски. Вони мають кращі
характеристики ємності, надійності і швидкості доступу до інформації.
Тому їхнє застосування забезпечує швидкісні характеристики діалогу
користувача і реалізованих програм, розширює системні можливості по
використанню баз даних, організації багатозадачного режиму роботи,
забезпечує ефективну підтримку механізму віртуальної пам’яті. Однак
вартість вінчестерів набагато вище вартості гнучких дисків.

Основою вінчестера є алюмінієвий диск товщиною близько 1,9 мм, на який
нанесений феромагнітний робочий шар товщиною 0,6-1,2 мкм.

Розрізняють два види твердих магнітних дисків. Твердий диск (hard disk)
— убудований у нагромаджувач (дисковод) на твердому магнітному диску –
пакет закріплених один над іншим магнітних дисків, витяг яких у процесі
експлуатації ЕОМ є неможливим.

Знімний твердий диск (removable hard disk) — пакет магнітних дисків,
укладених у захисну оболонку, що у процесі експлуатації ЕОМ можуть
вийматися з дисководу на змінному твердому диску і замінятися іншим.
Використання цих дисків забезпечує практично необмежений обсяг
зовнішньої пам’яті ЕОМ.

Нагромаджувачі на твердому диску відрізняються один від одного
насамперед своєю ємністю, тобто кількістю інформації на диску. На
моделях IВМ РС/ХТ твердий диск найчастіше має ємність 20 Мбайт, IВМ
РС/АТ 286 — 40 Мбайт. IВМ РС/АТ 386 — 60 Мбайт, IВМ РС/АТ 486 — 80 Мбайт
і ін. Більш могутні комп’ютери мають диски ємністю 120 Мбайт. При
використанні великих баз даних, великих пакетів програм (наприклад,
Windows) застосовуються тверді диски більшої ємності — до 300 Мбайт.

Сьогодні виробники персональних комп’ютерів (наприклад, фірма SyQuest
(США)) використовують тверді диски ємністю від 600 Мбайт до 4 Гбайт.
Друга істотна для користувача характеристика твердого диска – час
доступу до інформації. Для області застосування, що вимагає інтенсивного
обміну з дисками (наприклад, інформаційних систем), цей показник є
винятково важливим. Середній час пошуку для дисків, які використовуються
у комп’ютерах IВМ АТ, — близько 17 мілісекунд (мс). Більш швидкі диски
мають час доступу від 8 до 15 мс. Забезпечення високої швидкості доступу
вимагає значних зусиль при розробці дисків, тому швидкі диски дорожче
звичайних.

РОЗДІЛ 3

ОПТИЧНИЙ ДОКУМЕНТ І ГОЛОГРАМА

Оптичний документ відноситься до новітніх носіїв інформації, заснований
на оптичних способах запису, зчитування і відтворення. З усієї маси
документів він виділяється за способом документування.

Оптичний документ акумулює в собі переваги різних способів запису
інформації і матеріалів носія. Важливим достоїнством даного носія
інформації є, по-перше, його універсальність, тобто можливість запису і
збереження в єдиній цифровій формі інформації будь-якого вигляду –
звуковий, текстів, графічної, відео. По-друге, оптичний документ дає
можливість організації і збереження інформації у вигляді баз даних на
єдиному оптичному носії. По-третє, цей документ забезпечує можливість
створення інтегрованих інформаційних мереж, що забезпечують доступ до
таких баз даних.

Оптичний документ — це інтегральний вид документу, здатний увібрати в
себе достоїнства і можливості книги, мікро-, діа- і відеофільмів,
аудіозапису та ін. причому всі одночасно. Він необхідний для довгого
збереження більших масивів інформації.

До оптичних документів відносяться оптичні диски і відеодиски:
компакт-диск, CD-ROM, DVD диск і ін.

Оптичні документи мають гарне співвідношення «якість/ціна», а також
характеризуються швидкодією і низькою вартістю збереження інформації.

3.1. Оптичний диск

біт/см2.

Оптичний диск — це оптичний (лазерний) носій інформації діаметром 8-12
см (4,5″), товщиною — 1,2 мм.

Перші ОД почали з’являтися ще в першій половині 1950-х років (СОМ –
computer output microfilm – комп’ютер, утворюючий мікрофільм). У 1962 р.
у США були здійснені перші розробки в області ОД, які почали
впроваджуватися в промисловість на початку 1970-х років. Але широке
промислове виробництво обох видів ОД (КОД – компактні оптичні диски і
ЩОД – цифрові оптичні диски) почалися тільки в 1980-ті роки та
продовжуються до цього часу. Перше покоління ЦОД з’явилися в 1983 році.
Один диск вміщував від 25 до 50 тис сторінок тексту форми А4 у
факсимільному вигляді. Наступне покоління дисків, розроблених в 1985
році, вміщує до 1 млн. сторінок тексту. На сьогодні відомо більше
десятка різновидностей таких дисків.

Діаметр ОД частіше всього 305 мм. Інформацію записують в кодованій формі
(двійковий код 0 – 1). Ємність ОД залежить від технології запису і може
складати 10000, 25000 або 40000 сторінок формату А4. І це в тому
випадку, що поверхня диска використовується для запису інформації лише
на 60-70%.

Оскільки на ОД інформація зберігається в цифровій формі, технологія
запису має своє особливості. Сигнал, як поступає від джерела –
аналоговий. Аналогово-цифровий видозмінювач переводить його в цифрову
(двійкову) форму. При зчитуванні інформації дані розгортаються в
зворотному порядку.

Об’єктами зберігання на ОД можуть бути: енциклопедичні,
науково-технічні, галузеві довідники і словники, нормативно-довідкові
бази даних, аудіовізуальні навчальні посібники, набори навчальних та
гральних програм та інші документи. Зараз на ОД різноманітних
модифікацій випускається більше 600 видань. Половину з них складають
бібліографічні покажчики та щорічники. Повнотекстові документи, тобто
книги, журнали та ін., складають до 20% видань на лазерних дисках,
причому їх вартість в декілька раз менша аналогічних друкованих видань.
Бібліотека Конгресу США зберігає і видає інформацію на ОД з 1982 року.
Їх використовують близько 10% американських бібліотек. Найбільш
перспективна галузь використання ОД – автоматизовані ІПС.

ОД та взагалі оптичні інформаційні системи – це вершина сучасних
досягнень в області графіки запису та пошуку інформації. До недоліків ОД
на сьогодні можна віднести високу вартість техніки, яка дозволяє
приводити оновлення інформації на ОД самих користувачів.

За ємністю носія інформації ОД поділяються на три види:

байт) – для використання в якості архівів даних, які проходять через
ЕОМ;

байт) – для зберігання текстової та інформації, яка зображується;

байт) – для мікро-ЕОМ.

В залежності від можливості користування для запису і зчитування ОД
ділять на два види. Це накопичувачі, призначені для запису інформації
безпосередньо користувачам і її зберігання, -WORM (Write Once Read
Many), – накопичувачі, розраховані тільки на зчитування інформації, –
CD-ROM (Compact Disk Read Only Memory – компакт-диск, тільки для
читання). Накопичувачі Worm поділяються на пристрої з однократним
записом і переписані компакт-диски – CD-R (CD-Recordable), на які
інформація може бути записана і може читатися самим користувачем за
допомогою спеціального дисковода. З 1999 року почато виробництво
DVD-дисків.

Впровадження оптичної технології в документно-інформаційну може
розглядатися як початок нової ери в розповсюдженні, зберіганні,
використанні документної інформації.

3.1.1. Аудіо-компакт-диск

Аудіо-компакт-диск (КД) – це оптичний диск (діаметром 80, 120, товщиною
1,2 мм) з постійною (яка не стирається) звуковою (музика та інші)
інформацією, записаною в двійковому коді. Призначений для відтворення
інформації на програвачах компакт-дисків (CD-player).

Тривалість відтворення (перешкодозахищеність), компактність, зручність у
відтворенні і зберіганні є основними достоїнствами КД.

Процес виготовлення компакт-дисків складається з декількох етапів:
підготовка інформації для запису майстер-диск (перший зразок);
виготовлення самого майстер-диска; виготовлення матриць (негативів
майстер-диска); тиражування (пресування) компакт-дисків.

Диск складається з прозорого поля карбонатної підмостки товщиною трошки
більше 1 мм, на яку напилюється шар алюмінію і захищаючий шар
акрилового лаку. Дані записані лазерним променем у вигляді
мікроскопічних (діаметром близько полумікрона) виїмок-піт, несучих
цифровий код і розташованих на дуже вузькій (в100 разів тонкіше
людського волосу) спіральній доріжці, повна довжина якої більш ніж 5 км;
усього на доріжці вміщуються 2,3 млрд. виїмок.

На відміну від вінчестерів, які мають доріжки у вигляді концентричних
кіл, компакт-диск містить лише одну фізичну доріжку, яка може бути
розбита на декілька логічних. На доріжці в цифровій формі (двійковим
кодом) фіксується звукова інформація. Крім головної інформації
записується додаткова (наприклад, номер і довгота ділянки пластини, що
програється), яка дозволяє запрограмувати по бажанню слухачів
послідовність цієї ділянки.

Зчитування інформації з компакт-диска, так само як і запис, відбувається
за допомогою лазерного променя, але меншої потужності, з наступними
перетворенням з цифрової в аналогову форму і відтворенням.

Впровадження компакт-дисків здійснюється на спеціальнім пристрої, що
програє, у якому замість голки використовують лазерний промінь.

У лазерних програвачах завдяки цифровому методу відтворення виключені
перешкоди, обумовлені властивостями матеріалу пластинки.

Оскільки при відтворенні відсутній механічний контакт між диском і
лазерним «звукознімачем», у принципі виключається знос і руйнування
фонограми в процесі експлуатації. Відсутня можливість перескоку «голки»
з канавки на канавку. Якщо захисна поверхня пластинки буде ушкоджена, це
не вплине на якість звучання, тому що лазерний промінь фокусується
глибше поверхневого шару.

Перші музичні оптичні компакт-диски були випущені в 1982 р. Пластина має
діаметр 120 мм, товщину 1,2 мм і масу 10 м, тривалість звучання – 1
година. Їхня поява стала результатом співробітництва двох гігантів
електронної промисловості – японської фірми Sony і голландської фірми
Philips. До кінця 1987 р. у світі було випущено вже близько 30 млн.
лазерних програвачів і більш 450 млн. компакт-дисків з музичними
творами.[9;455]

Фірми Sony і Philips зіграли провідну роль і при розробці першої
специфікації цифрових компакт-дисків. Вона послужила основою для
створення КД із комплексним представленням інформації, тобто здатних
зберігати не тільки звукову, але і текстову, графічну, відеоінформацію.
Однак перша специфікація давала можливість КД працювати лише на
конкретній моделі нагромаджувача. Розроблена незабаром друга
специфікація визначала вже як логічний, так і файловий формати КД.

Незабаром був прийнятий міжнародний стандарт ISO-9660 для цифрових KD,
що визначив їх логічний і файловий формати. Всі КД, відповідаючи даному
стандартові, сумісні один з одним. Цей стандарт визначає спосіб запису
за типами інформації: текст, графіка, звук і т.д. Стандарт доступний для
будь-якої операційної системи, що існує в наш час.

Завдяки своїм малим розмірам, великій ємності, надійності і
довговічності КД одержав широке поширення.

3.1.2.CD-ROM

CD-ROM — найбільш розповсюджений вид оптичних дисків для використання в
персональних комп’ютерах, російською мовою його калька – «сидиром».

CD-ROM — компакт-диск із постійною пам’яттю, призначений для збереження
і читання значних обсягів інформації (550 Мбайт і більш). Він містить
комп’ютерну інформацію, що зчитується дисководом, підключеним до ПЭВМ.

CD-ROM з’явилися в 1985 р. на ринку баз даних і являють собою
видрукувану з пластмаси 4,72-дюймову (діаметр 120 мм, товщина 1,2 мм)
круглу пластину.

На один CD-ROM можна вмістити 150 тис. сторінок тексту, що дорівнює 17
бібліям. Ємність такого диску, при настільки малому розмірі, рівний 650
Мбайт, еквівалентна ємності близько 150 тридюймових дискет. CD-ROM
відноситься до засобів мультимедіа — інтерактивним аудіо-візуальним
засобам, що дозволяють одночасно проводити операції з рухливими
графічними зображеннями, текстом і звуком. Інформація звичайно
представляється у вигляді комплексу: графіка — меню – гіпертекст
(інструмент послідовних посилань на текстові і графічні фрагменти при
пошуку потрібної інформації).

CD-ROM за своєю конструкцією, зовнішньому вигляду і фізичним параметрам
майже ідентичний аудіо-компакт-диску. Принципово однакові пристрої для
зчитування інформації з компакт-диску і CD-ROM.

Розходження складаються тільки в тім, що використовуються різні способи
перетворення сигналу у відображувану інформацію. Пристрій комп’ютера, що
зчитує, працює як зі CD-ROM, так і з аудіо-компакт-диском.

Головною перевагою CD-ROM, у порівнянні з твердими і м’якими дисками, є
висока інформаційна ємність. Особливістю CD-ROM є те, що інформацію, що
знаходиться на диску, не можна змінити і не можна записати на носій
безпосередньо з комп’ютера. Існує ще одна особливість CD-ROM. Інформація
на ньому розташована на одній спіральній доріжці, а не на кільцевих
доріжках, як на магнітних дисках. Таке розміщення інформації сповільнює
її зчитування в порівнянні з використанням жорсткого магнітного диска,
через що зростає час доступу і сповільнюється передача даних. Для
жорстких магнітних дисків середній час доступу до інформації і передача
даних приблизно дорівнює 35 м/сек, а для CD-ROM-і 350—500 м/сек.

Існує визначений формат запису на CD-ROM. При його розробці була
передбачена сумісність фізичного розташування інформації на КД і CD-ROM,
тому розмір блоку на CD-ROM виявився рівним 2352 байт.

Перша частина блоку має загальний формат і для компакт-дисків, і для
CD-ROM. Він забезпечує процес зчитування на рівні читання. Формат запису
на CD-ROM має наступні частини:

1) синхронізуюча інформація;

2) заголовок;

3) дані користувача;

4) коди, що виправляють помилки.

Дані в підзаголовку визначають розташування блоку інформації на
спіральній доріжці, тобто дані в заголовку є фізичною адресою блоку на
доріжці. Цей метод стандартизації для CD-ROM, зокрема для методу
адресації, узятий зі стандарту на компакт-диски. До таких методів
числення виміри відносяться хвилина звучання, секунда звучання, номер
блоку в секунді. Відлік починається з нуля, тобто з 0 хвилин, 0 секунд і
0 блоку. За секунду повинне бути зчитано 75 блоків даних.

Самим останнім у заголовку записане число, що визначає, як
інтерпретується інша інформація в блоці. Якщо існує режим «1» – в
блок-цифровий звукозапис, якщо режим «2» — у блоці комп’ютерні дані. У
першому випадку 2328 байт містять фрагмент звукозапису, що звучить 1/75
секунди; у другому випадку 2048 байт — це дані, передані в комп’ютері.
288 байт — це спеціальні дані, які використовуються пристроєм керування
для виявлення помилок і їхньої корекції. Ці дані в комп’ютер не
передаються.

Диски CD-ROM важливі для бібліотек і інформаційних центрів через
величезну ємність збереженої інформації.

CD-ROM — найбільше просування в техніці друкування з часів Гутенберга.
Диск може містити великі масиви даних — текст, малюнки, звук,
мультиплікацію — і при цьому вироблятися швидко, у великих кількостях і
порівняно недорого.

Досить корисною для бібліотек є можливість мережного використання
CD-ROM. На відміну від паперових носіїв, мікрофіш або магнітних носіїв
CD-ROM – міцний (довговічний); диск, зроблений у даний час, буде без
усякої спеціальної обробки або спеціальних умов збереження 50-100 років
читаємий і безпомилковий.

Неможливість внесення змін у запис — загальновідомий недолік технології
CD-ROM. Однак він не є нездоланною перешкодою для широкого впровадження
цих документів у біблиотечно-інформаційну діяльність. Наприклад,
друковані або мікрографічні документи не можуть обновлятися
користувачами. Більшість бібліотечних документацій, наприклад, друковані
каталоги, традиційно обновляються один раз у кілька років. Ці ж каталоги
на оптичних дисках можуть обновлятися частіше.

У нашій країні досвід користувача CD-ROM у бібліотеках поки обмежений.
Оптичні диски використовуються для пошуку по запитах користувачів,
складання тематичних добірок документів, перевірки цитуючих авторів.
Результати пошуку можна зберегти на дискеті або роздрукувати. Пошук
можливий по словниках, з використанням ключових слів і перехресних
посилань, по всіляких мітках полів. Програмне забезпечення диска має
процедури пошуку, що дозволяє обходитися без спеціального навчання
користувачів.

Для великих баз даних, довідкових таблиць і інших великих масивів CD-ROM
є найбільш ефективним і економічним засобом збереження і надання
інформації.

3.1.3. Відео-компакт-диск

Відео-компакт-диск (ВД) — диск, на якому в цифровій формі записується
текстова, образотворча (іконічна) і звукова інформація, а також програми
ЕОМ.

Запис інформації на ВД здійснюється шляхом зміни поверхні або структури
носія. ВД представляє собою диск із синтетичного матеріалу, на поверхні
якого розташовані спіральні або концентричні доріжки з записом
відеофільмів, естрадних програм, графічних зображень і ін.

3.1.4. DVD-диск

DVD-диск (Digital Video Disk, Digital Versati 1е Disk) – різновид нового
покоління оптичних дисків, на якому в цифровій формі записується
текстова, відео і звукова інформація, а також комп’ютерні дані.

Уперше DVD-диски були випущені в 1996 році завдяки фірмам Sony, Toshiba,
Time Warner та ін. за підтримкою більшості провідних компаній
мікроелектроніки, комп’ютерних компаній, кіностудій і студій
звукозапису. Їхнє масове виробництво почате в 1999 році.

За конструкцією DVD-диск являє собою 5-дюймову пластину діаметром 8 або
12 см, товщиною 1,2 мм із високою щільністю запису. Ємність такого диску
дорівнює 4,7 Гбайт (при одношаровій технології) і 8,5 Гбайт (при двох
шарах, що запам’ятовуються,). Передбачено випуск двосторонніх дисків із
двома шарами, що запам’ятовуються, з кожної сторони загальною ємністю в
17 Гбайт, що в 15 разів більше, ніж ємність версій компакт-дисків, що
раніше випускалися. Більш зробленою є і конструкція DVD-дисків: замість
однієї пластини товщиною 1,2 мм передбачене використання двох пластин
товщиною 0,6 мм кожна.

Розрізняють два види DVD- дисків: DVD- відео і DVD-ROM.

DVD-відео – це гнучкий відео-компакт-диск із багаторазовим записом
інформації на основі використання ефектів поляризації світла. Він
містить відеопрограми і програється на DVD-плеєрі, підключеному до
телевізора. DVD- ROM містить комп’ютерну інформацію і читається
дисководом, підключеним до комп’ютера. Їхнє розходження подібне
розходженню між Аудіо-CD і CD-ROM. DVD-ROM також включає два різновиди:
однократно записувані (DVD-R) і багаторазового запису (DVD-RAM).

DVD-диски відрізняються високою інформаційною ємністю в порівнянні зі
CD-ROM. DVD-відео розраховане на 2 години показу високоякісної цифрової
відеоінформації, а двосторонній, двошаровий диск — на 8 годин. Кожен
диск має 8 звукових доріжок на різних мовах, до 8 каналів кожна, які
містять до 32 доріжок субтитрів. До інших достоїнств DVD-дисків можна
віднести: 4:3 і 16:9 коефіцієнти стиску; багатоваріантність розміщення
камери; вибір різних точок зору протягом відтворення: містить миттєве
перемотування і швидке перемотування вперед, включаючи пошук за
заголовком, главі, доріжці і кодові часу. DVD-диск довговічний, не
піддається зносу при використанні, тільки при фізичному ушкодженні; не
сприйнятливий до магнітних полів, стійкий до нагрівання, невеликого
розміру. Більшість існуючих дисків не мають усі цих особливостей
(багаторазові звукові доріжки, титри, батьківський контроль і т.д.).

DVD-диски не позбавлені недоліків, їх не можна перезаписувати. Перше
покоління DVD-плеєрів і дисководів не можуть читати DVD-диски, а сучасні
плеєри не можуть відтворювати в зворотному напрямку на нормальній
швидкості; DVD-диски дорожче чим CD-ROM, їхня вартість коливається від
25 до 80 доларів.

Завдяки високій інформаційній ємності, малим розмірам, надійності і
довговічності DVD-диски в майбутньому можливо витиснуть інші види
оптичних документів.

3.1.5. Магнітооптичний диск

Магнітооптичний документ (МО) – комбінований вид машиночитаемого
документа, що з’єднує в собі магнітний і оптичний способи запису і
зчитування інформації.

Найбільше широко поширені магнітооптичні диски, що складаються з різних
комбінацій гнучкого магнітного диска, вінчестера й оптичного диска.
Уперше МО почали масово випускатися групою фірм США в 1994 р.

Розрізняють два види МО: флоптичний диск і магнітооптичний диск.

Флоптичний диск – матеріальний носій, який використовує принципи
конструкцій гнучких магнітних дисків, вінчестерів і оптичних дисків.
Доріжки на поверхню диска наносяться за допомогою лазеру, що робить їх
більш надійними і стійкими. Запис і зчитування інформації робиться
звичайним магнітним способом, але з підвищеною щільністю (20,8 Мбайт на
3,5″ дискеті). Можливе стирання і перезапис інформації. Голівки
запису-зчитування робляться за допомогою оптичного серводатчика і
спеціального двигуна по однієї або декільком доріжкам одночасно.

Магнітооптичний диск — це диск на магнітному матеріалі, запис інформації
на якому можлива тільки при нагріванні до температури порядку 1450 0С.
Важливим його достоїнством є підвищена надійність збереження інформації
(не менш 10 років без перезапису). При цьому кількість припустимих
перезаписів інформації на одну дискету складає 1 млн., що робить їх
досить перспективним засобом архівірування і тривалого збереження
інформації.

Одним з ведучих виробників магнітооптичних дисків є фірма RICOH (США),
що випускає дискети 3,5″ і 5,5″. У залежності від формату, що
використовується, ємність дискет складає для 3,5″ дискет — 128 або 330
Мбайт або 1,3 Гбайт. Суміжні диски значно збільшують експлуатаційні
характеристики магнітооптичного документа.

Відеодиски випускаються двох видів:

а) ємнісні, що читаються алмазною або сапфіровою голкою;

б) оптичні, з лазерним зчитуванням.

Відеодиск — це гнучкий вініловий диск діаметром 210 мм і 300 мм або
алюмінієвий диск діаметром 305 мм із напиляним шаром пластмаси і
нанесених борозенок щільністю 130—150 на 1 мм. На одній і тій же доріжці
записується зображення і звук, відтворені електромеханічним способом
алмазною або сапфіровою голкою або променем лазера на спеціальному
програвачі, приєднаному до телевізора.

Найбільш розповсюджений відео-компакт-диск, відео-CD (CD-DV-Compuct Disk
Digital Video), призначений для цифрового запису і відтворення
відеофільмів. Один диск може зберігати запис одного повнометражного
фільму. Промислове виробництво розпочато в 1994 р. У 1995 р. була
продемонстрована можливість створення гнучких відео-компакт-дисків DVD-E
з багаторазовим записом на основі використання ефектів поляризації
світла.

На одній стороні оптичного ВД може бути записано 54 тис. відеокадрів, у
яких може бути відповідно розміщено 54 тис. фотознімків або каталожних
карток, або 13500 сторінок тексту (54 книги по 250 сторінок). Є
відомості про відеодиски, що розміщають на одній стороні 100 тис.
відеокадрів.

Відеодиск дозволяє здійснювати швидкий пошук і відтворення записаної на
одному диску звукової, графічної і буквено-цифрової інформації. Це
відкриває перспективи використання ВД у навчанні, створенні електронних
журналів, книг, енциклопедій, довідників, каталогів, баз даних. Оптичні
ВД використовуються в рекламі, в інформуванні громадськості про
діяльності організацій, компаній, галузей, окремих країн і регіонів
світу. ВД — недостатньо ємні носії: для запису 1 сторінки тексту формату
А4 потрібно близько 8 доріжок.

Висока надійність при збереженні і відтворенні інформації досягається за
рахунок безконтактного зчитування, використання прозорих захисних
покриттів або спеціальних касет, а в цифрових системах — завдяки
застосуванню кодів з виявленням і виправленням помилок.

Пошук інформації, збереженої на відеодиску, здійснюється за кілька
секунд.

3.2. Голограма як вид документа

Голограма (грец. holo — весь, повний; graph — запис і gramma —
письмовий, риса, лінія) — новітній носій об’ємного зображення.

Голограма — документ, що містить зображення, запис і відтворення якого
виробляється оптичним способом за допомогою лазерного променя без
використання лінз.

Голограма створюється за допомогою голографії — методу точного запису,
відтворення і перетворення хвильових полів. Він заснований на
інтерференції хвиль — явищі, що спостерігається при додаванні поперечних
хвиль (світлових, звукових і ін.) або при посиленні хвиль в одних
крапках документа й ослабленні в інші в залежності від різниці фаз
інтерферуючих хвиль. На фотопластинку одночасно з «сигнальною» хвилею,
розсіяної об’єктом, направляють «опорну» хвилю від того ж джерела
світла. Виникаюча при інтерференції цих хвиль картина, що містить
інформацію про об’єкт, фіксується на світлочутливій поверхні
(голограмі). При опроміненні голограми або її ділянки опорною хвилею
можна побачити об’ємне зображення об’єкта.

Особливістю голографії є одержання видимого образу предмета, який має
всі ознаки оригіналу. При цьому досягається повна ілюзія присутності
предмета.

На голограмі запис і відтворення зображення виробляються за допомогою
лазера. Якість зображення залежить від монохроматичності випромінювання
лазера і здатності фотоматеріалів, які використовуються при отриманні
голограм. Якщо спектр випромінювання лазера широкий, то результуюча
інтерференційна картина буде не чіткою і розмитою. Тому при виготовленні
голограм застосовують лазери з дуже вузькою спектральною лінією
випромінювання. На якість голографічного зображення впливають умови
зйомки, яку дозволяє здатність фотоматеріалів. Зовні голограма нагадує
засвічений фотографічний негатив, на якому немає ніяких ознак
«фотографуючого» предмета. Однак досить освітити голограму променем
лазера як з’являється об’ємне зображення. Предмети знаходяться в глибині
фотопластинки, як відображення в дзеркалі.

За допомогою голографії можна одержувати такі об’ємні зображення, що
створюють повну ілюзію реальності предметів, що спостерігаються – зорове
відчуття об’ємності, кольору (включаючи усі відтінки квітів) і ракурсу.
На голограмі зображення предмета настільки правдоподібно, що спостерігач
сприймає його як реально існуючий предмет.

Голограма може бути плоскою або об’ємною. Чим більше обсяг голограми
(товщина світлочутливої плівки), тим краще реалізуються всі її
властивості.

Голограма відрізняється від звичайної фотографії так само, як скульптура
від картини. У звичайній фотографії крапка зображення на фотопластинці
відповідає деякій крапці об’єкта. У голографії кожна крапка об’єкта
випускає розсіяну хвилю, що падає на всю поверхню голограми. У
результаті будь-яка крапка об’єкта відповідає всієї поверхні голограми:
якщо розбити фотопластинку, на якій зареєстрована голограма, будь-якої
її частини досить для того, щоб відновилося зображення розсіючого
об’єкта в трьох вимірах. Це нагадує ситуацію, коли розбивається
об’єктив. За допомогою будь-якого з його осколків можна одержати
зображення предмета.

У голографії використовується властивість когерентності лазерного
променя: хвиляста поверхня (хвильовий фронт) деякого променя записується
у формі ітерфераційних смуг на світлочутливий матеріал або
фотопластинку, що називається голограмою. При зчитуванні голограми
відновлюється вихідний хвильовий фронт. Іншими словами, лазерний промінь
розщеплюється на два промені, один із яких проектується на об’єкт
зйомки, і, відбите від цього об’єкта, світло потрапить на світлочутливий
матеріал; другий промінь безпосередньо проектується на світлочутливий
матеріал.

За допомогою цих двох променів записується інтерференційна картина. Коли
на виготовлену голограму проектується лазерний промінь, то з’являється
об’ємне зображення об’єкта зйомки. Цей процес називається відновленням.

Якщо розглядати голограму в мікроскоп, то видно систему чергування
світлих і темних смуг. Інтерференційний візерунок реальних об’єктів
досить складний.

Голограму можна виготовити й іншим способом, завдяки якому об’ємне
зображення можна побачити і при звичайному світлі.

Оскільки голограма дозволяє записувати зображення аж до фазових
складових світлового променя, то на ній можна зберігати трьохвимірну
інформацію про об’єкт зйомки. В даний час ця технологія використовується
в зчитувачах штрихового коду, звукознімачах для оптичних дисків і т. д.,
також її можна успішно використовувати для перетворення інформації в
оптичних комп’ютерах.

Більшість розроблювальних і впроваджуваних способів голографічної
реєстрації й обробки інформаційних масивів мають найчастіше вигляд
друкованих документів. Голограма являє собою оптичний елемент, який
формує зображення без допомоги зовнішньої оптики, що є її найважливішим
перевагою. На одну голограму можна нанести до 150 зображень, причому ці
зображення зовсім не заважають один одному при їхньому відтворенні.
Необхідно тільки дотримувати кут, під яким кожне зображення
записувалося.

Голограма стійка від пошкоджень, псування її деякої частини не
призводить до втрати всього зображення. Оскільки кожна крапка об’єкта
записується практично на всій площі голограми, подряпини, пил, сторонні
включення в емульсію викликають лише незначні погіршення зображення і
зниження його яскравості. Не існує труднощі у фокусуванні, тому що
голографується не сфальцьоване зображення, а хвильовий фронт об’єктного
пучка. Не потрібні високоякісна оптика і високоточні системи для
механічної комутації інформаційного носія.

Тільки на квадратному сантиметрі поверхні плівки можна вмістити 100 млн.
біт інформації. А на пластинку калію-брому розміром 2,5х2,5х0,2 см можна
записати близько 300 тисяч зображень документної інформації, приблизно
цілий архів великої бібліотеки. Отже, застосування голографії дозволяє
автоматизувати й істотно прискорити пошук інформації в архівах ємністю
до 108—109 сторінок документа (час доступу менше однієї секунди). В
даний час застосовується техніка мультиплікації для створення безлічі
однакових голограм, зокрема, при виготовленні кредитних карток. У 1989
р. була випущена перша спільна англо-японська книга «Голографічні
картини». Вже отримані експериментальні результати і проведені розробки
апаратури для голографічної мініатюризації документів із кратністю
зменшення до 200. Голограма — майбутнє бібліотек і інформаційних
центрів.

ВИСНОВОК

Усебічно розкриті сутність, ознаки, властивості, структура і
класифікація документів за загальними і специфічними ознаками.

Докладно охарактеризована специфіка окремих видів документів:
опублікованих і неопублікованих, первинних і вторинних, заснованих на
традиційних і новітніх носіях інформації. Для всіх цих видів загальним є
єдність інформації і матеріального носія, призначення для використання в
соціальній документно-комункаційній системі з метою передачі, збереження
і використання семантичної (логічно зв’язкової) інформації, дискретно
зафіксованої на матеріальному носії, що здатний до переміщення в часі й
у просторі. Багато часу присвятили цьому питанню відомі вчені,
документознавці, бібліографознавці, технологи, такі як Асеев Г.Г., Шейко
В.Н. в роботі “Информационные технологии в документоведении”, Зиновьева
Н.Б., Саяпина И.А., Пашнина И.И. “Документ в коммуникации и восприятии”,
Ильюшенко М.П., Кузнецова Т.В., Лившиц Я.З. “Документоведение. Документ
и системы документации”, Коренной А.А. “Информация и комуникация”,
Соколов А. В. “Информационний подход к документальной коммуникациии”.
Дуже цікаво та повно це питання описали в своїх статтях Петров В.В.
“Компакт-диски – комп’ютерні книги інформаційної епохи”, Соболева Н.Н
“Электронный учебник нового поколения”.

Найбільш широко в своїй роботі “Документоведение” розкрила та
охарактеризувала документи на новітніх носіях інформації Кушнаренко Н.Н.

Перспективи розвитку документознавства пов’язані з його перетворенням у
більш цілісну систему. Домінуючою тенденцією такого роду стає розширення
видового складу документів, посилення вимог до матеріалу носія, знаковій
системі, способам запису і відтворення інформації, повноті й
оперативності функціонування документної комунікації в суспільстві.

Майбутній розвиток документа пов’язаний з комп’ютеризацією
документно-комунікаційної системи, при цьому традиційні види документів
збережуться в інформаційному суспільстві поряд з розвитком нетрадиційних
носіїв інформації, збагачуючи і доповнюючи один одного. Майбутні
бібліотекарі, бібліографи, документознавці і фахівці в галузі
інформатики повинні бути готові до цьому психологічно, теоретично і
технологічно.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Асеев Г.Г., Шейко В.Н. Информационные технологии в документоведении:
Учеб. пособие.- Х.: ХГИК,1997.-290 с.

Верлань А.Ф. Інформатика. – К.: Квазар-Мікро,1998.- 200 с.

Воробьев Г.Г. Документ: информационный анализ.- М.: Наука, 1973.- 256с.

Засоби відеоінформації в навчанні//Педагог. Газета.-1995.-№7-8.-С.2.

Зиновьева Н.Б., Саяпина И.А., Пашнина И.И. Документ в коммуникации и
восприятии: Лекции по курсу Документоведение.-Краснодар,1995.- 58с.

Ильюшенко М.П., Кузнецова Т.В., Лившиц Я.З. Документоведение. Документ и
системы документации. – М.:МГИАИ,1997.-132с.

Информатика: учеб. пособие для студентов институтов культуры, пед. вузов
и университетов/ Под ред. К.В.Тараканова.-М.,1986.-312с.

Коренной А.А. Информация и комуникация. – К.: Наук. думка, 1986.-143с.

Кушнаренко Н.Н. Документоведение: учеб. для студентов вузов культуры
переработ. и доп. – К.: Знание, 2002.-459с.

Леонтьев В.П. Новейшая энциклопедия ПК. 2002. – М.: ОЛМА – ПРЕСС, 2002.
– 920 с.

Петров В.В. та ін. Компакт-диски – комп’ютерні книги інформаційної
епохи//Науково-технічна інформація. – 2002. – №1. – С.50-53

Соболева Н.Н. и пр. Электронный учебник нового поколения//Информатика и
образование. -№6. – С. 67-76

Соколов А. В. Информационний подход к документальной коммуникациии:
Учеб. пособие. — Л., 1988. — 85 с.

PAGE

PAGE 28

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020